Не вам решать зачем живу я! Не вам стихи слагать о том, что я НИЧТО ! А я вам говорю, что захочу и БУДУ Звездой иль чьей-то пламенной мечтой Взываемой в молитвах к небу !

Сто днів. Левіафан (збірник)

-
Тип:Книга
Цена:187.50 руб.
Издательство: Фоліо
Год издания: 2016
Просмотры: 276
Скачать ознакомительный фрагмент
КУПИТЬ И СКАЧАТЬ ЗА: 187.50 руб. ЧТО КАЧАТЬ и КАК ЧИТАТЬ
Сто днiв. Левiафан (збiрник) Йозеф Рот Йозеф Рот (1894, Броди, Галичина – 1939, Париж) – австрiйський письменник i журналiст, один з найвизначнiших нiмецькомовних авторiв першоi половини ХХ столiття, чиi твори увiйшли до скарбницi свiтовоi лiтератури. Бiльшiсть його романiв екранiзовано. «Сто днiв» (1935) – единий iсторичний твiр письменника, де на тлi вбивчого безумства iмператора Наполеона I подано разюче зображення трагедii малоi людини, – а водночас i цiлого поколiння! – що беззастережно вiрила в проголошенi iдеали. «Левiафан» (1940) – один з останнiх творiв Йозефа Рота, що вийшов друком уже пiсля смертi автора й зображуе нинi втрачений свiт еврейських громад Галичини та Схiдноi Європи. Йозеф Рот Сто днiв Левiафан Joseph Roth Die Hundert Tage Leviathan Перекладено за виданнями: Joseph Roth. Die Hundert tage // Werke. – B. 5. – K?ln: Kiepenheuer & Witsch – Amsterdam: Allert de Lange, 1990; Joseph Roth. Erz?hlungen. – K?ln: Kiepenheuer & Witsch – Amsterdam: Allert de Lange, 2009. The translation of this book was supported by theaustrian Federal Chancellery (Division forarts and Culture) Це видання було здiйснено за пiдтримки Австрiйськоi федеральноi канцелярii (Вiддiл культури i мiстецтв) ?bersetzung insukrainische wurde von folgendeninstitutionen unterst?rzt Robert Bosch Stiftung (Deutschland) und ?bersetzerhaus Looren (Schweiz) ?sterreichischegesellschaft f?r Literatur (?sterreich) Переклад украiнською мовою здiйснено за участi Фонду Роберта Боша (Нiмеччина) i Будинку перекладачiв Лорен (Швейцарiя), Австрiйського лiтературного товариства (Австрiя) © П. В. Таращук, переклад украiнською, 2016 © О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016 © ТОВ «Видавництво Фолiо», 2016 *** Сто днiв Книга перша Повернення Великого Імператора I Із туману виринуло криваво-червоне, скорботне крихiтне сонце. А невдовзi знову зникло в холоднiй сiростi ранку. Почався похмурий день. Було двадцяте березня, отже, за день до початку весни. Та весною ще нiде й не пахло. В усiй краiнi не вщухали дощi та бурi, люди мерзли. У Парижi ще вчора вночi лютувала буря i дощ. А сьогоднi пiсля короткого ранкового веселого щебету птахи раптом замовкли. Зi шпарин у брукiвцi тонкими, огидними i холодними пасмами змiiвся туман i знову зволожував камiння, щойно висушене вранiшнiм вiтром, здiймався помiж вербами i каштанами в парках i обабiч алей, змушував здригатися зухвалi бруньки на деревах, проймав дрожем мокрi спини терплячих коней коло нерухомих фiакрiв i пригинав до землi дим, який зранку там або там марно намагалися пiдняти в повiтря працьовитi камiни. Тхнуло пожежею, туманом, дощем, вогким одягом, снiговими хмарами, якi чекали своеi митi, а передусiм градом, що немов завис у повiтрi, неприязним вiтром, мокрим наскрiзь шкiряним ремiняччям i огидним смородом каналiзацiйних труб. А втiм, негода не тримала парижан в оселях. Ще вдосвiта люди вже юрмилися на вулицях. Збиралися пiд стiнами, де були розклеенi газетнi сторiнки. Газети переповiдали прощальнi слова французького короля. Тi немов заплаканi газети навряд чи й можна було читати, бо нiчний дощ розмив свiжу фарбу лiтер i де-не-де проступав клейстер, яким папiр приклеiли до каменю. Вряди-годи несамовитий порив вiтру остаточно зривав зi стiни який-небудь аркуш i жбурляв його в чорне болото вулиць. Отак безславно – у вуличному брудi, пiд колесами возiв, копитами коней i неуважними ногами перехожих – були знищенi прощальнi слова французького короля. Дехто, хто зберiг вiрнiсть королю, сумовито дививсь на тi аркушi й корився