Щоденники 1910–1923 рр.

Щоденники 1910–1923 рр. Franz Kafka Самотнiсть i вiдчуженiсть, якi Франц Кафка вiдчував у своему життi, можливо, й змусили його писати щоденник. Вiн розпочав його 1910 року i вiв – iнодi з тривалими перервами – до 1923-го. Це довга розповiдь про себе, про власнi переживання; про ненависну, стомливу службу, яка дае засоби до iснування й водночас виснажуе його; про початок Першоi свiтовоi вiйни i про загальну мобiлiзацiю; роздуми про лiтературу, в яких письменник подеколи виступае рецензентом власних творiв. Також у щоденнику Кафка занотовуе своi лiтературнi задуми й початки оповiдань, що спадають йому на думку; спостереження, в яких чiтко проступае туга з приводу поразок Австрii i прозирае чорна безодня вiдчаю дуже самотньоi людини. Франц Кафка Щоденники 1910–1923 рр © Л. В. Логвиненко (правонаступниця О. Логвиненка), переклад украiнською, 2000 * * * 1910 Коли потяг проiздить мимо, глядачi завмирають. «Щоразу, коли вiн про щось мене питае». Оце «ае», вiдiрване вiд фрази, полетiло геть, немов м’яч на лузi. Вiн такий серйозний, що це мене вбивае. Голова в комiрцi, чуб на черепi викладено нерухомо, м’язи внизу на щоках напружились на своiх мiсцях… Чи лiс i досi там-таки? Лiс був iще майже там-таки. Та щойно мiй погляд ковзнув крокiв на десять далi, я забув про нього, бо мене знову втягли в нудну розмову. У темному лiсi, на розм’яклiй землi, я тримався дороги, лише не спускаючи з очей бiлизни його комiрця. Увi снi я просив танцiвницю Едуардову, щоб вона все ж таки ще раз затанцювала чардаш. Широка смужка тiнi чи свiтла пролягала через усе ii обличчя вiд нижнього краю чола до середини пiдборiддя. Цiеi митi прийшов якийсь чоловiк з огидними манерами несвiдомого iнтригана й сказав iй, що потяг зараз рушить. З того, як вона вислухала це повiдомлення, я з жахом збагнув, що вона вже не танцюватиме. «Я лиха, погана жiнка, чи не так?» – промовила вона. «О нi, – вiдказав я, – зовсiм нi». – А тодi вiдвернувся й пiшов куди очi бачили. А перед тим спитав ii про цiлий букет квiток, що стримiли в неi за поясом. «Вони вiд усiх володарiв Європи», – вiдповiла вона. Я замислився, який сенс у тому, що цi живi квiтки за поясом подарували танцiвницi Едуардовiй усi володарi Європи. Танцiвниця Едуардова, закохана в музику, скрiзь, навiть у трамваi, iздить у супроводi двох скрипалiв i часто просить iх заграти. Адже це не заборонено, то чом би не пограти в трамваi, коли грають непогано, пасажирам приемно, i нiчого не треба платити, тобто коли потiм навiть не збирають грошi. Щоправда, спочатку це трохи збивае з пантелику, i якийсь час люди гадають, що це якось недоречно. Але коли повна швидкiсть, добрий вiтерець та ще тиха вуличка – музика звучить чарiвно. Просто неба танцiвниця Едуардова не така гарненька, як на сценi. Блiда цера, отi вилицi, якi так напинають шкiру, що на всьому обличчi ледве помiтиш якийсь порух; великий нiс, який немовби виступае з заглиблення i з яким жарти поганi – тут не спробуеш, чи твердий у нього кiнчик, i не схопишся легенько за перенiсся, не поведеш туди-сюди, проказуючи: «А тепер ходiмо зi мною». Широка постать з високою талiею i в аж надто рясних спiдницях, – кому припаде таке до вподоби, – вона схожа на одну з моiх тiток, на лiтню жiнку; багато лiтнiх тiток у багатьох людей схожi одна на одну. Але просто неба цi вади в Едуардовоi, однак, не вiдшкодовуе, власне, нiщо, крiм досить-таки гарненьких нiг; у нiй справдi нема нiчого такого, що давало б привiд для захоплення, подиву чи бодай просто поваги. Тим-то я дуже часто спостерiгав, як звичайно навiть дуже чемнi, вельми коректнi чоловiки не могли приховати, хоча, певна рiч, аж-аж-аж як намагалися це робити, байдужного ставлення до Едуардовоi, такоi вiдомоi танцiвницi, якою вона все ж таки була. Мое вухо, коли його помацати, свiже, шорстке, прохолодне, соковите, як листок. Я пишу це, без сумнiву, з вiдчаю через мое тiло й майбутне цього тiла. Коли вiдчай даеться взнаки так виразно, коли вiн такий невiддiльний вiд свого об’екта i його щось тримае так, як ото солдат, що прикривае вiдступ i його зрештою розривае на шматки, тодi це вiдчай не справжнiй. Справжнiй вiдчай досягае своеi мети вiдразу й завжди випереджае ii, (пiсля цiеi коми виявляеться, що слушне тiльки перше речення). Ти у вiдчаi? Справдi? У вiдчаi? Тiкаеш? Думаеш сховатися? Письменники мелють чортибатьказна-що. Бiлошвейки пiд потоками зливи. Нарештi через п’ять мiсяцiв свого життя, протягом яких я не спромiгся написати нiчого такого, що дало б менi задоволення, i якi жодна в свiтi сила не поверне, хоч зробити це зобов’язанi всi, менi спало на думку знов якось поговорити з собою. Коли я справдi ставив собi запитання, то все ще знаходив вiдповiдь, тут усе ще можна було щось вибити з мене, з цiеi копицi, в яку я обернувся за цi п’ять мiсяцiв i якiй, здаеться, судилося згорiти, коли влiтку ii пiдпалять, та так швидко, що глядач не встигне й оком клiпнути. Коли б таке лишень сталося зi мною! І хай воно станеться хоч би й десять разiв, я навiть не пошкодую за цим нещасливим часом. Мiй стан не назвеш нещастям, але це й не щастя, не байдужiсть, не слабiсть, не стомленiсть, не iнтерес до чогось. То що ж це таке? Те, що я не знаходжу вiдповiдi, пов’язано, мабуть, з моею нездатнiстю писати. І я, здаеться, вiдчуваю ii, не знаючи причини. Бо всi речi, якi спадають менi на думку, ростуть не з корiння, а десь зi своеi середини. Спробуй потримати, спробуй тримати траву й триматися на нiй самому, коли вона починае рости аж iз середини стебла. Дехто це, певно, вмiе роботи, як, скажiмо, японськi акробати, котрi вилазять на драбину, яка стоiть не на землi, а на задертих догори ступнях того, хто лежить на спинi, i не спираеться на стiну, а стримить просто вгору. Я так не вмiю, позаяк мою драбину не пiдпирають навiть отi ступнi. Це, звiсно, ще не все, i таке завдання ще не примусить мене заговорити. Але щодня на мене мас бути нацiлений бодай один рядок, як ото тепер на комети нацiляють далекоглядну трубу. І коли потiм я раптом опинюся перед тим реченням, захоплений тим реченням, як це сталося зi мною, наприклад, на минуле Рiздво, коли дiйшло до того, що я вже ледве владав собою, i коли я, здавалося, справдi був уже на останньому щаблi своеi драбини, яка, однак, спокiйнiсiнько стояла собi на землi, сперта на стiну. Але яка то земля, яка стiна! І все ж драбина не впала, так я притискав ii ногами до землi, так я тримав ii ногами пiд стiною. Сьогоднi, наприклад, я тричi зважився на зухвальство – щодо кондуктора, щодо одного з моiх начальникiв, ага, то це трапилося тiльки двiчi, але моi вчинки печуть менi, мов бiль у шлунку. Вони були б зухвалiстю з боку будь-кого, про мене вже годi й казати. Отож я втратив самовладання, в нестямi заходився битися в повiтрi, а найгiрше те, що нiхто не помiтив, що навiть щодо своiх супутникiв я повiвся, мусив повестися вiдверто по-зухвалому, я скорчив справжню гримасу, за яку повинен вiдповiдати; але ще гiрше те, що один iз моiх знайомих сприйняв мое зухвальство навiть не як рису вдачi, а як саму вдачу, вiн звернув мою увагу на те зухвальство й висловив свiй захват ним. Чому я втрачаю самовладання? Принаймнi тепер я кажу собi: ось поглянь, свiт дозволяе тобi бити себе, кондуктор i начальник залишилися спокiйнi, а коли ти виходив, начальник навiть кивнув головою. Та це ще нiчого не означае. Ти нiчого не досягнеш, якщо втрачатимеш самовладання. Але що ти втратиш, крiм цього, iще в своему колi? На це запитання я вiдповiм тiльки так: краще нехай i мене б’ють у цьому колi, нiж самому бити когось поза ним. Але де в бiса те коло? Адже якийсь час я бачив його на землi, так нiби намальоване вапном, але тепер воно тiльки витае навколо мене, та навiть i не витае. Нiч комети, 17–18 травня. Був iз Бляем, його дружиною й дитиною, часом дослухався до себе, немовби iзсередини, як ото до нявкання кошеняти, мимохiдь, але все ж таки. Скiльки днiв знов нiмо пропливло повз мене; сьогоднi 28 травня. Хiба я не маю навiть рiшучостi щодня братися за ручку, за цей дерев’яний цурпалок! Менi вже здаеться, що рiшучостi я таки не маю. Я сiдаю за весла, катаюся верхи на конi, плаваю, лежу на сонцi. Литкам це на користь, стегнам теж не вадить, черево ще сяк-так, але ось груди вже геть нiкудишнi, а як закину назад голову… Недiля, 19 червня 1910 р. Поспав, прокинувся, поспав, прокинувся. Нiкчемне життя. Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумiннi завдало менi великоi шкоди. Я ж бо виховувався не десь у глухоманi, скажiмо, серед руiн у горах, щодо цього я не можу закинути жодного докору. Я ризикую, що цього не зрозумiе жоден iз цiлоi низки колишнiх моiх учителiв, але менi дуже, найдужче хотiлося б бути одним iз тих маленьких мешканцiв розвалищ, засмаглих, обпалених сонцем, що свiтило б з усiх бокiв крiзь руiни на байдужний плющ, хай навiть на початку я б i знемагав пiд тягарем своiх чеснот, якi буйно, мов бур’яни, розрослися б у менi. Як подумаю, то мушу визнати, що виховання в певному розумiннi завдало менi великоi шкоди. Цей докiр стосуеться багатьох людей, зокрема моiх батька й матерi, декого з родичiв, декого з тих, хто приходив до нас додому, всiляких письменникiв, однiеi цiлком певноi кухарки, яка цiлий рiк водила мене до школи, гурту вчителiв (у спогадах я мушу збивати iх усiх докупи, бо той чи той ще випадае з пам’ятi; та позаяк я тримаю iх отак укупi, цiле знов-таки мiсцями розпадаеться), шкiльного iнспектора, вервечки неквапних перехожих, – одне слово, цей докiр кинджалом протинае суспiльство, i нiхто, повторюю, на жаль, нiхто не мае певностi, що вiстря цього кинджалу не виткнеться раптом спереду, ззаду чи збоку. І жодних заперечень на цей докiр я не бажаю слухати, бо наслухався вже iх надто багато, а позаяк бiльшiсть моiх заперечень хтось знову ж таки заперечував, то цi заперечення я вiдношу до свого докору i заявляю тепер, що мое виховання i цi заперечення багато в чому завдали менi великоi шкоди. Я часто мiркую про це i щоразу доходжу висновку, що мое виховання багато в чому завдало менi великоi шкоди. Цей докiр стосуеться багатьох людей, принаймнi всi вони стоять тут, поруч, i, як на давнiх групових портретах, не знають, як бути один з одним, – опустити очi iм у цю мить не спадае на думку, а всмiхнутися не