Автохтони

Автохтони Марiя Семенiвна Галiна Марiя Галiна – вiдома росiйська поетка та письменниця украiнського походження, бiолог за освiтою, лауреат численних лiтературних премiй з поезii, прози та фантастичноi прози (зокрема двiчi – персональноi премii Бориса Стругацького). Химерна проза Марii Галiноi набула визнання критикiв та завоювала любов читачiв. Роман «Автохтони» росiйською вийшов друком у 2015 роцi i був вiдзначений критикою як одна з найяскравiших лiтературних подiй року. До безiменного мiфiчного мiста, яке багатьом, однак, видасться знайомим, прибувае такий самий безiменний герой – людина без iменi i без персональноi iсторii. Взагалi, вiн начебто мистецтвознавець, який приiхав, щоб написати статтю про постановку безмаль столiтньоi давнини опери «Смерть Петронiя». Тiнi оживають, мiсто наповнюеться вихiдцями з минулого, яке начебто давно завершилося, але водночас тривае. Оперна спiвачка, вбита просто на сценi ревнивим коханцем, вiдроджуеться у власнiй напiвбожевiльнiй праонуцi; офiцiантка в мiсцевому кафе працюе тут, за ii власними словами, з кiнця XVIII столiття, а всюдисущий старигань, якого головний герой винаймае як консультанта, схоже, i зовсiм вiчний. Усi разом вони формують дивну i вiдмерлу расу стародавнiх мешканцiв цього мiста – похмурих i загадкових автохтонiв… Марiя Галiна Автохтони © М. С. Галiна, 2015 © І. Я. Кiва, переклад украiнською, 2016 © Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016 © ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016 *** І бiльша благодать в описi нiмф, нiж в описi медалей. І бiльша благодать в описi походження гiгантiв, нiж в описi придворного етикету. І бiльша благодать в описi Мелюзiни, нiж в описi кавалерii i артилерii. І бiльша благодать в описi пiдземного гiрського народу, нiж в описi фехтування i залицянь.     Парацельс …коли видно блуднi вогники, це означае неминучий занепад краiни.     Парацельс – Що це таке? – сформулював вiн незаперечне. – Прохiдна кiмната? Вiн тiльки-но збирався сказати, що цiлком влаштовуе, красно дякую, але тут дверi до, як вiн гадав, комiрки, розчахнулися, i повз нього, гупаючи берцями, вервечкою пройшли два здоровезних байкери, мiдно-рудий та русявий, обидва у чорнiй шкiрi, блискучих клепках, шипах i ланцюжках. Анi на нього, анi на чергувальницю вони не звернули уваги. – Еге ж. У нас, розумiете… трошки ремонт. На сайтi нiчого про ремонт не було. Вiн похмуро роздивлявся синенький п’ятитомник Гайдара на поличцi (чому Гайдар?) i думав, що напише в них на форумi всiлякi прикростi. Так iм i треба. Задумалася, почухала плече носом. Вiн проти волi замилувався – не кожен так може. – Є одна, щоправда, там фарбою сильно тхне. Вiн уявив, як сидить на лiжку в самiсiньких трусах, а повз, туди й сюди, ходять байкери. – Фарбою тхне. Ясно. Гаразд, ведiть. Вiкно пред’являло пiкселi бурих i зеленуватих черепичних дахiв, обсиджених тарiлочками супутникових антен. Посеред кiмнати стирчали заляпанi побiлкою козла. Фарбою, так, тхнуло, i добряче. Але вiн любив цей запах. – Муляри вже закiнчили. А художниця приходить вдень. І йде до шостоi. Вона вам не заважатиме. Вона встигла розмалювати лише одну стiну: суворий чоловiк, погрожуючи гiгантською логарифмiчною лiнiйкою, обiймав жiнку, яка випускала опасистого голуба. Радянське стае модним. А колись здавалося, прости, Господи, сранню сумною. – Ну ось, – радiсно сказала чергувальниця, – файна кiмната, еге ж? Чоловiк iз логарифмiчною лiнiйкою покосився на нього з докором. – Поснiдати де можна? У вас? – Ой, нi, в нас же ремонт. У «Криницi» можна. Як вийдете, вiдразу праворуч. Вони рано вiдчиняються. В них омлет. І запiканка. І сирники з варенням. І недорого. Вона була зовсiм юна, а молодим завжди хочеться iсти. Вiн похитав головою, розкрив сумку i почав розкладати речi на лiжку, поруч iз пласкою гiркою постiльноi бiлизни, яка пахла пранням. * * * Полив’янi горщики, грубi нефарбованi балки… Безодня смаку. «Криниця», а як же ж. Жiнка за стiйкою, повновида, ще молода, дуже домашня, кивнула до нього i крадькома позiхнула. – Як завжди? Вона не посмiхалася, але здавалося, що посмiхаеться. Тiльки приховано. Таемно. Лише до нього. Вiд подумав про яечню i вiдкинув цю думку. Замовив сирну запiканку та каву. – Хочете, бальзаму наллю? До кави? Бонусом. Бо щось прохолодно. – Напевно, – сказав вiн. – Напевно, що так. Дякую. Мокрий снiг за вiкном надавав затишку байдужому харчовому простору. На календарi в неi за спиною два кошеняти гралися клубочком шерстi. Календарi з кошенятами популярнiшi вiд календарiв з немовлятами. Не всi люблять дитинчат, а кошенят – всi. До того ж дитину й зурочити недовго. Не варто на неi дивитися чужим людям. А над кошенятками можна розчулюватися скiльки заманеться. Життя кошеняти, врештi-решт, нiц не варте. Вiн забрав тацю i влаштувався за столиком бiля вiкна. Буфетниця розкрила покетбука в яскравiй обкладинцi та заглибилася у читання, але, перехопивши його погляд, пiдвела голову. Я не посмiхаюся тобi тiльки тому, що ти можеш подумати, що це входить у сервiс, а я не хочу, щоб ти так думав, здавалося б, говорило ii обличчя. – Смачно? Брукiвкою прогуркотiв фургончик, вичавлюючи снiгову кашу на вузенький низенький тротуар. На рожевому боцi строкатiла реклама молочних продуктiв, вiн не розiбрав назви. Жалюзi в будинку навпроти злетiли вгору, вiдкривши вiтрину сувенiрноi крамницi. – Дякую, дуже смачно. Запiканка була iз цукатами i щедро политою збитими вершками. – Заходьте ще. – Вона нарештi посмiхнулася. Буденна привiтнiсть, це нiчого не означае. Просто iх тут добре муштрують. – Дякую. До речi… як ви гадаете, що таке «вертiго»? – Щось, що можна вертiти? – Спокiйнi сiрi очi вивчали його обличчя, i, вже впевненiше, вона сказала: – Запаморочення? Вiн кивнув i вийшов iз неприемним вiдчуттям, що вона, намагаючись догодити, прочитала його думки. Входячи, пасажири вiталися з кондукторкою. Вiн протер долонею скло, саме вчасно, щоб побачити, як бiля мокроi огорожi ринку декiлька фургончикiв вивантажують квiти, оберемки квiтiв. Товсте зелене листя, вiдвалюючись, мокло в пiдталому снiгу. Ще одна площа, спорожнiлi фонтани, сiрi будиночки з лiпниною, клопiтливi люди розставляють мокрi вiдра, знову квiти, багрянi, жовтi, бузковi на сiрiй брукiвцi… – І як вам у нас? Голомозому сумному чоловiчковi з великим носом i плямистою рукою на рукоятцi масивноi тростини навiть не довелося нахилятися, такий вiн був маленький. – Нi-нi, там, позаду, вiльно, – вiв далi чоловiчок iз поспiхом, бачачи, що вiн мае намiр звiльните сидiння. – Просто iнодi хочеться поговорити, знаете. Я-от саме позаду i примощуся. Чоловiчок зник iз поля зору, але вiдразу ж, влаштувавшись позаду, постукав по плечу, привертаючи до себе увагу. Вiн напружився – не любив чужих доторкiв. – Нiчого, – сказав вiн. – Колоритно. – Ринок, Собор, Театр, Старий Ринок… Це зупинки так називаються. До речi, бачите он той сiрий будинок, де дрiада на фронтонi? Коли дощ iде, вона плаче. А легенду про неi знаете? – У архiтектора померла вiд чахотки донька, – припустив вiн. – Припустимо, у власника. А архiтектор… – Був ii нареченим. – Це ж треба, – здивувався старий. – Ви таки читали путiвник! – Нi. Просто здогадався. Вiн покрадьки поглянув на годинник – у чужому мiстi час завжди тягнеться повiльно. – А як ви здогадалися, що я приiжджий? – Кожного ранку, – сказав старий, – буквально кожного ранку тут сiдають однi й тi самi люди. Я iх знаю. А вас – нi. До того ж у вас немае парасольки. В мене теж немае, але менi можна. Я виходжу, коли цей гидкий мокрий снiг вже припиняеться. Але тi, кому вранцi на роботу, обов’язково ходять iз парасолькою. З маленькою чорною складаною парасолькою. На мармурових облавках порожнього фонтана сидiли голуби, блiдi, гладенькi; вiн спочатку подумав, що це прикраси, але потiм один iз них ворухнувся. – Я мiг перечекати негоду в кав’ярнi. Я, власне, так i зробив. – Ось я i кажу, приiжджий. Якби жили тут, у вас була б iз собою парасолька i не довелося б перечiкувати негоду в кав’ярнi. Вiн пiдвiвся iз сидiння, яке було приемно нагрiте його власним задом. – Радий був познайомитися, мiстере Холмс, – сказав вiн i попрямував до виходу. * * * Оперний театр був схожий на торт. Заяложена метафора, так-так, вiн знае. Кремовi вежки, безешнi ляпанцi муз та амурiв. Щоправда, торт зазвичай мовчить, а тут стiни розпирала музика, бравурна та причеплива. Нiхто, ну буквально нiхто не може зрiвнятися з Матильдою моею. Лiтнiй поважний вахтер трохи пiдвiвся. Вiн уже був зiбрався дiстати посвiдчення – було в нього одне гарне посвiдчення, однак вахтер кивнув i з гiднiстю, проте голосно, перекриваючи уславлення незрiвнянноi Матильди, сказав: – Вiтольд Олегович там, у залi. Дзеркальний двiйник сходив йому назустрiч, а потiм зник, бо дзеркало залишилося за спиною, втiм, вiдразу ж грюкнули бiчнi дверi й на майданчик вискочив хтось iз моторошною пташиною головою. – Я так не можу! – сказав монстр. Маска закривала верхню частину обличчя, i було видно, що в монстра ображенi губи та драглистi щоки лiтньоi людини. – У нiй неможливо спiвати! Я йому казав, це ж… зовсiм iнакше резонуе, та й… я повiтря не можу набрати нормально, цей мерзенний дзьоб! Мерзенний! А вiн ще вимагае, щоб ми в цьому ходили весь час, звикали. Як взагалi до цього можна звикнути? Я йому що, хлопчисько? – У комедii дель арте, – сказав вiн, – грали в масках. І нiчого. – Змовилися всi, чи що? – Монстр широким жестом зсунув маску на потилицю – чорний блискучий дзьоб тепер стирчав над його головою, наче рiг жука-носорога. – Дель арте, дель арте… Ви самi спiвати в масцi пробували? У монстра були стражденнi очi з припухлими нижнiми повiками. – Леонiде, ну досить клеiти дурня, повернися. Цей був енергiйний, у джинсах i замшевому пiджаку. І без маски. – Я спiвак, – сказав Леонiд iз сумом, – не лицедiй. Спiвак. – Хто б сумнiвався. Йди до зали. Будь ласка. Потiм поговоримо. «Ось тобi жовтець, ось волошки, ось мiмози, ось i троянди, i левкою квiтки; лiлii, конвалii, чари весни, бальзамiни та жасмини, аромату сповненi», – лунало з-за дверей. Чи то цей нещасний фармацевт Мiллер так бездарно переклав, чи то воно в Герця так i було, вiн не знав. Бальзамiни та жасмини, Господи Боже ж ти мiй. Леонiд гiрко махнув рукою i поплентався назад. У дверях вiн зачепився дзьобом за одвiрок, стишено матюкнувся i зник у мороцi. – Коротко концепцiя е такою, – Вiтольд пiдгорнув рукав замшевого пiджака i заклопотано поглянув на годинник. – Коротко. Присядемо? Вiн подумав, що Вiтольд е старшим, нiж здаеться. Просто слiдкуе за собою i дотримуе неформального стилю в одязi. Вони сiли на банкетку, вкриту кармазиновим плюшем. Жiночi голоси за напiвпричиненими дверима й далi з захопленням кльочили про жовтець та волошки. Сопрано, мецо-сопрано. – Уявiть, – Вiтольд пiднiс голос, – зачарований замок. Ну, палац Іоланти. Вродливi люди, яскравi шати, зеленi, червонi, й троянди, троянди всюди. Квiтуча складнiсть середньовiччя, розумiете? І ось вона… Вона слiпа, бо краса – лише навколо неi, а за огорожею, ну просто кошмар за огорожею, розпад, тлiння… Зовнiшнiй свiт, вiн iй огидний, розумiете? Вона своею слiпотою наче вибудовуе навколо себе заповiдний рай, дивний сад, куди немае доступу брутальнiй реальностi. Безгрiшне легке життя, вона й сама каже, мовляв, чого це ранiше не знала я анi туги, анi горя, анi слiз, i всi днi плинули, бувало, серед звукiв небесних та руж? Це ж усе – в передчуттi грiхопадiння, у передчуттi жаху. І сама вона – в бiлому й золотому, i промiнь прожектора пливе за нею, i прекрасне, прекрасне обличчя! І коли тенор iз баритоном, ну, iз цим нехлюем Леонiдом, ви ж бачили його, вони… ну, жахливi просто потвори, в чорному, коричневому, незграбному, в страшних масках… І Водемон – потвора, й Робер, i посланець, i сам король. Вони з’являються в заказаному вертоградi, цi двое, баритон спiвае про Матильду… – Не люблю цiеi арii. – Хто ж ii любить! Утерта, нав’язлива, агресивна. Ще б пак. Вiн же нелюд. Монстр! Обидва вони – нелюди, тiльки вони самi про це не знають, розумiете? Вони думають: все як треба. І тут вони потрапляють до цього саду, i замок зачарований, i ось Водемон освiдчуеться iй у коханнi й розумiе, що вона слiпа – вона обмацуе його обличчя, торкаеться його пальцями i знiмае з нього маску… Не вона прозрiвае – це кохання робить iз нього людину. Вона, Іоланта, здобувае зiр, щоби змiнити цей свiт, i вона його нiбито промальовуе довкола себе – ну, пiдходить до кожного i знiмае маски. І пiд ними – прекраснi, прегарнi обличчя. Ось така концепцiя. Ви пишете? – Я запам’ятаю. А коли прем’ера? – Ми нею i закриемо сезон. «Іолантою». Розкiшна прем’ера, штахети ув’емо живими трояндами. І парфумами, Sa Majeste la Rose, побризкати в партерi, ну хоча б на прем’ерi… Щоб такi райськi, райськi пахощi. У найпатетичнiший момент згори з люка на глядачiв – трояндовi пелюстки. Це буде дещо особливе. Стилiзацiя, сецесiя, art nouveau, все таке рослинне. І чорнi радикальнi фiгури в масках. Як начебто чорний квадрат Малевича напав на панянок Мухи. Ось так приблизно. – Цiкавий задум, – погодився вiн i подумав, що ось скiльки не пнемося, а все виходить безнадiйно провiнцiйним. – У вас вперше ii ставлять, «Іоланту»? – Ще б пак. Перша «Іоланта» за сто рокiв. Направник в одинадцятому приiздив. За найвищим запрошенням. Диригував «Іолантою» та «Орфеем i Еврiдiкою». Жодних експериментiв, чиста класика. Направник, знаете, новацiй не пiдтримував. – Шкода. Я саме авангардом займаюся. – «Іоланта» жодним чином не авангардна була, я ж кажу. Це ми вперше так. Новацiя. Якщо вам щось з iсторii, це до Шпета. Вiн за совка завлiтом працював. Зараз на пенсiю пiшов нарештi. Афiшi старi збирае, вирiзки газетнi. Нiби книгу писати збираеться. Вiтольд дуже хотiв йому догодити. Ще роздратуе журналiста, а той вiзьме i напише щось злецьке. Або навiть гiрше – нiчого не напише. – Як ви гадаете, вiн не вiдмовиться прийняти мене? Шпет? – Із моею рекомендацiею – нi, – поважно сказав Вiтольд. Старий хрiн безперечно буде у захватi, якщо хто-небудь iм зацiкавиться, але декоруму дотримуватися треба. І Вiтольду приемно, що посприяв. Вiн пiдвiвся. – Ну що ж, Вiтольде Олеговичу, дякую, це й справдi дуже цiкавий, е-е-е… задум. Хоча менi тут ось що спало на думку, може бути й iнша iнтерпретацiя. Радикальнiша. Коли вони виходять на сцену, вони всi – красенi. Водемон, i Робер, й усi iншi. Вона не бачить iх, проте знае, що вони вродливi, що довкола – прекрасний Божий свiт. Їй усi так кажуть – вiн прекрасний. Ось тобi жовтець, ось волошки… Вона торкаеться цих квiтiв, вони нiжнi, й аромат, i все таке… Бальзамiни та жасмини. І ось вона гладить пальцями обличчя Водемона, вона знае, що вiн вродливий, вона кохае його. А тут батько-король напосiдаеться, що, мовляв, стратить ii коханого, значить, якщо вона не захоче бачити, якщо не прозрiе… Бреше, ясна рiч, але вона ж не знае. І вона у вiдчайдушному зусиллi прозрiвае: вона ж кохае! І бачить страшне свiтло, нестерпне, грiзне каральне небо i людей навколо. І ось, практично у фiналi вже, коли вона спiвае «Хто це? Я не розумiю?», а цей ii мавританський лiкар вiдповiдае: «Люди», – вони раптом усi, всi вдягають маски потвор. Вона