Когда право лукавой ночи, до заката, в могилу канет, в предрассветной, тоскливой корче, оживут и застонут камни. Вид их жалок, убог и мрачен под крупою росистой пудры. Вы не знали, что камни плачут ещё слаще, чем плачет утро, омывая росой обильной ветви, листья, цветы и травы? Камни жаждут, чтоб их любили. Камни тоже имеют право на любовь, на х

Лоліта

Автор:
Тип:Книга
Цена:473.00 руб.
Просмотры: 262
ОТСУТСТВУЕТ В ПРОДАЖЕ
ЧТО КАЧАТЬ и КАК ЧИТАТЬ
Лолiта Владимир Владимирович Набоков Лолiта… Вона була для нього звабливим, жаданим сном. Маленька спокусниця, антична нiмфа, безгрiшне янголя. Лолiта. Вона була його прокляттям. Увесь свiт став супроти, всi правила та приписи було нещадно порушено. Усе перетворилося на тернистий клубок. Чи це кохання? Чи це злочин? Чи нiчого цього не iснувало взагалi, крiм них двох? Заради неi вiн скоiв чимало жахливих речей, одержимий однiею думкою: «Не втратити свою Лолiту». Ту саму, що стала свiтлом його життя, полуменем його тiла. Його грiх, його душа. Ло. Лi. Та. Володимир Набоков Лолiта Передмова «Лолiта, або Сповiдь бiлого вдiвця» – такий подвiйний заголовок передував химерному рукопису, що його отримав автор цiеi нотатки. Автор записок, «Гумберт Гумберт», помер у в’язницi вiд серцевоi недостатностi 16 листопада 1952 року, за кiлька днiв до початку судового процесу в його справi. Його захисник, мiй близький друг та родич, есквайр Клеренс Чот Кларк, тепер призначений до Колумбiйськоi Окружноi колегii, попросив мене вiдредагувати цей рукопис, виконуючи заповiт свого клiента, один iз пунктiв якого вповноважував мого видатного кузена вирiшувати всi питання стосовно пiдготовки «Лолiти» до друку. Можливо, на рiшення Кларка вплинуло те, що обраний ним редактор нещодавно отримав нагороду Полiнга за скромну працю («Чи мають змiст почуття?»), де зокрема йшлося про деякi хворобливi стани та збочення. Мое завдання виявилося простiшим, нiж очiкували ми з Кларком. Окрiм кiлькох виправлень очевидних синтаксичних помилок та ретельного видалення нечисленних чiпких деталей, що, попри зусилля самого «Г. Г.», залишилися в текстi дороговказами та надгробками (вказуючи на мiсця та iмена людей, котрi добрий тон змушуе приховати, а спiвчуття – пощадити), цi дивовижнi спогади залишено недоторканими. Химерне авторове прiзвисько – його власна вигадка; та не виникае жодних сумнiвiв, що ця маска, крiзь яку палають два гiпнотичних ока, повинна залишитися на своему мiсцi згiдно з волею ii носiя. Якщо «Гейз» лише римуеться зi справжнiм прiзвищем героiнi, ii iм’я занадто тiсно сплiтаеться з найпотаемнiшими волокнами книги, аби його можна було змiнити; однак (як читач незабаром переконаеться сам) жодноi практичноi необхiдностi робити цього немае. Найдопитливiшi можуть знайти згадки про злочин «Г. Г.» у щоденних газетах за вересень-жовтень 1952-го; а його причини та мета вiдкрилися лише у свiтлi моеi настiльноi лампи. На догоду старомодним читачам, котрi мрiють дiзнатися про подальшу долю «реальних» людей iз цiеi «правдивоi» iсторii, додам кiлька деталей, що iх я отримав вiд пана «Вiндмюллера» з «Ремсдела», котрий забажав залишатися невiдомим, аби «довга тiнь цiеi похмуроi та брудноi iсторii не лягла на товариство, до якого вiн мае честь належати». Його донька «Луiза» зараз навчаеться на другому курсi коледжу; «Мона Даль» вчиться в паризькому унiверситетi; «Рита» нещодавно вийшла замiж за власника готелю у Флоридi. Дружина «Рiчарда Ф. Шиллера» померла пiд час пологiв, народивши мертву дiвчинку, на Рiздво 1952 року у вiддаленому пiвнiчно-захiдному поселеннi Сiра Зiрка. «Вiвiан Даркблум»[1 - В оригiналi Vivian Darkbloom – анаграма до iменi автора Vladimir Nabokov. У росiйському перекладi Набоков пише «Г-жа Вивиан Дамор-Блок (Дамор – по сцене. Блок – по одному из первых мужей)…», натякаючи на роль Блока в розвитку власноi поетичноi творчостi. (Тут i далi прим. пер.)] написала бiографiю «Мiй Ку-мир»[2 - Героя бiографii друзi часто називали Ку.], котра незабаром вийде у свiт i котру критики, ознайомившись iз рукописом, уже назвали ii найкращим твором. Охоронцi згадуваних у «Лолiтi» кладовищ не повiдомляють про появу привидiв. Якщо вважати «Лолiту» просто романом, то ситуацii та емоцii, про якi тут iдеться, залишатимуться для читача дратiвливо-незрозумiлими, а надто якщо позбавити iх життя, прикриваючись банальними ухиляннями. Чесно кажучи, в усьому творi немае жодноi непристойностi; справдi, грубий мiщанин, навчений сучасною модою приймати без жодних нападiв нудоти щедрi розсипи трибуквених слiв у пересiчному романi, здивуеться, не знайшовши iх тут. Якщо ж на догоду цьому парадоксальному ханжi редактор спробував би розбавити сцени, котрi певнiй уявi видадуться «збудливими» (з цього приводу дивiться iсторичне рiшення, винесене 6 грудня 1933 р. вельмиповажним Джоном М. Вулсi щодо iншоi, значно скандальнiшоi книжки[3 - Суд пiд головуванням Д. М. Вулсi ухвалив рiшення зняти заборону на публiкацiю в США роману Д. Джойса «Улiсс» i створив прецедент для перегляду законiв про видавничу справу.]), чи уникнути iх, довелося б узагалi вiдмовитися вiд публiкацii «Лолiти», оскiльки саме цi сцени, безпiдставно засуджуванi кимось за начебто зайву чуттевiсть, виявляються найдiевiшими засобами в розгортаннi трагiчноi iсторii, що неухильно рухаеться до свого не менше нiж морального апофеозу. Цинiк скаже, що те саме стверджуе комерцiйна порнографiя; ерудит може заперечити, запевняючи, що палка сповiдь «Г. Г.» – просто буря у склянцi води; що принаймнi 12 % дорослих американцiв чоловiчоi статi – згiдно зi «скромними» пiдрахунками доктора Бланш Шварцман (цю iнформацiю отримано в особистому спiлкуваннi) – так чи iнакше щороку насолоджуються тим особливим досвiдом, який так розпачливо описуе «Г. Г.»; що, якби того фатального лiта 1947-го наш автор щоденника пiшов до професiонального психопатолога, катастрофи б не сталося. Однак тодi не було б i цiеi книжки. Вашому коментаторовi можна пробачити повтори того, на чому вiн наголошував у своiх книжках та на лекцiях, тобто що «непристойне» часто бувае просто синонiмом «незвичного»; видатний витвiр мистецтва, звiсно ж, завжди оригiнальний, тому за своею природою покликаний певною мiрою несподiвано шокувати. Я не маю жодних намiрiв прославляти «Г. Г.». Немае жодних сумнiвiв у тому, що вiн огидний, що вiн ниций, вiн – яскравий приклад моральноi прокази, у ньому сплелися жорстокiсть та грайливiсть, котрi, можливо, свiдчать про приховане страждання, але не додають йому привабливостi. Його дивакуватiсть тисне на iнших. Чимало його повсякденних розмiрковувань щодо людей та краевидiв Америки просто смiшнi. Розпачлива чеснiсть, що трiпотить у цiй сповiдi, не звiльняе його вiд грiха диявольського лукавства. Вiн ненормальний. Вiн не джентльмен. Однак його спiвоча скрипка своiми чарами збуджуе в душi нiжнiсть i спiвчуття до Лолiти, котрi змушують нас захоплюватися книжкою, попри вiдразу до автора! «Лолiтi» як опису клiнiчного випадку, безумовно, судилося стати класикою в колах психiатрiв. «Лолiта» як художнiй твiр значно виходить за межi сповiдi; однак для нас за ii наукову значущiсть та художню цiннiсть значно важливiший етичний вплив на серйозного читача, адже цей болючий особистiсний аналiз ховае в собi загальну мораль. Примхлива дiвчинка, самозакохана мати, заслiплений бажанням манiяк – це не просто мальовничi персонажi унiкальноi розповiдi; вони попереджають нас про небезпечнi тенденцii, вказують на ймовiрнi пороки. «Лолiта» повинна змусити всiх нас – батькiв, соцiальних працiвникiв, педагогiв – iз невтомною пильнiстю та проникливiстю докласти всiх зусиль до виховання кращого поколiння в безпечнiшому свiтi.     Джон Рей-молодший[4 - Дослiдники вважають, що це iм’я з’являеться в романi не випадково. Так звали англiйського натуралiста ХVII столiття, автора класифiкацii комах. Як вiдомо, Набоков зробив значний внесок до ентомологii.], доктор фiлософii     Вiдворт, Массачусетс Частина 1 1 Лолiта, свiтло мого життя, полумiнь мого тiла, мiй грiх i моя душа. Ло-лi-та: кiнчик язика рушае в подорож пiднебiнням, робить три кроки й на останньому торкаеться зубiв. Ло. Лi. Та. Вона була Ло, просто Ло, стоячи вранцi в однiй шкарпетцi, пiвтора метра без трьох сантиметрiв. Вона була Лолою в слаксах. Вона була Доллi в школi. Вона була Долорес на пунктирах документiв. Але в моiх обiймах завжди залишалася Лолiтою. Чи мала вона попередницю? Так, мала, авжеж мала. Правду кажучи, якби одного лiта я не закохався в певну першопочаткову дiвчинку-дитину, Лолiти могло б узагалi не бути. Це сталося в одному князiвствi на березi моря. Ох, а коли ж це було? Приблизно за стiльки ж рокiв до Лолiтиного народження, скiльки менi було того лiта. Убивця завжди потiшить вас красномовною прозою, можете на нього покластися. Панi та панове присяжнi, зразок Номер Один – те, чому заздрили погано поiнформованi, наiвнi, благороднокрилi серафiми. Помилуйтеся цим тернистим клубком. 2 Я народився в Парижi 1910 року. Мiй батько був лагiдною людиною з легким характером та справжньою мiшаниною генiв – громадянином Швейцарii австро-французького походження з дрiбкою Дунаю в жилах. За мить я збираюся роздати вам кiлька чарiвних, блискучих синiх листiвок. Вiн володiв розкiшним готелем на Рив’ерi. Його батько й обидва дiди продавали вино, прикраси та шовк вiдповiдно. У тридцять вiн побрався з англiйською дiвчиною, донькою Джеронiма Дунна, альпiнiста, й онукою двох дорсетських пасторiв, фахiвцiв у рiдкiсних галузях – палеопедологii[5 - Палеопедологiя – галузь палеогеографii, що вивчае давнi грунти. Палеогеографiя – наука про фiзико-географiчнi умови, що iснували на Землi в геологiчному минулому.] та еолових арфах[6 - Еолова арфа (названа на честь бога вiтру Еола) – дерев’яна рамка з кiлькома натягненими на нiй струнами з жил, що, коливаючись вiд вiтру, звучать нiжним тембром; iнструмент, струни якого перебирае вiтер.] вiдповiдно. Моя надзвичайно фотогенiчна мати загинула в результатi дивного нещасного випадку (пiкнiк, блискавка), коли менi було три, тож у мене вiд неi нiчого не залишилося, крiм теплого гнiзда в найтемнiшому минулому, у западинах та ущелинах пам’ятi, над якими – якщо ви досi спроможнi миритися з моiм стилем (я пишу пiд наглядом) – сiдае сонце мого раннього дитинства: безсумнiвно, вам усiм вiдомi запашнi останнi краплi дня, що висять разом iз мошвою над якимось розквiтлим живоплотом, у них несподiвано потрапляеш на прогулянцi та проходиш крiзь них бiля пiднiжжя пагорба в лiтнiх сутiнках – спека, мов у хутрi, й золотава мошва. Старша сестра моеi матерi, Сибiлла, з котрою побрався i котру невдовзi покинув батькiв двоюрiднй брат, була в нашiй родинi за безкоштовну гувернантку та покоiвку. Пiзнiше хтось казав менi, що вона була закохана в мого батька й вiн легковажно цим скористався одного дощового дня, утiм одразу викинув усе з голови, щойно погода покращилася. Я неабияк прив’язався до цiеi жiнки попри суворiсть – фатальну суворiсть – деяких ii правил. Можливо, iй хотiлося з часом зробити з мене кращого вдiвця, нiж той, яким був мiй батько. Тiтка Сибiлла мала блакитнi очi з рожевими повiками та блiде, наче з воску, обличчя. Вона писала вiршi. Була поетично марновiрною. Казала, що знае – помре невдовзi пiсля моiх шiстнадцятих уродин, i так i зробила. Їi чоловiк, успiшний комiвояжер парфумерноi фiрми, здебiльшого проводив час у Америцi, де врештi-решт заснував власну справу та придбав деяку нерухомiсть. Я зростав щасливою, здоровою дитиною в яскравому свiтi iлюстрованих книжок, чистого пiску, помаранчевих дерев, дружнiх собак, морських краевидiв та усмiхнених облич. Розкiшний готель «Мiрана» обертався навколо мене приватним усесвiтом, побiленим вапном космосом, усерединi бiльшого синього, що сяяв iззовнi. Усi, вiд кухарчука в фартусi до монарха в лiтньому костюмi, любили мене. Лiтнi американки, обiпершись на цiпки, нахилялися до мене, мов Пiзанськi вежi. Збанкрутiлi росiйськi княгинi не могли розрахуватися з моiм батьком, проте купували менi дорогi цукерки. А вiн, mon cher petit papa[7 - Мiй любий татусь (фр.).], брав мене кататися на човнi та велосипедi, вчив плавати, пiрнати i стояти на водних лижах, читав менi «Don Quixote»[8 - «Дон Кiхот» (iсп.). Роман Мiгеля де Сервантеса Сааведра.] й «Les Misеrables»[9 - «Знедоленi» (фр.). Роман В. Гюго.], а я обожнював i поважав його та радiв за нього щоразу, пiдслухавши, як слуги плiткують про його рiзноманiтних коханок, доброзичливих красунь, котрi багато мною займалися, воркували та лили дорогоцiннi сльози над моiм безжурним життям «безматченка». Я вiдвiдував англiйську школу за кiлька кiлометрiв вiд дому, грав там у рекетс та файфс[10 - Рiзновиди тенiсу.], здобував вiдмiннi оцiнки та чудово знаходив спiльну мову як з однокласниками, так i з учителями. До тринадцяти рокiв (тобто до того, як я вперше побачив свою маленьку Аннабеллу) я можу пригадати лише двi подii конкретного сексуального штибу – урочисту, пристойну й цiлковито теоретичну розмову в трояндовому садку школи про пiдлiтковi несподiванки з американським хлопчиком, котрий був сином вiдомоi кiноакторки, яку вiн рiдко бачив у тривимiрному свiтi; та деякi кумеднi реакцii певних частин мого органiзму на перлинно-матовi свiтлини з нескiнченно м’якою грою свiтла й тiнi в дорогому Пiшоновому альбомi «La Beautе Humaine»[11 - «Людська краса» (фр). Набоков вигадав i назву альбому, i фотографа, однак його прiзвище спiвзвучне французькому слову зi значенням «жiночi груди».], який я тихцем витягнув у готельнiй бiблiотецi з-пiд стосу лондонських «Графiк»[12 - Ілюстрований британський тижневик.] у мармуровiй палiтурцi. Пiзнiше мiй батько (на свiй чарiвний галантний лад) повiдомив менi все, що, на його думку, я повинен був знати про секс; це сталося незадовго до того, як восени 1923 року я поiхав на навчання до лiонського lycеe[13 - Lycеe (фр.) – лiцей, вища школа.] (де ми мали залишатися протягом трьох зим); проте, на жаль, улiтку саме того року вiн подорожував Італiею з Mme de R[14 - Панi Р. (фр.).] та ii донькою, тож я не мав кому пожалiтися, у кого попросити поради. 3 Аннабелла, як i автор, була змiшаного походження – у ii випадку напiванглiйкою, напiвголландкою. Сьогоднi я пам’ятаю ii риси не так чiтко, як кiлька рокiв тому, перш нiж зустрiв Лолiту. Існуе два типи зоровоi пам’ятi: ти або ретельно вiдтворюеш образ у лабораторii власного мозку, не заплющуючи очей (тодi я уявляю Аннабеллу в загальних термiнах, як-от «медового кольору шкiра», «тоненькi рученята», «коротко пiдстрижене волосся», «довгi вii», «великий яскравий рот»); або миттево викликаеш, не розплющуючи очей, на темному внутрiшньому боцi повiк об’ективну цiлковиту оптичну копiю коханого обличчя, маленький привид природних кольорiв (i саме так я бачу Лолiту). Тому дозвольте менi, описуючи Аннабеллу, просто обмежитися згадкою, що це була чарiвна дiвчинка, на кiлька мiсяцiв молодша за мене. Їi батьки були давнiми друзями моеi тiтки й такими ж, як вона, пуританами. Вони винаймали вiллу неподалiк вiд готелю «Мiрана». Лисий засмаглий пан Лi та огрядна напудрена панi Лi (народжена Ванесса ван Несс). О, як я ненавидiв iх! Спершу ми з Аннабеллою розмовляли про другорядне. Вона весь час набирала повну жменю дрiбного пiску й дозволяла йому висипатися крiзь пальцi. Нашi мiзки були налаштованi на хвилю iнтелiгентних европейських пiдлiткiв того часу й середовища; сумнiваюся, що в нашiй зацiкавленостi множинними заселеними свiтами, тенiсними змаганнями, безкiнечнiстю, солiпсизмом i таким iншим можна було знайти якусь особисту обдарованiсть. Нiжнiсть та вразливiсть молодих звiрят вiдлунювали всерединi нас однаковим гострим болем. Вона хотiла стати сестрою милосердя в якiйсь голоднiй азiйськiй краiнi, а я мрiяв бути славетним шпигуном. Зненацька ми божевiльно, незграбно, безсоромно, болiсно закохалися одне в одного; я б додав, безнадiйно, адже таку шалену взаемну пристрасть можна втамувати, лише по-справжньому поглинувши й засвоiвши кожну частинку душi та плотi iншого; тимчасом ми навiть не могли знайти мiсцину, щоби злягтися, як це з легкiстю вдаеться дiтям нетрiв. Пiсля однiеi невдалоi спроби нiчноi зустрiчi в неi в садку (про що я розповiм пiзнiше) едине усамiтнення, яке нам дозволяли, – лежати на найзалюдненiшiй частинi plage[15 - Пляжу (фр.).], де нас, можливо, не чули, але точно бачили. Там, на м’якому пiсочку за кiлька крокiв вiд дорослих, ми лежали цiлий ранок у закам’янiлому шалi жаги та чiплялися за кожну благословенну ваду в часопросторi, щоб скористатися нагодою й торкнутися одне одного: ii рука повзла до мене, напiвзаховавшись у пiску, ii тонкi засмаглi пальцi, мов сновиди, щоразу наближалися до мене; потiм ii перламутрове колiно вирушало в довгу обачну подорож; подекуди випадковий вал, зведений молодшими дiтьми, слугував нам достатнiм прикриттям, аби поспiхом торкнутися солоними губами. Цi незавершенi дотики доводили нашi здоровi й недосвiдченi тiла до такого роз’ятрення, що навiть прохолодна блакить води, пiд якою ми продовжували чiплятись одне за одного, не дарувала полегшення. Серед скарбiв, загублених мною за роки поневiрянь у дорослому вiцi, була зроблена моею тiткою свiтлина, на якiй навколо столика вуличного кафе зiбралися Аннабелла, ii батьки та статечний пiдстаркуватий кульгавий джентльмен, котрий того лiта упадав за тiткою Сибiллою. Аннабелла вийшла не надто гарно – камера упiймала ii в ту мить, коли вона нахилилася до свого chocolat glace[16 - Шоколадного морозива (фр.).]; у сонячнiй плямi, що в неi переходила ii загублена краса (наскiльки я пригадую фото), дiвчинку можна було впiзнати лише завдяки голим плечикам та продiлу у волоссi; а я, сидячи трохи далi вiд решти, вийшов iз якоюсь драматичною чiткiстю: похмурий густобровий профiль хлопчини в темнiй спортивнiй футболцi та гарно скроених бiлих шортах, що дивиться, схрестивши ноги, кудись убiк. Цю свiтлину зробили в останнiй день того фатального лiта, за кiлька хвилин до нашоi другоi й останньоi спроби ошукати долю. Вигадавши непереконливий привiд (це був наш найостаннiший шанс, тож нiщо не мало значення), ми втекли з кафе на пляж, знайшли усамiтнений клаптик пiску й там, у фiолетовому затiнку якихось червонястих скель, що утворили щось на зразок печери, нашвидкуруч обмiнялися короткими ласками, единими свiдками яких були загубленi кимось окуляри. Я вже стояв на колiнах, наготувавшись оволодiти любонькою, коли з води з непристойними пiдбадьорливими вигуками вийшли двое бородатих купальникiв – старий моряк та його брат, – а за чотири мiсяцi вона померла вiд тифу на островi Корфу. 4 Я знову й знову гортаю цi жалюгiднi спогади й невтомно перепитую себе, чи, бува, не там, у мерехтiннi того вiддаленого лiта, трiснуло мое життя. А може, та надмiрна жага, яку я вiдчував до дитини, була першим свiдченням вродженоi особливостi? Намагаючись проаналiзувати своi колишнi прагнення, бажання, дii й таке iнше, я вiддаюся на поталу якоiсь ретроспективноi уяви, що живить аналiтичнi здiбностi безмежними альтернативами, тож будь-який зображений у думках шлях невпинно розгалужуеться в божевiльно складнiй перспективi пам’ятi. Утiм, я впевнений, що якимось чарiвним та доленосним чином Лолiта почалася з Аннабелли. А ще я знаю, що шок вiд смертi Аннабелли змiцнив невдоволення тим страхiтливим лiтом та перетворив ii на перешкоду для подальших романтичних пригод у роки моеi холодноi юностi. Нашi духовнi й фiзичнi начала так досконало переплелися, як це навiть не снилося сучасним неотесаним дiловим пiдлiткам iз нехитрими почуттями та стандартними мiзками. Пiсля смертi Аннабелли минуло чимало часу, а я продовжував вiдчувати, як ii думки ширяють серед моiх. Задовго до нашого знайомства ми бачили однаковi сни. Ми порiвнювали записи в щоденниках. Помiчали дивне спорiднення. У червнi одного й того ж року (1919-го) до ii будинку та мого у двох вiддалених краiнах залетiла чиясь канарка. Ох, Лолiто, якби ти мене так кохала! Розповiдь про нашу першу невдалу спробу влаштувати побачення я притримав на кiнець iсторii про мiй «аннабелльний» перiод. Якось уночi iй вдалось ошукати жорстоку пильнiсть батькiв. У гайку нервових, тонколистих мiмоз, позаду вiлли, ми влаштувалися на руiнах кам’яного пристiнка. У темрявi крiзь нiжнi деревця виднiлись арабески осяйних вiкон, котрi, злегка пiдфарбованi кольоровим чорнилом чуттевоi пам’ятi, тепер нагадують менi гральнi карти (напевно, через те, що наш ворог у будинку був зайнятий грою в бридж). Вона здригалася й посмикувалася, коли я цiлував ii в кутик розтулених губ та гарячу мочку вуха. Угорi над нами, серед силуетiв тонкого видовженого листя, блiдо сяяло скупчення зiрок: цi сповненi життя небеса видавалися таким ж оголеними, як вона пiд своею легкою сукенкою. Я бачив на тлi неба ii обличчя, таке навдивовижу чiтке, наче воно випромiнювало власне свiтло. Їi ноги, прекраснi жвавi нiжки, не надто притискались одна до одноi, а коли моя рука знайшла те, що шукала, на ii дитячому личку з’явився вираз якоiсь марновiрноi замрiяностi – напiвзадоволення, напiвболю. Вона сидiла трохи вище за мене й, щоразу нахиляючись у своему самотньому екстазi, щоб поцiлувати мене, слабким, дрiмотним, м’яким, майже скорботним рухом нахиляла голову, а ii колiнця ловили й стискали мое зап’ястя, щоб потiм знову розслабитися; ii рот тремтiв i кривився вiд гiркоти якогось чарiвного трунку i, хрипко дихаючи, наближався до мого обличчя. Вона намагалася втамувати любовну муку, спершу грубо потерши своiми сухими вустами моi; потiм моя мила вiдсахувалася, нервово вiдкидаючи волосся, а тодi знову загадково прихилялася ближче й дозволяла менi напитись ii вiдкритими вустами, а я був готовий щедро запропонувати iй усе – мое серце, мое горло, моi нутрощi. Я дозволив iй тримати в незграбному кулачку скiпетр моеi пристрастi. Пригадую, як вiд неi пахло якоюсь пудрою, котру, гадаю, вона вкрала в материноi iспанськоi покоiвки, – солодкавий дешевий мускусний парфум. Вiн сплiтався з ii власним бiсквiтним ароматом, i раптом чаша моiх почуттiв наповнилася по вiнця; вилитись iм завадила несподiвана метушня в сусiдньому кущi, i ми вiдсахнулись одне вiд одного та з болем у жилах прислухалися до того, що, мабуть, було котом-нишпоркою. Із будинку пролунав материн голос, що кликав ii з наростанням нестямних ноток, а доктор Купер важко прокульгав до садка. Однак тi заростi мiмози, мерехтiння зiрок, тремтiння, полум’я, медова роса та бiль залишилися зi мною, а маленька дiвчинка iз засмаглими на морi ногами та пристрасним язиком вiдтодi завжди переслiдувала мене, аж поки нарештi, двадцять чотири роки по тому, я не розсiяв чари, втiливши ii образ у iншiй. 