долi. Саме небо, здаеться, було неприхильне до короля. Буря i дощ подбали про знищення його прощальних слiв. Учора ввечерi пiд вiтром i дощем король покинув свiй палац i резиденцiю. «Дiти, не засмучуйте мене!» – проказав вiн, коли люди навколiшки благали його лишитися. Вiн не мiг лишитися, небеса обернулися проти нього… i це бачили всi. То був добрий король. Мало хто любив його, але багато людей у краiнi були прихильнi до нього. Вiн не мав доброго серця, лише королiвське. Вiн був старий, огрядний, незграбний, добродушний i гордий. Вiн знав лихо життя без батькiвщини, бо постарiв у вигнаннi. Як i кожен нещасний, не довiряв людям. Любив помiркованiсть, спокiй i мир. Був самотнiй i чужий людям, бо справжнi королi вiдчуженi й самотнi. Був бiдолашний i старий, огрядний i незграбний, гiдний, розважливий i нещасний. Мало хто любив його, але чимало людей в краiнi були прихильнi до нього. Старий король утiк вiд великоi тiнi, вiд тiнi могутнього iмператора Наполеона, що вже двадцять днiв пiдступав до столицi. Імператор вiдкидав свою тiнь наперед, i падала вона важким тягарем. Вiн тиснув на краiну i майже на весь свiт. Імператора добре знали в краiнi i всюди на землi. Його гiднiсть була iншою, нiж гiднiсть природжених королiв: вiн мав гiднiсть насильства. Свою корону вiн не успадкував, а здобув i завоював. Вiн походив iз невiдомого роду, але надав слави навiть своiм безiменним предкам. Сам надав предкам блиску, а не отримав його вiд них, як природженi iмператори й королi. Отже, з усiма безiменними вiн був спорiднений не меншою мiрою, нiж iз носiями давньоi спадковоi гiдностi. Пiднiсши себе, ушляхетнивши, коронувавши, вiн пiднiс водночас i всiх безiменних, увесь простолюд, i тому люди любили його. Вiн досить довгий час лякав, перемагав i стримував великих свiту цього, i тому дрiбнiшi вважали його за свого месника i визнали як свого володаря. Вони любили його, бо вiн видавався iм рiвнею, а ще й тому, що все-таки був вищий вiд них. Вiн був для них взiрцем i правив за стимул. Ім’я iмператора знали в усьому свiтi, але про нього самого знали мало. Бо, як i справжнiй король, вiн був ще й самотнiй. Його любили й ненавидiли, боялися й шанували, але мало хто справдi знав його. Імператора могли тiльки ненавидiти, любити, боятися й молитися йому, наче Богу. А вiн був людина. Вiн сам ненавидiв, любив, боявся i шанував. Вiн був могутнiй i кволий, зухвалий i зневiрений, вiрний i зрадливий, палкий i байдужий, зарозумiлий i простий, гордий i ниций, сповнений сили i жалюгiдний, щирий i недовiрливий. Імператор обiцяв людям свободу i гiднiсть, але той, хто потрапляв до нього на службу, втрачав свободу й цiлковито вiддавався йому. Вiн мало цiнував народ i народи, проте пiдлещувався до народу, щоб мати його прихильнiсть. Зневажав природжених королiв, але прагнув iхньоi дружби та визнання. Вiрив у Бога, але не боявся його. Добре знав смерть, але не хотiв умирати. Не дуже шанував життя, але хотiв насолоджуватися ним. Не цiнував кохання, але прагнув володiти жiнками. Не вiрив у вiрнiсть та дружбу, проте невтомно намагався здобути друзiв. Мало цiнував цей свiт, але прагнув завоювати його. Довiряв людям тiльки тодi, як вони були вже готовi загинути за нього: отак вiн робив iх солдатами. Щоб бути впевненим у iхнiй любовi, вчив iх коритися йому. Щоб iмператор був впевненим у них, вони мали загинути. Вiн хотiв ощасливити свiт, але завдав йому мук. Що ж, iмператора любили навiть за його слабкостi. Там, де вiн засвiдчував слабкiсть, люди бачили, що вiн рiвня iм, i любили його, вiдчувши спорiдненiсть iз ним. А коли iмператор засвiдчував силу, його любили саме за неi i за те, що вiн, здавалося, вже не рiвня iм. А той, хто не любив iмператора, ненавидiв або боявся його. Вiн був сильний i нерiшучий, вiрний i зрадливий, мужнiй i полохливий, пiднесений i мiзерний. Тепер вiн стояв перед брамами мiста Парижа. Дехто зi страхом, а дехто з радiстю поскидав знаки та емблеми, якi