опиняеться у колi потвор. Вони були вродливими, тому що вона була слiпою, розумiете? І сад довкола перетворюеться на жахливе пустирище – приходять робiтники сцени, служники, i всi цi квiти, всю цю красу забирають до iржавих ящикiв. Бетон, труби… Нiчого цього не було, анi квiтiв, анi саду – тiльки в ii уявi, розумiете? А довкола – бруд, мерзота, огиднi пики. Монстри. І цьому вашому нехлюевi, ну, той, який Робер, баритон, Леонiд, так? Йому не потрiбно буде спiвати в масцi, адже в масцi дiйсно дуже незручно спiвати. Вiтольд замислено покусав губу, дивлячись перед собою. Потiм невпевнено сказав: – Як на мене, це все ж таки занадто радикальне трактування. – Так, але галас забезпечено. – Галас забезпечено, – зачаровано повторив Вiтольд. Із зали хвилями напливала музика. Вiн спускався сходами, i його переслiдувало чисте сопрано. Нi, нi! Я iх не знаю!.. Тут не була нiколи! менi страшно!.. Де ти, лiкарю? Страшно! В кiльце мене стискають… щось падае… Так нiби все обрушитися прагне… Я гину!.. Лiкарю! Врятуй мене! Денне свiтло здалося дуже яскравим. * * * Крученi сходи, тхне котами i трохи каналiзацiею, важкi дверi, коридор. Хiба що по стiнах не плакати з космонавтами, а афiшi, безлiч афiш, вiд зовсiм пожовклих, iз крихкими краями та вiньетками, до пiзнiх радянських iз квадратовим шрифтом. Шпет, сивий, в атласному халатi, у вельветових пiжамних штанах, здавався актором, запрошеним на роль старого театрала. За совка були такi завлiти? – Вiтольд Олегович дав вам найсхвальнiшi рекомендацii. – Голос у Шпета був оксамитовий, поставлений, але, як i у Вiтольда, невловно баб’ячий. Акторство, демонстративнiсть. І ще нестача чоловiчих гормонiв. Вiк. У коридорi вишукалися в ряд неношенi капцi. Наче передбачалося, що до Шпета на уклiн – за досвiдом i знаннями – ходитимуть натовпи шанобливих учнiв, i Шпет заздалегiдь потурбувався, щоби вони не псували паркет. А на породистих ступнях Шпета красувалися чорнi оксамитовi пантофлi з бiлим нерозбiрливим вензелем. І бiлi шкарпетки. Хто тепер ходить у бiлих шкарпетках? Ще й вдома? – Я займаюся старим авангардом. Зокрема, групою «Дiамантовий витязь». Була тут у двадцятi така… – На якiй пiдставi? – запитав Шпет суворо. Шпет боявся конкуренцii. Або мисливцiв за архiвами. Пiдступних i меркантильних мисливцiв за архiвами. – Канадцi дали грант. Нам от не цiкаво, а iм цiкаво. Самотня лампочка на стелi настирливо бринiла, треба б пiдкрутити ii щiльнiше або помiняти, але ж Шпет старий, йому важко лiзти вгору. Шпет поклiпав очима у такт спазмам нитки розжарення, потiм сказав: – Капцi одягнiть, – повернувся i, не обертаючись, пройшов коридором. Вiн машинально зазначив, що Шпет каже «одягнiть». Лiнгвiстично охайний Шпет. Коли вiн, давши раду капцям, увiйшов до вiтальнi, Шпет, мальовниче зчепивши долонi пiд пiдборiддям, уже сидiв за круглим столом, прикритим плюшевим багряним обрусом. – Нiколи не чув про «Дiамантового витязя», – сказав Шпет. Крученi роги достатку на шпалерах вивергали квiтковi букети, колись пурпуровi, iз золотим витиском, а тепер вигорiлi, блiдi… важкi фiранки, портрети примадонн, театральнi програмки, вiяла, секретер з iнкрустацiями, книжкова шафа зi скляними дверцятами, зсередини запнутими завiсочками. В життi так не бувае. Завжди е щось – дисонанс, неправильнiсть: ну хоча б подертi майталеси, якi господар за поспiхом забув прибрати. – Така група. Маловiдома. Вони в двадцять другому ставили тут одноактну оперу «Смерть Петронiя». – Цiкаво. – Шпет схилив голову набiк. – Чому я про це… Хоча зачекайте. Двадцять другий? Десь у мене тут був двадцять другий… Шпет iз кректанням пiдвiвся. Кректав Шпет так, нiби цього вимагав малюнок ролi – старий поцiновувач витончених мистецтв, хранитель i збирач, до якого звернувся по допомогу молодий необiзнаний ентузiаст. Не якiсь там теки з поворозочками. Плюш, оксамит, литi накладки. І напевне, напевне картоннi аркушi кольору кави з молоком перекладенi тонким цигарковим папером. Вiн дивився в сутулу спину Шпета, який з енергiею тер’ера рився в цiй купi мотлоху. – Ось вiн, двадцять другий! – Шпет ледве втримував зелений з ритого оксамиту альбом. – Тодi, так, вирувало все. Гастролi, проiжджi зiрки! Тут було багато проiжджих зiрок. Авжеж, подумав вiн, перевалочний пункт, останнiй прихисток. М’яке пiдчерев’я Європи. Короткi спалахи свiтла перед наступаючим мороком. Гарячкове цвiтiння перед зимовими холодами. – Мистецтво – це храм, де священний вогонь продовжують дбайливо зберiгати в годину потрясiнь! А вам звiдки вiдомо? Про постанову? Точно. Шпет боявся, що хтось його на кривiй козi об’iде. – З мемуарiв Претора. Вiн iм ставив мiзансцени та танцi, там були танцi. – Претор? – здивувався Шпет. – Великий Претор? – Так, вiн був тут. Проiздом до Варшави. – Не може бути, – приголомшено сказав Шпет. – Звiдки мемуари? Адже вiн давно полишив цей свiт. Шпет клiпнув блiдими старечими повiками. Шпет нiчого не знав про мемуари. Такий недогляд. І ще Шпет уникав слова «помер». Магiя остороги. – Помер, так. У Парижi, перед самою вiйною. Пощастило, можна сказати. Шпет ледь помiтно знизав плечима. – Але глибоким стариганем, – розрадив вiн Шпета. – Щодо мемуарiв… це, бачте, як сталося… рукопис виплив на аукцiонi, рокiв п’ять тому. Поки опублiкували, поки оцифрували… – Пардон? – Ну, хтось iз правовласникiв виклав мемуари в Мережу. В Інтернет, – пояснив вiн, зустрiвши нерозумiючий молочний погляд Шпета. – І там було про постановку «Смертi Петронiя». Прелюто, до речi. Претор iм так i не пробачив. – Чого не пробачив? – здивувався Шпет. – Ну, гм… Це була, як тепер кажуть, провокацiя. Перформанс. Вони на прем’ерi пiдсипали гостям до бокалiв iз шампанським порошок зi шпанських мушок – у дусi Октавii Лiвii. Там не тiльки на сценi непристойностi коiлися. Власне, прем’ерою все й обмежилося. Цi Sa Majeste la Rose Вiтольда, подумав вiн, лише несмiла пародiя на зловiсну пишноту того, майже столiтньоi давностi, дiйства. – Претор, певна рiч, плутае все. І дуже себе хвалить. Улюблений учень Петiпа, пiдхопив смолоскип iз заслаблих рук учителя. Так що я, коли про оргiю в театрi прочитав… партер, ложi, подумав, може, знаете, як у старих бувае, еротичнi фантазii. Даремно вiн це про старих. Шпет теж старий. Раптом у нього теж еротичнi фантазii? – Нiчого не знаю про оргiю, – iз жалем сказав Шпет. – А Претор… я щось краем вуха… Але гадав, що помилка. Хiба Претор погодився би, в аматорськiй постановцi? Шпет усе ще тримав альбом на долонях. Наче вагався, чи варто давати таку чудову рiч у чужi руки. Але ж Шпет навiть не спромiгся вивчити як слiд власне зiбрання, подумав вiн. А вголос сказав: – Вам, як iсторику театру, це мае бути цiкаво. Таке вiдкриття. – Так, – погодився Шпет. І, повагавшись, поклав альбом на обрус. Зелене на червоному мiнилося та мерехтiло, наче на прапорi держави, що зникла, але не здалася. – Ось. Але це – тiльки подивитися. Архiв, самi розумiете. Цупкi, з мармуровим вiзерунком аркушi й справдi були перекладенi найтоншим цигарковим папером. Перегортаючи його, вiн бачив рожевi розмитi подушечки власних пальцiв. Свiт дрiбниць, де ти зараз? Ільф i Петров смiялися зi свiту маленьких речей. Нерозумнi, смiшнi люди. Свiт маленьких речей – це i е життя. Свiт великих речей зжер вас обох, маленький би не зайняв. Шпет тупцював у нього за спиною. – Ви польською читаете? Там здебiльшого польською. Вiн обережно перегортав сторiнки, напiвпрозорi прошарки пахли пилом i чомусь пудрою. Програмки, фотографii-сепiя, жовтi крихкi газетнi вирiзки. Коли вiн вiдгорнув черговий цигарковий шар, пiд ним виявилася блiда висохла фiялка. Мабуть, фiялка. – Я був в архiвi сьогоднi, – сказав вiн Шпету. – Дивився пiдшивки газет за двадцять другий. І нiхто нiчого. Хоча, здавалося б, такий, як тепер кажуть, новинний привiд! Така знахiдка для репортерiв! Адже на прем’еру запросили весь цвiт мiста. – Сенсацiя? – Шпет клiпнув. – Оргiя? Це було б у всiх газетах! У всiх! Ви собi не уявляете, якi були тодi репортери! Такi пронози! Господи, звiдки Шпет викопав таке слово? – Вони б уже не прогавили! Ви все ж таки помиляетесь. Або великий Претор помиляеться. Великi, знаете, теж… Але щоб у нас! Отаке… гм, отаке! Про цей театр я знаю все. Усе ти брешеш, подумав вiн, а вголос сказав: – А що як цензура не пропустила? Все ж таки образа суспiльних звичаiв. Ну i хтось iз важливих персон, iз тих, хто був на прем’ерi, мiг заткнути роти… пронозам. – Писаки! – Із розкiшною презирливою iнтонацiею вимовив Шпет. – Перодряпи! – Саме так! Перодряпи. Й пронози. Так чи iнакше – нiчого. А далi – тиша, як то кажуть. Ну а потiм… Потiм усiм стало не до свiтськоi хронiки. О! Ось вона. Шпет, витягнувши шию, визирав у нього з-пiд плеча. – Постановник мiзансцен i балетмейстер – Густав Претор. – Боже мiй, – сказав Шпет тремтячим пiднесеним голосом. – Боже мiй! Але дозвольте! Вiн простягнув альбом Шпету – на обох долонях, як дар. Шпет благоговiйно прийняв. Це було красиво. – У вас приголомшливе зiбрання, добродiю мiй. Просто приголомшливе. Менi пощастило, що мене направили до вас. Пожовкла програмка була прикрашена вiньетками, переважали орхiдеi розкiшно-фалiчних i розкiшно-вагiнальних форм. Були також маски комедii та трагедii у римському дусi, але з подвiйними дiрчастими носами, якi зазвичай малюють у черепiв. Декаданс, такий декаданс. – Я сфотографую, дозволите? – Мабуть, – невпевнено сказав Шпет. Шпет, схоже, боявся, що упливе сенсацiя i вiн, Шпет, знову залишиться сам на сам iз пильними плюшевими альбомами i висохлими квiтами. Безуханними, так. Безуханними. – Ось цим? – Шпет здивувався. – Тепер цим фотографують? – Інодi. Любителi на кшталт мене. Ви дозволите менi послатися на вас? На ваше зiбрання? Шпет ледь помiтно розслабився. – Претор пише, – фотографуючи, вiн вiв далi, переважно з метою заспокоiти Шпета неспiшним струменем розмови, – що в самому прiзвищi його постановники вгледiли Знак. Із великоi лiтери. Сюжет, бачте, з римськоi iсторii, i постановник – Претор. І оскiльки серйозного гонорару вони запропонувати не могли, вони на це особливо напирали. Тут усе ж таки, ви не ображайтеся, провiнцiя. У Москвi Мейерхольд, конструктивiзм i агiтплакат, у Празi Кафка пише «Замок», а тут усе ще тiшаться квiтами зла i в усьому знаки вбачають. Ну ось, я i завершив. – Як тепер усе швидко, – зiтхнув Шпет. – Штучки всi цi… новомоднi. А ранiше, бувало, поки свiтло поставиш… Адже вони примхливi, прими, як тiльки що не так… Шпет говорив саме те, що належить говорити хранителевi устоiв, Шпет не виходив з образу. Неквапом обрати вигiдний ракурс, розкласти доземнi складки вбрання та заклякнути так на столiття у хмарi тьмянiючого фотографiчного свiтла. Так, вони могли собi це дозволити. А нинi Мережа напхом набита свiтлинами зiрок, заскочених у найнеслушнiший момент. Із вiдкритим ротом. Зi скошеними очима. З неголеними ногами. – Дякую, – сказав вiн Шпету, який роздивлявся програмку, схиливши лев’ячу голову набiк. Ось на кого схожий Шпет – на Лотмана. Напевно, все ж таки випадкова схожiсть, навряд чи Шпет наслiдував Лотману свiдомо. – А скажiть… хтось вам знайомий? Із позначених? Шпет короткозоро мружився, вдивляючись у вицвiлий готичний шрифт. – Виконавцi? Нi… О! Так, ось же! Валевська-Нахмансон. Азiя, нубiйська рабиня. Хто б мiг подумати? В якомусь аматорському спектаклi! Шпет занервував, поклав тонкi блiдi пальцi на програмку, нiби притримуючи ii. Боiться, що вiдберу в нього вiдкриття, подумав вiн. Привласню собi. – Щиро радий, – сказав вiн, – що завдяки моему сумирному запиту ви мали змогу встановити цей факт. А хто вона е, перепрошую? Зiрка? Прима? – Авжеж. – Шпет iз полегшенням видихнув, круглi плечi опустилися. – Ви ж не в курсi… – Абсолютно, – сказав вiн. – Я, знаете, в оперному мистецтвi певним чином профан. Аматор. – Колоратурне сопрано. Брала верхне фа третьоi октави, причому з легкiстю. Уявляете? Вiденська школа. Зiрка, можна сказати. Їi застрелили прямо на сценi, в тридцять дев’ятому. Така трагедiя. Ми нею дуже пишаемося. Але як вона погодилася? Такий… невидатний захiд. Незрозумiло було, чим саме пишаеться Шпет: виконавською майстернiстю Валевськоi чи тим, що вийшла така мальовнича трагедiя. – Не такий уже невидатний, судячи з результатiв. А решта? Художник? Композитор? Автор лiбрето? Шпет розгладив програмку рукою. На отласних Шпетових лiктях красувалися охайнi вельветовi латки, якi й годиться мати людинi, котра старанно працюе вдома за письмовим столом. Хто iх пришивав? Хатня робiтниця? Донька? Невiстка? Чи е в нього дiти? Онуки? – Так, лiбрето… У. Вертiго, i вiн же Петронiя спiвав. Не знаю. – Шпет похитав головою. – Дивне прiзвище, хiба таке бувае? Напевно, псевдонiм. – Напевно, – погодився вiн. – І замiсть iменi одне лише У. В нас, в артистичному свiтi, так не прийнято. Уiльям? Улiс? – Улян? Устин? – В артистичному свiтi, – твердо сказав Шпет, – немае нiяких Устинiв. А ось це Шпет даремно. Чудове iм’я для людини, яка вирiшила поставити «Смерть Петронiя». Юстинiанова чума, вбивця святих i королiв. Прийшла з нiзвiдки, канула в нiкуди. Сто мiльйонiв осiб як не бувало. – А композитор? Про нього щось вiдомо? Пахло пудрою, мастикою, гнилою водою у квiтковiй вазi. Шпет коли-небудь провiтрюе кiмнати? – Ковач, звiсно! Вiн вiдомий. Вiрнiше, був би вiдомий, – Шпет нервово потер руки, – але помер молодим. Дуже молодим. Тодi всi помирали молодими. Практично генiй. Але бiльше не писав для театру. Тож я… – Розумiю. А костюми та декорацii? Ось, написано. Баволь, Кароль Баволь. – Баволь, – промурмотiв Шпет. – Баволь. Щось знайоме, але не пам’ятаю, далебi. З театром вiн теж бiльше не працював. Це напевно. – А, скажiмо, музей? Краезнавчий? Або художнiй? Як ви вважаете? – Може бути, – нерiшуче сказав Шпет. – Хоча в них площi маленькi. Хiба що в запасниках. Але до запасникiв вас навряд чи пустять. – Навiть якщо я пошлюся на вас? Але чому? – Бо там усе в жахливому станi, i iм соромно! – сердито сказав Шпет. – Там усе цiнне розтягли ще в дев’яностi. А що не розтягли, те згноiли. У них трубу прорвало. Менi Воробкевич казав. О, зачекайте! Воробкевич, точно. Вiн на кшталт мене, Воробкевич. Збирач. Хранитель. Ну звiсно, це вам до Воробкевича треба. – Спасибi. Щиро вдячний. Я можу послатися на вас? – Так. Певна рiч. Я сам до нього зателефоную. Вiдрекомендую. – О, звiсно! Це ще краще. Це просто чудово. Вiкно вiтальнi виходило у вузький двiр-колодязь, абсолютно темний. Тут що, крiм Шпета, нiхто не живе? – Я вiддав театру все життя, – сказав Шпет, – усе життя. Зараз працюю над мемуарами. Напевно, треба попросити у Шпета почитати мемуари. Шпет, звiсно, не дасть. Їх, скорiше за все, й немае, мемуарiв, так, начерки. А раптом е i раптом дасть? Доведеться ж читати. Вiн приблизно уявляв собi, якими можуть бути мемуари Шпета. – Це дуже цiкаво, – сказав вiн поспiхом. – Дуже. Але я вузький спецiалiст. Авангард – це цiлий… континент. Континент! Не можу дозволити собi вiдволiкатися. – Приемно, що залишилися небайдужi люди. – Шпет зiтхнув i, показово крекчучи, випростався. – Може, чаю? Що буде доречнiшим, погодитися чи вiдмовитися? У Шпета, певно, i чаю нiякого немае, так, пакетики. Шпет, мабуть, чаю вдома взагалi не п’е, а спускаеться вниз, до кав’ярнi чи