5 Днi моеi юностi, коли я озираюся на них, здаються менi блiдим вихором повторюваних клаптикiв, що летять геть, наче ранкова заметiль використаних серветок, що кружляе за вiкном останнього вагона, з якого дивиться на неi пасажир потяга. У своiх гiгiенiчних зв’язках iз жiнками я залишався практичним, iронiчним та стрiмким. У студентськi роки в Парижi та Лондонi я задовольнявся продажними кралями. Учився я ретельно та старанно, однак не надто результативно. Спершу планував отримати ступiнь iз психiатрii, як вчинило чимало manquе[17 - Manquе (фр.) – невдаха.], але виявився ще бiльшим manquе, нiж вони; жахливо виснажився, почувався таким пригнiченим, що вирiшив навiдатися до лiкаря; так я перейшов до вивчення англiйськоi лiтератури, котрим завершуе свiй шлях не один зневiрений поет, перетворившись на професора у твiдовому костюмi та з люлькою в зубах. Париж менi пасував. Я обговорював радянськi фiльми з емiгрантами. Сидiв з уранiстами[18 - Уранiзм – термiн дев’ятнадцятого столiття, що спочатку описував чоловiкiв iз «жiночою психiкою в чоловiчому тiлi», яких сексуально приваблюють чоловiки, а згодом був поширений на поняття гомосексуальностi в цiлому.] в кафе «Deux Magots»[19 - «Les Deux Magots» (фр.) (два маготи – двi китайськi фiгурки) – кав’ярня в кварталi Сен-Жермен-де-Пре на площi Сен-Жермен у VI окрузi Парижа.]. Публiкував звивистi есеi в нiкому не вiдомих журналах. Я писав пародii: …Фройляйн фон Кульп Нехай озирнеться, узявшись за клямку; Я не пiду за нею. Нi за Фрескою. Анi За чайкою[20 - Пародiя на «Вiрш» Т. С. Елiота.]. Над однiею моею статтею пiд назвою «Прустiвська[21 - Марсель Пруст – французький письменник, есеiст i критик, що здобув свiтове значення як автор роману-епопеi «У пошуках утраченого часу», одного з найвидатнiших творiв лiтератури двадцятого столiття.] тема в листi Кiтса[22 - Джон Кiтс – англiйський поет, представник другого поколiння англiйського романтичного руху.] Бенджамiновi Бейлi» посмiювалося шiсть-сiм читачiв-учених. Я сiв за «Histoire abregеe de la poеsie anglaise»[23 - «Коротка iсторiя англiйськоi поезii» (фр.).] на замовлення одного вiдомого видавництва, а потiм узявся укладати пiдручник iз французькоi лiтератури для англомовних (iз порiвняльними прикладами з англiйських творiв), котрим займався впродовж сорокових рокiв та останнiй том якого був майже готовий напередоднi мого арешту. Я знайшов посаду викладача англiйськоi для дорослих у Отей[24 - Мiстечко неподалiк вiд Парижа, згодом стало його частиною.]. А потiм на кiлька зимових семестрiв мене найняла чоловiча гiмназiя. Час вiд часу я користувався знайомствами серед психотерапевтiв та соцiальних працiвникiв, аби навiдуватися разом iз ними до рiзноманiтних закладiв, наприклад сиротинцiв чи виправних шкiл, де мiг витрiщатися на блiдих юнок зi сплутаними вiями з абсолютною безкарнiстю, що дарована нам у снах. А зараз я хочу познайомити вас iз такою iдеею. У вiцi вiд дев’яти до чотирнадцяти рокiв трапляються дiвчатка, котрi вiдкривають зачарованим мандрiвникам, вдвiчi чи бiльше старшим за них, свою справжню суть – не людську, а нiмфiчну (тобто демонiчну); i цих обраних iстот я пропоную називати «нiмфетками». Читач помiтить, що часовi поняття я пiдмiняю просторовими. Насправдi менi б хотiлося, аби вiн побачив цi «дев’ять» та «чотирнадцять» як межi зачарованого острова iз дзеркальними пляжами та рожевими скелями, заселеного цими моiми нiмфетками та оточеного просторим туманним морем. Та чи всi дiвчатка в цих вiкових рамках нiмфетки? Звiсно ж нi. Інакше б ми, тi, хто володiе таемними знаннями, самотнi мандрiвники, ми, нiмфолепти, давно б утратили глузд. Краса – теж не обов’язковий критерiй; тодi як вульгарнiсть (чи принаймнi те, що називаеться так у деяких колах) не завжди шкодить iхнiм певним загадковим рисам – казковiй грацii, невловимiй, мiнливiй, пiдступнiй принадностi, що руйнуе душу й вiдрiзняе нiмфетку вiд ii ровесниць, котрi незрiвнянно бiльше залежать вiд просторового свiту одночасних явищ, нiж вiд того незбагненного острова зачарованого часу, де Лолiта граеться з такими ж, як вона сама. У цьому вiцi справжнiх нiмфеток значно менше, нiж умовно звичайних, чи просто гарненьких, чи «милих», чи навiть «чарiвних» i «привабливих», пересiчних, повненьких, безформних, холодношкiрих, людських за своею суттю дiвчаток iз округлими животиками та кiсками, тих, хто може чи не може перетворитися на справжнiх красунь (подивiться-но на потворну пампушечку в чорних панчохах та бiлому капелюшку, яка перетворюеться на приголомшливу зiрку екрана). Якщо дати звичайному чоловiковi групову свiтлину школярок чи гьорл-скаутiв i попросити вибрати наймиловиднiшу, вiн не обов’язково зупиниться на нiмфетцi. Слiд бути митцем i божевiльним, сповненим безмежноi меланхолii створiнням, iз бульбашкою гарячоi отрути мiж стегон та надсластолюбним вогнем, який нiколи не згасае в чутливому хребтi (ох, як нам доводиться щулитися та чаiтися!), аби одразу помiтити за невимовними прикметами – злегка котячими обрисами вилиць, тонкiстю та пухнастiстю кiнцiвок та iншими ознаками, перелiчити якi менi забороняють розпач, сором i сльози нiжностi, – маленького смертоносного демона з-помiж усiх дiтей: вона стоiть серед них невпiзнана та несвiдома своеi фантастичноi сили. І на додачу, оскiльки iдея часу вiдiграе в цiй справi таку визначну роль, учений повинен без здивування взяти до уваги, що мiж дiвчиною й чоловiком необхiдна певна вiкова рiзниця в кiлька рокiв (я б сказав, не менше десяти, а зазвичай – тридцять-сорок та аж до дев’яноста в кiлькох вiдомих випадках), щоб той мiг пiзнiше пiддатися чарам нiмфетки. Тут iдеться про пiдлаштування кришталика, особливу вiдстань, котру внутрiшне око долае з нервовим тремтiнням, певний контраст, який мозок осягае, задихнувшись вiд порочного задоволення. Були ми дiтьми обое тодi[25 - Цитата з вiрша «Аннабель Лi» Е. А. По. Переклад М. Стрiхи.], моя маленька Аннабелла не стала для мене нiмфеткою; я був iй рiвнею, самостiйним фавником, мешканцем того ж зачарованого острова часу; однак сьогоднi, у вереснi 1952-го, коли спливло двадцять дев’ять рокiв, я гадаю, що можу впiзнати в нiй первiсну фатальну плутанину в моему життi. Ми кохали одне одного передчасним коханням, iз тiею шаленiстю, що часто руйнуе дорослi життя. Я був мiцним хлопчиною й вижив, однак отрута залишилася в ранi, а рана назавжди зосталася роз’ятреною, незабаром я виявив, що подорослiшав у лонi цивiлiзацii, котра дозволяе двадцятип’ятирiчному чоловiковi цiкавитися шiстнадцятирiчною дiвчиною, але не дванадцятирiчною дiвчинкою. Не дивно, що мое доросле життя в европейський перiод виявилося жахливо подвiйним. Зовнi здавалося, що я мав так званi «нормальнi» стосунки з численними земними жiнками з грудьми-гарбузами чи грушками; а глибоко всерединi мене зжирало горнило пекельноi печi зосередженоi хтивостi до кожноi зустрiчноi нiмфетки, до якоi я, як законослухняний боягуз, не наважувався наблизитися. Жiночi самицi, котрими менi дозволяли оволодiти, були лише заспокiйливим. Я готовий повiрити, що вiдчуття, отриманi пiд час природного статевого зв’язку, не надто вiдрiзнялися вiд знайомих нормальним великим чоловiкам у спiлкуваннi зi своiми нормальними великими подругами в рутинному ритмi, що рухае свiт. Проблема в тiм, що тим джентльменам не довелося, а менi довелося пiзнати мерехтiння невимовно гострiшого блаженства. Найтьмянiший iз моiх снiв, що закiнчувалися полюцiею, заслiплював у тисячу разiв бiльше за все, що мiг собi уявити наймужнiший письменник-генiй чи найталановитiший iмпотент. Мiй свiт розколовся. Я усвiдомлював iснування двох статей, жодна з яких не була моею; а анатом назвав би обидвi жiночими. Та для мене, того, хто дивився крiзь особливу призму почуттiв, «вони вiдрiзнялися так само, як серп i серпанок»[26 - Схоже, цитату Набоков вигадав.]. Усе це я рацiоналiзую тепер, однак у двадцять чи ближче до тридцяти я не так чiтко розумiвся на власних муках. Тiло чудово знало, чого жадае, але мозок вiдхиляв усi його благання. Щойно я був переляканим i присоромленим, аж раптом робився безтямно оптимiстичним. Табу душили мене. Психоаналiтики улещували мене псевдозвiльненням вiд лiбiдiотизму. Те, що единим об’ектом любовного захвату для мене були сестри Аннабелли, ii служницi та прислужницi, подекуди здавалося менi провiсником божевiлля. А iнодi я казав собi, що вся справа в точцi зору й немае нiчого поганого в тому, що малолiтнi дiвчатка цiкавлять мене до потьмарення розуму. Дозволю собi нагадати читачевi, що згiдно з ухваленим у 1933 роцi законом «Про дiтей та молодь» «малолiтньою дiвчинкою» вважали «дiвчинку вiд восьми до чотирнадцяти рокiв» (а пiсля цього, вiд чотирнадцяти до сiмнадцяти, статут називав ii «юнкою»). З iншого боку, в Массачусетсi, США, «непутящою дитиною» технiчно вважаеться та, «котрiй вiд семи до сiмнадцяти рокiв» (i до того ж вона звично спiлкуеться з розпусними та аморальними суб’ектами). Г’ю Броутон, письменник часiв правлiння Якова Першого[27 - Якiв Перший – король Англii (1603—1625).], стверджував, що Рахав була блудницею вже в десятирiчному вiцi. Усе це надзвичайно цiкаво, i я припускаю, що ви вже бачите, як пiна тече в мене з рота, але нi, не тече, я просто змахую блошки приемних думок до крихiтного горняточка. Ось iще кiлька картинок. Примiром, Вергiлiй, котрий «нiмфетку спiвав у единому фонi»[28 - Тут Набоков посилаеться на староанглiйського поета, найiмовiрнiше вигаданого.], перевагу, однак, вiддав промежинам хлопцiв. Ось двi з iще не дозрiлих нiльських доньок короля Ехнатона[29 - Аменхотеп IV Ехнатон – фараон-реформатор Єгипту з XVIII династii приблизно з 1377 р. до Р. Х.] та його королеви Нефертiтi[30 - Нефертiтi – головна царська дружина давньоегипетського фараона Ехнатона.] (у подружжя таких було шестеро) – голенькi, лиш на шийках безлiч яскравих намист, розкинулися на подушках, не торканi пiсля трьох тисяч рокiв, зi своiми м’якими брунатними щенячими тiльцями, з пiдстриженим волоссям i видовженими ебеновими очима. Ось кiлька десятирiчних наречених, яких змушували сiдати на фасцинус – фалiчну слонову кiстку – в храмах класичноi науки. У деяких провiнцiях Схiдноi Індii шлюб та подружне життя з дiтьми, що не досягли статевоi зрiлостi, досi не така й дивина. Вiсiмдесятирiчнi старигани з народу лепча[31 - Корiнний народ Сiккiму, поширений також на пiвденному заходi Бутану, у схiдному Непалi та гiрських районах Захiдного Бенгалу.] злягаються з восьмилiтнiми дiвчатками, i всiм байдуже. Зрештою, Данте шалено закохався у свою Беатрiче, коли iй було лише дев’ять, така блискуча дiвчинка, розмальована, чарiвна, в багрянiй сукеночцi, прикрашенiй коштовностями, i сталося це в 1274 роцi у Флоренцii на приватному застiллi у веселому травнi. А коли Петрарка втратив голову вiд своеi Лаурини, вона була бiлявою дванадцятирiчною нiмфеткою й бiгла крiзь вiтер, пилок та цвiт, сама схожа на крилату квiтку серед чарiвноi рiвнини, на яку вiдкривався краевид iз Воклюзьких пагорбiв[32 - Гiрський масив, що належить до Передальп.]. Утiм, залишаймося манiрними та цивiлiзованими. Гумберт Гумберт ретельно намагався бути хорошим. Справдi щиросердно намагався. Вiн понад мiру поважав звичайних дiтей, iхню чистоту i вразливiсть i за жодних обставин не зiпсував би невинну дитину, якби iснував хоч найменший шанс на скандал. Та як калатало його серце, коли серед невинного натовпу вiн помiчав демонiчну дитину, «enfant charmante et fourbe»[33 - Чарiвне та пiдступне дитя (фр.). Чергова вигадана Набоковим цитата.], – туманний погляд, яскравi вуста, десять рокiв ув’язнення, якщо продемонструеш iй, що дивишся на неi. Так минало життя. Гумберт чудово мiг кохатися з Євою, але жадав саме Лiлiт. Груди рано починають бубнявiти бруньками (у вiцi 10,7 року), i це лише одна з низки соматичних змiн, що супроводжують перехiдний перiод. Наступна корисна ознака дозрiвання – поява першого багатого на пiгмент лобкового волосся (11,2 року). Блошки переливаються через вiнця мого горнятка. Кораблетроща. Атол. Я наодинцi зi змерзлою дитиною котрогось iз пасажирiв. Люба, це просто гра! Якими розкiшними були моi вигаданi пригоди, коли я сидiв на твердiй лавицi в парку, вдаючи, наче заглибився у книжку, вiд якоi перехоплюе дух. Навколо спокiйного вченого безтурботно гралися нiмфетки, наче вiн був знайомою статуею чи частиною свiтлотiнi пiд старим деревом. Якось маленька досконала красуня в картатiй сукеночцi гупнула важкоозброеною ногою по лавицi поруч зi мною, щоб занурити в мене своi тонкi голi рученята й затягнути зав’язку на роликовому ковзанi, – тодi я розчинився в сонячних променях, замiнивши книжкою фiговий листок, ii каштановi кучерi падали на подряпане колiно, а тiнь вiд листя, яку я з нею роздiлив, пульсувала й танула на нозi, що сяяла так близько вiд моеi хамелеоновоi щоки. Іншим разом надi мною в метро зависнула рудоволоса школярка, i червонястий пушок у неi пiд пахвою став одкровенням, що кiлька тижнiв залишалося у мене в кровi. Я можу перелiчити чимало таких одностороннiх мiнiатюрних романiв. Закiнчення деяких iз них було приправлено щедрим ароматом пекла. Траплялося, наприклад, що з балкону я помiчав у освiтленому вiкнi щось схоже на те, як роздягаеться нiмфетка перед послужливим дзеркалом. Ця iзольованiсть, ця вiддаленiсть, це видiння набувало небаченоi пiкантноi чарiвностi, що змушувала мене щодуху мчати назустрiч самотнiй насолодi. Але раптом нiжний вiзерунок оголеностi, якою я вже захоплювався, жорстоко перетворювався на огидну освiтлену лампою голу руку чоловiка у спiдньому, що читав газету бiля вiдчиненого вiкна спекотноi задушливоi безнадiйноi лiтньоi ночi. Стрибки через мотузку, класики. Та старушенцiя в чорному, що сидiла бiля мене на лавицi, на дибi моеi насолоди (нiмфетка намацувала пiдi мною загублену скляну кульку), i поцiкавилася, нахабна вiдьма, чи не болить у мене, бува, живiт. Ах, дай-но менi спокiй у моему опушеному парку, в моему порослому мохом садку. Нехай-но вони вiчно граються навколо мене. І не подорослiшають нiколи. 6 До речi, згодом я частенько розмiрковував, що сталося потiм iз тими нiмфетками. Чи не могло в нашому чавунно-гратчастому свiтi причин та наслiдкiв те приховане трiпотiння, викрадене мною в них, вплинути на iхне майбутне? Вона ставала моею, нiколи про це не дiзнавшись. Гаразд. Та чи не вiдгукнеться це потiм? Чи не зiпсував я якось ii долю, викликавши дiвочий образ у своiх хтивих фантазiях? О, це е й залишиться предметом глибоких i жахливих роздумiв. Утiм, я дiзнався, на що, виростаючи, перетворюються цi чарiвнi нiмфетки, що зводили з розуму своiми тоненькими ручками. Пригадую, якось у сiрi веснянi надвечiрнi години брiв я жвавою вулицею неподалiк вiд Мадлен[34 - Колишнiй цвинтар у Парижi, на мiсцi якого зараз розташований сквер Людовiка XVI.]. Повз мене пройшла швидким легким кроком на високих пiдборах невисока тоненька дiвчинка, ми одночасно озирнулися, вона зупинилася, i я пiдiйшов ближче. Їi голова ледве дiставала до волосся в мене на грудях, а кругленьке з ямочками личко було типовим для француженки. Менi сподобалися ii довгi вii та перлинно-сiра сукня, яка щiльно огортала юне тiло з нiмфiчним вiдлунням – iз прохолодою задоволення, стрибком мiж моiх стегон – чогось дитячого, змiшаного з професiйним frеtillement[35 - Трiпотiнням (фр.).] ii маленьких вертких сiдничок. Я поцiкавився ii цiною, i вона одразу вiдгукнулася з мелодiйною срiбною точнiстю (пташка, справжня пташка!): «Cent»[36 - Сто (фр.).]. Я спробував поторгуватися, але вона помiтила жахливо самотню жагу в моiх очах, направлених з такоi височини на ii округле чоло та зародок капелюшка (букетик i бантик). «Tant pis»[37 - Дуже погано (фр.).], – сказала вона i вдала, наче йде геть. Можливо, ще три роки тому я дивився, як вона повертаеться додому зi школи! Цей спогад вирiшив справу. Вона повела мене нагору звичайними крутими сходами зi звичайним сигналом дзвiнка, що повiдомляв мосье, котрий не бажав зустрiчi з iншим мосье, коли шлях був вiльний, – ми скорботно видряпалися до жалюгiдноi кiмнатки з лiжком та бiде. Вона, як завжди, вимагала свiй petit cadeau[38 - Невеличкий подаруночок (фр.).], а я, як завжди, поцiкавився ii iм’ям (Монiк) та вiком (вiсiмнадцять). Я чудово знав банальнi хитрощi вуличних повiй. Усi вони вiдповiдають «dix-huit»[39 - Вiсiмнадцять (фр.).] – маленькi бiдолашки мило щебечуть це з ноткою завершеностi й тужливого обману з десяток разiв на день. Однак цього разу було зрозумiло, що вона, ймовiрнiше, додала собi кiлька рокiв. На цi висновки мене наштовхнуло ii компактне, струнке та навдивовижу нерозвинене тiло. Роздягнувшись iз захопливою швидкiстю, вона хвилинку постояла бiля вiкна, частково загорнувшись у вицвiлий серпанок завiси, та з дитячим задоволенням (можливо, заготованим заздалегiдь) слухала шарманщика, котрий грав у налитому сутiнками дворi. Коли я подивився на ii рученята й помiтив бруднi нiгтi, дiвчина, наiвно насупившись, вiдповiла: «Oui, ce n’est pas bien»[40 - Так, це недобре (фр.).] – та рушила до умивальника, але я запевнив, що це несуттево, абсолютно несуттево. Їi пiдстрижене темне волосся, блискучi сiрi очi та блiда шкiра мали надзвичайно чарiвний вигляд. Їi стегна були не пишнiшими, нiж у хлопчика, що присiв навпочiпки; не приховуватиму правди (i саме тому я так вдячно плекаю перебування з Монiк у серпанково-сiрiй кiмнатцi спогадiв): серед тих приблизно вiсiмдесяти grues[41 - Розпутних жiнок (фр.).], що займалися мною, лише вона подарувала менi раптовий бiль справжнього задоволення. «Il еtait malin, celui qui a inventе ce truc-l?»[42 - Цей фокус вигадав хитрун (фр.).], – привiтно зауважила вона й так само поспiхом одягнулася. Я попросив ii про ще одне, ретельнiше обдумане побачення того ж вечора, i вона сказала, що зустрiне мене бiля кафе на розi, та заприсяглася, що за свое коротке життя ще нiколи не posе un lapin[43 - Пропускала побачення (фр.).]. Ми повернулися до тiеi ж кiмнати, я не мiг не сказати iй, яка вона чарiвна, а вона скромно озвалася: «Tu es bien gentil de dire ?a»[44 - Як мило ти це сказав (фр.).], а потiм, помiтивши те, що я й сам зауважив у дзеркалi, де вiдбивався наш маленький Едем, – огидну гримасу нiжностi, вiд якоi менi зчепило зуби й викривило рот, – маленька слухняна Монiк (о, жодних сумнiв, колись вона була нiмфеткою) захотiла дiзнатися, чи не варто iй стерти «avant qu’on se couche»[45 - Перш нiж ми ляжемо (фр.).] з вуст червону фарбу, якщо я планую ii поцiлувати. Звiсно ж, я планував це. Я вiддався iй несамовитiше, нiж будь-якiй юнiй панянцi, що була моею ранiше, а мое останне враження тiеi ночi вiд довгих вiй Монiк сповнене якоюсь радiстю, котру, як на мене, нечасто знайдеш у iнших згадках про мое принизливе, вбоге та мовчазне статеве життя. Схоже, вона надзвичайно зрадiла, отримавши вiд мене зайвi п’ятдесят фунтiв, i швидко вийшла в нiчну квiтневу мжичку, тягнучи за собою назирцi неповороткого Гумберта Гумберта. Зупинившись перед вiтриною, вона зi смаком промовила: «Je vais m’acheter des bas!»[46 - Куплю собi панчохи! (фр.)], i нехай я нiколи не забуду, як луснули маленькi дитячi вуста парижанки на словi «bas», промовленому так соковито, що «а» мало не перетворилося на короткий вибух життерадiсного «о». Наступного дня ми зустрiлись о чверть по другiй годинi дня в моему помешканнi, однак це побачення виявилося менш удалим: за нiч вона наче подорослiшала й перетворилася на жiнку. Пiдхопивши вiд неi застуду, я був змушений скасувати четверте побачення, утiм, я не шкодував, що розiрвав почуття, котрi загрожували нагородити мене тягарем фантазiй, вiд яких краятиметься серце, а потiм виснажитися до млявого розчарування. Тож нехай вона залишиться тiею гладкою, тонкою Монiк, якою була протягом кiлькох хвилин, коли злочинна нiмфетка просвiчувалася крiзь заклопотану юну повiю. Наше з нею знайомство наштовхнуло мене на низку думок, що можуть здатися читачевi, який на цьому розумiеться, цiлком очевидними. Прочитавши оголошення в якомусь соромiцькому журнальчику, одного бадьорого дня я опинився в бюро такоi собi Едiт, котра почала з пропозицii знайти собi спорiднену душу в наборi досить офiцiйних фотографiй у досить засмальцьованому альбомi («Regardez-moi cette belle brune!»[47 - Помилуйтеся-но на цю гарненьку брюнетку! (фр.)]). Коли я вiдштовхнув альбом i спромiгся пролепетати щось про своi злочиннi бажання, вона подивилася на мене так, наче збиралася вказати на дверi. Однак, поцiкавившись, скiльки я готовий витратити, велично погодилася познайомити мене з людиною, «qui pourrait arranger la chose»[48 - Котра могла це влаштувати (фр.).]. Наступного дня астматична, грубо розмальована, балакуча, просякнута часником жiнка з майже фарсовим провансальським акцентом i чорними вусами над багряною губою повела мене до свого власного, вочевидь, помешкання i там, попередньо смачно цмокнувши складенi пучки тлустих пальцiв, аби пiдкреслити свiй чудовий, наче пуп’янок, товар, театрально розчахнула завiсу, за якою виявилася кiмната, де, як на мене, зазвичай спала велика й невибаглива родина. Зараз там не було нiкого, крiм огидно товстоi, вiдразливо потворноi принаймнi п’ятнадцятирiчноi дiвчини з землистим обличчям i червоними стрiчками у важких чорних косах, яка, сидячи на стiльцi, вдавано няньчилася з лисою лялькою. Коли я похитав головою i спробував врятуватися з пастки, звiдниця, жваво базiкаючи, взялася задирати вицвiлу фуфайку на грудях юноi гiгантеси, а потiм, помiтивши мiй упертий намiр втекти, почала вимагати «son argent»[49 - Своi грошi (фр.).]. У кiнцi кiмнати вiдчинилися дверi, i до суперечки приедналися двое чоловiкiв, що обiдали на кухнi. Обидва були якiсь деформованi, з голими шиями, дуже смаглявi, а один ховався за темними окулярами. Позаду них причаiлися маленький хлопчик та замурзане клишоноге немовля. Із божевiльною, як у нiчних жахiттях, логiкою розгнiвана звiдниця тицьнула в чоловiка в окулярах i повiдомила, що ранiше вiн служив у полiцii, тож менi слiд робити те, що кажуть. Я пiдiйшов до Марii (адже саме таким було ii зоряне iм’я), котра тим часом перетягла своi гладкi стегна зi стiльця на ослiнчик за кухонним столом i повернулася до своеi зупи, а малюк узяв покинуту ляльку. У нападi спiвчуття, що додав моiй iдiотськiй поведiнцi драматичностi, я запхав купюру в ii байдужу руку. Вона передала мiй дар колишньому слiдчому, i аж тодi менi дозволили пiти. 7 Не знаю, чи не став альбом звiдницi додатковою ланкою в маргаритковому ланцюзi; однак зовсiм скоро я заради власноi безпеки вирiшив одружитися. Менi спало на думку, що розклад дня, домашня iжа, всi умовностi шлюбу, профiлактична одноманiтнiсть активностi в лiжку й, можливо, хтозна, подальше зростання певних моральних цiнностей, певних духовних замiнникiв зможуть допомогти менi якщо не очиститися вiд ницих та небезпечних бажань, то принаймнi мирно iх контролювати. Невеликий статок, що перейшов до мене пiсля батьковоi смертi (нiчого особливого – «Мiрану» вже давно продали) на додачу до моеi приголомшливоi, хай навiть трохи брутальноi, привабливостi дозволяв менi холоднокровно вирушити на пошуки. Гарненько помiркувавши, я обрав доньку польського лiкаря: так склалося, що цей добродiй лiкував мене вiд нападiв запаморочення й тахiкардii. Ми грали в шахи; його донька дивилася на мене з-за свого мольберта i вставляла позиченi в мене очi або кiсточки пальцiв у те кубiчне смiття, котре освiченi панянки писали тодi замiсть бузку та овечок. Дозвольте менi нагадати, спокiйно наголошуючи: я був, i досi залишаюся, попри mes malheurs[50 - Моi нещастя (фр.).], винятковим красенем, високим, зi стриманими рухами, м’яким темним волоссям та похмурими й завдяки цьому ще привабливiшими манерами. Часто виняткова мужнiсть вiддзеркалюеться в демонстрованих суб’ектом рисах чимось вiдлюдним та запаленим, тим, що годиться приховувати. Саме так було зi мною. На жаль, я чудово знав, що варто менi клацнути пальцями, як я отримаю будь-яку обрану дорослу жiнку; правду кажучи, я взяв собi за звичку поводитися з протилежною статтю не надто люб’язно, аби якась iз них не впала перестиглим плодом менi на холоднi колiна. Якби я був fran?ais moyen[51 - Пересiчний (середньостатистичний) француз (фр.).], любителем показних дам, я б легко мiг знайти серед божевiльних красунь, що билися в мою похмуру скелю, когось значно чарiвнiшого за Валерiю. Утiм, обираючи, я керувався мiркуваннями, котрi зводилися – як я занадто пiзно зрозумiв – до жалюгiдного компромiсу. Усе це лише доводить, яким страшенно недоумкуватим завжди був бiдолашний Гумберт у любовних справах. 