запровадив король. Барвою короля i його дому була бiла. Тi, хто визнавав його, чiпляли на одяг бiлi банти. А сьогоднi сотнi людей немов випадково загубили своi бiлi банти. Тепер вони, наче зганьбленi, вiдкинутi метелики, валялися в чорному брудi вулиць. Квiткою короля i його дому була неприступна, незаймана лiлея. Тепер сотнi викинутих, зневажених i зганьблених штофових i шовкових лiлей валялися в чорному брудi вулиць. А барвами iмператора, що пiдступав до мiста, були синя, бiла й червона: синя, як небо i далечiнь, бiла, як снiг i смерть, червона, як кров i свобода. У мiстi нараз з’явилися тисячi людей iз синьо-бiло-червоними бантами на одязi й капелюхах. А замiсть непорочних гордих лiлей люди прикрасили себе найскромнiшими квiтами – фiалками. Фiалки – смиреннi й смiливi квiти. Їм властивi чесноти безiменного народу. Навряд чи помiченi, цвiтуть вони в затiнку високих дерев i зi скромною, але гiдною вiдчайдушнiстю першими вiтають весну. А темно-синiй полиск нагадуе ще й про вранiшню млу перед сходом сонця, а також вечiрню перед початком ночi. Фiалка була квiткою iмператора. Його називали Батьком фiалок. Тепер уже тисячi простолюду з паризьких передмiсть сунули до центру мiста, до палацу, i всi були прикрашенi фiалками. То був передодень початку весни, неприязний передодень похмуроi весни. Але фiалки, наймужнiшi серед квiтiв, уже цвiли в лiсах перед брамами мiста. Здавалося, нiби народ iз передмiсть несе живу весну в кам’яне мiсто, до кам’яного палацу. Букети щойно зiрваних фiалок синiли на пiднятих чоловiчих цiпках, мiж теплими i пишними жiночими грудьми, на капелюхах i шапках, якими вимахували в повiтрi, у руках робiтникiв i ремiсникiв, що вiтали iмператора, на офiцерських шпагах, на барабанах колишнiх барабанщикiв i срiбних сурмах колишнiх сурмачiв. На чолi деяких гуртiв iшли барабанщики колишньоi iмператорськоi армii. Вони вибивали давнi вiйськовi мелодii на старiй телячiй шкурi, пiдкидали в повiтря окриленi барабаннi палички i знову ловили iх, мов зграбних пташечок, якi вертались додому, у розкритi батькiвськi долонi. На чолi iнших груп, а то й усерединi iх, виступали колишнi сурмачi колишньоi армii, вряди-годи приставляли сурми до вуст i сурмили давнiй бойовий поклик iмператора, сумовитий i простий поклик смертi та перемоги, що змушував кожного солдата згадати про присягу загинути за iмператора, а також про останне зiтхання любоi дружини, яку покидають, щоб загинути за iмператора. Помiж гуртiв i верхи на людських плечах виднiли колишнi офiцери iмператора. Вони похитувались, так, хиталися понад хвилями голiв у юрбi, немов живi людськi корогви. Офiцери подiставали з пiхов шпаги. На вiстрях шпаг крутилися iхнi капелюхи, мов маленькi чорнi прапори, прикрашенi трибарвними кокардами iмператора i народу Францii. Вiд часу до часу, немов слова, якi не часто доводилось виголошувати, й далi гнiтили серця чоловiкiв i жiнок, вони вигукували: «Хай живе Францiя! Хай живе iмператор! Хай живе народ! Хай живе Батько фiалок! Хай живе свобода! Хай живе iмператор!». І знову: «Хай живе iмператор!» Інколи серед якогось гурту хтось натхненний навiть заспiвував. Вiн спiвав давнiх пiсень ветеранiв, що брали участь у давнiх битвах, пiсень, якi оспiвували прощання людини з життям i ii молитву перед смертю, були проспiваною сповiддю солдата, що не мав часу для останнього вiдпусту; пiсень про його любов до життя i любов до смертi, пiсень, у яких звучали хода полкiв i ляскiт рушниць. Раптом хтось заспiвав давно нечуту пiсню – «Марсельезу», i всi тисячi людей приедналися до того спiву. То була пiсня французького народу, пiсня свободи i послуху. То була пiсня батькiвщини i всього свiту, пiсня iмператора, як i фiалка була його квiткою, орел – його птахом, а синiй, бiлий i червоний кольори – його барвами. Та пiсня надала шляхетностi перемозi i осяяла навiть програнi битви. В пiснi звучав трiумф i його сестра – смерть. У нiй чулися i розпач, i