кондитерськоi. Або до кав’ярнi-кондитерськоi. – Нi, дякую вам. Я, знаете, втомився з дороги. Шпет зiтхнув iз вiдчутним полегшенням. Вiн вгадав. Нiякого чаю у Шпета не було. І до кухнi, напевно, Шпет гостей не пускае. У самотнiх чоловiкiв на кухнi або дуже чисто, або дуже брудно – в будь-якому разi стороннiх не толерують. А Шпет – точно самотнiй, на вiшаку в передпокоi вiн бачив лише одне пальто. Лише Шпетове пальто, нiчого бiльше. Шпет в атласному своему халатi застиг iз оксамитовим альбомом, притиснутим до грудей. У тьмяному електричному свiтлi висохлi квiти у вазах здавалися живими. – Але чому? – раптом сказав Шпет. – Чому вiн погодився, Претор? І що з того, що Знак! Адже безвiснi аматори, авантюристи… – Чому погодився? Тому, що золотий вiк скiнчився. Раптово. І все, чим жив Претор, стало нiкому не потрiбним. Мотлохом, який треба скинути з корабля сучасностi. Адже Претор для Марiiнки ставив. Павлова, Ксешинська… Цi хлопцi йому обiцяли високе мистецтво, розумiете? І надурили. – Вiн що, не розумiв, що ставить? – Вiн думав, що ставить високу римську трагедiю. Адже це могла би бути видатна вистава. Вона ж, власне кажучи, про стосунки порядноi людини з владою. Як поводитися, коли влада огидна, а ти достатньо блискучий i розумний, щоби пробитися до верхiв? Щоби впливати на тирана, щоби пом’якшити його натуру, врятувати краiну вiд ганьби. Вiд загибелi… Вiд безсоромностi, зухвалоi брехнi, коли чорне видаеться за бiле. Що робити, щоб стати своiм? Прикидатися злодiем, якщо влада краде? Вбивцею, коли влада вбивае? Розпусником, якщо влада впаде в розпусту? До якоi межi прикидатися? Тобто чи е ти розпусником, якщо нiбито не вдаешся у розпусту без останку, не вважаеш ii розпустою, а так, низкою професiйних обов’язкiв. Адже до проктолога сходити чи там кишку ковтати несоромно, правда? Хоча лiкарi досить непристойнi речi iз людиною роблять. І ти стаеш спецом, асом, законодавцем моди, i тиран до тебе дослухаеться, до того ж у тебе iнформатори, ти знаеш про те, про що тобi знати зась, i цi знання використовуеш. Заради блага держави, мiж iншим. Але поступово ти з жахом помiчаеш, що тобi це починае подобатися. А потiм хтось шепоче щось на вухо тирану, i тиран… І тобi нiчого не лишаеться, окрiм як пiти – гiдно i, головне, непафосно, ти ж усе життя уникав цього пафосу, ти ж розумний, ти просвiчений, навiть десь цинiчний, та й смiшно, коли людина, яка внесла в життя iмператора настiльки тонкi та несподiванi розваги, починае раптом перед смертю говорити про душу та совiсть… І все на напiвтонах, на нюансах. А вони, дурники, шпанських мушок насипали. Ну, ви ж завлiт колишнiй, мусите знати, що таке гучна вистава. Якби трапилося вам щось подiбне, хiба ви пропустили б таку нагоду? – Думаете, я, – Шпет притискав до себе альбом iз такою силою, що блiдi пальцi майже потонули у ворсi, – думаете, я… що менi доводилося криводушити? Лягати пiд владу? Це Любецький iз драматичного був усiм вiдомою проституткою! «Борги нашi» ставив, «Вас викликае Таймир», «Любов Ярову» ставив… Господи, подумав вiн, старий дурень вирiшив, що я iронiзую. Дорiкаю йому конформiзмом. – А в нас – у нас що? Що ставили до Першоi свiтовоi, те саме й за советiв. «Аiду» ту ж саму. «Цареву наречену». «Чарiвну флейту». «Жiзель» ставили, ну ще «Весну священну» один сезон, та й те потiм зняли. Шпет iз гiднiстю поклав альбом на стосик таких самих альбомiв i поправив пiзанську вежу. – Ось ви молодий, вам революцiю подавай! Ось, авангардом займаетеся. – Сторiчноi давнини, – нагадав вiн. – Та годi вам, яка рiзниця! Авангард i е авангард. Дир бул щил який-небудь. А консерватизм – це прекрасно, консерватизм не пiдданий швидкоплинному. Не пiдданий кон’юнктурному. Нiякоi вульгарностi. Вульгарнiсть – це те, про що тiльки й чутно, що у всiх на вустах, а тут усе затверджено раз i назавжди. Все досконале… Як за Петiпа було, так i залишилося до кiнця часiв. – Так, авжеж, – погодився вiн, – класика е класика. – Саме так! – палко сказав Шпет. – Саме так! І в цьому був наш порятунок. У вiдданостi традицii. Знаете, скiльки сервiльного лайна я вiдхилив? Лiбрето опери про хлiборобiв. Балет, де Ленiн на броньовичку виконував па-де-де з цiею, як ii… І революцiйнi матроси на передньому планi танцюють «Яблучко». – А що, – вiн на мить замислився, – могло б вийти красиво. Ось це, з матросами та Інессою Арманд. Ось вони танцюють, дуетом, чорнi графiчнi силуети. З лiсовичкою небiжчик. І броньовик такий графiчний, чорний, конструктивiстський. А на задньому планi багряна, на цiле небо заграва. Страшелезна заграва, як у Рерiха, ну, розумiете… І величезний вершник у будьонiвцi й на блiдому конi. Армагеддон, у багряний небокрай валяться бiлi колони, грати Лiтнього саду, всi в огнi, дивний свiт, який гине, який вже нiколи не повернеться. – Красиво?! Тепер у вас усе постмодерн цей. Бога немае, i все дозволено. А в нас було Мистецтво. І воно було Богом! Шпет, засунувши тремтячi руки в кишенi атласного свого халата, першим попрямував до коридору. Натяк був недвозначним, i вiн iз полегшенням рушив за Шпетом. – Скажiть, а от, – Шпет сором’язливо тупцював за спиною, доки вiн, вiдхиливши запропонований Шпетом кiстяний пожовклий рiжок на довгому бронзовому держаку, надягав черевики, – а що таке взагалi ця шпанська мушка? Вiн зав’язав шнурок i випростався. Шпету було нiяково, але цiкаво. – Насправдi це нiяка не мушка. Жук. Родини наривникiв. Зелений такий, довгенький. Ну, як бронзiвка, тiльки вужчий i десь удвiчi менший. Вуса довгi. І якщо його зачепиш, вiн, перепрошую, нiби гидить брунатним. Пече. І ще вiдригуе. Їх повно-повнiсiнько всюди. – А… – Шпет пiдвiв брови. – Смердючка? – Ну так. Ми iх у дитинствi так називали. – Нiчого собi! Так це i е шпанська мушка? – Вона i е. Шпанка ясенова. Ось те, чим вона паскудить, i ще вiдрижка – це i е дуже сильний збудник. Щоправда, погано на печiнку дiе. Взагалi, отруйний вiн. Маркiз де Сад свого часу ледь не ухекав гостей до смертi цiею шпанською мушкою. Марсельська справа, читали, певно? – Ось ця, – сказав Шпет приголомшено, – ось ця зелена смердючка! Йому стало шкода Шпета. Стiльки втрачених можливостей. Нитка розжарення у лампочцi вiбрувала з неприемною частотою, аж зуби заскимлiли. – Хочете, я вам лампочку помiняю? У вас е запасна? – Даруйте, – сказав Шпет. – Але навiщо? – Вона мерехтить. Неприемно ж. Ось-ось перегорить, а вам високо на драбину лiзти. – Вона так мерехтить уже п’ятдесят рокiв. А ви що, не знали? Вони вiдразу пiсля вiйни купили в американцiв партiю вiчних лампочок. Потiм у США лобi виробникiв продавило заборону на iхне виробництво. Навiть патент знищили. Вигiднiше, якщо перегорають швидко, розумiете? Тi, якi вже надiйшли у продаж, здебiльшого просто побилися, ламкi все ж таки, але тут стеля висока. Випадково не зачепиш. – Зрозумiло, – сказав вiн, – дуже дякую. За консультацiю. – Нема за що, – з гiднiстю сказав Шпет i знову швидко, у такт лампочцi заклiпав. – Жук-смердючка! Хто б мiг подумати! Ледь тiльки вiн вийшов, вiтер влiпив йому вiдчутного ляпаса. * * * Здавалося, снiг порошить з однiеi точки в зенiтi. Немовби вiн стояв усерединi скляноi кулi, чорнi будинки, помаранчевi, цитриновi квадратики вiкон, м’який снiг… Площа була залюднена, i всi гомонiли рiзними мовами, i не всi мови були йому зрозумiлi. Багато хто хверцював у зелених цилiндрах. Чому в зелених цилiндрах? Хiба день Святого Патрика сьогоднi? Черевики зелених цилiндрiв залишали на припорошенiй снiгом брукiвцi чорнi слiди – снiг швидко танув. Хотiлося посидiти за столиком бiля вiкна, в теплi, в напiвтемрявi, дивлячись, як ззовнi безшелесно падае снiг. Снiг – це добре, якщо дивитися на нього з вiкна… Вiн роззирнувся. Туристи, туристи. Жодного мiсцевого. Хоча… Дама у фетровому капелюшку та вуалетцi прикривалася вiд снiгу вишуканою парасолькою iз мереживною облямiвкою. Звiдки вони iх беруть, таких дам? Вiн про всяк випадок озирнувся, але вiзка кiнооператора поблизу не було. Крихiтний собачка в попонцi, бридливо пiдбираючи лапки, намагався триматися якомога ближче до фетрових ботикiв дами. Дами з собачками завжди знають, що до чого. Вони тут мешкають i далеко не вiдходять. – Вельмишановна панi! – сказав вiн. – Добродiйко! Перепрошую! Чи не пiдкажете, де тут можна пообiдати? Дама зупинилася, суворо поглянула на нього з-пiд вуалетки. Собачка, пiдвiвши одну лапку, вiдразу ж всiвся iй на ботики. – Тiльки-но приiхали? Вiн мовчки визнав ii правоту. – Тут на кожному кроцi, буквально. Он, бачите? Й он там… Мабуть, вчителька. Можливо, навiть вчителька музики. – А ви самi туди б пiшли? Де ви вважаете за краще обiдати? – Вдома, – сказала вона сухо. – Менi б щоб спокiйно. І без гучноi музики. І смачно. І не для туристiв. – Тут усе для туристiв. Але я б порадила Юзефа. Ви до еврейськоi кухнi як? – З розумiнням. – У Юзефа печеня непогана. А фiш так собi. Але якщо вам не подобаеться еврейська, он там, у провулку, грецький. Собачка дрiбно тремтiла мокрими вусиками й мокрим чорним носом. Вуха трiпотiли, неначе крила нiчного метелика. – Єврейський мене влаштуе. – Я так i подумала, – суворо сказала жiнка в капелюшку. – Начиняну шийку можна брати. Юзеф ii непогано готуе. Мама його з рибою завжди проблеми мала, а ось з куркою могла домовитися. – Красно дякую. Снiг опадав на купол парасольки, залишаючи темнi слiди на тканинi… Як називаеться цей колiр? Попiл троянди? Так, здаеться, попiл троянди. Ресторан виявився навiть затишнiшим, нiж вiн сподiвався, з клейзмерською музикою i бiлими крохмальними обрусами. Столик бiля вiкна був вiльний. У кутку стояв фiкус у дiжцi. Пластиковий чи справжнiй? На дотик нiби справжнiй. Не зрозумiеш. Вiн спiдтиха смикнув за листочок, той вiдiрвався i залишився у нього в руцi. – Вам як завжди? Офiцiант з’явився безгучно, як бетмен, весь у чорному, дуже суворий i дуже молодий. І не еврей. Здаеться. – Начиняна щука сьогоднi особливо вдалася, – довiрливо сказав офiцiант. – Фiш. Гефiлте фiш. – Нi, дякую. Тiльки не рибу. – А, – кивнув офiцiант iз розумiнням, – ну тодi шийку або кльоцки. Я гадав, ви турист. Приiжджають i вiдразу ж вимагають фiш. А у мами Юзефа фiш нiколи не виходив, якщо чесно. – А чому ви тодi запитували «вам як завжди»? Якщо думали, що я турист? – Традицiя, – сказав офiцiант. – Приiжджому самотньо. Вiн гадае, його запам’ятали в обличчя. Впiзнали. Йому приемно, вiн починае сюди весь час ходити. – Так у вас же всюди питають «вам як завжди». – Я ж кажу, традицiя… – Тодi треба навпаки, мабуть. Мовляв, як приемно бачити вас уперше в нашому закладi… Нiби вiд протилежного. – Я що, пiдрядився кожного в обличчя запам’ятовувати, – сказав офiцiант. – Так що будемо замовляти? – Шийку, ну з чим вона зазвичай йде, так? Потiм, пиво. Свiтле, нуль п’ять. Краще фiрмове. Є таке? – Знайдемо. – Ну i наостанок – штрудель i каву… – Суп вiзьмiть, – порадив хтось iз-за спини, – сочевичну юшку. Форшмак ще можна, хоча в мами Юзефа… – Знаю-знаю. З рибою були нелегкi вiдносини. Ви що, стежите за мною? Нещодавнiй старий iз трамвая, виявляеться, сидiв за сусiднiм столиком. Чи пiдiйшов тiльки зараз? Вiн не знав. Не звернув уваги. – Що ви! Я завжди тут обiдаю. Хоч у кого запитайте. Так я вам наполегливо раджу сочевичну юшку. Там знаете, в чому секрет? В цитриновому соку. Часник, звичайно, як завжди, еврейська кухня це любить, червона сочевиця, це червоне, червоне дай менi, ну, ви знаете. Морква, цибуля присмажена, селера, але без цитринового соку буде… прiсно, як кохання Гретхен. Так, ще кумин i кайенський перець. Щоправда, Юзеф замiсть кайенського перцю кладе табаско, до того ж, як на мене, занадто щедро, але за такоi погоди це тiльки на краще, погодьтеся. – Гаразд, – сказав вiн, – i сочевичну юшку. Офiцiант пiшов, безшелесно i з великою гiднiстю. За вiкном снiг опадав великими пластiвцями, якщо дивитися на них довго, починало туманiти в головi. Вiкно, що свiтилося в домi навпроти, пливло крiзь снiг, разом зi своiм котом та геранню у горщику. – Табаско – чужа кухня, – сказав старий суворо. – Але заради Колумба… Вiн був наш, ви ж знаете? Сочевична юшка червоно-золотого кольору була й справдi доброю. Вiн так i сказав. – Я б за таку первородство, мабуть, вiддав. – Так, – погодився старий, – ii так iнколи й називають – суп Есава. Юзеф розумiеться на добрiй кухнi, хоча вiн, мiж нами, не еврей. І навiть його мама… – В якоi були проблеми з рибою… – Вiрменкою була. Нарiне. Чому всiх вiрменок звуть Нарiне, не знаете? А батько – грек. А евреiв тут практично й не залишилося. Тiльки кухня. Принесли начиняну шийку, накраяну пухкими рожевуватими скибами, i до неi пасмочко петрушки й ще одне – кропу. Капосний старигань навiть не робив вигляду, буцiмто соромиться зазирнути до чужоi тарiлки, навпаки, розгорнувся, витягнув охлялу шию i з деяким здивуванням сказав: – І все ж таки навiщо Юзеф кладе туди гриби? Я йому говорив-говорив… – Не мае бути грибiв? – Звiсно, нi. Звiдки? Смажена цибуля, борошно i гусячий жир. Або курячий. Шкварки. Борошно, манка, це само собою. Куряча печiнка. І ще, знаете, ранiше в курках були яйця. Всерединi. Без шкаралупи, тiльки жовтки. Але багато. Так от, iх теж туди клали. В людей було терпiння топити шкварки i виймати з курки яйця. Знiмати з курки шкiрку i зашивати ii ниточкою, знаете, як панчiшки церували модницi пiсля вiйни? Наповнювати фаршем, нiжно, дбайливо, щоби не порвалося нiде, а потiм варити пiвтори години. Пiвтори години на повiльному вогнi. Можливо, навiть на примусi. Знаете, добра господиня могла з однiеi курки приготувати обiд на декiлька днiв. До того ж мiнiмум iз п’яти страв. Музиканти, якi до того виводили щось нейтральне, стрiпонулися i заграли «Сiм-сорок». Свiтло точкових свiтильникiв гопцювало на мiдi й лакованому деревi. – Значить так: знiмаемо шкiрку i пускаемо ii на шийку… ну i що ще там знайдемо, печiнку, жир… яечка. Нiжки вiдкраюемо, пулечки… Стегенця. Тобто бедерця по-вашому. І робимо двi вiдбивнi. Тушку та шийку варимо в однiй каструлi, виходить бульйон. Давайте я краще до вас пересяду, а то важко говорити, коли шия ось так. Так от, шийку виймаемо, вона готова, а з тушки розбираемо м’ясо i робимо запiканку. З картоплею або манкою, так? Ну й бульйон залишаеться, певна рiч. Виходить – два обiди. Або навiть три, якщо бульйон зробити з кльоцками. Щоправда, й курки були не те що тепер. Динозаври були, а не курки. Так, до речi, часник. Знаете, чому евреi так люблять часник? – Дешевi вiтамiни, – припустив вiн. – Не влучили. – А, ну тодi… добрий антибактерiальний засiб. Фiтонцид. Заразом вiдбивае душок, якщо курочка, гм, залежалася. Прянощi дорогi, а часник – саме те. – Тут щось е. – Старий пожував губами. – І все ж таки… Спробуйте ще раз. Чи ви не знаете, куди приiхали? – Вампiри? – Точно! – Старий ляснув себе сухою лапкою по колiнцi. – Терпiти не можуть часник – це всiм вiдомо. Часник – певною мiрою репелент. Жоден iз нас за всю iсторiю еврейства не був укушений вампiром! Жоден! – Вiтаю, – сказав вiн. – Просуваеться справа? – Яка справа? – Ой, тiльки не треба цього вдаваного здивування. Якби ви були простим туристом, ви би, звiсно, теж прийшли до Юзефа, всi ходять до Юзефа, але замовили б фiш, оскiльки саме фiш туристи очiкують отримати вiд Юзефа, хоча мама