Крос у небуття

Крос у небуття Юрiй Володимирович Сорока Украiнський детектив …Кам’янець-Подiльський, середина 90-х рокiв минулого столiття. Старовинне мiсто над Смотричем стало ареною кривавих розбiрок мiж представниками мiсцевого кримiналiтету. Пiд час однiеi з таких розбiрок автомобiль летить у безодню, несучи у собi страшний вантаж – три трупи. Саме ця подiя стае вiдправним пунктом сповненоi драматизму гонитви оперативника Андрiя Соколовського за озвiрiлими вiд кровi та безкарностi бандитами. Сповнений несподiваних поворотiв сюжет, сумнi украiнськi реалii 1990-х та одвiчна боротьба добра i зла очiкують читача на сторiнках роману, який заснований на реальних подiях. «Крос у небуття» у конкурсi «Коронацiя слова» 2020 року виборов вiдзнаку «Золотий пiстоль» вiд А. Кокотюхи, диплом фiналiста i 4 мiсце в загальному залiку. Юрий Сорока Крос у небуття © Ю. В. Сорока, 2021 © М. С. Мендор, художне оформлення, 2021 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019 * * * Роздiл 1 25 квiтня 1996 року. 19.15. м. Кам’янець-Подiльський Сонячний диск лiниво навис над обрiем, примушуючи скелi вздовж неширокоi стрiчки Смотрича набухнути вiд жовтогарячоi гамми весiннього вечора. І одразу ж карнавал буденноi мiськоi метушнi почав знижувати свiй темп. Вечiр, який обiцяв дмухнути прохолодою пiсля денного тепла, готувався запанувати над мальовничою старою фортецею, скелястим каньйоном Смотрича i захованими серед молодоi зеленнi дерев вулицями Кам’янця-Подiльського. Перехожi поспiшали до своiх домiвок, де на них очiкували, завершуючи трудовий день, вечеря, телевiзор i домашнi справи. У мiському парку культури та вiдпочинку з’явились першi парочки закоханих. Повiльно прогулювались, вишукуючи прикритi затiнком верб лави, на яких можна було обiйнятися й шепотiти нiжнi слова кохання. За порослою пагонами дикого винограду огорожею обережно переступали вибоiни i буремнi хвилi брукiвки нещаснi кам’янецькi автомобiлi. Прадавне мiсто князiв Гедемiновичiв готувалось зануритись у прохолоднi веснянi сутiнки. “Втiм, налаштованi на романтику молодi люди були не единими вiдвiдувачами парку. Ближче до виходу кружляли горiлку, розклавши нехитру закуску на газетi, кiлька похмурих типiв, а смiттевi урни буденно обходив зарослий, наче Карл Маркс, безхатько. – Пляшечку можна забрати? – звертався вiн до присутнiх на лавах i йшов собi далi, згорбившись i опустивши плечi вiд реалiй життя, що упало на нього жорстоким тягарем та не давало вiдчути пiд ногами твердого грунту. На кепкування i образливi реплiки не звертав уваги. Вiн давно звик до образ. Слова не калiчать i не несуть фiзичного болю. Просто йшов алейкою, минаючи тих, хто ще мав надiю на лаври в кiнцi свого кросу у небуття. Механiчно дiставав iз смiття пляшки, кошти за реалiзацiю яких дадуть можливiсть з’iсти вечерю i притупити бiль душi кiлькома чарками оковитоi. На однiй з лав у глибинi алей безхатько минув двох чоловiкiв, навiть приблизно не схожих на коханцiв. Один з них, худий i бляклий, мав близько сорока рокiв вiд народження, другий, спортивноi статури, виглядав молодшим. Одягнутi чоловiки були у джинси та турецькi шкiрянi куртки, тобто так, як одягались у серединi дев’яностих рокiв ХХ сторiччя двi третини чоловiчого населення Кам’янця-Подiльського i решти Украiни. І якби хтось спостерiгав за ними, вiн би помiтив, що чоловiки вiдверто нудьгували. Молодший час вiд часу щось занотовував до невеличкоi записноi книжки. Старший нiчого не записував, лише нервово палив, вочевидь побоюючись чогось вiдомого лише йому. Коротко вiдповiдав на запитання, а iнодi знизував плечами, напружено посмiхаючись. Чоловiком з блокнотом у руках був старший оперуповноважений мiського вiддiлу внутрiшнiх справ мiста Кам’янця-Подiльського, капiтан мiлiцii Андрiй Соколовський. Його спiвбесiдником – пiдозрiлого вигляду громадянин, вiдомий в певних колах на прiзвисько Косий. Косий мав за плечима двi ходки на зону за звинуваченням у зберiганнi наркотикiв, а у вiльний час досить жваво торгував маковою соломкою i розчином. Окрiм торгiвлi, бiографiю Косого доповнювали два факти. Вiн був наркоманом i сидiв на мiцному «куканi» у капiтана Соколовського – числився таемним iнформатором оперативника. З огляду на те, що Косий був у курсi усiх кримiнальних подiй мiста, iнформатором досить корисним. Соколовський зiтхнув i заховав блокнот у кишеню. Вiн не часто зустрiчався з Косим в громадських мiсцях, побоюючись «спалити» агента. Але зранку капiтану добряче допекли в кабiнетi начальника мiськвiддiлу. Швидкий на розправу полковник Гончар вимагав негайно розкрити серiю крадiжок автомобiльних колiс, вiд яких потерпали мiкрорайони мiста. Природньо, нiкого не хвилювало, що старший оперуповноважений Соколовський паралельно займаеться розкриттям двох убивств. Мотивацiя тривiальна – людей не вистачае. Соколовському дуже хотiлося сказати Гончару, красеню-офiцеру у розквiтi лiт, сакраментальну фразу: «Розуму вам не вистачае». Але сказати цього вiн не мiг, тому змушений був сидiти у парку iз своiм кращим агентом, ризикуючи, що iх помiтять i дуже скоро до решти нерозкритих справ долучиться вбивство Косого. Косий теж помiтно нервував, тож Андрiй вирiшив закiнчувати зустрiч. Агент швидше знався на бiльш серйозних речах, анiж крадiжки автомобiльних колiс, i мало чим мiг допомогти. Наостанок вирiшив поставити кiлька запитань. Так, задля годиться: – Загальний розклад не змiнився? – В якому розумiннi? – Косий припалив чергову цигарку, п’яту вiд початку зустрiчi. – В розумiннi хто пiд ким ходе i хто з кого мае. Ну i взагалi… – Все як було, – буркнув Косий. – Потап банкуе у центрi, Циган на периферii. Є ще кiлька гаврикiв, але так – статисти. Сили за ними немае. – А Потап лише кришуе бариг, чи може iншi задумки мае? Косий знизав плечами. – Несповiдимi шляхи… Я багато не знаю, але йому вистачае. Шухеру Потап не хоче. Хоча й свого не вiддасть. – Цей точно не вiддасть, – погодився Андрiй. – Слухай, начальник, пора менi валити, без ножа рiжеш! – не витримав нарештi Косий. Соколовський зiтхнув. – Добре, дрiбочи помаленьку. Якщо за колеса дiзнаешся, не забувай. – Забудеш вас, – буркнув Косий i, не прощаючись, почимчикував геть. Пiсля недовгих роздумiв вирушив до виходу i Андрiй. Йшов вулицями мiста, вдихаючи на повнi легенi густий аромат квiтучоi черемшини, намагався не думати про справи. Іти у вiддiл не хотiлося, нагальноi потреби у цьому теж не виникало. Хоча, якби хiд думок Соколовського мiг простежити його безпосереднiй патрон – перший заступник начальника мiськвiддiлу, майор Кульчицький Олександр Степанович, в народi просто Степанович, вiн неодмiнно знайшов би десяток аргументiв проти такого рiшення пiдлеглого. Але, на щастя, думки пiдлеглих знаходяться поза межами компетенцii керiвництва, тож Андрiй Соколовський мiг дозволити собi вiсiм цiлком заслужених годин вiдпочинку. Вiн, поза всяким сумнiвом, розумiв, що за нього нiхто не буде друкувати звiт за пiврiччя, або опитувати можливих свiдкiв крадiжки колiс автомобiля «Москвич» по вулицi Хмельницьке шосе 13/2. Але, поклавши руку на серце, Андрiю було абсолютно наплювати як на перше, так i на друге. Стосовно крадiжки, на минулому розносi у начальника мiськвiддiлу Соколовський цiлком серйозно планував купити два «лисаки» i вiддати iх потерпiлому, дiдугану, що взяв за звичку одягати повний комплект орденiв i ходити до вiддiлу як на роботу. Так, вiн ветеран вiйни, людина заслужена. І вiн постраждав вiд злодiiв. Та навiть з огляду на такий стан справ, Андрiй ненавидiв дiдугана лютою ненавистю. І якщо досi не купив триклятi колеса, то тiльки через банальну затримку заробiтноi платнi. Безперечно, рано чи пiзно злодiiв буде знайдено i покарано. Але про термiни можна було лише здогадуватися. Цiлком ймовiрно, заслужений пенсiонер до того часу доконае оперуповноваженого Соколовського або добереться до мiнiстерських порогiв у Киевi. Коли вiн зайшов до своеi невеличкоi двокiмнатноi квартири на п’ятому поверсi облiзлоi «хрущоби», за вiкном панував морок. Андрiй без поспiху зняв черевики, повiшав на вiшалку оперативну кобуру з табельним ПМ, вимив у ваннiй кiмнатi руки й обличчя, пiсля чого увiмкнув телевiзор. Кiлька секунд вiдсторонено спостерiгав за рекламним безглуздям на екранi i почимчикував на кухню готувати яечню. Не те щоб Соколовський обожнював яечню. Просто видумувати щось iнше не знайшлось бажання, а крiм нього готувати було нiкому. Уже близько пiвроку, з тих пiр, як Тетяна забрала сина i поiхала жити до матерi, мотивувавши свiй вчинок тим, що «з неi досить» i «вiн iй життя зламав». Можливо, вона мала рацiю, але роздумувати над резонами дружини Андрiю хотiлося ще менше, анiж займатися приготуванням вечерi. Коли пательня з омлетом зайняла свое мiсце на журнальному столику, а остогидлi рекламнi ролики на екранi телевiзора дали мiсце футбольному матчу, Соколовський нарештi вiдчув себе щасливим. «Хоч би не задзвонив телефон», – сяйнула швидка думка. Вiдiмкнути апарат вiн не мiг з об’ективних причин, тож залишалося сподiватися на милосердя долi. Повечерявши, Соколовський запалив цигарку i лiг на диван. Інодi побути наодинцi – справжне задоволення. Лише тепер вiдчув втому, котра сковувала тiло пiсля добрих дванадцяти годин ходiння мiстом, бiганини коридорами управлiння, розмов з базарними торгашами, бомжами, наркоманами i злодюжками. Як наслiдок – очi почали злипатися задовго до кiнця першого тайму. Соколовський загасив недопалок, вимкнув телевiзор i за мить вже спав. Снiв побачити не довелося. З чорного, немов дно моря безпам’ятства, вивiв телефонний дзвiнок. Андрiй вiдкрив очi. За вiкном розвиднялось. Годинник на стiнi показував шосту п’ятнадцять ранку. Далi на милiсть фортуни сподiватися не доводилось. Роздiл 2 26 квiтня 1996 року. 2.00. Село Колибаiвка Кам’янець-Подiльського району Вiталiй Потапчик, бiльше вiдомий у Кам’янцi-Подiльському i його околицях на прiзвисько Потап, палив, збиваючи попiл у вiдчинене вiкно пошарпаного «Мерса». Вiн вiдверто нервував. Ранiше, доки не стемнiло, його дратували перехожi. Хуторяни витрiщались на незнайомi автомобiлi пiд похиленим i давно нефарбованим парканом однiеi з хатинок iхнього невеликого селища. Тепер, коли село вклалося спати, Потапа дратували напiвп’янi розсуди Балабона, що iх вiн змушений був слухати кiлька годин поспiль. Останнiй отримав свое «поганяло» через вмiння без упину теревенити протягом до чорта довгого часу – табiрна звичка. Той факт, що його нiхто не слухае, зупинити Балабона не мiг. А тепер пiдливав масла в огонь Морда. Вiн разом з iншими допався до ящика шампанського, знайденого у будинку, тож жваво пiдтримував почату Балабоном розмову. Суть дiалогу зводилась до фiлософського висновку: «Всi баби суки i iх потрiбно пресувати». Потап ненавидiв себе за те, що не встиг припинити пиятики ранiше, але розумiв: тепер вдiяти з цим нiчого не можливо. Втiм, заспокоював вiн себе, Морда i Балабон не зовсiм п’янi й зможуть виконати своi обов’язки. Як i Софрон з Буньою та Бiляшем, котрi сидiли у хатi, очiкуючи хазяiв. Потап вкотре подумки зважив на шальках терезiв необхiднiсть проведення операцii. Операцiями вiн iменував заходи, пiд час яких виникала необхiднiсть фiзичного, а можливо й збройного впливу на опонентiв. А у тому, що такий вплив знадобиться зараз, сумнiвiв не було. Цi четверо бакланiв надто багато на себе брали. Навiть бiльше – вони почувалися на землi Потапа як на власнiй. Нахабно пiдiм’яли пiд себе чотири комерцiйних кiоски неподалiк ринку, автостоянку на околицях, почали отримувати з комерсiв, не питаючи дозволу Потапа. Вибачити такого поводження з власною персоною Потап просто не мав права. І не тому, що прибуток з кiоскiв i дрiбноi автостоянки був для нього значною сумою. Зовсiм нi. Значно важливiший авторитет, котрий мiг похитнутися пiсля такого «нешляхетного» з Потапом поводження. А далi що? Лоха вчать. Якщо розвели однi, зможуть iншi. Он хоча б Софрон. Пiд Потапом ходить лише кiлька мiсяцiв, а крила розпускати почав як тертий урка. Таким тiльки покажи слабину, одразу з’iдять. І не скривляться. Чим бiльше Потап думав про це, тим бiльше впевнювався, що прийняте рiшення «мочити пасажирiв» було едино вiрним за даних обставин. Тим бiльше, його совiсть чиста – бакланiв попереджували i досить прозоро натякали на можливий розвиток подiй. Коли минулого разу Потап «забивав iм стрiлу», пояснив все досить популярно. Тодi вони вдали, що зрозумiли. А за кiлька днiв знову взялися за старе. Потрiбно було карати. Поступово вiд риторичних питань визначення справедливостi й необхiдностi вибору, думки Потапа повернули у бiльш практичне русло, i вiн почав пригадувати, яка у розпорядженнi господарiв помешкання могла знаходитись зброя. Якщо iнформацiя, отримана з цiлком надiйних каналiв, виявиться вiрною, то всього лиш один газовий пiстолет i один стартовий пiстолет, перероблений для ведення вогню малокалiберними набоями. Ну, можливо, кiлька ножiв. Усього iх четверо, з яких двое не вiдрiзняються фiзичною силою. Натомiсть у Потапа i його п’яти бiйцiв на озброеннi три автомати АКСУ, два пiстолети ТТ, один вальтер i обрiз мисливськоi рушницi. Що стосуеться рукопашного бою, тут потужнiсть Потапових бiйцiв теж значно переважала силу «здобичi». Софрон, Морда i Буня лише кiлька рокiв тому прийшли з армii, де служили у досить серйозних спецпiдроздiлах. Сам Потап, як i Бiляш з Балабоном, вiддали молодiсть спорту, завдяки чому могли протистояти й бiльш поважним суперникам, анiж тi, на яких зараз очiкували. Ну i табiрнi унiверситети, куди без них. Вiд думок вiдiрвав Балабон. Вiн почав вкотре згадувати, як його покинула подруга. Безумовно нахабний вчинок. Особливо з огляду на той факт, що перед цим п’яний Балабон ii публiчно побив. Просто у залi ресторану. На очах у десятка знайомих. Потап зiтхнув. – Балабон! – Так, Потапе. – Хавало пiдзавали! – Шеф, в натурi… – Вася, ти не зрозумiв? Досить бiса гнати! – Та зрозумiв… Балабон вiдкашлявся i замовк. Потап знав, що вiн такого базару нiкому не вибачае. Окрiм нього. Тому що вiн – Потап. І у цьому словi все. Балабон може, не вiдчуваючи докорiв сумлiння, поламати людинi руки й ноги, а потiм сипати дотепами про збирання вибитих зубiв поламаними руками. Але Потап може вбити. Без емоцiй, довгих ораторiй i дотепiв. І Балабон був свiдком таких дiянь. Тому буде робити те, що йому сказано. Не дозволяючи собi зайвих коментарiв. Потап жбурнув у вiкно черговий недопалок. – Палити перестаемо. Базарити перестаемо. Скоро лохи пiд’iдуть. За що ви отримуете лавандос?! Балабон в екстремальних ситуацiях вiдрiзнявся ясним розумом, тож суперечки не розпочав. Натомiсть Морда полiз пiд свiй джинсовий пiджак i видобув пiстолет. – Шеф, не думай про нас миршавого, базарю. Порвемо як тузик грiлку, – вiн вишкiрився. – Я сказав: ша, медузи!!! – пiсля крику Потапа на задньому сидiннi запанувала мовчанка. – Заховай волину, Морда! Заголиш, коли я скажу, зрозумiв?! І на запобiжник постав, бандит, яйця собi вiдстрелиш! Морда вiдкашлявся i стромив пiстолет за пояс джинсiв. – Потап, не волай. Я все зрозумiв… – у його голосi чулося каяття. – Мовчати усiм! Дракони, ви з паталахами на шашлик виiхали? Чи дiлюгу робити? Якщо цi полупокери ландонуть, завтра схiдняк збереться. Нехай пацани скажуть, чи варто таким фраерам справи вирiшувати! Тембр голосу Потапа не вiщував бiйцям нiчого доброго, тож кожен повiвся по своему – Морда замовк i потупив погляд, а Балабон пiдсунувся ближче й поглянув на Потапа поглядом закоханого сенбернара. Цiеi митi за кiлькасот метрiв попереду зблиснуло свiтло фар автомобiля. – Здаеться, iдуть, – коротко кинув Потап i дiстав з внутрiшньоi кишенi шкiрянки невеличку радiостанцiю. Натиснув перемикача i покликав: – Софрон! – Так, шеф, – почув за кiлька секунд крiзь шипiння радiоефiру. – Приготуйтеся. – Зрозумiв. – Коли зайдуть на подвiр’я, виходимо разом усi. Без розмов кладемо мордою до грунту i в’яжемо, як вчив. – Без проблем. – Вас теж стосуеться, – буркнув Потап до Балабона й Морди, ховаючи радiостанцiю. – В’язати маете чим? Балабон продемонстрував котушку тоненького, але мiцного електрокабелю. – Все готово. Автомобiль наближався повiльно, минаючи калюжi й вибоiни благенькоi сiльськоi дороги. Лише за три хвилини Потап змiг роздивитися бiлий «Форд-Сiерра», котрий належав одному з iхнiх клiентiв. У «Фордi» автомобiль Потапа теж помiтили, тож його рука потяглася до ключа запалювання. Залишати шансiв прибулим Потап не збирався: якщо надумають утiкати, двотонна торпеда миттево зачинить iм шлях до вiдступу. Проте у «Фордi» справдi знаходились лохи. Нiчого пiдозрiлого у виглядi темного автомобiля без номерiв вони не помiтили. Бiла iномарка зупинилась бiля ворiт, клацнули дверцята, i на вулицi з’явилась постать людини у свiтлiй сорочцi й темних штанях. З салону «Форда» залунали потужнi ритми сабвуфера. Темношкiрий виконавець репу випльовував англiйськi слова, оповiдаючи про повне небезпек життя далекого заокеанського гетто. Молодик у свiтлiй сорочцi вiдчинив ворота, i «Форд», ревонувши прогорiлим глушником, заiхав на подвiр’я. – Виходимо, – мовив Потап i першим вискочив з салону, затиснувши у правiй руцi куций АКСУ. Слiдом за ним поспiшили Морда з Балабоном. Потап чув, як за спиною двiчi клацнули затвори пiстолетiв. На порослому травою подвiр’i занедбаноi селянськоi господи прибулi саме виходили з автомобiля, коли трiйця бандитiв зi зброею напереваги виросла перед ними. З сiней хати з’явилися iншi трое. Хлопцi, перелякавшись, завмерли на мiсцi. У свiтлi мiсяця вони добре бачили наведенi на них стволи й неголену фiзiономiю Потапа. – Стволи, ножi, виделки швидко на землю, вiвцi! – зловiсним голосом сказав Потап. – І без жартiв, моя братва почуття гумору не мае. Я теж. Один з прибулих обережно витяг з кишенi невеличкий пiстолет i кинув його перед собою. Іншi молодики не рухались, очевидно, не маючи зброi. Потап пiдiйшов до найближчого з оточених i обережно притягнув його до себе за верхнiй гудзик сорочки. – От i зустрiлися, Вася, – мовив до нього лагiдним голосом. – Я тебе попереджав? Попереджав! А ти? Ти не послухав! – Потап… – встиг витиснути з себе парубок, – я… – Помовчи, – покрутив головою Потап. – Зараз я буду говорити. Ви, чепушили, посмiли мене розвести. І жити з моеi землi. Гарно жити, маю сказати. Братва шампанське оцiнила. І три тисячi бакинських у шхерi. Моiх бакинських! Ти, Вася, хотiв мене на три тисячi баксiв опустити? – Потап, я все поясню! Потап повiльно похитав головою. Його обличчя скривилось у зловiснiй посмiшцi. – А що ти, фуцин, можеш пояснити? Все ясно як божий день: ти мене хотiв опустити на три тисячi. А опускають кого? Вiрно, пiвнiв. Але я не пiвень, Васю. Я лев. І нiколи не вибачаю тих, хто вважае мене пiвнем. Згоден? Вiн розмахнувся i вдарив хлопця прикладом автомата в обличчя. Той, зойкнувши, упав. За мить, отримавши кiлька десяткiв нищiвних ударiв вiд бiйцiв Потапа, попадали решта парубкiв. І хоча вони не намагались чинити опiр, Софрон з Бiляшем кiлька хвилин били iх ногами. Потап неквапливо дiстав з кишенi пачку цигарок i припалив вiд запальнички. – Досить iх пресувати, Софрон! – кинув до бандита, котрий надто затято «працював» над одним з лежачих. Навiть не приглядаючись, можна було зрозумiти, що потерпiлий не подае ознак життя. – В’яжiть i в машину. Опинившись за кермом, Потап замислився. Долю терпил вiн вирiшив давно, залишились хiба технiчнi питання. Надто ретельно приховувати кiнцi вiн не збирався. Трупи мали з’явитись в полi зору широкоi громадськостi за кiлька днiв. У такому випадку в близьких до Потапа колах не буде таемницею, хто покарав недолугих конкурентiв. Тодi страх стримае бажаючих переходити йому дорогу в майбутньому. Разом з тим, тiла не можна залишати в селi. Їх тут бачили вдень, а мусора, котрi не надто вiльно почували себе у Кам’янцi-Подiльському, все ж почнуть «рити». До вiкна машини пiдiйшов Софрон. – Завантажили? – поглянув на нього Потап. – Так. – Надiйно пов’язанi, не розбiжаться? – Вони свое вiдбiгали, – байдужно знизав плечима Софрон. – Але вирiшувати тобi. Скажеш – мочканемо прямо тут. Тодi точно на лижi не стануть. – Не треба здiймати кiпiш у селi, Софрон. Головою думай, – пробурчав Потап. У пiтьмi вiн не помiтив, як хижо блиснув погляд бiйця. Софрон не терпiв переваги i якщо дозволяв керувати собою Потапу, то лише через переконання у тимчасовостi такого становища. – За кермо iхньоi тачки сядеш, – провадив далi Потап. – Балабона з собою вiзьми про всяк випадок. Нехай пiд батогом тримае. Навiть теля брикаеться, коли на забiй ведуть… За хвилину бiлоснiжний «Форд» виiхав з подвiр’я i покотився шляхом, яким нещодавно заiхав у село. За ним, немов вовки за пораненим оленем, линули чорний «Мерседес» Потапа, i сивi «БМВ» та «Аудi» його бiйцiв. Їхали не менше години. За цей час Потап нарештi вирiшив, як чинитиме далi. У цих мiсцях Смотрич нiс своi води до недалекого Днiстра у глибокому скелястому каньйонi. Близько десяти рокiв тому нижче по течii Днiстра, у Могильовi-Подiльському, було побудовано ГЕС. Велика дiльниця днiстрового русла, як i рiчечки, що у нього впадали, перетворились на водосховище, а скелястi стiни каньйону стали крутим дном водойми. Внаслiдок цього Смотрич поглибшав до десяти, а то й бiльше метрiв. Якщо додати до них кiлькадесят метрiв неприступноi стiни над водою, Потап отримував iдеальне мiсце для поховання «Форда» i його покiйних пасажирiв. Автомобiль швидко знайдуть, а у Кам’янцi неодмiнно заговорять про «голлiвудське» поховання Потапом конкурентiв. Мусора нiчого не зможуть довести – нi свiдкiв, нi вiдбиткiв пальцiв, анi жодних слiдiв. Втiм, якщо мусора до чогось i докопаються, Потап знатиме, як вийти сухим з води. Адже страх i бажання збагатитися – наймiцнiшi з першопричин, що рухають людьми… На невеличку галявинку, що стрiмко збiгала до темноi води, поступово перетворюючись на урвище, пiд’iхали незадовго до свiтанку. Потап вийшов з автомобiля i припалив чергову цигарку. Пiдкликав бiйцiв. Тi стали навколо нього й приготувалися вислухати завдання, суть якого була ясною усiм ще вiд вечора. Потап кiлька хвилин мовчав, вагаючись, кому призначити роль ката, пiсля чого поглянув на Софрона й криво посмiхнувся. «Пацан молодий, але амбiтний. Зрештою когось потрiбно мати за спиною у разi шухеру. Чому б не Софрон? – подумав. – Схожi на нього учорашнi невдахи легко стають слухняною глиною у майстерних руках. Вiн розумнiший за тупих качкiв, але позбавлений цинiзму досвiдчених сидiльцiв. Ідеальна кандидатура на роль «зама». У такому випадку безпосередня участь у вбивствi чотирьох людей буде непоганим засобом тримати у покорi. Вишка – гарний засiб зробити людину слухняною». Потап дiстав з-за пояса потертий «ТТ» i простягнув Софрону. – Іменем революцiйного трибуналу, – пiдморгнув, вискалившись. – На, братан, покажи, чого вартий. Софрон витримав погляд. Вiн взяв пiстолет, пiдiйшов до «Форда», вiдчинив по черзi заднi дверцята i тричi вистрiлив, цiлячись у голови пасажирам, котрi встигли лише промугикати щось нерозбiрливе. Скiнчивши, вiдчинив багажник i вистрiлив ще раз. Пiсля скоеного повернувся до Потапа i простягнув йому пiстолет. – Готовi, – сказав так, немов ходив поглянути на мангал з шпицями шашлику. – На останнього даремно набiй тратив, ласти склеiв ще в селi. Потап поглянув на пiстолет у руцi Софрона i похитав головою. Вiн не настiльки дурний, аби тримати при собi ствол, на якому чотири трупа. – Залиш собi. Все, братва. «Форд» у Смотрич i по коням. Вже розвиднюеться, нам тут нiчого робити. За хвилину бiлоснiжна iномарка, створюючи несамовитий трiск у кущах пiдлiску, помчала у свою останню подорож. Софрон, перед тим як зачинити дверцята, уважно оглянув плоди своеi «роботи», але не помiтив, що помiж двох трупiв на задньому сидiннi, з тремтiнням на вустах, намагався боротися iз власним жахом забризканий кров’ю i мозковою речовиною, але усе ще живий хлопець. Скоро хвилi зiйшлися над понiвеченим автомобiлем, i лише невеличкi брижi на водi нагадували про трагедiю, яка розiгралася щойно на березi Смотрича. Три темних iномарки мчали у напрямку Кам’янця-Подiльського. Їхнi пасажири поспiшали вiдпочити вiд своiх праць. Роздiл 3 26 квiтня 1996 року. 5. 