важаться, бо застигли в чеканнi. Тут моi батько й мати, дехто з рiднi, з учителiв, одна цiлком певна кухарка, кiлька дiвчат iз танцювального гуртка, дехто з тих, хто колись давно ходив до нас додому, кiлька письменникiв, учитель плавання, бiлетер, шкiльний iнспектор, далi люди, якi тiльки один раз траплялися менi на вулицi, i ще хтось, кого я тепер уже й не пригадую, й такi, про яких я вже нiколи й не згадаю, i нарештi такi, на уроки яких я, чимось тодi захопившись, узагалi не звернув уваги; одне слово, iх так багато, що треба пильнувати, аби не згадати когось двiчi. І до всiх iх я звертаюся з докором i в такий спосiб знайомлю iх одного з одним, але нiяких заперечень не стерплю. Бо наслухався я тих заперечень уже справдi доволi, i, позаяк бiльшiсть моiх заперечень вiдкинуто, менi не залишаеться нiчого iншого, як долучити й цi заперечення до моiх докорiв i заявити, що, окрiм виховання, й цi заперечення багато в чому завдали менi великоi шкоди. Може, хтось гадае собi, що мене виховували десь у глухоманi? Нi, мене виховували в мiстi, у самiсiнькому його центрi. Не серед розвалищ, скажiмо, не в горах i не на озерi. Моi батько-мати i iхнi прибiчники досi були пригнiченi тягарем мого докору, аж посiрiли, та ось вони легенько вiдтручують його вбiк i вже всмiхаються, бо я забрав своi руки, приклав iх собi до чола та й думаю: от коли б я був маленьким мешканцем руiн, що прислухаеться до крику гайвороння, опинившись у тiнi вiд них, спочиваючи в прохолодному мiсячному сяйвi, – хай навiть на початку я трохи й слабував би пiд тягарем своiх чеснот, якi буйно, мов бур’яни, розрослися б у менi, обпаленi сонцем, що зусiбiч свiтило б крiзь руiни на мое плющове лiгво. Кажуть, i ми схильнi в це вiрити, нiбито чоловiки в хвилину небезпеки не звертають уваги навiть на вродливих чужих жiнок; якщо цi жiнки заважають iм утекти з охопленого вогнем театру, чоловiки вiдкидають iх до стiни, штурхають головою й руками, колiньми й лiктями. Тодi нашi балакучi жiнки змовкають, у iхнiх нестримних теревенях з’являеться дiеслово й крапка, брови втрачають звичний спокiй i зводяться, стегна й клуби, що доти реагували на кожен подих, завмирають, ледве стулений рот вiд страху захоплюе повiтря бiльше, нiж звичайно, а щоки видаються трохи надутими. – Послухай, – сказав я й легенько штовхнув його колiном (я заговорив так раптово, що з рота менi аж трохи бризнула слина – погана ознака), – не засинай! – Я не засинаю, – вiдповiв вiн i, розплющуючи очi, похитав головою. – Коли б я заснув, як би я тодi охороняв тебе? А хiба ж я не повинен тебе охороняти? Хiба тодi, перед церквою, ти не для цього вхопився за мене? Та вже ж, то було давненько, знаемо, тiльки не дiставай з кишенi годинника. – Так, уже дуже пiзно, – промовив я. Потiм не витримав, легенько всмiхнувсь i, щоб приховати усмiшку, пильно задивився в бiк будинку. – Тобi там i справдi так до вподоби? Отже, кортить нагору, дуже кортить? То так i скажи, я ж тебе не вкушу. Послухай, якщо ти гадаеш, що нагорi тобi буде краще, нiж тут, унизу, то йди собi нагору одразу й не думай про мене. А ось яка моя думка, думка звичайнiсiнького перехожого: скоро ти спустишся назад, i буде дуже добре, коли тут якось опиниться хтось такий, на кого ти й не глянеш, але хто вiзьме тебе попiдручки, пiдкрiпить у сусiднiй забiгайлiвцi келихом вина, а тодi поведе до себе в кiмнату, де, хоч яка вона вбога, вiд ночi тебе все ж таки вiддiляють кiлька шибок. На цю мою думку ти можеш поки що начхати. Це правда, i я можу повторити це перед ким завгодно, тут, унизу, нам ведеться погано, атож, це наше життя можна назвати навiть собачим, але менi тепер уже однаковiсiнько, чи валятися тут у стiчнiй канавi й загачувати собою дощову воду, чи там, угорi, в сяйвi вiд люстр пити оцими самими губами шампанське, – менi немае нiякiсiнькоi рiзницi. А втiм, я навiть не повинен вибирати мiж цими двома речами, зi мною нiколи не станеться нiчого такого, що привернуло б увагу людей; та i як воно може статися, коли довкола мене й для мене все так обставлено, коли я можу тiльки трохи пролiзти вперед, не далi, нiж якась кузька. А ось щодо тебе, то нiхто не знае, що там у тобi е. Хоробрiсть е, принаймнi ти сам так вважаеш i пробуеш усе, на що стае вiдваги, – часто людина пiзнае себе тодi, коли придивиться до обличчя слуги бiля дверей. – Якби ж то я знав напевно, що ти зi мною вiдвертий. Я б уже давно був нагорi. Як менi довiдатись, чи ти зi мною вiдвертий? Ось тепер ти дивишся на мене так, нiби я – мале дитя, але це менi не зарадить, вiд цього буде тiльки ще гiрше. Та, може, ти й хочеш зробити ще гiрше. А тим часом я вже не годен терпiти оце повiтря на вулицi, менi вже пора до товариства нагорi. Коли я насторожуюсь, менi починае дерти в горлi, о, до речi, ось тобi й маеш, я вже кашляю. А ти бодай уявляеш собi, як менi буде там, нагорi? Не встигну я ступити другою ногою до зали, як першу вже годi буде впiзнати. – Це ти правду кажеш, я з тобою не вiдвертий. – Я ж збираюся йти, пiду сходами нагору, якщо це мае статися пiд бантинами. З боку товариства я сподiваюся дiстати все, чого менi бракуе, насамперед мобiлiзувати своi сили, бо такого загострення iм замало, воно зводить нанiвець единий шанс цього парубка на вулицi. А вiн задоволений уже тим, що витримуе все своiм, щоправда, хирлявим тiлом, вiдвоюе собi обiд та вечерю, уникне впливу чужих людей, одне слово, збереже стiльки, скiльки можна взагалi зберегти в нетривкому свiтi. Але те, що втрачае, вiн намагаеться повернути силомiць, хай уже й не таке, ослаблене, хай навiть уже тiльки здаеться, що то – колишня його власнiсть (а здебiльшого саме так воно i е). Отож суть його самовбивча, зуби ii призначенi лише для власноi плотi, а плоть – лише для власних зубiв. Бо, не маючи жодноi опори, фаху, кохання, сiм’i, статкiв, тобто не впираючись загалом – чи, звiсно, бодай не пробуючи цього робити – свiтовi, до певноi мiри не вражаючи його, отже, цiлим комплексом власностi, не можна вберегтися вiд несподiваних руйнiвних утрат. Цей парубок у благенькiй одежинi з його вмiнням виживати, з витривалими ногами, жаским винайнятим житлом, з рештою його покраяноi на шматки й тепер, по довгiм часi, знову покликаноi до життя сутi, – все це обiруч тримае при купi й щоразу мусить втрачати двi своi речi, коли навпомацки намагаеться впiймати якусь одну невеличку. Звичайно, iстина ховаеться тут – iстина, яка нiде не проступае так очевидно. Бо хто справдi виявляе себе завершеним обивателем, тобто подорожуе морем на пароплавi, – спiненi хвилi попереду, спiнений слiд – позаду, – одне слово, з численними такими явищами довкола, тому обивателю загрожуе небезпека не менша, хоч i зовсiм iнша, нiж чоловiковi на кiлькох полiняках серед хвиль, якi ще й налiтають одна на одну й накривають одна одну. Бо вiн, обиватель, i його власнiсть – не одне цiле, iх двое, i той, хто знищить зв’язок, знищить i його самого. Нас i наших знайомих у цьому розумiннi не можна розпiзнати, позаяк ми зовсiм схованi; я, примiром, нинi схований за своею професiею, надуманими чи справжнiми стражданнями, лiтературними уподобаннями тощо. Та саме я й вiдчуваю свiй грунт надто часто й надто глибоко для того, щоб бути задоволеним хоча б тiльки наполовину. І досить менi повiдчувати цей грунт без перерви бодай чверть години – i отруйний свiт уже вливаеться менi до рота, як ото вода потопельниковi. Цiеi митi мiж мною i тим парубком навряд чи е рiзниця, хiба що я ще можу згадати про свою молодiсть у селi та, певно, коли схочу чи лише коли цього вимагае мое становище, можу туди перенестися. Але в парубка нема нiчого попереду, а тому нема нiчого й позаду. Цiеi митi рiзницi нема, але в парубка е тiльки мить. На той час, – сьогоднi про нього нiхто не може знати, бо нiщо iнше не можна знищити так, як той час, – на той час вiн зазнав невдачi, а тодi раптом почав вiдчувати свiй грунт, як ото хтось зненацька помiчае на своему тiлi гнiйник, який досi був на нашому тiлi останнiм, ба навiть не останнiм, бо цього останнього, здавалося, ще й не iснувало, а тепер воно виявилося чимось бiльшим, нiж усе, що мае вiд народження наша плоть. Коли досi увага всього нашого ества була зосереджена на тому, що роблять нашi руки, що бачать нашi очi, що чують нашi вуха, як ходять нашi ноги, то тепер ми раптом повертаемось у зовсiм iнший бiк, як ото флюгер у горах. Замiсть податися тодi геть, хай навiть у цей останнiй бiк, бо тiльки завдяки втечi вiн мiг утриматись навшпиньках i тiльки стоячи так, навшпиньках, мiг утриматися на свiтi, замiсть цього вiн лiг, як ото взимку, бувае, дiти лягають у снiг, щоб замерзнути. Вiн i цi дiти, вони ж бо знають, що то iхня провина в тому, що вони полягали чи пiддалися в iнший спосiб, вони знають, що нi за що в свiтi не мали б права зробити це, але вони не можуть знати, що пiсля змiни, яка сталася тепер iз ними в полi чи в мiстi, вони забудуть про всi своi колишнi провини й обов’язки i рухатимуться в новiй стихii так, нiби вона в них перша. Щоправда, слово «забувати» тут не до мiсця. Пам’ять у цього чоловiка постраждала не бiльше, нiж його здатнiсть фантазувати. Та рiч у тому, що перемiстити гiр вони не в змозi; i ось чоловiк стоiть поза нашим народом, поза нашим людством, постiйно змучений голодом, йому належить тiльки мить, вiчно неспинна мить страждань, за якою не видно й проблиску митi вiдпочинку, i йому залишаеться тiльки одне: його болi, але довкола в цiлому свiтi нема нiчого iншого, що могло б загоiти його рани, у нього лише стiльки землi, скiльки потрiбно для двох його нiг, лише стiльки опори, скiльки покривають двi його руки, отже, стiльки, скiльки потрiбно акробатовi на трапецii у вар’ете, коли внизу ще й напинають страхувальну сiть. У нас – iнше, нас-бо тримае наше минуле й майбутне. Майже все свое неробство й стiльки ж своеi професii ми марнуемо на те, щоб вони могли врiвноважено балансувати вгору-вниз. Перевагу майбутнього в обсязi минуле вiдшкодовуе вагою, а в кiнцi того й того уже не вiдрiзниш одне вiд одного, щонайраннiша юнiсть згодом стае ясною, як майбутне, а кiнець майбутнього з усiма нашими зiтханнями – то вже, власне, пережите й минуле. Так майже замикаеться це коло, краем якого ми ходимо. Але ж тепер це коло належить нам, однак воно належить нам лише доти, доки ми його тримаемось, щойно ж