впевненiсть. Кожен, хто спiвав «Марсельезу», ставав могутнiм товаришем i другом тих, кому належала ця пiсня. Той, хто спiвав ii разом iз багатьма людьми, вiдчував свою вiчну самотнiсть, дарма що перебував серед юрби. Адже «Марсельеза» говорила про трiумф i загибель, про еднiсть зi свiтом i самотнiсть кожноi окремоi людини, про облудну могутнiсть людини i ii безперечне безсилля, ця пiсня – спiв життя i спiв смертi. Це пiсня французького народу. Їi спiвали того дня, коли повернувся iмператор Наполеон. II Чимало давнiх друзiв поквапилися назустрiч iмператоровi, щоб зустрiти його ще по дорозi. Іншi приготувалися зустрiти його вже в мiстi. З вежi мунiципалiтету вже зникла бiла корогва короля, i там майорiла тепер синьо-бiло-червона корогва iмператора. На стiнах, де ще вчора вранцi були приклеенi прощальнi слова короля, висiли тепер уже не заплаканi, не розмитi дощем, а яснi i з виразним шрифтом охайнi та сухi новi аркушi. Над ними з владною силою ширяв iмператорський орел, немов його могутнi чорнi крила захищали чорний охайний шрифт i немов вiн сам, лiтера за лiтерою, випустив його зi свого небезпечного й промовистого дзьоба. То був манiфест iмператора. Люди знову зiбралися пiд тими самими стiнами, i в кожному гуртi хто-небудь читав уголос слова iмператора. Його слова звучали по-iншому, нiж скорботне прощання короля. Слова iмператора були виразнi та сильнi, в них озивались трiскiт барабанiв, суворий поклик сурм i буремний голос «Марсельези». Здавалося, нiби голос кожного, хто читав слова iмператора, ставав голосом самого iмператора, i здавалося, нiби вiн, ще не прибувши, вже промовляе до народу Парижа вустами десятьох тисяч висланих наперед посланцiв. Так, а невдовзi здавалося, нiби й самi газети вже промовляють зi стiн. Надрукованi слова немов заговорили, лiтери гукали, а над ними немов вимахував крилами могутнiй i супокiйний орел. Прийшов iмператор, i невдовзi його голос вiдлунював вiд усiх стiн. Давнi друзi, колишнi достойники та iхнi дружини заквапилися до палацу. Генерали i мiнiстри поодягали старi мундири, почiпляли iмператорськi нагороди, i тепер, глянувши в дзеркало перед виходом iз дому, iм здавалося, нiби вони й не жили, вiдколи не стало iмператора, а спали, як мертвi, i аж тепер прокинулись до життя. Ще щасливiшi були дами iмператорського двору, знову одягнувши старi сукнi. Вони вже думали, нiби втратили молодiсть, а iхня краса зiв’яла, осяйнiсть потьмянiла. А тепер, вбраним у сукнi, якi були свiдками iхньоi молодостi й радiсних трiумфiв, iм здавалося, нiби час пiсля вiд’iзду iмператора стояв на мiсцi. Так, час, цей ворог жiноцтва, зупинився, мов покалiчений, швидкоплиннi години, повзучi тижнi, нуднi й повiльнi вбивчi мiсяцi стали немов страшним сновиддям. Дзеркала тепер не брехали, а вiдображували правдивий образ молодостi. Трiумфальною ходою, на окрилених щастям ногах, неначе тi помолодшали, – адже то були омолодженi i знову пробудженi до молодостi ноги, – дами сiдали в екiпажi та iхали до палацу, де iх вiтав народ, що чекав i напирав з усiх бокiв. Люди чекали в саду перед палацом, тиснулися перед брамою. В кожному мiнiстрi та генералi, що пiд’iздив, добачали нового посланця iмператора. Прийшли i смиреннi слуги, колишнi iмператорськi куховари, кучери, пекарi й пралi, шталмейстер i стайничi, кравцi та шевцi, муляри i шпалерники, лакеi та покоiвки. Вже почали опоряджати палац для iмператора, щоб вiн застав його таким, яким покинув, i нiщо не нагадувало про короля, що втiк. За цiею роботою дами й пани високого роду поедналися з простими слугами. Авжеж, дами iмператорського двору, незважаючи на свою гiднiсть, одяг, який легко занапастити, й виплеканi нiгтi, ще ревнiше за слуг заходилися здирати, зривати, здряпувати шпалери з бiлими королiвськими лiлеями, i то з чуттям помсти, лютi, нетерпiння й натхнення. Пiд шпалерами короля знову з’явилися давнi й добре вiдомi знаки iмператора, незлiченнi золотi бджiлки зi