Юзефа… втiм, ви вже знаете. Іншими словами, ви не женетеся за сумнiвною екзотикою, а поводитеся як нормальна людина, тобто прийшли просто добре попоiсти. Виходить, приiхали у справi. Але не бiзнесмен. Якби ви були бiзнесменом, ви б обiдали не в Юзефа. Ви б обiдали он у тiй ресторацii за рогом… Вона дуже дорога, i там еврейська кухня. Там кухар поганий, але дiловi люди ходять саме туди. Так повелося. – Здаюся. – Вiн пiдняв руки, щоправда, не те щоб дуже високо, оскiльки в нього в однiй руцi була виделка, а в iншiй – нiж. – Я iсторик. – Це ж треба! А ось Вiтольд впевнений, що ви – журналiст. І приiхали спецiально, щоби написати про його нову постановку. – Вiн навiть не спромiгся спитати, хто я. Не дав менi слова сказати. А тут що, всi одне одного знають? – Старожитцi, скажiмо так. Вiн покрутив у думцi слово «старожитець». Добре слово – у ньому ховався ще й «сторож», i ще хтось зi старим житом, мiцний старий перець, одне слово. – І що я був у Шпета – теж знаете? – У Шпета? Нi. Але якщо ви були у Шпета, виходить, незабаром пiдете до Воробкевича. Адже Шпет направив вас до Воробкевича? – Ну… так. А що, Шпет усiх направляе до Воробкевича? – Потенцiйних клiентiв – так. З чуток, Шпет мае iз цього вiдсотки, – сказав старий. – І купують? – Аякже ж! Одного разу знайомий Воробкевича приiхав зi Штатiв. Вiн там призаможнiв трохи i необачно шукав, увi що вкласти грошi. Наступного разу – зовсiм iноземець. З Італii, здаеться. Цього як раз Шпет привiв. І ще – один професор, гiнеколог, для домашньоi колекцii. Але це неважливо. Воробкевич – вiдома в мiстi постать. Вiн навiть почесний громадянин. – Тому що колекцiонер? – Тому що колись, дуже давно, написав цикл статей про знаних майстрiв нашого мiста, й одну навiть надрукували в «Огоньку». – Майстрiв? – Ну, про робочих. А ви думали? Теслi, столяри. Навiть один червонодеревник. У нас тут був деревообробний комбiнат, потiм закрився. Воробкевич усiх називав «нашi майстри». Я думаю, це через те, що вiн потайний масон, Воробкевич. – Вiн теж тут обiдае? – Що ви. Вiн обiдае в масонськiй ресторацii. У нас багато потайних масонiв, i всi ходять до цiеi ресторацii. Але там кухня так собi, якщо чесно, я не рекомендую. – Скажiть, а Воробкевич i справдi спецiалiст? Розумiеться на живопису, я маю на увазi? – На живопису? Нi. Вiн знаеться на кон’юнктурi, та й то не дуже добре. Принесли каву та штрудель, дуже смачний, не надто мiнiатюрна копiя Евересту пiд бiлою покривою найнiжнiших збитих вершкiв. – Тодi чому… – Вiн така фiгура? Ми, розумiете, маленьке мiсто. Ми любимо свое минуле. Пишаемося ним. Минуле, воно, знаете, легко перетворюеться на сучаснiсть. Із нього можна зробити навiть майбутне. Найповажнiшi люди в нас – краезнавцi. Збирачi. Колекцiонери. Аптечнi пляшечки часiв Франца Йосифа. Польськi нашивки. Нiмецькi листiвки. Як же не зробити Воробкевича почесним громадянином? Хто писав про знаних каменерiзiв? Про знаних склодувiв? Про художникiв, зрештою! А знаете, як важливо художникам, щоб про них хтось написав? Принесли рахунок, вкладений у шкiряну кишеньку. Дорогувато, але терпимо. У Пiтерi дорожче. Значно. А вже про Москву i казати не хочеться. Вiн почав вiдраховувати купюри. – Ви що, з глузду з’iхали? – Старий обурено сплеснув плямистими черепашачими лапками. – Платити не торгуючись? Це ж еврейський ресторан! Ну ось, – вже до офiцiанта, – ось ця шийка, що ви подали цьому пану… – Так? – iз готовнiстю сказав офiцiант. – Вiн каже, його бабця краще робила. – Наскiльки краще? – Вiдсоткiв на п’ятдесят. – На тридцять, – сказав офiцiант. – Його бабця ложила туди сiчений крiп. І не ложила гриби. Скажiть Юзефу, щоб вiн нарештi припинив ложити туди гриби. – Класти, – сказав офiцiант, – класти, а не ложити. Не треба перегравати. Добре, мiнус тридцять вiдсоткiв. Якi у вашого друга претензii до сочевичноi юшки? – Жодних, – втрутився вiн. – Я би продав за неi первородство. – За умови, що Юзеф поклав би туди кайенський перець, а не табаско, звiсно, – пiдхопив старий. – Пряме порушення технологii, коли Ісак пхав пiд носа своему братцю це вариво, табаско ще не вiдкрили разом з Америкою. – Якщо б там був табаско, Ісав iз Яковом розiбралися б iще швидше. Табаско вштирюе ого як. Гаразд, мiнус тридцять п’ять. А штрудель? – Клiент задоволений, але я ж то знаю, де Юзеф бере яблука… – Ось цього не треба, – сказав офiцiант, – не треба шантажу. Добре, мiнус п’ятнадцять. Офiцiант поклав перед ним новий рахунок – на третину менший за перший. – Що ж ви, – докiрливо сказав старий, – як турист якийсь. – Ви тут схибнулися на своему колоритi. До речi, це в арабiв прийнято торгуватися, бо цiну всього встановлюе Аллах, а не продавець. – Залишимо нацiональне питання тим, кому нема чим зайнятися. А хто вам рекомендував Юзефа? Вiн пояснив. – А, панi Агата. Знаете, вона була безнадiйно закохана в Шпета. Навiщо? Помпезний дурень… Я, щоправда, iнколи думаю, може, вона тiльки вдавала? Щоб люди думали, що вона замiж не виходить через нещасне кохання, а не тому, що ii нiхто не бере. – Вона викладала музику? – про всяк випадок запитав вiн. – Вона – концертмейстер. Але вiдразу пiсля вiйни, так, займалася з дiвчатками вдома. Ставила iм руку. – Облиште, iй щонайбiльше шiстдесят. – Так. – Старий заклiпав i на хвилину змовк. – Вiрно. Це ii мати давала уроки. В них був великий чорний рояль, i дiвчатка ходили до них додому. Доньки червоного комскладу. Гарнi дiвчатка. Це дивно, але у жорстких, авторитарних, я би сказав, солдафонiв виростають гарнi дiвчатка. Знаете, такi, в бiлих шкарпеточках… – Скiльки вам рокiв? – запитав вiн. – Не ваша справа, – сердито вiдповiв старий. І пiдвiвся, спираючись на тростину. В тростини було красиве срiбне рукiв’я з вовчою головою. Музиканти тихенько виводили щось свое клейзмерське. Офiцiант безшелесно прилетiв, принiс решту. Вiн повернув решту офiцiантовi. – Гадаю, юначе, – сказав старий суворо, – ми ще не раз побачимося. Мiсто в нас маленьке. – Не сумнiваюся. У сенсi, що побачимося. Чи не нагадаете, Воробкевич де мешкае? – Вулиця Свободи, двадцять. Там навiть дошка е. – Мер там усiм почесним громадянам квартири даруе, – втрутився офiцiант. – Вiн був iнвестором, вклався в цей будинок, реставрацiя, збереження iсторичного вигляду, евроремонт, тее-сее. І нiхто не купуе. Криза. Ось вiн i почав випiкати почесних громадян i дарувати iм квартири. Викуповуе як мiська рада в себе як в iнвестора та даруе. І дошки на фронтонi – при живих людях. Отут живе почесний громадянин такий-то… – Я зрозумiв, – сказав вiн. – Свободи, двадцять. Сказати, що вiд Шпета. – Це обов’язково, – погодився старий. – Тiльки про масонство не треба вiдразу. Зачекайте, доки сам не заговорить. – Я не буду про масонство. Нащо менi? Снiг за вiкном сипав i сипав, перетворюючи кожен вуличний лiхтар на мiнiатюрну скляну кулю. * * * Фонтан, до того безводний, викидав джгути червоноi, зеленоi, золотоi сяючоi води. Народу на площi ще побiльшало, йому довелося проштовхуватися, обминаючи гультяiв. Пальцi нiг у змоклих черевиках спочатку болiсно занили, потiм зовсiм затерпнули. Сам дурень, чому так легко вдягся? Гiсметео спочатку обiцяло до плюс десяти, потiм передумало, але вiн визнав за краще дотримуватися первинного прогнозу. Сподiвався, що передумае знов? – Herr, bitte![1 - Добродiю, будь ласка! (Нiм.)] У нiмця був здоровий рум’янець, нiжна молочна шкiра i добрий кiстяк. Блакитнi, як у кошеняти, очi розгублено клiпали. – I beg you pardon?[2 - Перепрошую? (Англ.)] Тепер всi знають англiйську, нiхто не знае нiмецькоi. Але ж Австро-Угорщина теж була цiлком собi iмперiя. І набагато, набагато ближче. – I have lost my companions.[3 - Я загубив своiх товаришiв (Англ.).] – Нiмець англiйською говорив, як i належить нiмцевi, побiжно, але дуже зрозумiло. Не те що носii мови. – Why don’t you call them then?[4 - Чому ж ви тодi iм не зателефонуете? (Англ.)] Вiн подумав, що нiмець не хоче витрачатися на роумiнг, але той жалiбно сказав: – They are unavailable… catacombs, you see?[5 - Вони недоступнi. Розумiете, катакомби… (Англ.)] – What catacombs?[6 - Якi ще катакомби? (Англ.)] – Ancient… Greek Roman ancient catacombs[7 - Стародавнi… Стародавнi греко-римськi катакомби… (Англ.)]… Нiмцю було самотньо й незатишно. Ну i йшов би до готелю. Але нiмець хотiв веселитися, вiн приiхав сюди веселитися, i те, що веселощi минали без нього в якихось катакомбах, жахало його до нестями. Безглузда тiрольська шапочка з пiр’iною, дорога оптика в дорогому шкiряному чохлi… Вiн роззирнувся, але навколо теж були самi туристи, якi шварготiли, смiялися, юрмилися бiля яток… Над площею злетiла, розсипаючись, ракета, свiтло розплеснулося темною брукiвкою. – Це вiн про погреби. – Обшарпаний жебрак вiдокремився вiд парапету i простягнув руку в рукавичцi з обрiзаними пальцями. Власнi пальцi жебрака стирчали з рукавичних утинкiв, бiлi, наче сир, iз темними обламаними нiгтями. – Виннi погреби. Там дегустацiйний зал. Вiн що, загубився? Вiн машинально сунув у бруднi пальцi десятку. – Так. І спитати нема в кого. – Чому – нема в кого? До будь-якоi ресторацii зайшов би, спитався. Тут у нас жодного разу не було, щоби людина загубилася. Жебрак поворотився до нiмця i видав довгу тираду. Вiн розiбрав лише Genossen, Katakomben i kommen. Нiмець усмiхнувся, вишкiривши рiвнi бiлi зуби, сказав «Danke» i рушив широкою ходою, притримуючи фотокамеру, аби та не ляскала по грудях. У нiмця все буле якiсне: i обличчя, й одяг, i, напевно, душа та думки. Це викликало роздратування. – А говориш, нема в кого спитати, – зауважив жебрак, припалюючи вiд схованого в долонях сiрника. Обличчя у жебрака було червоне, баб’яче, без вiку – такi бувають у застарiлих алкоголiкiв… – Це й справдi руiни? Греко-римськi? – Нi, звiсно. Просто пiдвали. Склади колишнi. А брешуть, що в цих катакомбах першi християни ховалися. Хоча римляни стояли тут, це так. Тут взагалi суцiльний наскрiзний двiр був. Усi ходили сюди-туди, кому не лiньки. Гуни ходили. Татаро-монголи ходили. Вiд цих, щоправда, мало що залишилося, нi хера вони не будували. Скорiше навпаки. Бiлий кiнь, впряжений у вiзок, прогуркотiв копитами по бруку. В вiзочку голосно смiялися люди в кольорових однакових шарфах. – Веселяться завжди разом, ви помiтили? – Жебрак провiв поглядом вiзок. – На самотi веселитися нiяк не вдаеться, хоч мотузкою скрутися. Це тужать поодинцi, а щоб веселитися, обов’язково потрiбна компанiя. Чим бiльше, тим краще. Це тому, що веселощi – неприродний для людини стан. Завжди потрiбен хтось iще, хто нiбито пiдтверджуе – так, весело. Дуже весело, мовляв, забийся, як весело. А так залишишся з собою сам на сам, глянеш – нiц не весело… Ще один фiлософ. Усi вони тут фiлософи. – Перепрошую, а ви хто за освiтою? – Неписьменнi ми. – Жебрак акуратно загасив цигарку в порожнiй сiрниковiй коробцi. – Три класи парафiяльноi школи, що з нас вiзьмеш. Варто було жебраковi поворухнутися, i в нiс шибнуло кислим смородом вогкого сукна й немитого тiла. Вiн подумав, що жебрак глузуе з нього тому, що десятку вважае недостатньою компенсацiею за послугу, i почав ритися в кишенях у пошуках дрiб’язку, але жебрак сухо сказав: – Ось цього не треба. Не треба принижувати людину. Обернувся i пiшов геть, хляпаючи полами довгого не за зростом пальта. Бронзова дiвчина, яку вiн прийняв за статую, поворухнулася i поправила капелюшка з бронзовою трояндою. Ще одна ракета з шипiнням злетiла над площею i розсипалася сотнею золотих бризок. Але ж жебрак мае рацiю. Навiщо воно, це вiдбиття танцюючих вогнiв у скалках чорного перекинутого неба на брукiвцi, якщо нема кому сказати «поглянь, яка краса!»? Вiн раптом подумав про Шпета, про зiв’ялi афiшi та крихкi портрети довоенних оперних дiв. Що Шпет узагалi робить вечорами? Пише книгу? Мабуть, пише книгу, тепер усi пишуть книгу, кого не спитай. Вiн знизав плечима i пiшов гомiнкою веселою вулицею, однiею iз безлiчi веселих вулиць, що розходяться в рiзнi боки вiд площi, наче шпицi гiгантського колеса. * * * – Тут що, взагалi нiхто не живе? У таких мiсцях хостели завжди напхом… студенти, олдовий пiпл, велосипедисти з величезними рюкзаками i згорнутими в рурку пiнковими килимками… Вiн любив хостели i не любив готелi. У хостелi вируе життя; в готелi втомленi люди вiдсипаються пiсля напруженого дня. Або напиваються пiсля напруженого дня. Або приводять тьолку, щоби розслабитися пiсля напруженого дня. Вiшаються, до речi, завжди у готелях. Ви коли-небудь чули, щоб хто-небудь повiсився у хостелi? – Чому? Просто ми ремонтуемося. Якi вiдремонтовано, в тi заселяемо. – Ви що, одночасно ремонтуетеся i працюете? – Ну так. Тут на Рiздво пожежа була. Треба ж якось окупати ремонт… У блюдечку на пiдлозi пiдсихало молоко, розтрiскане, жовте. Жоден кiт не стане таке пити. Хотiв сказати чергувальницi, але передумав. Кiнець кiнцем, це не його справа. До того ж вiн не бачив тут кота. Розпис на стiнi розрiсся – так, сама собою, розповзаеться плiснява. Колгоспниця, упираючись у плiнтус мiцними босими ногами, здiймала над головою величезний снiп. Колосистий лан, що хвилями збiгав до плiнтуса, омивав ii п’яти. На задньому планi лан борознили трактори й комбайни. В комбайнiв i тракторiв були рослиннi, непевнi форми. Художниця уявилася йому гостроносою, блiдою, iз прямим русявим волоссям, прихопленим хайратником, i дуже одухотвореною. Такий трактор може намалювати тiльки дуже одухотворена жiнка. Фарбою тхнуло навiть сильнiше, нiж зранку, ну й добре. Вiн стягнув мокрi шкарпетки i, не роздягаючись, завалився на лiжко, помiрно тверде, по-своему навiть зручне, яке немовби обiцяе вiдпочинок i притулок тим, хто цього потребуе. Так само зручними е полицi в швидкому потязi. Самотнiсть насунулася, як подушка на беззахисне обличчя сплячого. Але ж насправдi ще рано. Там, у мiстi, все мiниться, вибухае смiхом i свiтлом, вiддзеркалюеться у калюжах, i все буквально кричить, що той, хто не бере участi в цих веселощах, просто жалюгiдний невдаха. Отак i розводять нас, лохiв, сумовито подумав вiн… Може, й справдi сходити до цих греко-римських погребiв, чи куди ще… У дверi постукали. Не сильно, скорiше делiкатно. – Хто там? – вiн спустив ноги на пiдлогу. Пiдлога була теплою. Добре. У щiлину просунулося бородате обличчя байкера. За спиною першого тупцював другий. Перший був рудий, другий – русявий. – Хто там? – повторив вiн, хоча загалом i в цiлому сценарiй був зрозумiлий. – Ну, ось. – Перший байкер протиснувся у дверi, другий пройшов за ним. Вони були такi великi, в таких чорних куртках i величезних чорних берцях, що в кiмнатi стало помiтно темнiше. – Ми ось тут прикинули… це як би… ну, познайомитися треба. Пiд одним дахом, можна сказати, живемо. Байкерський рюкзак м’яко, але вiдчутно опустився на пiдлогу. Пролунав глухий жерстяний брязкiт. Ну, зрозумiло… – Та я працюю. – Нi фiга ти не працюеш, – пронизливо констатував рудий, гепнувся на сусiдне лiжко, поводячи плечима, стягнув косуху й оголив мiцнi бiцепси iз красивим кольоровим татуюванням. На лiвому в язиках полум’я кудись мчав скелетоподiбний кiнь блiдий iз колесами замiсть нiг. Скелетоподiбний вершник був iз косою i в косусi. Ну, знову ж зрозумiло. Що було на правому, не роздивитися, але теж щось дуже концептуальне. Русявий, потупцювавши