хитнемося нараз убiк, упавши в самозабуття, втративши пильнiсть, вiд переляку, подиву чи втоми, як воно вже кане для нас у просторi, досi нашi носи стримiли в потоцi часiв, тепер ми вiдступаемо назад, колишнi плавцi, нинi перехожi й навiк утраченi. Ми – поза законом, нiхто про це не знае, проте всi ставляться до нас саме так. – Думати про мене тепер ти не маеш права. Та й як ти збираешся себе зi мною порiвнювати? Адже я в цьому мiстi вже понад двадцять рокiв. Ти бодай уявляеш собi по-справжньому, що це означае? Кожну пору року я провiв тут двадцять разiв. – Вiн заходився розмахувати у нас над головами ледь стиснутими кулаками. – Дерева тут повиростали за двадцять рокiв, тепер пiд ними сам собi здаешся, мабуть, комашкою. А оцi численнi ночi, ти знаеш, в усiх домiвках ночi. То лежиш пiд цiею стiною, то пiд тiею, отак вiкно навколо тебе й мандруе. А оцi ранки, коли дивишся з вiкна, вiдтягуеш вiд лiжка крiсло й сiдаеш пити каву. А цi вечори, коли пiдпираеш рукою голову й приставляеш до вуха долоню. Атож, та якби ж тiльки це! Якби ж перейняти хоч би кiлька нових звичок, що iх можна щодня спостерiгати тут на вулицях… Тепер у тебе, либонь, таке враження, нiби я хочу з цього приводу поскаржитися? Та нi, навiщо менi скаржитися, менi ж бо не вiльно робити нi це, нi iнше. Я мушу тiльки виходити на прогулянки i цим вдовольнятися, але в свiтi ще немае такого мiсця, де б я не мiг робити прогулянок. Одначе тепер знову ж таки складаеться враження, немовби я цим пишаюся. – Виходить, менi ведеться легко. Менi не треба було вистоювати отут перед будинком. – Щодо цього ти себе зi мною не порiвнюй i не давай збити себе з пантелику. Ти ж бо людина доросла, ти й так у мiстi, схоже, досить самотнiй. А менi вже недалеко до цього. Уже було таке враження, нiби мое захисне ество тут, у мiстi, розчиняеться, я був гарний, бо це розчинення вiдбувалося, мовби врочистий фiнал, де все, що тримае нас при життю, вiдлiтае геть, але, вiдлiтаючи, востанне ще осявае нас своiм людським сяйвом. Отак я й стою перед своiм парубком, i за це вiн, найiмовiрнiше, любить мене, сам, однак, чiтко не усвiдомлюючи чому. Часом його балачки начебто вказують на те, що вiн усе розумiе, знае, хто перед ним, i через це може дозволяти собi будь-що. Але це не так. У такий спосiб вiн, навпаки, виступав би проти кожного, бо може жити тiльки як вiдлюдник чи дармоiд. Вiн лише схимник iз примусу, i якщо цей примус колись подолають невiдомi йому сили, то вiн буде дармоiдом, котрий поводиться так зухвало, як тiльки може. Принаймнi врятувати його вже не може нiщо в свiтi, i коли спостерiгати за його поведiнкою, то на думку може спасти труп потопельника, що його якась течiя винесла на поверхню, прибила до стомленого плавця, а вiн поклав на того плавця руки й намагаеться за нього втриматися. Труп не оживае, його навiть не виловлюють, але чоловiка вiн може потягти на дно. 6 листопада. Вечiр такоi собi мадам X., присвячений Мюссе. Звичка еврейок цмокатися. Розумiння французькоi, попри всi недомовки й труднощi анекдотiв, майже до самого прикiнцевого слова, яке мае жити в серцi далi на руiнах усього анекдоту й гасить на наших очах французьку, можливо, доти ми надто напружувалися, а люди, котрi розумiють французьку, ще до завершення виходять, бо почули вже доволi, тодi як iншi ще довго не можуть наслухатися, – акустика в залi, що сприяе швидше покашлюванню в ложах, нiж виголошеному слову; вечеря в Рашелi, вона з Мюссе читае «Федру» Расiна, книжка лежить мiж ними на столi, де, втiм, чого тiльки нема. Консул Клодель, в очах блиск, широке обличчя вбирае його i знову випромiнюе, вiн раз у раз пориваеться прощатись, i часом це йому навiть вдаеться, але загалом – нi, бо щойно вiн почне з кимось прощатися, поруч уже стоiть хтось iнший, а в чергу за ним уже прилаштувався той, з ким попрощалися. Над пiдвищенням для доповiдача – оркестрова галерея. Заважае всiлякий гармидер. Кельнери у вестибюлi, гостi в своiх кiмнатах, фортепiано, далекi звуки струнного оркестру, нарештi якесь гупання молотком, пересварка, вiдвернутися й не слухати ii дуже важко, i тому вона дратуе. В однiй iз лож – дама з дiамантами у сережках, якi майже безперервно переливаються. Бiля каси – вбранi в чорне молодi хлопцi й дiвчата з якогось французького гуртка. Один iз них, вiтаючись, вклоняеться так низько, що очi його ковзають по пiдлозi. Ще й усмiхаеться на повен рот. Але вiн робить це тiльки перед дiвчатами, чоловiкам вiн одразу ж по тому дивиться вiдверто в обличчя, губи зiмкненi, серйознi, чим вiн водночас засвiдчуе, що оте його привiтання хвилину тому – така собi, може, й кумедна, однак у всякiм разi неминуча церемонiя. 7 листопада. Доповiдь Вiглера про Геббеля. Сидить на сценi, декорованiй пiд модерну кiмнату, так наче з одних iз дверей ось-ось впурхне його кохана, щоб нарештi розпочати п’есу. Нi, вiн виголошуе доповiдь. Про Геббелеве голодування. Складнi взаемини з Елiзою Ленсiнг. У школi вчителькою в нього одна стара дiва, яка курить, нюхае тютюн, б’еться, а слухняних пригощае родзинками. Вiн повсюди роз’iжджае (Гайдельберг, Мюнхен, Париж) без будь-якого видимого намiру. Спершу вiн – служник в iнспектора церковноi округи, ночуе пiд сходами в одному лiжку з iздовим. Юлiус Шнорр фон Карольсфельд – малюнок Фрiдрiха Олiв’е, вiн малюе на схилi; який же вiн тут гарний i поважний (високий капелюх, схожий на приплющений клоунський ковпак iз цупкими вузенькими крисами, що затуляють обличчя, довгий хвилястий чуб, очi дивляться тiльки на картину, руки спокiйнi, на колiнах – дошка, одна нога посунулася схилом трохи вниз. Та нi, це ж бо Фрiдрiх Олiв’е, i намалював його Шнорр. 15 листопада, десята година. Я не дам, щоб мене стомили. Я вскочу в свою новелу, навiть якщо доведеться порiзати собi обличчя. 16 листопада, дванадцята година. Читаю «Іфiгенiю на Таурiсi». У нiй, за винятком окремих, вочевидь невдалих мiсць, висхла нiмецька мова у вустах чистого хлопчика справдi просто-таки гiдна подиву. Коли читаеш, кожнiсiньке слово у вiршi пiдноситься перед тобою на таку височiнь, де воно опиняеться в свiтлi, може, й не яскравому, однак пронизливому. 27 листопада. Бернгард Келлерман читав уголос. «Дещо з неопублiкованого з-пiд мого пера» – так вiн почав. Схоже, приемний чоловiк, майже сивий, iжакуватий чуб, виголений старанно, гладенько, нiс гострий, на вилицях раз у раз перекочуються туди-сюди, наче хвиля, жовна. Письменник вiн посереднiй, але окремi мiсця в нього виписано добре (якийсь чоловiк виходить у коридор, кашляе й озираеться, чи нiкого нема поруч), до того ж вiн людина чесна й збираеться прочитати все, що обiцяв, але публiка не дае, злякавшись першого оповiдання про психiатричну лiкарню; у нього така нудна манера читати, що слухачi, хоча дiя розвивалася й досить напружено, один по одному виходили так поквапно, немовби десь поруч читали щось iнше. Коли вiн, прочитавши з третину оповiдання, примовк, щоб випити трохи мiнеральноi води, за дверi повалив цiлий гурт. Вiн злякався. «Зараз уже кiнець», – просто збрехав вiн. І коли таки завершив, усi повставали, почулися сякi-такi оплески, якi пролунали так, немовби всi попiдводились, а хтось один залишився сидiти й ляпав у долонi сам для себе. Але Келлерман хотiв читати далi, ще одне оповiдання чи, може, й кiлька. Та коли вiн побачив, що всi вже зiбралися йти, то тiльки рота роззявив. Нарештi, послухавшись чиеiсь поради, промовив: «Я хотiв би ще прочитати одну невеличку казку, це хвилин на п’ятнадцять. Зробiмо перерву на п’ять хвилин». Дехто ще зостався, i вiн прочитав казку, в якiй були мiсця, коли хотiлось кинутися стрiмголов через усю залу просто по людських головах за дверi. 15 грудня. Своiм висновкам iз мого нинiшнього стану, що тривае ось уже майже рiк, я просто не вiрю, для цього мiй стан надто серйозний. Я ж бо навiть не певен, чи можу стверджувати, що цей стан не новий. Принаймнi я гадаю собi так: стан цей новий, щось схоже зi мною вже бувало, але такого – ще нiколи. Я ж немовби з каменя, немовби надгробок сам собi, нема жодноi шпарини для сумнiву чи вiри, для кохання чи вiдрази, для мужностi чи страху перед чимось окремiшнiм чи загальним, живе тiльки квола надiя, не виразнiша, нiж написи на надгробках. Жодне слово, яке я пишу, майже не пасуе до сусiднього, я чую, як приголоснi зi скреготом труться одна об одну, а голоснi пiдтягують, як виставленi напоказ негри. Сумнiви колом обступають кожне слово, i я бачу iх ще ранiше, нiж саме слово, – та що я кажу! – слова я взагалi не бачу, я його вигадую. Та це була б iще не найбiльша бiда, коли б я мiг вигадувати слова, якi вiдносили б трупний запах кудись убiк, щоб ним не вiяло просто в обличчя менi й читачевi. Коли я сiдаю до письмового столу, то почуваюся на душi не лiпше вiд того чоловiка на Place de l’Opera, що падае серед потоку людей та карет i ламае собi обидвi ноги. Всi карети, попри свiй гуркiт, нiмо мчать з усiх бокiв в усi боки, але кращий лад, нiж той, на який спромiгся б полiцейський, дае бiль того чоловiка, який закривае йому очi й спустошуе майдан та вулицi, не повертаючи назад екiпажiв. Таке бурхливе життя завдае йому болю, вiн-бо стае на завадi руху, але й порожнеча – не менше зло, адже вона дае волю його власному болевi. 16 грудня. Я вже не кину писати щоденника. Я повинен зберегти себе тут, бо тiльки тут я й можу це зробити. Менi так хотiлося б описати почуття щастя, що час вiд часу, як оце тепер, зринае в менi. Це справдi щось таке гристе, що наповнюе мене, всю мою душу рахманним, приемним трепетом i навiюе менi здiбностi, у вiдсутностi яких я з цiлковитою певнiстю можу переконатися будь-якоi митi, хоч i зараз. Геббель хвалить «Подорожну тiнь» Юстiнуса Кернера. «І такий твiр ледве iснуе, нiхто про нього не знае». «Вулиця самотностi» В. Фреда. Як пишуть такi книжки? Чоловiк, який досяг чогось путнього в малому, так нiкчемно розтягуе свiй талант на цiлий роман, що аж iз душi верне, навiть коли не забуваеш захоплюватися тою енергiею, з якою чоловiк гвалтуе власний талант. Оця гонитва за другорядними персонажами, про яких я читав у романах, п’есах тощо. Оце почуття солiдарностi, яке мене тут сповнюе! У «Бiшофсберзьких дiвах» (чи правильна це назва?) йдеться про двох швачок, якi готують для нареченоi вiдбiлену тканину. Як ведеться цим двом дiвчатам? Де вони живуть? Що вони скоiли, що iх не беруть до п’еси, а дозволять лише знадвору, просто-таки потопаючи в потоках зливи, востанне притиснутися обличчям до шибки в каютi Ноевого ковчегу, щоб глядачi в партерi на мить угледiли щось темне? 