30. Берег рiки Смотрич. 12 кiлометрiв вiд Кам’янця-Подiльського Павло Іванович Карась вiд учорашнього вечора мав такий гарний настрiй, який зiпсувати не могло навiть повiдомлення про початок Третьоi свiтовоi вiйни. Та що там мiфiчна Третя свiтова! Такого настрою не зiпсуе приiзд тещi на кiлька тижнiв. А теща у Павла Івановича, потрiбно зауважити, могла зiпсувати настрiй середньостатистичного дрiбного службовця, навiть не акцентуючи на цьому уваги. Як i минулорiчний виiзд порибалити на Днiстер, Павло Іванович ретельно готував зустрiч з мрiею i переживав все задовго до призначеноi дати, плекаючи у думках сходження ранковоi зорi i себе з вудкою у руках. Вiн мрiяв про Днiстер за кульманом у кабiнетi, або у задимленiй курилцi. У салонi переповненого тролейбусу, або, засипаючи поряд з дружиною, Людмилою Володимирiвною. Тiею самою Людмилою Володимирiвною, котра поступово перетворила життя Павла Івановича на тихий жах. Дружина Павла Івановича Карася мала чiтку впевненiсть, що ii зовнiшня привабливiсть може цiлком компенсувати нестерпний характер, а чоловiк у сiм’i потрiбний саме для того, щоб день i нiч працювати для забезпечення ii досить солiдних потреб у грошових знаках. Тому й тримала Павла Івановича залiзною хваткою, не даючи зайвий раз вхопити ковток жаданоi свободи. Чи варто за таких обставин дивуватись, що той рiдкiсний протяг волi, яким ставав виiзд на Днiстер у компанii з кiлькома давнiми друзями й однодумцями, був для Павла Івановича подiею непересiчною. Вiн ще звечора приготував три донних вудки й три спiнiнги, додав до звареноi мамалиги кiлька своiх фiрмових iнгредiентiв i довго хитався на хвилях у крихiтному гумовому човнi, доставляючи прикорм на потрiбнi дiлянки русла. Судячи з усього, рибалка мала видатися на славу – небо над вкритою зеленним пiдлiском горою на сходi вже набирало гарячих тонiв. На ньому поступово згасали зорi. Вiтру, здаеться, не варто очiкувати – навкруги панувала тиха рибальська iдилiя. Павло Іванович обережно пiдняв скло й дмухнув на вогник лiхтаря «летюча миша». Полум’я блимнуло i згасло. Тепер у свiтлi лiхтаря не було необхiдностi. Павло Іванович, по-черзi, витягнув з води усi три донки, модернiзованi гумовими амортизаторами для бiльш зручного закидання, закрiпив волосiнь на трьох вкопаних у берег стiйках i заходився начiпляти на численнi гачки наживку. Процес мав зайняти не менше чвертi години з огляду на той факт, що на кожнiй з вудок малося по дванадцять гачкiв. Але це не турбувало Павла Івановича. Його уява вже малювала стурбований дзвiн крихiтного дзвiночка, трiпотiння натягнутоi волосiнi у руках i блискучий бiк знаменитого днiстровського ляща. Якщо поталанить, першу рибину вiн кине у приготований неподалiк садок ще до того, як Ігор i Михайло, котрi учора «перехватили» за вечерею, вилiзуть зi своiх наметiв. Павло Іванович обережно пустив у воду другу донку i збирався уже взятися за третю, коли його увагу привернули хлопки i незрозумiлий шурхiт на протилежному березi. Придивившись, Павло Іванович розкрив вiд несподiванки рота. Не далi як за п’ять сотень метрiв вiд нього, ламаючи пiдлiсок, кручею униз летiв бiлий автомобiль. Минуло близько десяти секунд, i iномарка з гучним сплеском впала у воду. Якусь мить коливалась на поверхнi, пiсля чого зникла у глибинi. – Господи праведний! – Павло Іванович вiдчув, як руки у нього затремтiли. І вiн заволав. Зовсiм не так, як це роблять на березi рiки досвiдченi рибалки: – Мишко, Ігор! Мерщiй сюди! Треба швидко човна на воду спускати! – Що тут? – першим пiдiйшов Мишко. З перепою у нього було пом’яте й смiшне обличчя, але Павловi Івановичу було не до смiху. – Машина щойно у рiчку впала. Пливемо прудко, може хто живий залишився! Не минуло й трьох хвилин, як Павло Іванович вдвох з Мишком уже сидiли у човнi. Мишко веслував незграбно, але човен поволi наближався до мiсця, на якому хвилi вкрили автомобiль. Ставши колiнами на гумовий борт, Павло Іванович напружено вдивлявся у воду пiд скелястою стiною протилежного берега. – Нiби виплив хтось! – видихнув нарештi Павло Іванович. Вiн ясно бачив, що у хвилях борсалась темна постать. – Мишко, наляж, може врятуемо! Хвилини тяглись повiльно, а короткi весла в руках у Михайла так i норовили розвернути човник то в один, то в iнший бiк. Не дивлячись на це, потерпiлий, либонь, помiтив своiх рятiвникiв. Павлу Івановичу здалося, що вiн почав плисти iм назустрiч. Минуло ще кiлька напружених хвилин i чоловiк нарештi опинився поряд з човном. – Як ти, чоловiче? – гукнув Павло Іванович i простягнув руку потерпiлому. – Хапайся! Як же вас так понесло, от бiда! Чоловiк у водi мовчав лише голосно дихав. Руки вiн не подавав. Павло Іванович схопив нещасного за комiр i втягнув у човен. Побачив перед собою закривавлене обличчя хлопця рокiв двадцяти п’яти. – Ти сам був? – прохрипiв Мишко. – Може ще когось встигнемо витягти? Потерпiлий мовчав, лише вiдсапувався. Павло Іванович, який добре знав цi мiсця, поволi покрутив головою. Якщо у машинi хто й залишився, дiстати його вони не зможуть. Пiд днищем човна бiльше десяти метрiв водяноi товщi. Подолати iх без спецiального спорядження нiхто з рибалок не змiг би. Раптом погляд Павла Івановича натрапив на руки молодика. Затиснутi у кулаки долонi хлопця посинiли i попухли, а зап’ястя було мiцно зв’язано чорним армiйським електрокабелем. Павло Іванович бачив такий кабель пiд час служби у вiйську. Його використовували для проведення польових телефонiв пiд час навчань. Завдяки сталевiй жилi пiд обмоткою, розiрвати такий кабель було не пiд силу навiть досить сильнiй людинi. Павловi Івановичу стало не по собi. – Що з тобою трапилось, хлопче? Мовчання. Павло Іванович дiстав свого складного рибальського ножа й заходився звiльняти професiйно зв’язанi руки нещасного. Розрiзав кабель, лише добряче затупивши ножа. Далi швидко розмотав пута. Врятований засичав вiд болю i почав розтирати занiмiлi руки. Павло Іванович, одягнений, як i Мишко, у армiйський бушлат i светр, зрозумiв, що хлопчина добряче потерпае вiд холоду у своему промоклому наскрiзь одязi. Тим часом Мишко майже догрiб до берега. – Ігор, розпали багаття! – крикнув Павло Іванович товаришу на березi. Причалили до темноi стрiчки розмитоi водою гiрськоi породи, з якоi складався берег. Мишко й Павло Іванович, допомогли врятованому вийти на берег. Скоро хлопчина вже грiвся бiля палаючого багаття, випивши склянку горiлки, котру йому завбачливо пiднiс Ігор. Вiд часу, коли його втягнули в човен, хлопець не промовив жодного слова. Рибалки ж, розумiючи, що чоловiк знаходиться у станi шоку, не допитувалися. Дивувалися лише великому рубцю на лiвiй скронi у постраждалого. Рубець все ще кровоточив, але коли молодику запропонували забинтувати голову, вiн вiдмовився, покрутивши головою. – Потрiбно у мiлiцiю подзвонити, – схаменувся нарештi Павло Іванович. – Я сходжу, – погодився Ігор. До найближчого села, з якого можна було зателефонувати, потрiбно було йти близько двох кiлометрiв пiд круту гору, тому Павло Іванович з радiстю погодився на пропозицiю товариша. – Іди. Ми поки що… – тiльки тепер вiн помiтив, що врятований знаходиться не менш нiж за сотню метрiв вiд iхнього табору i, не озираючись, простуе геть. – Щось тут нечисто, – похитав головою Мишко. Павло Іванович зiтхнув. Вiн добре розумiв лише одне: надiям порибалити, скорiш за все, справдитися не судилося. Роздiл 4 26 квiтня 1996 року. 6.15 ранку. м. Кам’янець-Подiльський Телефон вперто не хотiв замовкати, i Андрiй, ще до того як пiдняти слухавку, вiдчув: день випав «веселий». – Я слухаю. – Доброго ранку, пане капiтан, – голос у Степановича був стурбований. – У чому я маю деякий сумнiв. Збиратися? – Так, зараз за тобою заiде чергова машина. – Навiть так, – Андрiй добре знав, що чергову машину вiдряджають за операми лише у надзвичайних випадках. – Передчуття мене не ошукало. За десять хвилин буду готовий. Скiльки трупiв? – Я казав про трупи? – Степанович, я не вчорашнiй. Степанович невдоволено вiдкашлявся. – Не знаю поки. Машину хтось з урвища скинув. Схоже, з пасажирами. Прокатаемось до Устя й побачимо. Андрiй поклав слухавку i почалапав босими ногами у ванну кiмнату. Новий день обiцяв затьмарити попереднiй. Вiн поглянув у дзеркало на свою заспану й неголену фiзiономiю, вкотре подумавши: «А чому б не покинути до чортiв собачих цю трикляту роботу й не пiти у комерцiю? Якщо не спокiйнiше, то, напевне вже, прибуток бiльший…» За десять хвилин Соколовський, ретельно виголений i все ще напiвсонний, вiдчиняв розхлябанi дверцята чергового «уазика», який дiловито буркотiв двигуном бiля пiд’iзду. На березi була присутньою уся верхiвка мiськоi мiлiцii Кам’янця-Подiльського. Бiлий «Форд» з розтрощеним моторним вiдсiком витягли пiвгодини тому i зараз у його салонi працював експерт. Поряд з автомобiлем, накритi бiлими простирадлами, лежали три тiла. Серед рiчкового плеса застиг баркас. Водолази, якi на ньому прибули, гомонiли, збираючи троси й обладнання. На крихiтному вiдтинку кам’янистоi дороги, якою зазвичай з’iжджали до води рибалки та вiдпочивальники, нiде було яблуку впасти через велику кiлькiсть машин, а в очах рябiло вiд скупчення мiлiцейських та прокурорських чинiв. Андрiя, щойно той вилiз з машини, покликав Степанович – невеличкого зросту сухорлявий чоловiк у формi майора мiлiцii. – Що мислиш? – А що тут намислиш, – знизав плечима Андрiй, розглядаючи мiсце подii. – Навмисне вбивство, ясно як божий день. Пiд самогубство, попри всю вiртуознiсть нашоi прокуратури, не пiдтягнеш. Яка причина смертi? – У кожного, крiм слiдiв знущань, по кулi у головi. – Круто. – Андрiю… – Степанович вiдкашлявся. – Степанович – нi! – Андрiй виставив перед собою руку, немов намагаючись захиститись вiд удару. – Ви не зробите цього! – Послухай, Андрiю… – Я просто фiзично не можу! Побутове вбивство на цементному заводi на менi, вбивство пiд час бiйки у «Старiй Фортецi» теж на менi. Ще цей ветеран, абись вiн у танку згорiв, пробач менi Господи! Коли я встигну?! Степанович заграв жовнами, що мало означати: я не прошу, я наказую! Помiтивши реакцiю начальства, Андрiй замовк, з виглядом приреченого приготувавшись вислухати власний вирок. – Це не моя забаганка, – розвiв руками Степанович. – Наказ начальника мiськвiддiлу. Справу будеш вести ти. Пiд контролем прокуратури. Я ж, зi свого боку, чим зможу… На цементному вбивство майже розкрито, залишилося трохи паперовоi роботи, перекину на когось iз хлопцiв. Може ще заберу вбивство у «Старiй Фортецi». Залишаться крадiжки колiс. Крiм того, у допомогу дам Забузького й Кондратишина. Подужаеш. Андрiй дiстав цигарку. – Ну то як, згоден? – запитливо зазирнув у очi Степанович. – А я можу вiдмовитись? – Звичайно нi. – Тодi згоден, – Андрiй з ненавистю подивився у той бiк, де, одягнений у бездоганний однострiй, стояв у товариствi районного прокурора полковник Гончар. – Пiду побалакаю з рибалками. – Давай, – Степанович кинув недопалок на землю i пiшов до Гончара. Павло Іванович, вiдчуваючи у серцi розпач i почуття жалю до себе, змотував i ховав до рюкзака снастi, якi так i не згодилися цього дня. І чому все трапилося саме зараз i саме на тому мiсцi, де вiдпочивав вiн? Чому не учора, не завтра, або пiвроку тому чи пiвроку потому? Нi, саме сьогоднi, коли до жаданого ляща i стану тихого умиротворiння залишилося так мало, а до жаданоi вiдпустки так багато! Додавав оптимiзму лише той факт, що, незважаючи на велику кiлькiсть мiлiцiонерiв усiх рангiв, нiхто не поцiкавився, чому вони збиралися почати риболовлю, коли вона заборонена на час нересту риби. Інакше не обiйшлося б без протоколу, листа на службу й штрафу, якi самi по собi лише дрiбниця в зрiвняннi з реакцiею на них Людмили Володимирiвни. Скорiш за все, у разi такого розвитку подiй, виiзди на риболовлю перетворилися б з рiдкiсноi реальностi на нездiйсненi фантазii. І хоча напередоднi, випивши три чарки, Павло Іванович намагався довести товаришам, що у його сiм’i господар саме вiн, а не дружина, сам вiн добре знав, що краще вiдмовиться вiд чого завгодно, анiж пiде проти ii волi. В iншому випадку йому буде вчинено таку кiлькiсть жорстоких iстерик, яку Павло Іванович без значноi шкоди для здоров’я пережити не зможе. Закiнчивши складувати рюкзак, Павло Іванович без ентузiазму поглянув на молодого чоловiка у джинсах i чорному шкiряному пiджаку, з текою для паперiв у руках. Чоловiк продемонстрував посвiдчення капiтана мiлiцii i простягнув руку для привiтання. – Капiтан Соколовський, карний розшук, – мовив вiн. – Можемо з вами побесiдувати? Павло Іванович потиснув простягнуту руку. Так, звичайно, вiн може з побесiдувати з мiлiцiонером, що ж йому залишаеться? Нi, вiн не бачив напередоднi та уночi нiчого й нiкого пiдозрiлого. Автомобiль помiтив лише тодi, коли той летiв у безодню. І йому незнайомий анi сам автомобiль, анi тi нещаснi, котрих з нього дiстали. Павло Іванович не надто полюбляе такi видовища, але позирнув на обличчя загиблих. Вiн нiколи iх не зустрiчав ранiше. Йому щиро шкода цих молодих бiдолах i iхнi родини. Але, можливо, бiльше про них зможе розповiсти четвертий пасажир авто, котрого вони витягли з води i котрий так швидко пiшов, навiть не подякувавши за допомогу? – Що? – Андрiй став схожим на мисливського пса, котрий натрапив на слiд дичини. – Тобто був хтось, хто вижив? – Був. Хлопчина. Руки мав сплутанi електрокабелем за спиною. Андрiй набрав повнi легенi повiтря. – Так, а з цього мiсця я попрохав би бiльш докладно. Павло Іванович швидко переповiв, як вони врятували молодика i як той, ледве обiгрiвшись бiля багаття, зник у невiдомому напрямку. – А ви могли б його упiзнати? – Напевне. Адже бачив так, як оце зараз вас. За що його так? Цiкаво… – І менi цiкаво, – Андрiй вiдкрив теку з паперами, готуючись почати офiцiйне опитування свiдка. – Прошу вас докладну iнформацiю: прiзвище, iм’я, по батьковi, фактична адреса, адреса прописки, телефони, де працюете, словом – все. І потiм покличете до мене ваших товаришiв. Роздiл 5 26 квiтня 1996 року. 13.30. МВ УМВС Украiни у Кам’янцi-Подiльському Високе начальство з областi й мiсцеве з районноi прокуратури роз’iхалося лише опiвднi, завдавши Гончару i його замам добрячого прочухана за сам факт, що резонансний злочин мав мiсце на територii дорученоi iм дiльницi. Тож Андрiй, пiсля того як вислухав настанови вiд хмельницьких чинiв, а також чергову порцiю жовчi вiд полковника Гончара, мiг взятися за роботу лише по обiдi. Хоча який там обiд – Гончар, пiсля отримання «на цукерки», перебував в особливо нервовому настроi, тож наказав знаходитися на своiх робочих мiсцях усiм без виключення. З огляду на такий стан речей пiдлеглi Степановича, серед яких перебував i Андрiй, змогли на скору руку перехопити лише кiлька хот-догiв з мiцним чаем. Степанович скористався своiм службовим становищем i кудись почав збиратися. Вигляду набув заклопотаного. Наостанок, як i обiцяв, наказав старлеям Федору Забузькому й Миколi Кондратишину допомагати у слiдствi. – І не варто сподiватись, що за все вiдповiдатиме Соколовський! – Степанович, ви ж знаете, ми своiх у бiдi не кидаемо, – весело пiдморгнув йому Забузький. – Хоча й не за так. – З кого могорич? – перегородив дверi Кондратишин. – З Андрiя чи з вас, Степанович? І не треба робити вигляд, що я запитую надто тихо. – Бери вище, Микола, – рiшуче вiдсторонив його Степанович. – З самого генерала. Справа у нього на контролi. – Нап’ешся, – зiтхнув Забузький. – Могорич переходить у зал глядачiв. І премiя. – Ну ти ж все знаеш, Федоре, – Степанович пiдморгнув i зачинив за собою обдертi дверi кабiнету, на яких з внутрiшньоi сторони висiв старий радянський плакат. На плакатi було зображено насторожену комсомолку в червонiй хустинi. Комсомолка приклала до вуст вказiвного пальця, а напис проголошував: «Не болтай!» – Ну от, попоiли, можна й поспати, – потягнувся, сидячи за столом, Забузький. Андрiй в серцях зiм’яв i кинув у корзину для смiття серветку вiд хот-дога. – Як попоiли, так i поспимо. Вiн повiсив на вiшалку пiджак i пiшов до свого столу, розташованого у кутку, бiля дiжки з двометровим фiкусом. Стiл був довоенний i мiцний, заставлений стопками паперу, теками й необхiдним для писання дрiб’язком. Андрiй сiв за стiл, вiдшукав серед паперiв пусту теку й заходився пiдшивати до неi документи. – Загалом, що ми маемо? – коментував вiн своi дii. – Протокол огляду мiсця подii. Протоколи огляду трьох тiл i протоколи опитування свiдкiв, а саме Карася Павла Івановича 1955 року народження, а також його друзiв, Тихомирова Ігоря Борисовича й Куликова Михайла Петровича 1968 i 1969 рокiв народження вiдповiдно. Одне вiд одного свiдчення не вiдрiзняються практично нiчим. І з’явилися вони лише пiсля погроз покликати рибiнспекцiю. Ще маемо таемничого врятованого з лап жорстокоi смертi, який анi з рятiвниками, анi з нами спiлкуватися не забажав. Ну що у нас за люди! – Люди як люди. Бояться, – позiхнув Федiр. – Бояться, – погодився Андрiй. – Тому й бандити жирують. Все ж цього хлопчину з «Форда» потрiбно знайти якнайскорiше. Чуе мое серце: багато вiн нам зможе розповiсти… Потрiбно дзвонити в ДАЇ. – Пiнкертон, – похитав головою Кондратишин. – От тiльки не потрiбно заздрити! Соколовський пiдтяг до себе рожевий телефонний апарат, прикрашений трiщиною, яка проходила через увесь корпус i була недбало залiплена блакитною iзоляцiйною стрiчкою. Швидко набрав номер. За хвилину вже записував щось на листку паперу. Даiшники спрацювали як нiколи оперативно – по номеру втопленого автомобiля вже було встановлено мiсце його реестрацii й даннi господаря. Андрiй подякував i поклав трубку. – Так, початок маемо. Потрiбно дочекатися, коли будуть готовi фотографii трупiв i можна вирушати за першою адресою. Зробиш, Федоре? Забузький простягнув руку й пробiг текст на папiрцi. – Це недалеко, прокатаюся. Коли фотографii будуть? – Степанович говорив, що експерти клялися до чотирнадцятоi привезти. – Побачимо, – флегматично мовив Забузький i вiдкинувся на спинку крiсла, розглядаючи дерева у мiському парку за давно не митим вiкном. – Весна прийшла, сади зеленi… Ех, на природу б зараз! У дверi постукали. – Увiйдiть. На порозi з’явився молодий лейтенант, якого Андрiй знав досить вiдносно. Бачив, здаеться, кiлька разiв у вiддiлку. Та й то вiднедавна. Лейтенант несмiливо потоптався й поглянув на Забузького, котрий сидiв найближче вiд дверей. – Дозвольте? Лейтенант Барминський, я… – Та заспокойся, лейтенанте, тут усi своi, – Забузький пiднявся i простягнув прибулому руку. – Федiр. Барминський нiяково посмiхнувся. Вiн зачинив дверi, мимоволi затримавши погляд на плакатi, пiсля чого пiдiйшов до Забузького й потиснув йому руку: – Василь. – Так краще, Василю. Кажи, по що прийшов. – Менi у черговiй частинi сказали, що тут я можу знайти капiтана Соколовського. Андрiй