скляними, вiдстовбурченими крильцями з тендiтними прожилками i черевцями в чорну смужку: iмператорськi комашки, стараннi виробники солодощiв. Солдати колишньоi армii принесли iмператорських орлiв iз лискучо-золотоi латунi й поставили iх в усiх чотирьох кутках, щоб iмператор, прибувши, знав, що солдати чекали його, – навiть тi, якi не могли бути з ним пiд час вступу до мiста. Тим часом уже почало сутенiти, а iмператор ще й досi не приiхав. Перед палацом запалили лiхтарi. Вздовж вулиць горiли смолоскипи, борючись iз туманом, вогкiстю i вiтром. Люди чекали й чекали. Нарештi долинув розмiрений тупiт копит вiйськових коней. Усi знали: то драгуни Тринадцятого драгунського полку. Полковник iхав попереду, його шабля вилискувала, – тоненький срiбний полиск серед каламутноi пiтьми, – а потiм вигукнув: «Дорогу iмператоровi!» На карому огирi, що в сутiнках навряд чи й був помiтний, iз широким обличчям з довгими чорними вусами, полковник iз сяйливою зброею в пiднятiй руцi здiймався понад головами людського юрмища, i його заклик «Дорогу iмператоровi!», що лунав вiд часу до часу, i сама його постать, то осяяна жовтим свiтлом миготливих смолоскипiв, то знову захована вiд iхнього полум’я, нагадувала народовi живого i войовничого, ба навiть жорстокого янгола-охоронця, якого хотiв мати коло себе iмператор. Адже народовi здавалося, нiби iмператор цiеi митi дае накази навiть своему янголовi-охоронцевi… Ось уже в супроводi драгунiв приiхала на прудких колесах, гуркiт яких приглушував тупiт копит, iмператорська карета. Зупинилася перед замком. Імператор вийшов iз карети, i до нього потяглося безлiч бiлих простертих долонь. Цiеi митi, зачарований благальними руками, вiн утратив волю i притомнiсть. Зрушенi любов’ю й простертi до нього бiлi руки видалися йому ще страшнiшими за ворожi й озброенi. Кожна окрема рука була немов бiлим, сповненим любовi тужливим обличчям. Любов простертих бiлих рук линула назустрiч iмператоровi, то було могутне i небезпечне благання. Чого вимагали тi руки? Чого хотiли вiд нього? Тi руки водночас благали, вимагали й наказували: отак простягають руки, звертаючись до богiв. Імператор заплющив очi й вiдчув, як руки пiдiймають його, ось вiн уже похитуеться на незнайомих плечах, його несуть сходами вгору до палацу, i вiн чуе ще добре знайомий голос свого приятеля генерала Лавалета: «Це ви! Це ви! Це ви, мiй iмператоре!». З голосу та вiддиху iмператор здогадався, що його приятель попереду пiднiмаеться сходами задки. Імператор розплющив очi й побачив простертi руки Лавалета i його бiле обличчя. Імператор перелякався i знову заплющив очi. Немов заснулого або непритомного, його занесли, завели й супроводили до його колишньоi кiмнати. З переляком i щастям, тобто зi щасливим переляком у серцi, вiн сiв за письмовий стiл. Немов у туманi, побачив у кiмнатi кiлькох друзiв. Із вулицi, крiзь зачиненi вiкна, до нього долинали гамiрний поклик народу, iржання коней, брязкiт зброi, виразний дзенькiт острог, а з передпокою, з-поза високих бiлих дверей, навпроти яких вiн сидiв, чулося бурмотiння i шепiт багатьох голосiв, i часом йому здавалося, нiби вiн упiзнае той чи той голос. Вiн сприймав усе, водночас виразне i розпливчасте, далеке i близьке, i все водночас i тiшило його, i змушувало здригатися. Йому здавалося, нiби вiн нарештi повернувся додому, а водночас нiби його бурею занесло кудись далеко. Мало-помалу iмператор змусив себе бути уважним, наказав очам спостерiгати, вухам слухати. Вiн зацiпенiло сидiв за письмовим столом. Тiльки йому були призначенi вигуки надворi пiд вiкнами. Задля нього тут у кiмнатi стояли й чекали друзi. Задля нього бурмотiли i шепотiли численнi голоси за зачиненими дверима в передпокоi. Раптом йому здалося, нiби вiн бачить, як в усiй великiй французькiй краiнi стоять i чекають геть усi, незлiченнi тисячi друзiв. Як тут сотнi людей, в усiй краiнi гукають мiльйони: «Хай живе iмператор!» В усiх кiмнатах шепочуть, бурмочуть i