17 грудня. На наполегливе запитання, невже нiщо не перебувае в спокоi, Зенон вiдповiв: «Чому ж, випущена стрiла перебувае в спокоi». Коли б французи за вдачею були нiмцями, як би тодi нiмцi ними захоплювалися. Те, що я так багато вiдклав i повикреслював, – а я вчинив так майже з усiм, що взагалi написав у цьому роцi, – принаймнi це також дуже заважае менi в творчостi. Адже це – цiла гора, в п’ять разiв бiльше вiд того, що я взагалi будь-коли написав, i вже самою своею масою воно притягуе до себе просто з-пiд пера все, що я пишу. 18 грудня. Якби були сумнiви в тому, що причина мого тривалого зволiкання з розпечатуванням листiв (навiть тих, в яких я не сподiваюся прочитати нiчого важливого, як, скажiмо, оцей останнiй), – це тiльки слабiсть i легкодухiсть, що примушують мене так само не поспiшати розпечатувати листа, як примушують не квапитись вiдчиняти дверi кiмнати, де мене, можливо, вже нетерпляче хтось чекае, тодi оце зволiкання з розпечатуванням листiв можна було б краще пояснити грунтовнiстю. Отож якщо припустити, що я – людина грунтовна, тодi я повинен намагатись якомога вiдтягувати все, що стосуеться листа, тобто неквапно його розпечатувати, неквапно й по кiлька разiв перечитувати, довго обмiрковувати, готувати кiлька чорнових варiантiв вiдповiдi, перше нiж переписати начисто, а тодi ще й не одразу вiдiслати. На все це моя воля, от тiльки щоб зненацька не одержати листа, цього не уникнеш. Але я й це штучно вiдтягую, довго не розпечатую листа, вiн лежить передi мною на столi, весь час пропонуючи себе, а я весь час одержую його, але до рук не беру. Вечiр, пiв на дванадцяту. Те, що я, поки не звiльнюся вiд своеi контори, просто втрачений, – це менi очевиднiше очевидного, йдеться лише про те, щоб якомога довше й вище тримати голову, аби не пiти на дно. Як важко це буде, скiльки це висотае з мене сили, видно вже з того, що сьогоднi я не дотримався свого нового розкладу – вiд восьмоi до одинадцятоi вечора сидiти за письмовим столом, – i що тепер я не вважаю це таким уже й великим злом i що я лиш похапки записав цi кiлька рядкiв, щоб лягти спати. 19 грудня. Почав працювати в конторi. Пополуднi в Макса. Трохи почитав щоденники Гете. Далечiнь уже огорнула супокоем це життя, щоденники кидають на нього вiдблиски. Зрозумiлiсть усiх подiй навiюе на них таемничiсть, так само як ото паркова огорожа, коли ми оглядаемо просторi газони, заспокоюе око й воднораз сповнюе нас неймовiрною шанобою. Щойно в гостi до нас уперше прийшла моя замiжня сестра. 20 грудня. Чим я виправдаю вчорашне зауваження про Гете (яке майже таке саме неслушне, як i пов’язане з ним почуття, позаяк справжне розвiяв прихiд сестри)? Нiчим. Чим я виправдаю те, що сьогоднi ще нiчого не написав? Нiчим. Тим бiльше що самопочуття мое не найгiрше. У вухах у мене весь час лунае заклик: «О, суд невидимий, настань же!» Щоб отi фальшивi мiсця, якi нiзащо не хочуть вимiтатися з оповiдання, нарештi дали менi спокiй, я допишу ще двое: «Вiн дихав гучно, так нiби зiтхав, шкодуючи за сном, в якому лихо пережити легше, нiж у нашому свiтi, отож звичайне дихання уже саме собою стае зiтханням». «Тепер я поглядаю на нього з такою легкiстю, як поглядають на головоломку, кажучи собi: “То й що, коли я не можу загнати кульки в iхнi дучки, адже все це – мое, склянка, дошка, кульки й решта; усе це мистецтво я можу просто сховати собi до кишенi”». 21 грудня. Примiтнi мiсця з «Подвигiв Великого Александра» Михайла Кузьмiна: «Дитина, верхня половина якоi мертва, нижня – жива, дитячий трупик iз червоними нiжками, що ворушаться». «Нечистих царiв, Гога й Магога, якi харчувалися черв’яками та мухами, вiн загнав до потрiсканих скель i до кiнця свiту запечатав iх Соломоновою печаттю». «Кам’янi потоки, де замiсть води з гуркотом перекочуеться камiння, пiщанi струмки, якi течуть три днi на пiвдень, три днi – на пiвнiч». «Амазонки, жiнки з випаленою правою груддю, короткими косами, в чоловiчому взуттi». «Крокодили, що своею сечею спалюють дерева». Був у Баума, слухав такi чудовi речi! Я кволий, як досi й завжди. Таке вiдчуття, немовби мене зв’язали, але водночас й iнше, нiбито якби розв’язали, було б iще гiрше. 22 грудня. Сьогоднi я навiть не важуся ставити собi докорiв. Кинутi в цей порожнiй день, вони мали б огидний вiдголосок. 24 грудня. Щойно я пильнiше придивився до свого письмового столу й збагнув, що за ним нiчого путнього не зробиш. На ньому лежить безлiч усiляких речей, створюючи безлад без будь-якоi розмiреностi й бодай якоiсь сумiсностi безладно розкиданих речей, яка звичайно й дае змогу терпiти будь-який безлад. Хай там який безлад виявиться на зеленому сукнi, вiн може бути й у партерi старих театрiв. Та коли iз стоячих мiсць… (Наступний запис другого дня.) 25 грудня. …з висунутоi шухляди пiд приставкою до столу виповзають у виглядi зовнiшнiх сходiв пiдшивки давнiх газет, каталоги, листiвки з краевидами, листи – всi почасти просто розiрванi, почасти розпечатанi, – i це непристойне видовище псуе все. Окремi досить великi речi в партерi виступають щонайактивнiше, так нiби в театрi дозволено, щоб у глядацькiй залi торговець давав лад своiм конторським книгам, стельмах цюкав сокирою, офiцер розмахував шаблею, священник звертався до сердець, вчений – до розуму, полiтик – до громадянського почуття, щоб закоханi не стримували себе, i т. iн. Це тiльки на моему письмовому столi дзеркало стоiть так, що хоч зараз сiдай голитися, одежна щiтка лежить щетиною вниз, гаманець вiдкритий – на той випадок, якщо я схочу за щось заплатити, з низки ключiв один стирчить – хоч бери й стромляй його в замок, а краватка ще трохи обвивае скинутий комiрець. Вище наступна висунута шухляда приставки, затиснена з бокiв двома невеличкими замкненими шухлядками, являе собою не що iнше, як таку собi комiрчину, немовби низенький балкон глядацькоi зали, по сутi, найвиднiше мiсце в театрi, зарезервоване для найвульгарнiших людей, для старих гульвiс, в яких внутрiшнiй бруд помалу проступае назовнi, для неотесаних парубкiв, що позвiшували ноги з балконних поручнiв. Сiм’i, в яких так багато дiтей, що на них лише кидають короткий погляд, не в змозi всiх iх перерахувати, розводять тут бруд убогих дитячих кiмнат (уже в самiсiнький партер затiкае), в темному заднику сидять невилiковнi хворi – на щастя, iх видно тiльки тодi, коли туди присвiчують, i т. iн. У цiй шухлядi лежать старi папери, якi я вже давно б повикидав, якби мав кошика на смiття, олiвцi з обламаними оливами, порожня сiрникова коробка, прес-пап’е з Карлсбада, лiнiйка з таким нерiвним краем, який зашкодив би навiть сiльському путiвцю, численнi запонки, тупi леза до бритви (для них нема мiсця на цiлому свiтi), затискачi до краваток i ще одне важке залiзне прес-пап’е. А в шухлядi вище… Убого, убого, i все ж непогано сказано. Вже пiвнiч, та, позаяк я добре виспався, це може бути вибаченням лише постiльки, поскiльки вдень я взагалi не написав би нiчого. Увiмкнена електрична лампочка, тиша в квартирi, темрява за вiкном, останнi хвилини перед тим, як заснути, – все це дае менi право писати, хай це буде навiть щось найубогiше. І цим правом я поспiшаю скористатися. Отакий я. 26 грудня. Два з половиною днi – щоправда, не повнiстю – я пробув сам, i тепер я вже коли й не перетворений, то принаймнi на шляху до цього. Самотнiсть мае надi мною владу, на яку можна покластися. Мое нутро розслаблюеться (поки що тiльки поверхово) i ладне розкрити свою глибiнь. Усерединi в мене починае лаштуватися сякий-такий лад, i саме це менi потрiбно понад усе, бо коли хисту небагато, нема нiчого гiршого, нiж безлад. 27 грудня. Я не маю бiльше сили написати жодного речення. Та якби ж то йшлося про слова, якби ж то досить було, дописавши одне слово, спокiйно вiдвернутися, не маючи сумнiву, що це слово ти цiлком наповнив собою. Пополуднi я трохи поспав, а коли прокинувся, то лежав на канапi, пригадував деякi любовнi пригоди часiв юностi, розчаровано затримався на однiй нагодi, якою не скористався (я лежав тодi трохи застуджений у лiжку, а моя гувернантка читала менi «Крейцерову сонату», тiшачись нищечком моiм збудженням), уявив свою вегетарiанську вечерю, лишився задоволений своiм травленням i засумнiвався, чи вистачить свiтла моiх очей на все мое життя. 28 грудня. Коли я кiлька годин поводжуся по-людському, як оце сьогоднi з Максом, а потiм у Баума, то перед сном мене вже розпирае пиха. 1911 3 сiчня. – Послухай, – мовив я й легенько штовхнув його колiном. – Я хочу попрощатися. – Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета. – Але ж довго ти думав про це, – сказав вiн, вiдступив вiд стiни й потягся. – Нi, я про це зовсiм не думав. – А про що ж ти розмiрковував? – Я вирiшив iще трохи, востанне пiдготуватися до зустрiчi з товариством. Силкуйся скiльки завгодно, однаково ти цього не зрозумiеш. Я, звичайнiсiнький чоловiк iз провiнцii, якого щомитi можна сплутати з одним iз тих, якi сотнями стоять на станцiях i чекають своiх поiздiв… 4 сiчня. «Вiра i батькiвщина» Шенгера. У вiдвiдувачiв галереi пiдi мною мокрi пальцi, якими вони втирають очi. 6 сiчня. – Послухай, – сказав я, прицiлився й легенько штовхнув його колiном, – зараз я, однак, пiду. Якщо теж хочеш подивитися, розплющуй очi. – То як? – запитав вiн, дивлячись на мене широко розплющеними очима й поглядом вiдвертим, але таким кволим, що я мiг би вiдвести його вбiк самим помахом руки. – То ти все ж таки йдеш? А менi що робити? Затримати тебе я не можу. А якби й мiг, то однаково не став би. Цим я тiльки хочу пояснити тобi твое почуття, вiд якого я все ж таки мiг би тебе втримати. – І його обличчя вiдразу стало, як у простакуватих прислужникiв, коли цi дiстають право у загалом упорядкованiй державi привчати панських дiтей до послуху чи постраху. 