8 Попри те що я переконував себе, наче шукаю просто чиеiсь заспокiйливоi присутностi, прославленоi pot-au-feu[52 - Французька страва (фр.) – бульйон у горщику.] та живоi пiхви, однак найбiльше у Валерii менi подобалася ii схожiсть iз маленькою дiвчинкою. Вона прикидалася дитиною не тому, що здогадалася про якусь iз моiх таемниць; просто це був ii стиль, i я попався. Правду кажучи, iй було принаймнi пiд тридцять (ii справжнього вiку я так нiколи й не дiзнався, адже навiть паспорт брехав), а зi своею цнотою вона попрощалася вже давно за обставин, що змiнювалися разом iз ii мiнливим настроем. А я своею чергою був таким наiвним, яким може бути тiльки збоченець. Вона здавалася пухнастою й грайливою, одягалася ? la gamine[53 - Як дiвчинка (фр.).], щедро демонструвала гладенькi нiжки, вмiла пiдкреслити оголенiсть бiлоi ступнi чорним оксамитом черевичкiв, i закопилювала вустонька, i грала ямочками, i метушилася, i вбиралася в австрiйську спiдничку, i струшувала коротенькими бiлявими кучериками наймилiшим та найбанальнiшим чином. Пiсля короткоi церемонii в ратушi я привiв ii до новоi, щойно винайнятоi квартири та трохи здивував, змусивши до початку любощiв одягнутися в просту дитячу сорочечку, яку вдалося поцупити з шафи в сиротинцi. Шлюбна нiч минула досить кумедно, i перед свiтанком я довiв iдiотку до iстерики. Однак реальнiсть незабаром перемогла. Висвiтлений кучерик виявив свiй темний корiнець; пушок обернувся колючками на поголенiй литцi; вологий рухливий рот (байдуже, як я шпигував його любов’ю) безчесно виявив свою схожiсть iз вiдповiдною частиною тiла на дорогоцiнному портретi ii покiйноi жабоподiбноi матiнки; i незабаром замiсть блiдого крихiтного пiдлiтка на руках у Гумберта Гумберта опинилася дебела, товста, коротконога, цицьката й майже безмозка баба. Так тривало з 1935 до 1939 року. Єдиним плюсом Валерii був мовчазний характер, який насправдi допомiг створити вiдчуття затишку в нашiй убогiй маленькiй квартирцi: двi кiмнатки, загазований краевид в одному вiкнi, цегляна стiна в другому, крихiтна кухня, черевикоподiбна ванна, де я вiдчував себе Маратом, дарма що не було бiлошийоi дiвчинки, щоб простромити мене[54 - Жан-Поль Марат – французький лiкар, публiцист, революцiонер пiд час Великоi французькоi революцii, голова Якобiнського клубу. Помер вiд рук Шарлотти Корде, котра заколола його ножем у ваннi.]. Нам випало чимало затишних вечорiв – вона занурювалась у свою «Paris-soir»[55 - «Паризький вечiр» (фр.). Французька вечiрня газета.], а я працював за рипучим столом. Ми вiдвiдували кiнотеатри, велоперегони та боксерськi матчi. До ii прiсноi плотi я повертався зрiдка, лише за гостроi потреби чи розпачу. У бакалiйника навпроти була маленька донечка, вiд чиеi тiнi я втрачав глузд; утiм, iз допомогою Валерii менi врештi-решт вдавалося знайти законний вихiд iз моеi фантастичноi скрути. Стосовно домашньоi iжi, про pot-au-feu ми, не змовляючись, забули й харчувалися здебiльшого в тiсному ресторанчику на rue Bonaparte[56 - Вулицi Бонапарта (фр.).], де скатертина була вкрита винними плямами й постiйно чулася чужомовна балаканина. Антиквар у сусiдньому будинку виставив у захаращенiй вiтринi розкiшний барвистий – зелений, червоний, золотий та чорнильно-синiй – старовинний американський естамп паротяга з велетенською трубою, великими химерними лiхтарями й гiгантським скотоскидачем, що тягнув своi рожево-бузковi вагони в степову горобину нiч та щедро змiшував помережаний iскрами чорний дим iз ii пухнастими грозовими хмарами. Щось зблиснуло. Улiтку 1939-го помер mon oncle d’Amеrique[57 - Мiй американський дядечко (фр.).], залишивши менi кiлька тисяч щорiчного прибутку за умови, що я переiду до Америки i виказуватиму хоч якусь цiкавiсть до його бiзнесу. Така перспектива була менi якраз до душi. Я вiдчував, що мое життя потребуе струсу. До того ж було ще дещо: плюш сiмейного затишку погризла мiль. Протягом кiлькох останнiх тижнiв я помiчав, що моя товста Валерiя не при собi – вона виявляла дивний неспокiй, а подекуди навiть щось схоже на роздратування, що аж нiяк не пасувало звичному персонажевi, якого вона мала для мене грати. Коли я повiдомив, що незабаром ми вiдпливаемо до Нью-Йорка, вона стривожилась i спантеличилася. Почалася надокучлива метушня з ii документами. Вона мала нансенiвський паспорт[58 - Мiжнародний документ, що посвiдчував особу власника i вперше почав видаватися Лiгою Нацiй для бiженцiв без громадянства.], котрий радше слiд було назвати нонсенсiвським, а поважне швейцарське громадянство ii чоловiка чомусь не сприяло отриманню вiзи; я вирiшив, що це необхiднiсть скнiти в довгих чергах до префектури та iншi формальностi зробили ii такою мовчазною, попри моi терплячi запевняння, що Америка – краiна рожевих дiтей та велетенських дерев, де життя буде значно кращим, нiж у нудному сiрому Парижi. Якось уранцi, коли вже майже дали лад ii паперам, ми виходили з якоiсь офiцiйноi будiвлi, аж раптом Валерiя, шкандибаючи поруч зi мною, почала безмовно й несамовито хитати своею пуделевою головою. Спершу я не звертав на це уваги, а потiм поцiкавився, чи не вирiшила вона, бува, що там усерединi щось е. Вона вiдповiла (перекладаю з французьких слiв, якi, власне, вже були, як менi здаеться, перекладом якоiсь слов’янськоi банальностi): «У моему життi е iнша людина». Що й казати, для чоловiка це найогиднiшi слова. Зiзнаюся, вони мене приголомшили. Вiдгамселити ii вiд душi просто на вулицi, як зробив би порядний мiщанин, було неможливо. Довгi роки прихованих страждань навчили мене надлюдськоi витримки. Тож я негайно запхав ii до таксi, що вже певний час привiтно повзло вздовж хiдника, й у цьому вiдносному усамiтненнi спокiйно запропонував пояснити своi дикунськi слова. Лють зростала й душила мене не тому, що я вiдчував щось до посмiховиська на iм’я мадам Гумберт, а тому, що лише я мiг приймати рiшення стосовно законних та незаконних статевих зносин, i ось, маеш, Валерiя, удавана дружина, безсоромно зiбралася розпоряджатися на свiй розсуд моiм благополуччям та долею. Я повторив запитання, але вона не припинила своеi бурлескноi балаканини, продовжуючи розпинатися про те, що нещасна зi мною, та повiдомляючи про намiри негайно розлучитися. «Mais qui est-ce?»[59 - То хто ж вiн такий? (фр.)], – загорлав я врештi-решт, гупнувши ii кулаком по колiну, а вона, навiть не клiпнувши, витрiщилася на мене так, наче вiдповiдь була занадто очевидна й не потребувала пояснень, i потiм, рвучко здвигнувши плечем, вказала на м’ясисту потилицю водiя. Вiн загальмував бiля невеличкого кафе й вiдрекомендувався. Не пригадую його неоковирного прiзвища, але пiсля всiх цих рокiв досi чiтко пам’ятаю його самого – кремезний бiлогвардiець, пишновусий колишнiй полковник, пiдстрижений iжачком. Цим дурнуватим бiзнесом у Парижi займалися тисячi таких, як вiн. Ми сiли за столик; царський прибiчник замовив вина, а Валерiя, приклавши до колiна мокру серветку, продовжувала говорити, радше в мене, нiж зi мною; цю величну посудину вона наповнювала з такою балакучiстю, про iснування якоi я й не пiдозрював, i на додачу весь час вистрiлювала залпом слов’янських фраз у свого незворушного коханця. Ситуацiя склалася смiховинна i зробилася ще смiшнiшою, коли таксомоторний полковник iз власницькою усмiшкою зупинив Валерiю й почав розпинатися про своi погляди та плани. Приправивши ретельно вимовленi французькi слова жахливим акцентом, вiн змалював той свiт кохання та працi, в який збирався увiйти плiч-о-плiч iз крихiткою дружиною, Валерiею. Вона тим часом чепурилася, малювала зморщенi губки, посмикувала блузку на грудях, потроiвши при цьому пiдборiддя, i таке iнше, а вiн просторiкував про неi так, наче ii з нами не було й наче вона – маленька безпритульниця, котру заради ii власного добра переводять вiд мудрого опiкуна до ще мудрiшого; попри те що моя безпомiчна лють, можливо, перебiльшувала та спотворювала його слова, можу заприсягнутися, що вiн дiйсно консультувався зi мною щодо ii дiети, циклiв, гардеробу та книжок, якi вона прочитала чи мусить прочитати. «Гадаю, – сказав вiн, – iй сподобаеться “Жан Христоф”[60 - Роман Ромена Роллана, виданий у десятьох томах з 1904 до 1912 року.], ви погоджуетеся?» О, та вiн справжнiй лiтературознавець, цей пан Таксович. Я поклав край його белькотiнню, запропонувавши Валерii негайно спакувати своi небагатi пожитки, на що вульгарний полковник галантно запевнив, що власноруч вiднесе iх до машини. Повернувшись до виконання своiх службових обов’язкiв, вiн повiз Гумбертiв до iхнього маетку, i Валерiя цiлу дорогу базiкала, а Гумберт Грозний сперечався з Гумбертом Сумирним, кого саме вб’е Гумберт Гумберт – ii, коханця, обох чи нiкого. Пригадую, як колись я тримав у руках пiстолет, що належав моему унiверситетському друговi, у той перiод мого життя (здаеться, я про нього не розповiдав, однак це не суттево), коли я плекав iдею насолодитися його маленькою сестрою (найчистiшою з нiмфеток, iз чорним бантом у волоссi), а потiм застрiлитися. А зараз я розмiрковував, чи варто Валечку (як називав ii полковник) застрелити, задушити або втопити. У неi були надзвичайно чутливi ноги, тож я вирiшив обмежитися тим, що завдам iй жахливого болю, щойно ми залишимося сам на сам. Однак i цього не сталося. Валечка, котра тодi вже проливала цiлi струмки слiз, пiдфарбованих розмащеною райдугою косметики, взялася абияк набивати речами скриню, двi валiзи та готову луснути коробку, а фантазiю про те, як я взую гiрськi черевики й, розбiгшись, добряче хвицьну ii в зад, неможливо було втiлити в життя, адже клятий полковник увесь час тинявся десь неподалiк. Я не можу сказати, що вiн поводився нахабно чи щось таке; навпаки, вiн демонстрував (наче на боковiй сценi театру, до якого мене затягли) стриману старосвiтську вихованiсть, приправляючи кожен свiй рух усiма можливими кепсько вимовленими вибаченнями («j’ai demande pardonne – перепрошую – est-ce que j’ai puis – можна менi» й так далi) та з неабияким тактом вiдвертався, поки Валечка красномовно здирала з мотузки над ванною своi рожевi панталони; утiм, здавалося, наче le gredin[61 - Розбiйник (фр.).] опиняеться одночасно всюди, пiдлаштовуючи свое тiло пiд анатомiю квартири, читаючи в моему крiслi мою газету, розплутуючи вузли на стрiчцi, скручуючи собi цигарку, перелiчуючи чайнi ложечки, навiдуючись до вбиральнi, допомагаючи своiй хвойдi загорнути подарований ii батьком електричний фен i виносячи на вулицю ii пакунки. Я сидiв, склавши руки, одним стегном на пiдвiконнi й помирав вiд ненавистi та нудьги. Урештi-решт обое вимелися з квартири, що аж тремтiла, – вiбрацiя затраснутих мною дверей досi вiдлунювала в кожному моему нервi, це був блiдий замiнник того ляпасу, яким я мав влучити iй прямiсiнько у вилицю згiдно з правилами сучасного кiно. Незграбно граючи свою роль, я протупотiв у ванну, щоб перевiрити, чи не забрали вони мiй англiйський одеколон; нi, не забрали; однак я помiтив, здригнувшись вiд огиди, що колишнiй царський радник, вiд душi спорожнивши сечовий мiхур, не злив за собою воду. Ця урочиста калюжа чужоi сечi з вологим жовто-коричневим недопалком здалася менi найвищою образою, i я шалено роззирнувся в пошуках зброi. Насправдi, слiд визнати, саме росiйська мiщанська ввiчливiсть (можливо, з домiшками чогось азiатського) змусила добродiя полковника (Максимовича! – таксi думок раптом повернуло менi його прiзвище), надзвичайно манiрного, як усi росiяни, чоловiка, справити свою приватну потребу з пристойною беззвучнiстю, щоб не пiдкреслювати скромнi розмiри господаревого житла громоподiбним водоспадним потоком поверх власноi приглушеноi цiвки. Утiм, це не спало менi на думку, коли, ревучи вiд лютi, я нишпорив кухнею в пошуках чогось суттевiшого за мiтлу. Потiм, облишивши пошуки, я кинувся на вулицю з героiчним намiром атакувати його голими руками; попри свою природжену енергiйнiсть, я анiтрохи не схожий на боксера, тодi як невисокий, однак широкоплечий Максимович здавався вилитим iз чавуну. Порожня вулиця нiчим не пiдказувала про вiд’iзд моеi дружини, крiм загубленого в багнюцi гудзика зi штучним камiнням (котрий вона ранiше берегла три нiкому не потрiбних роки у зламанiй коробочцi), i, ймовiрно, вберегла мене вiд розбитого до кровi носа. Проте менi було байдуже. Минув час, i я насолодився своею маленькою помстою. Якось один пан iз Пасадени повiдомив менi, що панi Максимович, уроджена Зборовська, померла пiд час пологiв у 1945 роцi. Якимось чином вони з чоловiком потрапили до Калiфорнii й там цiлий рiк за чудову платню брали участь в експериментi вiдомого американського етнолога. Дослiд мав на метi вивчити особистi та расовi реакцii органiзму на дiету з бананiв i фiнiкiв за умови постiйного пересування на чотирьох. Мiй iнформатор, лiкар, присягався, що на власнi очi бачив огрядну Валечку та ii полковника (вже посивiлого й теж досить гладкого), котрi старанно плазували чистими пiдлогами яскраво освiтлених примiщень (фрукти стояли в одному, вода в другому, пiдстилки в третьому й так далi) у товариствi ще кiлькох чотириногих представникiв безпомiчних злидарiв. Я спробував знайти результати цього експерименту в «Антропологiчному ревю», однак iх, вочевидь, iще не оприлюднили. Цим науковим плодам потрiбен час, щоб достигнути. Сподiваюся, коли iх опублiкують, там будуть фотографii, хоча малоймовiрно, що до в’язничноi бiблiотеки запливе така iнтелектуальна праця. Бiблiотека, якою я останнiм часом обмежуюся, попри послуги мого захисника, – чудовий приклад безглуздого еклектизму, який диктуе вибiр книжок для таких закладiв. Тут, безумовно, е Бiблiя та Дiккенс (старовинне видання Дж. В. Дiлiнггема, Нью-Йорк, MDCCCLXXXVII); i «Дитяча енциклопедiя» (з досить гарненькими свiтлинами сонячноволосих гьорл-скаутiв у трусиках), е й «Оголошено вбивство» Агати Крiстi; проте е також такi блискучi дурнички, як «Волоцюга в Італii» Персi Ельфiнстоуна, автора «Повернення до Венецii», Бостон, 1868-й, та вiдносно нова (1946) «Хто е хто у свiтлi софiтiв» – перелiк акторiв, режисерiв, драматургiв та знiмки статичних сцен. Гортаючи вчора ввечерi останню згадану книжку, я отримав у нагороду один iз тих слiпучих збiгiв, якi логiк ненавидить, а поет обожнюе. Переписую тут бiльшу частину сторiнки: «Пiм, Роланд. Народився в Лундi, Массачусетс, у 1922-му. Отримав сценiчну освiту в Ельсiнорському театрi, Дербi, Нью-Йорк. Дебютував у “Сонце пробилося крiзь хмари”. Серед численних вистав iз його участю – “За два квартали звiдси”, “Дiвчина в зеленому”, “Переплутанi чоловiки”, “Дивний гриб”, “На волосинцi”, “Джон Лавлi”, “Ти менi наснилася”. Куiлтi, Клер. Американський драматург. Народився в Оушен-Сiтi, Нью-Йорк, у 1911 роцi. Навчався в Колумбiйському унiверситетi. Почав працювати в комерцiйнiй галузi, однак пiзнiше звернувся до написання п’ес. Автор “Маленькоi нiмфи”, “Ледi, що любила блискавку” (у спiвавторствi з Вiвiан Даркблум), “Темного вiку”, “Дивного гриба”, “Батькiвськоi любовi” та iнших. Гiднi уваги багато його дитячих п’ес. “Маленька нiмфа” (1940) промандрувала понад двадцять тисяч кiлометрiв i була показана на сценах провiнцiй 280 разiв упродовж однiеi зими, перш нiж потрапити до Нью-Йорка. Захоплення: спортивнi автiвки, фотографiя, домашнi тваринки. Квайн, Долорес. Народилася в 1882-му в Дейтонi, Огайо. Вивчала сценiчну майстернiсть у Американськiй академii. Дебютувала в Оттавi в 1900-му. У Нью-Йорку вперше виступила у виставi “Не розмовляй iз незнайомцями” в 1904 роцi. Вiдтодi зникла в… [перелiк якихось тридцяти п’ес]». Із яким безпомiчним стражданням я досi звиваюся, побачивши iм’я моеi дорогоцiнноi коханоi, навiть тут, поруч iз прiзвищем якоiсь театральноi вiдьми! Напевно, вона теж могла стати акторкою. Народилася в 1935-му. Виступала (до речi, помiтив описку в попередньому абзацi, але, прошу, не виправляй ii, Кларенсе) у «Вбитому драматурзi». Квайн-швайн. Клер вiд рук моiх помер. Ох, моя Лолiто, едине, що менi залишилося, – гратися словами. 9 Тяганина з розлученням змусила мене вiдкласти свою подорож, i земну кулю огорнув морок черговоi свiтовоi вiйни, коли пiсля зими, що минула пiд знаком нудьги та пневмонii в Португалii, я нарештi дiстався до берегiв Америки. У Нью-Йорку я радо погодився на легку роботу, запропоновану менi долею: здебiльшого вона стосувалася написання та редагування парфумерних оголошень. Я вiтав ii поверховий характер та псевдолiтературнi риси й займався нею, коли не мiг вигадати нiчого кращого. З iншого боку, унiверситет вiйськових часiв у Нью-Йорку вмовив мене закiнчити порiвняльну iсторiю французькоi лiтератури для англомовних студентiв. На перший том я витратив кiлька рокiв, мало не щодня працюючи по п’ятнадцять годин. Озираючись на тi днi, я бачу, що вони акуратно подiленi на просторе свiтло й вузьку тiнь: свiтло стосуеться радiсних пошукiв у розкiшних, мов палаци, бiблiотеках, а тiнь – болiсних бажань та безсоння, про яке я вже достатньо сказав. Знайомий зi мною читач легко може уявити, як я серед спекотноi пилюки роздивлявся (на жаль, завжди здалеку) нiмфеток, що гралися в Центральному парку, та як мене вiдштовхував блиск дезодорованих канцелярських дiвчат, котрих один знаний жартiвник в одному з наших бюро весь час намагався менi нав’язати. Пропустiмо все це. Жахливе нервове виснаження запроторило мене до санаторiю бiльш нiж на рiк; я повернувся до роботи й незабаром знову опинився у шпиталi. Скидалося на те, що бадьоре життя на свiжому повiтрi допоможе менi одужати. Один iз моiх улюблених лiкарiв, чарiвний цинiк iз короткою коричневою борiдкою, мав брата, котрий саме збирався вести експедицiю до арктичних регiонiв Канади. Мене прикомандирували до неi як «спостерiгача за психiчними реакцiями». Час вiд часу (однак не надто успiшно) я разом iз двома молодими ботанiками та старим теслею користувався послугами однiеi з наших спецiалiсток iз харчування, Анiти Джонсон, котру, задоволено повiдомляю, незабаром вiдiслали лiтаком назад. Мене мало обходило, яка ж у цiеi експедицii мета. Зважаючи на кiлькiсть метеорологiв, можна було вирiшити, що ми простежуемо до його барлогу (десь, як менi здалося, на островi Принца Уельського) мандрiвний i хиткий пiвнiчний магнiтний полюс. Одна група органiзувала за допомогою канадцiв метеорологiчну станцiю в П’ерпойнтi бiля Мелвiлловоi протоки[62 - Мiсце розташування станцii – алюзiя на роман Г. Мелвiлла «П’ер, або Двозначностi».]. Друга група таких самих заблуд збирала планктон. Третя вивчала розвиток туберкульозу в тундрi. Берт, фотограф i невпевнений у собi чолов’яга, разом iз яким мене змушували щосили займатися рабською працею (вiн теж мав якiсь негаразди з психiкою), запевняв, що великi цабе з нашоi команди, справжнi керiвники, яких ми нiколи не бачили, зацiкавленi здебiльшого дослiдженнями впливу клiматичного потеплiння на хутро полярноi лисицi. Ми жили в збiрних дерев’яних халупах посеред докембрiйського гранiтного свiту. Мали цiлу купу запасiв – «Рiдерз дайджест», мiксер для морозива, хiмiчнi туалети й рiздвянi паперовi ковпаки. Мое здоров’я дивовижно покращилося, попри фантастичну порожнечу та нудьгу. Оточений бляклою рослиннiстю – верболозом i лишайниками, просочений i, гадаю, почищений свистуном-вiтром, сидячи на брилi пiд абсолютно прозорим небом (крiзь яке, однак, не просвiчувалося нiчого важливого), я почувався навдивовижу вiдчуженим вiд свого власного «я». Пухкенькi блискучi маленькi ескiмосочки зi своiм риб’ячим смородом, вiдразливим чорним як воронове крило волоссям та личками морських свинок збуджували мене ще менше, нiж Джонсон. Нiмфетки не живуть в арктичних регiонах. Я полишив аналiзувати дрейф крижин, друмлiни[63 - Форма льодовикового рельефу, невеликi згладженi пагорби.], гремлiнiв[64 - Мiфiчна iстота з англiйського фольклору.] та кремлi тим, хто розумiвся на цьому бiльше за мене, й деякий час намагався записувати те, що довiрливо вважав «реакцiями» (я помiтив, примiром, що сни пiд пiвнiчним сонцем зазвичай яскраво забарвленi, i це пiдтвердив мiй друг фотограф). Окрiм цього, я мусив опитувати своiх товаришiв на рiзноманiтнi теми, як-от ностальгiя, страх перед невiдомими тваринами, мрii про iжу та нiчнi фантазii, захоплення, вибiр радiопередач, змiни свiтогляду й таке iнше. Усiм це так набридло, що незабаром я цiлковито закинув свiй проект i лише наприкiнцi своеi двадцятимiсячноi «холодноi каторги» (як пожартував один iз ботанiкiв) нашкрябав вигаданий вiд першого до останнього слова та дуже колоритний звiт; читач може знайти його публiкацiю в «Анналах дорослоi психофiзики» за 1945 чи 1946 рiк, а також у випуску «Арктичних дослiджень», присвяченому нашiй експедицii, котра, зауважу на завершення, насправдi не мала нiчого спiльного з запасами мiдi на островi Вiкторiя чи схожими дурницями, як я пiзнiше довiдався вiд свого добродушного лiкаря, адже справжня ii мета була таемницею, про яку шепотiлися, тому дозволю собi додати лише, що, якою б вона не була, ii вдалося повнiстю досягнути. Читач засмутиться, дiзнавшись, що одразу пiсля повернення до цивiлiзацii менi знову довелося боротися з божевiллям (якщо цим жорстоким термiном можна назвати меланхолiю i вiдчуття нестерпноi пригнiченостi). Своiм цiлковитим одужанням я завдячую вiдкриттю, яке зробив пiд час перебування в одному дуже дорогому санаторii. Я вiдкрив невичерпне джерело жвавих веселощiв у можливостi обдурювати психiатрiв, хитро спрямовуючи iх на власний розсуд, не зiзнаючись, що знайомий з усiма iхнiми професiйними штучками, старанно вигадуючи для них суто класичнi сни (котрi змушували потiм iх самих, вимагачiв снiв, бачити жахiття i з криком прокидатися), дражнячи iх вигаданими «первiсними сценами» та жодного разу не дозволивши iм навiть здогадатися про справжню сексуальну скруту. Давши хабара медсестрi, я отримав доступ до деяких папок i, добряче розважившись, знайшов там картки, в яких мене називали «потенцiйним гомосексуалом» i «абсолютним iмпотентом». Ця забавка так сподобалася менi, а ii вплив на мою хворобу виявився таким цiлющим, що пiсля одужання я залишився там ще на мiсяць (чудово спав i iв, як школярка). А потiм я накинув собi ще тиждень заради единого задоволення – позмагатися з могутнiм новачком, перемiщеним[65 - Перемi?