пiдняв правицю зi стисненим кулаком, вдарив себе нею у груди на манер римського легiонера i з пафосом кинув: – І ти бачиш його на власнi очi! Що хотiв? Лейтенант, потроху освоюючись, вiдшукав стiлець, сiв на нього i зняв форменого картуза. – Спека у вас. – Не повiриш, у нас тут завжди спека. Навiть на Рiздво, – вставив своi п’ять копiйок Кондратишин. – Як i у нас. Я, власне, по якому питанню. Моя дiльниця, крiм iншого, охоплюе таке собi село Колибаiвка. Я тут випадково почув про вашу машину з рiчки. Там був бiлий «Форд»? – Так! – Андрiй насторожився. – Номер який? Забузький поглянув на папiрець, взятий у Андрiя, i прочитав номер машини. Лейтенант з посмiшкою зiгнув голову. – Я знаю цю машину. Вони у нас, в Колибаiвцi, хату наймали. Чим займалися – не знаю. Тут, у Кам’янцi крутилися. Я кiлька разiв у них бував. Так, пиятики, повii з траси там терлися. Мiсцевi iх не любили. – Маеш iхнi даннi? – Звичайно. – Лейтенант, давай я тебе розцiлую! – видихнув Андрiй. Дiльничний заходився порпатися у своiй об’емистiй тецi. – Не варто… Ага, ось, – вiн дiстав кiлька аркушiв жовтуватого паперу, – Артем Пiдгiрний, Павло Маршалкiн, Олексiй Бойко i Олексiй Беляев. Один кам’янчанин, решта iз смт Дунаiвцi. Андрiй зосереджено пробiг очима папери, переданi лейтенантом. – Чудово, Василю, просто чудово. Хлопцi, залишилося встановити, хто з них зараз у морзi, а з ким ми мусимо потолкувати. – Вiн поглянув на дiльничного лейтенанта, – вважай, на могорич ти заробив, лейтенанте! Решта дня обiцяла бути напруженою, однак Соколовського це вже не лякало. Вiн вiдчув слiд злочинця i решта свiту перестала iснувати. Роздiл 6 28 квiтня 1996 року. 13.00. м. Кам’янець-Подiльський Софрон, в миру Вiктор Софронов, мав поганий настрiй вiд ранку. Уночi вiн погано спав, а коли у вiкно зазирнув сивим поглядом вологий ранок, сон нарештi почав бороти його i цим викликав злiсть. І хоча Софрон вже не збирався засинати, вiн довго не виходив зi своеi кiмнати, лежачи без руху, з впертим у стелю поглядом. Навiть пiсля того, як мати постукала у дверi й повiдомила, що снiданок на столi, Софрон вперто вiдмовчувався. Врештi, постоявши кiлька хвилин бiля закритих дверей, Вiра Олексiiвна зiтхнула i пiшла у свою кiмнату. Вiднедавна вiдносини мiж нею i единим сином помiтно погiршилися, хоча мати й намагалася вдавати, що все залишилося як i ранiше, коли вона проводжала його до школи, дбайливо перевiривши домашнi завдання i приготувавши пакунок з бутербродами. Або пiзнiше, коли, як мани небесноi, очiкувала листiв сина з вiйська, чи, затягнувши пасок, складала йому, бувало на половину зарплатнi, посилки з цукерками, апельсинами, тушкованим м’ясом та шкарпетками. У 1992 роцi збирати такi посилки було зовсiм непросто. Але вона знаходила у собi сили, хоч i мусiла про все дбати сама. Батько Вiктора покинув iх, коли малий пiшов до третього класу. Вдруге вийти замiж Вiра Олексiiвна не змогла. Чи не захотiла, хто знае, як правильно називати любов матерi до единого сина? Вона просто не бажала, щоб чужа Вiтi людина поселилася поряд з ними. Хоча пiзнiше не раз жалкувала. Коли син став пiдлiтком, чоловiча рука йому не завадила б, зовсiм з ланцюга зiрвався. От i учора – зайшла до кiмнати сина, коли ще не було восьмоi. Сiла поряд на лiжко i запропонувала поговорити. Їi дуже турбувала поведiнка сина останнiм часом. Цi нiчнi походеньки, пiдозрiлi друзi на автомобiлях, про вартiсть яких Вiра Олексiiвна могла лише здогадуватись, але точно знала, що на чесно заробленi грошi такi авто не придбати. А нещодавно вона навiть бачила у сина бандитського ножа з лезом, яке автоматично викидалось. Вiра Олексiiвна була надзвичайно стурбована поведiнкою сина. Але Софрон не захотiв балакати з матiр’ю. Промугикав лише роздратоване: «Ма!» i повернувся до неi спиною. Бiльше того ранку вона з ним не розмовляла, виключаючи лише звичайне повiдомлення, що снiданок очiкуе на столi. Як i учора, цього ранку Софрон не сiв снiдати. Швидко зiбрався, видобув з-пiд килима за диваном подарований два днi тому Потапом пiстолет «ТТ» i, стромивши його за пояс, пiшов геть. Вiн не вiдчував нестачi у грошах, тож мiг поснiдати хоч у ресторанi. Софрон знав, що ображений погляд матерi буде намагатися пробудити у ньому рештки совiстi, тому нервував, знаходячись поряд з нею. Доки Софрон очiкував на Потапа, який мав пiд’iхати опiвднi на площу й забрати його, настрiй зiпсувався ще бiльше – Потап запiзнився майже на годину. Звичайно, в бригадi Софрон не надто великий авторитет. Вiн з ними лише два мiсяцi. І хоч за цi два мiсяцi показав себе у розборах з заiжджими хмельничанами, проламавши одному з них череп, а також показово покарав торгаша на ринку, спаливши йому кiоск, особливоi поваги з боку бригадира Софрон не вiдчував. Навiть пiсля справи на Смотричi Потап дозволяе собi примушувати його очiкувати на власну персону протягом цiлоi години. Ну нiчого, рано чи пiзно люди дiзнаються хто такий Вiктор Софронов. А цей бичок Потап гiрко пожалкуе про свое до нього ставлення. Автомобiльний клаксон примусив Софрона вiдiрватися вiд невеселих думок. Вiн повернувся. Неподалiк, прямiсiнько пiд знаком «Зупинка заборонена», стояв «Мерседес» Потапа. Софрон пожбурив недопалок на брукiвку i впав на сидiння поряд з водiем. Звернув увагу, що Потап руки не подав, тримаючи долонi на кермi. Софрон зачинив дверцята i демонстративно стромив руки у кишенi шкiрянки. – Привiт, – буркнув до Потапа. – Привiт, босота, – той i не думав виправдовуватись за запiзнення. Увiмкнув швидкiсть i погнав машину у напрямку мосту, що вiв до старого мiста. – Вiдпочив? – запитав за кiлька хвилин. – Я не стомлювався. – От i добре, – Потап полiз до внутрiшньоi кишенi свого малинового пiджака й дiстав невелику пачку складених вдвое зелених купюр. – Тримай. Тут сiмсот. Твоя доля за баранiв i вiд мене премiя двi сотнi. Софрон взяв грошi. Не рахуючи, опустив у кишеню. Настрiй почав помiтно пiдвищуватися. Вiн i не подумав дякувати – грошi заробленi, не подарунок. Але його посмiшку Потап помiтив. У вiдповiдь собi криво посмiхнувся. – Знаеш, куди iдемо? Софрон покрутив головою. Потап припалив цигарку, видихнув дим у розчинене вiкно й добавив швидкостi – автомобiль вирвався з тiсних вуличок Старого мiста й покотився з гори у напрямку Турецького мосту. Далi, звернувши бiля ворiт фортецi, повернув у Карвасари. Цей район Кам’янця-Подiльського знаходився пiд скелею, на якiй було побудовано Старе мiсто. Вiн здавна користувався славою вуркаганського передмiстя i був батькiвщиною багатьох представникiв кам’янецькоi босоти. У тому числi Потапа. Для чого вони туди iхали Софрон не знав, але з’ясовувати не поспiшав. – Доiдемо, побачимо, – байдужно кинув вiн. «Мерседес» кiлька хвилин крутився промiж скупчення старих будинкiв, баракiв i порослих бур’янами бастiонiв зруйнованоi у XVII сторiччi Новоi фортецi. Нарештi, рипнувши шинами до жорстви насипноi дороги, зупинився поблизу розрахованого на два автомобiлi гаража. У хмарi пилу Софрон помiтив неподалiк двоповерховий барак. З тих, якi стали притулком для незаможних верств мiського населення. – Ходiмо, – Потап вийшов з машини i подався до ворiт боксу. Софрон попростував слiдом. Дочекався, доки бригадир зняв з завiс два великих чавунних замки i з рипiнням розчинив ворота. – Братан, не в западло, розверни тачку i пiджени багажником впритул до гаража, – попросив Потап у Софрона. Той скорився. Коли заглушив двигун i пiдiйшов до Потапа, той пiдморгнув: – Іди сюди, братело, зацiниш моi нiштяки. Софрон, знизавши плечима, подався за бригадиром всередину гаража. Спокiйно дивився як Потап пiдiйшов до цегляноi стiни, де на кiлках висiв рiзний авто-аматорський мотлох, вiдшукав на нiй автоматичний вимикач i клацнув важелем. Пiсля цього налiг на невеличкий свердлувальний верстат, розташований поряд на верстаку, i вiдсунув його на кiлькадесят сантиметрiв. Пiд станиною верстата було приховано ще один електроавтомат з великою червоною кнопкою посерединi. – Запам’ятай послiдовнiсть, – сказав Потап. – Спочатку вимкнути свiтло у гаражi, потiм перемкнути автомат на стiнi. Інакше верстат з мiсця не зрушиш, все продумано. – Цiкаво. – Розумно! Дивись далi, – з цими словами Потап натиснув червону кнопку пiд верстатом. Десь пiд ногами запрацював електродвигун i в обкладенiй брудними кахлями ямi для огляду з’явився освiтлений отвiр. – Ходiмо. Потап, а за ним Софрон, скочили у яму й протиснулися у замаскований люк. Софрону залишилося лише присвиснути. Примiщення, яке вiдкрилося його очам, мало не менше двадцяти квадратних метрiв площi, високу бетоновану стелю i яскраве електричне освiтлення. Вздовж однiеi iз стiн було влаштовано два вкритих армiйськими ковдрами лежаки, в кутку стояли холодильник i бiлий пластиковий стiл з трьома стiльцями. Залишалося лише дивуватися, як це все пропхнули у вузький люк. Скорiш за все, занесли до того, як пiдвал було добудовано. Але навiть не сам пiдвал привернув увагу Софрона. Вiн дивився на протилежну стiну примiщення, на якiй було розмiщено справжнiй арсенал. На кiлькох стелажах лежали автомати, пiстолети, гвинтiвки й мисливськi рушницi. Були там гранати, тротиловi шашки i жмути електричних та вогневих запалiв до вибухiвки. Були навiть мiлiцейський бронежилет для прихованого носiння i десяток комплектiв армiйського камуфляжу. Викладенi у стовпчик, стояли зеленi цинки з набоями. – Знайомся. Мiй резервний склад, при нагодi криiвка. Досвiд наших предкiв, партизан з прикарпатських лiсiв. Як тобi? – криво посмiхнувся Потап. – Круто… – протягнув Софрон. Вiн пiдозрював, що у Потапа десь е склад зi зброею, але щоб таких масштабiв! Потап взяв до рук продовгастий цилiндр темно-зеленого кольору, завдовжки близько метра. – Впiзнаеш? – запитливо поглянув на Софрона. Софрон посмiхнувся. Ще б пак! Вiн недарма проходив два роки у солдатських черевиках. І не в частинi ППО чи зв’язку. Десантно-штурмовий батальйон однiеi з кращих в краiнi частин ПДВ! Пiсля такоi солiдноi пiдготовки Софрон мiг не лише навпомацки упiзнати будь-яку стрiлецьку зброю, а й досить вправно нею володiти. – РПГ-15, – все ще посмiхаючись, вiдповiв вiн. – «Муха». Найтяжче з того, що маеш? Потап хмикнув i поклав гранатомет на стелаж. – Вважаеш, не серйозно? – Пристойно, навiть бiльш, анiж очiкував. Але в армii доводилося мати справу з важчими речами. – Ну, я вiйни не маю намiру починати. Але при нагодi дiстану все, що забажаю. Зроби послугу, принеси з багажника стволи. Софрон махнув головою на знак згоди. За хвилину повертався з оберемком зброi, яку вони брали з собою на минулу справу. Без слiв звалив все на стiл перед Потапом. Той, з виглядом досвiдченого солдата, заходився розряджати автомати. – Ти здивований? – Чим? – Тим, що я тобi показую все це. – Я здивований. Потап кiлька хвилин мовчав, очевидно для того, щоб надати бiльшоi ваги наступним словам. – Я вдоволений тобою, – мовив нарештi. – Ти достойно себе поводив i обгрунтував, що на тебе можна покластися. А мiж тим, менi немае на кого покластися, хоча це й звучить дивно. Знаеш… Пацани у мене надiйнi. З кожним iз них я значно довше знайомий, анiж з тобою. Але це у нашiй справi не головне. Безмiрно важливо знати, хто поруч з тобою, але головне мати поруч розумну й вiддану людину. Бiляш, Морда, Балабон, Буня… вони лише бики. Тупi автоматники. Те саме можна сказати про решту. Ти згоден зi мною? Софрон вирiшив, що приховувати свое вiдношення до колег по бандитському бiзнесу зараз зайве. Звичайно, вiн далекiй вiд того, аби вивернути душу перед Потапом, але дещицю правди сказати повинен. – Так, Потап. Вони лише автоматники. І якщо б я розраховував стати одним з них… Це не мiй рiвень. – Я помiтив. Тому роблю тобi пропозицiю. Ти другий. Ти над ними усiма. Але другий. Іншого розкладу я не потерплю, згоден? – Потап подивився на Софрона холодним поглядом убивцi. І Софрон зрозумiв: або вiн приймае пропозицiю, або його життя з цiеi хвилини не варте нi шеляга. – Я згоден бути другим, якщо перший ти, Потапе, – чiтко карбуючи кожне слово, вiдповiв Софрон. Ще вiд часу, коли попав в роту десантникiв як простий армiйський «дух», вiн затямив одну рiч: спочатку потрiбно заручитися пiдтримкою сильного, а далi… Далi покаже час. Якщо Потап готуе йому роль свого «зама», це вже багато на даному етапi. Але не вершина. Життя рухаеться. Потап мiцно потиснув руку Софрона i вказав на зброю, яку той щойно принiс. – Зброя нiколи не пiдведе, якщо ставитися до неi з повагою. Ми повиннi почистити й змастити усе це. Згоден? – Легко, – Софрон зняв шкiрянку i кинув ii на лiжко. З дiловитою скупiстю рухiв, властивiй людинi, звиклiй до обходження зi зброею, взявся розбирати автомат. За кiлька хвилин ретельно вичистив канал ствола, протер змоченою зброярським мастилом ганчiркою затвор, раму, газовiдвiдну трубку i газовий поршень, пiсля чого витер все насухо i швидко зiбрав «Калашникова». Потап потайки слiдкував за ним. Коли автомат зайняв свое мiсце на стелажi, немов ненароком, зауважив: – Я умiю помiчати багато речей, братан. Я умiю цiнувати вiдданiсть i дружбу. Одного я не вмiю. – Чого саме? – погляд Софрона виглядав похмурим. – Я не прощаю зради та невiдвертостi. Будь зi мною вiдвертим, Софроне. – Я буду вiдвертим з тобою, Потапе. – Те, що ти побачив сьогоднi, належить лише менi й тобi. Жодна людина про це не дiзнаеться. – Так. – Інакше розстрiл на мiсцi, – Потап жартiвливо спрямував у груди Софрону дуло розiбраного пiстолета, клацнув язиком, iмiтуючи пострiл i посмiхнувся. – Ти мене розумiеш? Софрон витримав погляд. Посмiшка у бригадира була зовсiм не жартiвливою, а у глибинi очей ховалась холодна жорстокiсть. Без жодних вагань Потап виконае вирок, який зараз намагався викласти як жарт. – Я тебе розумiю, шеф, – Софрон пригнув голову. – Тодi будемо вважати, що розмова вiдбулася i, маю надiю, ми нiколи до неi не повернемось, – вiн зняв кришку ствольноi коробки з другого автомата. За пiвгодини, ретельно замаскувавши вхiд до схованки у гаражi, бандити iхали у бiк Старого мiста. – Маеш плани на сьогоднiшнiй вечiр? – запитав Потап. Софрон знизав плечима: – Поки жодних. – Як щодо пропозицii зависнути у саунi? Вiдсвяткуемо вдалу справу. Бухнемо, попаримось, а потiм зателефонуемо Тамарi. Вона щось мукала про своiх нових путан. Каже: просто супер. Сiмнадцять рокiв, дев’яносто-шiстдесят-дев’яносто, надзвичайно вправнi. Лише кiлька тижнiв працюють. Потрiбно перевiрити. Софрону iдея сподобалась одразу. Йому хотiлося розважитись. А де можна ще розважитись, як не в саунi з дiвчатами? Потапу точно нiхто не поставить на стiл «палений» коньяк або несвiжий лангет. І проститутки Тамари вмiють бути не просто вправними, вони умiють бути справжнiми жрицями кохання. На мить у пам’ятi сплив образ матерi. Вона, як i бiльшiсть людей, жила не надто заможно. Пiсля розвалу СРСР i зупинки левовоi частини пiдприемств знайти роботу й достойний заробiток стало складно. Щоб хоч якось прогодувати себе i сина, Вiра Олексiiвна була змушена пiсля роботи мити пiдлоги у кiлькох приватних крамницях, але вiд скрути це мало врятовувало. Софрон вiдкинувся на спинку шкiряного сидiння i зажмурив очi. Запах цигарок «Кемел», що iх палив Потап, вiдрiзнявся вiд смороду контрабандного молдавського «Флуерашу», що його змушений був палити ранiше Софрон. Так пахне гарне життя – димом дорогих цигарок, парфумами дорогих дiвчат i шкiрою сидiння дорогого автомобiля. Вiн нiколи не повернеться до старого життя, нехай задля цього прийдеться йти по трупам. Це для Софрона е бiльш прийнятним, анiж прислужування iншим, як це робила матiр. Жорстока реальнiсть так розставила фiгури на шаховому полi його життя. Що ж, вiн також зможе бути жорстоким. Коли прибули дiвчата, Потап i Софрон встигли «роздушити» другу пляшку «Метакси». Софрон добряче сп’янiв, тож грати у джентльмена не мав намiру. Вiн просто взяв до своеi мiцноi долонi тендiтне дiвоче зап’ястя i поволiк одягнуту у вiдвертий купальник бiлявку у другу кiмнату, де бачив диван. Бiлявка не пручалася, вона знала, в компанii з ким буде сьогоднi «вiдпочивати», тож приготувалася до повноi покори. З власного досвiду знала: якщо дати чоловiковi вiдчути себе повновладним господарем, вiн стае менш жорстоким, а пiд час розрахунку безкiнечно щедрим. Роздiл 7 29 квiтня 1996 року. 11.00. смт Дунаiвцi – Ну що там, Федоре? – акумулятор незграбноi радiостанцii «Вiола» не залишав iлюзiй з приводу надiйного зв’язку протягом наступних двох годин, але доки живлення постачав. – У мене тиша, – ожив динамiк голосом Забузького. – Продовжую спостереження. Андрiй зiтхнув i вiдкинувся на спинку сидiння своiх старих «Жигулiв». Вiн стирчить перед будинком Артема Пiдгiрного вiд сьомоi ранку, але кiнця нудному очiкуванню не видно. Напередоднi сусiдка казала, що бачила Артема не далi як годину тому. Вiн приiхав з Кам’янця, де працював барменом, до батькiв. Якби наiвна бабуся могла знати звiдки насправдi прибув додому «бармен» Артем… Вдома його не виявилось, а батько сказав, що Артем пiшов до друзiв i мае повернутися пiзно увечерi. Але нi увечерi, анi ранком Пiдгiрний додому не заявився. Андрiй у парi з Забузьким помiняли Кондратишина i дiльничного, котрi несли службу у засiдцi вночi, тож тепер нудьгували кожен на своему посту. Соколовський позiхнув, прикривши рота долонею. Де вiн вештаеться, цей «бармен», який народився у сорочцi? Навряд здогадався, що його пасе мiлiцiя, скорiше переховуеться вiд людей, котрi вже пробували спровадити його до кращого свiту. Але повернутися додому повинен. Хоча б тому, що вийшов одягнутим легко i без речей у руках. Андрiй трiшки опустив тоноване бiчне скло i припалив чергову цигарку. Вiд тютюнового диму пекло у горлi. Вилаявшись, викинув цигарку i налив собi чаю з великого китайського термоса, що завжди возив з собою у вiдрядження. Не дивлячись на те, що чай було налито у термос близько доби тому, вiн обпiкав пальцi крiзь алюмiнiевi стiнки чашки. Вiдсьорбнув чаю i подумав, що Забузький, як завжди, влаштувався краще. Сидить у лiтнiй кухнi сусiдiв Пiдгiрних, крiзь вiкно якоi добре проглядаеться потрiбне подвiр’я. І вже встиг не лише поснiдати здоровою селянською споживою, а й перехопити чарчину. Знаючи Забузького, сумнiватися у такому станi речей не приходилося. Увагу Андрiя привернуло торохкотiння двигуна. Бiля протилежноi обочини, метрiв за п’ятдесят вiд автомобiля Соколовського, зупинився навантажений купою дров мотоцикл «Днiпро». Водiй, чоловiк у куфайцi, синiх спортивних штанях i гумових чоботах, перевiрив мотузки, що ними було закрiплено дрова, i покрокував до брами одного з будинкiв. Там, привiтавшись з господарем, сiв на лаву перед ворiтьми i дiстав цигарки. Його спiврозмовник вийшов i сiв поряд. Очевидно, жоден з них нiкуди не поспiшав. Андрiй вiдсьорбнув чаю i поглянув на годинник. Половина дванадцятого. Якщо клiент ночував у подруги, повинен був повернутися кiлька годин тому. Жаль, що дiльничний про нього мало знае, досi б уже вiдшукали. Дорогою, порипуючи, прокотився селянський вiз, запряжений гнiдою кобилою стомленого вигляду. Чоловiк на возi привiтався з двома на лавi, але не зупинився. Андрiй поглянув на воза й спохмурнiв. На пiдводi було встановлено колеса вiд «Москвича». Пам’ять пiдказала, що ветеран з Хмельницького шосе зараз пише на нього чергову скаргу, адже вони не бачились уже кiлька днiв. Соколовський допив чай i закрив термос. Настрiй стрiмко псувався. Раптом з бiчноi вулички вискочив автомобiль з «шашечками» на борту. Таксi по-молодецьки пiд’iхало до ворiт будинку Пiдгiрних i зупинилося у хмарцi пилу. Андрiй прикипiв до нього очима. Не менше хвилини автомобiль стояв з працюючим двигуном. З його салону нiхто не виходив. Водiй з пасажиром або розраховувались, або просто теревенили. – Федоре, приготуйся, – мовив Андрiй у мiкрофон радiостанцii. – Зрозумiв. Дверцята таксi вiдчинилися i Артем Пiдгiрний покрокував у напрямку ворiт свого будинку. – Будь обережним, Забузький, – Андрiй зняв з запобiжника табельний ПМ i дослав набiй у ствол. – Бог його знае, що вiн з переляку може вкоiти. – Зрозумiв, – вдруге почулося iз динамiка радiостанцii. Андрiй прочинив дверцята автомобiля i виставив одну ногу на вулицю. Пiдгiрний вiдчинив хвiртку i зник на подвiр’i. За мить з двору долинув голос Забузького: – На землю, мiлiцiя! Вiдповiддю слугував приглушений крик, i хлопець прожогом кинувся назад. Таксi, ревонувши мотором, помчало геть. Можливо, водiй не помiтив пасажира, який кинувся до його машини, а можливо, просто не схотiв бути замiшаним у незрозумiлу бiганину. Пiдгiрний, не спиняючись, кинувся до мотоцикла на узбiччi. Слiдом за ним з ворiт будинку вискочив з пiстолетом у руцi Забузький. – Стiй! – крикнув вiн. – Стiй, засранець, стрiлятиму! У вiдповiдь Пiдгiрний пришвидшив бiг. Мить – i вiн бiля мотоцикла. Забузький рвонув за ним, але лише сполохав теля, яке мирно спочивало на смарагдовому килимi трави неподалiк паркану. Тварина скочила на ноги i струною натягла мотузку, яка утримувала ii вiд мандрiвок на проiзну частину. Федiр, зачепившись за неi, гепнувся з виглядом полеглого воiна. – Агов! – почув Андрiй обурений крик власника мотоцикла, пiсля чого побiг назустрiч утiкачевi. Коли до Пiдгiрного залишалося близько двадцяти метрiв, мотор старенького «Днiпра» ревонув i мотоцикл зрушив з мiсця, прямуючи просто на Андрiя. Соколовський зупинився i звiв пiстолет. – Стояти!!! – загрозливо гаркнув вiн. Перелякане обличчя Пiдгiрного зовсiм поруч, промахнутись неможливо. Палець намацав спусковий гачок. Намацав i одразу