7 сiчня. Сестра N. така закохана у свого нареченого, що шукае нагоди поговорити з кожним, хто до них прийде, окремо, бо з кожним окремо легше вибалакатись i повторитися про свое кохання. Немовби якiсь чари (бо нi зовнiшнi, нi внутрiшнi обставини, тепер сприятливiшi, нiж рiк тому, не стояли менi на завадi) стримували мене цiлiсiнький вiльний день – а сьогоднi недiля – вiд того, щоб писати. – До мене дiйшли деякi новi втiшнi вiдомостi про нещасне створiння, яким я е. 12 сiчня. Цими днями я не написав про себе багато чого, почасти через лiнощi (я сплю тепер удень так багато й мiцно i ввi снi набираю ваги), але почасти й вiд страху виказати те, що про себе знаю. Цей страх не безпiдставний, адже знання про себе мають право бути остаточно зафiксованими письмово тiльки тодi, коли можуть здiйснитися якнайповнiше i з розумiнням усiх, аж до другорядних, наслiдкiв, а також iз цiлковитою правдивiстю. Бо якщо цього не стаеться – а я принаймнi на таке не здатний, – тодi записане на власний розсуд i, позаяк воно зафiксоване, надзвичайно могутне видае те, що вiдчуте просто так, загалом, за едино справжне почуття, i всю непотрiбнiсть записаного ти усвiдомлюеш надто пiзно. Кiлька днiв тому: Леонi Фрiппон, кабаретистка, «Мiсто Вiдень». Зачiска – перехоплена стрiчкою купа кучерiв. Нiкудишня шнурiвка, дуже стара сукня, але сама дуже чарiвна зi своiми трагiчними рухами, ота напруга повiк, рiзкi випади довгих нiг, зграбно випростанi вздовж тiла руки. Значення застиглоi у двозначних позах шиi. Спiв: колекцiя гудзикiв у Луврi. Шиллер, намальований 1804 року Шадовим у Берлiнi, де його вельми пишно вшановували. Схопити обличчя мiцнiше, нiж за цей нiс, не можна. Кiнчик носа трохи загнутий униз як наслiдок звички за роботою посмикувати за нього. Привiтний чоловiк iз трохи запалими щоками, якого, певно, виголене обличчя робить схожим на старого дiда. 14 сiчня. Роман Берадта «Подружжя». Багато поганого еврейського. Якiсь несподiванi, дивнi й одноманiтнi появи автора, наприклад, усi довкола веселi, а один серед них не веселиться. Або: i ось приходить такий собi пан Штерн (про якого ми вже знаемо все з його романними таемницями). Щось таке е й у Гамсуна, але там це не менш природне, нiж сучки на деревi, а тут ним крапають на дiю, як ото модними лiками на цукор. – Увагу нi з сього нi з того привертають до якихось дивних виразiв, ось наприклад: вiн завдавав собi клопоту ii косами, все завдавав i завдавав собi клопоту. – Окремi постатi, хоч i не осяянi новим свiтлом, виписанi добре, так добре, що мiсцями не заважають навiть ганджi. Другоряднi персонажi переважно безнадiйнi. 17 сiчня. Макс читав менi першу дiю з «Прощання з юнiстю». Як я такий, який сьогоднi е, можу це осягти; я мусив шукати цiлий рiк, перше нiж знайшов у собi справжне почуття, i ось тепер, пiзнього вечора, у кав’ярнi, зазнаючи мук вiд нападiв поганого, попри все, травлення, маю честь сидiти в крiслi й слухати такий великий твiр. 19 сiчня. Позаяк я, схоже, вкрай виснажений – останнiй рiк я прокидався не бiльше нiж на п’ять хвилин, – менi щодня доведеться або просити, щоб мене забрала сира земля, або ж, хоч я й не побачив би в цьому анi найменшоi надii, починати все з самого початку малою дитиною. Зовнi менi буде при цьому легше, нiж тодi. Бо в тi часи я ледве-ледве, з невиразним усвiдомленням прагнув до зображення, що кожним словом було б пов’язане з моiм життям, яке я мiг би притиснути до грудей i яке пiдхопило б мене з мiсця. А з якими муками (щоправда, з нинiшнiми iх годi й порiвнювати) я починав! Яким холодом цiлими днями вiяло на мене з написаного! Яка велика була небезпека i як рiдко давала вона менi перепочинок, що я зовсiм не вiдчував того холоду, хоч мое лихо вiд цього загалом ставало, звiсно, не меншим. Якось я замислив був роман, у якому ворогували мiж собою двое братiв, один iз них виiхав до Америки, тодi як другий залишився у в’язницi в Європi. Я почав з того, що тiльки час вiд часу записував по кiлька рядкiв, бо це мене вiдразу стомлювало. Одного разу в недiлю пополуднi, коли ми були в гостях у дiда з бабою i наiлися там, як завжди, дуже м’якого хлiба з маслом, я також почав щось писати про ту свою в’язницю. Можливо, звичайно, що я взявся за це переважно через шанолюбство й, пересовуючи на скатертинi аркуш паперу, постукуючи олiвцем i роззираючись на всi боки в колi пiд лампою, хотiв викликати в кого-небудь бажання попросити в мене те, що я написав, прочитати й висловити захват вiд мене. У кiлькох рядках я змалював насамперед в’язничний коридор, особливо його тишу й холод; сказав також спiвчутливе слово про брата, який там залишився, бо то був гарний брат. Можливо, на мить менi здалося, що мiй опис нiчого не вартий, бо до того дня я нiколи не звертав особливоi уваги на такi почуття, коли сидiв за круглим столом у знайомiй кiмнатi серед родичiв, до яких звик (я був такий боязкий, що коли опинявся десь у звичному мiсцi, то вже вiдчував себе майже щасливим), не забуваючи, що я молодий i оцей нинiшнiй спокiй покликаний спонукати мене на щось велике. Один дядько, що любив покепкувати з людей, нарештi взяв у мене аркуша, якого я не дуже мiцно й тримав, кинув на нього короткий погляд i повернув назад, навiть не посмiхнувшись, тiльки промовив до решти гостей за столом, якi стежили за ним очима: «Звичайнiсiнька писанина». А менi не сказав жодного слова. Я, правда, залишився сидiти, так само схилившись над своiм, виходить, непотрiбним папiрцем, але з товариства мене прогнали справдi-таки одним штурханом, дядькiв присуд вiдгукнувся в моiй душi вже майже справжнiм значенням, в самому чуттi сiм’i менi вiдкрився холодний простiр нашого свiту, i я мав зiгрiти його вогнем, що його тiльки збирався шукати. 19 лютого. Коли я сьогоднi надався встати з лiжка, то просто гепнув, як вальок. Причина цьому дуже проста: я дуже перепрацював. Не в конторi, а на iншiй моiй роботi. Невинна участь контори полягае лише в тому, що я, якби не мусив ходити туди, спокiйно жив би задля своеi роботи й не марнував би там щодня оцих шiсть годин, якi особливо нестерпнi менi в п’ятницю та суботу, бо голова моя сповнена моiми задумами, – такi нестерпнi, що Ви собi й уявити не можете. Зрештою, це, я розумiю, – лише балаканина, винен я сам, а в конторi передi мною висовують лише щонайпростiшi й найсправедливiшi вимоги. Але для мене це – жахливе подвiйне життя, вихiд з якого, мабуть, тiльки один – божевiлля. Я пишу це при ясному вранiшньому свiтлi й запевне не писав би, якби то не була така щира правда i якби не любив Вас, як син. А втiм, завтра в мене, безперечно, знов усе буде гаразд, я прийду в контору, i перше, що я там почую, будуть слова про те, що Ви хочете позбавити вiд мене свiй вiддiл. 19 лютого. Особливiсть мого натхнення, з яким я, найщасливiший i найнещаснiший, тепер, о другiй ночi, лягаю спати (може, воно, якщо тiльки мене не доконае думка про це, залишиться, адже воно вище, нiж будь-коли досi), полягае в тому, що я вмiю все, а не тiльки виконувати якусь одну роботу. Якщо я, не довго думаючи, напишу якесь речення, скажiмо: «Вiн визирнув з вiкна», – то воно вже досконале. – Ти ще довго тут стоятимеш? – запитав я. Я заговорив так раптово, що з рота в мене бризнуло трохи слини – погана прикмета. – Це тобi заважае? Якщо це тобi заважае чи не дае пiдiйматися вгору, то я вiдразу пiду, хоч загалом побув би тут залюбки ще, бо дуже стомився. Та зрештою i вiн мав пiдстави вiдчувати задоволення й вiдчувати його тим глибше, чим краще я його пiзнавав. Адже вiн вочевидь пiзнавав мене чимдалi краще i мiг, без сумнiву, заткнути мене за пояс з усiм моiм досвiдом. Бо як же було пояснити те, що я ще стояв на вулицi, так наче передi мною був не будинок, а вогонь. Якщо тебе запросили в товариство, ти все ж таки просто переступаеш порiг будинку, пiдiймаешся сходами нагору й такий заклопотаний думками, що майже цього не помiчаеш. Тiльки так ти чиниш справедливо щодо себе й щодо товариства. 20 лютого. Мелла Марс у кабаре «Люцерна». Дотепна трагедiйна актриса, що виступае до певноi мiри не на тiй сценi так, як трагедiйнi актриси часом поводяться за сценою. Коли вона грае роль, обличчя в неi стомлене, принаймнi якесь безвиразне й старече – в усiх серйозних акторiв це немовби природна розминка. Розмовляе вона дуже рiзко, так само й рухаеться, починаючи iз зiгнутого великого пальця на руцi, який замiсть кiсток складаеться нiби з твердих сухожилок. Особливу здатнiсть ii носа до перевтiлення пiдкреслюе перемiнне свiтло й заглиблення м’язiв, що грають навколо нього. Хоч усi ii рухи й слова блискавичнi, увагу вона загострюе м’яко. Довкола невеликих мiстечок також е невеликi околицi для тих, хто любить прогулятися. Молодi, охайнi, гарно вбранi юнаки поруч зi мною в галереi нагадують менi про мою юнiсть i через це справляють на мене непривабливе враження. Листи молодого Кляйста, двадцятидворiчного. Вiдмовився од вiйськовоi кар’ери. Вдома питають: то задля якоi ж хлiбноi професii? Бо тiльки про таку й могла бути мова. Ти можеш вибирати мiж юриспруденцiею i камералiстикою. Та чи маеш ти зв’язки при дворi? «Спершу я трохи знiчено дав заперечну вiдповiдь, але потiм з тим бiльшою гордiстю заявив, що якби й мав там зв’язки, то за нинiшнiми моiми уявленнями посоромився б на них розраховувати. З’явилися посмiшки, i я збагнув, що з вiдповiддю поквапився. Треба остерiгатися промовляти такi iстини вголос». 