щенi особи – перемiщенi, силомiць виселенi або за розпорядженням влади переселенi люди, яким загрожують вiйськовi дii чи стихiйнi лиха, як-от: землетруси, повiнь, аварiя тощо.] (i, безумовно, схибленим) свiтилом, котрого прославило вмiння змусити пацiента повiрити, наче вiн був свiдком власного зачаття. 10 Виписавшись iз санаторiю, я вирiшив пошукати собi якусь провiнцiйну мiсцину в Новiй Англii або якесь сонне мiстечко (в’язи, бiла церква), де можна було б провести лiтературне лiто, пробавляючись повною коробкою зiбраних нотаток та купаючись у якомусь озерцi неподалiк. Робота знову почала цiкавити мене, маю на увазi своi дослiдницькi зусилля; а тим часом власну участь у дядьковiй посмертнiй парфумерii я звiв до мiнiмуму. Один iз його колишнiх спiвробiтникiв, нащадок поважноi родини, запропонував менi провести лiто в примiському будинку своiх збiднiлих родичiв – кузена Макку, вiйськового у вiдставцi, та його дружини, якi хотiли здати верхнiй поверх, де ранiше скромно проживала покiйна тiтка. Вiн сказав, що в них е двi доньки, одна ще немовля, а другiй дванадцять, та чудовий садок неподалiк вiд чудового озера, а я запевнив, що це звучить досконало. Ми з тими людьми обмiнялися листами, i, переконавши iх, що привчений до туалету, я провiв фантастичну нiч у потязi, уявляючи в найменших деталях таемничу нiмфетку, котру навчатиму французькоi та пеститиму гумбертiвською. Нiхто не зустрiв мене на iграшковому вокзальчику, де я вийшов зi своею новою дорогою валiзою, нiхто не вiдповiв на телефонний дзвiнок; однак незабаром у единому готелi зелено-рожевого Ремсдела з’явився засмучений Макку в мокрому одязi та повiдомив, що його будинок щойно згорiв до пня, можливо через одночасну пожежу, що цiлу нiч не вщухала в моiх жилах. Вiн розповiв, що родина взяла автомобiль i поiхала шукати притулку на iхнiй фермi, однак дружинина подруга, прекрасна жiнка, панi Гейз, Лоун-стрит, 342, запропонувала поселити мене в себе. Лiтня панi, що мешкала навпроти будинку Гейзiв, позичила Макку свiй лiмузин – доiсторичну потвору з прямокутним верхом, якою керував життерадiсний негр. Тепер, коли едина причина мого приiзду до Ремсдела зникла, запропонований менi вихiд здавався маячнею. Гаразд, йому доведеться все вiдбудовувати, то й що? Невже вiн не застрахував майно належним чином? Я розгнiвався, засмутився й занудьгував, проте, як вихований европеець, не мiг вiдмовитися вiд поiздки до Лоун-стрит на тому катафалку, здогадуючись, що iнакше Макку знайде ще вигадливiший спосiб спекатися мене. Я бачив, як вiн пошкандибав геть, i мiй шофер тихенько захихотiв. Дорогою я присягав собi, що за жодних умов не залишуся в Ремсделi, а того ж дня полечу на Бермуди, Багами чи Бiсовi острови. Ще недавно моiм хребтом сочилися солодкi можливостi, навiянi кольоровими свiтлинами морських курортiв, а кузен Макку, правду кажучи, рiзко увiрвав моi фантазii своiми благородними, але, як тепер виявилося, абсолютно нездiйсненними намiрами. До речi, стосовно рiзких поворотiв: повернувши на Лоун-стрит, ми мало не розчавили нав’язливого примiського пса (одного з тих, що влаштовують засiдку автiвкам). Трохи далi виднiвся Гейзiвський будинок – чудовисько з побiлених дощок, вицвiле, старе, радше сiре, нiж бiле, – усiм добре вiдомо, що в такому житлi замiсть душу на тебе чекае натягнута на кран у ваннiй гумова кишка. Я дав шоферовi на чай, сподiваючись, що вiн одразу поiде геть: це дозволило б менi нiким не помiченим повернутися до готелю та валiзи, однак вiн просто перетнув вулицю, зупинившись бiля будинку, з веранди якого його гукала лiтня господиня. Що я мiг зробити? Я натиснув на гудзик дзвiнка. Мене впустила чорношкiра покоiвка й залишила стояти на килимку бiля дверей, помчавши назад на кухню, де горiло щось, чому горiти було не слiд. Передпокiй прикрашало гроно дверних дзвiночкiв, бiлооке дерев’яне Щось для туристiв, зроблене в Мексицi, та «Арлезiанка» Ван Гога[66 - «Арлезiанка» – серiя картин видатного нiдерландського художника-постiмпресiонiста Вiнсента Вiллема ван Гога.] – банальна улюблениця тих представникiв середнього класу, що називають себе естетами. Праворуч прочиненi дверi давали змогу зазирнути до вiтальнi, де у склянiй шафцi в кутку хизувалося чергове мексиканське смiття, а вздовж стiни стояла смугаста канапа. У глибинi передпокою були сходи, i поки я стояв, витираючи чоло (щойно лише помiтив, як спекотно надворi) та витрiщаючись на перший-лiпший предмет – старий сiрий тенiсний м’яч, що лежав на дубовому комодi, – на горiшньому майданчику пролунало контральто панi Гейз, котра, перехилившись через бильця, мелодiйно поцiкавилася: «Це мосье Гумберт?» На додачу звiдти впала дещиця цигаркового попелу. А тодi панi власною персоною – сандалi, темно-бордовi слакси, жовта шовкова блузка, дещо прямокутне обличчя – саме в такiй послiдовностi спустилася сходами, продовжуючи постукувати вказiвним пальцем по цигарцi. Гадаю, менi слiд одразу описати ii, щоб покiнчити з цим. Бiдолашнiй панi було близько тридцяти п’яти, вона мала гладеньке чоло, висмиканi брови та зовсiм простi, однак досить привабливi риси, якi можна назвати слабеньким розчином Марлен Дiтрих. Поплескуючи долонею свiй бронзово-коричневий шиньйон, вона вiдвела мене до вiтальнi, де ми хвилинку побазiкали про пожежу в будинку Макку та переваги життя в Ремсделi. Їi широко посадженi аквамариновi очi мали кумедну звичку вивчати цiлого спiврозмовника, ретельно уникаючи його власних очей. Їi усмiшка обмежувалася зачудованим посмикуванням однiеi брови, а розмовляючи, вона немов розкручувала власнi кiльця й судомно кидалася вiд канапи до трьох попiльничок i камiна (де лежала коричнева серцевина яблука), згодом повертаючись на мiсце й пiдгинаючи пiд себе ногу. Панi Гейз, вочевидь, належала до тих жiнок, чиi вiдполiрованi слова вiдображують думку читацького клубу, клубу гри в бридж чи ще якоiсь невблаганноi умовностi, але не можуть вiдкрити душi; жiнок, цiлковито позбавлених гумору; жiнок, по сутi, абсолютно байдужих до дюжини вiдомих iм тем салонних розмов, однак украй вибагливих щодо правил таких балачок, крiзь сонячний целофан яких можна розгледiти не надто апетитнi розлади. Я чудово розумiв, що варто менi якимось божевiльним чином оселитися в неi, як вона одразу вiзьметься методично перетворювати мене на того, хто, на ii думку, називаеться «квартирантом», i знову втягне мене до так добре знайомоi менi нудноi iнтрижки. Утiм, про те, щоб оселитися тут, навiть мови не було. Я не мiг бути щасливим у будинку, де на кожному стiльцi лежить заляпаний журнальчик, серед тiеi жахливоi мiшанини комедii так званих «сучасних функцiональних меблiв» та трагедii старезних крiсел-гойдалок i розхитаних столикiв iз мертвими лампами. Господиня вiдвела мене нагору та лiворуч до «моеi» кiмнати. Я оглянув ii крiзь iмлу негайноi вiдмови, проте помiтив над «своiм» лiжком репродукцiю «Крейцеровоi сонати» Рене Прiне[67 - Рене Франсуа Ксав’е Прiне – французький художник.]. І цей прикомiрок для служникiв вона називала «напiвстудiею»! Негайно тiкай звiдси, твердо наказав я собi, вдаючи, наче обдумую лиховiсно смiшну цiну, котру господиня просила за повний пансiон. Однак старосвiтська вихованiсть змушувала мене розтягувати це важке випробування. Ми перетнули сходовий майданчик до правого крила будинку («Тут живемо ми з Ло», вочевидь, покоiвкою), i квартирант-коханець мало не здригнувся, коли йому, надзвичайно витонченому чоловiковi, дозволили оглянути едину в будинку ванну кiмнату – крихiтний видовжений закапелок мiж сходами та кiмнатою тiеi «Ло», де над пiдозрiлою ванною (в якiй знаком питання вигнулася чиясь волосина) висiли розтягнутi мокрi речi; тут на мене чекали передбачуванi кiльця гумовоi змii та до комплекту пухнасто-рожева серветка, що манiрно накривала туалетну кришку. «Бачу, враження склалося не надто сприятливе», – сказала панi, на мить поклавши руку менi на рукав. У нiй поеднувалися холоднокровна безцеремоннiсть (надлишок якоi, гадаю, називають «самовладанням») та сором’язливiсть i смуток, якi змушували жiнку так ретельно добирати слова, що це здавалося неприродним, наче iнтонацiя викладача ораторського мистецтва. «Визнаю, будинок не надто охайний, – вела далi бiдолашка, – але я вас запевняю [погляд торкнувся моiх уст], вам тут буде добре, справдi дуже добре. Ходiмо, я покажу вам садок (це вона промовила бадьорiше, немов привабливо змахнула голосом)». Я неохоче знову спустився за нею на перший поверх; потiм ми минули кухню в кiнцi передпокою в правому крилi будинку, де також були iдальня й вiтальня (а з лiвого боку, пiд «моею» кiмнатою, не було нiчого, крiм гаража). На кухнi пухкенька молода служниця-негритянка озвалася, знiмаючи свою велику й блискучу чорну торбину з ручки дверей, що вели на заднiй ганок: – Тепер я пiду, панi Гейз. – Так, Луiзо, – зiтхнула у вiдповiдь господиня. – Я розрахуюся з тобою в п’ятницю. Ми минули невеличку комiрчину й опинилися в iдальнi, сумiжнiй iз вiтальнею, якою ми вже помилувалися. Я помiтив на пiдлозi бiлу шкарпетку. Незадоволено рохнувши, панi Гейз, не зупиняючись, нахилилася за нею й кинула до шафи поруч iз комiрчиною. Ми поспiхом оглянули стiл iз червоного дерева з фруктовою вазою посерединi, де не було нiчого, крiм досi блискучоi сливовоi кiсточки. Тим часом я непомiтно витягнув iз кишенi розклад потягiв, щоб ознайомитися з ним, щойно випаде нагода. Я продовжував iти услiд за панi Гейз через iдальню, аж раптом усередину ввiрвався зелений вибух. «Веранда», – проспiвала моя провiдниця, i тодi без попередження в мене пiд серцем здiйнялася синя морська хвиля, а з килимка в сонячних променях, напiвоголена й уклякла, повернулася до мене на колiнах та уважно оглянула мене поверх темних окулярiв моя рив’ерська любов. Це була та сама дитина – тi самi тоненькi медоноснi плечики, та ж шовковиста гнучка оголена спина, та сама каштанова копиця волосся. Чорна в бiлий горошок хустинка, зав’язана навколо тiла, ховала вiд моiх пiдстаркуватих мавпячих очей, та не вiд погляду юноi пам’ятi, пiдлiтковi груденята, котрi я пестив того безсмертного дня. Наче казкова нянька якоiсь маленькоi принцеси (загубленоi, викраденоi, знайденоi вдягнутою в циганське лахмiття, крiзь яке ii оголенiсть усмiхаеться королю та його хортам), я упiзнав крихiтну темно-коричневу родимку на ii боку. Із благоговiнням та насолодою (король ридае на радощах, труби сурмлять, нянька п’яна) я знову побачив чарiвний втягнутий животик, де дорогою на пiвдень зупинилися на мить моi вуста; i цi хлоп’ячi стегна, на яких я цiлував шорсткий вiдбиток гумки трусикiв того божевiльного безсмертного дня позаду Рожевих Скель. Прожитi мною вiдтодi двадцять п’ять рокiв стиснулися до трiпотливого жала й зникли. Менi неймовiрно складно висловити вiдповiдну силу цього спалаху, цього тремтiння, цього стусана пристрасного впiзнавання. У ту простромлену сонцем мить, за котру мiй погляд проповз укляклою дитиною (ii очi блимали поверх строгих окулярiв вiд сонця, о маленький Herr Doktor[68 - Пан лiкар (нiм.).], якому судилося зцiлити мене вiд усiх недугiв), поки я йшов повз неi, одягнувши маску дорослого (шляхетний високий привабливий здоровань, схожий на зiрок екрану), вакуум моеi душi спромiгся всмоктати всi подробицi ii яскравоi краси та порiвняти iх iз рисами моеi мертвоi нареченоi. Звiсно ж, трохи пiзнiше вона, ця nouvelle[69 - Новинка (фр.).], ця Лолiта, моя Лолiта цiлковито затьмарила свiй прототип. Я лише хочу пiдкреслити, що це вiдкриття було наслiдком того «князiвства на березi моря» з мого замордованого минулого. Усе, що сталося мiж цими двома подiями, було поневiрянням навпомацки та сум’яттям, нещирими зачатками радостi. Усе, що було спiльного в цих двох, робило iх неповторними для мене. Утiм, iлюзiй я не плекаю. Моi суддi вважатимуть усе це просто фiглярством божевiльного, котрий неабияк полюбляе fruit vert[70 - Зелений фрукт (фр.).]. Au fond, ?a m’est bien еgal[71 - Власне кажучи, менi все одно (фр.).]. Я знаю лише, що, поки ми з Гейзихою спускалися до саду, який затамував дух, моi колiна були вiддзеркаленням колiн у вкритiй брижами водi, а вуста моi були пiском, а… – Це була моя Ло, – сказала вона, – а це моi лiлii. – Так, – вiдгукнувся я. – Вони чарiвнi, чарiвнi, чарiвнi. 11 Зразок Номер Два – кишеньковий щоденник у чорнiй палiтурцi зi штучноi шкiри з витисненим золотом роком, 1947-м, en escalier[72 - Драбинкою (фр.).] у горiшньому лiвому кутку. Я описую цей охайний продукт фiрми «Бланк Бланк Ко», Бланктон, Массачусетс, наче вiн дiйсно лежить передi мною. Насправдi його було знищено п’ять рокiв тому, а те, що ми зараз вивчаемо (завдяки люб’язностi пам’ятi), – просто швидкоминуче втiлення, кволе пташеня фенiкса, ще не вкрите пiр’ям. Я пам’ятаю цей щоденник так точно, тому що насправдi писав його двiчi. Спершу я занотовував усе олiвцем (чимало стираючи та виправляючи) на аркушах, якi в рекламi називають «друкарськими блокнотами»; а потiм переписав усе, скорочуючи очевидне, своiм найдрiбнiшим, найдемонiчнiшим почерком у щойно згадану чорну книжечку. Тридцяте травня в Нью-Гемпширi офiцiйно проголошено Пiсним днем, але в Каролiнах було iнакше. Того дня епiдемiя «шлункового грипу» (що б це не було) змусила владу закрити школи на лiтнi канiкули. Читач може перевiрити iнформацiю про погоду в ремсделському «Джорнал» за 1947 рiк. Кiлькома днями ранiше я переiхав до будинку Гейзiв, i маленький щоденничок, який я зараз збираюся вiдкрити читачевi (так само, як шпигун переказуе напам’ять записку, котру проковтнув), умiстив майже весь червень. Четвер. Дуже теплий день. Зi зручноi точки для спостережень (вiкно у ваннiй) бачив, як Долорес знiмае сухi речi з мотузки в яблучно-зеленому свiтлi позаду будинку. Не поспiшаючи вийшов на вулицю. Вона була вбрана в картату сорочку, синi джинси та кеди. Кожним своiм рухом у строкатих променях сонця вона зачiпала найпотаемнiшi та найчутливiшi струни мого мерзенного тiла. Незабаром вона сiла бiля мене на нижнiй сходинцi заднього ганку i взялася пiдiймати кругляки – о Господи, цi кругляки мiж ii ступнями та скручений уламок скла вiд молочноi пляшки, схожий на вищирену губу, – й кидати iх у бляшанку. Дзень. Вдруге ти не можеш, ти не можеш влучити, ох, дивовижно: така нiжна й засмагла, без жодноi вади. Вiд десерту з морозивом з’являеться висипка. Надлишок секрецii сальних залоз, що зволожуе волосянi фолiкули шкiри, викликае подразнення, яке проторюе шлях iнфекцii. Але нiмфетки не страждають вiд висипок, попри те що об’iдаються масною iжею. Господи, який за страждання – цей шовковий блиск над скронею, який переходить у русяве волосся. І маленька кiсточка, що смикаеться збоку бiля вкритоi пилюкою щиколотки. «Ота дiвчинка Макку? Джиннi Макку? Справжне страховисько! І пiдступна. І кульгава. Мало не померла вiд полiомiелiту». Дзень. Блискуче плетиво пушку на передплiччi. Коли вона пiдвелася, щоб занести до хати прання, менi випала нагода помилуватися звiддаля вицвiлою тканиною ii засуканих джинсiв. Посеред галявини, мов фальшиве дерево факiра, виросла привiтна панi Гейз, озброена камерою, i пiсля недовгоi гелiотропноi метушнi – сумний погляд угору, задоволений униз, – поки я, блимаючи, сидiв на сходах, дозволила собi сфотографувати мене, Humbert le Bel[73 - Гумберта Красивого (фр.).]. П’ятниця. Бачив, як вона пiшла кудись iз чорнявою подругою на iм’я Роуз. Чому ii дитяча – хiба ж нi, просто дитяча! – хода так огидно збуджуе мене? Обмiркуймо це. Ледь помiтно вигнутий пiдйом. Якесь кучеряве похитування, вiд колiна аж до кiнчика кожного кроку. Легкий натяк на пiдтягування ноги. Надзвичайна дитячiсть, безмежна розбещенiсть. До того ж Гумберта Гумберта неймовiрно бентежить вульгарна бесiда малоi та ii рiзкий високий голос. Пiзнiше чув, як вона за парканом стрiляе в Роуз своiми грубими нiсенiтницями. Їi слова пульсували в менi, щоразу пришвидшуючись. Пауза. «Менi вже час, дитинко». Субота. (Імовiрно, початок трохи виправлений.) Знаю, що вести цей щоденник – справжне божевiлля, проте вiд цього мене проймае дивне хвилювання; до того ж лише закохана дружина змогла б розшифрувати мiй мiкроскопiчний почерк. Дозвольте менi зi схлипуванням повiдомити, що сьогоднi моя Л. приймала на так званiй «верандi» сонячнi ванни, однак поряд весь час крутилась ii мати й ще якiсь панi. Звичайно, я мiг улаштуватися там у крiслi-гойдалцi й удати, нiби читаю. Та я не бажав ризикувати, боячись, що, охоплений жахливим, божевiльним, химерним та жалюгiдним тремтiнням, не зможу надати своiй появi хоча б якоiсь подоби буденностi. Недiля. Спекотнi брижi досi з нами; який м’який тиждень. Цього разу я зайняв стратегiчну позицiю в гойдалцi на верандi, прихопивши товсту газету i нову люльку, перш нiж з’явилася Л. На превеликий жаль, вона прийшла з матiр’ю; обидвi були вдягнутi в чорнi купальники-бiкiнi, новенькi, як моя люлька. Моя дорогоцiнна, моя любонька хвилинку постояла бiля мене, бажаючи отримати роздiл iз комiксами, i пахла майже точнiсiнько так само, як дiвчинка на Рив’ерi, але гострiше, з рiзкими обертонами палкого аромату, вiд якого мое чоловiче ество одразу заворушилося, але вона вже витягнула в мене бажаний роздiл i повернулася до свого килимка поруч зi схожою на тюленя матiнкою. Там моя красуня лягла долiлиць, демонструючи менi, демонструючи тисячi широко розплющених очей у моiй зрячiй кровi злегка випнутi лопатки, пушок уздовж вигинiв хребта, опуклi, затягнутi в чорне, напруженi вузькi сiдницi й узбережжя ii школярських стегон. Семикласниця мовчки насолоджувалася зелено-червоно-синiми комiксами. Вона була найчарiвнiшою нiмфеткою, котру мiг вигадати собi зелено-червоно-синiй Прiап[74 - Античне божество, син Дiонiса й Афродiти. Покровитель родючостi, худоби, фруктiв i чоловiчих статевих органiв. Переносно «прiапiчний» – хтивий.]. Спостерiгаючи за нею крiзь рiзнокольоровi шари свiтла, я з пересохлими губами зосереджувався на своiй хтивостi та злегка погойдувався пiд своею газетою; я вiдчував, що, належно сконцентрувавшись на своему сприйняттi, я зможу негайно досягнути свого жебрацького блаженства; утiм, наче хижак, що вiддае перевагу рухомiй, а не застиглiй жертвi, я планував отримати це жалюгiдне задоволення одночасно з якимось iз рiзноманiтних дiвочих рухiв – читаючи, Лолiта весь час ворушилася, примiром намагаючись почухати спину посерединi та демонструючи поцятковану пахвочку, – але тлуста Гейз несподiвано все зiпсувала, повернувшись до мене та попросивши вогню, а потiм взялася просторiкувати своi вигадки щодо шахрайськоi писанини якогось вiдомого ошуканця. Понедiлок. Delectatio morosa[75 - Химерне задоволення (лат). У католицизмi термiн позначае грiховнi насолоди.]. Моi скорботнi днi минають у нудьзi та смутку. Ми (матiнка Гейз, Долорес i я) того дня збиралися до Окулярного озера, щоб поплавати й понiжитися на сонечку, але перламутровий ранок деградував до дощового пообiддя, i Ло влаштувала сцену. Доведено, що середнiй вiк статевого дозрiвання в дiвчаток iз Нью-Йорка та Чикаго – тринадцять рокiв i дев’ять мiсяцiв. Індивiдуально цей вiк змiнюеться вiд десяти (а iнодi й менше) до сiмнадцяти рокiв. Вiрджинii[76 - Вiрджинiя Елiза Клем По – дружина, а також двоюрiдна сестра американського письменника Едгара Аллана По. Коли вони одружувалися, iй було лише 13 рокiв, а нареченому – 27. Дослiдники вважають, що стосунки мiж ними залишалися братерськими i пара нiколи не мала статевого зв’язку.] ще не було й чотирнадцяти, коли Гаррi Едгар оволодiв нею. Вiн навчав ii алгебри. Je m’imagine cela[77 - Уявляю собi (фр.).]. Медовий мiсяць вони провели в Петербурзi, у Флоридi. «Мосье По-по» – так один iз учнiв мосье Гумберта Гумберта в Парижi називав По-поета. Я мав усi тi риси, котрi, згiдно з думкою експертiв iз сексуальних iнтересiв дiтей, викликають вiдгук у маленьких дiвчаток, – рiзку лiнiю нижньоi щелепи, м’язисту руку, гучний глибокий голос, широкi плечi. На додачу менi казали, що я схожий на якогось чи то шансонье, чи то актора, вiд якого божеволiла Ло. Вiвторок. Злива. Замiсть озера злива. Матiнка вирушила на закупи, а Л., як менi було вiдомо, залишалася десь неподалiк. Унаслiдок певних прихованих маневрiв я натрапив на неi в материнiй спальнi. Вона розтягувала лiве око, намагаючись позбутися порошинки, що потрапила туди. Картата сукенка. Попри те що я обожнюю цей ii п’янкий каштановий аромат, гадаю, iй насправдi не завадило б хоч зрiдка мити голову. На мить ми з нею опиняемося в однiй зеленiй водоймi дзеркала, де разом iз нами та небом вiдбиваеться верхiвка тополi. Грубо вхопив ii за плечi, а потiм за скронi й повернув до свiтла. – Ось вона, – сказала Ло. – Я ii вiдчуваю. – Швейцарська селянка скористалася б кiнчиком язика. – Злизнула б ii? – Та. Мо’, спробую? – Звичайно, – погодилася вона. Я нiжно притиснув свое тремтливе жало до ii рухливого солоного очного яблука. – Супер-пупер, – сказала Ло, змигуючи. – Вона справдi вийшла. – Тепер друге? – Ви дурник, – почала вона, – там нiчо… – Тут дiвчинка помiтила, як наближаеться пуп’янок моiх уст, i охоче погодилася: – Окей. Нахилившись до ii теплого кирпатого червонясто-коричневого личка, похмурий Гумберт притиснувся губами до трiпотливоi повiки. Дiвчинка засмiялась i вислизнула повз мене з кiмнати. Здавалося, наче звiдусiль гупае мое серце. Нiколи в життi, навiть пестячи мое дитяче кохання у Францii, нiколи… Нiч. Я нiколи не вiдчував таких страждань. Я хочу описати ii обличчя, ii поведiнку й не можу, адже, коли вона опиняеться поруч, моя пристрасть заслiплюе мене. Я не звик до товариства нiмфеток, дiдько забирай! Заплющуючи очi, я бачу лише ii нерухому частину, застиглу кiнематографiчнiсть, раптову чарiвну шовковистiсть, коли вона закидае пiд картатою спiдничкою колiно на колiно, зав’язуючи шнурок на черевику. «Долорес Гейз, ne nontrez pas vos zhambes[78 - Не показуй своi ноги (спотворена фр.).]», – каже ii мати, думаючи, що розмовляе французькою. Як поет ? mes heures[79 - На дозвiллi (фр.).], я присвятив мадригал[80 - Невеликий хвалебний вiрш, присвячений дамi.] ii чорним, мов смола, вiям, блiдо-сiрим вiдсутнiм очам, п’ятьом асиметричним веснянкам на ii задертому носиковi та бiлявому пушку на ii засмаглих кiнцiвках, але пiрвав його й сьогоднi не можу пригадати. Описати риси Ло я мiг лише найбанальнiшими словами (повертаемося до щоденника): я мiг сказати, що у неi темно-русяве волосся, а вуста червонi, як облизаний червоний льодяник, нижняя губа досить пухкенька, якби я мiг бути художницею, котрiй вона позувала б оголеною в голому свiтлi! Та натомiсть я цибатий, ширококостий Гумберт Гумберт iз вовною на грудях, товстими чорними бровами, дивним акцентом i цiлою вигрiбною ямою пiдгнилих монстрiв за повiльною хлопчачою усмiшкою. Та й вона не схожа на витончену дiвчинку з жiночого роману. Вiд двоiстоi природи моеi нiмфетки – напевно, кожноi нiмфетки – я втрачаю глузд; ця сумiш у моiй Лолiтi нiжноi мрiйливоi дитячостi та якоiсь моторошноi вульгарностi, що так i сочиться з кирпатоi чарiвностi реклам та картинок у журналах, iз розпливчастоi рожевостi неповнолiтнiх покоiвок у Старому Свiтi (вони пахнуть товченими маргаритками й потом); i з дуже молоденьких повiй, котрих перевдягають у дiтей у провiнцiйних борделях; та знову в це вплiтаеться вишукана незаплямована нiжнiсть, що просочуе