ж вiдсмикнувся. Цей хлопчина пережив за останнi кiлька днiв надто багато i зовсiм не заслужив бути убитим на очах у власних батькiв. Коли мотоцикл пролетiв поряд, вiн опустив руку зi зброею i клацнув важелем запобiжника. – Та що це робиться?! – на Андрiя переполоханим поглядом дивився власник мотоцикла. – Все добре, – мовив Соколовський, ховаючи пiстолет. – Та яке там добре! Вiн мотоцикла у мене вкрав! – чолов’яга швидко вiдходив вiд несподiваного шоку, даючи волю обуренню. – Вiд вас утiкав. Хто менi мотоцикла поверне? – Я сказав, все буде добре, шановний! – прошипiв крiзь зуби Андрiй. – Повернуть тобi твого дракона. Пiдбiг засапаний Забузький. – От шалапут, утiк-таки. Андрiй повернувся i покрокував до свого автомобiля. – В машину, швидко, – махнув рукою наостанок. Деякий час «Жигулi» петляли покрученими вуличками. Нарештi попереду вони помiтили мотоцикл утiкача. Пiдгiрний прямував до виiзду з мiстечка у напрямку обласного центру. Андрiй втопив у пiдлогу педаль акселератора i почав швидко наздоганяти тихохiдний «Днiпро». За хвилину вони пролетiли кiльце на виiздi з Дунаiвець, проминули АЗС праворуч вiд траси i виiхали на прямий вiдтинок шляху. Забузький вiдчинив бiчне вiкно, приготувавшись стрiляти по колесам. Кiлька разiв зводив руку, але одразу опускав – очевидно боявся влучити у Пiдгiрного. – Чорти б тебе взяли, Артем! – крикнув нарештi i поглянув на Соколовського. – Якщо кинеться у поля, утече! – Сам знаю, – зосереджено вiдповiв Андрiй. – Стрiляй по колесу коляски. Забузький кивнув i вiдкрив вогонь. Перша куля вдарила у асфальт поряд з колесом, другоi i третьоi Соколовський не помiтив, зате пiсля четвертого пострiлу колесо важко навантаженоi коляски луснуло i мотоцикл почав вихляти дорогою. Мить – i мотузки, якi утримували дерев’янi колоди, порвалися, а дрова покотились шляхом. Щось з силою вдарило у праву передню пiдвiску автомобiля i вiн рiзко нахилився на правий бiк. – Шарова, чорт забирай!!! – встиг крикнути Забузький. Андрiй вимкнув запалення i обережно зупинився на обочинi. З полегшенням помiтив, що мотоцикл Пiдгiрного з’iхав з дороги, нахилився й важко упав на бiк. Артем встиг зiскочити i тепер, накульгуючи, бiг до лiсосмуги, що вiдокремлювала дорогу вiд поля. – Ну, шибеник, зараз я тобi покажу! – Андрiй вискочив з пошкодженоi машини i за кiлька секунд нагнав утiкача. З насолодою помсти зацiдив йому кулаком мiж лопаток, повалив i сiв верхи, дiстаючи з кишенi кайданки. – Все, хлопче, приiхали. Тихо лежи, я часом буваю нервовим. Коли пiдiйшов Забузький, вiн вже зводив затриманого на ноги. По обличчю у того струмками текли сльози. – Ну куди ти тiкав, бовдуре? Мотоцикла сусiдовi побив, нам машину! Тьху… – махнув рукою Федiр. – Я нiчого не зробив, пустiть, – мовив тремтячим голосом Пiдгiрний. – Я нiчого… – Чого ж утiкав? – Вибачте, хлопцi… Андрiй вивiв затриманого на узбiччя i наказав сiсти. Поглянув у бiк селища, вiд якого встигли вiд’iхати бiльше анiж на кiлометр. Звiдтам, набираючи швидкiсть, летiла бiла «Таврiя» дiльничного. Коли Пiдгiрний побачив мiлiцейський мундир дiльничного, з полегшенням зiтхнув i затулив очi. Із здивуванням подумав, що кiлька днiв тому помислити не мiг, як зрадiе людям у погонах. Роздiл 8 29 квiтня 1996 року 19.00. МВ УМВС Украiни Кам’янця-Подiльського Андрiй зацiкавлено розглядав Пiдгiрного. Затриманий сидiв, похнюпившись, на стiльцi посерединi кабiнету. Мовчав. Соколовський вiдчув, що його дивуе вигляд хлопця. Ось людина, котра побувала в лапах смертi та несподiвано врятувалася iз них. Врятувалась у той час, коли жодноi надii на порятунок вже не було. Здавалося б, чого ще бажати вiд долi? Потрiбно радiти життю i молодостi, дихати на повнi груди. Але Артем Пiдгiрний не виглядав щасливою людиною. Вiн мав вигляд загнаноi у глухий куток тваринки. У очах – страх, безвихiдь i прихований гнiв. Андрiй клацнув запальничкою i припалив. – Ну, Артеме, розповiдай, – нарештi розпочав бесiду, кинувши на стiл документи затриманого, якi досi недбало розглядав. – Про що розповiдати? – запитав затриманий. – Про все розповiдай. На кого вчився, ким зробився… Все. – Ви краще запитуйте, – шморгнув носом Пiдгiрний. Андрiй видихнув хмаринку сизого диму i поглянув поверх голови спiврозмовника на потрiскану штукатурку стiни. – Добре. Ну, хоча б розкажи, який iнститут закiнчив? – Чернiвецький унiверситет. – Який факультет? – Бiологiя i географiя. – Чудовi дисциплiни. Ти вчитель? – За освiтою… – Так ось, за освiтою. Тебе держава вивчила в унiверситетi, аби ти нiс дiтям розумне, добре й вiчне. – Якось так. – А як ти можеш донести до них розумне, добре й вiчне, коли ти став бандитом? – звiв брови Андрiй. – Я не бандит. – Хто ж ти? Пiдгiрний знизав плечима i промовчав. – Мовчиш? Тодi я тобi дещо розповiм. Про «Форд», який втопили у Смотричi кiлька днiв тому. Про три холоднi трупи у його салонi, з дзюрками у головах. І про одного бандита, котрому вдалося врятуватися. Можу розповiсти й про спроби вище названих товаришiв зайнятись рекетом i пiдiм’яти пiд себе кiлькох комерсантiв. Ти про це нiчого не знаеш? – Нiчого. Андрiй хмикнув. Таких наiвних хлопчакiв вiн колов десятками. Усi вони спочатку вдають з себе розумникiв, потiм намагаються вiдмовчуватися, а врештi кажуть i пишуть все, що вiд них потрiбно. За умови, що досi не встигли побувати на зонi. З тими важче. Тi втратили страх i якусь частку людськоi душi. Їi вiдiбрала у них тюрма. Але для цього хлопчини ще не все втрачено. Таких як вiн, хто, дивлячись на розбиту в друзки мораль сучасного украiнського суспiльства, забажав гарного життя, iх тисячi. І не завжди вони поганi люди. Можливо, в певний момент iм здалося, що жити не за законом – правильно. Хапати все, до чого у змозi дотягнутись. Простувати по головам до вершин благополуччя i не звертати уваги на мораль. Якщо подiбних до Артема Пiдгiрного не зупинити на початку, доля неодмiнно приведе iх на лаву пiдсудних, i вони теж втратять частину людськоi душi. Адже колишнiх зекiв не бувае. Це тавро на все життя. У паспортi й за стандартами мислення. А можливий iнший варiант. І про нього Артему Пiдгiрному було вiдомо краще за iнших. – Навiщо ти менi брешеш? – сумним голосом запитав Андрiй – У вас нiчого на мене немае, – дивлячись у пiдлогу, вiдповiв затриманий. – А менi нiчого на тебе не потрiбно, Артем. Пiдгiрний здiйняв голову. – Тодi навiщо затримали? Я знаю карний кодекс. Можете тримати до встановлення особи, але не бiльше анiж три доби. Далi або арештуете, або вiдпустите. Прокуратура не дасть санкцii на мiй арешт – немае пiдстав. Тодi навiщо тримаете? Соколовський повiльно загасив недопалок у попiльничцi. – А ти як думаеш? – Не знаю. – Для того, бевзь ти дурний, щоб тебе з Смотрича не виловлювати, як твоiх друзiв нещодавно. – Вони менi не друзi. – Правильно. Подiльники. – Вам виднiше. Андрiй витримав довгу паузу. – Розповiдай, хто iх убив, – мовив нарештi. – Я не знаю. – Справдi? – Так. Андрiй вiдчув непоборну нудьгу. Хотiлось у затiнок на берiг моря. І помовчати. – Ну от що, розумнику. Ти вiльний, – вiн затулив теку зi справою i пожбурив ii у ящик столу. Пiдгiрний стрiпнувся. – Тобто… – Тобто йди геть. Затриманий нерiшуче встав i подивився спочатку на дверi, пiсля чого обвiв поглядом присутнiх у кабiнетi Соколовського, Забузького i Кондратишина. – Тодi я йду. – Звичайно. Не примушуючи на себе чекати, Пiдгiрний попрямував до дверей. Взявся за ручку, коли почув позаду слова Забузького: – І матiр йому не жаль, паскуднику… Вiн повернувся. – Чому я мушу ii жалiти? – А ти не здогадуешся? – похитав головою Андрiй. – Ну то слухай. Я прямо зараз розпущу мiстом чутки, що ти здав нам Потапа. А далi гуляй як хочеш i де хочеш. Вiн тебе знайде. Втiм, я думаю, вiн i так жадае тебе побачити, адже ти свiдок потрiйного убивства. Потапу не потрiбнi свiдки. Як тiльки Пiдгiрний почув iм’я Потапа, вiн змiнився на обличчi i опустив плечi. Повернувся й сiв на стiлець, з якого щойно встав. І хоча Андрiй навмання згадав одного з найбiльших авторитетiв бандитського Кам’янця, влучив, як то кажуть, «у десятку». Пiдгiрний затулив обличчя руками i деякий час сидiв непорушно. – Я так розумiю, – сказав Кондратишин, – розмова у нас все ж вiдбудеться. – Що ви хочете знати? – глухо мовив Пiдгiрний. – Все. Хто, за що i коли. І не лише знати. Ти все напишеш на паперi i я пiдшию до справи, – додав металу у голос Андрiй. – У такому випадку зможу захистити тебе вiд Потапа. В протилежному – на захист можеш не розраховувати. Артем поглянув на нього зацькованим поглядом. – Ви зможете захистити вiд Потапа? – А ти не вiриш? Пiдгiрний натягнуто посмiхнувся. У посмiшцi не було веселощiв, лише неприязнь. – Та нi хрена ви не зможете! Пiдставити, здати, це без проблем, траву пiдкинути, нирки опустити… А захистити – нiколи! Андрiй пiдiйшов до хлопця впритул i схопив його за комiр сорочки. Пiдняв i добряче струснув. – Припини iстерику! – гукнув, розглядаючи затриманого упритул. – Вiдпустiть. – Обiцяй не голосити, у мене нерви! – Андрiй все ще стискав комiр сорочки Пiдгiрного. – Обiцяю. Соколовський вiдпустив затриманого i повернувся за стiл. – Досить полемiки, Артем, – сказав спокiйно. – Ти або свiдчиш проти Потапа, або я тебе йому зливаю. Нехай я пiсля цього буду чудовиськом. Менi байдуже, я мент. Врештi, загинули твоi друзi, а ти, боячись за власну шкiру, не хочеш свiдчити проти убивць. Хiба ти кращий? – Сука… – емоцii безвиходi. Зазвичай за ними з’являлось бажання спiвпрацювати. Андрiй подумки посмiхнувся. – Будеш писати?! – Буду. – Можеш починати. Миколо, – поглянув Андрiй на Кондратишина. – Видай молодому чоловiковi папiр i перо. Вiн припалив чергову цигарку i вiдiйшов до вiкна. За склом вiтер трiпав вiттям дерев. Насувалася гроза. Перша у цьому роцi. Тротуаром вздовж облiзлого чавунного паркану мiського скверу поспiшали, намагаючись уникнути зливи, перехожi. Андрiй зiтхнув. У пам’ятi спливли рядки Лiни Костенко. Гроза проходила десь поруч, Було то блискавка, то грiм, Дорога йшла кудись на Овруч В лiсах i травах до колiн. Дивна рiч поезiя, подумалось. Усього кiлька скупих слiв, а у свiдомостi травневе небо, вагiтна зливою хмара, пахощi трав i грандiознiсть просторiв. Просторiв, серед яких не могли убити за кiлькадесят доларiв. Про них розповiдав i Тарас Шевченко. А у його часи могли так вчинити? Напевне могли. А може й нi. Нинiшнiх бандитiв породила поразка нацiонально-визвольних змагань i роки комунiстичноi влади. Тi роки, якi викоренили украiнську iнтелiгенцiю i замiнили ii iнтернацiональним пролетарiатом. Безграмотним, безпринципним i жорстоким. Здатним лiзти по трупам задля гамування своiх потреб. Андрiй повернувся спиною до вiкна. Артем Пiдгiрний схилився над аркушем паперу, щось на ньому виписуючи. – Пиши, пиши, Ален Прост, – Соколовський загасив недопалок. – Не забудь, що з тебе ще за пiдвiску до «Жигулiв» припадае. Роздiл 9 30 квiтня 1996 року. 9.00. м. Кам’янець-Подiльський. Мiський ринок Софрон йшов на чолi групи небезпечного вигляду молодикiв, приглянувшись до яких, можливо було впiзнати Бiляша, Буню, Балабона i Морду. Натовп розступався перед ними i лише позаду чувся стривожений шепiт. Софрон був на сьомому небi вiд щастя. Страх – це влада. А його боялися. І не лише убогi, що тiкали тепер iз його шляху. Софрона боялися навiть тi, хто йшов позаду нього. І зовсiм не тому, що Потап учора на схiдняку офiцiйно оголосив його своею правою рукою. Вони боялися вiд хвилини, коли Софрон пострiляв тих бовдурiв у «Фордi». Софрон знав це i вiдчував гордiсть. За поясом холодило бiк рукiв’я «ТТ», i це додавало ще бiльше впевненостi у собi. І нехай перша справа, на яку Потап вiдрядив його самостiйно, не надто складна, вiн продемонструе, що вибiр бригадира був вдалим. За хвилину пiдiйшли до пофарбованого у коричневий колiр кiоску, з якого повновида молодиця у болоньевому спортивному костюмi торгувала турецькими шкiряними куртками. Софрон зупинився, впритул поглядаючи на крамарку, решта бандитiв вишикувалися в ряд у нього за спиною. – Ну? – нахабним голосом звернувся до молодицi Софрон. Та зблiдла i не знала, що вiдповiсти. Руки ii почали тремтiти так сильно, що вона впустила вiшалку з чорною чоловiчою курткою, яку саме тримала у руках. – Чого мовчиш, суко? – похмуро запитав Софрон. – Хто тут такий смiливий? Хто хобот догори здiймае? – Ми платили, – промимрила крамарка. – Платили вони… Чоловiк де?! Невiдомо звiдки взявся кругленький чоловiчок у шкiряному картузi i такому ж, як на молодицi, спортивному костюмi. – Хлопцi, заспокойтеся, я тут, – тремтячим голосом сказав вiн. – Ми завжди нормально платили. Усi хочуть жити, i ви, i ми… давайте по-людськи! – З тобою по-людськи, барига? А ти вважаеш, що ми не по-людськи обходимося? Чи може я не знаю, скiльки ти тут маеш? Он яке рило нажер, чепушило! Чоловiчок почав тремтiти, як i його дружина, але все ще намагався боронитися. – Хлопцi, не можу я платити вiсiм доларiв щодня. П’ять! Будьте людьми! Софрон з посмiшкою вхопив його за петельки. – Фуфло нам не штовхай. Не можеш платити – забирайся з базару, не займай мiсця. Хай торгуе той, хто зможе сам заробляти й гарним людям платити. Згоден? – сам цього не помiчаючи, Софрон почав наслiдувати поведiнку Потапа. І от це «згоден» було саме з тiеi опери. Чоловiчок зiтхнув. – Добре, хай буде вiсiм. Але без ножа рiжете… Софрон вiдпустив його, дбайливо розправив зiм’яту одежину i пiдтягнув змiйку «блискавки» на грудях спiврозмовника. – Ще не рiжемо, не гони бiса. Несподiвано вiн розмахнувся i щосили зацiдив чоловiчку в обличчя кулаком. Той з криком полетiв шкереберть. За собою потяг кiлькадесят вивiшених на вiтринi курток, пiджакiв i пальт. Софрон поглянув на натовп базарного люду, який щiльно iх оточив i мовчки спостерiгав за екзекуцiею непокiрного. Що ж, глядачiв зiбрано. Пора розпочинати виставу. Вiн iм покаже хто тут господар. Заодно й декому роти закрие. Адже усiм вiдомо, що найкращий спосiб залякування – це публiчна кара. Вiн дiстав з-за пояса пiстолет i став колiном на груди продавцевi. – А от зараз будемо рiзати. То це ти, дракон, хайло розчиняв i патякав по базару, мовляв досить терпiти бандитiв? – Я такого не казав! – очi у чоловiчка стали схожими на рачачi. – Хочеш мене прогрузити, Вася?!! – Нi! – Мовчи, вiвця! Я точно знаю не лише що, а де i кому ти говорив. То як, повториш зараз? Перед братвою! – Я не… каз… казав… – чоловiчок почав задихатися. Його дружина з плачем вчепилася у лiву руку Софрона, але Бiляш швидко схопив ii за плечi i пожбурив у натовп. – Будеш платити! Інакше я прийду i вб’ю тебе. А заразом i твою суку. А на перший раз отримуй! – Софрон швидко приставив ствол пiстолета до ноги продавця i вистрiлив, намагаючись не зачепити кiстку. Натовпом пройшов стогiн i люди подалися назад. Хтось впав, втративши свiдомiсть. Чоловiчок виряченими очима поглядав на свою ногу. Зелена тканина китайських спортивних штанiв швидко темнiла вiд кровi. Софрон пiднявся i стромив пiстолет за пояс. – Мусорам ляпнеш – вб’ю, – вiн повернувся i пiшов геть. Слiдом за ним, шокованi тим, що сталося, подалися решта бандитiв. Такого нiколи не дозволяв собi навiть Потап. Вчинити стрiлянину на очах у десяткiв свiдкiв… Нi, цей Софрон явно «не дружив» з головою. Така думка одночасно промайнула в головах у всiх чотирьох Софронових супутникiв. Але жоден з них не подав вигляду. Нехай спочатку дасть оцiнку подiям Потап, потiм вони вирiшать чи вихваляти Софрона, фамiльярно поплескуючи по плечу, чи осуджувати його. Втiм, у той час, коли Софрон доступними його розумiнню методами поновлював дисциплiну на пiдвладнiй територii, Потапу було зовсiм не до того, щоб оцiнювати ступiнь жорстокостi пiдлеглого. Вiн сидiв у окремому кабiнетi ресторану «Карфаген» i пив з великого кришталевого кухля пиво, закусуючи його м’ясом великих червоних ракiв, якi парували поруч на блюдi, наповнюючи кiмнату запахом кропу. Навпроти нього, з кухлем у руцi, сидiв чоловiк у формi майора мiлiцii. Немало був би здивований капiтан Соколовський, побачивши у компанii злочинного авторитета свого колегу, начальника кам’янець-подiльського УДСБЕЗ[1 - УДСБЕЗ – управлiння державноi служби по боротьбi з економiчними злочинами.], Сергiя Сергiйовича Трояна. І багато б дав за можливiсть почути розмову. Але вiн не мiг ii почути. Щось змiнилося. І не лише у краiнi, котра, вiдокремившись вiд радянськоi iмперii п’ять рокiв тому, стрiмко летiла у невiдомiсть i нiяк не могла зупинитись. Змiни вiдбулися у головах людей. В першу чергу тих, котрi повиннi були слiдкувати за дотриманням законностi й справедливостi. Риба, як вiдомо, гние з голови. І якщо з кабiнетiв киiвськоi влади вже не пахло – смердiло продажнiстю, корупцiею i неприхованим злодiйством, великi й дрiбнi представники влади на мiсцях були позбавленi вибору. Вони повиннi були або грати у корпоративну гру, або система викидала iх, скалiчивши, iнколи, на все життя. На цьому благодатному грунтi, немов гриби пiсля дощу, зростали подiбнi до Сергiя Трояна. Непевний час не лише пригнiчуе тих, кому не поталанило. Вiн легко зносить на вершину iнших, кому дiстало розуму грати за нав’язаними правилами. Саме тому Сергiй Сергiйович не вважав себе зрадником. Навiть коли передавав бандитам iнформацiю, вiд витоку якоi мiг загинути хтось iз його колег. А отриманi зеленi купюри вважав чесно заробленими. У нього сiм’я. Їi потрiбно не лише годувати й одягати. Сина, слава Богу, оженив, будуе котедж неподалiк вiд мiста. Тепер на черзi одруження доньки, а там онуки… Те, що сiм’i мають його колеги, якi змогли залишатися «чесними ментами», його не обходило. У кожного свое життя, свiй сенс. Сьогоднi Сергiй Сергiйович розраховував на щедру винагороду. Адже вiн мав iнформацiю не про якiсь там дрiбницi, на кшталт вiзиту обласного ДАІ для наведення ладу в реестрацii транспортних засобiв i у власних глибоких кишенях. Сьогоднi вiн може повiдомити Вiталiю Потапчику про небезпеку, яка загрожуе безпосередньо йому. Потап, з хрускотом вiдiрвавши клешню вiд чергового рака, поглянув на майора. – У мундирi якого бiса приперся? – Служба, – хмикнув Троян. – Інколи немае часу забiгти додому i переодягнутися. – Служба, – протягнув Потап. – Знаю я твою службу. Лаве кувати. Справа твоя, але привертати до себе увагу значно менше в твоiх iнтересах, анiж у моiх. На чорта ти людям очi зриваеш? Наженуть з посади, ти менi не потрiбен. Сергiй Сергiйович звик до фамiльярного, навiть глумливого тону Потапчика. Вiн i не думав ображатися. По-перше, тому, що той гарно платив. По-друге, Потап тримав Трояна на «куканi». Так тримав, що у разi, коли б вирiшив «злити», справа звiльненням з органiв навряд чи обмежилась би. Скорiше прийшлось би зняти погони i вирушити туди, куди вiн так справно спроваджував усякого роду розтратникiв та хабарникiв, тобто у ВТК[2 - ВТК – виправно-трудова колонiя.]