розмовляють про нього. Вiн би залюбки порозкошував ще трохи неробством, щоб думати про себе, мов про когось чужого. Аж тут почув за плечима на камiнi регулярне й нещадне цокання дзигарiв. Час плинув, i дзигарi зненацька кволо й понуро забамкали. Одинадцята година, ще година до пiвночi. Імператор пiдвiвся. Пiдступив до вiкна. На всiх мiських дзвiницях дзвони бамкали одинадцяту годину. Імператор любив дзвони. Любив ще з дитинства. Вiн не цiнував церкви, безпорадний, iнколи навiть переляканий, стояв перед хрестом, але любив дзвони. Його серце вiдповiдало iм. Їхне бамкання створювало в нього святковий настрiй. Йому здавалося, нiби дзвони повiдомляють не тiльки про години й початок церковних вiдправ. Дзвони – язики небес. Яке земне створiння розумiло iхню золоту мову? Кожну годину дзвони вибивали побожно, бо тiльки вони хотiли знати, котра з них вирiшальна. Імператор стояв коло вiкна й насолоджувався iхнiм щоразу тихiшим вiдлунням. Потiм обернувся. Пiдiйшов до дверей i вiдчинив iх. Стояв на порозi i оглядав обличчя скупчених людей. Вони всi були тут, вiн упiзнав iх, вiн нiколи не забував iх, бо сам повиводив iх у люди: ось герцог Бассано i Камбасерес, герцоги Падуанський, Ровiго i Гаете, а ось Тiбодо, Декре, Дарю й Даву. Глянув назад у кiмнату: там були його друзi Коленкур та Екзельман i молодий та сповнений невинностi Флерi де Шабулон. Ох, вiн ще мае друзiв. Дехто, правда, зрадив його. Невже вiн Бог, щоб карати чи гнiватись? Вiн тiльки людина. Натомiсть друзi вважали його за Бога. І, наче вiд Бога, вимагали вiд нього гнiву i покарань, наче вiд Бога, чекали вiд нього прощення. Але iмператор уже не мав часу, щоб, наче Бог, гнiватись та карати, а потiм прощати. Вiн не мав часу. Виразнiше за вигуки юрби пiд вiкнами i гамiр драгунiв у саду та будинку вiн чув лагiдне, проте нещадне цокання дзигарiв на камiнi в себе за плечима. Вiн уже не мав часу карати. Вiн мав час тiльки на те, щоб прощати i приймати любов, дарувати й давати: ласки, титули й посади – всi жалюгiднi дари, якi може роздавати iмператор. Великодушнiсть вимагае менше часу, нiж гнiв. Імператор був великодушний. III Дзвони пробамкали пiвнiч. Час минав, час летiв. Мiнiстерства! Уряд! Імператор повинен мати уряд! Невже можна урядувати без мiнiстрiв i без друзiв? Але за мiнiстрами, яких ставлять для нагляду за iншими людьми, треба теж наглядати! Друзi, яким довiряють, самi стають недовiрливi й породжують пiдозри! Народ, що радiе пiд вiкнами i обернув сьогоднiшню нiч у день, улягае мiнливим настроям! Бог, на якого покладаються, невiдомий i невидимий! Тепер уже iмператор мае мiнiстрiв: iмена! Імена! Декре очолить Вiйськово-морське мiнiстерство, а Коленкур – Мiнiстерство закордонних справ; Молье вiдповiдатиме за державну скарбницю, а Годен – за фiнанси; Карно, слiд сподiватися, стане мiнiстром внутрiшнiх справ, а Камбасерес – архiканцлером. Імена! Імена! На дзвiницях бамкнуло першу годину, потiм другу, i невдовзi вже розвиднялося… Хто очолить Мiнiстерство полiцii? Імператор потребував полiцii, янгола-охоронця не досить. І згадав про свого колишнього мiнiстра полiцii на ймення Фуше. Імператор мiг би дати наказ арештувати i навiть стратити того ненависного чоловiка. Адже той зрадив його. Фуше знав усi таемницi краiни, всiх друзiв i всiх ворогiв iмператора. Фуше мiг i зраджувати, i охороняти, i то водночас. Ох, усi друзi, до яких ще збереглася довiра, назвали його iм’я! Вiн спритний i вiрний могутньому, казали вони. А хiба iмператор не могутнiй? Хiба може хто сумнiватись у його могутностi i хiба дозволено кому помiтити його страх? – Приведiть Фуше! – наказав iмператор. – І лишiть мене самого! IV Імператор оглянув кiмнату – вперше, вiдколи зайшов до неi. Став перед дзеркалом. Побачив свое вiдображення аж по груди. Зсунув брови, спробував усмiхнутися, оглянув губи, розтулив рот i помилувався своiми бiлими, здоровими зубами. Причесав пальцями чорне волосся на чолi, всмiхнувся своему