собою мускус i багнюку, бруд i смерть, о Господи, о Господи. Та найдивовижнiше те, що вона, ця Лолiта, моя Лолiта, втiлила в собi давню хiть автора, тож попри все й понад усiм iснуе лише Лолiта. Середа. «Послухайте, вмовте матiр вiдвезти нас завтра до Окулярного озера». Ось що дослiвно чуттево прошепотiла моя дванадцятирiчна пасiя, коли ми наштовхнулись одне на одного на ганку, – я виходив, а вона бiгла всередину. Вiдбиток пообiднього сонця тремтiв слiпучим дiамантом, обрамленим незлiченними райдужними голками, на круглiй спинi запаркованоi автiвки. Із крони могутнього в’яза на обшиту дошками стiну будинку падали стиглi тiнi. Двi тополi здригнулися й затремтiли. Можна було розiбрати позбавленi форми звуки вiддаленого транспорту; якась дитина гукала: «Ненсi, Нен-сi!» У будинку Лолiта поставила свою улюблену платiвку «Маленька Кармен», яку я завжди називав «Невисокий фiрман[81 - Те саме, що кучер, вiзник (дiал.).]», змушуючи ii фиркати, удавано кепкуючи з моеi вдаваноi дотепностi. Четвер. Учора ввечерi ми сидiли на верандi – Гейзиха, Лолiта i я. Теплi сутiнки занурилися в повну любовi нiч. Стара дурепа щойно закiнчила розпинатися в подробицях про сюжет фiльму, який вони з Л. бачили ще взимку. Боксер, що впав на саме дно, зустрiчае старого доброго священика (котрий у роки мiцноi юностi теж був боксером i досi мiг вiдгамселити грiшника). Ми сидiли на покладених на пiдлогу подушках – Ло мiж мною та жiнкою (сама втиснулася мiж нами, мое звiрятко). Я своею чергою кумедно просторiкував про своi арктичнi пригоди. Муза вигадок простягнула менi гвинтiвку, i я вистрiлив у бiлого ведмедя, котрий присiв та зойкнув. Я нi на мить не забував про близькiсть Л. i, розмовляючи, жестикулював у милосерднiй темрявi, не прогавивши жодноi нагоди завдяки цим невидимим жестам торкнутися ii руки, плеча чи балерини з вовни й серпанку, котрою дiвчинка гралася й котру весь час садовила менi на колiно; нарештi, цiлковито заховавши мою розпашiлу любоньку в плетиво безтiлесних ласк, я наважився погладити ii голу нiжку, уздовж агрусового пушку на гомiлцi, я хихотiв над власними жартами, i тремтiв, i приховував свое тремтiння, i кiлька разiв вiдчув своiми рвучкими губами тепло ii волосся, швидко тикаючись у неi носом пiсля кумедних реплiк та пестячи ii iграшку. Вона теж чимало совалася, аж поки врештi-решт мати рiзко не наказала iй заспокоiтись i викинула ляльку в темряву, я продовжував реготати i звертатися до панi Гейз через ноги Ло, а моя рука тим часом повзла вгору худою спиною нiмфетки й вiдчувала пiд хлоп’ячою сорочкою ii шкiру. Проте я знав, що все це безнадiйно. Вiд бажання менi робилося млосно, одяг здавався страшенно тiсним, i я навiть зрадiв, коли спокiйний материн голос проголосив у темрявi: – А тепер ми всi гадаемо, що Ло час лягати спати. – А я гадаю, що ви огиднi, – сказала Ло. – Що ж, тодi завтрашнiй пiкнiк скасовуеться, – вiдповiла Гейзиха. – Це вiльна краiна, – нагадала Ло. Коли розлючена Ло з «бронксiвськими оплесками»[82 - Презирливе фиркання, знущання. Театральну публiку в Бронксi вважали суворим критиком нудних п’ес та нецiкавоi гри, i вона гучно висловлювала свое невдоволення.] пiшла геть, я за iнерцiею залишився, а Гейзиха тим часом палила десяту за вечiр цигарку й жалiлася на доньку. Вона була злою, якщо хочете знати, ще в однорiчному вiцi, коли взяла собi за звичку викидати iграшки з лiжечка, аби бiдолашна мати малоi негiдницi мусила iх пiдiймати! Тепер, у дванадцять, вона справжня кара Господня, переконувала Гейзиха. Усе, про що вона мрiе, – набундючено викидати ноги й гарцювати, жонглюючи жезлом[83 - Натяк на паради в Америцi, на яких дiвчатка марширують мiстом iз барабанами або жезлами.], або витанцьовувати джитербаг[84 - Популярний у 30—50 роках ХХ столiття швидкий танець, схожий на бугi-вугi та рок-н-ролл.]. Оцiнки в неi дуже поганi, але до новоi школи вона пристосувалася краще, нiж у Пiскi (Пiскi був iхнiм рiдним мiстечком на Середньому Заходi. Будинок у Ремсделi належав покiйнiй свекрусi. Вони переiхали до Ремсдела менш нiж два роки тому.) – Чому вона була там нещасною? – Ох, – зiтхнула вдова, – бiдолашнiй менi слiд було здогадатися, я теж пройшла через це дитиною: хлопцi викручують руки, наштовхуються на тебе з купою книжок, смикають за волосся, боляче щипають за груди, задирають спiдничку. Звичайно, дорослiшаючи, ми всi капризуемо, але Ло переграе. Вона похмура й добре викручуеться. Нахабна та зухвала. Вколола в сiдницю Вiолу, свою однокласницю-iталiйку, чорнильною ручкою. Знаете, чого б менi хотiлося? Якщо ви, мосье, раптом ще будете тут восени, я хотiла б попросити вас допомогти iй з уроками; схоже, ви розумiетеся на всьому – географii, математицi, французькiй. – О так, на всьому, – погодився «мосье». – Хочете сказати, – швидко перепитала Гейз, – що ви таки будете тут?! Менi хотiлося загорлати, що я залишуся тут навiки, якщо зможу сподiватися, що час вiд часу пеститиму свою майбутню ученицю. Однак до Гейзихи я ставився насторожено, тож лише гмикнув, потягнувся, не бажаючи бiльше складати iй компанiю (le mot juste[85 - Влучне слово (фр.). Набоков цитуе Густава Флобера, котрий запевняв, що мiг шукати влучне слово кiлька тижнiв.]), й незабаром повернувся до своеi кiмнати. Проте ця жiнка, вочевидь, не вважала день завершеним. Я вже лежав на холодному лiжку, притискаючи обома руками до обличчя запашну Лолiтину тiнь, як раптом почув, що невтомна господиня крадькома наблизилася до моiх дверей i прошепотiла крiзь них, що лише хотiла поцiкавитися, чи не закiнчив я ще журнал «Погляд i зiтхання», котрий позичив напередоднi. Ло зi своеi кiмнати закричала, що вiн у неi. Дiдько забирай, ми перетворили цей будинок на справжню бiблiотеку. П’ятниця. Цiкаво, що сказали б в академiчному видавництвi, якби я процитував у пiдручнику слова Ронсара[86 - Французький поет ХVІ столiття. Очолював поетичне об’еднання «Плеяда», що стояло на засадах збагачення нацiональноi лiтератури надбанням i здобутками лiтератур Стародавньоi Грецii та Риму.] про «la vermeillette fente»[87 - Червона щiлинка (старофр.).] або Ремi Белло[88 - Французький поет, близький друг Ронсара.] «un petit mont feutrе de mousse dеlicate, tracе sur le milieu d’un fillet escarlatte»[89 - Той невеличкий горбик, нiжненьким мохом порослий, i посерединi роздiлена рожева плоть (старофр.).] чи таке iнше? Напевно, я знову отримаю нервовий розлад, якщо залишуся в цьому будинку, пiд постiйним тиском непереборноi спокуси з боку моеi любоньки, моеi любоньки, коханоi, жони, нареченоi моеi[90 - «Кохана, жона, наречена моя» – рядок iз вiрша Е. А. По «Аннабель Лi». Переклад М. Стрiхи.]. Чи посвятила вже ii Матiнка-природа в Таiнство Менархе?[91 - Перша менструальна кровотеча.] Вiдчуття набряклостi. «Прокляття», як кажуть iрландки. А ще це називають «падiнням iз даху» або «приiздом бабцi в гостi». «Панi Матка (я цитую журнал для дiвчаток) починае будувати товсту м’яку стiнку, яка знадобиться, якщо там з’явиться дитинка». Крихiтний божевiльний у своiй оббитiй повстю камерi. До речi: якщо я колись справдi здiйсню вбивство – зауважте «якщо» – мотив знадобиться значно серйознiший, нiж те, що сталося мiж нами з Валерiею. Ретельно зауважте, що тодi я поводився радше недолуго. Коли вам закортить, якщо закортить, пiдсмажити мене до смертi, пам’ятайте – лише напад божевiлля може надiлити мене примiтивною енергiею, необхiдною для того, щоб перетворитися на звiра (можливо, цей уривок було вiдредаговано). Інколи я наважуюся на вбивство увi снi. Але знаете, що стаеться? Примiром, я тримаю револьвер. Примiром, цiлюся у ворога, що ввiчливо цiкавиться моiми дiями. Ох, я натискаю на гачок як слiд, однак кулi одна за одною мляво випадають iз дурнуватого дула на пiдлогу. У цих снах я думаю лише про те, щоб приховати свое фiаско вiд ворога, котрий потрохи втрачае терпiння. Сьогоднi за обiдом стара хитрунка сказала менi, скоса глипнувши на Ло та по-материнськи кепкуючи (я саме описував невеличкi схожi на щiтку вусики, якi вирiшив вiдпустити): – Краще не треба, iнакше хтось геть утратить голову. Тiеi ж митi Ло вiдштовхнула свою тарiлку з вареною рибою, мало не перекинувши склянку з молоком, i кинулася геть iз кiмнати. – Чи не буде вам страшенно нудно, – промовила Гейзиха, – поiхати з нами завтра на Окулярне озеро, якщо Ло перепросить за свою поведiнку? Пiзнiше я почув, як гучно гупнули дверi та, струсонувши надра, пролунали iншi звуки шаленоi сварки двох суперниць. Вона не перепросила. Озеро скасовано. А могло бути весело. Субота. Уже кiлька днiв, працюючи у власнiй кiмнатi, я залишаю дверi трохи вiдчиненими; але витiвка вдалася лише сьогоднi. Добряче пометушившись, посовавшись та почовгавши (щоби приховати свою знiяковiлiсть, адже прийшла, коли ii нiхто не кликав), Ло ввiйшла i, трохи потинявшись навколо, зацiкавилася жахливими завитками, якими я вкрив аркуш паперу. О, нi, це не був наслiдок натхненного перепочинку белетриста мiж двома абзацами; це був вiдразливий тайнопис (якого вона не могла зрозумiти) моеi фатальноi хтивостi. Коли ii русявi кучерi схилилися до стола, за яким я сидiв, Хриплий Гумберт обiйняв ii однiею рукою, жалюгiдно наслiдуючи кревний зв’язок. Тримаючи в руцi листок та дещо короткозоро вивчаючи його, моя маленька невинна гостя повiльно напiвприсiла менi на колiно. Їi коханий профiль, ледь розкритi вуста й тепле волосся опинилися за кiлька сантиметрiв вiд мого вищиреного рiзця; крiзь грубий одяг дiвчиська-шибайголови я вiдчув тепло ii тiла. Я раптом зрозумiв, що абсолютно безкарно можу поцiлувати ii в шийку чи кутик рота. Я знав, що вона менi це дозволить i навiть заплющить очi, дотримуючись усiх голлiвудських правил. Це було так само звично, як подвiйна порцiя ванiльного морозива з гарячою вершковою помадкою. Я не можу пояснити своему освiченому читачевi (чиi брови вже, мабуть, подолали весь шлях до лисоi потилицi), як я це зрозумiв; можливо, мое мавпяче вухо несвiдомо помiтило якусь найменшу змiну в ритмi ii дихання, адже тепер вона вже не надто уважно роздивлялася мою писанину, натомiсть iз цiкавiстю спокiйно чекала – о, моя прозора нiмфетка! – поки чарiвний квартирант зробить те, чого йому смертельно хотiлося. Сучасна дитина, жадiбна читачка кiножурналiв, фахiвець iз повiльних, мрiйливих, знятих зблизька кадрiв, можливо, як менi здавалося, не вважатиме чимось дивним, якщо привабливий дорослий друг, справжнiй мужчина… Пiзно. Будинок раптом здригнувся вiд балакучого Луiзиного голосу, що повiдомляв панi Гейз, котра щойно повернулася, про якусь мертву тваринку, яку вона разом iз Томсоном (сусiдським шофером) знайшла у пiдвалi, а маленька Лолiтонька не могла прогавити такоi iсторii. Недiля. Мiнливна, примхлива, безжурна, незграбна, сповнена терпкоi грацii грайливого пiдлiтка, нестерпно бажана вiд макiвки до кiнчикiв пальцiв (вiддам цiлу Нову Англiю за перо романiстки!), вiд готового чорного бантика i шпильок у волоссi аж до невеличкого рубця на нижнiй частинi ii стрункоi литки (у Пiскi якийсь хлопчик копнув ii роликовим ковзаном), трохи вище грубоi бiлоi шкарпетки. Пiшла з матiр’ю до Гамiльтонiв на вечiрку з приводу дня народження чи щось таке. У картатiй бавовнянiй сукнi з пишною спiдничкою. Схоже, ii груденята вже непогано сформувалися. Моя скоростигла улюблениця! Понедiлок. Зранку дощило. «Ces matins gris si doux…»[92 - Лагiднi сiрi ранки (фр.).] Моя пiжама прикрашена на спинi бузковим вiзерунком. Я схожий на одного з тих блiдих набряклих павукiв, яких можна побачити у старих садках. Сидять у центрi блискучого павутиння й тихенько посмикують ту чи iншу нитку. А моi сiтi простягнулися по цiлому будинку, i я сиджу в крiслi, мов старий чарiвник, i слухаю. Ло зараз у себе в кiмнатi? Легенько смикаю шовкову нитку. Нi, не там. Щойно чув, як, прокрутившись, цилiндрик туалетного паперу видав свое стакато[93 - Уривчасте, коротке виконання звукiв голосом або на музичних iнструментах.], однак закинуте мною слухове волоконце не фiксуе крокiв iз ванноi назад до ii кiмнати. Може, вона досi чистить зуби (це едина гiгiенiчна процедура, до якоi Ло береться з непiдробним запалом)? Нi. Щойно гупнули дверi ванноi кiмнати, тож у пошуках чарiвноi жертви, сповненоi теплих кольорiв, слiд обшукати будинок деiнде. Спустiмо шовкову ниточку зi сходiв. Я тiшуся, переконавшись, що вона не хряскае на кухнi дверцятами холодильника й не верещить на ненависну матiр (котра, припускаю, насолоджуеться третьою за ранок вкрадливою та стримано-веселою телефонною розмовою). Що ж, шукаймо i сподiваймось. Я променем прослизаю до вiтальнi й виявляю, що радiо мовчить (а матiнка тим часом продовжуе бесiду з панi Четфiлд чи панi Гамiльтон, надзвичайно м’яко, шарiючись, усмiхаючись, прикриваючи човником долонi слухавку, заперечуючи та натякаючи, що не заперечуе цi смiшнi плiтки, варiанти про квартиранта, довiрливо шепоче, хоча ця чiтка панi нiколи цього не робить в особистiй бесiдi). Отже, нiмфетки взагалi немае вдома! Випурхнула! Те, що я вважав веселковою ниткою, обернулося старою сiрою павутиною, будинок порожнiй i мертвий. А потiм крiзь моi напiвпричиненi дверi лунае стишене солодке Лолiтине хихотiння. «Не кажiть мамi, що я з’iла увесь ваш бекон». Я вистрибую з кiмнати, але вона вже зникла. Лолiто, де ти? Таця зi снiданком, iз любов’ю приготованим господинею, беззубо вишкiрившись, чекае, поки я ii заберу. Лоло, Лолiто! Вiвторок. Хмари знову завадили пiкнiку на тому недосяжному озерi. А може, це махiнацii Долi? Вчора я примiряв перед дзеркалом нову пару плавок. Середа. По обiдi Гейзиха (у практичних черевиках та пошитiй на замовлення сукнi) повiдомила, що iде до мiста купити подрузi своеi подруги подарунок i радо вiзьме мене з собою, адже я так чудово розумiюся на тканинах та ароматах. «Оберете вашу улюблену спокусу», – промуркотiла вона. Що мiг iз цим удiяти Гумберт, власник парфумерноi фiрми? Вона загнала мене в кут мiж ганком i своею автiвкою. «Покваптеся», – наказала жiнка, коли я ретельно складав удвое свое високе тiло, щоб залiзти всередину (досi розпачливо вигадуючи, як можна врятуватися). Вона завела двигун i взялася манiрно лаяти вантажiвку, що привезла старiй немiчнiй панi Вiзавi новесенький вiзок, а тепер повертала й задкувала, аж раптом iз вiкна вiтальнi пролунав рiзкий голосок моеi Ло: – Гей! Куди це ви? Я теж iду з вами! Зачекайте! – Не зважайте! – скрикнула Гейзиха, випадково вимкнувши мотор; утiм, на жаль для моеi бiлявоi водiйки, Ло вже смикала дверi з мого боку. – Це нестерпно, – почала жiнка, однак Ло втиснулася всередину, сяючи вiд задоволення. – Ви, посуньте зад, – наказала Ло. – Ло! – вибухнула Гейзиха (краем ока глипаючи на мене й сподiваючись, що я вижену малу грубiянку). – Ло i шо? – вже не вперше озвалася дiвчинка, смикаючись назад разом зi мною, коли автомобiль стрибнув уперед. – Це нестерпно, – повторила мати, розлючено вмикаючи другу передачу, – ця дитина така невихована. І занадто наполеглива. Хоча знае, що тут iй не радi. А ще iй не завадить прийняти ванну. Кiсточки моiх пальцiв торкнулися синiх дитячих джинсiв. Вона була боса; нiгтi на ногах прикрашав облуплений вишневий лак, а великий палець перетинала смужка пластиру; Господи, чого б я не вiддав, щоби просто зараз поцiлувати цi тонкокостi довгоперстi мавпячi нiжки! Несподiвано ii долонька прослизнула до моеi, i, поки наша дуенья нiчого не бачила, я цiлу дорогу до крамницi тримав, гладив i стискав цю маленьку гарячу лапку. Крила носа нашоi марленоподiбноi[94 - Ідеться про схожiсть з акторкою Марлен Дiтрих.] водiйки блищали, втративши чи випаливши свою порцiю пудри, а вона сама, не змовкаючи, вела вишуканий монолог стосовно мiсцевого транспорту, й усмiхалась у профiль, i копилила губи у профiль, i клiпала нафарбованими вiями у профiль, а я тим часом молився, щоб ми нiколи не доiхали до крамницi, однак ми приiхали. Я не маю бiльше що повiдомити, крiм того, що, primo[95 - По-перше (лат.).], дорогою додому стара Гейзиха сказала малiй сiсти позаду, а secundo[96 - По-друге (лат.).], панi вирiшила залишити Вибiр Гумберта для мочок власних безформних вух. Четвер. Ми спокутуемо тропiчний початок мiсяця градом i бурею. В одному з томiв «Енциклопедii для юнацтва» я знайшов карту Сполучених Штатiв i аркуш кальки, на якому олiвець у дитячiй руцi почав копiювати цю карту, а з iншого боку навпроти незавершених обрисiв Флориди та узбережжя Мексиканськоi затоки я виявив роторну копiю класного списку, вочевидь iз ii ремсделськоi школи. Цей вiрш я вже знаю напам’ять. Байрон, Маргарита Бак, Денiел Бiл, Джек Бiл, Мерi Вейн, Лулл Вiльямс, Ральф Вiндмюллер, Луiза Гейз, Долорес Гемiльтон, Мерi-Роуз Гонек, Розалiн Глейв, Мейбл Грiн, Лусiнда Гудейль, Дональд Дункан, Вальтер Енджел, Грейс Кармин, Роуз Кемпбелл, Елiс Кларк, Гордон Коуен, Джон Коунн, Марiон Маккристал, Вiвiан Макку, Вiрджинiя Макфатум, Обрi Мiранда, Ентонi Мiранда, Вiола Найт, Кеннет Остiн, Флойд Розато, Емiль Скотт, Дональд Смiт, Гейзел Тальбот, Едвiн Тальбот, Едгар Фальтер, Тед Фентезi, Стелла Флешман, Ірвiнг Фокс, Джордж Четфiлд, Фiллiс Шерва, Олег Шерiдан, Агнес Шленкер, Лена Поема, безперечно, поема! Так дивно й солодко було знайти цю «Гейз, Долорес» (ii!) в особливiй альтанцi iмен, пiд захистом троянд, немов казкову принцесу мiж двох фрейлiн! Я намагаюся проаналiзувати ту радiсть, вiд якоi скрутило хребет, коли я знайшов серед усiх iнших ii iм’я. Що це так розчулило мене мало не до слiз (гарячих, переливчастих, густих слiз, що iх проливають поети та закоханi)? Що саме? Нiжна анонiмнiсть iменi пiд офiцiйним серпанком («Долорес»)? Абстрактна змiна своiх мiсць iменем та прiзвищем, якi чимось нагадують пару нових блiдих рукавичок чи маску? Може, у словi «маска» причаiлася пiдказка? Можливо, рiч у тiм, що в напiвпрозорiй таемницi, чадрi, яка спадае i крiзь яку тiльки ти, единий обраний, можеш упiзнати, як усмiхаються обличчя й очi, завжди ховаеться задоволення? Чи у тiм, як чiтко я можу уявити решту кольорового класу навколо моеi затягнутоi серпанком iдолоресоподiбноi любоньки: Грейс та ii стиглi прищики; Вiрджинiю з повiльною ногою; виснаженого онанiзмом Гордона; смердючого клоуна Дункана; Агнес iз погризеними нiгтями; Вiолу з чорними цятками на обличчi та пружним бюстом; гарненьку Розалiн; чорняву Мерi-Роуз; чарiвну Стеллу, котра дозволяла незнайомцям торкатись ii; Ральфа – задираку та злодiя; Ірвiнга, котрого менi шкода? І ось вона, загубилася десь посерединi, жуючи олiвець, – учительки ненавидять ii, а хлопчики прикипають поглядом до волосся та шиi, – моя Лолiта. П’ятниця. Я мрiю про якусь жахливу катастрофу. Про землетрус. Про видовищний вибух. Їi мати (разом iз усiма iншими на багато кiлометрiв навколо) безладно, але миттево та незворотно знищена. Лолiта скавчить у моiх обiймах. Я став вiльним чоловiком i беру ii серед руiн. Їi подив, моi пояснення, свiдчення, завивання. Ідiотськi нездiйсненнi вигадки! Смiливий Гумберт мiг огидно скористатися нею (до прикладу, вчора, коли вона знову з’явилася в моiй кiмнатi, щоб показати своi малюнки – шкiльне прикладне мистецтво); вiн мiг би дати iй хабар i легко вiдбутися. Хтось простiший та практичнiший розсудливо задовольнився би рiзноманiтними комерцiйними замiнниками, якби знав, куди звертатися, а я не знаю. Попри свою мужню зовнiшнiсть, я страшенно сором’язливий. Моя романтична душа здригаеться вiд липкого холоду на саму лише думку про небезпеку вскочити до якоiсь жахливоi непристойноi халепи. Згадую тих брутальних морських чудовиськ. «Mais allez-y, allez-y!»[97 - Продовжуйте, продовжуйте! (фр.)] Аннабелла стрибае на однiй нозi, щоб натягнути трусики, а я намагаюся затулити ii, мало не блюючи вiд лютi. Той самий день, пiзнiше, значно пiзнiше. Я ввiмкнув свiтло, щоб записати сон. Його походження очевидне. Пiд час обiду Гейзиха великодушно проголосила, що, оскiльки синоптики обiцяють сонячнi вихiднi, у недiлю пiсля церкви ми поiдемо на озеро. Влаштувавшись у лiжку та вiддавшись перед сном на поталу еротичним фантазiям, я обдумував остаточний план, як отримати зиск iз майбутнього пiкнiка. Я знав, що матiнка Гейз ненавидить мое серденько через ii миле поводження зi мною. Тож я вирiшив провести день на озерi так, щоб догодити матусi. Я розмовлятиму виключно з нею, проте потiм скажу, що забув свiй годинник чи окуляри вiд сонця в тому гайку, й заглиблюся в лiс зi своею нiмфеткою. У цю мить реальнiсть кинулася навтьоки й пошук окулярiв перетворився на невеличку тиху оргiю з навдивовижу досвiдченою, веселою, розпусною та податливою Лолiтою, котра поводилася так, як (i розум мiй це знав) не могла поводитися. О третiй годинi ночi я проковтнув снодiйну пiгулку й незабаром побачив сон, який був не продовженням, а пародiею на моi мрii. Я з багатозначною чiткiстю побачив озеро, де нiколи ще не бував: на водоймi, заскленiй смарагдовою кригою, ескiмос зi слiдами вiспи на обличчi марно намагався зробити киркою ополонку, хоча на вкритих галькою берегах квiтли iмпортнi мiмози та олеандри. Переконаний, доктор Бланш Шварцманн дала б менi цiлий мiшок шилiнгiв за можливiсть додати цей лiбiдомисел до свого лiбiдосье. На жаль, решта сну була вiдверто еклектичною. Гейзиха й Гейзонька iхали верхи на конi навколо озера, я iхав теж, старанно пiдстрибуючи й розчепiривши ноги, хоча мiж ними замiсть коня було лише пружне повiтря – невеличкий недогляд, результат неуважностi автора сновидiння. Субота. Мое серце досi гупае. Я досi зiщулююсь i стишено стогну, згадуючи знiяковiлiсть. Вигляд зi спини. Мiж футболкою й бiлими спортивними шортами промайнула смужка блискучоi шкiри. Перехилившись через пiдвiконня, вона вiдривае з тополi за вiкном листочки, зосереджено базiкаючи з хлопчиком-листоношею (Кеннетом Найтом), котрий стоiть унизу, щойно з гучним звуком кинувши ремсделський «Джорнал» точнiсiнько нам на ганок. Я починаю пiдповзати до неi, «кульгати» до неi, як кажуть мiми. Моi кiнцiвки обернулись опуклими поверхнями, мiж якими (радше нiж «якими») я повiльно пiдповзав, якось нейтрально пересуваючись: Гумберт Поранений Павук. Мабуть, щоб дiстатися до неi, менi знадобилося кiлька годин: здавалося, немов я бачу ii, зазирнувши в телескоп не з того боку, i до ii невеличкого пружного задка я повз, неначе паралiтик iз покрученими кiнцiвками без кiсток, жахливо напруживши волю. Нарештi я опинився точнiсiнько позаду неi, i раптом у мене з’явилася невдала iдея вдавано побешкетувати та струсонути ii, вхопивши за горловину футболки, щоб таким чином приховати своi справжнi намiри. Тодi вона рiзко й пронизливо заволала: «Вiдчепiться!» (маленька хвойда, це було дуже грубо), а Зганьблений Гумберт жахливо вишкiрився й похмуро вiдiйшов, поки вона продовжувала сипати на вулицю дотепами. А тепер послухайте, що сталося далi. Пiсля ланчу я вiдкинувся в низькому садовому крiслi й намагався почитати. Раптом моi очi закрили двi спритнi маленькi долоньки – це вона пiдкралася ззаду, наче повторюючи, як у балетi, мiй ранковий маневр. Їi пальчики, намагаючись затулити сонце, свiтилися багрянцем, а вона, гикаючи вiд реготу, смикалася так i сяк, поки я викидав руки убiк або назад, однак не змiнював свого лежачого положення. Моя рука торкнулася ii моторних хихотливих нiг, i книжка санчатами зiслизнула з колiн, а панi Гейз, пропливаючи повз нас, поблажливо сказала: «Просто ляснiть ii добряче, якщо вона заважае вашим науковим роздумам. Як я люблю цей садок [жодного натяку на знак оклику в ii голосi]. Хiба в сонячних променях вiн не божественний [так само жодного натяку на знак запитання]». Зiтхнувши вiд удаваного блаженства, докучлива панi сiла на траву й задивилася на небо, вiдкинувшись на вивернутi руки, аж раптом через неi перескочив старий сiрий тенiсний м’ячик, i вiд будинку долинув зарозумiлий голос Ло: «Pardonnez[98 - Перепрошую (фр.).], матiнко. Я цiлилася не в вас». Звичайно нi, моя спекотна пухнаста любонько. 