21 лютого. Життя мое тут минае так, наче я певен, що житиму ще раз, як ото, скажiмо, пiсля невдалоi поiздки до Парижа я втiшав себе тим, що намагатимуся невдовзi побувати там знов. Перед очима – рiзко окресленi клаптi свiтла й тiнi на брукiвцi. Якусь мить я вiдчував себе так, немовби одягнений у крицю. Якi далекi менi, наприклад, м’язи рук. Марк Генрi – Дельвар. Породжене безлюдною залою трагiчне почуття в глядачiв сприятливо впливае на враження вiд серйозних пiсень, зате веселим пiсням шкодить. – Генрi веде конферанс, тимчасом як Дельвар за прозорою, про що вона не здогадуеться, завiсою дае лад своiй зачiсцi. – Коли на виставу приходить мало людей, в ассирiйськiй бородi, звичайно геть чорнiй, В., органiзатора, немовби прозирае сивина. – Добре було б запалитися таким темпераментом, цього вистачило б на всi двадцять чотири години, ба нi, не так надовго. – Багато одягу, бретонськi костюми, спiдниця, що на самому сподi, найдовша, отож усе це багатство можна полiчити здалеку. – Спершу Дельвар акомпануе (вони хочуть заощадити на акомпанiаторi) у просторiй зеленiй сукнi з викотом i мерзне. – Вигуки на паризьких вуличках. Рознощики газет порозбiгалися. – Хтось забалакуе до мене, та не встигаю я перевести дух, як зi мною вже попрощалися. – Дельвар смiшна, у неi усмiшка, як у старих дiвок, – стара дiвка з нiмецького кабаре. У червонiй шалi, яку вона дiстае з-поза завiси, – робить революцiю. Вiршi Даутендея тим самим крижаним, незламним голосом. Мила вона була тiльки напочатку, коли по-жiночому сидiла за роялем. А коли пролунала пiсня «а Batignolles», я вiдчув у горлi Париж. Batignolles мае бути схожий на пенсiонера, як i його апашi. Бруан для кожного кварталу написав окрему пiсню. Мiський свiт Якось узимку в снiгопад Оскар М., пiдстаркуватий студент, – коли на нього поглянути зблизька, можна було злякатись його очей, – зупинився пополуднi на безлюдному майданi, тепло вдягнений, зверху в зимовому сурдутi, у шарфi навколо шиi i в хутрянiй шапцi на головi. Замислившись, вiн стояв i клiпав очима. Вiн так заглибився в роздуми, що мимоволi скинув шапку й провiв ii кучерявим хутром собi по обличчю. Нарештi, здавалося, ухвалив якесь рiшення, крутнувся, немов у танку, й рушив додому. Коли вiн прочинив дверi батькiвськоi вiтальнi, то побачив батька, гладенько виголеного чоловiка з важким м’ясистим обличчям, що сидiв за порожнiм столом очима до дверей. – Нарештi, – промовив батько, щойно Оскар переступив порiг. – Зупинися, прошу тебе, бiля дверей, бо я на тебе такий лихий, що за себе не ручуся. – Але ж, батьку, – озвався Оскар i аж тепер, коли заговорив, завважив, як задихався. – Спокiйно! – закричав батько й пiдвiвся, заслонивши собою вiкно. – Я сказав, спокiйно! А оте свое «але» залиш собi, зрозумiв? – Потiм схопив обiруч стола й переставив його на крок ближче до Оскара. – Твого розпусного життя я вже просто не годен далi терпiти. Я старий чоловiк. Я сподiвався мати в тобi втiху на старiсть, а ти натомiсть завдаеш менi прикрощiв бiльше, нiж усi моi болячки жужмом. Тьху на тебе, такого сина! Своiми лiнощами, марнотратством, лихими вчинками i – чом би й не сказати тобi про це вiдверто – дурним розумом ти заженеш старого батька в могилу. – Чоловiк замовк, але на обличчi в нього все ворушилося, так наче вiн говорив далi. – Батьку, любий мiй, – почав Оскар i обережно рушив до столу, – вгомонися, все буде добре. Сьогоднi менi спала на думка одна iдея, яка зробить з мене дiяльного чоловiка, про якого ти тiльки мрiеш. – Яка думка? – насторожився батько й перевiв погляд у куток кiмнати. – Тiльки повiр менi, за вечерею я все поясню. В душi я завше був добрим сином, але те, що я не мiг цього показати, дуже мене дратувало, отож менi було краще злити тебе, коли вже я не мiг тебе порадувати. Але тепер дозволь менi трохи пройтися, я хочу дати лад своiм думкам. Батько, що, уважно слухаючи, сiв був на край столу, тепер став на ноги. – Я не вiрю, що оцi твоi розмови чогось вартi, як на мене, це скорше порожня балаканина. Але ти, зрештою, мiй син… Не затримуйся, повечеряемо вдома, i розкажеш про своi справи. – Менi досить i такоi невеликоi довiри, вiд щирого серця дякую. Та хiба вже по моiх очах не видно, що я цiлком заклопотаний поважною справою? – Поки що я нiчого не бачу, – вiдказав батько. – Та, може, то я сам винен, бо я взагалi вже розучився дивитися на тебе. – І, за звичкою рiвномiрно постукуючи пальцями по столу, дав зрозумiти, як летить час. – Та головне, Оскаре, що я вже не маю до тебе жодноi довiри. Коли я на тебе часом i гримну – ти як прийшов, я ж на тебе нагримав, чи не так? – то роблю це не тому, що сподiваюся, нiби ти станеш кращим, нi, я роблю це лише тому, що думаю про твою бiдолашну добру матiр, яка тепер ще, може, й не страждае через тебе безпосередньо, зате вже страждае, докладаючи зусиль, щоб вiдвернути такi страждання, бо сподiваеться тобi цим якось допомогти й помалу опускаеться в могилу. Та, зрештою, ти й сам про це добре знаеш, i я вже з поваги до самого себе не став би про таке нагадувати, але ж ти сам довiв мене до цього своiми обiцянками. При цих останнiх словах до кiмнати ввiйшла служниця, щоб подивитися за вогнем у грубi. Щойно вона ступила за дверi, Оскар вигукнув: – Але ж, батьку! Я цього не чекав. Якби я мав бодай одну невеличку iдею, скажiмо, щодо моеi дисертацii, яка вже десять рокiв лежить у мене в шухлядi й потребуе iдей, як солi, то, можливо, хоч i не конче, я, як це сталося сьогоднi, примчав би з прогулянки додому й сказав би: «Батьку, менi пощастило – на думку спала така й така iдея». І якби у вiдповiдь ти своiм гiдним шаноби голосом знов кинув менi в обличчя тi самi докори, тодi моя iдея просто розвiялася б, i менi довелося б одразу ж якось вибачатись чи й без вибачення повернутися та й пiти. Але ж сталося навпаки! Все, що ти кажеш проти мене, змiцнюе моi iдеi, вони народжуються й народжуються, набирають сили й сповнюють мiй мозок. Я пiду, бо лише на самотi можу дати iм лад. – У теплiй кiмнатi вiн важко сапав. – А може, це ще одна капость, яких повно в твоiй головi, – промовив батько, дивлячись широко розплющеними очима. – Тодi я вiрю, що вона не дае тобi спокою. Та якщо до твоеi голови приблукае щось серйозне, до ранку вiд нього й слiду не залишиться. Я тебе знаю. Оскар вивернув голову так, наче його схопили за горло. – А тепер облиш мене. Нема чого марно лiзти менi в душу. Сама вiрогiднiсть того, що ти можеш правильно передбачити мiй кiнець, воiстину не повинна зваблювати тебе чинити менi перешкоди в моiх добрих намiрах. Може, мое минуле й дае тобi на це право, але ти не повинен ним користатися. – Тепер ти й сам добре бачиш, яка велика, либонь, твоя невпевненiсть, коли вона змушуе тебе висловлюватись отак проти мене. – Нiщо мене не змушуе, – вiдказав Оскар, i потилиця в нього смикнулася. Вiн теж пiдступив до столу так близько, що вже годi було сказати, хто за ним господар. – Те, що я кажу, я кажу з глибокоi поваги, навiть з любовi до тебе, як ти згодом ще й сам побачиш, бо коли я щось вирiшую, то насамперед думаю про тебе й про маму. – Тодi я мушу скласти тобi подяку вже зараз, – промовив батько, – бо малоймовiрно, що твоя мати i я, як настане слушна хвилина, ще будемо в змозi це зробити. – Прошу тебе, батьку, не буди майбутнього, воно ще мае право поспати. Бо якщо його збудити завчасу, то сучаснiсть дiстанеш заспану. Але невже тобi мае казати про це твiй син! Та й я ще не мав намiру переконувати тебе в цьому, я тiльки хотiв повiдомити тобi новину. І принаймнi це, як ти й сам повинен визнати, менi вдалося. – Тепер мене, Оскаре, дивуе, власне, тiльки одне: чому ти не приходив до мене з такою справою, як оце сьогоднi, ранiше. Вона так вiдповiдае твоiй донинiшнiй сутi. Нi, справдi, я не жартую. – Атож, щоб ти мене тодi, замiсть вислухати, вiдлупцював? Я поспiшав сюди, бачить Бог, щоб якомога скорiше зробити тобi радiсть. Та поки мiй план iще остаточно не визрiв, розповiсти тобi я ще нiчого не можу. То чого ж ти караеш мене за добрий намiр i ждеш пояснення, яке тепер ще може завдати шкоди здiйсненню мого плану? – Помовч, я нiчогiсiнько не хочу знати. Але я повинен дуже швидко тобi вiдповiсти, бо ти вже вiдступаеш до дверей i вочевидь маеш якусь термiнову справу. Мiй перший вибух лютi ти погамував фокусом, тiльки тепер на душi в мене ще сумнiше, нiж було доти, а тому прошу тебе – якщо хочеш, я можу навiть стати навколiшки: не кажи нiчого про своi iдеi бодай матерi. Вдовольнися мною. – Нi, це не мiй батько зi мною отак розмовляе! – вигукнув Оскар, уже тримаючись рукою за клямку. – Пiсля полудня з тобою щось сталося або ти зовсiм чужий чоловiк, якого я оце вперше побачив у батьковiй кiмнатi. Бо справжнiй мiй батько… – Якусь мить Оскар стояв iз роззявленим ротом i мовчав. – Вiн, мабуть, обiйняв би мене, покликав би матiр… Що з тобою, батьку? – То вечеряй краще зi своiм справжнiм батьком. Думаю, з ним буде веселiше. – Вiн ще прийде. Зрештою, вiн не може не прийти. І мати буде з нами. І Франц – зараз я сам його приведу. Всi. – І Оскар натис плечем на дверi, так наче хотiв протиснутись крiзь них; дверi легко пiддалися. Прийшовши до Франца, вiн нахилився до невеличкоi господинi дому й промовив: – Пан iнженер спить, я знаю, але дарма. І, не звертаючи уваги на жiнку, яка, невдоволена цим вiзитом, марно снувала в передпокоi туди-сюди, вiдчинив заскленi дверi, що, так нiби iх схопили за вразливе мiсце, затремтiли у нього пiд рукою. Не завдаючи собi клопоту роздивитися до пуття, що там у в кiмнатi, гукнув: – Франце, вставай! Менi потрiбна твоя професiйна порада. Але в цiй кiмнатi я не витримаю, доведеться нам вийти й трохи прогулятись. Заразом i повечеряеш у нас. Отож не гайся. – Дуже добре, – вiдказав iнженер зi своеi шкiряноi канапи. – Але що перше – вставати, вечеряти, йти гуляти, давати пораду? А може, я ще чогось недочув? – Передовсiм кинь жартувати, Франце. Це – найважливiше, я про це й забув. – Цю послугу я зроблю тобi вiдразу. Але вставати!.. Лiпше я двiчi замiсть тебе повечеряю, нiж один раз устану. – Ану вставай! Годi перебалакуватись! – Оскар схопив кволого чоловiка за барки й посадив. – А знаеш, ти скажений. Тебе треба остерiгатись. Я коли-небудь отак зривав тебе з канапи? – Франц потер обома мiзинцями заплющенi очi. – Слухай, Франце, – промовив Оскар, скрививши обличчя, – вдягайся вже. Я ж не iдiот, щоб отак нi з сього нi з того тебе розбуркувати. – Я б теж отак нi з сього нi з того не спав. Учора я працював у нiчнiй змiнi, тож сьогоднi лiг поспати вдень, зокрема, й задля тебе… – Як це? – Та облиш, ти так мало зважаеш на мене, що це вже починае дiяти менi на нерви. І це вже не вперше. Ну звiсно, ти вiльний студент i можеш робити що завгодно. Не всi ж такi щасливi. Але ж треба й про iнших думати, чорт забирай! Я тобi хоч i товариш, але вiд роботи мене за це ще нiхто не звiльняв. – І вiн на пiдтвердження цього замахав у повiтрi долонею. – Пiсля такоi твоеi промови менi хоч-не-хоч доведеться повiрити, що ти поспав бiльше нiж достатньо, – промовив Оскар, що вибрався на бильце канапи й звiдти спостерiгав за iнженером, так нiби тепер мав трохи бiльше часу, нiж доти. – То що ти, власне, вiд мене хочеш? Чи, краще сказати, нащо ти мене розбудив? – запитав iнженер i щосили почесав шию пiд своею цапиною борiдкою – так безпосередньо, як це люди звичайно роблять пiсля сну. – Що я вiд тебе хочу, – проказав Оскар i вдарив пiдбором по канапi. – Дуже мало. Я ж тобi ще з передпокою сказав, щоб ти вдягся. – Якщо ти хочеш натякнути цим, Оскаре, що твоя новина цiкавить мене дуже мало, то маеш цiлковиту рацiю. – То й добре, так лихоманку, яку ти схопиш, почувши цю новину, можна буде списати цiлком на неi, i наша дружба замiшана не буде. Та й вiдомостi будуть чiткiшi. Бо менi потрiбнi вiдомостi чiткi, закарбуй це собi на носi. До речi, якщо, може, ти шукаеш комiрця й краватку, то вони он там, на крiслi. – Дякую, – мовив iнженер i заходився прилаштовувати комiрця й краватку. – Сподiваюся, на тебе можна покластись. 