у дверях, теж сiв на лiжко i притягнув до себе рюкзак. Берцi в них були просто жахливi – i як це вони ходять цiлий день у таких гiвнодавах? Важко ж. З рюкзака на свiт з’явилися бляшанки з пивом, вобла, чипси та солонi крекери. Хлопцi, здаеться, грунтовно пiдготувалися. – Упир, – сказав рудий. Вiн був здригнувся, але потiм зрозумiв, що рудий просто представився. Орел, значить, степовий, упир лихий. – Мардук, – сказав русявий. – Дуже приемно. Хоча чого там приемного, коли один – упир, а другий – взагалi мардук? – Звiдки шлях верстаете, брати? – запитав вiн, оскiльки це було доречно та чемно. – З Праги, – сказав Упир. – Ну, тобто Амстердам, Брюгге, Прага. Якось так. А ти, брате? Упир видер у банки хисткого бляшаного язичка, а банку, холодну i злегка мокру, простягнув йому. Вiн взагалi з банок не любив, а любив iз кухлiв. Йому не хотiлося пива. Хотiлося чаю. Людина нiколи не отримуе те, що iй потрiбно. І постiйно – те, що не потрiбно. – З Пiтера. – Ну i як там, у Пiтерi? – Холодно. Мокро. Упир кивнув iз якоюсь похмурою задоволенiстю. – Живий ще, значить, Пiтер… Упир одним довгим ковтком спустошив свою банку, зiм’яв ii у могутньому кулацi й потягнувся за наступною. – А ти хто по життю, брате? Його банка теж раптом виявилася порожньою. – Мистецтвознавець. Авангард двадцятих. – Це ти даремно. Пусте заняття. Говорив лише Упир. Мардук мовчав. З iншого боку, на те вiн i Мардук. Йому вести розмови зi смертними якось нi до чого. – Усе скiнчилося. Мистецтво скiнчилося. Бiльше не породжуе новi змiсти. – Мартинова я й сам читав… Байкери взагалi повиннi у зграi збиватися, нi? Своi клуби, нашивки. Вiн простягнув руку за ще однiею бляшанкою, але мовчазний Мардук витяг iз рюкзака пляшку горiлки i скрутив iй голову. – Нi-нi… менi пива. – Пива так пива. – Упир знизав плечима i ковтнув iз пляшки. Вiн дивився, як смикаеться волохатий кадик Упиря, в пляшцi булькотiло й ворушилося, наче самозароджувалося невiдоме життя. Нарештi Упир вiдiрвався вiд пляшки, передав ii Мардуковi та згрiб у жменю залишки чипсiв: – Пом’янемо мистецтво. Йому здалося, що лампочка пiд стелею починае блимати. Дрiбно-дрiбно, але дуже неприемно. У кого вiн бачив таку? А, у Шпета. – Як узагалi мистецтво може породжувати новi змiсти? – Упир поставив порожню пляшку на тумбочку поряд iз порожньою упаковкою з-пiд чипсiв. – Ось людина. Ось мозок. Мозок не змiнився з часiв палеолiту. Так? – Змiнився. – Йому було шкода мозку. – У гiрший бiк. Об’ем зменшився. Я читав, що вiдсоткiв на двадцять, хоча це вже занадто, як на мене. Так чи iнакше, вони у порiвняннi з нами були генii. Генii та красенi. Метр дев’яносто, прекрасний кiстяк, високий лоб. Якби вони потрапили до сучасного свiту, вони б його змiнили. Тi технiчнi завдання, якi вони вирiшували, для свого часу були революцiйними. Кожне оббите камiння, кожна вискоблена шкура, кожна пастка… – Ти хочеш сказати, брате, що ми виродилися? – уточнив Упир. – У порiвняннi з ними – так. Адже ми сидимо на всьому готовенькому. Культура – це протез, власне кажучи. Протез генiальностi. – Культура давно прогнила, – мрiйливо сказав Упир. – Пара-друга точкових ударiв… – Це, – мовчазний Мардук покопався у рюкзаку i витяг ще одну пляшку, – за умови, що змiсти породжуе людський мозок. А якщо змiсти самi по собi, а людський мозок – сам по собi? Не передавач, а приймач. Тодi обмеження знiмаеться, погодьтеся. У Мардука був м’який iнтелiгентний голос. Свiтло блимало все частiше, i в цих мерехтливих спалахах свiтло-присмерк йому здалося, що Упир заклав свою лапу пiд ремiнь Мардукових джинсiв. Вiн десь читав, що якщо свiтло блимае з дуже короткими iнтервалами, мозок просто iгноруе короткi перiоди темряви, наче добудовуючи реальнiсть у момент ii зникнення. Якщо навколишнiй свiт нам регулярно вимикають на частку секунди, а потiм вмикають знову, хто це помiтить? Ми живемо посеред лакун i провалiв… – А хто ж тодi породжуе змiсти? Язик слухався погано… Мабуть, час класти край. І взагалi – скiльки вiн випив? – Нiхто, – суворо сказав Мардук. – Змiсти iснували завжди. Просто людина кожного разу дотягуеться до якогось певного рiвня змiстiв. Спочатку вона бере тi, що ближче лежать. Потiм – тi, що подалi. Коли-небудь вона вiдростить собi такi ментальнi щупальця, що… – Небаченi, прекраснi змiсти? – Так. І це буде кiнець людства. Тому що для них потрiбен приймач iншоi конструкцii. Надточний. Надтонкий. – Про це я теж читав. Точка Омега i таке iнше. Фантасти це люблять. – Чому нi? Що таке осяяння? Луна. Перекинута в минуле луна. В когось налаштування виявилося кращим. У хмарi змiстiв немае анi минулого, анi майбутнього. Лише холодна, сяюча сучаснiсть. Долоня Упиря остаточно сховалася у штанях Мардука. Гм… У головi дзвенiло. Це через лампочку. Свербiло, як зубний бiль. Мерехтить, сверблячи. Свiтло може перетворюватися на звук. Якщо захоче. У проваллях реальностi, коли речi змiнюють смисли, свiтло не е темрява. Свiтло е звук. – А я думав, що байкери… Ну, що вони не так тiсно спiлкуються один з одним. – Ось тут ти, брате, помилився. Ми не байкери. Агресивний мiлiтаризм байкерiв нам осоружний. І ось ця iхня… я би сказав, iхня зграйнiсть. До того ж байкери соромляться високих чоловiчих стосункiв. Хоча ця iхня гiпертрофована мужнiсть… демонстративна маскулiннiсть… усе це буквально волае про iхнi справжнi намiри. Нi, ми не байкери. Ми фрiрайдери. Так, Мардуку? – Так, Упирю. – Для нас чужим е об’еднання за будь-якою ознакою. – Це приемно, – сказав вiн. – Поважаю незалежнiсть. І свiтло згасло. * * * – Гей! Свiтло було сiрим i холодним, як у перший ранок нового року. І рiзало очi. Де вiн узагалi? Згадав. Хостел. «Пiонер», здаеться. Так, авжеж, «Пiонер». А це ще хто? Вiн же просив кiмнату на одного. Будь-який рух очних яблук вiдгукувався головним болем. Вiн примружився, трохи полегшало. Темна пляма на тлi вiкна – це обличчя. Ага. Хiба вiн пив учора горiлку? Вiн не пам’ятав. Вiн точно пам’ятав, що пив пиво. Що було потiм? Миготлива лампочка, бородатi обличчя. – Вони пiдклали щось у лампочку, – сказав вiн. – Бувае, – погодився хтось. – Мiнералки дати? Вiн обережно спустив ноги на пiдлогу. Спав не роздягаючись. Вже легше. Чому легше? Авжеж, тiсна чоловiча дружба. – Так. – Вiн iз полегшенням зiтхнув. – Так, будь ласка. Зiр вдалося нарештi опанувати, i вiн тепер бачив ii цiлком розбiрливо. Вiтрiвка, джинси, широкi плечi, широкi стегна, мiцнi ноги. Вона була схожа на карiатиду, котра через якiсь своi справи зiстрибнула з карниза. – Тримайте. Вiд неi тхнуло фарбою, i його знову занудило. У пластиковiй пляшцi води залишилося на третину, вона напевне пила з неi сама, але вiн, зазвичай бридливий, цього разу зневажив на це. – Котра година? – Вiн вiдiрвався вiд пляшки. – Полудень вже. Менi працювати треба. А Веронiчка казала, що ви зранку уходите. Неговiрка, але чого хотiти вiд карiатиди? Вона посунула драбину – звук був такий шорсткий, що його пересмикнуло. – Вас як звуть? – Лiдiя. – Гарне iм’я. – Не думаю, – сухо сказала вона i з гуркотом поставила на драбину банку з фарбою. На лiвiй щоцi жовтiе пляма фарби. Голова пов’язана червоною хусткою, ну просто робiтфакiвка з плаката «Не базiкай!». Якого кольору в неi волосся? – Слухайте, йшли би ви звiдси. Ви менi заважаете. – Я плачу за цю кiмнату. Це моя кiмната, – сказав вiн роздiльно, як на уроцi англiйськоi. – It’s my room. You see? Послухайте, ви що, соромитеся при менi, чи що? Взагалi-то вона видавалася цiлком непробивною. – Можливо. – Мистецтво – це дуже iнтимно, я розумiю. Сонна Веронiчка, скорiше за все, ii приятелька. І замовлення пiдкинула по-дружньому. Що з того, що малювати не вмiе. Ось так воно все й робиться. А ми, дурнi, думаемо, що все вирiшують професiонали. Звiдки iм узятися, професiоналам? Вiн перевiрив документи – на мiсцi. Кредитка та гаманець – теж. Мобiла на мiсцi. Здаеться, все в порядку. Вiн чув, що самотнiм постояльцям недобрi люди пiдливають до пиття клофелiн або снодiйне, але тут наче не той випадок. Чи той? Вiн же сам вiдкривав цi банки. З iншого боку, банку йому давав Мардук. Або Упир. Так, точно Упир. Банка могла бути… ну так. Голка, що пробивае тонку бляху, – i все. Але навiщо? Щоб оглянути його кишенi й переконатися, що вiн той, кого вдае? Це… ну, безглуздо взагалi-то. Вона мовчки спостерiгала за ним, очiкуючи, що вiн припинить нарештi ритися по кишенях i пiде. – Скажiть, а ви такого собi Шпета знаете? Вона похитала головою у червонiй хустинi. Його це чомусь потiшило. – А Воробкевича? – Це який дописи у вечiрцi про мистецтво пише? На кролика схожий. А що? – Та нiчого. Все-все, вже йду. Не складете менi компанiю? Поснiдати? – Пообiдати, – суворо виправила вона. – Снiданок – це до полудня. А зараз ланч. Або обiд. І – нi, менi працювати треба. Їсти, проте, зовсiм не хотiлося. * * * – Щось ви сьогоднi пiзно. – Так склалося, – невиразно вiдповiв вiн. – Вам як завжди? – Що? – Ну, каву, запiканку? Чи це ви тiльки зранку? Послухайте, а давайте я вам знову лiкеру наллю. Ви кепсько виглядаете. – Ще б пак. Так, як завжди. І гаразд, давайте лiкеру. – Кави якнаймiцнiше? – Так. Дякую. Вiн улаштувався бiля вiкна, дивуючись з того, що на вулицях так багато народу, i тiльки потiм зрозумiв – адже вже полудень. Сiре свiтло гопцювало на мокрiй брукiвцi. – Я дозволила собi покласти бiльше цукру. – Вона поставила на стiл обшарпану пластикову тацю. – Вам зараз треба. Вiн уявив собi, що ковтае каву без цукру, чорну-чорну, гiрку-гiрку, i пересмикнувся. – І вода. Вам треба якомога бiльше пити. Аспiрину дати? Людина в чужому мiстi самотня й ведеться на знаки уваги. Вiн подивився на ii руки, що вправно сервiрували столик. Обручки немае, але люди не завжди носять обручки. До того ж у неi, напевно, до кiнця дня сильно набрякають пальцi. Чи це вона стараеться за чайовi? Вона взагалi хто? Офiцiантка, власниця? Пайовичка, скорiше за все, чергуе тут зранку, а потiм ii заступае хтось iз рiднi або друзiв. За вiкном тiнь хмари лiниво насунулася на мокрий брук. – Ще два-три тижнi – i весна. – Вона простежила за його поглядом. – Ось побачите, як у нас гарно весною. – Я так довго не затримаюся. – Це ви даремно. У нас гарно. Вам сподобаеться. Справдi. Родина в глибинi кафе обiдала, розповсюджуючи запахи картопляного пюре i свинячоi пiджарки. Його занудило. А вранцi вчора було зовсiм порожньо. Куди вони потiм дiвають усi цi завчасно заготовленi запiканки? – Але взагалi одному краще за все приiздити або на пару днiв, або надовго. За пару днiв не встигаеш вiдчути себе самотнiм, а коли надовго, заводиш собi друзiв. Подруг. – Дякую, – сказав вiн, – але в мене справи. – Не сумнiваюся. Вiдпочивати зазвичай приiздять родинами. Точно – кадрить. Вiн хотiв сказати щось нейтральне, але ввiчливе, ввiчлива вiдмова, так, саме так, ввiчлива вiдмова, але вона повернулася за стiйку й утупилася в книгу, немов угадавши його намiри. Не кадрить? Просто чемна з вiдвiдувачем? Чому ми взагалi схильнi приймати звичайну приязнiсть за далекогляднi плани? Запiканка була свiжа, дуже нiжна, щедро полита варенням i збитими вершками. І все ж таки, що вони роблять з учорашнiми? Може, здають до якоi-небудь кулiнарii поблизу? Вiн доiв i вiднiс брудний посуд на спецiальний столик. Кава з лiкером сильно налагодила його свiтовiдчуття: правильний лiкер, правильна кава, правильнi пропорцii. Дивовижна жiнка. – Полегшало? – Вона пiдвела голову вiд книги, поганий папiр, пейпербек, дамський роман. – Дякую. Скажiть, а чому всi постiйно питають: «Як завжди?» Я тут був у Юзефа, й офiцiант сказав: так розводять лохiв. Ну, щоб iм здавалося, що впiзнають в обличчя, запам’ятовують. – Не думаю. Просто це добре питання – «як завжди». Це означае, що було минуле i буде майбутне. Люди прагнуть розмiреного життя. Особливо приiжджi. – Вона нарештi пiдвела очi та посмiхнулася. – До речi, сьогоднi в нас день пива. Якщо ви у будь-якiй ресторацii спитаете кухоль, вам як бонус запропонують ще кухоль. Будь-який наш фiрмовий сорт на вибiр. У нас добре пиво. Бере призи на виставках. – Не сумнiваюся, – сказав вiн. – Але сьогоднi менi абсолютно точно не захочеться пива. * * * – Це Штернберг. Он те полотно. Велике, iз плотогонами. Емiгрував у сiмдесят четвертому, зараз у МОМi висить. Бачите, який мазок? Буйний, щiльний. – Пастозний. – Так-так, абсолютно вiрно. Пастозний. Он той – Жук. Теж поiхав, тiльки до Ізраiлю. А он той, далi – Цвинтар. Он тi кольоровi плями. Психоделiка. Графiка? Це Кузнецов. Помер у психушцi в сiмдесят шостому. І перед смертю все малював, малював… йому пiдсовують папiр, а вiн малюе. Дарував лiкарям, санiтаркам. Верховцев, зав. вiддiленням, непогану колекцiю зiбрав. Банькатi чорнi очi, скiсне пiдборiддя, задовга верхня губа, два зуби стирчать вперед. Коли Воробкевич говорив, у нього драглiли обвислi щоки. Потайний масон? – Ах, цей? Широков. Приiхав на лiто з Пiтера, на пленерi попрацювати. І залишився. Говорив, у Пiтерi не те, зовсiм не те… Йому там м’яса не вистачало. Фактури. Бачите, який горизонт? Вiн перший у нас використав ефект риб’ячого ока. Риб’яче око – це… – Я знаю. – Авжеж, авжеж. І вiдразу – наслiдувачi, учнi. Школа. Менi пощастило – я розгледiв його рано. Євроремонт, так. Але все одно – Шпет, такий Шпет. Хiба що замiсть театральних афiш плакати виставок, з яких витрiщаються чорно-бiлi бородатi обличчя художникiв. На виднотi грамота почесного громадянина мiста. Воробкевич був у пошарпанiй рудiй вельветовiй куртцi з чорним сукняним комiром, трохи завеликiй i подекуди заляпанiй старою олiйною фарбою. Напевно до куртки додавалася вiдповiдна iсторiя. Вiн не став запитувати. – У шiстдесятi все вирувало. І навiть у сiмдесятi. У всiх застiй, а в нас, можна сказати, розквiт. Острiв свободи. Але вас, як я розумiю, не цiкавлять сiмдесятi? Нi? Шiстдесятi? Воробкевич, схиливши голову набiк, iз надiею зазирнув йому в очi. – Я займаюся двадцятими. Баволь. Кароль Баволь. Вам це нiчого не каже? – Баволь, – сказав Воробкевич i замовк. – Зараз, зараз… Це не той, який… Вiн терпляче чекав. – Баволь! Ну звiсно! Був такий дивак. Злиденний безумець. Е… Талант. Майже генiй. Невизнаний. Статус Баволя зростав iз кожним наступним словом. – На нього можна подивитися? – Так, – сказав Воробкевич пiсля деякоi запинки. – Так, авжеж. Скорiше за все, найкозирнiшi висiли в першiй залi. Баволя тут точно не було. – Вiн у запаснику, – сказав Воробкевич нарештi. Ну звiсно, адже мае бути запасник… – Я не всiх виставляю напоказ. Його полотна… – Воробкевич запнувся, немов би пробуючи на язик, потiм обережно сказав: – Картони? Воробкевич пам’ятав, що Баволь у нього е, але не дуже пам’ятав, якi в Баволя роботи. – Ви впевненi? Вас бiльше нiчого не цiкавить тут? Тiльки Баволь? – Тiльки Баволь. Вони минули Штернберга. Минули Жука та Цвинтара. Плiдного алкоголiка Кузнецова. Перебiжчика Широкова. Цвинтара вiн би прикупив, якби були в нього грошi. Величезна квартира, i самiсiнький Воробкевич. Шпет, такий Шпет. Таемне товариство самотнiх старих, якi трусяться над уламками Атлантиди. Перед останнiми дверима Воробкевич зупинився. Боiться, може, Баволь зараз раптово зробився модним, а вiн, Воробкевич, i не знае? Або що впустив до будинку грабiжника? Просто – шахрая? Вiчнi острахи колекцiонера. Шпету