12 Це був останнiй iз двадцяти чи близько того записiв. Із них стае зрозумiло, що попри всю вигадливiсть диявола схема щодня залишалась однаковою. Спершу вiн спокушав мене, а потiм iшов менi наперекiр, залишаючи з тупим болем у самому коренi мого ества. Я точно знав, що саме хочу зробити i як це зробити, не зiпсувавши дитячоi чистоти; зрештою, деякого досвiду за роки своеi педофiлii я набув; часом я вiзуально оволодiвав строкатими вiд сонячних променiв нiмфетками в парках; часом прослизав iз обачнiстю тварюки до найспекотнiшого, найлюднiшого куточка мiського автобуса, де з ременiв звисали грона школярок. Однак зараз упродовж майже трьох тижнiв усi моi жалюгiднi махiнацii уривалися. Винуватицею таких перепон здебiльшого була Гейзиха (котра, як помiтить читач, радше боялася, щоб Лолiта не отримала насолоди вiд спiлкування зi мною, нiж остерiгалася, що я можу насолодитися Ло). Пристрасть, що розгорiлася в менi до цiеi нiмфетки, першоi в моему життi нiмфетки, до котроi я змiг дотягнутися своiми незграбними зболеними сором’язливими пазурами, неодмiнно знову загнала б мене до санаторiю, якби диявол не збагнув, що, нагородивши мене хоч якоюсь втiхою, вiн ще довго зможе зi мною гратися. Читач також помiтив химерний Мiраж Озера. Було б логiчно з боку Обрi Макфатум (я хочу дати своему дияволовi таке прiзвисько) приготувати менi невеличкий гостинець на обiцяному пляжi у сподiваному лiсочку. Насправдi в обiцянцi Гейзихи ховався пiдступ: вона не попередила мене, що Мерi-Роуз Гемiльтон (маленька чорнява красуня) теж поiде з нами й що двi нiмфетки шепотiтимуться без нас, гратимуться без нас i чудово розважатимуться без нас, поки напiвоголенi панi Гейз та ii самотнiй квартирант статечно бесiдуватимуть подалi вiд допитливих очей. Хай там як, очi все одно пiдглядали, а язики телiпали. Яка дивна штука життя! Ми поспiшаемо налаштувати проти себе саме тi сили долi, котрi хотiли б улестити. Перед моiм переiздом господиня планувала покликати до себе стару дiву на iм’я Фален (ii мати колись куховарила в родинi Гейзихи), аби та жила зi мною й Лолiтою, поки вона власною персоною, кар’еристка до самих кiсток, шукатиме собi якусь порядну роботу в найближчому мiстi. Панi Гейз чiтко уявляла всю ситуацiю: згорблений чотириокий гер Гумберт приiде зi своiми центральноевропейськими скринями й заростатиме пилюкою в куточку за стосом старих книжок; нелюба потворна донечка пiд суворим наглядом панянки Фален, котра вже якось заховала мою Ло пiд своiм канючим крилом (Ло обурено здригалася, згадуючи лiто 1944-го); а сама панi Гейз працюе десь на рецепцii у великому елегантному мiстi. Утiм, увесь план змiнила одна цiлком буденна подiя: панянка Фален зламала стегно в Саваннi (штат Джорджiя) того дня, коли я вперше прибув до Ремсдела. 13 Недiля пiсля вже описаноi суботи видалася такою погожою, як обiцяли синоптики. Виставивши залишки свого снiданку на стiлець за дверима своеi кiмнати (моiй люб’язнiй господинi слiд було забрати iх, коли iй буде зручно), я ознайомився з ситуацiею, пiдкравшись у зношених пантофлях (едина моя зношена рiч) до билець на сходовому майданчику навпроти i прислухавшись. Вони знову сварилися. Панi Гемiльтон зателефонувала й повiдомила, що в ii доньки «виросла температура». Панi Гейз переказала своiй доньцi, що пiкнiк доведеться вiдкласти. Гарячкувата маленька Гейзиха вiдказала холоднiй старiй Гейзисi, що в такому разi вона не пiде з нею до церкви. Мати вiдповiла «чудово» й поiхала геть. На сходи я вийшов, щойно поголившись, зi вкритими милом мочками вух, досi в бiлiй пiжамi з вiзерунком iз синiх волошок (а не бузку) на спинi; я одразу ж повитирав мило, напахнючив волосся й пахви, ковзнув у фiолетовий шовковий халат i, нервово мугикаючи, спустився вниз у пошуках Ло. Хочу, щоб моi освiченi читачi взяли участь у сценi, котру я збираюся знову розiграти; хочу, щоб вони роздивилися кожну деталь i переконалися, якою обачнiстю, якою цнотою сповнений цей винно-солодкий епiзод, якщо поставитися до нього з, як висловився у приватнiй бесiдi мiй адвокат, «неупередженою симпатiею». Ну що ж, розпочнiмо. На мене чекае складне завдання. Головна дiйова особа: Гумберт Зумер. Час: червневий недiльний ранок. Мiсце: залита сонячними променями вiтальня. Реквiзит: стара канапа в червоно-бiлу смужку, журнали, грамофон, мексиканськi дрiбнички (покiйний пан Гарольд Е. Гейз, нехай земля йому буде пухом, зачав мою любоньку в годину сiести в потинькованiй синiм кiмнатi пiд час медового мiсяця у Веракрусi, i на згадку про це по всiх усюдах були сувенiри, включно з Долорес). Того дня вона була вбрана в гарненьку бавовняну сукеночку, яку я вже бачив ранiше, рожеву в темнiшу клiтинку, з пишною спiдничкою й вузьким лiфом, а на завершення кольоровоi композицii вона намалювала губи i тримала в складених долоньках манливе, банальне, райськи-червоне яблуко. Утiм, узута вона була не для церкви, а покинута бiла недiльна ташечка лежала бiля грамофона. Мое серце загупало, мов барабан, коли вона сiла (спiдничка злетiла вгору й опустилася) на канапу поруч зi мною й почала гратися блискучим фруктом. Ло пiдкидала його в порохнявисте сонячне повiтря й ловила з лунким вiдполiрованим плямканням. Гумберт Гумберт перехопив яблуко. «Вiддайте», – попросила вона, демонструючи мармурову плоть долонь. Я вiддав iй яблуко сорту делiшес. Вона схопила його i вкусила – мое серце обернулося снiгом пiд тоненькою малиновою шкiркою, – а потiм iз властивою цiй американськiй нiмфетцi мавпячою спритнiстю вихопила з моеi слабкоi руки розкритий журнал (шкода, що нiхто не записав на плiвку цей химерний вiзерунок, монограмне хитросплетiння наших одночасних чи однакових рухiв). Поспiхом, майже не зважаючи на спотворене яблуко в руцi, Ло шалено прогорнула сторiнки в пошуках чогось, що хотiла показати Гумбертовi. Нарештi знайшла. Я удав зацiкавленiсть i так близько нахилив до дiвчинки голову, що ii волосся торкнулося моеi скронi, а рука зачепила мою щоку, коли вона витерла зап’ястком вуста. Розглядаючи свiтлину в мерехтливiй iмлi, я не одразу на неi вiдреагував, i дитячi колiнця нетерпляче потерлися одне об одне. Перед очима зринала нечiтка картинка: на пляжi горiлиць вiдпочивав художник-сюрреалiст, а поруч iз ним так само горiлиць лежала наполовину захована в пiсок гiпсова копiя Венери Мiлоськоi[99 - У рубрицi «Свiтлина тижня» журналу «Лайф» за 7 квiтня 1941 року е фотографiя Сальвадора Далi, котрий кидае у ставок оголений манекен. Деякi дослiдники вбачають вплив Далi на творчiсть Набокова i проводять паралелi мiж оповiданням про Дуллiту з книги-сповiдi «Таемне життя Сальвадора Далi» та «Лолiтою». Однак сам Набоков цей зв’язок заперечував.]. «Свiтлина тижня», – повiдомляв пiдпис. Я висмикнув у неi непристойний журнал. Наступноi митi, вдаючи, наче намагаеться повернути його, Ло накинулася на мене. Я упiймав ii за худеньке вузлувате зап’ястя. Журнал скочив на пiдлогу, мов налякана курка. Ло викрутилася, скрутилась i вiдкинулась у правому кутку канапи. А потiм абсолютно спокiйно ця дитина витягнула ноги у мене на колiнах. У ту мить я вже збудився так, що мало не божеволiв, однак божевiлля зробило мене ще хитрiшим. Сидячи на канапi, я спромiгся цiлою низкою непомiтних рухiв прилаштувати свою замасковану хiть до ii наiвних ноженят. Непросто було вiдволiкати увагу малоi, поки я непомiтно пiдлаштовувався необхiдним для успiху чином. Швидко базiкаючи, вiдстаючи вiд власного дихання, наганяючи його, вигадуючи раптовий зубний бiль, щоб пояснити несподiванi паузи у своiй балаканинi, й прикипiвши внутрiшнiм поглядом манiяка до своеi вiддаленоi золотавоi цiлi, я потайки посилив те магiчне тертя, яке в iлюзорному, якщо не фактичному, сенсi знищувало фiзично нездоланну, однак психологiчно крихку тканину перешкоди (пiжаму й халат) мiж вагою двох засмаглих нiг, що розтягнулися на моiх колiнах, i прихованою пухлиною невимовноi пристрастi. Базiкаючи, я натрапив на дещо прекрасно механiчне i взявся повторювати, трохи перекручуючи iх, слова дурнуватоi популярноi пiсеньки: «О, моя Кармен, о моя Карменсiто, щось-там i щось-там, якiсь-то-там ночi, стожари, й фари, й бари, й фiнiта»; я безупинно автоматично повторював iх, накладаючи на неi чари (магiя покручiв), i весь час смертельно боявся, що якесь стихiйне лихо раптом завадить менi, раптом забере золотаву ношу, на вiдчуттi якоi, здавалося, зосередилося цiле мое ество; ця стривоженiсть протягом кiлькох перших рухiв змушувала мене працювати значно поспiшнiше, нiж це узгоджувалося з навмисне стримуваним задоволенням. Незабаром вона перейняла тi мерехтливi стожари, тi блискiтливi фари, й тi бари, й фiнiту; ii голосочок пiдхоплював i виправляв спотворений мною мотив. Вона була музикальною i солодкою, мов яблучко. Їi ноги злегка совалися на моему живому лонi; я погладив iх; ось вона, майже витягнувшись, розкинулася в правому кутi, Лола, дiвчинка-пiдлiток, жадiбно iсть свiй споконвiчний фрукт, спiвае крiзь його сiк, губить капець, чухае п’ятку роззутоi ноги в коротенькiй шкарпеточцi, що вже сповзае, об стос старих журналiв, накиданих праворуч вiд мене, i кожен ii рух, кожне совання й коливання допомагали менi приховувати й удосконалювати таемну систему дотикiв мiж красунею i чудовиськом, мiж моiм чудовиськом, що рвалося з пут, i красою ii хиткого тiла в цнотливiй бавовнянiй сукеночцi. Рухливими пучками пальцiв я вiдчував крихiтнi волосинки, що легенько iжачилися на ii гомiлках. Я губився в пекучiй, але здоровiй спецi, що лiтнiм гейзером купала маленьку Гейзочку. Нехай вона такою залишиться, нехай залишиться… Коли вона випросталася, щоб викинути серцевинку знищеного яблука в камiн, ii юне тiло, ii безсоромнi цнотливi стегна й округлий задок посовалися бiля мого напруженого, змордованого, нишком зайнятого ества; i водночас усi моi вiдчуття таемниче змiнилися. Я опинився в тiй площинi буття, де нiщо не мае значення, крiм настоянки щастя, яка бродила в моему тiлi. Те, що почалося з солодкого розтягування моiх найпотаемнiших коренiв, перетворилося на розпалене свербiння, яке тепер досягнуло цiлковитоi убезпеченостi, надiйностi й упевненостi, незнаних в iнших галузях свiдомого життя. Глибока гаряча насолода розросталася i вже була на своему шляху до останньоi судоми, тож я вiдчув, що можу сповiльнитися та продовжити блаженство. Лолiта благополучно солiпсувалась[100 - Солiпсизм – теоретична установка, крiзь призму якоi увесь свiт бачиться породженням свiдомостi Я. Вигадане Набоковим слово «солiпсуватися» в цьому контекстi, можливо, означае, що Лолiта витiснила з Гумбертовоi уяви все iнше.]. У пiдставних тополях пульсувало домислене сонце; ми були фантастично й божественно самотнiми; я дивився на неi, рожеву, присипану золотим пилом, за серпанком пiдвладного менi щастя, несвiдому його й невiдому йому, а сонце лягало iй на вуста, на вуста, котрi, схоже, досi виспiвували слова «Карменсiти-фiнiти», що вже не досягали моеi свiдомостi. Тепер усе було готово. Нерви насолоди оголилися. Корпускули Краузе[101 - Закiнчення нервових волокон у шкiрi та слизових оболонках.] ввiйшли у фазу шаленства. Найменшого натиску вистачило б, щоб вiдкрилися райськi ворота. Я вiдмовився бути Гумбертом Гончаком, сумнооким дворовим псом-вилупком, що вчепився за черевик, який ось-ось вiдштовхне його геть. Я був вищим за чудасiю страждань, недосяжним для можливоi кари. У своему саморобному сералi я був сяйним i здоровим турком, котрий навмисно, сповна усвiдомлюючи власну свободу, вiдкладае мить, коли сповна насолодиться наймолодшою й найтендiтнiшою своею рабинею. Застигнувши на краю тiеi сластолюбноi прiрви (витончена фiзiологiчна рiвновага, схожа на певнi мистецькi технiки), я повторював за нею випадковi слова – кармен, рамен, гобелен, моя кармен, амен, благо-хо-хо-хо-словен, – мов людина, що говорить i смiеться увi снi, а моя щаслива рука повзла ii сонячною ногою до межi, дозволеноi тiнню пристойностi. Напередоднi вона наштовхнулася на масивний комод у передпокоi, i тепер я задихнувся: «Дивися, дивися, що ти накоiла, ох, подивися», адже там, жовтувато-фiолетовий синець був там, на ii чарiвному нiмфетковому стегнi, котре моя велетенська волохата лапа масажувала й повiльно обхоплювала, – а оскiльки трусики в неi були коротенькi, здавалося, нiщо не завадить моему м’язистому великому пальцю торкнутися гарячоi западинки ii лона, – ось як бувае, ти лоскочеш i пестиш малу реготунку просто так, аж раптом вона скрикнула з раптовою верескливою ноткою в голосi: «О, та це нiчого» – i почала вихилятися та звиватися, й закинула голову, й закусила вологу блискучу нижню губу, а мiй рот зi стогоном, панове присяжнi, майже торкнувся ii голоi шийки, коли я розчавив об ii лiву сiдничку останню судому найдовшого знаного людиною чи монстром екстазу. Одразу пiсля цього (наче ранiше ми боролися, а тепер я послабив хватку) вона скотилася з канапи i стрибнула на ноги, точнiше, на одну ногу, намагаючись вiдповiсти на жахливо гучний дзвiнок телефона, котрий, поки я був зайнятий, можливо, розривався вже цiлу вiчнiсть. Лолiта стояла й клiпала з охопленими полум’ям щоками, зi скуйовдженим волоссям i поглядом, що торкався мене так само байдуже, як i меблiв, поки вона слухала чи розмовляла (з матiр’ю, котра наказувала прийти й поснiдати з нею в Четфiлдiв, а тим часом анi Ло, анi Гумм i гадки не мали, що за план склала надокучлива клопотуха Гейз) i продовжувала стукати по краю стола капцем, який тримала в руцi. Слава Богу, вона нiчого не помiтила! Рiзнокольоровою шовковою хустинкою, на якiй на мить зупинився ii заклопотаний розмовою погляд, я витер з чола пiт i, занурившись у ейфорiю полегшення страждань, навiв лад у своiх королiвських шатах. Вона продовжувала телефонну розмову, торгуючись iз матiр’ю (моя Карменсiта хотiла, щоб ii забрали машиною), коли я, щораз гучнiше спiваючи, злетiв угору сходами й увiмкнув воду, що, паруючи, почала з гуркотом наповнювати ванну. Тут я можу навести слова тiеi пiсеньки, принаймнi тi, якi менi вдалося запам’ятати, однак не думаю, що я колись правильно знав iх. Отже: «О моя Кармен, о моя Карменсiто! Щось-там i щось-там, якiсь-то-там ночi, Стожари, й фари, й бари, й фiнiта, Ми, моя красуне, до сварок охочi. І в мiстi якомусь, там де ти i я, Востанне застигли у сварки в полонi. Я кулю пустив, Карменсiто моя, Із кольта, який ось тримаю в долонi». (Уявляю, як вiн витягнув кольт 32-го калiбру i всадив своiй коханцi кулю помiж очей.) 14 Ланч я з’iв у мiстi – вже давно не вiдчував такого голоду. Коли я неспiшно прийшов назад, у будинку досi було безлолiтно. Ранок минув у роздумах, у складаннi планiв, у благословенному засвоюваннi ранкового переживання. Я пишався собою. Я викрав мед оргазму, не збезчестивши дитини. Не завдав жодноi шкоди. Фокусник вилив молоко, мелясу, пiнисте шампанське в новеньку бiлу ташечку панянки – абракадабра, – i ташечка залишилася неушкодженою. Так вигадливо я задовольнив свою ганебну, пристрасну, грiшну мрiю, однак Лолiта була в безпецi, i я сам був у безпецi. Та, ким я так нестямно заволодiв, була не дiвчинкою, а моею власною вигадкою, iншою, надуманою Лолiтою, можливо, реальнiшою, нiж справжня Лолiта; вона перекривала й мiстила в собi ii; пливла мiж нею та мною, позбавлена власноi волi, власноi свiдомостi, щиро кажучи, власного життя. Дiвчинка нi про що не здогадалася. Я нiчого iй не зробив. І нiщо не могло завадити менi повторити дiю, котра так само не зачiпала ii, наче вона була фотографiчним зображенням на мерехтливому екранi, а я смиренним горбуном, що онануе в темрявi. Пообiднi години минали в стиглiй тишi, i високi, налитi соком дерева, здавалося, знають мою таемницю; бажання, ще палкiше, нiж ранiше, знову взялося менi дошкуляти. Нехай вона хутчiш повернеться, молився я, звертаючись до позиченого Бога, нехай, поки матуся на кухнi, повториться ранкова сцена на канапi, будь ласка, я так огидно обожнюю ii! Нi, «огидно» – невдале слово. Пiднесення вiд передчуття нових задоволень було не огидним, а жалюгiдним. Я визнав його жалюгiдним. Жалюгiдним, адже, попри незгасний вогонь моiх чуттевих апетитiв, я збирався iз щирим завзяттям та передбачливiстю захистити чистоту дванадцятирiчноi дитини. А тепер помилуйтеся-но, як менi вiддячено за моi страждання. Лолiта не повернулася додому, а пiшла з Четфiлдами в кiно. Стiл був накритий елегантнiше, нiж зазвичай: на ньому навiть стояли свiчки, якщо ваша ласка. У цiй манiрнiй атмосферi Гейзиха легенько торкалася срiбла обабiч тарiлки, наче це були клавiшi пiанiно, усмiхалася порожнiй тарiлцi (вона була на дiетi) й запитувала, чи подобаеться менi салат (приготований за рецептом iз жiночого журналу). Вона сподiвалася, що холоднi закуски менi теж до смаку. У неi був чудовий день. Панi Четфiлд просто чарiвна. Фiллiс, ii донька, завтра iде до табору. На три тижнi. Було вирiшено, що Лолiта поiде в четвер. Замiсть того, аби чекати початку липня, як планувалося ранiше. Залишиться там довше за Фiллiс. Чудова перспектива, нещасне мое серце! Ох, як це заскочило мене зненацька! Хiба ж це не означало, що я втрачу свою любоньку, щойно таемно зробив ii своею? Свою похмурiсть я знову пояснив тим самим, що й уранцi, зубним болем. Зуб, напевно, був велетенським корiнним, iз наривом завбiльшки з коктейльну вишеньку. – У нас тут е, – озвалася Гейзиха, – вiдмiнний дантист. Власне, це наш сусiд. Доктор Куiлтi. Здаеться, кузен чи дядько вiдомого драматурга. Гадаете, минеться? Ну, як собi знаете. Восени я замовлю йому поставити iй «скоби», як сказала б моя мати. Можливо, це трохи приборкае Ло. Боюся, останнiм часом вона страшенно вам набридае. А перед вiд’iздом на нас чекае ще кiлька штормових днiв. Спершу вона категорично вiдмовлялась iти в кiно, i, зiзнаюся, я залишила ii в Четфiлдiв, тому що боялася просто зараз опинитись iз нею наодинцi. Може, кiно ii заспокоiть. Фiллiс – надзвичайно мила дiвчинка, i у Ло немае жодних причин не любити ii. Чесне слово, мосье, я страшенно спiвчуваю вашому зубовi. Було б значно розсудливiше дозволити менi завтра вранцi одразу звернутися до Айвора Куiлтi, якщо бiль не вщухне. А знаете, я вважаю, що лiтнiй табiр – значно здоровiше, значно розсудливiше, як я завжди кажу, заняття для дiвчинки, нiж нудитися на примiському газонi, малюватися маминою помадою, заважати скромному вченому джентльменовi та влаштовувати сцену з першого-лiпшого приводу. – Ви переконанi, – вимовив я нарештi, – що вона буде там щасливою? (Убогiсть, найубогiша вбогiсть!) – Для неi ж краще, щоб так i було, – кинула жiнка. – Однак табiр – це не iграшки. Ним керуе Ширлi Голмс, знаете, вона написала книжку «Дiвчатка бiля вогнища». Життя в таборi допоможе Долорес подорослiшати в рiзних аспектах – здоров’я, характеру, освiченостi – та особливо в планi розумiння вiдповiдальностi перед iншими людьми. Може, вiзьмемо свiчки та вийдемо з ними трохи посидiти на верандi чи ви хочете лягти до лiжечка й поняньчитися зi своiм зубом? Поняньчитися зi своiм зубом. 15 Наступного дня вони поiхали до мiста, щоб купити необхiднi для табору речi: новий одяг дiяв на Ло, мов чари. За обiдом вона нагадувала звичну насмiшкувату себе. Поiвши, вона одразу пiднялася до своеi кiмнати, щоб заглибитися в комiкси, придбанi для дощових днiв у таборi «Ку» (до четверга вона так ретельно вивчила iх, що врештi-решт залишила вдома). Я теж повернувся до свого барлогу й сiв писати листи. Згiдно з моiм новим планом, я вирiшив податися на морське узбережжя, а потiм, коли почнеться новий навчальний рiк, поновити свое перебування в Гейзiвському будинку, адже вже тодi знав, що не зможу жити без цiеi дiвчинки. У вiвторок вони знову вирушили на закупи, доручивши менi вiдповiсти, якщо, поки iх не буде, телефонуватиме директорка табору. Вона справдi зателефонувала, i за мiсяць чи близько того нам випала нагода пригадати нашу приемну бесiду. Того вiвторка Ло обiдала у власнiй кiмнатi. Вона довго плакала пiсля черговоi сварки з матiр’ю i, як уже траплялося ранiше, не хотiла, аби я бачив ii заплаканi очi: у дiвчинки був той особливо нiжний колiр обличчя, i пiсля слiз усi риси розпливалися, запалювались i робилися хворобливо звабливими. Їi хибне уявлення про моi естетичнi смаки неабияк засмучувало мене, адже я просто обожнюю цей вiдтiнок боттiчеллiвського рум’янцю, роз’ятрену смужку рожевого навколо вуст, мокрi сплутанi вii; а до того ж ii сором’язлива примха, безсумнiвно, позбавляла мене безлiчi можливостей показного втiшання. Однак справа була не така проста, як я собi гадав. Коли ми в темрявi сидiли на верандi (нахабний вiтер загасив червонi свiчки), Гейзиха з безрадiсним смiшком сказала, що повiдомила Лолiтi, наче ii улюблений Гумберт цiлковито схвалюе iдею з табором. «Тож тепер, – додала жiнка, – дитина вирiшила влаштувати справжнiй скандал через те, що ми з вами начебто плануемо спекатися ii. Однак справжня причина криеться в тому, що я пообiцяла завтра помiняти тi занадто грайливi нiчнi речi, котрi вона змусила мене купити, на щось скромнiше. Розумiете, вона вважае себе зiркою кiноекрану; а я вважаю ii мiцним, здоровим, але безперечно непоказним пiдлiтком. Гадаю, це й е корiнь усiх проблем». У середу менi вдалося на кiлька секунд перехопити Ло: вбрана у бавовняний светр i бiлi, замащенi чимось зеленим шорти, вона нишпорила у скринi. Я сказав щось, намагаючись бути привiтним i дотепним, однак вона лише пхикнула, навiть не подивившись на мене. Помираючи вiд розпуки, Гумберт незграбно ляснув ii по куприку, i дiвчинка боляче вдарила його взуттевою колодкою покiйного пана Гейза. «Зрадник», – кинула вона, коли я поповз униз сходами, ображено потираючи плече. Повечеряти з Гумусею та мамусею вона не зволила: помила голову й лягла в лiжко зi своiми абсурдними книжками; а в четвер незворушна панi Гейз повезла ii до табору «Ку». Як писали кращi за мене автори, «читач легко може уявити» й так далi. Утiм, гарно помiркувавши, я вирiшив пiдштовхнути читацьку уяву копняком нижче спини. Я знав, що навiки закохався в Лолiту; проте також я знав, що вона не залишиться Лолiтою навiки: першого сiчня iй виповниться тринадцять. Десь за два роки вона бiльше не буде нiмфеткою й перетвориться на «юнку», а потiм на «студентку коледжу», а це найбiльше страхiття з усiх страхiть. Слово «навiки» стосувалося лише моеi власноi пристрастi, лише Лолiти, котра завжди вiддзеркалюватиметься в моiй кровi. А цю Лолiту, чиi клубовi кiсточки ще не розiйшлися, Лолiту, вiдкриту сьогоднi моему дотику, слуху та зору, Лолiту, рiзкоголосу, з блискучим каштановим волоссям, iз чубчиком, хвилястими пасмами на скронях i кучериками ззаду, Лолiту з такою гарячою липкою шийкою й таким вульгарним лексикончиком – «гидотно», «супер», «нудотно», «йолоп», «паскуда» – ту Лолiту, мою Лолiту бiдолашний Катулл[102 - Давньоримський поет-лiрик, майстер любовноi поезii.] утратить назавжди. То як я мiг прожити без неi два лiтнiх безсонних мiсяцi? Цiлих два мiсяцi, вкрадених у двох останнiх рокiв нiмфетства! Може, менi слiд переодягнутися в похмуру старомодну дiвицю, неотесану мадемуазель Гумберт i розкласти свiй намет неподалiк вiд табору «Ку», сподiваючись, що коричневi вiд сонця нiмфетки залементують: «Ну ж бо, приймiмо до себе цю глибокоголосу бiженку!» – й потягнуть до свого примiтивного вогнища сумну Berthe au Grand Pied[103 - Берта Велика Нога (фр.) – дружина французького короля Пiпiна ІІІ Короткого й мати Карла Великого.] iз невеселою усмiшкою. Берта спатиме з Долорес Гейз! Сухi ледачi сни. Два мiсяцi краси, два мiсяцi нiжностi минуть марно, а я нiчого не мiг удiяти, нiчого, mais rien[104 - Просто нiчого (фр.).]