26 березня. Теософськi доповiдi д-ра Рудольфа Штайнера з Берлiна. Риторичний прийом: детально викладае закиди противникiв, слухач вражений мiцною позицiею цих противникiв, слухач стурбований, цiлком заглиблюеться в цi закиди, так нiби, крiм них, бiльш нiчого нема, тепер слухач вважае, що заперечувати взагалi неможливо, i бiльш нiж задоволений навiть поверховим описом можливостi захисту. Такий риторичний ефект вiдповiдае, до речi, приписам благоговiйного настрою. – Довго розглядати випростану перед собою долоню. – Остаточну крапку не ставити. Загалом кожна вимовлена фраза починаеться з великоi лiтери, далi, в мiру того як ii продовжують, вона, наскiльки змога, нахиляеться до слухачiв i повертаеться з остаточною крапкою до оратора. Та коли остаточну крапку випускають, фразу вже нiщо не стримуе, i вона вiдверто дихае слухачевi просто в обличчя. Перед тим – доповiдь Лооса й Крауса. Щойно в якiйсь захiдноевропейськiй повiстi хтось зробить спробу охопити бодай окремi групи евреiв, ми вже майже за звичкою пiд чи над зображенням вiдразу шукаемо й знаходимо також i вирiшення еврейського питання. Одначе в «Єврейках» такого вирiшення не показано, там нема навiть натяку на нього, бо саме тi персонажi, якi дбають про такi питання, стоять у повiстi далеко вiд центру, там, де подii розгортаються вже швидше, i, хоч ми ще й маемо змогу за ними досить пильно стежити, однак уже позбавленi нагоди спокiйно довiдатися щось про iхнi прагнення. Не довго розмiрковуючи, ми вбачаемо в цьому ваду повiстi й вiдчуваемо за собою право на такий висновок тим бiльше, що тепер, коли iснуе сiонiзм, можливостi вирiшення еврейськоi проблеми розроблено так чiтко, що зрештою письменниковi досить лише ступити кiлька крокiв, щоб знайти придатне для його твору рiшення. Проте цей недолiк випливае з iще одного. В «Єврейках» нема нееврейських глядачiв, шанованих антагонiстiв, якi в iнших повiстях виманюють на сцену еврейське, i воно постае перед ними, викликаючи подив, сумнiв, заздрощi, страх, i нарештi, нарештi знаходить самовпевненiсть, принаймнi лише в порiвняннi з ними може звестися на повен зрiст. Ми вимагаемо саме цього, iншого розчинення еврейських мас ми не визнаемо. І посилаемося на це почуття не тiльки в цьому разi, принаймнi в одному напрямку воно загальне. Так, на путiвцевi в Італii нас неймовiрно тiшать ящiрки, що шмигають перед ногами, i нам весь час кортить нахилитися до них, та коли ми бачимо, як у торговця вони сотнями кишать у великих слоiках, де звичайно консервують огiрки, в нас опускаються руки. Обидва недолiки об’еднуються в третiй. «Єврейки» можуть обiйтися без того юнака на передньому планi, який у серединi своеi розповiдi звичайно приваблюе до себе кращих i веде iх у чудовому радiальному напрямку до меж еврейського кола. І саме цього ми й не хочемо збагнути – того, що розповiдь може обiйтися без цього юнака, тут ми помилку скорiше вiдчуваемо, нiж бачимо. 28 березня. Художник П.-Карлiн, його дружина, два широкi, великi переднi верхнi зуби надають масивному й досить пласкому обличчю загостреного вигляду, панi гофрат Б., композиторова мати, мiцний кiстяк якоi вiд старостi випирае так, що вона схожа на чоловiка, принаймнi коли сидить. Вiдсутнi учнi завдають д-ровi Штайнеру дуже багато клопоту. – Коли вiн виступае, довкола нього так i товпляться покiйники. Жадоба до знань? А чи вони, власне, iм потрiбнi? Очевидно, таки потрiбнi. – Спить двi години. Вiдколи йому якось вiдiмкнули електричне освiтлення, завжди носить iз собою свiчку. – Був дуже близький до Христа. – Поставив у Мюнхенi свою п’есу (можеш вивчати ii цiлий рiк, однаково не зрозумiеш), костюми намалював сам, музику написав сам. – Повчав якогось хiмiка. – Льови Сiмон, торговець милом у Парижi, Quai Моnсеу, дiставав вiд нього найкращi дiловi поради. Перекладав його твори французькою мовою. З цього приводу панi гофрат занотувала до свого записника: «Як пiзнати найвищi свiти? У С. Льови в Парижi». У Вiденськiй ложi е один теософ, здоровенний шiстдесятип’ятирiчний чолов’яга, колись непросипущий п’яниця з величезною головою, який постiйно вiрить i постiйно сумнiваеться. Про нього розповiдають веселу iсторiю: колись пiд час одного конгресу в Будапештi мiсячноi ночi за вечерею на Блоксберзi до товариства несподiвано вийшов д-р Штайнер, i той теософ з переляку сховався з кухлем за пивною бочкою (хоч д-р Штайнер за таке й не розгнiвався б). Може, вiн i не найбiльший iз сучасних дослiдникiв духу, та тiльки на нього покладено завдання об’еднати теософiю з наукою. Тим-то вiн i знае все. – Якось до його рiдного села прийшов один ботанiк, великий знавець окультних наук. Вiн його й просвiтив. – Що я знайду д-ра Штайнера, жiнка витлумачила менi як початок ретроспективноi пам’ятi. – Лiкар тоi жiнки, коли в неi виявилися симптоми iнфлуенци, спитав у д-ра Штайнера про засiб, прописав його, i вiдразу ii вилiкував. – Одна француженка, прощаючись iз ним, сказала: «Аи revoir». Вiн помахав рукою в неi за спиною. Через два мiсяцi вона померла. Ще один такий випадок у Мюнхенi. – Один мюнхенський лiкар зцiляе фарбами, що iх призначае д-р Штайнер. Вiн посилае також хворих до пiнакотеки, прописуючи iм зосереджено стояти по пiвгодини чи й довше перед певною картиною. Загибель Атлантиди, загибель Лемурii, а тепер – загибель через егоiзм. – Ми живемо у вирiшальний час. Дослiд д-ра Штайнера вдасться, якщо тiльки не вiзьмуть гору духи зла. – Вiн харчуеться двома лiтрами мигдалевого молока й фруктами, що ростуть високо в горах. – Зi своiми вiдсутнiми учнями вiн спiлкуеться за допомогою уявних образiв, якi iм посилае, але, створивши iх, далi про них вiн уже не дбае. Та вони швидко зношуються, i йому доводиться вiдтворювати iх заново. Панi Ф.: «У мене погана пам’ять». Д-р Шт.: «Не iжте яець». Мiй вiзит до д-ра Штайнера. Якась жiнка вже чекае (вгорi на третьому поверсi готелю «Вiкторiя» на Юнгманштрасе), але наполегливо просить мене зайти поперед неi. Ми ждемо. Приходить секретарка й подае надiю. Я помiчаю його в кiнцi коридору. Вiн одразу рушае з ледь розведеними руками до нас. Жiнка каже, що перший прийшов я. І ось я простую за ним, а вiн веде мене до свого кабiнету. На його чорному сурдутi, який на вечiрнiх виступах здаеться вiдполiрованим (вiн не вiдполiрований, а тiльки так вилискуе своею чистою чорнотою), тепер, при денному свiтлi (о третiй пополуднi) видно пилюгу, надто на спинi й плечах, i навiть плями. У його кабiнетi я намагаюся виказати свою несмiливiсть, якоi насправдi не вiдчуваю, тим, що знаходжу для свого капелюха просто-таки смiховинне мiсце – кладу його на невеличку дерев’яну пiдставочку для шнурiвки до черевикiв. Стiл посеред кiмнати, я сиджу обличчям до вiкна, вiн – лiворуч вiд столу. На столi – кiлька аркушiв з малюнками, що нагадують малюнки на доповiдях про окультну фiзiологiю. Поверх невеличкого стосика книжок лежить одне число «Анналiв з натурфiлософii», книжки валяються, здаеться, скрiзь. Але роззиратися тут не можна, позаяк господар весь час намагаеться заворожити вiдвiдувача своiм поглядом. А коли вiн цього й не робить, то так i пильнуй, що його погляд ось-ось повернеться до тебе. Починае вiн кiлькома невимушеними фразами: – Адже ви доктор Кафка? Давно вже цiкавитесь теософiею? Але я вихоплююся наперед зi своею приготованою промовою: – Я вiдчуваю, що велика частина мого ества прагне до теософii, та водночас мене сковуе перед нею неймовiрний страх. Я боюся, що вона викличе в менi нове сум’яття, яке стало б для мене великим лихом, бо вже причина й нинiшнього мого нещастя – це суцiль сум’яття. Воно викликане ось чим: мое щастя, моi здiбностi й будь-яка можливiсть приносити користь здавна пов’язанi з лiтературою. І тут я переживав, звичайно, стан (не часто), який, на мою думку, дуже близький, пане докторе, до описаних вами станiв ясновидiння, – я щоразу цiлком перебував у полонi фантазii, але щоразу й сам сповнював таку фантазiю, вiдчуваючи себе не тiльки на межi власних можливостей, а й на межi людських можливостей узагалi. Одначе спокiйного натхнення, такого властивого, либонь, ясновидцевi, у такому станi в мене все ж таки не було, як не було його, по сутi, взагалi. Я роблю цей висновок з того, що найкращi своi роботи я написав не в такому станi. – Отже, лiтературi я не можу вiддатися до решти, як це мае бути, не можу з рiзних причин. З огляду на моi родиннi обставини, я не мiг би прожити з лiтератури вже через те, що моi роботи народжуються дуже повiльно й мають особливий характер; крiм того, мое здоров’я i вдача не дають менi жити, покладаючись на – у кращому разi – непевнi заробiтки. Тому я пiшов на службу в товариство соцiального страхування. Але тепер цi двi професii нiяк не можуть поладнати одна з одною й допустити, щоб ми були щасливi одразу всi трое. Найменше щастя в однiй iз них обертаеться великим нещастям у другiй. Якщо звечора я написав щось пристойне, то другого дня в конторi весь палаю й усе падае менi з рук. Цi митарства стають чимдалi нестерпнiшими. У конторi мене вистачае для виконання моiх зовнiшнiх обов’язкiв, але внутрiшнiх я не виконую, а кожен невиконаний внутрiшнiй обов’язок обертаеться нещастям, яке потiм мене вже не полишае. І до цих двох поривань, якi нiколи не примиряться, я маю додати ще й трете – теософiю? Чи не заважатиме вона першим двом i чи не заважатимуть першi двi i iй? Чи зможу я, чоловiк уже й тепер такий нещасний, довести всiх трьох до кiнця? Я прийшов, пане докторе, запитати у вас про це, бо вiдчуваю, що коли ви вважаете мене на це здатним, то я справдi зможу взяти все на себе. Вiн слухав надзвичайно уважно, вочевидь зовсiм не стежачи за мною, цiлком перебуваючи в полонi моiх слiв. Час вiд часу вiн кивав головою, що, на його думку, певно, мало допомагати йому зосередитись. На початку йому заважав легенький нежить, у нього текло з носа, вiн безугавно вовтузився з носовою хустиною, затикаючи ii пальцем то до однiеi нiздрi, то до другоi. 