вiдображенню: великий iмператор – великому iмператоровi. Був задоволений собою. Вiдступив на пару крокiв i знову милувався собою. Імператор був самотнiй, сильний, молодий i здоровий. Вiн не боявся жодного зрадника. Обiйшов кiмнату, глянув на тiльки-но обдертi шпалери, розiрванi королiвськi лiлеi, всмiхнувся, пiдняв угору латунного iмператорського орла, що стояв, припертий у кутку, й зупинився нарештi перед невеличким вiвтарем. Вiн був зроблений iз гладенького чорного дерева. Із закритоi шухляди поширювалися забутi далекi пахощi ладану, а на вiвтарi стояло бiле i примарне невеличке розп’яття зi слоновоi костi. Кощаве, видовжене бородате обличчя розп’ятого незворушно й незмiнно височiло серед створеноi миготливими свiчками миготливоi ясностi кiмнати. Вони забули прибрати вiвтар, подумав iмператор. Король тут щоранку ставав навколiшки. А Христос не чув його! «Менi вiн не потрiбний! – раптом проказав уголос iмператор. А потiм: – Геть його!» Пiдняв руку. Тiеi митi йому здалося, нiби вiн повинен стати навколiшки. Але одразу вiдкритою, мов для ляпасу, долонею скинув розп’яття з вiвтаря на пiдлогу. Воно сухо i твердо впало на малесенькi планки нiчим не покритого паркету. Імператор нагнувся. Хрест зламався. З простертими в боки худими руками зi слоновоi костi, якi вже не мали своеi гнiтючоi опори, на голих свiтлих дощечках паркету лежав Спаситель, задерши до стелi бiлу борiдку й гострого носа, i тiльки ноги ще були прикутi до уламка невисокого хреста. Аж тут у дверi постукали й доповiли про прихiд мiнiстра полiцii. V Імператор i далi стояв на тому самому мiсцi. Його лiвий чобiт прикривав бiлi уламки розп’яття. Імператор схрестив руки на грудях, що було характерним для нього жестом, коли вiн чекав чогось, коли думав про щось або прагнув створити враження, нiби думае. Водночас вiн таким чином твердо тримав себе, руками вiдчував свое тiло, правою рукою перевiряв, як б’еться серце, i керував тими ударами. Люди знали й любили цю його позу. Вiн сотнi разiв зображував ii перед дзеркалом. І тисячi разiв його малювали в такiй позi. Тi малюнки висiли в тисячах кiмнат у Францii та в усiх iнших краiнах свiту, в Росii та Єгиптi. Ох, вiн знав свого мiнiстра полiцii, цього небезпечного i недовiрливого, старого i споконвiчного чоловiка, що нiколи не був молодим i нiколи не вiрив у Бога. Мов сухий, лискучий павук, вiн, наполегливий, терплячий i позбавлений пристрастей, снував i розривав свое павутиння. Чоловiка, що з-помiж усiх людей був найтяжчим безбожником, священика, що порушив обiтницю, iмператор приймав у позi, в якiй його звикли бачити мiльйони побожних християн. Тож iмператор схрестив руки, щоб не тiльки вiдчувати себе, а й дати Ненависному вiдчути вiру мiльйонiв побожних людей, якi шанували й любили iмператора зi схрещеними руками. Імператор чекав свого мiнiстра i став немов своiм пам’ятником. Мiнiстр уже стояв у кiмнатi й схилив голову. Імператор не ворухнувся. Здавалося, нiби мiнiстр схилився не так, як схиляють голову перед великим, а так, як тримають ii, щоб сховати обличчя, вдаючи, нiби шукають чогось на пiдлозi. Імператор думав про розбите розп’яття, яке намагався приховати лiвим чоботом i, звичайно, приховав би вiд кожного, але не вiд погляду цього полiцая. Імператоровi видалося негiдним, що вiн покинув свое мiсце, i негiдним, що вiн щось приховуе. – Дивiться менi в обличчя! – наказав вiн, надавши своему голосу давнього переможного звучання. Мiнiстр пiдвiв голову. Вiн мав висохле обличчя, а його очi непевноi барви, десь мiж ясною i темною, марно намагалися остаточно розплющитись i опиратися тисковi повiк, якi самi собою опускалися знову, хоча мiнiстр удавав, нiби всякчас намагаеться знову пiдняти iх. Його мiнiстерський мундир був бездоганним i вiдповiдав усiм приписам, але, немов щоб нагадати про незвичну нiчну годину, якоi господар був змушений одягти його, був застебнутий не до кiнця. Немов випадково один гудзик на жилетi