. Проте одну краплю рiдкiсного меду той четвер зберiг для мене у своiй жолудевiй шапочцi. Панi Гейз збиралася вiдвезти доньку до табору рано-вранцi. Зачувши рiзноманiтнi пов’язанi з вiд’iздом звуки, я скотився з лiжка й висунувся у вiкно. Пiд тополями стояла вже заведена машина. На хiднику, прикриваючи очi рукою, наче маленька мандрiвниця вже зникала в променях низького ранкового сонця, стояла Луiза. Цей жест виявився передчасним. «Поквапся!» – гукнула Гейзиха. А моя Лолiта, котра вже наполовину залiзла в автiвку i збиралася гупнути дверцятами та, опустивши скло, помахати Луiзi й тополям (анi ii, анi iх iй бiльше не судилося побачити), увiрвала хiд долi: вона глипнула вгору i знову кинулася в дiм (поки мати розгнiвано верещала iй услiд). За мить я почув, як мое серденько бiжить нагору сходами. Серце всерединi так набрякло, що я мало не луснув. Я пiдтягнув пiжамнi штани й розчахнув дверi – наступноi митi з’явилася Лолiта в недiльнiй сукнi, тупаючи, ковтаючи ротом повiтря, вона кинулась у моi обiйми, i ii невиннi вуста розтанули пiд шаленим тиском темних чоловiчих щелеп. О, моя трiпотлива любонько! Наступноi митi я почув, як вона, жива, незгвалтована, потупотiла вниз. Хiд долi поновився. Золотава нога втягнулася всередину, дверцята гупнули, прочинилися й гупнули знову, а водiйка Гейз, шалено смикаючи кермом i супроводжуючи корчами гумово-червоного рота своi нечутнi слова, помчала мою любоньку геть; тим часом не помiчена анi ними, анi Луiзою стара немiчна панi Вiзавi слабко, але ритмiчно махала зi своеi порослоi виноградом веранди. 16 Западинка моеi руки досi повнилася гладенькою, як слонова кiстка, Лолiтою, вiдчуттям ii пiдлiтковоi ввiгнутоi спини, клавiшноi вкрадливостi ii шкiри пiд тоненькою сукенкою, котру я смикав угору i вниз, тримаючи дiвчинку в обiймах. Я кинувся до ii розхристаноi кiмнати, вiдчинив шафу й пiрнув у купу пожмаканоi тканини, що торкалася ii тiла. Там була одна особлива рiч – рожева, тонка, порвана, з ледь помiтним iдким запахом на швi. У неi я заповив Гумбертове велетенське налите кров’ю серце. Полум’яний хаос уже здiймався в менi хвилями, однак менi довелося покинути все й поспiхом опанувати себе, зачувши оксамитовий голос покоiвки, що тихо кликала мене зi сходiв. Вона сказала, що мае для мене повiдомлення, i, приправивши мое механiчне «дякую» люб’язним «залюбки», добра Луiза залишила в моiй тремтливiй руцi навдивовижу чистого листа без марки. «Це зiзнання. Я кохаю вас [так починався лист; i на коротеньку мить я переплутав цi iстеричнi карлючки з писаниною школярки]. Минулоi недiлi в церквi – негiднику, ви вiдмовилися пiти подивитися на нашi новi вiтражi! – лише минулоi недiлi, мiй коханий, коли я запитала Всевишнього, як менi вчинити, вiн наказав зробити те, що я зараз роблю. Самi розумiете, iншого варiанта немае. Я закохалася у вас iз першого погляду. Я пристрасна й самотня жiнка, а ви кохання мого життя. Тепер, мiй любий, мiй найдорожчий, mon cher, cher monsieur[105 - Мiй любий, любий мосье (фр.).], ви прочитали це; тепер ви знаете. То чи не могли б ви негайно спакувати речi й поiхати геть? Це вам наказуе власниця квартири! Я вiдмовляю квартирантовi. Вижбурюю вас геть. Ідiть! Тiкайте! Dеpartez![106 - Їдьте! (фр.)] Я повернуся до вечерi, якщо iхатиму зi швидкiстю вiсiмдесят миль за годину в обидва боки й не потраплю в аварiю (хоча кого це цiкавить?), i не хочу заскочити вас удома. Будь ласка, прошу, негайно iдьте, просто зараз, навiть не дочитуйте цю смiшну записку до кiнця. Їдьте. Прощавайте. Ситуацiя, chеri[107 - Любий (фр.).], надзвичайно проста. Звичайно, я абсолютно впевнена, що байдужа вам, абсолютно байдужа вам. О, так, ви полюбляете балакати зi мною (i жартувати над бiдолашною мною), ви полюбили наш привiтний дiм, книжки, якi менi подобаються, мiй чудовий садок i навiть мою галасливу доньку, але я для вас нiчого не варта. Так? Так. Абсолютно нiчого. Але якщо ви, прочитавши цю “сповiдь”, вирiшите на свiй похмуро-романтичний европейськй лад, що я достатньо приваблива, аби скористатися моiм листом i закрутити зi мною, знайте: це буде гiрший за згвалтування викраденоi дитини злочин. Розумiете, chеri. Якби ви вирiшили зостатися, якби я застала вас удома (я знаю, що це неможливо, тому дозволю собi продовжувати фантазувати), факт вашоi присутностi значив би лише одне: ви хочете бути для мене тим, ким я хочу бути для вас, – супутницею життя – i ви готовi назавжди поеднати свою долю зi мною i стати батьком для моеi доньки. Дозвольте менi ще хвилиночку побалакати i поблукати думкою, мiй найдорогоцiннiший, адже я знаю, що ви вже розiрвали цей лист i його клаптики [нерозбiрливо] у вирi туалету. Мiй найдорожчий, mon tr?s, tr?s cher[108 - Мiй дуже, дуже дорогий (фр.).], який свiт кохання я збудувала для вас протягом цього дивовижного червня. Я знаю, який ви стриманий, який «британський» у вас характер. Можливо, вашу старосвiтську вiдчуженiсть та почуття пристойностi обурить зухвалiсть бiдолашноi американочки! Ви, людина, що приховуе своi найсильнiшi почуття, матимете мене за маленьку безсоромну дурепу, котра нарозхрист вiдкривае свое бiдолашне зранене серце. В минулому я часто розчаровувалася. Пан Гейз був чудовою людиною з золотим серцем, але, на жаль, старшим за мене на двадцять рокiв, гаразд, не плiткуватимемо про минуле. Найдорогоцiннiший мiй, якщо ти проiгнорував мое прохання й дочитав цього гiркого листа до кiнця, твою допитливiсть необхiдно гарно винагородити. Утiм, не зважай. Знищ цю записку та iдь. Не забудь залишити ключi на столi у своiй кiмнатi. І хоч якусь адресу, куди я зможу повернути заплаченi до кiнця мiсяця дванадцять доларiв. Прощавай, мiй любий. Молися за мене, якщо ти хоч колись молишся. Ш. Г.» Те, що я тут пишу, я пам’ятаю з листа й пам’ятаю дослiвно (включно з покрученою французькою). Лист був щонайменше вдвiчi довшим. Я перестрибнув лiричний вiдступ – котрий i тодi здебiльшого перегорнув – про Лолiтиного братика, що помер у дворiчному вiцi, коли дiвчинцi було чотири, i про те, як би я його полюбив. Дайте-но подумати, що там було ще. Так. Припускаю, що слова «у вирi туалету» (куди лист насправдi потрапив) – це мiй власний прозаiчний внесок. Напевно, вона благала мене розкласти якийсь спецiальний вогонь для жертвоприношення ii послання. Першими моiми почуттями були огида й бажання втекти. А потiм я вiдчув щось на зразок дружньоi руки, що опустилася менi на плече i вмовляла не поспiшати. Я дослухався. Виринув зi свого зацiпенiння й виявив, що досi стою в кiмнатi Ло. На стiнi над ii лiжком мiж пикою естрадного стогнiя та вiями кiноакторки висiла сторiнка з рекламою, вирвана з глянцю. На нiй був зображений чорнявий молодий чоловiк iз якимось виснаженим поглядом iрландських очей. Вiн «моделював» халат Такоi-то фiрми i тримав у руках мостоподiбну тацю Такоi-то фiрми зi снiданком на двох. Напис, вигаданий препод. Томасом Мореллем, називав його «героем-переможцем». Можна було здогадатися, що ретельно переможена панi (не зображена на свiтлинi) пiдводилася, щоб узяти свою половину тацi. Яким чином ii лiжковий товариш збирався залiзти пiд цей мiст, уникнувши катастрофiчного свинства, залишалося загадкою. Рука Ло намалювала жартiвливу стрiлочку до обличчя спустошеного молодого нареченого й написала друкованими лiтерами: «Г. Г.». І справдi, попри невелику рiзницю у вiцi, схожiсть була разюча. Пiд цiею свiтлиною висiла iнша кольорова реклама. На нiй вiдомий драматург урочисто смалив «дромку»[109 - Скорочення вiд «дромадер». Алюзiя на цигарки «Кемел».]. Вiн завжди палив «дромки». Схожiсть iз ним була незначною. Нижче стояло дорогоцiнне Лолiтине лiжко, засмiчене комiксами. Із билець де-не-де позлiзала емаль, залишивши на бiлому тлi чорнi бiльш-менш округлi залисини. Я впевнився, що Луiза пiшла, залiз до Лолiтиного лiжка й перечитав листа. 17 Панове присяжнi! Я не можу поклястися, що деякi дii, котрi стосувалися синицi в руцi, якщо так можна висловитися, не спадали менi на думку ранiше. Мiй мозок не зберiг iх у якомусь логiчному виглядi й не пригадуе iхнього зв’язку з якимись вiдомими йому нагодами, однак, дозвольте повторити, я не можу заприсягтися, що не забавлявся ними (якщо можна скористатися ще й таким висловом) у туманi думок, у темрявi пристрастей. Траплялися митi, мусили траплятися, якщо я хоч трохи знаю свого Гумберта, коли я обмiрковував можливiсть побратися з пiдстаркуватою вдовицею (скажiмо, Шарлоттою Гейз) – котра б не мала на цiлому широкому сiрому свiтi бiльше родичiв – суто заради того, аби дати собi волю з ii донечкою (Ло, Лолою, Лолiтою). Я готовий навiть зiзнатися своiм мучителям, що кiлька разiв, можливо, кидав холодний оцiнювальний погляд на кораловi вуста Шарлотти, ii бронзове волосся та небезпечно глибоке декольте, туманно намагаючись втиснути ii в правдоподiбну фантазiю. Я зiзнаю?ся в цьому пiд тортурами, можливо уявними, але через те ще жахливiшими. Менi хотiлося б вiдволiктись i розповiсти вам детальнiше про pavor nocturnus[110 - Нiчний страх (лат.).], котрий безжально катуе мене вночi, коли в мiзках застрягае випадковий термiн iз мого безладного юнацького читання, наприклад peine forte et dure[111 - Кара жорстока та сильна (фр.). Вид тортур у англо-саксонськiй системi права, якi присуджувалися пiдозрюваним, що вiдмовлялися виступати перед судом.] (що за Генiй Знущань вигадав таке?!), або жахливi, таемничi, вкрадливi слова «травма», «травматична подiя», «фрамуга». Утiм, моя оповiдь вже й так достатньо кульгава. Незабаром я знищив лист, повернувся до своеi кiмнати, i розмiрковував, i куйовдив волосся, i дефiлював у своему фiолетовому халатi, i стогнав, зцiпивши зуби, аж раптом… Раптом, панове присяжнi, я вiдчув, як крiзь гримасу, що спотворила мiй рот, зорiе достоевська посмiшка, мов далеке страхiтливе сонце. За нових умов стовiдсотковоi видимостi я уявляв, як щедро зможе материн чоловiк пестити свою Лолiту. Я притискався би до неi тричi на день, щодня. Усi моi турботи зникли б, я став би здоровою людиною. «Тебе гойдати стиха на лонi в себе, i на лицi печатать цiлунок батькiвський…»[112 - Цитата з поеми Д. Байрона «Мандрiвка Чайльд Гарольда». Переклад П. Кулiша.] Начитаний Гумберт! А потiм, якомога обачнiше, так би мовити, морально рухаючись навшпиньках, я уявив Шарлотту супутницею свого життя. Бачить Господь, я й сам змiг би принести iй цей заощадливо розрiзаний навпiл грейпфрут, цей снiданок без цукру. Гумберт Гумберт, пiтнiючи в рiзкому бiлому свiтлi в супроводi спiтнiлих полiцiянтiв та iхнiх завивань, готовий зробити нове зiзнання (quel mot![113 - Оце так слово! (фр.)]), вивертаючи навиворiт свою совiсть та видираючи з неi найпотаемнiший спiд. Я не мав на метi одруження з бiдолашною Шарлоттою заради того, щоб позбутись ii якимось вульгарним, жахливим та небезпечним чином, наприклад пiдсипавши iй до передобiднього хересу п’ять таблеток сулеми[114 - Хлорид ртутi (II) – безбарвнi кристали ромбiчноi сингонii. Застосовують для отримання iнших солей ртутi, як дезiнфекцiйний засiб у медицинi (частiше розведеним 1:1000), для протравлення насiння, у фармацевтичнiй промисловостi, для просочення деревини тощо. Смертельна доза в разi прийому всередину 0,5 г.] чи щось таке; проте в моiх лунких та затьмарених мiзках справдi калатала тонко пов’язана з фармацевтикою думка. Навiщо обмежуватися тим сором’язливим замаскованим задоволенням, яке я вже якось спробував? Менi являлись iншi хтивi о?брази, похитуючись i вишкiряючись. Я бачив, як даю матерi й доньцi потужне снодiйне, аби абсолютно безкарно пестити молодшу цiлу нiч. Будинок повнився Шарлоттиним хропiнням, а Лолiта майже не дихала увi снi, нерухома, наче намальоване дитя. «Мамо, присягаюся, Кеннi нiколи не торкався мене». «Ти брешеш, Долорес Гейз, або це був iнкуб[115 - Інкуб – у середньовiчних легендах розпусний демон, котрий шукае сексуальнi зв’язки з жiнками.]». Нi, так далеко я б не зайшов. Так Гумберт Перевертень марив та завбачував, i багряне сонце бажання й рiшучостi (двi рушiйнi сили створення живого свiту) линуло у височiнь, а тим часом на послiдовних балконах послiдовнi розпусники пiдiймали келихи з шампанським за минулi й майбутнi ночi. А потiм, метафорично кажучи, я розбив келих на друзки i смiливо уявив (адже тодi вже сп’янiв вiд своiх видiнь i недооцiнював власну м’якiсть), як поступово вiзьмуся за шантаж – нi, це слово занадто гучне, я вiзьмуся за легенький шантажик – староi Гейзихи i змушу дозволити менi забавлятися з малою, тонко натякнувши бiдолашнiй закоханiй у мене до нестями Голубочцi, що покину ii, якщо вона заборонить менi бавитися з моею законною пасербицею. Одним словом, перед такою Приголомшливою Пропозицiею, перед таким рiзноманiттям i широтою перспектив я був беззахисним, немов Адам перед анонсом ранньоi iсторii Сходу, що фата-морганою виринула в яблуневому саду. А зараз запишiть важливе зауваження: митець у менi перемiг джентльмена. Менi знадобилося неабияк напружити волю, щоб спромогтися налаштуватися в цих мемуарах на лад того щоденника з часiв, коли панi Гейз була для мене лише перепоною; утiм, я вважаю своiм мистецьким обов’язком передати тi iнтонацii, хай якими фальшивими i брутальними вони здаються менi тепер. На щастя, моя оповiдь дiсталася тiеi митi, коли я можу припинити ображати бiдолашну Шарлотту заради ретроспективноi правди. Бажаючи позбавити бiдолашну Шарлотту двох- трьох годин занепокоення на звивистiй дорозi (та запобiгти, можливо, автомобiльному зiткненню, котре зруйнувало би нашi такi рiзнi мрii), я передбачливо, але даремно спробував зв’язатися з нею, зателефонувавши до табору. Виявилося, що вона поiхала тридцять хвилин тому, i натомiсть менi дали Ло. Звиваючись та переповнюючись по вiнця, я повiдомив, що хочу побратися з ii матiр’ю. Довелося повторити двiчi, бо щось вiдволiкало вiд мене ii увагу. «Ого, оце круто, – засмiялася вона. – Коли весiлля? Постривайте секунду, тут цуценя… Цуценя взялося за мою шкарпетку. Слухаю…» Вона додала, що, схоже, непогано там розважиться… Поклавши слухавку, я збагнув, що кiлькох годин у тому таборi вистачить, аби витiснити новими враженнями образ привабливого Гумберта Гумберта з Лолiтиноi голiвоньки. Та хiба тепер це мало значення? Пiсля весiльноi церемонii спливе пристойна кiлькiсть часу, i я поверну ii собi. «Букет вiнчальний на могилi не встиг би навiть пожовтiть»[116 - Дослiдники вважають цю фразу пародiею на тогочасну поетичну моду.], як сказав би поет. Але я не поет. Я лише надзвичайно сумлiнний лiтописець. Коли Луiза пiшла, я оглянув умiст холодильника й, оцiнивши його як надмiру аскетичний, вирушив до мiста, де купив найкалорiйнiших продуктiв. На додачу я придбав дорогий алкоголь та кiлька видiв вiтамiнiв. Я був переконаний, що за допомогою цих збудникiв i власних природних ресурсiв зможу подолати спричинену браком почуттiв знiяковiлiсть, коли настане час продемонструвати нестримну й нетерплячу жагу. Раз по раз винахiдливий Гумберт викликав у пам’ятi Шарлотту, за якою пiдглядав у шпарину чоловiчоi уяви. Тiло ii було добре доглянутим i струнким, тут не посперечаешся; i, напевно, я мiг урятуватися думкою, наче вона Лолiтина старша сестра, якщо тiльки не уявлятиму занадто детально ii важкi стегна, округлi колiна, пишнi груди, грубу рожеву шкiру («грубу» в порiвняннi з шовком та медом) та решту рис жалюгiдного й нудного створiння, яке називають вродливою жiнкою. Сонце звично обiйшло будинок, i день похилився до вечора. Я зробив собi коктейль. І ще один. І ще. Мiй улюблений напiй джинанас – сумiш джину з ананасовим соком – завжди подвоював мою енергiю. Вирiшив зайнятися нашим занедбаним морiжком. Une petite attention[117 - Невеличка уважнiсть (фр.).]. Вiн вкрився кульбабами, а чийсь клятий пес – ненавиджу псiв – спорожнився на кам’янi плити, де колись стояв сонячний годинник. Кульбаби здебiльшого вже перетворилися iз сонць на мiсяцi. У моiх жилах танцювали джин i Лолiта, i я мало не перечепився через розкладнi стiльцi, якi збирався вiднести. Зебри з кривавими смугами! Інодi вiдрижка лунае овацiею, принаймнi так звучала моя. Старий паркан за садком вiдмежовував нас вiд сусiдських вiдходiв, смiтникiв та бузку, однак мiж переднiм краем нашого морiжка (там, де вiн похило спускався вздовж однiеi стiни будинку) й вулицею не було нiчого. Завдяки цьому я мiг визирати (iз самовдоволеною посмiшкою того, хто збираеться вчинити щось добре), чи не повертаеться, бува, Шарлотта: цей зуб слiд було вирвати негайно. Ледве тримаючись на ногах i спираючись на ручну косарку – а шматочки трави, здавалося, цвiрiнькали в низьких променях сонця, – я не вiдривав очей вiд тiеi дiлянки примiськоi вулички. Вона звивалася до нас з-пiд склепiння велетенських тiнистих дерев, а потiм поспiхом – стрiмкiше, стрiмкiше – спускалася повз порослий плющем цегляний будинок староi панi Вiзавi та ii крутий морiжок (значно доглянутiший за наш), щоб заховатися пiд нашим ганком, якого я не бачив iз того мiсця, де радiсно вiдригував i працював. Кульбаби загинули. Сморiд рослинного соку змiшався з ананасовим. Двiйко дiвчаток, Марiон та Мейбл, за чиiми пересуваннями я автоматично слiдкував останнiм часом (та хто мiг замiнити мою Лолiту?), пiшли в напрямку проспекту (з якого спускалася наша Лоун-стрит) – одна штовхала велосипед, а друга дзьобала щось iз паперовоi торбинки, i обидвi базiкали на повнi сонячнi голоси. Привiтний та м’язистий негр Леслi, садiвник i шофер староi панi Вiзавi, усмiхнувся менi звiддаля й гукнув, а потiм ще раз гукнув, коментуючи слова жестами, що сьогоднi я вкрай бадьорий. Дурнуватий пес заможного сусiда-лахмiтника кинувся навздогiн за синьою автiвкою – за Шарлоттиною. Привабливiша з дiвчаток (гадаю, Мейбл) у шортиках i бюстгальтерi, якому н?чого було тримати, така яскравоволоса (нiмфетка, присягаюся Паном!), пробiгла назад, жмакаючи свою паперову торбинку, й заховалася вiд Зеленого Козла за фронтоном маетку пана та панi Гумбертiв. Із затiнку листя виринув мiкроавтобус, продовжуючи тягнути якусь його частину за собою на даху, аж поки тiнь не луснула й не закрутилася в iдiотському алюрi; напiвоголений водiй тримався лiвою рукою за дах, а пес Лахмiтника бiг назирцi. Запала радiсна пауза, а потiм, iз тремтiнням у грудях, я помiтив повернення Синього Седана. Я бачив, як вiн ковзнув униз i зник за рогом будинку. На мить я вихопив поглядом ii блiдий спокiйний профiль. Менi спало на думку, що вона не дiзнаеться, залишився я чи поiхав, аж поки не пiднiметься на другий поверх. За мить Шарлотта з виразом жахливого страждання визирнула з вiкна Лолiтиноi кiмнатки. Кинувшись нагору сходами, я встиг дiстатися туди, перш нiж вона вийшла. 18 Коли наречена – удовиця, а наречений – вдiвець; коли вона прожила в Нашому Чудовому Маленькому Мiстечку менше двох рокiв, а вiн – менше мiсяця; коли мосье хоче, щоб клята тяганина якомога швидше скiнчилася, а мадам iз поблажливою усмiшкою поступаеться йому, тодi, мiй читачу, весiлля зазвичай влаштовують «скромне». Наречена може обiйтися без дiадеми з помаранчевого цвiту, що триматиме клаптик фати, й без бiлоi орхiдеi мiж сторiнок молитовника. Маленька донька нареченоi могла б додати церемонii поеднання шлюбними путами Г. та Г. трохи живого рум’янцю; однак я вiдчував, що не наважуся на нiжностi iз загнаною в кут Лолiтою, тому погодився, що не варто виривати дитину з ii улюбленого табору «Ку». Моя soi-disant[118 - Так звана (фр.).] пристрасна й самотня Шарлотта в буденному життi виявилася практичною й товариською. На додачу я довiдався, що, попри невмiння приборкувати власне серце й зойки, вона була принциповою жiнкою. Невдовзi пiсля того як Шарлотта бiльш-менш стала моею коханкою (попри збуджувачi, ii «нервовий, нетерплячий chеri, героiчний chеri!» спочатку зiштовхнувся з деякими труднощами, однак компенсував це казковим асортиментом старосвiтських любощiв), добродiйка влаштувала менi допит на тему моiх сосункiв iз Господом. Я мiг би сказати, що в цьому сенсi не страждаю жодними упередженнями, але вiдповiв натомiсть, вiддаючи данину набожнiй банальщинi, що вiрю в космiчний дух. Розглядаючи нiгтi, вона також поцiкавилася, чи не було в моiй родинi якихось чужих домiшок. Я вiдповiв запитанням на запитання: чи побралася б вона зi мною, якби знала, що дiд матерi мого батька був, примiром, турком? Вона запевнила, що це ii анiтрохи не цiкавить; але якби раптом довiдалася, що я не вiрю в Нашого Християнського Бога, вкоротила б собi вiку. Шарлотта так урочисто повiдомила це, що в мене мороз пiшов поза шкiрою. Саме тодi я довiдався, що вона – принципова жiнка. Ох, ii манери були такими благопристойними: Шарлотта завжди казала «перепрошую», варто було лише слабкiй вiдрижцi перебити ii гладеньку бесiду; вимовляла слова на французький штиб, а в розмовi зi своiми колежанками називала мене «пан Гумберт». Я подумав, що iй сподобаеться, якщо, увiйшовши до товариства, я принесу за собою романтичний ореол. У день нашого весiлля у свiтськiй колонцi ремсделського «Джорнал» з’явлося невеличке iнтерв’ю зi мною та фотографiя Шарлотти: одна брова трохи пiднята, а в прiзвищi помилка – «Гейзер». Попри цю неприемнiсть, публiкацiя зiгрiла порцеляновi стулки ii серця i змусила базiкал затремтiти вiд огидноi радостi. Долучившись до роботи в церквi та перезнайомившись iз найкращими матусями Лолiтиних однокласниць, Шарлотта спромоглася за двадцять мiсяцiв стати якщо не видатною, то принаймнi прийнятною мешканкою мiстечка, однак нiколи ранiше не потрапляла до тiеi захопливоi rubrique[119 - Рубрики (фр.).], а тепер опинилася там завдяки менi, пановi Едгаровi Г. Гумберту («Едгара» я додав, просто щоб повипендрюватися[120 - Дослiдники вбачають тут чергову алюзiю на Е. А. По.]), «письменнику i дослiднику». Журналiст, брат мого Макку, записуючи це, забажав знати, що саме я написав. Не пам’ятаю, як я вiдповiв, але в нього вийшло так: «Кiлька книжок про Пiкока[121 - Англiйський письменник-сатирик i поет XIX столiття.] й Ромба[122 - Журналiст перекручуе прiзвище Артура Рембо – французького поета XIX столiття.] та iнших поетiв». В iнтерв’ю також згадувалося, що ми з Шарлоттою знайомi вже кiлька рокiв i що я був далеким родичем ii покiйного чоловiка. Я