27 травня. Сьогоднi в тебе день народження, але я навiть не надсилаю тобi, як завше, книжку, бо це було б лише про людське око; по сутi, я навiть не в змозi подарувати тобi книжку. Тiльки через те, що менi так потрiбно сьогоднi бодай хвилинку – хай навiть за допомогою цiеi листiвки – побути поруч iз тобою, я пишу й почав зi скарги лишень для того, щоб тобi легше було мене впiзнати. 15 серпня. Час, який оце минув i протягом якого я не написав жодного слова, був для мене такий важливий через те, що в плавальнiй школi у Празi, в Королiвськiй залi й Чернiвцях я перестав соромитися власного тiла. Як же пiзно тепер, у двадцять вiсiм рокiв, я надолужую свое виховання – на перегонах це назвали б пiзнiм стартом. І шкода вiд такого лиха полягае, либонь, не в тому, що людина не дiстае перемоги; адже перемога – лише оте ще видиме, ясне, здорове зерно того лиха, що далi розпливаеться, стае безмежним i людину, яка намагаеться оббiгти коло, заганяе всередину того кола. А втiм, у цей почасти й щасливий час я помiтив у собi багато чого й iншого i спробую в наступнi днi це записати. 20 серпня. У менi живе така нещаслива вiра, що я не маю часу навiть для дрiбноi доброi роботи, бо справдi нiколи написати якесь оповiдання, щоб розпростертися в усi боки свiту, як я цього потребую. А потiм я знов починаю вiрити, що подорож пiде менi на добро, що я краще сприйматиму, якщо, трохи пописавши, в такий спосiб розслаблюся, тож я роблю нову спробу. Дивлячись на нього, я здогадувавсь, яких зусиль вiн докладав задля мене i якi тепер – можливо, тiльки через те, що вiн стомився, – додавали йому такоi впевненостi. Але хiба не досить було б одного невеличкого напруження для того, щоб обман удався, чи, може, вiн удасться ще й тепер? Невже я чинив опiр? Я, правда, вперто стояв тут, перед будинком, але ж так само вперто я зволiкав i не рушав нагору. Може, я чекав, щоб гостi зiйшли з пiснями вниз i повели мене нагору? Читав про Дiккенса. Це так важко, та й чи годна чужа людина збагнути, як хтось переживае в собi якусь iсторiю вiд самого ii початку, вiд далекого пункту до наближення локомотива зi сталi, вугiлля й пари? Але ти ще не забуваеш про неi й тепер, а хочеш i знаходиш час, щоб вона гнала тебе далi, отож вона жене тебе далi, i ти з власного поривання мчиш вiд неi туди, куди вона штовхае тебе й куди ти кличеш ii сам. Не можу цього збагнути й навiть не можу в це повiрити. Я тiльки час вiд часу живу в маленькому словi, в умлаутi якого (вгорi «st??t») я, наприклад, на мить втрачаю свою непотрiбну голову. Перша й остання лiтера – це початок i кiнець мого вiдчуття спiйманоi рибини. 24 серпня. Сиджу зi знайомим у кав’ярнi, за столиком на свiжому повiтрi й дивлюся на жiнку, що саме прийшла й сiдае до сусiднього столика, – розпашiле засмагле обличчя вилискуе, вiд великих грудей важке дихання. Вона вiдкидае назад голову, вiдкриваючи густий пушок на пiдборiддi, закочуе догори очi майже так, як, мабуть, iнодi поглядае на чоловiка, що оце поруч iз нею читае iлюстрований журнал. Якби ж то його можна було переконати, що коли сидиш у кав’ярнi з дружиною, то можна читати принаймнi газету, але в жодному разi не журнал. На мить вона згадуе про свою повноту й трохи вiдсовуеться вiд столика. 26 серпня. Завтра мушу iхати до Італii. Сьогоднi ввечерi батько вiд хвилювання не мiг заснути, позаяк у нього повна голова клопотiв через крамницю та розтривожену клопотами хворобу. На серцi – мокрий рушник, нудота, задихаеться, все ходить туди-сюди та зiтхае. Мати у своему страху знаходить нову втiху. Адже вiн, мовляв, завжди був такий енергiйний, усе долав, а тепер… Я кажу, що бiди з крамницею можуть протривати всього лишень якихось чверть року, а потiм усе мае обгараздитись. Вiн зiтхае, хитае головою i все ходить i ходить. Зрозумiло, що ми, на його думку, не можемо анi перейняти його клопотiв на себе, анi бодай полегшити iх, але навiть i на нашу думку, навiть у найбiльшому нашому бажаннi е щось вiд такого сумного переконання, що вiн сам мае подбати про свою сiм’ю… Безугавними позiхами, а також, до речi, неапетитним колупанням у носi батько викликае невеличке, майже неусвiдомлене заспокоення з приводу свого стану, адже коли вiн здоровий, то загалом цього не робить. Отла менi це пiдтвердила. – Бiдна мати хоче завтра йти просити домовласника. Це стало вже традицiею в чотирьох друзiв – Роберта, Самуеля, Макса й Франца – щолiта або щоосенi використовувати своi коротенькi канiкули, щоб вирушити гуртом у подорож. Решту часу протягом року iхня дружба полягала переважно в тому, що раз на тиждень усi четверо залюбки сходились увечерi в когось удома, здебiльшого в Самуеля – як найзаможнiший, вiн мав простору кiмнату, – розповiдали один одному про се про те й попивали в мiру пиво. Коли вони близько пiвночi розходились, iхнi розповiдi жодного разу не вичерпувалися, бо Роберт був секретарем у якiйсь спiлцi, Самуель служив в однiй комерцiйнiй конторi, Макс був державний службовець, а Франц служив у банкiвськiй установi, отож майже все, з чим кожному з них випадало стикатися у себе на роботi за тиждень i про що решта трое не знали, треба було iм не тiльки швиденько розповiсти, а й з подробицями пояснити, а то ж вони нiчого не зрозумiють. Та насамперед саме через те, що професii в них були рiзнi, кожен мусив знов i знов розтлумачувати рештi суть своеi роботи, бо всi ж вони були лише слабкi люди й не досить глибоко сприймали тi пояснення, а крiм того, вони були добрi друзi й раз у раз вимагали тих пояснень. А ось iсторii про жiнок вони, навпаки, розповiдали не часто, бо коли Самуель особисто й любив ними посмакувати, то вiн не важився вимагати, щоб iхнi балачки вiдповiдали його вподобанням, хоча стара дiвка, яка приносила iм пиво, частенько здавалася йому приводом для розмови. Одначе смiялися вони в цi вечори так багато, що якось Макс, повертаючись додому, сказав: цей вiчний смiх, власне, навiюе смуток, бо через нього забуваеш про всi серйознi речi, з якими кожен усе ж таки досить часто мае до дiла. Коли смiешся, то гадаеш, що для серйозного в тебе ще достатньо часу. Але це, провадив Макс, не так, бо серйозне ставить перед людиною, звичайно, вищi вимоги, i нема сумнiву, що в товариствi друзiв людина здатна вiдповiдати вищим вимогам, нiж на самотi. Смiятися, казав Макс, треба в конторi, бо чогось бiльшого там i не зробиш. Ця думка була спрямована проти Роберта, що багато працював у своiй мистецькiй спiлцi – завдяки йому вона аж молодшала – й заразом умiв у старому помiчати кумеднi речi, якими розважав друзiв. Щойно вiн починав, друзi полишали своi мiсця, обступали його чи сiдали на стiл i реготали, а надто Макс iз Францом, так самозабутньо, що Самуель переставляв усi склянки на сусiднiй столик. А коли всi четверо стомлювалися розповiдати, у Макса несподiвано звiдкись з’являлася свiжа сила, вiн сiдав за рояль i грав, тодi як Роберт iз Самуелем вмощувалися поруч на ослiнчику, а Франц, який у музицi не розумiвся, сидiв сам за столом i розглядав Самуелеву колекцiю листiвок з краевидами або читав газету. Коли вечори ставали теплiшi й вiкно можна було залишати прочиненим, усi четверо охоче ставали край вiкна й, поклавши один одному на плече руку, дивилися на вулицю, не вельми жвавий рух на якiй не заважав iхнiй розмовi. Тiльки час вiд часу котрийсь iз них повертався до столу ковтнути пива або показував на кучерi в двох дiвчат, що сидiли внизу перед своею винарнею, чи на мiсяць, що саме трохи несподiвано з’являвся, поки Франц нарештi казав, що стало прохолодно й пора причинити вiкно. Влiтку вони iнодi зустрiчалися в мiському парку, сiдали за столик ближче до краю, де темнiше, чаркувалися один з одним i, посхилявши докупи голови, за розмовою майже не чули звукiв духового оркестру, що долинали здалеку. Потiм рiвною ходою, рука в руцi простували парком додому. Тi двое, що йшли на краях, крутили тростинками чи збивали ними листя на кущах, Роберт закликав усiх заспiвати, але спiвав потiм сам за всiх чотирьох, а другий посерединi почувався при цьому особливо затишно й безпечно. Одного такого вечора Франц, мiцнiше притиснувши до себе двох сусiдiв, сказав про те, як чудово бути разом, вiн, мовляв, просто не розумiе, чому вони збираються тiльки один раз на тиждень, адже не важко було б улаштувати так, щоб бачитися принаймнi двiчi на тиждень, якщо не частiше. Усi погодилися, навiть четвертий, який скраю ледве зрозумiв, про що Франц говорив тихим голосом. Мовляв, таке задоволення, безперечно, варте тих незначних зусиль, якi час вiд часу будуть потрiбнi. Францовi здалося, нiбито його глухий голос став покарою за те, що вiн непрохано заговорив за всiх. Але вiн не вiдступав. А якщо колись, провадив вiн, хтось i справдi не зможе прийти, то це буде на шкоду тiльки йому, i вiн зможе потiшитися наступного разу, але чому iншi трое мають вiдмовлятися один вiд одного, хiба трьох недостатньо один для одного, а як доведеться – то й двох? «Звичайно, звичайно», – вiдповiли всi. Самуель, що йшов скраю, вiддiлився й рушив трохи попереду, бо так було краще всiх видно. Але потiм це йому не сподобалось, i вiн знов приеднався до решти. Роберт запропонував: – Збиратимемося щотижня й вивчатимемо iталiйську мову. Ми ж бо вирiшили вивчати iталiйську, адже торiк iще в отому куточку Італii, де ми були, нам стало зрозумiло, що нашоi iталiйськоi досить тiльки для того, щоб спитати дорогу, – пригадуете, коли ми заблукали серед виноградникiв у Шампанi. Отой стрiчний чоловiк мусив добряче напружитися, щоб зрозумiти нас. Виходить, нам треба вчитися, якщо цього року знов хочемо поiхати до Італii. Тут уже нiчого не вдiеш. А хiба не найкраще вчитися разом? – Нi, – заперечив Макс, – гуртом ми нiчого не вивчимо. Я знаю це так само напевно, як i те, що ти, Самуелю, за спiльне навчання. – Ще б пак! – сказав Самуель. – Гуртом ми вчитимемося дуже добре, немае сумнiву. Я завше шкодую, що ми не вчилися разом ще в школi. А ви знаете, що ми знайомi, власне, всього-на-всього два роки? –   Вiн нахилився вперед, щоб бачити всiх трьох. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65331947&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.