. – Не сварись, Вiталiку. Ти краще послухай, для чого я тут. Дивишся, i сарказму у твоему голосi поменшае. Масивне, з важким пiдборiддям, боксерським носом i вузьким лобом обличчя Потапа стало непорушним, мов кам’яна маска. Глибоко посадженi очi пронизливо поглянули на майора. – Ну, що там? – «Форд» з трьома баранами у Смотричi твоя робота? Потап не очiкував такого запитання. Сказати точнiше, воно пролунало для нього наче грiм серед ясного неба. Потап змiг швидко взяти себе до рук. Провiв лишень рукою по коротко стриженому волоссю i вiдкинувся на спинку крiсла. Неквапом зробив кiлька великих ковткiв з кухля. – Що про це вiдомо? – Багато, Вiталiк. Практично все. Потап деякий час мовчав. Де вiн недопрацював? Звичайно, страта конкурентiв була запланована таким чином, щоб у мiстi знали хто ii провiв. Але лише на рiвнi чуток. І не менше анiж за кiлька мiсяцiв пiсля скоеного. Коли ж усього через декiлька днiв менти володiють розкладом, справа набувае значно серйознiших обрисiв. Якщо не сказати бiльше. Обставини стають вкрай загрозливим. – Розповiдай, – зiтхнув Потап за хвилину. – Все розповiдай, ти знаеш: я у боргу не залишусь. І Сергiй Сергiйович почав свою розповiдь. Про неспокiйного опера Соколовського, котрий йому самому «у печiнках сидить», про Артема Пiдгiрного, якому пощастило вижити пiсля падiння з висоти у сiм десяткiв метрiв. А головне про категоричний тон обласного начальства, котре цього разу поставило питання руба: або голови бандитiв, або службовi посвiдчення районного прокурора i начальника мiськвiддiлу внутрiшнiх справ. А Потап слухав свого «стукача» i вiдчував, як всерединi у нього холодiе. Вiн досить довго перебував у своему бiзнесi, щоб зрозумiти: всьому кiнець. Ранiше його терпiли. Декому вiн платив, дехто мирився з ним тому, що Потап пiдтримував вiдносний порядок у кримiнальному життi Кам’янця-Подiльського. А дехто у владних кабiнетах просто не мав на нього часу за скоенням власних злочинiв, як то перекачування коштiв з державноi казни до власноi кишенi. Але тепер за нього вiзьмуться. Тож потрiбно намагатися зберегти те, що можливо зберегти. І врятуватися самому. Лише тодi, вiдсидiвшись десь далеко, вiн зможе повернутися i розпочати все заново. Інакше кiнець. Потап рiшуче вiдставив кухля i запустив руку до внутрiшньоi кишенi свого малинового пiджака. Не рахуючи, кинув на стiл перед майором жменю зелених банкнот. – Іди, майоре. Менi потрiбно подумати. Троян знизав плечима. Вiн допив пиво, неквапом зiбрав зi столу грошi й встав з-за столу, застiбаючи мундир на всi гудзики. Його очi, коли вiн дивився на Потапа, смiялися. Вони немов промовляли: «Ти труп! І не я тобi, ти менi бiльше не потрiбен!» – Я сказав: iди геть, майоре! – повним ненавистi голосом видихнув Потап. Коли за Трояном зачинилися дверi, вiн дiстав слухавку мобiльного телефону. І хоча зовсiм не хотiв телефонувати на номер, який мав зараз набрати, почав натискати кнопки. Це був телефон Цигана, а Цигана Потап не любив. І не лише тому, що Циган був його головним конкурентом, займаючи, все ж, значно нижчу ступiнь в кримiнальнiй iерархii колишнього обласного центру захiдного Подiлля. А ще й тому, що знав – Циган спить i бачить, як би позбутися його, Потапа, домiнування. І якщо не зробив цього досi, то лише з причини повноi переваги угруповання Потапа у збройнiй силi i зв’язках серед владних кiл. Тому й задовольнявся збиранням данини з придорожнiх кафе й сiльських комерсантiв району. Але тепер усе мiнялося. І едине, що Потап мiг зробити, це запевнити Цигана в тому, що все пiд контролем. Циган пiдняв слухавку майже одразу. – Слухаю тебе, Потапе. – Вiтаю, Циган. Як живеш? – Я? Дякую, що запитав. Твоiми молитвами, дорогий. А у тебе як справи? – Нормально. – Так? А я чув, у тебе проблеми. Це правда? – Для кого цiкавишся? – Заради цiкавостi, – Циган на тому кiнцi реготнув. – Ну й взагалi, ми ж не чужi люди. Потап вiдчув роздратування. Чортiв Циган взнав про все ранiше за нього. І це було поганим знаком. Але здаватися Потап не збирався. – Нехай моi проблеми, Цигане, тебе не хвилюють. Я завжди своi проблеми вирiшую сам, згоден? – Навiть так? – у голосi Цигана чулося глузливе здивування. – Я радий за тебе у такому випадку. Чим тодi завдячувати твоему дзвiнку? – Просто хотiв привiтати старого знайомого. – Дякую, було приемно чути твоi вiтання. – І ще хотiв повiдомити тебе, що, можливо, на деякий час буду змушений вирушити у вiдрядження. Тому прохаю тебе поводитися так, як поводяться добрi друзi. Тобто не пхати носа у моi справи. – У вiдрядження, кажеш, – Циган немов замислився. – І довго триватиме твое вiдрядження? – Воно мине досить швидко, повiр. І я не хочу вiйни. Ти ii хочеш? – Ну що ти, Потап, – Циган, здавалося, вiдпрацював назад. – Вiйна нiкому не потрiбна. Розумнi люди не ведуть вiйни. Розумнi люди заробляють лаве. А я розумна людина. Менi вистачае свого, твое менi нi до чого. Я хочу, щоб ти знав: хлоп’ята, котрих ти скарав, незадовго до смертi були у мене i прохали захисту. Я вiдмовив. Менi нiчого дiлити з Потапом, сказав я iм. Ти можеш вирушати у вiдрядження, я твiй щирий друг. – Дякую за розумiння, Цигане, – сказав Потап i добавив, зробивши наголос на другiй половинi фрази: – Бережи себе, дорогий! – Спасибi, i ти бережи себе, – хмикнув Циган i вiдiмкнувся. Потап кiлька хвилин, постукуючи слухавкою телефону до кришки столу, у задумi дивився вдалечiнь. Тепер вiн не мав сумнiву в тому, що Циган, користуючись становищем, спробуе пiдiбрати пiд себе належну Потапу частину кам’янецького рекету. Але то пусте. Головне вистояти зараз, а потiм вiн зумiе примусити Цигана вiддати належне. Можливо, навiть з вiдсотками. А тепер потрiбно збиратися у «вiдрядження». Потап витер руки бiлоснiжною серветкою, кинув ii на шматки хiтину, що залишилися вiд ракiв, i покрокував до виходу, за яким на нього очiкував автомобiль. Роздiл 10 30 квiтня 1996 року. 21.15. м. Кам’янець-Подiльський. МВ УМВС Украiни Андрiй вийшов з дверей мiськвiддiлу i деякий час стояв, не знаючи куди йти. Додому не хотiлося, а втома, на яку вiн останнi пiвроку очiкував щовечора в надii, що вона допоможе впасти й заснути, не приходила. Надто багато кави i цигарок. Надто мало бiганини мiстом. Бiля тротуару, по-молодецьки загальмувавши, зупинилась красуня «Аудi-80». З неi вийшов Троян. Майор тицьнув пальцем у подушечку електронного ключа, активуючи сигналiзацiю, i покрокував до дверей вiддiлку. Андрiй припалив цигарку, повернувшись до Трояна спиною. Вiн мав надiю, що той пройде повз i з ним не доведеться вiтатися. Рiк тому вони опинилися на вузькiй стежинi, коли знайомий Трояна став фiгурантом карноi справи, а Андрiй вiдмовився за грошову винагороду допомогти уникнути суду. Троян зупинився i Андрiй зрозумiв, що привiтання не уникнути. Вiн повернувся i поглянув на майора. – Доброго вечора, Андрiй Вiкторович, – глузливо посмiхаючись, простягнув руку той. – Привiт. Знову новi «колеса»? Троян розвiв руками: – Крутимося, куди маемо подiтися? Андрiй затягнувся гiрким тютюновим димом. Обличчя Трояна було йому неприемним. Такий, не замислюючись, продасть за кiлькадесят доларiв. А може й уб’е. Вiн точно не належав до украiнськоi iнтелiгенцii, яка захоплюеться вiршами Лiни Костенко. Соколовський повернувся i пiшов геть. Навiть не знав, наскiльки мав рацiю. Не бачив i хижоi iскорки у злих очах Трояна, коли той дивився йому вслiд. – Бовдур, – прошепотiв Троян, а про себе подумав: «І машину нову помiтив. А хто тобi не дае? Сам не гам, i комусь не дам. Може хоч Потап тебе “пришие”, активiста недоробленого!» Андрiй дiйшов до центру мiста, коли зрозумiв, куди йому зараз необхiдно. Швидко вiдшукав таксофон i стромив у прорiзь пластикову картку. Набрав номер. Пiсля кiлькох гудкiв слухавку пiдняли i жiночий голос промовив: – Алло. – Таня, привiт. – Привiт. Якусь мить Андрiй мовчав. – Як ви? – Чудово. Що тобi потрiбно? – Я хотiв побачити Сашка. На тому кiнцi натягнуто засмiялися. – І все? Ти на годинник дивився? Андрiй поглянув на годинник. Була половина на десяту вечора. – Щойно поглянув. То як? – Нi. – Чому? – А ти не здогадуешся чому? – голос Тетяни став злим. Таким вiн завжди бував перед черговою сваркою. – Не здогадуюсь. – Хоча б тому, що надто пiзно. Дитинi вiсiм рокiв i у такий час вона повинна спати. – Я усього на кiлька хвилин. – Нi. – Чому ти забороняеш нам бачитися? – Послухай, Соколовський, не вдавай з себе жертву розлучення. Я не пущу тебе додому увечерi. Приходь за дня. – Я нiколи не вдаю з себе жертву. Менi завтра о шостiй ранку потрiбно бути на роботi. І не знаю, коли звiльнюся. – А менi це байдуже, Андрiю. Тепер байдуже. Ти ж нiчого не помiчаеш поза своею роботою, i нiколи не помiчав. Чому хтось мае страждати вiд цього крiм тебе? Я до пiвсмертi стомилася тягти все сама, очiкуючи на твоi рiдкi повернення зi служби. Я благала тебе удiляти нам трiшки бiльше уваги, а що отримувала взамiн? Бурмотiння i натяки, що колись це все закiнчиться. Доки не зрозумiла: все закiнчиться лише тодi, коли закiнчиться життя з тобою. Все, з мене досить. Твiй прихiд увечерi схвилюе сина. Йому потрiбно лягати спати, а завтра рано вставати i йти до школи. Тож будь ласкавим планувати свiй день так, щоб знаходити час для зустрiчi з сином не лише у пiтьмах. – Ти маеш рацiю, – Андрiй повiсив слухавку i витяг з таксофона пластикову карту. Озирнувшись, пiшов до освiтлених дверей продуктовоi крамницi. Додому йти все ще не хотiлося. Тодi чому б не взяти кiлька пляшок пива i не заночувати у кабiнетi? Тим бiльше, ранком мае початися операцiя, котру вiн готував кiлька днiв. Тож у вiддiлi потрiбно бути навiть ранiше, анiж о шостiй. Ранок справдi видався напруженим. Окрiм оперативникiв, яких Степанович зiбрав у повному складi, в клас несення служби мiського вiддiлку прибули дiльничнi iнспектори, працiвники вiддiлу по боротьбi з органiзованою злочиннiстю i навiть дванадцять бiйцiв спецпiдроздiлу «Беркут» з Хмельницького. Останнi приiхали напередоднi увечерi, виконуючи розпорядження начальника обласного УМВС. Беркутята, гротескно-кремезнi у своiх бронежилетах i «розгрузках», сидiли за столами у вiддаленому кутку. Решта працiвникiв очiкували ближче до трибуни, за якою ось-ось мало з’явитися керiвництво Кам’янець-Подiльськоi мiлiцii. І бойовий провiд не примусив на себе довго очiкувати. Андрiй тiльки зайшов до примiщення i привiтався з заспаним Забузьким, коли у клас служби явила себе начальницька кавалькада – полковник Гончар у супроводi Степановича, другого замiсника i начальника УБОЗ[3 - УБОЗ – управлiння по боротьбi з органiзованою злочиннiстю.]. Сорок душ, якi до цього вели мiж собою млявi розмови, пiднялися з крiсел, як це роблять учнi середньоi школи, зустрiчаючи учителя. – Панове офiцери, – схилив голову Гончар, i всi мовчки розсiлися по своiм мiсцям, пiсля чого вiн продовжив. – Згiдно з наказом начальника Хмельницького обласного УМВС, генерала мiлiцii Палькова, оголошую початок операцii «Стоп насильство», у рамках якоi ми проведемо затримання кiлькох осiб пiдозрюваних у нещодавньому резонансному вбивствi. Андрiй позiхнув, прикриваючи рот кулаком. Усе, про що мала йти мова, було йому вiдомо. Напередоднi вiн особисто доповiв Гончару про хiд слiдства i разом з ним та Степановичем розробляв деталi нинiшньоi операцii. Шiсть оперативних груп, кожна з котрих буде складатися з двох оперативникiв, двох працiвникiв УБОЗ, двох бiйцiв «Беркута» i двох водiiв, одночасно мають вирушити за адресами проживання Вiталiя Потапчика на прiзвисько Потап, Вiктора Софронова на прiзвисько Софрон, Юрiя Буряка на прiзвисько Буня, Андрiя Безкоровайного на прiзвисько Бiляш, Сергiя Мордюка на прiзвисько Морда i Михайла Назарова на прiзвисько Балабон. Конверти з iменами тих, кого потрiбно затримати, iхнiми фотографiями i адресами Гончар за кiлька хвилин видасть керiвникам оперативних груп. Сам полковник Гончар, з огляду на те, що не бажае ховатися за спини пiдлеглих i у потаемних мрiях бачить себе овiяним славою бойовим генералом, бере на себе найважливiшу дiлянку роботи – затримання ватажка, тобто Потапчика. Капiтану Соколовському, як людинi, що розплутала справу, доручалося затримувати Вiктора Софронова. Скорiш за все тому, що Артем Пiдгiрний свiдчив: вiдморозок полюбляе стрiляти у людей i, не приведи Господи, захоче спробувати вiдточити стрiлецькi навички на особi пана полковника. У той час як Потап, з яким Гончару доводилося зустрiчатися за часiв перебування останнього на посадi старшого оперуповноваженого, скорiше б погодився на черговий арешт, анiж вiдкрив би вогонь по ментам. Втiм, якщо такий висновок i мав мiсце, то бойовий начальник мiськвiддiлу помилявся i подальшi подii довели його помилку. Решту бандитiв доручалося затримувати групам пiд керiвництвом майора Фомiна з УБОЗ i трьом його колегам-капiтанам. Одразу ж пiсля затримання бандитiв належало допровадити до рiзних кабiнетiв i, користуючись психологiчним шоком, що його вони мали отримати пiд час арешту, «колоти», не гаючи часу. Звичайна практика. Першi кiлька годин найбiльш ефективнi для дiзнання, далi витягти iнформацiю з людини, котрiй загрожуе «вишка», стае значно складнiше. Андрiй довгим поглядом оглянув оточуючих. Вiн мав несмiливу надiю, що про план операцii вiдомо лише йому i людям на трибунi. Інакше все це не мае жодного сенсу. Втiм, дещицю оптимiзму додавав той факт, що Гончар цього разу справдi дотримався усiх канонiв секретностi. – Прошу керiвникiв оперативних груп отримати конверти з даними про затримуваних, – перервав думки Андрiя голос Гончара. – До сьомоi нуль-нуль вiдкривати конверти заборонено. Несподiвано для себе Андрiй помiтив Трояна. Той, пригинаючись, щоб не заважати розмовi начальника мiськвiддiлу з пiдлеглими, вибрався з ряду крiсел i протиснувся до дверей. Соколовський черговий раз позiхнув. Очевидно Гончар, як вiн робив це неодноразово й ранiше, пригнав по тривозi навiть тих, у кому необхiдностi не було. – Куди ви, пане майоре? – поглянув Гончар на Трояна з висоти трибуни. Той щось прошепотiв i вкрився червоною фарбою. Гончар хмикнув i продовжив. – Маю надiю, решта присутнiх встигла вiдвiдати туалетну кiмнату перед початком наради? З райка почулися смiшки, а з того боку, де сидiли беркутята, – вiдвертий регiт. Троян кулею вискочив за дверi. Гончар вiдкашлявся i продовжив промову: – Інструктаж особового складу проводиться безпосередньо керiвниками оперативних груп. На це матимете кiлька хвилин перед виiздом на операцiю. Усi машини з оперативними групами мають знаходитись на подвiр’i мiського вiддiлу до сьомоi години ранку, пiсля чого одночасно виiздять за вказаними у конвертах адресами. Дверi вiдчинилися i на порозi постав неголений Кондратишин. Користуючись нагодою, хотiв прослизнути за спинами у тих, кому не вистачило мiсця за столами, але заховатись вiд пильного ока Гончара у нього не було жодних шансiв. – А старшого лейтенанта Кондратишина, я бачу, наказ начальника мiського управлiння про збiр о шостiй годинi ранку не стосуеться? Кондратишин знизав плечима: – Прошу вибачення, пане полковнику. Гончар повернувся до Степановича. – Прошу вас, Олександр Степанович, накласти на старшого лейтенанта Кондратишина дисциплiнарне стягнення у зв’язку з його систематичними запiзненнями i недбалим виконанням службових обов’язкiв. Степанович лише змахнув головою, кинув на Кондратишина роздратований погляд i записав щось у своему об’емистому записнику. Кондратишин знайшов за краще вислухати все, витягнувшись струнко, i не заперечувати розгнiваному начальству. – Всiм зрозумiла суть поставленоi задачi? – подивився Гончар у зал. Вiдповiддю слугувала мовчанка. – Добре. Щось хочете додати, Олександр Степанович? Степанович зняв окуляри i заходився iх протирати. – Лише одне, – тихо сказав вiн. – Хлопцi, пам’ятайте: на вас очiкують вдома. – Якщо все ясно, прошу приступити до запланованих заходiв. Всi вiльнi. З стукотом крiсел i легким гомоном люди почали виходити у коридор i далi на сходи. У коридорi Андрiй наздогнав Кондратишина. – Ну, Миколо, умiеш ти попасти пiд гарячу руку начальства. Талант. – Та ну тебе, – вiдмахнувся Кондратишин. – І чого вiн такий лихий зранку? Андрiй розвiв руками. – Хто його знае, може дружина вночi не дала. А тут ще Троян пiд ногами вештаеться, як п’ятикласник до туалету проситься. Нiби серйозна операцiя, а люди немов у цирку смiються. От тут ти й знайшов час явити себе перед полковницькi очi. Я ж кажу: талант. Кондратишин змахнув рукою. – А, бiс iз ним. Доганою бiльше, доганою менше… А Троян не у туалет бiгав, вiн дзвонив кудись. Мобiльний собi купив на мiлiцейську зарплатню. Гнида! Йому догани не лiплять! Андрiй потер пiдборiддя. Думка, яка раптом прийшла на розум, була малоймовiрною, але зовсiм вiдкидати ii Соколовський не мав намiру. Куди ж цей хитрий «вирiшувач питань» мiг телефонувати? Може до тих, за ким вони зараз мали виiздити? Звичайно, дiлитися такими думками будь з ким Андрiй не збирався. Для таких звинувачень потрiбнi докази. Хоча «Аудi-80» i мобiльний телефон на мiлiцейську зарплатню дiйсно не купиш. Але кого цим здивуеш серед працiвникiв мiлiцii у 1996 роцi? Вiрно, нiкого. «Вирiшуе питання» добряча половина особового складу. Але, i Андрiй справедливо гордився цим, вiн належав до iншоi половини. – Добре, потiм поговоримо. Зараз пора до машин. Ти у моiй групi, Миколо. На подвiр’i райвiддiлу вишикувались у ряд дванадцять легковикiв. З вигляду жоден з них не був схожим на службове мiлiцейське авто – головним чином старенькi iномарки, якi вiднедавна тисячами линули в Украiну через захiдний кордон, покидаючи рiднi нiмецькi автозвалища. Тут вони знаходили нове життя, перетворюючись на досить престижнi автомобiлi, що iх дозволити собi зможе далеко не кожний пересiчний украiнець. Власниками автомобiлiв у дворi мiськвiддiлу були, скорiш за все, кам’янець-подiльськi даiшники. Андрiй швидко вiдшукав машини, наданi його групi, зiбрав навколо себе усiх бiйцiв i дав команду займати мiсця. За десять хвилин до сьомоi вони були готовi вiдкрити конверт i виiхати за вказаною у ньому адресою. Роздiл 11 1 травня 1996 року. 6.15. м. Кам’янець-Подiльський Писк мобiльного телефону вдерся до свiдомостi несподiвано i неприемно, примушуючи голову озватися на нього пульсуючим болем. Потап вилаявся i сiв на диванi. Повiльно навiв рiзкiсть в очах i вилаявся вдруге. Вiн сидiв серед кiмнати, в iнтер’ерi якоi досить виразно читалися слiди вчорашньоi пиятики. Дорогий дубовий паркет було залито калюжами червоного вина i закидано недопалками, на низькому столику бiля дивану гора недопитих пляшок, апельсинових шкiрок, риб’ячих хвостiв i поламаних цигарок. На пiдлозi бiля великого телевiзора кiлька порожнiх пивних банок, а на дзеркалi висить жiночий бюстгальтер. З ванноi кiмнати було чутно шум водяних струменiв – там хтось приймав душ. Немов у туманi сплив учорашнiй день. Пiсля зустрiчi з Трояном Потап пiдготував грошi й документи для втечi, спакував валiзу i, залишивши все у гаражi на Карвасарах, вирiшив махнути на небезпеку рукою i гульнути – з огляду на стиль життя середньостатистичного бандита, рiшення цiлком логiчне. Коли ж прийшов додому напiдпитку, Зойка спробувала влаштувати скандал. Тож Потап, довго не розбираючись, вказав дружинi на дверi i зателефонував до Тамари, вимагаючи прислати йому дiвчину. Очевидно, та поспiшила наказ виконати, але з переконанням цього Потап стверджувати не мiг. Далi пам’ять мало що зберегла. Вiн навiть не пам’ятав, чи попереджував Софрона i решту бiйцiв про небезпеку. Не забув лишень, що збирався це зробити. Телефон продовжував пищати. Потап, зiтхнувши, пiдняв слухавку. – Потап? – почув за секунду голос Трояна. – А кого ти хотiв почути? – непривiтно прохрипiв Потап. – Де ти зараз? – Вдома, де ж менi бути? На тому боцi кiлька секунд мовчали. – Ти серйозно? – нарештi видихнув Троян. – Слухай, Вася, я зараз не в тому гуморi, щоб жартувати, кажи чого хотiв? – Я ж тебе попереджав, чому ти не у вiдрядженнi? – Сьогоднi маю вiд’iздити. Годинi об одинадцятiй. Троян обурено пирхнув i видихнув у слухавку: – Негайно утiкай, чуеш? Негайно!!! І все. У слухавцi залунали сигнали вiдбою. Вiд почутого у Потапа в головi враз прояснилося. По голосу Трояна вiн зрозумiв: загроза яка нависла над ним настiльки велика, що дорожити потрiбно кожною хвилиною. Вiн похапцем натягнув спущенi до колiн штани й заходився збиратися. З жалем подумав, що «чистим» залишити будинок не вдасться. У пiдвалi зберiгалося кiлька карабiнiв i набоi, але на те, щоб iх позбутися вже не вистачало часу. Застебнувши сорочку, Потап натяг на себе пiджак i подався до виходу з будинку, попутно вихиливши не менше половини пляшки мiнералки, яка стояла на столику. Вже в порозi зустрiвся з закутаною у купальний халат дiвчиною. – Вау, Вiталiк, ти вже встав? – промуркотiла вона i розкрила обiйми. – Ну iди до мене, котику… Потап роздратовано вiдпихнув вiд себе повiю i вiдчинив дверi. – Вали звiдси, шкура, зараз мусора наiдуть! – крикнув наостанок. Пройшовши подвiр’ям, з жалем поглянув на «Мерседес», котрий учора залишив прямо на клумбi з улюбленими Зойчиними квiтами. Скористатися автомобiлем не вдасться. Скорiш за все його номери е у службовому блокнотi кожного даiшника областi. Потап, пiдозрiло озираючись, пройшов кiлька кварталiв приватного сектору i, вийшовши на одну з центральних вулиць, попрямував до зграйки приватних таксистiв, котрi тулилися бiля кiоску з кавою i хот-догами. Сiв у першу-лiпшу машину i свиснув до таксистiв. Один з них повернувся. – Ця машина зараз не iде, шановний, – сказав таксист i показав на обдертого «Москвича», який стояв поряд. – Вiн перший у черзi. Потап вiдчинив бiчне скло i поманив таксиста пальцем. Той наблизився. – Братан, я iду у цiй машинi, пояснювати щось потрiбно? З виразу обличчя таксиста Потап зрозумiв, що той його впiзнав. За хвилину блискучий «Фольксваген» уже вiз його горбатою брукiвкою вулицi. Лише тепер Потап дiстав з кишенi слухавку i набрав номер Софрона. Той, очевидно, ще спав – слухавку не брали досить довго. Нарештi почув невдоволений голос Софрона: – Кому, чорт забирай, не спиться? – Софрон, линяй з хати. Негайно. Софрон метикував швидко: – Мусора? – Так. – Скiльки маю часу? – Не знаю. Може п’ять хвилин. Можливо десять. Тiкай негайно. Зустрiнемося на Карвасарах. Пам’ятаеш? – Так, – Софрон вiдiмкнувся. Потап заходився набирати номери решти своiх бiйцiв. Але тут його спiткала невдача: тiльки почув гугняве балабонове «Алло!», як зв’язок зник. На рахунку скiнчилися кошти. Потап вилаявся. І це ж треба, щоб саме зараз! Як вiн мiг забути поповнити рахунок?! За вiкном потяглися низенькi хатини й перекошенi паркани Карвасар. – Ставай тут, – коротко кинув Потап водiю i стромив йому кiлька банкнот. – Ти мене не бачив, ясно? – Я нiкого не бачив, – затрусив головою таксист. Поглянувши на нього, Потап зрозумiв, що той буде мовчати. Тому що елементарно боiться за власне життя. А навiть якщо i прохопиться словом у непотрiбному мiсцi, Потап завбачив i такий розвиток подiй, – до гаража, у якому було влаштовано тайник, залишалося ще кiлька кварталiв ходiння вузькими брудними вуличками. Полковник Гончар вiдчував себе мисливцем, який йде слiдом пораненоi здобичi. Вiн сидiв на передньому сидiннi непримiтного «Форда», поряд, з перевдягнутим у цивiльне прапорщиком районноi роти ДПС[4 - ДПС – дорожньо патрульна служба.], котрий вiд думки, що поруч з ним знаходиться найбiльший головний бiль рядового складу кам’янець-подiльськоi мiлiцii, почувався досить незатишно. Не звертаючи уваги на нервовий стан водiя, Гончар надав своему вигляду спокiйноi дiловитостi та погравав невеличкою японською радiостанцiею «Моторолла» i мугикав щось мало схоже на мелодiю. Десь там, за пiвсотнi метрiв, за поворотом висипаноi вапняковою щебiнкою дороги, розташувався красень-будинок, один з найдорожчих у новому котеджному масивi, що вiднедавна активно забудовувався. Забудовувався вiн тими, кого 1991 рiк не пожбурив у злиднi, а навпаки пiдняв на вершину добробуту – тобто злодiями, шахраями й просто нечесними на руку людьми вiд влади. Саме у цьому будинку жив двiчi засуджений Вiталiй Потапчик, котрий наприкiнцi восьмидесятих на вищий рiвень, анiж пересування наперсткiв на автовокзалi, не був здатен. І полковник Гончар був справедливо обурений таким станом речей – його власний будинок, що знаходився у точнiсiнько такому ж елiтному мiкрорайонi на iншому кiнцi мiста, зараз тiльки будувався. За минулий рiк Гончар ледве спромiгся вивести «нуль», а цього лiта планував збудувати цегляну «коробку». Не кажучи про сауну i бiльярдну, котрi на своему чималенькому подвiр’i мав Потапчик. «Зарвався Вiталiк, зарвався, не пам’ятае “табличку дiлення”, – думав Гончар. – От i настала нагода поквитатися». Радiостанцiя ожила. – «Перший», я «двiстi п’ятдесят шостий». Знаходжусь на мiсцi. – Довго добираешся, «двiстi п’ятдесят шостий», – роздратовано мовив у мiкрофон Гончар. Думки про будiвництво i пов’язанi з ним проблеми остаточно зiпсували йому настрiй. – Подвiр’я бачиш? – Так точно. – Що там? – Тихо. Жодного руху. – Зрозумiв. «Двiстi п’ятдесят третiй», прошу на зв’язок, – викликав Гончар третiй автомобiль (на вiдмiну вiд решти оперативних груп, у його командi було три машини i п’ять чоловiк «важкоi кавалерii» з обласного «Беркута»). – На зв’язку «двiстi п’ятдесят третiй», – долетiв до Гончара голос пiдлеглого. – У вас що? – На мiсцi, «перший». На подвiр’i у об’екта все тихо. Гончар дiстав з оперативноi кобури пiстолет i пiднiс до рота радiостанцiю. – Годi штани протирати. Робiть свою роботу, беркутята. Зайшли, взяли, одягли браслети. Все ясно? Тiеi ж митi усi п’ять бiйцiв спецпiдроздiлу кинулися до будинку Потапа. Гончар тiльки робив першi кроки вiд автомобiля, коли з гуркотом вилетiли кованi ворота i почулося ревiння двох здоровезних кавказьких вiвчарок, котрих Потап тримав для охорони. Вслiд за ревiнням заляскали пострiли АПС[5 - АПС – автоматичний пiстолет Стечкiна.]