натякнув, що крутив iз нею роман тринадцять рокiв тому, але в газетi цього не написали. Шарлоттi я сказав, що свiтська колонка мусить мерехтiти блискiтками помилок. Не припиняймо нашоi цiкавоi оповiдки. Чи вiдчував я, пожинаючи плоди свого пiдвищення вiд мешканця до коханця, лише гiркоту й вiдразу? Нi. Пан Гумберт визнае легеньке збудження власного марнославства, ледь помiтну чутливiсть, навiть певний вiзерунок витонченого каяття, що рухався сталлю його змовницького кинджала. Я ранiше навiть не уявляв, що ця дещо смiшна, однак досить приваблива панi Гейз зi своею слiпою вiрою в мудрiсть церкви, книжковим клубом, ii манiрною вимовою, ii рiзким, холодним, презирливим ставленням до чарiвноi дванадцятирiчноi дитини з укритими пушком рученятами може перетворитися на таке зворушливе, безпомiчне створiння, варто менi лише торкнутися ii своiми руками (що сталося на порозi Лолiтиноi спальнi, куди Шарлотта боязко вiдступала, повторюючи: «Нi, нi, нi»). Змiна пiшла iй на користь. Їi усмiшка, що ранiше була напускною, вiдтодi засяяла абсолютним обожнюванням i чимось таким м’яким та вологим, що я здивовано впiзнавав схожiсть iз милим, безглуздим, розгубленим поглядом Лолiти, коли вона тiшилася новому сироповi в автоматi з газованою водою або безмовно захоплювалася моiм дорогим, завжди новеньким, наче щойно вiд кравця, одягом. Глибоко зворушений, я спостерiгав за Шарлоттою, коли вона, обмiнюючись материнськими турботами з якоюсь iншою дамою, прибрала той нацiональний вираз жiночоi покiрностi (очi закотилися, а рот звисае набiк), дитячим варiантом якого, як я бачив, часто користувалася Ло. Перш нiж лягти, ми завжди випивали якийсь коктейль, i з його допомогою я уявляв доньку, пестячи матiр. Ось бiлий живiт, у якому моя нiмфетка лежала в 1934 роцi, скрутившись рибкою. Це ретельно пофарбоване волосся, таке стерильне, як на мiй нюх i дотик, iнодi пiд свiтлом лампи в лiжку зi стовпчиками хоча б вiдтiнком, якщо не м’якiстю, нагадувало кучерi Ло. Я невпинно повторював собi, що моя щойно виготовлена в натуральну величину дружина бiологiчно мае найближчий доступний менi зв’язок iз Лолiтою: що в Лолiтиному вiцi Лотта була такою ж бажаною, як ii донька i як буде одного дня Лолiтина донька. Я змусив дружину видобути з-пiд завали черевикiв (виявилося, пан Гейз кохався на них) альбом тридцятирiчноi давнини, аби подивитися, як виглядала Лотта в дитинствi; i навiть попри погане свiтло i незграбний одяг, я змiг упiзнати перший нечiткий нарис Лолiти, ii нiг, вилиць, кирпатого носика. Лоттелiта, Лолiтхен! Так я зазирав, мов допитливий Том[123 - Згiдно з легендою, коли ледi Годiва iхала оголеною на конi, вимагаючи, щоб ii чоловiк зменшив податки, всi мешканцi Ковентрi позачиняли вiкна й лише допитливий Том пiдглядав.], крiзь живоплiт рокiв у темнi вiконця. А коли за допомогою жалюгiдно-палких, наiвно-хтивих пестощiв вона, ця жiнка з королiвськими сосками й важкими стегнами, готувала мене до нiчного виконання обов’язкiв, я досi намагався знайти запашний слiд нiмфетки, з розпачливим гавкотом гасаючи пiдлiском темноi трухлявоi пущi. Я просто не в змозi переказати вам, якою слухняною, якою зворушливою була моя бiдолашна дружина! Щоранку в гнiтюче яскравiй кухнi з хромованим блиском, календарем компанii «Хардвер i Ко» й милим снiданковим кутком (копiею кафетерiю, де Шарлотта з Гумбертом воркували вдвох у студентськi часи) вона сидiла в червоному халатi, спершись лiктями на пластмасову стiльницю й пiдпираючи щоку кулаком, i з нестерпною нiжнiстю пильно дивилася, як я поглинаю шинку та яйця. Нехай Гумбертове обличчя посмикувалося вiд невралгii, в ii очах воно змагалося красою та жвавiстю з сонячним сяйвом i тiнями вiд листя на холодильнику. Мое похмуре роздратування вона вважала мовчазною любов’ю. Мiй невеликий щорiчний дохiд разом iз ii ще меншими заощадженнями здавався iй блискучим статком, але не тому, що отриманоi суми вистачало для задоволення бiльшостi потреб середнього класу, а тому, що навiть моi грошi сяяли для неi чарами моеi мужностi, i вона уявляла собi наш спiльний капiтал в образi одного з пiвденних бульварiв опiвднi, з густим затiнком на одному хiднику та гладеньким сонцем на другому, що тягнеться аж до кiнця перспективи, туди, де майорять рожевi гори. У п’ятдесят днiв нашого спiльного життя Шарлоттi вдалося запхати багаторiчну дiяльнiсть. Бiдолашка займалася рiзноманiтними справами, вiд яких давно вiдмовилась або якими нiколи не цiкавилася, так, наче (аби продовжити цю низку прустiвських iнтонацiй), побравшись iз матiр’ю коханоi мною дитини, я допомiг дружинi за дорученням повернути собi юнiсть iз надлишком. Із запалом пересiчноi молодоi господинi вона взялася «звеличувати домашне вогнище». Я знав кожну щiлину цього «домашнього вогнища» напам’ять iз тих пiр, коли, сидячи за столом, подумки прокладав на картi Лолiтин маршрут будинком; нас уже давно пов’язали почуття, i я зрiднився з його потворнiстю та брудом i майже вiдчував, як нещасний дiм зiщулюеться в передчуттi ванни з екрю[124 - Блiдий сiро-жовтий колiр, вiдтiнок невiдбiленого шовку чи льону.] та охри й жовтувато-тютюнноi замазки, яку Шарлотта для нього приготувала. Так далеко вона, дякувати Богу, не зайшла, але витратила чимало часу, перучи завiси й навощуючи жалюзi, купуючи новi завiси та жалюзi, повертаючи iх до крамницi, замiнюючи новими i так далi в постiйнiй грi свiтла й тiнi, усмiшок i насупленостi, сумнiвiв та закопилених губ. Вона борсалася в кретонах[125 - Щiльна жорстка бавовняна тканина з пофарбованих у рiзнi кольори ниток, що дають геометричний орнамент.] i коленкорах; змiнила колiр канапи – тiеi священноi канапи, на якiй у менi колись вибухнула бульбашка райського задоволення. Вона переставляла меблi й задоволено дiзналася з трактату про домогосподарство, що «дозволяеться роз’еднувати пару тумбочок вiд канапи та вiдповiднi iм лампи». Наслiдуючи авторку книжки «Твiй дiм – це ти», вона зненавидiла маленькi стрункi стiльчики й довгоногi столики. Вона вiрила, що примiщення з щедрим розмахом скла й безлiччю розкiшних дерев’яних панелей – зразок чоловiчого типу кiмнати, а жiноча кiмната вiдрiзняеться легшими вiкнами й витонченiшими дерев’яними прикрасами. Романи, за читанням яких я застав ii, переiхавши сюди, витiснились iлюстрованими каталогами й порадниками з облаштування будинку. У фiрмi за адресою: бульвар Рузвельта, 4640, Фiладельфiя, – вона замовила для нашого двоспального лiжка «обшитий дамаською тканиною пружинний матрас 312-i моделi», хоча, як на мене, старий був достатньо пружним i мiцним для всього, що йому слiд було витримувати. Донька Середнього Заходу, як i ii покiйний чоловiк, у затишному Ремсделi, перлинi одного зi схiдних штатiв, Шарлотта прожила недостатньо довго, щоб потоваришувати з усiма гiдними людьми. Вона познайомилася з товариським дантистом, що жив у чомусь схожому на занепале дерев’яне шато позаду нашого морiжка. За чаем у церковному клубi вона запiзналася з «пихатою» дружиною мiсцевого лахмiтника, власника бiлого монстра в «колонiальному» стилi на розi проспекту. Час вiд часу вона «вiзитувалася» з лiтньою панi Вiзавi; однак аристократичнiшi матрони, до котрих вона навiдувалася, з якими зустрiчалася на садових вечiрках чи базiкала по телефону, – такi вишуканi дами, як панi Шерiдан, панi Маккристал чи панi Найт, – були нечастими гостями моеi забутоi товариством Шарлотти. Правду кажучи, единою парою, з якою в неi склалися по-справжньому сердечнi стосунки, позбавленi arri?re-pensеe[126 - Роздумiв (фр.).] i практичноi передбачливостi, було подружжя Фарло, що саме вчасно повернулося з дiловоi подорожi до Чилi, аби побувати на нашому весiллi разом iз Четфiлдами та подружжям Макку (однак без панi Лахмiтницi чи ще пихатiшоi панi Тальбот). Джон Фарло був середнього вiку, спокiйний, спокiйноатлетичний, спокiйноуспiшний продавець спортивних товарiв i мав бюро в Паркiнгтонi, за шiстдесят кiлометрiв вiд нас: саме вiн забезпечив мене набоями для добре вiдомого кольта i якось пiд час прогулянки в лiсочку бiля озера навчив ним користуватися; до того ж вiн був, як сам казав iз усмiшкою, «адвокатом за сумiсництвом» i ранiше владнав деякi Шарлоттинi справи. Джин, його моложава дружина (що доводилася йому кузиною), була довгоногою панянкою у смiшних окулярах, мала двiйко псiв-боксерiв, двiйко гострих груденят i великий червоний рот. Вона писала пейзажi й портрети: я добре пам’ятаю, як за келишком похвалив намальований нею портрет племiнницi, Розалiни Гонек, рум’яного дива у формi гьорл-скаутiв (зелений вовняний берет, зелене плетиво ремiнця, чарiвнi кучерики до плiч), i Джон, витягнувши з рота люльку, пошкодував, що Доллi (моя Доллiта) й Розалiн так вороже ставляться одна до одноi в школi, але вiн сподiвався, i ми всi погодилися, що, повернувшись зi своiх таборiв, вони ладнатимуть краще. Ми поговорили про школу. Вона мала своi недолiки, але мала й чесноти. – Безумовно, серед наших крамарiв забагато iталiйцiв, – озвався Джон, – утiм, з iншого боку, тут досi немае… – Менi хотiлося б, – зi смiхом увiрвала його Джин, – аби Доллi й Розалiна провели лiто разом! Несподiвано я уявив, як Лолiта повертаеться з табору – засмагла, тепленька, млява, сп’янiла, – i мало не заридав вiд пристрастi й нетерпiння. 19 Ще кiлька слiв про панi Гумберт, поки справи йдуть добре (страшний нещасний випадок уже насуваеться). Я завжди усвiдомлював, що в ii характерi е щось владне, але нiколи не знав, що ця жiнка так жахливо ревнуватиме до всього в моему життi, що не мало жодного стосунку до неi. Шарлотта шалено й жадiбно цiкавилася моiм минулим. Вона вимагала воскресити всiх, кого я колись кохав, аби змусити мене ображати iх, витирати об них ноги, вiдступницьки та цiлковито вiдректися вiд них i так знищити свое минуле. Вона розпитувала мене про шлюб iз Валерiею, котра, звичайно, була справжнiм посмiховиськом, утiм, на додачу для ii хворобливого задоволення менi довелося вигадати або нещадно прикрасити цiлу низку коханок. Їй на догоду я продемонстрував цiлий iлюстрований каталог жiнок, ретельно надiлених вiдмiнностями згiдно з традицiями американськоi реклами, де цiлий клас школярiв зображують у тонкiй расовiй пропорцii i завжди один, зате такий милий (як вони вмiють це зробити) шоколадний круглоокий малюк сидить майже посерединi першого ряду. Так само я знайомив ii з жiнками, змушуючи iх усмiхатися та похитуватися, i всi вони – млосна бiлявка, нестямна шатенка й мiдноволоса розпусниця – вишикувалися, мов на парадi в борделi. Що банальнiшими й стереотипнiшими вони виходили, то бiльше подобалася панi Гейз моя вистава. Ще нiколи в життi я не робив i не чув стiльки зiзнань. Щирiсть та простодушнiсть, iз якою вона описувала свое так зване «любовне життя» вiд перших поцiлункiв до подружньоi вiльноi боротьби, у моральному сенсi рiзко контрастували з моею нахабною брехнею, однак iз технiчного погляду обидвi конструкцii були однорiдними, адже пiддавалися впливу одного й того ж матерiалу (мильних опер, психоаналiзу та дешевих романчикiв), з якого я брав своiх героiнь, а вона – свiй стиль розмови. Мене неабияк розважили деякi сексуальнi звички добродiя Гарольда Гейза, про якi менi повiдомила Шарлотта, однак вона вважала мiй регiт недоречним; загалом, розкривати ii душу було так само нецiкаво, як розтинати тiло. Я нiколи не бачив здоровiшоi за неi жiнки, i це попри всi виснажливi дiети. Про мою Лолiту вона розмовляла рiдко, правду кажучи, рiдше, нiж про те немовля чоловiчоi статi з вицвiлоi фотографii, що була единою прикрасою нашоi сувороi спальнi. У своiх позбавлених смаку фантазiях вона передбачала, що душа померлого малюка повернеться на землю в образi дитини, яку вона носитиме в цьому шлюбi. Попри те, що я не вiдчував особливого бажання продовжувати рiд Гумбертiв копiею Гарольдового плода (Лолiту з солодким захватом кровозмiшання я звик вважати своею дитиною), менi спало на думку, що тривалi пологи з порядним кесаревим розтином та рiзноманiтними ускладненнями десь у безпечному пологовому будинку наступноi весни, можливо, дадуть менi нагоду побути наодинцi з Лолiтою впродовж кiлькох тижнiв i годувати сп’янiлу нiмфетку снодiйними пiгулками. Ох, як вона ненавидiла власну доньку! Найжорстокiшим менi здалося те, що вона зi шкiри пнулася, щоб ретельно вiдповiсти на дурнуватi запитання в книжцi («Як зрозумiти свою дитину»), виданiй у Чикаго. Дурницi тягнулися рiк за роком, i Матуся мусила заповнювати щось на зразок iнвентаризацiйноi анкети на кожен дитячий день народження. На дванадцятирiччя Лолiти Шарлотта Гейз, до замiжжя Беккер, пiдкреслила десять iз сорока епiтетiв у роздiлi «Дитячий характер»: агресивний, вимогливий, галасливий, допитливий, дратiвливий, млявий, негативiстичний (двiчi пiдкреслено), недовiрливий, нетерплячий, упертий. Вона проiгнорувала тридцять iнших прикметникiв, серед яких були «веселий», «схильний до спiвпрацi», «енергiйний» i так далi. Це було просто нестерпно! Із жорстокiстю, якоi я нiколи ранiше не помiчав у лагiдному характерi моеi люблячоi дружини, вона атакувала й розбивала наголову рiзноманiтнi Лолiтинi дрiбнички, тож вони тинялися найвiддаленiшими кутками будинку, цiпенiючи там, як загiпнотизованi кролики. Моiй добродiйцi й наснитися не могло, що якось уранцi, коли розлад шлунка (унаслiдок моiх спроб покращити ii соуси) завадив менi супроводжувати ii до церкви, я зрадив ii з бiлою Лолiтиною шкарпеточкою. А що за ставлення до листiв мого запашного серденька! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=44902072&lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes 1 В оригiналi Vivian Darkbloom – анаграма до iменi автора Vladimir Nabokov. У росiйському перекладi Набоков пише «Г-жа Вивиан Дамор-Блок (Дамор – по сцене. Блок – по одному из первых мужей)…», натякаючи на роль Блока в розвитку власноi поетичноi творчостi. (Тут i далi прим. пер.) 2 Героя бiографii друзi часто називали Ку. 3 Суд пiд головуванням Д. М. Вулсi ухвалив рiшення зняти заборону на публiкацiю в США роману Д. Джойса «Улiсс» i створив прецедент для перегляду законiв про видавничу справу. 4 Дослiдники вважають, що це iм’я з’являеться в романi не випадково. Так звали англiйського натуралiста ХVII столiття, автора класифiкацii комах. Як вiдомо, Набоков зробив значний внесок до ентомологii. 5 Палеопедологiя – галузь палеогеографii, що вивчае давнi грунти. Палеогеографiя – наука про фiзико-географiчнi умови, що iснували на Землi в геологiчному минулому. 6 Еолова арфа (названа на честь бога вiтру Еола) – дерев’яна рамка з кiлькома натягненими на нiй струнами з жил, що, коливаючись вiд вiтру, звучать нiжним тембром; iнструмент, струни якого перебирае вiтер. 7 Мiй любий татусь (фр.). 8 «Дон Кiхот» (iсп.). Роман Мiгеля де Сервантеса Сааведра. 9 «Знедоленi» (фр.). Роман В. Гюго. 10 Рiзновиди тенiсу. 11 «Людська краса» (фр). Набоков вигадав i назву альбому, i фотографа, однак його прiзвище спiвзвучне французькому слову зi значенням «жiночi груди». 12 Ілюстрований британський тижневик. 13 Lycеe (фр.) – лiцей, вища школа. 14 Панi Р. (фр.). 15 Пляжу (фр.). 16 Шоколадного морозива (фр.). 17 Manquе (фр.) – невдаха. 18 Уранiзм – термiн дев’ятнадцятого столiття, що спочатку описував чоловiкiв iз «жiночою психiкою в чоловiчому тiлi», яких сексуально приваблюють чоловiки, а згодом був поширений на поняття гомосексуальностi в цiлому. 19 «Les Deux Magots» (фр.) (два маготи – двi китайськi фiгурки) – кав’ярня в кварталi Сен-Жермен-де-Пре на площi Сен-Жермен у VI окрузi Парижа. 20 Пародiя на «Вiрш» Т. С. Елiота. 21 Марсель Пруст – французький письменник, есеiст i критик, що здобув свiтове значення як автор роману-епопеi «У пошуках утраченого часу», одного з найвидатнiших творiв лiтератури двадцятого столiття. 22 Джон Кiтс – англiйський поет, представник другого поколiння англiйського романтичного руху. 23 «Коротка iсторiя англiйськоi поезii» (фр.). 24 Мiстечко неподалiк вiд Парижа, згодом стало його частиною. 25 Цитата з вiрша «Аннабель Лi» Е. А. По. Переклад М. Стрiхи. 26 Схоже, цитату Набоков вигадав. 27 Якiв Перший – король Англii (1603—1625). 28 Тут Набоков посилаеться на староанглiйського поета, найiмовiрнiше вигаданого. 29 Аменхотеп IV Ехнатон – фараон-реформатор Єгипту з XVIII династii приблизно з 1377 р. до Р. Х. 30 Нефертiтi – головна царська дружина давньоегипетського фараона Ехнатона. 31 Корiнний народ Сiккiму, поширений також на пiвденному заходi Бутану, у схiдному Непалi та гiрських районах Захiдного Бенгалу. 32 Гiрський масив, що належить до Передальп. 33 Чарiвне та пiдступне дитя (фр.). Чергова вигадана Набоковим цитата. 34 Колишнiй цвинтар у Парижi, на мiсцi якого зараз розташований сквер Людовiка XVI. 35 Трiпотiнням (фр.). 36 Сто (фр.). 37 Дуже погано (фр.). 38 Невеличкий подаруночок (фр.). 39 Вiсiмнадцять (фр.). 40 Так, це недобре (фр.). 41 Розпутних жiнок (фр.). 42 Цей фокус вигадав хитрун (фр.). 43 Пропускала побачення (фр.). 44 Як мило ти це сказав (фр.). 45 Перш нiж ми ляжемо (фр.). 46 Куплю собi панчохи! (фр.) 47 Помилуйтеся-но на цю гарненьку брюнетку! (фр.) 48 Котра могла це влаштувати (фр.). 49 Своi грошi (фр.). 50 Моi нещастя (фр.). 51 Пересiчний (середньостатистичний) француз (фр.). 52 Французька страва (фр.) – бульйон у горщику. 53 Як дiвчинка (фр.). 54 Жан-Поль Марат – французький лiкар, публiцист, революцiонер пiд час Великоi французькоi революцii, голова Якобiнського клубу. Помер вiд рук Шарлотти Корде, котра заколола його ножем у ваннi. 55 «Паризький вечiр» (фр.). Французька вечiрня газета. 56 Вулицi Бонапарта (фр.). 57 Мiй американський дядечко (фр.). 58 Мiжнародний документ, що посвiдчував особу власника i вперше почав видаватися Лiгою Нацiй для бiженцiв без громадянства. 59 То хто ж вiн такий? (фр.) 60 Роман Ромена Роллана, виданий у десятьох томах з 1904 до 1912 року. 61 Розбiйник (фр.). 62 Мiсце розташування станцii – алюзiя на роман Г. Мелвiлла «П’ер, або Двозначностi». 63 Форма льодовикового рельефу, невеликi згладженi пагорби. 64 Мiфiчна iстота з англiйського фольклору. 65 Перемi?щенi особи – перемiщенi, силомiць виселенi або за розпорядженням влади переселенi люди, яким загрожують вiйськовi дii чи стихiйнi лиха, як-от: землетруси, повiнь, аварiя тощо. 66 «Арлезiанка» – серiя картин видатного нiдерландського художника-постiмпресiонiста Вiнсента Вiллема ван Гога. 67 Рене Франсуа Ксав’е Прiне – французький художник. 68 Пан лiкар (нiм.). 69 Новинка (фр.). 70 Зелений фрукт (фр.). 71 Власне кажучи, менi все одно (фр.). 72 Драбинкою (фр.). 73 Гумберта Красивого (фр.). 74 Античне божество, син Дiонiса й Афродiти. Покровитель родючостi, худоби, фруктiв i чоловiчих статевих органiв. Переносно «прiапiчний» – хтивий. 75 Химерне задоволення (лат). У католицизмi термiн позначае грiховнi насолоди. 76 Вiрджинiя Елiза Клем По – дружина, а також двоюрiдна сестра американського письменника Едгара Аллана По. Коли вони одружувалися, iй було лише 13 рокiв, а нареченому – 27. Дослiдники вважають, що стосунки мiж ними залишалися братерськими i пара нiколи не мала статевого зв’язку. 77 Уявляю собi (фр.). 78 Не показуй своi ноги (спотворена фр.). 79 На дозвiллi (фр.). 80 Невеликий хвалебний вiрш, присвячений дамi. 81 Те саме, що кучер, вiзник (дiал.). 82 Презирливе фиркання, знущання. Театральну публiку в Бронксi вважали суворим критиком нудних п’ес та нецiкавоi гри, i вона гучно висловлювала свое невдоволення. 83 Натяк на паради в Америцi, на яких дiвчатка марширують мiстом iз барабанами або жезлами. 84 Популярний у 30—50 роках ХХ столiття швидкий танець, схожий на бугi-вугi та рок-н-ролл. 85 Влучне слово (фр.). Набоков цитуе Густава Флобера, котрий запевняв, що мiг шукати влучне слово кiлька тижнiв. 86 Французький поет ХVІ столiття. Очолював поетичне об’еднання «Плеяда», що стояло на засадах збагачення нацiональноi лiтератури надбанням i здобутками лiтератур Стародавньоi Грецii та Риму. 87 Червона щiлинка (старофр.). 88 Французький поет, близький друг Ронсара. 89 Той невеличкий горбик, нiжненьким мохом порослий, i посерединi роздiлена рожева плоть (старофр.). 90 «Кохана, жона, наречена моя» – рядок iз вiрша Е. А. По «Аннабель Лi». Переклад М. Стрiхи. 91 Перша менструальна кровотеча. 92 Лагiднi сiрi ранки (фр.). 93 Уривчасте, коротке виконання звукiв голосом або на музичних iнструментах. 94 Ідеться про схожiсть з акторкою Марлен Дiтрих. 95 По-перше (лат.). 96 По-друге (лат.). 97 Продовжуйте, продовжуйте! (фр.) 98 Перепрошую (фр.). 99 У рубрицi «Свiтлина тижня» журналу «Лайф» за 7 квiтня 1941 року е фотографiя Сальвадора Далi, котрий кидае у ставок оголений манекен. Деякi дослiдники вбачають вплив Далi на творчiсть Набокова i проводять паралелi мiж оповiданням про Дуллiту з книги-сповiдi «Таемне життя Сальвадора Далi» та «Лолiтою». Однак сам Набоков цей зв’язок заперечував. 100 Солiпсизм – теоретична установка, крiзь призму якоi увесь свiт бачиться породженням свiдомостi Я. Вигадане Набоковим слово «солiпсуватися» в цьому контекстi, можливо, означае, що Лолiта витiснила з Гумбертовоi уяви все iнше. 101 Закiнчення нервових волокон у шкiрi та слизових оболонках. 102 Давньоримський поет-лiрик, майстер любовноi поезii. 103 Берта Велика Нога (фр.) – дружина французького короля Пiпiна ІІІ Короткого й мати Карла Великого. 104 Просто нiчого (фр.). 105 Мiй любий, любий мосье (фр.). 106 Їдьте! (фр.) 107 Любий (фр.). 108 Мiй дуже, дуже дорогий (фр.). 109 Скорочення вiд «дромадер». Алюзiя на цигарки «Кемел». 110 Нiчний страх (лат.). 111 Кара жорстока та сильна (фр.). Вид тортур у англо-саксонськiй системi права, якi присуджувалися пiдозрюваним, що вiдмовлялися виступати перед судом. 112 Цитата з поеми Д. Байрона «Мандрiвка Чайльд Гарольда». Переклад П. Кулiша. 113 Оце так слово! (фр.) 114 Хлорид ртутi (II) – безбарвнi кристали ромбiчноi сингонii. Застосовують для отримання iнших солей ртутi, як дезiнфекцiйний засiб у медицинi (частiше розведеним 1:1000), для протравлення насiння, у фармацевтичнiй промисловостi, для просочення деревини тощо. Смертельна доза в разi прийому всередину 0,5 г. 115 Інкуб – у середньовiчних легендах розпусний демон, котрий шукае сексуальнi зв’язки з жiнками. 116 Дослiдники вважають цю фразу пародiею на тогочасну поетичну моду. 117 Невеличка уважнiсть (фр.). 118 Так звана (фр.). 119 Рубрики (фр.). 120 Дослiдники вбачають тут чергову алюзiю на Е. А. По. 121 Англiйський письменник-сатирик i поет XIX столiття. 122 Журналiст перекручуе прiзвище Артура Рембо – французького поета XIX столiття. 123 Згiдно з легендою, коли ледi Годiва iхала оголеною на конi, вимагаючи, щоб ii чоловiк зменшив податки, всi мешканцi Ковентрi позачиняли вiкна й лише допитливий Том пiдглядав. 124 Блiдий сiро-жовтий колiр, вiдтiнок невiдбiленого шовку чи льону. 125 Щiльна жорстка бавовняна тканина з пофарбованих у рiзнi кольори ниток, що дають геометричний орнамент. 126 Роздумiв (фр.).
Наш литературный журнал Лучшее место для размещения своих произведений молодыми авторами, поэтами; для реализации своих творческих идей и для того, чтобы ваши произведения стали популярными и читаемыми. Если вы, неизвестный современный поэт или заинтересованный читатель - Вас ждёт наш литературный журнал.