в цьому сенсi простiше, колекцiя Шпета становить цiннiсть тiльки для нього самого. – Так ви кажете, вас Шпет направив? – Хiба вiн не телефонував вам? – Так, – Воробкевич потрусив щоками, – так, звiсно Шпет говорив. Авангард. Початок двадцятих. Авжеж. Я теж займався авангардом, знаете. Андеграундом. Я так сподiвався, що рано чи пiзно… А зараз усiм соцреалiзм подавай. Усi цi трактористи на стернi. Монтажницi… Цей усереднений мазок. Хто б мiг подумати? – Великий стиль завжди користуеться попитом, коли вiн закiнчуеться. Рано чи пiзно вiн набридне, i згадають про андеграунд. Треба просто мати терпiння. Воробкевич вiдiмкнув дверi, понишпорив по стiнi в пошуках вимикача. Що тут ранiше було? Кухня? Ванна кiмната? Вiд прокладених зверху труб залишилися зафарбованi оцупки. Слiпi стiни без вiкон, i – полотна та картони, полотна та картони, i всi – обличчям до стiни, обличчям до стiни, як покаранi дiти. – Баволь, – замислено бурмотiв Воробкевич, озираючи кiмнату банькатими черешневими очима. – Десь тут у мене вiн стояв, Баволь. Тут? Так, здаеться, тут. Воробкевич перевертав картини, побiжно дивився на них i знову ставив обличчям до стiни. І кожна на коротку мить спалахувала яскравим спазматичним життям, немов намагалася сподобатися або принаймнi запам’ятатися… Кому все це? Для кого? – А! – сказав Воробкевич. Вiн пiдiйшов ближче. – Так, точно, Кароль Баволь. Це його пiдпис. КаБе латиницею, бачите, там, у кутку? Вiн повiрив Воробкевичу на слово. Може, й Баволь. – У вас що, тiльки одна його робота? – Та нi ж. Ось, уся ця купка. Ну, небагато, звiсно. Але, здаеться, все, що зберiглося. Бiльше його нiде немае, Баволя. Невизнаний генiй. – Воробкевич говорив, поступово запалюючись. – Наш Чюрльонiс. Вiдлюдник. Мандрiвник духу. Я… ви знаете, чому я його тримаю тут, у запаснику? Щоб фарби… в первозданнiй свiжостi… Ви ж знаете, роботи Чюрльонiса… – Блякнуть. Знаю. – Час вбивае, – сказав Воробкевич. На невеликому, п’ятдесят на п’ятдесят, картонi уторована курна дорога оминала будiвлю з рожевого каменю, скорiше за все, храм. Уздовж стежки височiв ряд кипарисiв, темних, тугих; i чомусь вiдразу було зрозумiло, що там, пiд кипарисами, урвище, прiрва, порожнеча, тiльки сизий серпанок розжареного лiта, що згусав у темну синяву, в чорне нiщо. І височить на роздорiжжi, наче «кохiнор»-переросток, обелiск кольору закипiлоi кровi, зi звернених до глядача граней дивилися безносi маски. Яскравий, нерухомий свiт, наче при спалаху блискавки. І жодноi людини. – А як вiн до вас потрапив? – Пiсля смертi, – сказав Воробкевич. – Перепрошую? – Його роботи менi вiддав Цвинтар. Вiн пускав Баволя до себе в майстерню. Попрацювати. А потiм Цвинтар вiд’iздив до Нiмеччини i сказав – забирай що вподобаеш. Я забрав усе. Не пропадати ж добру. – Останню фразу Воробкевич вимовив тоном вище, чiтким, iнтелiгентним голосом. – Я хотiв сказати, ми злочинно ставимося до нашоi спадщини. Злочинно. Цвинтар приватизував перед вiд’iздом майстерню i продав ii пiд кнайпу. Ну, ту, iз грецькою кухнею. І вони б викинули все на вулицю. Але я сказав Цвинтару – перед тим як поiдеш, зателефонуй. І вiн зателефонував. І я приiхав. На двох машинах. – І все – Баволь? – Що ви. Цвинтар тодi не мiг вивезти своi роботи. Вiн просто роздавав iх. Я вже розумiв тодi, що Цвинтар – великий художник. А Баволь – це так. Пiд руку потрапив. Знову той же високий iнтелiгентний голос. Воробкевич заклiпав банькатими очима i злегка зiщулився. – А… ще подивитися можна? – Авжеж, – сказав Воробкевич жваво, – авжеж. Прямовисна, дуже висока, явно штучного походження стiна над морем, i бiля ii обнiжжя, задерши догори дзьобасту голову, стоiть дивна чотирилапа тварина, а в штормовому небi кружляють iншi тварини, схожi на птахiв, але не птахи. – У нього була буйна уява, в Баволя. – Так, мабуть. Геть непристосований до життя, геть. Жив на самотi, помер на самотi… Коли помер? У сiмдесят третьому. Нi, в четвертому. Точно, в четвертому. І було йому… так, пiд вiсiмдесят вже. Художники, якщо не помирають дуже рано, живуть дуже довго. Чiпка життева сила. Не те що якiсь там поети. – Ну i як вам? – з надiею спитав Воробкевич. – Чесно? Ну, так собi. Хоча… щось у цьому е, звiсно. – Не будете брати? Йому було шкода Воробкевича. Бiдолашний Воробкевич. Бiдолашний Шпет. Не бачити Шпету своiх вiдсоткiв. – Я й не збирався. Я не галерейник. Я iсторик. – Тодi навiщо? – Баволь у двадцятi пристав до групи «Дiамантовий витязь». Я займаюся цiею групою. – Нiколи не чув. – Нiхто не чув. Вiн робив для них декорацii та костюми. До iхньоi вистави, в сенсi. Можливо, у вас е начерки? Ескiзи? – Нi, – сказав Воробкевич сумно. – Тiльки ось це. Може, все ж таки вiзьмете? – Нi, що ви. Куди я його? Воробкевич схилив сумну рожеву лисинку. – Хiба що… Можна спробувати його розкрутити. – Розкрутити? – дуже повiльно, смакуючи слово на язицi, повторив Воробкевич. – Еге ж. Зробити знаменитим. Ну, принаймнi вiдомим. Ви ж, здаеться, пишете для газет? А дивакiв люблять. Особливо мертвих, подумав вiн. – Влаштувати виставку. Запросити бомонд. Знаючих людей. – Так, – повiльно сказав Воробкевич, дивлячись перед собою, – ви маете рацiю. Помер безвiсний, всiма забутий… генiй, який споглядав iншi свiти. Я як почесний громадянин просто зобов’язаний… Очi Воробкевича все ж таки були схожi на чорницю. Сизуватий полиск. Катаракта? – Можна подумати, скажiмо, про бiенале. Іменi Баволя. Новий космiзм. Ось цей… Цвинтар? Вiн живий? – Що йому зробиться, – з вiдразою сказав Воробкевич. – Сидить у своему Мюнхенi. – Добре було б порозпитувати його про Баволя. Якiсь цiкавi факти, подробицi. Випустити альбом iз репродукцiями. Мiсту потрiбна своя легенда. Свiй бренд. Це ж можна… ну, тиражувати. У нього е спадкоемцi? – Нi! – Ну от. Це, звiсно, грубi матерii, але е ж сувенiрна галузь. Чашки з принтом. Футболки. І виникае зворотний зв’язок, розумiете? Баволь стане ще бiльш вiдомим. У вас буде свiй Чюрльонiс. І нiхто iнший, як ви… – Зворотний зв’язок, – прошепотiв Воробкевич, – зворотний зв’язок… У головi Воробкевича розгорталася шерега кухлiв iз принтами, помахували короткими рукавами футболки. Чому нi? Баволь iз тих художникiв, якi в репродукцiях виглядають лiпше, нiж в оригiналi. – Звiсно, що треба зарееструвати. Отримати патент. Можливо, на ваше iм’я, або як власнiсть мiста, а ви – представник. Я не дуже знаю, як це робиться, але певно е тямущi юристи. Почати з виставки, а там… – Витягнути, – задумливо промовив Воробкевич. – Із пiтьми забуття. І це навiть добре, що помер усiма забутий. І що не дисидент. І не жертва репресiй, цi вже набридли всiм, а священний невдаха, божественний безумець… Це приймуть. Тут е перспектива. І, звiсно, вiн одразу пiдскочить у цiнi. Останне було сказане все тим же виразним чiтким iнтелiгентним голосом, що дещо контрастувало iз грубою меркантильнiстю сказаного. Вiн пiдтримав: – Потрiбна якась легенда, звiсно. Щоби кинути до зажерливоi паливнi жовтоi преси. Щось мiстичне, наприклад. Медiум, зв’язок з iншими свiтами, все таке. Мiстика зараз у модi. У Воробкевича ворушився кiнчик носа – кролик i е кролик. – Якщо вдасться розкрутити його, впевнений, зусилля окупляться. Воробкевич рвучко розвернувся до нього, щоки драглiлися. – Усе свое свiдоме життя! Все життя! Я вiддав мистецтву!.. Думаете, я з цього щось мав? Помиляетеся, добродiю! Я колекцiю заповiв мiсту. Єдина вимога – щоб цiлiсною експозицiею. Зiбрання Воробкевича! Бiльше менi нiчого не потрiбно. Нiчого. Все, що менi потрiбно, в мене вже е. Мое зiбрання. Повага колег. Вдячнiсть художникiв. І нiчого тут звинувачувати мене в меркантилiзмi! – Вибачте. Менi здалося… Ви говорили щось про зиск. – Нi, – сердито сказав Воробкевич, – нiчого подiбного я не говорив. – Як знаете. Воробкевич простягнув руку до вимикача, i вiдставленi до стiни полотна згасли. Немовби Воробкевич був янголом-винищувачем, який одним помахом руки занурив у пiтьму декiлька десяткiв свiтiв. Вiн дивився на цю маленьку пухку руку, на масивний перстень на пальцi. Квiтка, блакитна емаль. Начебто незабудка. Масонський символ? Треба почитати побiльше про масонiв, чи що. Воробкевич упiймав його погляд. – Перстень? Вiн дуже старий. Дуже. Йому понад двiстi рокiв. Потiм iз незабудкою була проблема, знаете… Яка проблема? З якою незабудкою? – Я матиму, – за iхнiми спинами згасало освiтлення, в однiй кiмнатi, в iншiй, – я матиму за щастя, якщо вдасться дати мiсту нове… ну, повернути старе… славетне iм’я… – i, вже вище тоном: – Ви що, i справдi повiрили? Дiлок, нiкчема. Удае з себе мистецтвознавця, а сам ледь-ледь геодезичний закiнчив. Журналiст? Ха-ха-ха. Курси власкорiв. Вечiрнi. Фейлетончики, дописи. Терся бiля голодних художникiв, канючив, скуповував задешево… За ковбасу, за горiлку. Вони померли всi, спилися, збожеволiли, вени порiзали, а цей живий. Навiщо? – Перепрошую, – спитав вiн обережно, – з ким я зараз розмовляю? – Звiсно, що не з цим нiкчемою. Пухкi ручки зметнулися, Воробкевич прикрив рота рукою, потiм вiдняв руку. – Не слухайте ii! Якби не я, хто б про них знав зараз? Ну авжеж, у мене немае фаховоi освiти, я не мистецтвознавець, але в мене чуття. Соню, помовч. Хоч зараз помовч! – Немае в тебе нiякого чуття, – сказав Воробкевич сам собi, – i не було нiколи. – Ви знаете, я краще пiду. Коли що, я зупинився у хостелi «Пiонер», знаете такий? Заждiть, я вам iхню вiзитiвку дам. Можна залишити повiдомлення на ресепшенi або зателефонувати на мобiлу менi, ось тут телефон, я вам записав, я купив мiсцеву сiмку. І, так, стосовно статтi у вечiрцi – це ви добре придумали. – Само собою, – сказав Воробкевич. – Я багато для них писав. Краезнавство, культура. У нас дуже багата iсторiя, знаете… Вiн попрощався i вийшов, не чекаючи, коли знову вступить жiночий голос, тому що приблизно уявляв собi, що саме цей голос скаже. * * * Без лiку ширяли зеленi кульки, дерева увилися гiрляндами зелених лампочок, блiдих, наче анемiчнi привиди. Знову святий Патрiк? На розi боровся з волинкою гудець, iз-пiд кiлта стирчали волохатi ноги в бiлих гольфах, сизi напухлi колiна. Волинка ворушилася в руках, як жива, голосно скаржачись на сумну долю. Адже ось шотландцi, суворi горяни, а самi в Криму замерзли. Дiвчина, увита хмелем i теж, судячи з глибокого викоту, морозостiйка, пропонувала перехожим пиво; пластиковi стаканчики тремтiли на дерев’янiй тацi. Спiймавши його погляд, вона посмiхнулася i пiдiйшла ближче. Зелена гiрлянда обвивала бiлу круглу шию, спускаючись на груди, шишечка хмелю кокетливо зазирала у викот. – Дякую. – Вiн теж зазирнув iй у викот, гусячоi шкiри не було. – Я не хочу пива. – Це безкоштовно. Акцiя. – Я й безкоштовно не хочу. Вона знизала повними плечима i вiдiйшла, рухаючись так плавно, що пиво у пластикових стаканчиках лише стиха коливалося. Напевно, вирiшила, що вiн псих. Вдень Юзеф заощаджував на освiтленнi, бiлi обруси плавали в сутiнках, як крижини в пiвнiчному морi. Замiсть живоi музики крутилося щось механiчно-наполегливе, але офiцiант виник за плечем одразу i безшелесно, хоча, здаеться, не той, що вчора ввечерi. – Як завжди? – Так, тiльки риби не треба. Нi в якому виглядi. І музику вимкнiть, якщо можна. – Не любите попсу, ага, – проникливо сказав офiцiант i прибрав меню. – Хто ж ii любить? – Його завжди дивувала ця пристрасть до ритмiчного шуму, яким у ресторанах присмачують iжу. – Скажiть, учора… дуже лiтнiй i дуже говiркий… вiн завжди тут обiдае? – Це ви про Давида? Давид Вейнбаум? Авжеж, кожного вечора. Приходить рiвно о сьомiй. І сiдае он за той столик. Це його столик. За спиною офiцiанта старий годинник iз маятником, рiзьблений, наче готичний собор, показував за п’ять четверту. – А зараз де його можна знайти, не знаете? – У «Синiй пляшцi». – Це що, паб? – Кнайпа. Паби – це для приiжджих. Схибнулися всi на цих пабах. – А далеко? – Тут усе близько. Лiворуч, за рiг, у перше пiдворiття. Там вивiска е, одразу побачите. Це в тому будинку, де наречена-мрець. Або нi, де доктор-отруйник. Точно, де доктор-отруйник. Це, знаете, один лiкар давним-давно… по жiночих справах. І ось вiд нього пiшла дружина. Втекла з його асистентом. І вiн тодi… зненавидiв жiнок, усе таке. І вирiшив, що позводить увесь жiночий рiд. Ну, тих, до кого вдавалося дотягнутися. І вiн нищечком труiв своiх пацiенток. Склав такi лiки, щоб вони дiяли не одразу, щоб нiхто не мiг запiдозрити. Вони помирали, але в далечинi вiд нього, хто на водах, хто вдома… І ось одного разу до нього прийшла прекрасна молода жiнка… – Далi зрозумiло. Вiн ii встиг отруiти, але закохався. А зробити нiчого було вже не можна, i тодi вiн сам отруiвся цими лiками. Зiзнався iй, вона його пробачила, i вони провели декiлька щасливих тижнiв, а потiм померли одне в одного в обiймах. – Ви знали! – Нi, просто мiськi легенди всi склепанi за однiею й тiею ж схемою. Трохи сексу, трохи страху. Трохи жорстокостi. Трохи моралi. Й головне – щоб сумний кiнець. Легенда, власне, танцюе вiд фiналу. – Кому потрiбнi легенди зi щасливим кiнцем. – Дублер учорашнього бетмена прибрав меню. – Це вже не легенда, а дамський роман. Їм жерсть подавай, туристам. Катарсис за чужий рахунок, ось що iм потрiбно. На вулицi народу ще додалося, хоча здавалося, вже нема куди. Вiн йшов, оминаючи зустрiчних, сочевична юшка приемно плюскотiлася в шлунку. Гаряче, гостре, трiшечки кисле – саме те в таку гидку погоду. Дiвчата, повитi плющем, стояли вже на кожному розi, порожнi пластиковi стаканчики гiркою громадилися на тацях, гудець знайшов брата-близнюка, немов у мексиканському серiалi, й тепер вони нашкварювали вдвох, але журливi скарги волинок губилися в галасi та смiху. Спритно маневруючи в натовпi, пройшов, трохи погойдуючись, велетень на цибах, за ним iще один, начебто iнша порода iстот, спiвiснуючих iз людьми, цiлком, зрештою, мирно. Поки що мирно. Пiдворiття з’iло всi звуки й випило всi вогнi. Вогкi склепiння, i далi, вже в колодязi двору, iржавi пожежнi драбини, темнi стiни, крихiтний бузковий квадратик неба над головою. Пiд обшарпаним тиньком прозирав готичний шрифт староi вивiски. Напевно, залишили навмисно. Така фiшка. Крапля з карниза впала йому на повiко. Вiн зморгнув. І побачив павутинку променiв, що тягнулася з-за прочинених важких дверей. Пiд прокопченими балками низькоi стелi на столиках спливали воском свiчки. Два столики були порожнi, за третiм два старих грали в шахи. Пахло кавою. Доброю кавою. Портал, що вiдкрився там, де ранiше була глуха стiна. Бродилка. Не стрiлялка. Бродилка. Вiн що, перейшов на новий рiвень? Непомiтно для себе? Зробив щось правильно? Що саме? – А, це ви? Вейнбаум, здавалося, не здивувався. Зiтхнув i змiшав фiгури шкарубкою долонею. Його опасистий i нерухомий партнер не вiдреагував, немов i сам був збiльшеною шаховою фiгурою. – Не хотiв вам заважати. – Все одно в мене король пiд шахом. Отже я вас слухаю. – У мене до вас пропозицiя. Дiлова. Давайте присядемо он там, у кутку, i поговоримо. Або, якщо хочете, я зачекаю. Замовлю кави. Вейнбаум iз кректанням пiдвiвся i вiдсунув важкий стiлець. Бейсболку Вейнбаум так i не зняв, i вуха пiд нею кумедно стовбурчилися. – Посидь поки тут, Мареку. Я невдовзi повернуся. Темна корцюбиста стiльниця була в краплях застиглого воску. – Хочете, я вгадаю мету