. Собаки спочатку завили i одразу ж затихли. У сусiдських будинках вмить почали зачинятися вiкна, фiранки й дверi. Мiкрорайон ожив тужливим бреханням трьох десяткiв собак. Коли Гончар, у супроводi двох оперативникiв, зi зброею наголо, ступив на вимощене тротуарною плиткою подвiр’я, з дзвоном вилетiли кiлька шибок, а бiйцi «Беркута», заскочивши через вiкна, зникли всерединi будiвлi. Скоро звiдтам почувся тупiт, крики й дзвiн скла. Гончар пiдiйшов до вхiдних дверей i взявся за ручку. Дверi гостинно вiдчинилися. Гончар запитливо поглянув на оперативника. – Не зачинено, чому «Беркут» дереться у вiкна? – Вони не звикли шукати легких шляхiв, – знизав плечима той. – Це точно. З нетрiв будинку почувся сповнений погрози крик: – Лежати! Лежати, сука, кому кажу!!! Вслiд за цим почулося два пострiли. Обличчя Гончара пополотнiло. Невже будуть пораненi, а то й, Боже борони, убитi? За це його Пальков по голiвцi не погладить. Гончар миттево розгубив свiй впевнений вигляд i гордовиту позу, риссю кинувшись на пострiли. У ту мить навiть не подумав, що стрiляти можуть не його пiдлеглi. – Припинити! Припинити стрiлянину, вашу мать! – кричав вiн. Проте хвилювання виявилось зайвим. У вiтальнi, поблизу велетенськоi пащi камiну, бiйцi притисли до пiдлоги людину, вдягаючи на неi кайданки. Пiд купою тiл у сивих камуфляжах Гончар не мiг роздивитися затриманого, але був впевнений, що взяли саме Потапа. Стрiляли, очевидно, у стелю. Гончар перевiв подих i стромив пiстолет у кобуру. – Доброго ранку, Вiталiю! – мовив з кривою посмiшкою. – Хлопцi, поставте його на ноги. – ЇЇ, пане пiдполковнику, – засмiявся один iз спецназiвцiв. Перед здивованим поглядом Гончара постала дiвчина, зодягнена у чоловiчий банний халат. Волосся затриманоi розкуйовдилося, губу було розбито, а з очей рясно текли сльози. – Ти хто? – тiльки й спромiгся запитати Гончар. – Ілона. – Потап де?! – Пiшов. – Куди? – Я не знаю. – Тьху! – Гончар добру хвилину сповнював простiр кiмнати такими лайками, котрi бiльш пристали вантажнику з ринка, анiж начальнику мiлiцii. Пiсля цього, махнувши рукою, подався до виходу. Вся операцiя по затриманню небезпечного злочинця перетворилася на фарс. Соколовський розiрвав конверт i дiстав з нього аркуш паперу, на якому за допомогою друкарськоi машинки було зазначено адресу i iм’я того, кого потрiбно було затримати. І хоч адресу Софрона, рiвно як i те, що затримувати потрiбно буде саме його, Андрiй знав ще напередоднi, перед Кондратишиним, бiйцями «Беркута» i водiем вигляду вiн не подав. – Вiктор Олександрович Софронов, – почав читати вiн вголос. – Рiк народження тисяча дев’ятсот сiмдесят третiй. Зрiст сто вiсiмдесят п’ять сантиметрiв, статури мiцноi. Строкову службу проходив у десантно-штурмовому батальйонi повiтрянодесантних вiйськ. Демобiлiзувався три роки тому, в даний час не працюе. Можливо озброений пiстолетом «ТТ» або «Вальтер». Поважний хлопчина. Хоча з фото так не скажеш. Вiн простягнув фото колегам, якi сидiли на задньому сидiннi автомобiля. З свiтлини дивився чорнявий хлопчина рокiв двадцяти, з кучерявим волоссям i правильними рисами обличчя. Такi обличчя чоловiкiв, напевне, мають подобатися жiнкам. Андрiй прочитав водiевi адресу. – Знаеш, де це? Водiй кивнув головою. – Тодi поiхали, – вiн зачекав доки автомобiль викотиться на дорогу й повернувся до пiдлеглих. – Хлопцi, будьте обережнi i не лiзьте поперед батька у пекло. – А ви, ковбоi, – вiн поглянув на беркутят, – якщо доведеться стрiляти, цiльтеся гарно. Якi будуть наслiдки у разi появи випадкових постраждалих, я думаю, пояснювати не потрiбно? – Не хвилюйся, капiтане, – лiниво вiдповiв один з бiйцiв – широкоплечий велетень-прапорщик з квадратним пiдборiддям i золотими коронками на переднiх зубах. – Не вчорашнi. – Ну слава Богу, вiдлягло, – хмикнув Андрiй i повернувся. Почав у пам’ятi пригадувати розташування потрiбноi п’ятиповерхiвки. Вiн не надто часто бував у тому районi, але приблизно знав цей будинок. Звичайна «хрущоба» на чотири пiд’iзди, подвiр’я заросло деревами й кущами, дитячий майданчик з потрощеними гойдалками й пустою пiсочницею. Поряд з майданчиком на кривих залiзних стiйках натягнуто дроти для просушки бiлизни. Соколовський закрив очi i вiдкинувся на спинку сидiння. Таких виiздiв, як сьогоднi, було в його життi багато. А скiльки ще iх буде… Винаходити велосипед не було жодноi необхiдностi. Вони просто зайдуть у пiд’iзд, залишивши пiд вiкнами квартири двох беркутят, подзвонять у дверi та увiйдуть. Як дiяти далi, пiдкажуть обставини. Всi ефектнi спецоперацii та штурми гiднi лише для кiно. А тут мала бути проста буденна робота. Зайти й заарештувати бандита. А якщо той чинитиме опiр, проламати йому голову i заарештувати з проламаною головою. – Здаеться, цей будинок, – вiдiрвав Андрiя вiд думок голос водiя. Вiн розплющив очi й почав роздивлятися сiрий паралелепiпед п’ятиповерхового будинку, до якого вела вкрита вибоiнами й калюжами вузенька дорога. На стiнi будiвлi рука невiдомого таксиста вивела чорною фарбою номер: «35». – Так, приiхали. Квартира тринадцята, хлопцi. Мислю, що це мае бути перший пiд’iзд, четвертий або п’ятий поверх. – Андрiй по радiостанцii викликав другу машину. – Двох чоловiк на протилежний бiк, пiд вiкна, водiй залишаеться в машинi напоготовi, решта зi мною. І зберiгаемо тишу. Вiн вже хотiв вийти з машини, коли його зупинив голос Кондратишина: – Андрiй, дивись! – старший лейтенант вказував вперед, в бiк пiд’iзду до якого вони прямували. Придивившись, Андрiй помiтив високого молодого чоловiка у джинсовому костюмi з великою спортивною валiзою на плечi. Чоловiк, не оглядаючись, простував до виходу з двору. – Софронов, здаеться! – додав Кондратишин. Але Андрiй вже й сам упiзнав «клiента». – Так, давай потроху за ним, – скомандував вiн водiю. – Коли порiвняемось, одразу ставай. Виходимо всi i валимо його мордою до землi. Коли поряд з ним запищали гальма автомобiля, Софрон уже не мав сумнiву, що це вiдбуваеться не випадково. Вiн швидко розвернувся, зiрвав з плечей ремiнь валiзи i, розмахнувшись, кинув ii в груди першому з тих, хто вискочив iз автомобiля. Здаеться попав, але перейматись цим вже не було часу. Щодуху побiг геть з двору, на ходу дiстаючи з кишенi пiстолет. Позаду чув, як двiчi клацнули автоматнi затвори i хтось крикнув: – Стояти! Вiн, не цiлячись, двiчi вистрiлив назад i добавив швидкостi. У вiдповiдь тишу розiрвала коротка автоматна черга. Свисту куль Софрон не почув, очевидно стрiляли в повiтря. Зате, наближаючись, загупали важкi черевики працiвникiв «Беркута». Звиклi до фiзичних навантажень i довгих кросiв, спецназiвцi навряд чи дали б йому шанс у довгих перегонах. Софрон вискочив за рiг сусiднього будинку, i тут йому посмiхнулась удача – не далi як за десять крокiв вiд нього сидiв у сiдлi скутера молодий хлопчина у шортах i чорнiй майцi. Вiн, посмiхаючись, щось говорив до худорлявоi дiвчини. Та слухала, зрiдка хитаючи головою. Крихiтний двигун скутера тихенько муркотiв на холостих обертах. Прислухатися до розмови у Софрона не було часу. Потрiбно було дiяти так, щоб уникнути можливого опору i втрати дорогоцiнного часу. Тобто жорстко. Софрон з силою зацiдив хлопцю в потилицю кулаком i перехопив у нього руль. Удар був такоi сили, що молодик впав без пам’ятi. Дiвчина пронизливо скричала i вiдскочила на кiлька крокiв. Коли Софрон крутнув рукоятку акселератора i полетiв вузькою стежкою, трьох мiлiцiонерiв вiд нього вiддiлювало лише кiлька крокiв. Андрiй, котрий наздогнав бiйцiв i навiть випередив одного з них, зрозумiв, що бандиту вдалося iх ошукати. Нi пiшки, нi на автомобiлi наздогнати Софрона вже не було шансiв. Боковим зором Андрiй помiтив, як старшина у малиновому беретi швидко став на одно колiно й навiв на утiкача ствол автомата. За якусь долю секунди Соколовський встиг побачити, що назустрiч Софрону, вiд якого iх вiддiлювало вже не менше пiвсотнi метрiв, стежкою рухалися кiлька постатей. Бiлий верх чорний низ – жiнка, рожеве з бiлим верхом пухнастих бантiв – дитина. Все, що вiн змiг зробити, це вхопити ствол автомата й рiзким рухом задерти його догори. «Калашников» гавкнув тричi й у вухах засвистiло. – Вiдставити, – видихнув Андрiй. – Припинити вогонь. Роздiл 12 1 травня 1996 року. 13.00. МВ УМВС Украiни м. Кам’янець-Подiльський До мiського вiддiлу внутрiшнiх справ Андрiй прибув далеко не в доброму гуморi. І причин для гарного настрою дiйсно було обмаль. Мало того, що Софронов випурхнув фактично з самих рук, нахабно вiдкривши вогонь по працiвникам мiлiцii, Соколовському робилося зле вiд передчуття кiлькостi писанини котру вiн, як старший оперативноi групи, мав виконати, в зв’язку з застосуванням зброi бiйцем його групи. І тепер Андрiй навiть не був впевненим, що вчинив правильно. Можливо, потрiбно було дати працiвниковi «Беркута» нагоду влучити у рухому цiль? Андрiй пригадав крихiтнi фiгурки перехожих на стежцi, у чий бiк летiв навiжений Софронов. Ними виявились миловидна молодиця рокiв тридцяти i блакитнооке чудо в охайному платтячку, з неймовiрних розмiрiв бiлоснiжним бантом на головi i червоною повiтряною кулькою у руках. Нi! Нiхто не мiг довести Андрiю, що навiть доля вiдсотка ризику влучити у них варта бiди, котра могла б вiдбутися у разi такого повороту. Цiль не завжди виправдовуе засоби. І нехай зараз капiтан Соколовський отримае добрячу «пiлюлю» за втечу Софронова, за стрiлянину i безталанного господаря скутера, котрого швидка забрала зi струсом мозку, вiн не жалкував. Рано чи пiзно той, хто став причиною усiх неприемностей, вiдповiсть за них. Це Андрiй знав напевне. Тому що вiн не вибачав людей, котрi дозволяли собi стрiляти в працiвникiв мiлiцii. Таким було одне з неписаних правил опера – подiбних людей потрiбно знищувати. Як скажених псiв. Дещо розвiяв важкi думки Андрiя Забузький. Вiн, ввалившись до кабiнету з великою чорною валiзою, у котрiй загадково подзвонювало скло, сiв за свiй стiл i неквапом скинув оперативну кобуру з табельним «ПМ». Поглянув на Соколовського i Кондратишина. – Чому такi кислi, друзi? – А ти вже встиг за пивком змотатися? – вiдповiв питанням на питання Андрiй. – І не подумав. Беркутята пригостили. Файнi хлопцi. – Я помiтив, – хмикнув Кондратишин i вирушив до сумки з пивними пляшками. – Спочатку стрiляють, потiм думають. Тобi взяти, Андрiю? Андрiй покрутив головою. – Ще маю до Гончара на килим iти, з докладом. – Ну, за це можеш бути спокiйним, – махнув рукою Забузький, вiдкоркував пляшку i зробив кiлька ковткiв. – Пан полковник доручив зiбрати рапорти Степановичу, а сам вiдбув у невiдомому напрямку позичати у сiрка очi. Холодне, може будеш? Андрiй вiдмовився. Вiд Забузького вiн дiзнався про невдачу Гончара на адресi у Потапчика i про те, що решту бандитiв вдалося взяти без особливих проблем. Вiн дiстав з ящика столу кiлька аркушiв паперу i заходився складати рапорт. На це втратив майже годину, а о другiй, вiдчувши, що повинен вийти з остогидлих стiн мiськвiддiлу на свiже повiтря, попрощався з колегами, наостанок позичивши «до зарплатнi» у Забузького пiвмiльйона. Вже в порозi зустрiвся з ветераном, у котрого кiлька тижнiв тому зняли з автомобiля колеса. Той, сповнений праведного гнiву, одразу ж накинувся на Андрiя: – Я бачу, справедливiсть по вiдношенню до громадян для нашоi мiлiцii лише пустий звук, – з пафосом мовив ветеран, трясучи сивою головою так, що задзвенiли кiлька десяткiв ювiлейних медалей на грудях. – І що наштовхнуло вас на такий висновок, Петре… – Іванович. Петро Іванович. – То що ж, Петре Івановичу? – А ви не здогадуетесь? – Жодним чином. – Я вже три тижнi бiгаю за вами й вашим начальством у пошуках правди, але на мене вперто не хочуть звертати уваги. – Це вам лише здаеться. Вашою справою займаються. Петро Іванович почервонiв вiд обурення. – Знаю я, як ви займаетесь! Я свое здоров’я залишив на фронтi i тепер не в змозi на плечах носити овочi й фрукти з дачi додому. А мiж тим урожай тiеi самоi дачi не дае нам з бабою з голоду здохнути. На чому тепер маю привезти мiшок картоплi, коли машина майже мiсяць стоiть без колiс? Андрiй мовчки дивився на спiвбесiдника. Що вiн мiг вiдповiсти? У словах старого теж була iстина. Держава, на яку вiн працював багато рокiв, пiд кiнець життя поставила його в такi умови, за яких вiн повинен був виживати. Тож старий просто боровся за свое життя i ненавидiв ту саму державу. Що ж поробиш, коли уособити казенну владу в очах бiдолахи довелося саме йому, капiтану Соколовському? Тому, кого безликий молох з абстрактним iм’ям «держава» сам обдаровував скупо i часто змушував жити «в позички». – Я вас розумiю, Петро Іванович. І зараз йду саме за вашою справою. Найдемо ми вашi колеса, заспокойтеся. – А ти мене не заспокоюй! Я на тебе скаржитися буду! Андрiй розвiв руками. – Ваше право. Тiльки начальника мiськвiддiлу зараз немае на мiсцi i сьогоднi вже, скорiш за все, не буде. А Степановичу, себто пiдполковнику Кульчицькому, ви на мене вже скаржилися. Андрiй повернувся i покрокував геть. Вiн був не у тому настроi, щоб пояснювати очевидне людинi, котра не хотiла слухати його пояснень. Вiн йшов вулицею, котра дихала на нього ласкавим ароматом весни, пiдставляв обличчя сонячним променям i радiв першим нiжно-зеленим листочкам на деревах. На час можна забути про «Форд» з трьома трупами, налитi кров’ю очi Софрона, що блиснули пекельною зненавистю, коли iхнi погляди зустрiлися. Не згадувати пихате обличчя Гончара i лисi колеса на вкритих брудом iржавих дисках, а також скарги пенсiонера, котрому невiдомi доки злодюжки ускладнили i без того нелегке життя. Назустрiч траплялися дiвчата. Вони, як i кожного року, зменшили кiлькiсть вбрання до критичного мiнiмуму за кiлька годин пiсля першого теплого подуву весни. Андрiй посмiхався iм i вiдчував, що у життi й насправдi е багато потрiбних i корисних речей поза роботою. Тетяна мала рацiю, потрiбно менше вiддавати часу роботi, а бiльше собi. Для багатьох людей так все й вiдбуваеться. Чомусь тiльки вiн так не мiг. Залишалась вiрогiднiсть, що робота в мiлiцii сама позбудеться його, як це часто-густо траплялося з справжнiми ментами, коли iх викидали на вулицю пiсля десятка лiт вiдданоi служби. Викидали за дрiб’язкову провину, а скорiше за неспроможнiсть вживатися з зажерливим начальством. Можливо тодi у життi Андрiя Соколовського щось змiниться на краще. Інакше вiн просто не зможе власною рукою вiдiбрати у себе роботу, котра стала сенсом його iснування. В центрi Андрiй зайшов до дитячоi крамницi i довго ходив вздовж вiтрин з рiзнобарвними ляльками, конструкторами «Лего», iграшковими автомобiлями й роботами-трансформерами. На запитливi погляди продавцiв лише знизував плечима, мовляв, ще не вибрав. Нарештi зупинився бiля великоi яскравоi коробки, на якiй було зображено крейсер епохи росiйсько-японськоi вiйни. – Дiвчино, я вибрав, – звернувся до продавщицi. Та наблизилась. – Гарна модель, – похвалила вибiр Андрiя. – Проте досить складна. Скiльки рокiв вашому хлопчику? – Вiсiм. – Тодi мусите складати корабель разом з ним, – посмiхнулася дiвчина голлiвудською посмiшкою, – для восьмирiчноi дитини таке завдання буде занадто важким. – Що ж, тодi будемо робити це разом. Продавщиця взяла з вiтрини потрiбну коробку i пiшла до каси. Андрiй поспiшив слiдом за нею. Коли розраховувався, дiвчина поглянула на нього задумливо. – А ви, я бачу, гарний батько. У наш час рiдко можна зустрiти чоловiка, котрий придiляе достатньо уваги вихованню сина. Основна маса або в роботi, або в пиятиках… – Я поганий батько, дiвчино. Але намагаюсь виправитись. Вона з розумiнням змахнула головою. – Ну тодi нехай вам щастить у цьому. – Дякую. На вулицi Андрiй вiдшукав таксофон. – Таня, я йду до вас. – Приходь, хiба я бороню? – голос колишньоi дружини був позбавленим жодних iнтонацiй. – Сашко про тебе ще зранку запитував. Двi години у вас буде. – А чому лише двi? – Що я чую, Соколовський? – засмiялася Тетяна. – Ранiше тебе вистачало максимум на годину. Далi завжди кудись мав бiгти. Тебе що потурили з мiлiцii? – Поки ще нi. То чому лише двi години? – Ми увечерi йдемо у гостi. – До кого? – А яка тобi, власне, рiзниця? Сьогоднi свято, люди вiдпочивають вiд роботи i ходять один до одного у гостi. Якщо вони, звичайно, нормальнi люди, а не схибленi менти. Андрiй пропустив кепкування повз вуха. – Ти знайшла чергового кандидата у чоловiки i знову тягнеш до нього малого. Так ти позбавляеш себе жодного шансу. Можливо для тебе це новина, але чоловiки не надто у великому захватi вiд знайомства з чужими дiтьми. – Дякую, що попередив. Не рiвняй усiх по собi. До речi, поспiшай, адже час iде. Андрiй повiсив слухавку i пiшов у бiк вулицi Князiв Корiатовичiв. За двi години вони не встигнуть скласти модель крейсера, але це краще, анiж нiчого. Вiн знав, що попри зовнiшню зверхнiсть, Тетяна теж очiкуе на його вiзити. Може не з таким нетерпiнням, як син, але очiкуе. Пристрасть, яка колись палала мiж ними, давно пригасла, проте не згасла зовсiм i десь далеко, у глибинi душi, вони вiдчували вiдголоски колишнього кохання. Роздiл 13 3 травня 1996 року. 14.30. м. Хмельницький. Вул. Проскурiвська. Майданчик поблизу мiського телеграфу На невеличкому майданi у центрi Хмельницького, бiля побудованоi наприкiнцi дев’ятнадцятого сторiччя будiвлi, у якiй тепер розташовувався телеграф, здавна збиралися громадяни, котрi потерпали вiд наркотичноi залежностi, а якщо простiше – наркомани. Чому вони обрали для своiх тусовок саме це мiсце, залишаеться таемницею, адже бiля телеграфу було значно бiльше мiлiцейських патрулiв, анiж будь-де. Як би там не було, але у 1996 роцi на перехрестi вулиць Проскурiвськоi i Котовського вiд ранку до пiзнього вечора, без вихiдних i свят чергували кiлька колоритних осiб з пергаментно-жовтим кольором обличчя. З вилицями, якi чiтко вимальовувались з-пiд шкiри, позбавленоi хоча б незначного жирового прошарку, i з худими ногами. Одягнутi абияк, бруднi, з тужливими поглядами мутних очей, очiкували вони на iнформацiю про те, де i коли буде можливiсть купити «ширку» – смердючу коричневу рiдину з вмiстом опiуму. Стать цих осiб могла бути рiвно як чоловiчою, так i жiночою, а кiлькiсть рiзнилась вiд кiлькох чоловiк, до кiлькох десяткiв. Одно iх поеднувало – вiдсутнiсть майбутнього. Частi патрулi ППС[6 - ППС – патрульно постова служба.] досить безцеремонно поводилися з наркоманами, iнодi витрушуючи вмiст iхнiх кишень безпосередньо серед заповненого перехожими тротуару, або завертаючи iх цiлими караванами в найближче пiдворiття для «профiлактичних бесiд». Анжела, двадцятишестирiчна бiлявка з залишками колишньоi вроди на обличчi, швидко повернулася спиною до двох сержантiв у мiлiцейських одностроях з гумовими кийками при поясi. Хотiла вже пiрнути у дверi телеграфу, коли почула глузливе: «Ба! Якi люди! Чи тебе я бачу, Анжело?!» З вiдчуттям безсилоi лютi Анжела розпiзнала в одному з двох сержантiв не дуже давнього i зовсiм не доброго знайомого. Звичайно, Таран! З усiх «пепсiв» Центрального райвiддiлу, Тарана вона ненавидiла найбiльше. Хоч системнiй наркоманцi, якою вже близько року була Анжела, не варто очiкувати добра вiд будь-якоi людини з мiлiцейським посвiдченням, Таран, без сумнiву, був найгiршим паскудством з-промiж усiх. Вiн був вихiдцем з якогось дуже далекого i забитого села. На додачу не вiдрiзнявся, м’яко кажучи, високим ростом i фiзичною силою, а також мав червоне вiд вугрiв обличчя й скривленого набiк довгого носа. Напевне тому намагався утвердитись над власним комплексом неповноцiнностi за допомогою мiлiцейського посвiдчення i форми. А зваживши на те, що Таран був простим сержантом ППС, силу його самоствердження випробовували тi представники схильноi до правопорушень верстви населення, якi були захищенi найгiрше, тобто