вашого вiзиту? Ви маете намiр найняти мене як консультанта. – Вражений вашим прозiром, мiстере Холмс. Але так, ви маете рацiю. З погодинною оплатою. Вiн назвав суму. – Влаштуе? – Цiлком. Менi все одно нема чим зайнятися. Консультант – це людина, яка погоджуеться робити за грошi те, що у вiльний час iз задоволенням робить безкоштовно. – Ось i чудово. Ви знаете мiсто. Знаете людей. А я тут чужинець. – Ну, це можна виправити. Ви, до речi, сьогоднi де снiдали? – Яке це… У «Криницi». А що? – Нi, нiчого. А обiдали? – У Юзефа. Це важливо? Там, до речi, менi сказали, де вас знайти. – Все вiрно. Ми тут iз Мареком граемо в шахи. І до нашого приходу мене вже чекае кава та ромова баба. Це дуже важливо – свiжа ромова баба. Згасаюче життя, яке тримаеться смаком ромовоi баби, запахом кави, щоденними ритуалами, жорсткою координатною сiткою, накладеною на простiр-час. Вейнбаум дивився на нього вицвiлими очима, що сльозилися, i в нього виникло неприемне вiдчуття, що Вейнбаум – телепат. Вони тут усi телепати, чи що? – А це справдi будинок доктора-отруйника? – У жодному разi, – суворо сказав Вейнбаум. – Це будинок, в якому закоханi отруiлися ковбасою. Подвiйне самогубство. Дуже ексцентрично. Непохитний тато дiвчини був ковбасником, бачте. А будинок доктора-отруйника навпроти. Вам узагалi що потрiбно? – Я шукаю декого. Нi. Не так. Збираю вiдомостi про деяких людей. – Мертвих? – Так. Мертвих. – Тодi ви звернулися за адресою. Бiльша частина моiх друзiв – мерцi. Гадаю, ви були у Воробкевича? – Я був у Воробкевича. В нього… з головою все в порядку? – Ви можете абсолютно покластися на Воробкевича. Вiн ложку повз рота не пронесе. – Але вiн постiйно розмовляе сам iз собою. – Що ви! Ви все невiрно зрозумiли. Дiвчина, пухкенька та свiжа, наче Лiотарова подавальниця шоколаду, налила з турки каву у крихiтнi фiлiжанки, поставила холодну воду в запотiлих склянках. – У Воробкевича, – Вейнбаум говорив, повiльно клiпаючи, немов сонний птах, – повно недолiкiв. Вiн, власне, один суцiльний недолiк. Маленький, самолюбний, галасливий невдаха. Пройда та жмикрут. Пафосний нiкчема. Але в нього е одна якiсть, що заслуговуе на повагу. Вiн дуже кохае свою дружину. – Кохав, ви хочете сказати. – Кохае. Вейнбаум акуратно пiднiс фiлiжанку до рота – не вадить йому в такому-то вiцi? Втiм, у такому вiцi все вадить. – Привiз ii з Ленiнграда, втiм, вона говорила «з Пiтера». Тодi в цьому був особливий шик. Адже ви з Пiтера? Ну, ось. Блiда фiлологiчна красуня, останнiй курс. Мала за розподiлом iхати до якоiсь глушини. Вчителькою, аякже ж. Або – замiж. Замiжнiх вiдпускали з вiльним дипломом. А вiн там, у Пiтерi, мотався на якихось журналiстських курсах. Дотепник. Живчик. Ну й присватався до неi. Все ж таки наше мiсто – не найгiрший вибiр. А в Пiтерi – що? Кiмната в комуналцi. Мама – вчителька, нiяких зв’язкiв, нiчого. Вона погодилася. Приiхала сюди. Ну, ви знаете цю породу. Тут здебiльшого темноволосi, а вона – снiгуронька чистоi пiвнiчноi води. Здалеку видно. Ходила холодна, гордовита. Вiн з неi пилинки здмухував. До газети влаштував, до вечiрки. Спочатку коректором, потiм редактором. Варте заздростi мiсце, як на тi часи. Але – не прижилася тут. Не полюбили ii, розумiете? Що не скаже – все невлад. Тут всi один одного знають. Ой, здрастуйте! Як мати почуваеться? Ой, молодшенький точнiсiнько в бабусю. Інша б пустилася на всi заставки, ну, щоб, помститися, знаете, як жiнки помщаються. А ця – нi. Була йому вiрною, уявляете? Воробкевичу – вiрною! Але замкнулася в собi, гидливо вiдсунулася. А тут вiн ще захопився живописом, став вештатися з художниками, тертися бiля них, прицiнюватися… Знаете, як це бувае, коли чоловiк нещасливий, особливо якщо до того ж уже не молодий – вiн починае збирати колекцiю. Все одно – чого. Хоч сiрникових коробок. А картини – це ще й престижно. До того ж художники – це дуже ненадiйний народ, за ними постiйний нагляд потрiбен. – Вiн що – стукав? – Що ви. Просто iнформував. Вiн, знаете, взагалi боязкуватий, ну, як усi фанфарони. Запросили. Пристрахали. Попрохали. Звiсно, всi знали, так само як усi знали, що потайний масон. – І продовжували спiлкуватися? Звати на закритi вернiсажi? – Звiсно. Адже вiн купував картини. За копiйку, але купував. Або приводив покупцiв. Писав щось у мiсцевiй пресi. В тiй же вечiрцi. Одного разу навiть в «Огоньку», чи що. Але рiч навiть не в цьому. – Творче марнославство. Розумiю. Вiн вiдпив iз крихiтноi фiлiжанки. Кава була дуже гарячою, а вода – холодною. Зуби заломило. Ще б пак, такий перепад температур. У них тут у всiх – як iз зубами? Чи у Вейнбаума штучнi? – Нiчого ви не розумiете. Їх мало хто панькав увагою. А картини iснують, щоб на них дивилися. Так от. Соня. Вона стала згасати. Знаете, як це бувае, тихi такi справи, щось не лагодиться в жiночiй сферi. Жiнки вважають за краще про це не говорити. Вiн водив ii до кращих наших гiнекологiв. Потiм повiз до Москви, потiм вони повернулися. Вона вже не вставала. І припинила розмовляти з ним. Зовсiм. Наче вiн був винуватий. – Насправдi – нi? – Звiсно, нi. В чому завгодно, тiльки не в цьому. Насправдi це був ii вибiр. Адже вона могла тодi поiхати за розподiлом. Або пiти вiд нього. Та все що завгодно. Але вона вiддала перевагу тому, щоб жити побiч, зневажати й ненавидiти. А вiн i далi ii кохав. Вона була для нього всiм, розумiете? Єдиним виправданням усiх його махiнацiй, усiх компромiсiв… І одного разу хтось обмовився при ньому, ну, наче жартома, що у Гробовичах, у передмiстi. Тепер це вже не передмiстя, в межах мiста, але все одно… За сусiднiм столиком старий Марек знову розставив фiгури i тепер грав сам iз собою – за бiлих i за чорних. Нерухоме обличчя, пiдсвiчене знизу недогарком, було немов посмертна маска. – Колись вiн служив в управi. А я сидiв у гетто. – Вейнбаум перехопив його погляд. – Старi вороги – це останнi друзi. Так от… Там треба було зробити певнi манiпуляцii, вже не знаю, якi, й прийняти останнiй подих. Буквально, не фiгурально. Гоп! – i вона вже другий жилець у цiй жалюгiднiй руiнi, що iменуеться людським тiлом. І, що зовсiм сумно, ii нiхто не спитав, чи хотiлося iй ось так… разом iз ним тягатися до вбиральнi, митися, пiдтиратися, бачити… ну, зрозумiло, що бачить стара людина, коли займаеться, скажiмо так, особистою гiгiеною. І нiкуди вiд цього не дiтися, нiкуди не пiти. Вона й до цього його терпiти не могла, а вже тут… – Ваш Воробкевич просто шизофреник. Роздвоення особистостi. – Вiн – двоедушник. Не шизофреник – двоедушник. Ви що, нiчого не знали про двоедушникiв? Даремно вiн найняв Вейнбаума як консультанта. Все одно що найняти Мюнхгаузена. – Стривайте… ви тут сказали, що Марек служив в управi, а ви… Скiльки ж вам рокiв? І вам, i йому? – Не ваша справа, – ображено вiдповiв Вейнбаум. Минуле, яке нiяк не стае минулим, немов би спалах, що вже згас, але залишив на сiткiвцi довгий сяючий слiд. – Чому – «Синя пляшка»? – спитав вiн несподiвано для себе. – Даруйте, що? – Ну ось, здаеться, у Стiвенсона було оповiдання… – Про синю пляшку? Нi, до чого тут Стiвенсон? Я гадаю, ну, просто красиво. І вивiску легко малювати. Читати ранiше мало хто вмiв. А так – висить синя пляшка, i всiм одразу зрозумiло, що це синя пляшка. А цю кав’ярню, з чуток, вiдкрили вiдразу пiсля турецькоi облоги. Ну, ви пам’ятаете турецьку облогу. – Буквально от як зараз! – Дуже дотепно. Так от, хоробрий шляхтич, там, до речi, в кутку, його портрет, бачите, темненький такий, через пiдземний хiд у мiськiй стiнi пробрався до турок i пiдпалив пороховий склад. Панiка, дим, i, природно, тут вискакуе з ворiт мiське людове вiйсько, i турки бiжать. І покидали все свое майно, й ось магiстрати запитують хороброго шляхтича, яку нагороду вiн би хотiв отримати за свiй подвиг, i шляхтич, оскiльки подорожував Сходом… – Каже, нiчого не треба, а тiльки он тi мiшки з чорними зернами. І патент на iхнiй продаж на п’ять рокiв. Розумний шляхтич трапився. З дiловою тямою. Я чув цю iсторiю у Вiднi. Про одну тамтешню кав’ярню. Нiбито найстарiшу. – Якщо одну й ту ж iсторiю розповiдають у рiзних мiсцях, – сказав Вейнбаум, – виходить, у нiй е, гм… зерня iстини. Хоча б завбiльшки з кавове. Інакше навiщо б ii розповiдали? – Маркетинговий хiд. – Аякже ж! Але не можна ж вигадати те, чого не було. Тобто можна, але це швидко забудуть. – Ви хто за фахом, мiстере Холмс? – Бухгалтер. Коли я починав, це називалося рахiвник. Нарукавники, рахiвниця. – Престижна професiя. – Це зараз. Але зараз я вже не у справi. Іду, Мареку. Ви ще щось хотiли запитати? – Так. Про Валевську-Нахмансон. Вона спiвала у вашiй оперi до вiйни. І там нiби якась драма була. – Мiж драмою та трагедiею, як кажуть в Одесi, двi великi рiзницi. Їi в тридцять дев’ятому застрелив коханець, спiвробiтник НКВС. Прямо з партеру, коли вона спiвала Кармен. Це е в путiвнику, ми дуже пишаемося цiею iсторiею. Ми взагалi пишаемося своею iсторiею. – Ви точнiсiнько як Шпет. Вiн теж дуже пишаеться. Але стривайте… Скiльки iй було в тридцять дев’ятому? – Пiд сорок, так. Але, кажуть, виглядала от сили на тридцять. Сильний, гарний голос. Сопрано. Чоловiк у неi був… – Негiдник суворий? – Що ви. Наймилiша людина. Інженер-путiець. На руках носив, пестив без мiри. І заарештували його, звiсно. Кажуть, вона й зiйшлася з цим енкавеесником, забув, як його звали, щоб врятувати чоловiка. А чоловiка все одно розстрiляли. Цей ii коханець i справдi намагався його витягти, навiть пiшов на посадовий злочин. Щось, пов’язане з пiдробкою документiв, пiдкупом, шантажем i вiдчаем. Хто ж знав, що вiн такий гарячий? У нас, знаете, тут усе бурхливо. Опернi пристрастi. Ви, звiсно, захочете вiдвiдати ii? Вас, я бачу, дуже цiкавить наше славетне минуле. – У якому сенсi – вiзит? Куди? На цвинтар? – Це теж можна. Але я маю на увазi – особняк. Там ii будинок-музей, i ще там живе Янiна, Янiна Валевська. Нащадок за жiночою лiнiею. Там, власне, одна суцiльна жiноча лiнiя. – І вона, звiсно, спiвае в оперi? – Бiнго! – Не Кармен, часом? – Нi. Цього сезону Іоланту. Вона ж сопрано. – Ось тобi жовтець, ось волошки! – промурмотiв вiн. * * * Коли ти всюди винуватий чи вважаеш себе винуватим i нiчого вже не виправити, ти починаеш прокручувати у головi все, що ти казав за снiданком, за обiдом, перед сном, раз у раз, раз у раз, i ось починають з’являтися нiби перешкоди на затертiй плiвцi, й цi перешкоди спричиняють новi перешкоди, й ось уже розмова звучить трохи по-iнакшому, потiм зовсiм по-iнакшому, затим це вже зовсiм не та розмова. Й так, урештi-решт… урештi-решт вона починае тобi вiдповiдати. Адже ти у змозi передбачити кожне ii слово, кожен порух, оберт голови, iнтонацiю, погляд, i ось вона вже звертаеться до тебе з цiею своею тонкою посмiшкою, з ледь помiтним, проте таким виразним порухом брiв, i розмови вашi тривають i тривають, наодинцi, у безпецi, без свiдкiв, уночi, у теплому лiжку, гарячковим напiвшепотом, на вухо одне одному. Ви нiколи так не розмовляли, поки вона була жива. І вона все одно невпинно, безперестанку, звинувачуе тебе, звинувачуе тебе, звинувачуе тебе… * * * – Цiкавитесь оперою? – Водiй у шкiрянiй кепцi говорив, не повертаючи голови. – З чого ви взяли? – Варшавська, дванадцять. Будинок-музей знаменитоi спiвачки першоi половини двадцятого столiття Валевськоi-Нахмансон. Тiльки вiн, гм, до сiмнадцяти нуль-нуль. – А я думав, там живуть. – Живуть, аякже ж. Я б i сам, гм, не вiдмовився. – Водiй пригальмував, червоний вiдблиск стрибав на мокрiй чорнiй брукiвцi, потiм змiнився на зелений, наче у стиках мiж камiнням раптом проросла трава. – За комуналку мiсто платить. Три житловi кiмнати внизу, двi нагорi. Вiтальня. Кiмната для прислуги. Служби. Лiхтар на фасадi. В сенсi еркер. Сецесiя, ар-нуво, одна тисяча дев’ятсот десятий. Левицький будував. – Але… вiдвiдувачi?! – До сiмнадцяти нуль-нуль можна потерпiти. І там тiльки перший поверх пiд музей. І то не весь. Вiтальня i двi кiмнати. Все, приiхали. За чорним гiллям, пiдвiшене в присмерках, свiтилося вiкно. Навеснi тут розквiтнуть бузок i шипшина, i, можливо, садовий жасмин. Дерево розкинуло в боки голi вiти. Ясен. Або клен. Тiльки не дуб, дуб би iржавiв, але тримався до останнього. П’еса в трьох дiях. «Особняк». Або навiть «Особняк взимку». Дiючi особи – стара помiщиця, ii названа донька, ii син-студент… хто там iще? Ах, сусiд, звiсно. Сусiд-помiщик. Молодий сусiд-помiщик, вродливий, зухвалий i гультяйський, i всi в нього закоханi, й стара помiщиця, i ii названа донька. І вiн нацьковуе iх через нудьгу, i вони гризуть одна одну до смертi, двi вовчицi, стара та молода, а син-студент, закоханий у дiвчину, звiсно, стрiляеться. – Варшавська, дванадцять. – Водiй увiмкнув свiтло в салонi, щоб зручнiше було розрахуватися, i ззовнi вiдразу стало зовсiм темно, тiльки вiкно i далi сяяло та пливло у тьмi зовнiшнiй, у тьмi кромiшнiй… – Так, – сказав вiн, – дякую. – Послухайте, ви ж, гм… не мiсцевий? Можу вас повозити, показати цiкавi мiсця. Бiльше нiхто такого не покаже. Таксисти завжди балансують на неяснiй межi закону, перетинаючи ii по обидва боки на обопiльну користь свою та клiента. Борделi? Гральнi будинки? – Даруйте, а що саме? – Ну… ось той же Левицький, це не найкращий його особняк, скажiмо так. А ось той, де зараз австрiйське консульство, на Бузковiй, ось вiн справжнiй шедевр. Інтер’ери вам навряд чи вдасться подивитися, але мозаiку та вiтражi… І, до речi, з тим особняком пов’язана цiкава легенда. Один бiдний студент… – Дякую, мiсцевий фольклор мене не цiкавить. – Тодi, можливо, вас зацiкавить гномон? На Празькiй е розкiшний гномон. Вам щось каже це слово? Гномон? Ось бачите! Я всiх своiх пасажирiв запитую, що таке гномон. – Це такий тест? – Ну, схоже на те, гм. Експрес-метод. Ви – другий, хто знае. Вiзитiвку, ось, про всяк випадок вiзьмiть, раптом що. А що як надумаете. Вiн узяв. Таксiвка, обливши на прощання малиновим свiтлом, покотила далi, туди, де перспектива зводила на клин паралельнi ряди чорних дерев. Снiгова каша iз тихим шурхотом обрушилася до чорноi колii. Вiн провiв рукою по чавунному стовпчику, намацуючи кнопку дзвоника, i долоня вiдразу ж стала мокрою та холодною. Кнопка теж була мокрою та холодною. Незрозумiло, працюе чи нi. Звiдси не чути. Але, так, ось воно – тихе клацання, i хвiртка м’яко подалася пiд долонею. З-пiд гравiю садовоi дорiжки при кожному кроцi вичавлювалася вода. Вiкно висiло в мокрому повiтрi, наближаючись iз кожним кроком. Фестончасте бляшане пiддашшя, сходи… Слизько, зараза, так i навернутися недовго. І вiдразу ж пiд пiддашшям запалилася лампочка. Мряка крутилася в конусi свiтла, немов зграйка мошви. Вiн ретельно витер ноги о ребруватий порiжок, i ще одне тихе клацання винагородило стараннiсть: дверi вiдчинилися, i так само, сама собою, засвiтилася лампочка у вiтальнi. Фотоелемент? Напевно, але вiн подумав про зачарований замок. Принц, який порушив усамiтнення полоненоi красунi. Або вiдьми. У вiтальнi стовбурчилися рогами тонетiвськi вiшаки, у плетеному високому коробi купою мертвих звiркiв громадилися ганчiрковi капцi, з тих, що пiдв’язують до щиколоток на зразок личакiв, а вони все одно розв’язуються i човгають паркетом, плутаючись у ногах. Саме цього музейнi працiвники й домагаються, позаяк ненавидять вiдвiдувачiв, що приходять до тихих залiв i заважають жити. Цей будинок не прикидався музеем. Вiн i був музеем. Вхiд до вiтальнi позначався двома стовпчиками iз латунними макiвками й оксамитовою линвою, що провисала мiж ними. За линвою панувала цiлковита темрява: анi промiнчика, анi проблиску лiхтаря. Фiранки на вiкнах? Можливо, навiть оксамитовi фiранки? Крученi мармуровi сходи вели на другий поверх, i бiля iхнього пiднiжжя не було нiяких стовпчикiв. Там, нагорi, прямокутник свiтла наче стрiмко прорiзали невидимими ножицями. Колись давно в курортних лiнивих мiстах на сонних золотавих набережних умiльцi рiзали ось так, iз чорного паперу профiлi нiжних замовниць… Дивне, майже забуте мистецтво. Ножицями – раз-раз!.. Свiтло кололо очнi яблука. Вiн блимнув. – Ви до мене? Голос тихий, майже дитячий. У неi ж мае бути сильний, глибокий голос! Сопрано. Можливо, мецо-сопрано. Свiтло вигризло ii постать з краiв, було видно тiльки, що на зрiст вона невисока. – Я хотiв би поговорити з панi Валевською. Янiною Валевською. Вiн уже знав, що друга половина прiзвища сама собою, невiдчутним чином вiдвалилася. – І?.. – той же тоненький голос. Вихiд свiй вона обставила красиво. Вправна акторка, не припиняе грати навiть у себе вдома. Напевно iстеричка. Усi вони – iстерички. – Дозволите пiднятися? Вона не вiдповiла. Боiться незнайомих людей? Навiщо тодi вiдчинила? Нi-нi, це мiзансцена: вiн – унизу, в напiвтемрявi, вона – нагорi, у свiтлi, напружене мовчання, ледве чутне порипування мостин. У старому будинку завжди е такi крихiтнi звуковi примари, сумна месмерична луна, шепоти та шерехи, що залишилися вiд колишнiх жильцiв. – Так, – сказала вона нарештi, – так, авжеж. Поки вiн пiднiмався сходами, вона вiдступала. І нарештi темний вощений паркет мiж ними лiг, неначе озеро, в ньому плавали плями свiтла вiд старовинноi бронзовоi люстри. – Так? – повторила, цього разу з акуратно дозованою питальною iнтонацiею. Голосом вона володiла пречудово. Негатив змiнився позитивом – на тлi темного вiкна вона здавалася дуже бiлою, не просто бiлою – срiблястою, як рибка-верховодка, – i такою ж гладенькою. А волосся так i залишилося дуже чорним, смоляним. Каре, а-ля двадцятi. «Бродячий собака», довгий мундштук, кокаiн, завiрюха… – Я чув, як ви спiвали Іоланту, – сказав вiн, аби щось сказати, – на репетицii… – Так, – погодилася вона. Вiн глибоко вдихнув i зробив ще кiлька крокiв. Вона стояла, упершись у пiдвiконня, i, щоб не сполохати ii, вiн знову зупинився, цього разу посеред кiмнати. – Я, напевно, повинен представитися. – Вiн перенiс вагу з однiеi ноги на другу i зiтхнув. – Розумiете, я роблю розвiдки… певним чином… – Знаю, – сказала вона спокiйно, – менi Шпет сказав. Що ви обов’язково прийдете. Ну так, звiсно, адже вони тут усi одне одного знають… Шпет i Воробкевич говорили самi, йому залишалося тiльки пiдтакувати, а ця перетворювала мовчання на напружену захоплюючу драму. «Карл Бехштейн» бiля стiни, потерте шкiряне крiсло, на гнутiй спинцi вiденського стiльця мереживний чорний лiфчик… Цiкаво, лiфчик – теж частина експозицii? Чи вона просто забула його прибрати? – Цей портрет… тiеi Валевськоi? – Так, – сказала вона i знову замовкла. – А… хто писав? – Ерделi. Це оригiнал. Там, унизу, – копiя. Судячи з цього бюстгальтера, не такi вже й маленькi в неi груди. Чорт, не про те думаю. – Насправдi там, унизу, все пiдробка. Ну, майже все. Знаете, як бувае, коли нiчого не залишилося, – вiдновлюють за свiтлинами, за розповiдями. Адже вам архiви потрiбнi? Щоденники, листи? У них немае архiвiв. – Я i не сподiвався, – сказав вiн. – Це було б занадто велике щастя. Хоча, якщо подумати, у приватних архiвiв бiльше шансiв зберегтися. Мiський архiв вивозили – i не раз. Я з’ясовував. Нiчого немае. – Ви цiкавитесь якоюсь лiтературною групою. Шпет казав. Вона раптом опинилася зовсiм близько, схоже, й пересуватися вмiла, як рибка, – ворушачи самими лише хвостовими плавцями. Є в неi хвостовi плавцi? Нiс прямий, iз тонкими нiздрями. Чорнi акуратнi брови, гладенький круглий лоб. Опуклi перламутровi повiки. Вона, виявляеться, була в темному светрi iз глибоким викотом човником i у вузьких брючках, але вiдчуття срiбла та холодного блиску не зникало. І ще вона була босонiж. Дуже маленькi ступнi. Й тонесенькi кiсточки. Вона була нижчою вiд нього на голову. – Скажiть… – Вiд неi пахло лiлеями, мохом, мокрою зеленню, землею. Дивнi парфуми, але iй личать. – Навiщо ви прийшли? Насправдi? Напевно, треба було сказати: я почув, як ви спiваете «Іоланту», i закохався – пристрасно, непереборно. Вона iстеричка, для неi нiкого, крiм неi самоi, не iснуе, вiн легко доб’еться ii прихильностi. Почати з «Іоланти», полестити, лестощiв забагато не бувае. А потiм, ненав’язливо, пiдвести розмову до тiеi самоi Валевськоi. – Я збираю iнформацiю про «Дiамантового витязя». Була така лiтературно-мистецька група на початку минулого столiття. Ваша бабуся… – Вiн прикинув i виправився: – Прабабуся спiвала в оперi, яку вони ставили. «Смерть Петронiя». Я сподiвався, ви щось знаете про це. Дуже чiткi брови зiйшлися на блiдому чолi, утворивши акуратну зморщечку. Вона вся була така от – акуратна. Ладненька. Гладенька. – Нi. Здаеться, нi. Не пам’ятаю. – Партитуру до неi писав Ковач. Ладислав Ковач. Шпет сказав, вiн генiй. Був генiем. Зморщечка мiж бровами стала глибшою. У чорних очах плавали крапки свiтла. Поривчасто схопила його за руку, так несподiвано, що вiн ледь не висмикнув свою. Пальцi були як у дитини – тоненькi, вологi й холоднi. – Ходiмо вниз. Я покажу вам. – А хiба… не зачинено? – Ну то й що? Фотоелементи, чи що там було насправдi, але здавалося, вона запалюе свiтло в будинку мимохiть, однiею своею присутнiстю. На сходовому майданчику, в холi, в порожнiх кiмнатах нижнього поверху. Стовпчик iз оксамитовою линвою вона просто вiдсунула. Упорядникам, подумав вiн, не вистачило азарту. Немов би хтось, хто розставив меблi та розвiсив картини та свiтлини, понахапував, що потрапило пiд руку, махнув цiею самою рукою i сказав: а, нехай собi! Музейна вiтрина – фанера, шпон, а ось бюро добре, iнкрустоване перламутром i слоновою кiсткою, i букет воскових квiтiв пiд скляним ковпаком непоганий, тепер таких, вважай, i не знайдеш. Вьорджинель. Купка старих нот. Гарна копiя того, горiшнього портрета, нефахiвцевi й не вiдрiзнити. Молода темнокоса, темноока жiнка у мантильi. Вочевидь, у ролi Кармен. Чорний кучерик на скронi. Глибокий викот кокетливо прикритий пишною трояндою. Схожа на цю, на Янiну? Незрозумiло. Вона попливла до високого вiкна, вiддзеркалення на вощеному паркетi ледве встигало за нею, розсмикнула важкi оксамитовi портьери, втiм, незрозумiло, навiщо. Ззовнi стояла цiлковита темрява, вiн розрiзняв лише парнi вiдображення лампочок бронзовоi люстри. Навiщо вона його сюди потягла? – Хочете подивитися на Ковача? – Вона знову попливла, цього разу до вiтрини. Босi ступнi залишали на паркетi вузькi слiди, що танули, начебто вона бiгла по льоду. Пiд склом iз коричневих твердих свiтлин посмiхалися незнайомi чоловiки в сюртуках i жiнки в блузках iз рукавами-буф. Із чорно-бiлих – чоловiки в сюртуках i жiнки в жакетках i маленьких капелюшках. Чоловiча мода змiнюеться повiльнiше. Тепер бувають такi обличчя? Такi маленькi злi жiночi губи? Такi опуклi високi лоби? – Шпет ходив, випрошував. Був згоден на копii, на знiмки знiмкiв. Але я вiдмовила. Нехай усе буде тут. Якщо е в усiх – який же це музей? Наймолодший, найвищий, найширокоплечiший, комiр бiлоi сорочки-апаш вiдкривае мiцну шию, пасмо волосся падае на високе чоло, стоiть трохи осторонь. Темно-русявий? Брюнет? На свiтлинах волосся зазвичай темнiше, нiж насправдi. Вiдкрита посмiшка, свiтосяйна чарiвнiсть юностi. – А це? Ваша… прабабуся, так? Молода жiнка в жакетцi, на плечах лисяча горжетка, звiряча мода. Чiткi дугоподiбнi брови, хвилясте коротке волосся. Маленький рот на свiтлинi був чорним, наче вона iла вугiлля. Поряд худорлявий чоловiк у круглих окулярах, навiть на поганiй свiтлинi видно, що обличчя в нього добре, трохи розгублене, як бувае у дуже короткозорих людей. – З чоловiком? Нахмансон? Інженер-путiець? – Ви добре пiдготувалися, – сказала вона. – А з Ковачем вони познайомилися, коли ставили якусь аматорську виставу. Кажете, це була «Смерть Петронiя»? Я не пам’ятаю. – Нiхто не пам’ятае. Вiн справдi був генiальним? – О так! – Вона знизала плечима. – Принаймнi так кажуть. Адже нiчого не збереглося. Анi нотних записiв, нiчого. – А що з ним сталося? Менi казали, вiн загинув. – У тридцять дев’ятому. Вiн пристав до повстанцiв i загинув зi зброею у руках, захищаючи незалежнiсть своеi краiни, – сказала вона офiцiйним голосом. Напевно, копiювала екскурсовода, який вдень водить тут екскурсii. – А… Нахмансон? – Тодi ж. Прийшли Совети, i його розстрiляли. За саботаж. Вона говорила сухо, наче пiдкреслюючи: ти просто чужинець, сповнений цiкавостi, а ми не любимо чужинцiв. Смерть приносять саме чужинцi. – Саботажу насправдi, звiсно, не було? Вона помовчала. Гарячково, переривчасто зiтхнула. – Хочете знати, як усе було насправдi? Насправдi це довга iсторiя. Вiдскочила вiд вiтрини до обтягнутоi оксамитом козетки з левовими лапами-нiжками й табличкою «Сидiти забороняеться». Сiла, закинувши ногу на ногу. Опуклi, акуратнi нiгтi. Як мушлi. Й фарбованi перламутром. Усе в нiй було якесь водяне, наче вона грала в русалку, яка через пiдводну нудьгу грае в земну панянку. Охопила колiно руками. Блiдi маленькi руки. – Я люблю довгi iсторii, – сказав вiн i, присунувши тонетiвський фотель, сiв навпроти. Там теж була табличка «Сидiти забороняеться», але вiн ii проiгнорував. Знову зiтхнула. В ямцi бiля початку шиi пульсували тiнi. – Я теж. Але мало хто хоче слухати. Напевно, тому, що всiм i без того все вiдомо. Про пострiл у театрi. Це е навiть у путiвнику. Цю iсторiю в нас дуже цiнують. Ми нею пишаемося. Вона, можна сказати, окраса мiста. Ретельно дозована порцiя отрути. Вiн миролюбно сказав: – Є такий рiзновид культурного канiбалiзму. Нещастя, особливо мальовничi, стають загальним надбанням. Тим бiльше, це й справдi вже iсторiя. – Так. Але ця iсторiя й справдi сумна. Вона про вродливу, удачливу, талановиту та щасливу жiнку, яка кохала свого чоловiка. І ось одна влада заступила iншу. І прийшли новi, чужi, страшнi люди. І цi чужi люди зруйнували та доламали те, що не встигли зруйнувати та доламати попереднi чужi люди. Коли якась влада тримаеться довго, можна знайти якiсь шпарини, нори, де можна сховатися i навiть спробувати бути щасливим. Але в нас жодна влада не трималася довго. Розумiете? – Так. Можна спробувати. Бути щасливим. Багато хто намагався. – Спочатку вони розстрiляли своiх же. Тих, хто тiкав сюди у двадцятi. Просто про всяк випадок. Потiм узялися за мiсцеву iнтелiгенцiю. Специ, так вони говорили. Адже специ теж могли стати поплiчниками ворога, чи не так? Але специ все ж таки були корисними, i iх вилучали вибiрково. І хтось донiс на Нахмансона. Залiзниця – стратегiчний об’ект. І його взяли. І Магдалена, аби врятувати його, вiддалася одному значному чину НКВС… Вiн зазначив про себе це старомодне – вiддалася. Не переспала, нi. Вiддалася. – Вона була дуже гарною акторкою, дуже. Пушной, ну, цей енкавеесник, повiрив, що вона кохае його, його одного, але зобов’язання щодо першого чоловiка… ну, ви розумiете. Словом, якщо пощастить витягти бiдолаху Нахмансона, то це буде нiбито спокутування ii зради. Вiн на той час аж нетямився вiд неi. – Але витягти Нахмансона не вдалося? – Нi. Його вже розстрiляли. Пiзнiше з’ясувалося, що на нього звiв наклеп товариш по службi. Хотiв зайняти його мiсце. Ну i коли виявилося, що вже нема кого рятувати, Магдалена в обличчя сказала енкавеесниковi все, що про нього думала. Що вiн iй огидний. Що вона, перед тим як лягти з ним, приймала морфiй. Що ii трусить вiд цих рук… iз задирками… вiд запаху його чобiт… його нiг… Вона прикрила очi, пiд опуклими повiками ходили зiницi. Тонкi нiздрi роздималися. Дуже гарна акторка, дуже. – Це було в гримерцi, вона саме готувалася до виходу, i ось… – Сказала все йому i вийшла спiвати партiю? Show must go on? – Певна рiч. – Вона навiть злегка здивувалася. Круглi брови трохи пiдвелися. Ось дивний, альтруiстичний егоiзм. Буквально хвилину тому взнала, що ii коханого чоловiка розстрiляно, кинула в обличчя кату-коханцю, що ненавидить його… І виходить на сцену спiвати. А що вона, до речi, спiвала? – А що вона, до речi, спiвала? – Кармен. Ну, звiсно. Кармен. Як же може бути щось iнше? Хозе та Гарсiа Кривий. Чудова, чудова мiзансцена. – Звiсно, вона вийшла спiвати. Як же iнакше. Я ось усе думаю, чому вiн не вбив ii одразу, там, у гримерцi? Напевно, шок. Вийшов механiчно, механiчно увiйшов до зали, сiв у перший ряд, там була броня, для партактиву. І потiм, у мiру того, як вiн усвiдомлював, що вона просто ним скористалася, зухвало, безсоромно, що вiн занапастив свою кар’еру заради примари… Маленькi руки, що обiймали колiно, зцiпилися сильнiше, кiсточки побiлiли. – Так, – погодився вiн, – у цьому е гiрка iронiя. Одного единого разу виявити людянiсть i тим самим зруйнувати все свое життя. – Там була ii донька, – руки спурхнули, знову лягли на колiна, – сидiла в партерi. Вона бачила все. Вiд початку до кiнця. Як вiн пiдвiвся – мертве обличчя… френч… комiр розхристаний, немов вiн рвав його на собi… в галiфе, в чоботах, у яких вiдбивалися вогнi рампи, як вистрелив… як на бiлiй сорочцi Кармен розкрилася багряна квiтка. Вiн влучив у артерiю – кров чвиркнула фонтаном i заплямила глядачiв у першому рядi. Я все ж таки думаю, iй це примарилося вiд потрясiння, як ви гадаете? Таке може бути? Щоб кров iз такою силою? – Не знаю. – Вона спробувала затулити долонею рану, а кров усе одно струменiла крiзь пальцi – поштовхами. І вона… подивилася на нього i засмiялася. Вона смiялася, доки не впала. Панiка почалася не вiдразу – спочатку глядачi вирiшили, що це за ходом вистави, розумiете? – Так. Таке бувае. А що з ним стало? З цим, iз Пушним? – Вiн спробував вистрiлити у себе, але не змiг. Не знаю, чому. Чи то осiчка, чи то набоi скiнчилися. Вiдкинув пiстолета, закрив обличчя руками i заплакав. Його увели. Ось i все. Бiльше я нiчого про нього не знаю. Його теж розстрiляли, напевно. * * * Азiя, нубiйська рабиня, кохана Петронiя: Тирановi протистояти марна рiч: з людиною вiн схожий лиш подобою, направду ж анi сльози, анi жалощi його не зворушать, i навiть у буйних оргiях йому iнакша насолода вiдома, нiж ти, мiй бiдолашний, i спiвдружники зазнали, здригаючись у пристрастi… Петронiй: Ось сонце хмари свiтанковi забарвило в пурпур, ось друзi моi прокидаються, вiльно ранковим повiтрям дихають, обнеси ж iх келихом, потiш кожного танцями, а не безглуздою балаканиною. Не для того я платив за тебе повновагим золотом, аби ти удавала тут старого сенатора. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/mar-ya-gal-na/avtohtoni/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Добродiю, будь ласка! (Нiм.) 2 Перепрошую? (Англ.) 3 Я загубив своiх товаришiв (Англ.). 4 Чому ж ви тодi iм не зателефонуете? (Англ.) 5 Вони недоступнi. Розумiете, катакомби… (Англ.) 6 Якi ще катакомби? (Англ.) 7 Стародавнi… Стародавнi греко-римськi катакомби… (Англ.)