наркомани. І Анжела страждала вiд владних повноважень сержанта Тарана бiльше за iнших. Все тому, що колись прилюдно дозволила собi образити мiлiцiонера, обiзвавши його «прищавим наполеончиком». Таран такого не вибачав. Тож поводився з нею без жодних натякiв на ввiчливiсть. Минулоi зими завiв у двiр за телеграфом i так закрутив у неi на шиi шарф, що Анжела почала задихатися i втратила свiдомiсть. І це без жодноi провини – досвiдченi наркомани, стоячи бiля будiвлi телеграфу, нiколи не мали при собi наркотичних речовин. Мiг Таран безцеремонно «обшмонати» дiвчину. Навiть не дивлячись на те, що, згiдно з законом, чоловiк не мав на це права. Але кому буде скаржитись безправна наркоманка? Одного разу Таран наказав iй зняти джинси й продемонструвати, що вона не тримае шприц з наркотиками у трусиках. І вона пiдкорилася. Тому що iнакше Таран зробив би ii життя зовсiм нестерпним. Анжела нiколи не вiдрiзнялася легковажнiстю у статевому життi, але, якщо б Таран захотiв, вiн легко змiг би ii згвалтувати. І Анжела б навiть не подумала заявляти на нього. Їй елементарно не повiрять колеги Тарана. А в якостi помсти вона легко отримае шприц з кiлькома кубиками «ширки» у кишеню, а разом з цим путiвку на зону, тривалiстю у два-три роки. І якщо досi Таран ще не намагався схилити Анжелу до статевого зв’язку, то лише через побоювання пiдхопити ВІЧ, якого у середовищi наркоманiв було бiльш анiж достатньо. Анжелу Бог милував вiд зарази, але вона розумно користувалася таким захистом i нiколи не намагалася довести, що вона здорова. – Чого нудьгуеш, Анжело? – Таран вiдверто глузував. Вiн позирав на неi знизу вверх. Анжела мала середнiй зрiст навiть як для дiвчини, але на рiвнi ii обличчя був лише лискучий козирок Таранового кашкета. – І не думала нудьгувати, – внутрiшне холодiючи, вiдповiла Анжела. – Чого ж морда така кисла? Не знайшла чим ширнутися? – Не знайшла. – І у кишенях нiчого зайвого не маеш? – Уяви собi! Таран вiдступив на крок i присвиснув: – Тю, а ти нахабнiеш! Дивись як хоробро розмовляти почала! Анжела зiтхнула. – Чого ти хочеш? – Я багато чого хочу. Але давай не будемо про це. Давай краще поговоримо про те, чого ти не хочеш? Наприклад: ти ж не хочеш посидiти у райвiддiлi? Знаю: не хочеш, адже у такому випадку «роздачу» пропустиш i буде тебе кумарити до ранку. І ще ти не хочеш псувати настрiй працiвникам мiлiцii. Правда? Анжела поглянула на напарника Тарана. Такий самий «наполеончик», тiльки трiшки молодший. Очевидно, не такий нахабний як Таран. Але то пусте – у нього вправний учитель. Цей не завадить Тарану зробити усе, що той лише забажае. А якщо вона справдi пропустить «роздачу» – тобто можливiсть купити у потаемному мiсцi наркотики, нiч стане нестерпною. Тут Таран мав рацiю. Вона перевела стомлений погляд на сержанта. – Скiльки? – Мiльйон, – знизав плечима той. – У мене немае стiльки. І я ще сьогоднi нiчого не iла. Дам сто тисяч. Таран приречено зiтхнув: – Ех, i чого ви такi злиденнi всi? Ну давай… За кiлька хвилин Анжела, передавши в примiщеннi телеграфу потерту купюру напарнику Тарана, пiшла геть. Можливо хоч сьогоднi вона зробить над собою зусилля i зможе прожити день без триклятих наркотикiв? Коли проходила Проскурiвською повз будiвлю ЦУМу, ii хтось покликав. Невже знову менти? Але, обернувшись, Анжела мало не скрикнула вiд радощiв. За два кроки вiд неi стояв Вiталiк Потапчик, з яким колись навчалась у iнститутi. Вона на першому курсi, а вiн на п’ятому. Це було до замiжжя, розлучення i наркотичноi ями. У iншому життi. – Анжелко, привiт! – Потап, здавалося, щиро зрадiв зустрiчi. – Вiталiк… – вона ошелешено глипала очима, розглядаючи давнього знайомого. Модна зачiска, дорогi окуляри вiд сонця, моднi малиновий пiджак i чорний гольф; золотий цеп завтовшки у палець на шиi. Анжелi раптом стало соромно – вона немов зором сторонньоi людини побачила себе – старенька китайська курточка i затертi джинси. Фарбоване бiляве волосся розтрiпане й давно не мите. Анжела мало не схлипнула. – Вибач, я поспiшаю… – Та стiй ти! – перегородив дiвчинi дорогу Потап. – Що з тобою? Може образив хто? – Нiхто мене не ображав. Потап уважнiше приглянувся до обличчя староi знайомоi i все зрозумiв. – Ну от що, зараз сядемо десь, перекусимо, вип’емо вина i ти все менi розповiси. Може чим i допоможу. Ось, познайомся. Потап повернувся i Анжела помiтила за ним високого симпатичного хлопця у джинсовому костюмi. – Мiй товариш. Звати Вiктор. А це мое iнститутське кохання – Анжела, – вiдрекомендував вiн дiвчи- ну Софрону, котрий мало не розкрив рота вiд розумiння факту, що Потап веде бесiду з брудною наркоманкою. – Привiт, – кинув Софрон крiзь зуби. – Потап, сто проти одного, вона вина не п’е. Анжела вiдчула себе ще гiрше i хотiла винайти якусь причину для того, щоб йти геть, але Потап взяв справу до своiх рук. – Не п’е вина, вiзьмемо «пепсi». Пiшли, Софрон, перекусимо чогось. Анжело, не поспiшай ти так. Ми давно не бачилися, можливо змiнилися. Але це ж не привiд цуратися колишнiх знайомих? Анжела, котру пронизували суперечливi почуття, знайшла у собi сили тiльки знизати плечима. – Ну от, – зрозумiв ii жест по-своему Потап. – Де тут у вас попоiсти смачно? За чверть години вони втрьох сидiли за столиком кафе у центрi мiста i очiкували на замовленi страви. Столик розташовувався на вулицi i був щiльно обставлений штучними пальмами у горщиках, так, що перехожi, котрi ходили зовсiм поряд, не могли роздивитись тих, хто сидiв у бiстро. Судячи з усього, саме цей факт примусив Потапа зупинитись у даному кафе. Анжела, приблизно пiдрахувавши, зрозумiла, що замовлене Потапу буде коштувати не менше двох мiсячних окладiв простого трудяги, але не була надто здивована – Потап ще в iнститутi обертався з «фарцою» i завжди мiг здивувати бездумним витрачанням великоi кiлькостi грошей. Вона ледь помiтно посмiхалась, пригадуючи старi часи. Вiн нiколи не рознiжував ii надмiрною увагою, але як подобався вiн iй, учорашнiй випускницi середньоi школи! І хоч вона намагалася не дати йому збагнути власноi симпатii, все бачив! Можливо, якби тодi так швидко i дурнувато не вийшла замiж… Вiчне якби. – Я бачу, життя не надто посмiхаеться тобi, – уважно поглянув на Анжелу Потап. – Не хочеш розповiсти? – Для чого тобi? Потап припалив цигарку i нетерпляче поглянув у бiк стiйки бару. Там нiкого не було, очевидно бармен був зайнятий замовленням. – Для чого? Вважай це iнтересом людини, котра колись була тобою зацiкавлена. І ще, можливо, людини, котра здатна тобi у чомусь допомогти. Наприклад, матерiально. Тож розповiдай. Анжела зiтхнула. А чому, власне, вона мае щось приховувати? Інколи на душi накипае стiльки, що ти просто не в силах утримати у собi бiль за власну долю i втрачену молодiсть, але поряд немае людини, котра готова вислухати. Тепер навпаки, нею цiкавляться, прохають розповiсти про ii бiду. І Анжела, не приховуючи, почала розповiдати все. Про надii на майбутне, коли стала на весiльний рушничок з красенем Олегом з паралельноi групи, про сварки, котрi почалися одразу пiсля весiлля. Про друзiв Олега, котрих спочатку ненавидiла, але повинна була змиритися, якщо хотiла зберегти сiм’ю. Розповiла й про шок, який пережила, дiзнавшись, що ii чоловiк став iн’екцiйним наркоманом. Про довгi вечори, коли намагалася врятувати його вiд напастi, i про те як нарештi сама вирiшила спробувати дiю зiлля. Того зiлля, заради якого готовий був залишити ii чоловiк, який ще зовсiм нещодавно шепотiв у вухо нiжнi слова кохання. А далi все полетiло шкереберть. Спробувавши раз, Анжела вже не могла зупинитися. Вона швидко втратила престижну роботу у банку, на котру з такими труднощами влаштувалася пiсля iнституту. Втратив роботу i Олег. Вони почали жити у злиднях. Саме тодi пiд серцем у Анжели з’явилося нове життя, котрого вона була змушена позбутись, знаючи, яка доля очiкуе на зачатих у станi наркотичного сп’янiння дiтей. Життя стало схожим на пекло. Це тяглося приблизно пiвроку, доки батьки Олега не дiзналися про нещастя, яке спiткало сина. Як водиться, звинуватили у всьому невiстку i наполегливо взялися за розiрвання шлюбу свого сина-одинака. Приймаючи до уваги те, що батько Олега займав у мерii Вiнницi досить високу посаду, це вдалося залагодити досить швидко. І Олег поiхав лiкуватися у Швейцарiю, а Анжелi пригрозили 229 статтею КПК[7 - У 1996 роцi у КПК стаття «За незаконне зберiгання наркотичних речовин».] у разi, якщо вона не покине глядiти зустрiчi з Олегом i не погодиться дати йому розлучення. Про ii долю вони теж «попiклувалися» – влаштували на стацiонарне лiкування у обласний наркодиспансер. Анжела не протестувала. Їй була до болю образливою реакцiя Олега на таку поведiнку батькiв. Вiн зрадив ii i навiть не спробував захистити, коли стало по-справжньому погано. Вiн просто заховався вiд труднощiв пiд батькiвським крилом, а ii залишив наодинцi зi страшною хворобою, котрою сам нагородив. А сил протистояти наркозалежностi Анжела вже не мала. За кiлька мiсяцiв вона втратила однокiмнатну квартиру у центрi Хмельницького, що залишилася вiд надто рано померлих батькiв, i змушена була жити у бабусi на околицях мiста. І хоч стара нiколи не вiдрiзнялась особливо теплими почуттями до онуки, цього разу виявилась единою людиною, котра не вiдштовхнула Анжелу, а дозволила iй оселитися у занедбанiй халупi на задньому дворi. А також не звертала уваги на пiдозрiлого вигляду вiдвiдувачiв, котрi, не дивлячись на протести Анжели, iнколи з’являлися у неi. Потап, який пiд час усiеi сповiдi мовчки слухав давню подругу i лише iнколи спiвчутливо кивав головою, раптом зацiкавився: – А де саме бабуся проживае? Анжела назвала адресу. Потап, котрий досить, непогано знав мiсто, одразу пригадав доволi затишний мiкрорайон приватноi забудови на краю Хмельницького, розташований у районi мiсцевого м’ясокомбiнату. У його очах зблиснула радiсть. Але сказати вiн нiчого не встиг. Бармен, котрого так довго довелося чекати, пiдiйшов i з заклопотаним виглядом почав розставляти на столику напоi i тарiлки зi смаженим м’ясом та зеленню. Коли вiн повернувся за стiйку, Потап потер долонi. – Не знаю, як хто, але я хочу жерти. Давай, Анжело, не соромся, – вiн налив усiм по чарцi коньяку. – І ти, Софрон, бери чарку. Маемо що вiдмiтити. Софрон без ентузiазму пiдняв чарку i перекинув ii собi у горлянку. Анжела деякий час дивилась на напiй, пiсля чого затулила обличчя руками, вперши лiктi у край столу. – Менi погано, Вiталiк, – застогнала вона. – Мене кумарить… Потап вищирився i полiз у кишеню. За мить протягував ii невеличку кульку з фольги. – На ось, це тобi допоможе, – мовив до Анжели. – Що це? – Кокс, Анжело, звичайний кокс. Анжела, для котроi кокаiн був недопустимою розкiшшю, недовiрливо поглянула на Потапа. Той пiдморгнув. – Зав’язувати тобi потрiбно з цим лайном. Але поки можеш нюхнути, полегшае. Тiльки заховайся кудись, не варто людям очi зривати. Анжела не примусила себе довго вмовляти. Подякувала хрипким голосом i пiшла до туалету. Потап майстерно закинув до горлянки коньяк i вгризся бiлими мiцними зубами у соковитий стейк. Байдужно iгнорував запитливий похмурий погляд Софрона. Нарештi той не витримав. – Що будемо далi робити, Потап? І на чорт тобi ця лярва? Вiд неi тхне. Потап мовчки прожував, неквапно витер серветкою маснi пальцi й налив по другiй. – Бери, – кинув до Софрона. Той мовчки взяв чарку. Лише випивши й припаливши цигарку, Потап поблажливо подивився на подiльника. – А мiж тим скринька легко вiдчинялась. Нам ii послав сам Бог. Кращоi «хази», щоб до часу перебути, знайти важко. Будеш грати роль ii закоханого спiвмешканця. Софрон обурено пирхнув. – Та пiшла вона… Ще зарази якоi пiдхопиш! Поблажливiсть враз полишила Потапа. Коли вiн поглянув в очi Софрона, той побачив у поглядi бригадира щось таке, вiд чого стало незатишно. – Менше тексту, Софрон. Трахати ii я тебе не примушую. Поживемо, доки в Кам’янцi все затихне. Роби, як сказав, i доживеш до радiсноi дати, – Потап перевiв подих i наповнив чарки втрете, одразу взявши до рук свою. – Не хочеш бути закоханим спiвмешканцем, доведеться ним побути менi. Твое здоров’я! Софрон мовчки випив i заходився закусувати. Сперечатися з Потапом вiн не хотiв. Якщо той вважае, що так буде краще, нехай буде саме так. Врештi-решт, з усiх своiх бiйцiв Потап видiлив лише його, не давши попасти до рук мiлiцii. І хоч Софрон за своею вдачею був далекий вiд того, щоб вiдчути до бригадира собачу вiдданiсть, вiн був вдячний. Звичайно, не демонструючи своеi вдячностi. Роздiл 14 5 травня 1996 року. 16.00. м. Кам’янець-Подiльський. Кафе «Арарат» Андрiй сидiв за столиком у кутку, поглядаючи на годинник. Вiн знаходився у кафе вже близько пiвгодини. Косий запiзнювався, але Соколовського це не дратувало. Вiн замовив кухоль прохолодного пива i розвернув «Спортивну газету». Безумовно, краще сидiти отак, очiкуючи на агента, анiж знаходитися зараз у мiськвiддiлi i готуватися до перевiрки, що ii мало вчинити обласне начальство. У душi Андрiй навiть був вдячний Косому за те, що той запiзнювався. Помисливши, покликав Карена – носатого низькорослого товстуна, котрий був господарем кафе, а заразом кухарем i офiцiантом одночасно. Той наблизився, посмiхаючись масними губами. – Вай, Андрiй Вiкторович, яка гарна погода за вiкном. Гарна погода, гарний вiдвiдувач у мене – чи не добрий нинi день? Бажаете закусити? – Давай, – погодився Андрiй. – Принеси чогось. На двох. Карен з розумiнням мотнув головою i пiшов у свою крихiтну кухню. Андрiй не вперше вiдвiдував кафе простодушного вiрменина i знав напевне, що той принесе суп «Харчо» i шашлик з баранини. І хоч кафе «Арарат» не вважалося надто фешенебельним закладом, цi страви будуть значно кращими за все, що могли запропонувати у дорогому ресторанi. Андрiй уявив, як у iхньому кабiнетi зараз оглушливо клацають клавiшi друкарськоi машинки, пiдтягуючи до перевiрки документацiю, як бiгають коридорами наполоханi Гончаром колеги, а сам пан полковник, знаходячись на межi нервового зриву, волае на пiдлеглих за найменшого приводу i без нього. Настрiй полiпшився ще бiльше. Бiля дверей задзвонив нiжними переливами невеличкий дзвiнок, припасований так, щоб Карен мiг завбачливо вiдреагувати на вiдвiдини клiентiв. На порозi з’явився Косий. Як завжди у джинсовому костюмi, чорнiй кепцi i з сiрником у зубах. Справжнiй урка зразка спокiйних 80-х. З посмiшкою подав руку Андрiю i всiвся навпроти нього. – Моi вибачення за запiзнення, начальнику, – запобiгливо поглянув в очi Андрiю. Той згорнув газету i вiдклав ii вбiк. Зробив кiлька ковткiв пива з кухля. – Ти нахабна людина, Косий. Я навiть жiнок не чекаю по пiвгодини. Маеш щастя, що сьогоднi нiкуди не поспiшаю. Косий розвiв руками: – Нiяк не мiг ранiше! – Добре, – великодушно змахнув рукою Андрiй. – Їсти-пити будеш? – Горiлки не п’ю, ти ж знаеш, начальник. А от перекусити не вiдмовлюсь. – Звичайно, не п’еш. Тобi б ширнутися. Загнешся вiд цього лайна… Косий i не думав ображатися на тон Андрiя. – Як не вiд наркоти загнуся, то на зонi згнию. Менi нiчого втрачати. Я одинока бiдна людина. І з нажитого лише як у латиша – член та душа. Нiхто крiм тебе й не пожалкуе, начальнику. Андрiю стало смiшно. Косий завжди при нагодi полюбляв побiдкатися своею долею-злодiйкою. – Скiльки твоi джинси коштують, Косий? Я неозброеним оком бачу, що вони родом не з турецького базару, а з фiрмового бутiка. Досить плакатися. Якщо й пропадеш на зонi, то тiльки через власну жадiбнiсть. Вiзьмуть тебе колись не за зберiгання наркотикiв, а за збут. І пiдеш вiдпочивати не на два роки, а на вiсiм. Працювати не хочеш, а жити звик красиво. Хiба не так? Косий, хитрувато посмiхнувшись, промовчав. – І досить мене начальником кликати. Увагу привертае. Клич Андрiем. – Як скажеш, начальнику… тобто Андрiю, – розв’язно вiдкинувся на спинку стiльця Косий. Бiля столика з’явився Карен з скляною тацею у руках. На тацi парували фарфоровi тарiлки з янтарним запашним харчо, зеленню i шпицями смаженого м’яса. – На здоров’я, Андрiй Вiкторович. Скоштуй, дорогий, пальчики оближеш. Можливо, коньячку? Гарний коньяк маю, вiрменський! – Дякую, Карен, це зайве, – вiдмовився Андрiй. Коли Карен пiшов, Андрiй, без зайвих церемонiй пiдсунув до себе страви й заходився iсти. Як вiн i очiкував, все було смачним, свiжим i поживним. Таким, як колись готувала Тетяна, очiкуючи до пiзнього вечора на його повернення з чергування. Закiнчивши з обiдом, Андрiй зачекав, доки вiдсуне свою тарiлку Косий, пiсля чого витер губи серветкою i запалив цигарку. – Ти дiзнався про все, що я тебе прохав? Косий знизав плечима. – Його немае у Кам’янцi. – Про це я мiг дiзнатися i без тебе. Де вiн? – У Хмельницькому. Люди бачили його у центрi. Кiлька разiв. – Ти впевнений? – Можемо вiрити, – схилив голову Косий. – Надiйнi люди оповiдали. – Софрон з ним? – Так. – Коли iх там бачили? – Позавчора. – З ким вони були? Самi? Якщо нi, тобi вiдомi якiсь кiнцi Потапа в Хмельницькому? Косий зiтхнув i собi припалив цигарку. – Я не всесильний, начальнику. Ти ж знаеш. – Ти не всесильний, ти хитрий, як лис. Ну то що? – Знаеш, а менi вже сорок, – раптом заявив Андрiю Косий. – Це вiк, який примушуе замислитись над життям, ти так не вважаеш? Краща половина позаду, роки, пришвидшуючись з кожним прожитим, починають летiти з швидкiстю метеорiв, а попереду лише безрадiсна старiсть i кiнець земних поневiрянь. А коли ти прокидаешся ранком, тебе обов’язково щось болить. Примiтивiзм власноi ролi у цьому свiтi починае турбувати значно частiше, анiж ранiше. Це сумно. Андрiй засмiявся. – Косого потягло на фiлософiю. Ти й справдi старiеш. – Про це я й намагаюсь сказати. У мене уже не те здоров’я, яке мав ранiше. Вiсiм рокiв я не витримаю. І якщо б ти, начальнику, пообiцяв, що подбаеш, аби у разi чого менi влаштували замiсть них звичайну «двiйку», я б знав напевне, що ти дотримаешся власного слова. Андрiй загасив цигарку до попiльнички. – Добре, Косий. Я подумаю над твоiм проханням. З ким iх бачили? – Коли ти так кажеш, я спокiйний за свою долю. Їх бачили з Анжелою. Вона наркоманка, живе у Хмельницькому. Кличка – Фiеста. Бiльше менi нiчого про неi не вiдомо. Андрiй дiстав портмоне i покликав Карена. Коли вiн зайшов у райвiддiл, була вже шоста година вечора. Плекаючи у душi надiю, що бiганину на сьогоднi закiнчено, а Гончар вже вiдбув додому, Андрiй покрокував крiзь просторе фойе у напрямку сходiв на верхнi поверхи. Здалеку привiтався помахом руки з кiлькома патрульними сержантами, котрi сидiли, на щось очiкуючи, на стiльцях вишикуваних уздовж стiни. Коли взявся рукою за турнiкет, що вiддiлював сходи вiд фое, почув за спиною голос чергового: – Соколовський! – Агов, – повернувся Андрiй i побачив огрядного капiтана Савчука, котрого у вiддiлi за пристрасть до здорового способу життя i сироiдiння позаочi кликали Моркiвником. Кожного разу Моркiвник приносив з собою на чергування велику валiзу овочiв, в основному моркви. Вiн гриз ii майже постiйно, встигаючи зводити з розуму своiх помiчникiв докладним описом усiх можливих способiв оздоровлення i рецептами екзотичних дiет. Як вiн мiг при цьому утримувати свою вагу у межах ста двадцяти кiлограмiв, було загадкою. Навiть тепер Моркiвник стояв бiля дверей черговоi частини, в однiй руцi тримаючи помаранчевий конус очищеноi морквини, у iншiй брошуру. Напис на обкладинцi брошури проголошував: «Я доживу до 100!» – Кульчицький казав передати, щоб ти зайшов. Вiн у себе. – Добре, – зiтхнув Андрiй. – Гончар е? – Немае. В Хмельницький поiхав, на нараду. Завтра напевне теж не буде. – Ти iнодi приносиш гарнi новини, Петре. Якби частiше, можливо i я мав би шанс дожити до ста. – Іди, iди, – буркнув Моркiвник i сором’язливо заховав за спину руку з брошурою. Вiн знав, що у мiськвiддiлi з нього смiються, але покидати «здорового хобi» не поспiшав. Степанович щось записував, сидячи за столом у своему просторому кабiнетi. Коли помiтив Андрiя, без слiв вказав йому на стiлець навпроти. Ще кiлька хвилин дряпав пером по паперу, пiсля чого склав аркушi до картонноi теки, зняв з носа окуляри й втомлено провiв пальцями рук по перенiссю. – Добре, що ти прийшов, Андрiю. Триклята перевiрка зовсiм часу не залишае, а тут ще… До речi, як у тебе з Потапчиком? – Маю слiд. У область доведеться iхати. Туди веде. – Коли збираешся? – Як завжди, Степанович. Чим ранiше. Кульчицький пiдсунув до себе складений у формi трикутноi призми глянцевий календар i почав щось вираховувати. – Завтра маемо п’ятницю i завтра приiздить перевiрка. Пробудуть до наступного вiвторка. У цi днi я вiдпустити тебе не зможу. Пiдготую наказ на вiдрядження у середу. В четвер отримаеш грошi на вiдрядження i можеш вирушати. За тиждень навряд щось змiниться, вони скорiш за все на дно впали. – Якщо не помандрують далi. – Може й вже помандрували. Менi зараз не за них шию милять, а за ведення документацii працiвниками карного розшуку, – вiдрiзав Степанович. – Тi четверо, котрих взяли, як, розбалакались? – Дають свiдчення. – Хто з них стрiляв? Андрiй потягнувся. Наступний день не обiцяв нiчого гарного, але зараз, судячи з усього, можна буде йти вiдпочивати. – Софронов стрiляв. – Це той, наймолодший? Якого вiн року народження? – Тисяча дев’ятсот сiмдесят третього. Кульчицький замислено розглядав портрет президента Кучми на протилежнiй стiнi. – Куди ми йдемо? – зiтхнув нарештi. – В двадцять три роки мати на собi потрiйне убивство! Це не просто погана компанiя i недогляд батькiв. Це хворе суспiльство. І таких чудовиськ, як вiн, наше суспiльство виховуе сотнями. На столi, перериваючи розсуди Кульчицького, задзвонив телефон. – Слухаю, – пiдняв слухавку Степанович. – Так. Соколовський один, решта зайнятi. А ви чим займаетесь?.. Ну для чого тодi потрiбна чергова частина?.. Та бiс iз вами, зараз пришлю. – Вiн вiдiмкнувся i поглянув на Андрiя. – Не хочеш прокататися до Цементного? – А що там? – Схоже дах у якогось ненормального з’iхав. Дiльничний телефонуе, просить пiдмоги. Каже: з рушницi стрiляють. У Моркiвника два сержанти патрульних, бiльше немае нiкого. Просить офiцера старшим оперативноi групи. Виручай. Андрiй, розумiючи, що сперечання у такiй ситуацii зайвi, встав з крiсла. – Дозвольте йти виконувати? – Давай, адреса в черговiй частинi. Не забудь отримати бронежилет. Черговий «УАЗ» торохкотiв на вибоiнах, дiловито мурмочучи двигуном, не менше двадцяти хвилин – мiкрорайон цементного заводу знаходився на околицi мiста. Ще вiд радянських часiв тут працювали й жили «непевнi i асоцiальнi елементи». Умови працi на гiгантському пiдприемствi були далекими вiд iдеальних, а тому сюди посилали за рiшенням суду «на хiмiю» тих, чия вина за здiйсненнi злочини була замалою аби iхати на зону, але достатньою, щоб примусити iх кiлька рокiв попрацювати на шкiдливому виробництвi. Багато хто з тих людей залишався працювати на комбiнатi i пiсля закiнчення термiну покарання, оселяючись неподалiк, у кiлькох десятках двоповерхових баракiв i п’ятиповерхiвок хрущовськоi пори, з яких, власне, й складався мiкрорайон цементного заводу. Завдячуючи такому контингенту, а також бiдностi, що царювала тут з приходом нових часiв i розвалом СРСР, Цементний став справжнiм головним болем для кам’янець-подiльськоi мiлiцii. Нарештi водiй звернув з широкоi вулицi у брудний провулок, проiхав кiлькасот метрiв насипаною щебенем дорогою i зупинився бiля купки людей, якi про щось стривожено розмовляли, поглядаючи у бiк довгоi двоповерховоi будiвлi за кривим парканом. – Приiхали, – байдужно мовив водiй i заглушив мотор. Андрiй взяв отриманий в черговiй частинi бронежилет i вiдчинив дверцята. – Ходiмо, хлопцi, – звернувся до двох автоматникiв у допотопних бронежилетах i армiйських касках. Сержанти без зайвих слiв вийшли з машини. На вулицi, швидко зорiентувавшись, Андрiй пiдiйшов до дiльничного – сорокарiчного чоловiка з об’емистим черевцем, смолянистими бакенбардами i погонами старшого лейтенанта мiлiцii. Привiтався. – Допився, – видихнув йому в обличчя часниковим духом дiльничний. – Я його давно попереджував – покинь. Напевне «бiлочка». Двi години як усiх людей з будинку вигнав, назад не пускае. Мовить: мiлiцiю кличте, жiнку вбивати буду. Я спочатку… – Де саме вiн знаходиться? – перебив старлея Андрiй. Той повернувся обличчям до будiвлi бараку, вiдстань до якоi дорiвнювала близько сотнi метрiв, i заходився пояснювати: – Значить, маемо цей барак. У ньому три пiд’iзди, кожен на чотири квартири. Вiн у середньому, на другому поверсi. Ондечки, вiкно газетами заклеене. І дах над ними проржавiлий, антена покосилася. Андрiй швидко оглянув мiсцевiсть. Цегляний дванадцятиквартирний будинок був завдовжки близько тридцяти метрiв, дах мав залiзний, давно не ремонтований. Мiсцями з нього через карниз звисали вiдiрванi вiтром шматки проржавiлоi бляхи. Паркан, який вiддiлював подвiр’я будинку вiд проiзноi частини, востанне, очевидно, фарбували ще за часiв Брежнева. Вiн був проламаний у трьох мiсцях i крiзь проломи протоптано стежки. Праворуч вiд будинку знаходилися густi заростi чорноклену, крiзь вiти якого проглядали рiзнобарвнi купи смiття. Лiворуч, посеред великоi калюжi, стояла вбиральня. Через калюжу до вбиральнi, вiд якоi навiть на вiдстанi йшов жахливий сморiд, вели кiлька напiвзгнилих дошок. Дверi пiд’iздiв, що вели до квартир, знаходилися з протилежного боку будинку. Андрiй зрозумiв, що надiйно блокувати територiю наявними силами вiн не зможе. – Зброя е? – поглянув вiн на дiльничного. Той лише покрутив головою. – Хреново, – пiдвiв пiдсумок Соколовський. Несподiвано почувся дзвiн розбитого скла. У вiкнi, яке щойно було заклеене старими газетами, з’явився неясний силует людини у смугастому моряцькому тiльнику. Залунала брудна лайка, за якою три пострiли. У натовпi мешканцiв потерпiлого будинку почулися зойки. Андрiй почав дiяти рiшуче: – Громадяни, усiм вiдiйти, тут небезпечно! Швидко вiдходимо всi! – замахав вiн руками до людей, пiсля чого наказав водiевi викликати пiдмогу. Закiнчивши з цим, Андрiй поглянув на дiльничного. Той перелякано позирав на барак, ховаючись за патрульним автомобiлем. – Рушниця, кажеш? – А бiс його знае, – видихнув старлей. – Думав, з рушницi бахкае, що у нього може бути крiм рушницi? – Пiстолет, наприклад. Як звати недоумка? – Петром. Андрiй простягнув руку у машину. – Дай менi тангенту i включи динамiки, – мовив до водiя. Той пiдкорився. – Петро, не дурiй! – рознесли за хвилину вулицею пiдсилювачi голос Соколовського. – Навiщо палиш, ще зачепиш кого! Вiдповiдь не забарилась: – Порiшу, сууууукииии! – слiдом за iстеричним криком ляснули ще два пострiли. Одна з куль вдарила у заднi дверцята «уазика», внаслiдок чого водiй вискочив з машини i впав пiд ноги Андрiевi. – Не дурiй, кажу. Перестань стрiляти! У вiдповiдь ще два пострiли. Соколовський поглянув на дiльничного. – Ранiше скiльки разiв стрiляв? – Не рахував. Разiв п’ять. Ранiше дружина верещала, тепер замовкла. Андрiй сторопiв. – Вiн там не сам?! – Звiсно не сам. Дружина i дитина з ним. Дiвчинка, рокiв шести. Андрiй в серцях сплюнув. – Чого ж так хреново у вас?! – вiн пiднiс до рота тангенту. – Петро, не дурiй! Давай краще поговоримо. Опусти пiстолет! – Не буду я з тобою розмовляти! Виходь, кровi пущу! – Заспокойся, Петре, – Андрiй намагався пригадати як вели перемовини з злочинцями героi-детективи з голлiвудського кiно, але у пам’ятi спливав лише образ голого до пояса Брюса Уiллiса з приклееним до спини за допомогою лейкопластиру пiстолетом. Нiчого бiльш реального на розум не приходило. – Суки! Суки! Суки! – знову завив на весь квартал чоловiк у вiкнi. – Суки! Усiх порiшу. І своiх, i чужих. Ненавиджу триклятий свiт. І будинок спалю! – Зiрвало башту, – констатував водiй, пiднiмаючись з землi i вiдчищаючи мундир вiд пилу. Йому було соромно за свiй кидок з машини на дорогу, але виходити з-пiд прикриття автомобiля вiн не поспiшав. – Скiльки ж у нього набоiв? – хмикнув один з автоматникiв. У вiдповiдь другий сержант, не порадившись з Андрiем, смикнув затвор автомата i, впершись руками в капот автомобiля, навiв зброю на людину у вiкнi. Той одразу ж помiтив: – А-а-а!!! – хрипко заверещав вiн. – Кавалерiя Олександра Великого! Не вiзьмете мене, сатанинське вiдрiддя!!! – вiн заховався i двiчi вистрiлив. Кулi просвистiли у повiтрi й розбили шибки у будинку навпроти. Андрiй зi злiстю пожбурив тангенту на сидiння автомобiля. – А щоб тобi! Немае з ким говорити. Як тебе звати? – звернувся вiн до дiльничного. – Андрiй. – Ну от що, тезко, залишайся тут з нашим водiем. Йому пан Гончар теж на чергування пiстолет боiться дати. А ми з хлопцями пiдемо i вiзьмемо цього пiхотинця. Все, вперед хлопцi. Андрiй, пригинаючись, побiг до будинку. Слiдом за ним помчали обидва сержанти. На майданчику другого поверху було розташовано усього двi квартири. Андрiй, помисливши, визначив, що iм потрiбнi тi дверi, котрi знаходилися лiвiше. Дверi цiлком пристойнi, не схожi на дверi кубла. Очевидно, у минулому життi стрiлець не був алкоголiком i неробою. Такi випадки Андрiю доводилося бачити не раз. Спотворена реальнiсть дев’яностих часто-густо вибивала грунт з-пiд нiг навiть цiлком адекватних i роботящих людей, примушуючи спиватися, або втрачати розум. Тому що йшла вiйна. Вiйна держави проти власного народу. Андрiй тричi вистрiлив у замок з табельного «ПМ» i вдарив у дверi ногою. Коли вже забiг у коридор, побачив у кривавiй калюжi на пiдлозi розпластане жiноче тiло. Жiнка була зодягнута у квiтчастий байковий халат. Вiн перескочив ii, вбiг у кiмнату i в останню мить встиг схопити руку з пiстолетом. Лиш задер догори ту руку, як простiр кiмнати розiрвали два пострiли. Втрете вистрiлити божевiльний не встиг – один з Андрiевих автоматникiв пiдскочив до нього i поклав ударом прикладу в голову. Все. Андрiй безсило сiв на диван i пiдняв з засипаноi смiттям пiдлоги потертий револьвер наган. Недбало оглянув зброю революцii. У барабанi лише стрiлянi гiльзи. Незважаючи на те, що пiстолет був досить старим, вiн цiлком годився для того, щоб пробити Андрiiв легкий бронежилет. Коли до голови прийшла така думка, Соколовському стало не по собi. – Одягнiть на нього наручники й несiть у машину – вказав сержантам на затриманого, котрий усе ще лежав без тями. Вiн вiдшукав телефон i набрав номер мiськвiддiлу. – Мiлiцiя, – почув за мить голос Моркiвника. – Соколовський. – Господи, що там у вас? Водiй по радiостанцii на все мiсто волае, допомогу кличе. А кого я пошлю? – Немае кого послати? – Немае! – Добре, що ви з Гончаром у нас е. – Ну, знаеш, Соколовський, ти язик притримай. У мене тiльки три пiшi патрулi. У вас будуть хвилин через двадцять. Степанович теж поiхав. Зателефонував замiснику. Зараз приiде, будемо розбиратися. Один з сержантiв, котрий оглядав жiнку в коридорi, пiдiйшов до Андрiя i виразно провiв собi долонею поперек шиi. – Готова. Андрiй лише махнув головою, а у слухавку сказав: – Розбирайтеся. Сюди швидку давайте, труп тут. І кримiналiстiв теж. Все, приiду – напишу рапорт. Поклавши слухавку, Андрiй згадав, що десь у квартирi мае бути дитина. Швидко оглянув двi кiмнати i кухню. Дiвчинки нiде не було видно. Андрiй пiдiйшов до шафи, котра стояла у кутку спальнi. З досвiду знав, що малюки у критичних ситуацiях часто ховаються у шафах або пiд постiллю. Мить не наважувався вiдчинити дверi, побоюючись побачити там щось страшне. Нарештi переборов себе i вiдчинив шафу. Дiвчинка не плакала. Лише позирала на нього величезними блакитними очима, у яких читався жах. Рученятами притискала до себе великого плюшевого собаку без одного вуха. – Як тебе звати? – якомога бiльш доброзичливо звернувся до неi Андрiй. – Валя, – простодушно мовила дiвчинка. – Все позаду, Валя. Виходь на свiт Божий, – вiн обережно взяв дитину на руки, одночасно оглядаючи ii на наявнiсть поранень. – Тебе нiчого не болить? – Нi. Тiльки менi страшно. – Тепер можеш не боятися. Все позаду. Ти тiльки очки закрий i не вiдкривай, доки на вулицю не вийдемо. Добре? – Добре, – закивала голiвкою мала. Андрiй, переступивши через труп жiнки, вийшов у пiд’iзд i збiг сходами на вулицю. В дверях пiд’iзду зустрiвся з стривоженою огрядною жiнкою, котра намагалась прорватися повз дiльничного. – Туди не можна жiночко, зачекайте ж! – намагався зупинити ii старший лейтенант. – У мене сестра там! Пусти! – виривалась жiнка, котра була на пiвголови вища за дiльничного. Помiтивши Андрiя, вона залилася сльозами й простягла руки до дiвчинки котру вiн нiс на руках. – Валюню, дитино, а мама де? Андрiй передав малу жiнцi i охопив ii плечi рукою. – Ходiмо, ходiмо. Вам туди не можна. Догляньте краще дитину, вона надто багато пережила за сьогоднiшнiй день. Проводивши поглядом жiнку, повернувся до дiльничного: – Тезко, зараз будуть кримiналiсти, начальство. А доки побудь там, щоб нiхто не заходив. – Слухаю, пане капiтан. Не очiкуючи на керiвництво, Соколовський сiв у чергову машину й наказав водiевi iхати до мiського вiддiлу. На сьогоднi з нього було досить. Роздiл 15 9 травня 1996 року. 10.00. м. Хмельницький. Привокзальна площа залiзничного вокзалу Потап сидiв на лавцi пiд високими ялинами поблизу великого чотирикутного фонтану, котрий працював востанне багато рокiв тому. Натомiсть тепер у бетонованiй ямi з проржавiлими трубами плюскотiла брудна калюжа. У нiй плавали пластиковi пакети, пачки з-пiд цигарок та iнший непотрiб. Потап вiдвiв погляд вiд витвору будiвничих розвинутого соцiалiзму i почав розглядати перехожих. Вздовж алеi, що вела до будiвлi з скла i бетону – примiщення залiзничного вокзалу мiста Хмельницького, прогулювалась зграйка циганок з дiтьми, клигали кiлька обвiшаних нагородами ветеранiв останньоi свiтовоi вiйни, поспiшали до перону тi, хто вiд’iздив з мiста. З того дня, як вони з Софроном прибули до Хмельницького, Потап вперше вийшов до мiста, не в змозi бiльше залишатися у кiмнатi Анжелиного житла. Неподалiк вiд лавки, на якiй грiвся пiд весняним сонцем Потап, розташувався духовий оркестр. Видуваючи з труб мiдь, музики виконували шлягери сорокових рокiв. Краiна святкувала черговi роковини перемоги над фашистською Нiмеччиною. Потап вiдпив пива з алюмiнiевоi банки i зупинив свiй погляд на стрункiй постатi дiвчини у мiнi i топiку, що залишав оголеним живiт. Дiвчина, напустивши на себе неприступного вигляду, дефiлювала алейкою неподалiк. Поряд бухнувся на лаву Софрон. Прослiдкувавши за поглядом Потапа, присвиснув i крикнув дiвчинi навздогiн: – Гей, красуне, мамi зять потрiбен? Дiвчина подарувала iм обом погляд приниженоi величi i прискорила крок. – Ти, Софрон, як вокзальний шибеник, – без злостi мовив Потап i поглянув на спiльника прискiпливiше, – п’яний чи що? – Та який там п’яний. Остогидiло все. Бабу хочу. Вiдпочити хочу. Ми у твоеi наркоманки на хатi геть здичавiемо. Потап зробив ковток пива. – Поводь себе тихше. Тут мусорiв – немов собак нерiзаних. Можливо твоя пика у них на стендi вже висить. – Лохи вони, Потап. Ти краще он туди поглянь, – вiн вказав рукою лiворуч, де, поряд з бронзовим громаддям пам’ятника Богдану Хмельницькому, стояли кiлька чоловiкiв. Час вiд часу до них пiдходили люди, вони про щось розмовляли, чимось обмiнювались, пiсля чого тi, хто пiдходив, йшли геть. На iхньому мiсцi з’являлись iншi. Зрозумiлим було, що там вiдбуваеться якась торгiвля. – Хто там? – Валютчики. Як кажуть американцi – придуркуватi й щасливi. У кожного повнi кишенi доларiв. Що скажеш? Потап скривився i похитав головою. – Ти фраер, Софрон. Ми тут не для справ, ми на вiдпочинку. До того ж, валютчики ходять пiд Сашею Каламарем. Нам зайвий вайдос не потрiбен. Софрон у вiдповiдь лише пирхнув. – А хто менi Каламар? Товариш, чи може, родич? Плювати я на нього хотiв. Давай наiдемо. П’ять-десять тон зеленi зайвими не бувають. Знiмемо квартиру у центрi, людьми себе вiдчуемо. Менi сарай тiеi торчковоi вже у печiнцi сидить. Потап зiтхнув. Так, Саша Каламар iм не товариш i не родич. Але вiн тримае найбiльшу й найпотужнiшу бригаду рекетирiв у Хмельницькому, тому дуже навiть просто може ускладнити iм життя. Йому платять всi – валютчики, господарi комерцiйних кiоскiв i торгашi з Хмельницького речового ринку, котрий вiд 1991 року так розрiсся, що спроможний був приносити прибутки у сотнi тисяч, навiть мiльйони доларiв. Тож нестачi коштiв Каламар не вiдчував i мiг при бажаннi вiдшукати й покарати свого кривдника. І якщо вiн досi не лiз у Кам’янець-Подiльський, то у цьому була заслуга Потапа i його вiдморозкiв, котрi зазвичай починали стрiляти ранiше, анiж думати. Але у Кам’янцi вони були на своiй землi. А тут на чужiй. Крiм того, Хмельницький вiдрiзнявся вiд Кам’янця-Подiльського ще однiею рисою – обласний центр вважався «ментовським» мiстом. Тобто таким, у якому заправляли бандити з депутатськими мандатами, генеральськими i полковницькими погонами, а не вiдчайдухи з масивними бiцепсами й стволами у кишенях. І тут не варто було жити так, як звик Софрон жити вдома. Тим бiльше, маючи над головою зашморг у виглядi звинувачення у потрiйному вбивствi. – У нас достатньо лавандоса, Софрон, не чуди. Якщо нудишся, так i скажи. Вiзьмемо тачку, подамося у сауну, знiмемо дiвчат. Тiльки на гони хвилю, я тобi базарю. Якби цiеi митi Потап заглянув в очi подiльнику, вiн би побачив у них холодний вогник зневаги й злiсть. Зневаги за власну нерiшучiсть i злiсть за те, що сам Софрон повинен коритись його рiшенням. Та чи справдi вiн повинен? – Сьогоднi не хочу. Пiду мiстом пошляюсь. Можливо завтра. – Як знаеш, – знизав плечима Потап. – У разi чого телефонуй на «трубу». Не прощаючись, Софрон почимчикував геть. Юрась, простий вокзальний валютчик, йшов додому. Вiн не переймався тим, що сонце сiло за будiвлею поштамту захiднiше вокзалу, а весняне повiтря швидко втратило прозорiсть, одночасно сповнившись ароматом черемшини. У нього був гарний настрiй. І зовсiм не через веснянi пахощi квiтучих дерев. Юрась не любив пахощi черемшини. Йому були до вподоби бiльш приземленi речi, наприклад прирiст зелених купюр у сейфi за шафою. А нинiшнiй день принiс такий прирiст у розмiрах навiть бiльших за очiкуванi – Юрась змiг провернути успiшну оборудку на кругленьку суму. І тепер вiн йшов, минаючи порослi розложистими вербами подвiр’я двохповерхових будинкiв по вулицi Шевченка, сповнений ентузiазму. Вiд дому його вiддiлювало не бiльше двох хвилин ходи, тому Юрась не переймався темрявою, що згущувалась. Вiн все свое життя прожив у невеличкiй хатинцi у провулку Некрасова i звик, що близькiсть вокзалу е справжнiм золотим дном для нього, людини, котра з дитинства мала власний погляд на речi. Тому що нiхто з вчителiв ЗОШ № 7, котра розташовувалась зовсiм поруч, не мiг навчити Юрася мудростi. Звичайно, вони працювали. Намагались привити йому любов до творiв росiйського письменника Толстого, або украiнського поета Шевченка. Вони щиро спiвчували його батькам, коли вiн писав твiр на двiйку. А Юрась, у свою чергу, спiвчував учителям, вправно приторговуючи жувальною гумкою, купленою у iноземцiв з потягу Прага-Москва. А далi часи змiнилися. І хто тепер виявився правий? Юрась, котрий, починаючи з класу шостого-сьомого, вважав значно бiльшим досягненням продаж жувальноi гумки, кiлькох фото модних рок-музикантiв, або касет з iхньою музикою, анiж отримання п’ятiрки на уроцi, чи всi тi Наталii Володимирiвни, Нiни Якимiвни й Юлii Іванiвни, котрi зараз змушенi були бiдувати на свою мiзерну учительську зарплатню? Тож тепер Юрась, здiйснюючи замiну доларових грошових знакiв на украiнськi купони i навпаки, мiг запевнити будь-кого iз своiх вчителiв у звичайнiй життевiй мудростi – розумний той, у кого грошей бiльше. Юрась нiколи не вирiзнявся скандальнiстю, але тепер його просто пiдмивало сказати iм усiм: «Ви, старпери, що учили мене жити десять рокiв поспiль, за все свое життя не бачили такоi суми грошей, яку я тримаю зараз у своiй кишенi!» Прокручуючи у головi подiбнi думки, Юрась перетнув тиху вулицю Заводську й заглибився у провулок, обабiч якого розташовувались приватнi будинки. Подекуди старенькi, глинобитнi й бiленi крейдою, а подекуди вже величнi триповерховi споруди з сяючими бiлизною рамами пластикових вiкон i червоними дахами з металочерепицi. Скоро i Юрась зможе собi дозволити такий будинок. І вiн готовий заприсягтися, що його дах буде вищим за дах рiдноi школи. За дах, пiд яким його довгих десять рокiв вважали дурнем i ледарем. Коли Юрась повертав у свiй провулок, несподiвано його обдало гарячою хвилею – позаду серед мороку вiн помiтив постать людини, котра прямувала за ним швидким кроком. Юрась пришвидшив ходу. До хвiртки рiдноi хатини залишалося не бiльше сотнi метрiв. Вiкна сусiднiх будинкiв свiтилися, десь голосно розмовляв телевiзор, але на вулицi i найближчих подвiр’ях не було жодноi душi. Юрась пригадав розповiдi товаришiв по валютному бiзнесу про нещасних, котрим довелося пережити напад i грабунок. Їм важко було позаздрити. Залишившись без капiталу, котрий в силу специфiки своеi професii валютчики мусiли носити при собi, вони або зовсiм зникали з бiзнесу, поповнюючи натовпи найманих робiтникiв i торгашiв, i працювали за копiйки, як десятки мiльйонiв пересiчних украiнцiв, або позичали грошi пiд скаженi проценти i довгi мiсяцi працювали в борг. І ризикували вже не своiми, а позиченими грошима, тобто власною головою. Це тi, кому вдалося пережити грабунок. Були й iншi, тих безжально вбивали. Юрась хотiв перейти на бiг, але враз вiдчув, що було пiзно. Переслiдувач раптовим кидком наздогнав його i безцеремонно схопив за комiр джемпера. – Стояти! – мовив тихо, але загрозливо. Втрачаючи рештки самовладання, Юрась вiдчув, як в живiт йому вперся холодний ствол пiстолета. – Не рипайся i не галасуй, iнакше застрелю, – сказав незнайомець. – Я стою! Давай будемо залишатися спокiйними, друже! Я стою i не збираюся утiкати. Стрiляти не потрiбно, – хоч Юрась i намагався приховати свiй переляк, тремтячий голос не давав на це жодного шансу. – Скiльки при собi маеш? – запитав незнайомець. Юрась уважно придивився до грабiжника. Перед ним стояв високий хлопчина, старший вiд нього не бiльше, анiж на три-чотири роки. Акуратна зачiска i правильнi риси обличчя не вiдштовхували й не примушували боятися, але повний загрози голос i ствол пiстолета пiд ребрами зовсiм не гармонували з обличчям, володар якого мiг би при нагодi стати популярним кiноартистом. І хоч Юрась шкiрою вiдчував, що з ним не жартують, згадка про те, що вiн може позбутися грошей, послужила йому погану службу – вiн вирiшив пручатися единим доступним йому за даноi ситуацii способом, тобто пригрозити помстою свого бандитського «даху». Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65331922&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примечания 1 УДСБЕЗ – управлiння державноi служби по боротьбi з економiчними злочинами. 2 ВТК – виправно-трудова колонiя. 3 УБОЗ – управлiння по боротьбi з органiзованою злочиннiстю. 4 ДПС – дорожньо патрульна служба. 5 АПС – автоматичний пiстолет Стечкiна. 6 ППС – патрульно постова служба. 7 У 1996 роцi у КПК стаття «За незаконне зберiгання наркотичних речовин».