лишився вiльним. Імператор мав помiтити цей гандж i таки справдi помiтив. – Поправте одяг! – наказав iмператор. Мiнiстр усмiхнувся й застебнув гудзика. – Ваша Величносте, – заговорив мiнiстр, – я ваш слуга! – Вiрний слуга! – кинув iмператор. – Найвiрнiший! – додав мiнiстр. – Щось я не помiчав цього останнi десять мiсяцiв, – лагiдно дорiкнув iмператор. – Крiм останнiх двох мiсяцiв, – заперечив мiнiстр. – Для мене щастя знову бачити тут Вашу Величнiсть, i два останнi мiсяцi я працював. Мiнiстр говорив повiльно i тихо. Вiн не пiдвищував i не знижував тону. З його вузеньких вуст слова виповзали, наче круглi, добре вгодованi тiнi, досить гучнi, щоб iх почули, i досить обережнi, щоб не видаватись такими сильними, як слова iмператора. Своi довгi, ледь зiгнутi руки мiнiстр безпорадно i шанобливо тримав на стегнах. Здавалося, нiби вiн уклоняеться навiть руками. – Я вирiшив, – проказав iмператор, – поховати минуле. Ви чуете, Фуше? Минуле. Воно безрадiсне. – Так, Ваша Величносте, безрадiсне. Вiн стае довiрливим, подумав iмператор. – Фуше, буде багато роботи, – мовив вiн. – Людям не можна давати час. Треба випередити iх. До речi, ви маете новини з Вiдня? – Поганi новини, Ваша Величносте, – вiдповiв мiнiстр. – Імператорський мiнiстр закордонних справ пан Талейран усе занапастив. Вiн служить ворогам Вашоi Величностi краще, нiж служив коли-небудь Вашiй Величностi. Я нiколи не вважав його – Ваша Величнiсть пам’ятае – за чесну людину. Звичайно, роботи буде багато! Щоб виконати всi завдання, потрiбна тверда рука… Фуше так тримав на стегнах своi напiвзiгнутi кистi, що здавалося, нiби вiн щось ховае в них, а його задовгi гаптованi золотом пальми на рукавах приховували немов навмисне зап’ястки. Виднiли тiльки довгi, гачкуватi пальцi. Пальцi зрадника, подумав iмператор. Такими пальцями тiльки грамузляти дрiбнi мерзеннi дописи на письмовому столi. Цi руки не мають м’язiв. Я не зроблю його своiм мiнiстром закордонних справ!.. Мiркуючи, iмператор несамохiть вiдсунув ногу вiд уламкiв хреста. Вiн хотiв пiдiйти до вiкна. Імператоровi здалося, нiби Фуше своiми прикритими очима косуе на хрест, i йому стало прикро. Вiн швидко ступив крок уперед, задер пiдборiддя i гучним наказовим тоном, щоб швидше покласти край аудiенцii, проказав: – Я призначаю вас своiм мiнiстром! Мiнiстр навiть не ворухнувся. Тiльки повiка його правого ока пiднялася трохи над зiницею, немов вiн щойно прокинувся. Здавалося, нiби вiн слухае оком, а не вухом. Тоном, який мiнiстровi видався надто вже недбалою самоочевиднiстю, iмператор говорив далi: – Ви очолите Мiнiстерство полiцii, яким ви так успiшно керували. Цiеi митi з цiкавiстю пiднята повiка знову опустилася на зiницю, приховавши короткий зелений спалах. Мiнiстр навiть не ворухнувся. Вiн зважуе, думав iмператор, вiн зважуе надто довго. Нарештi Фуше вклонився. Його слова вийшли з геть пересохлоi горлянки: – Ваша Величносте, я щиро радiю, що знову можу служити вам. – До побачення, герцогу Отрантський! – попрощався iмператор. Фуше випростався пiсля поклону. Мить постояв зацiпенiло i широко розплющеними, немов здивованими очима дививсь якраз у бiк iмператорських чобiт, мiж якими полискували уламки хреста зi слоновоi костi. Потiм вийшов. Вiн ступав з опущеною головою по передпокою, кiлька разiв ледь привiтавшись зi знайомими. Його ходи не чули. В м’яких черевиках, немов у панчохах, вiн безшумно спустився кам’яними сходами повз драгунiв, що сидiли навпочiпки або лежали й хропiли, проминув сад, коней, що iржали й тупали копитами, напiвосвiтленi кiмнати i прочинену браму. Ретельно обминав розкиданi сiдла та збрую. Опинившись за брамою, тихенько свиснув. Пiдiйшов його секретар. – Доброго ранку, Гайяре! – мовив Фуше. – Тепер ми знову трохи мiнiстр полiцii. Вiн здатний лише воювати, а не робити полiтику! За три мiсяцi я буду могутнiший за нього! – i показав пальцем на палац за своiми плечима. – Тепер тут знову немов вiйськовий табiр, – мовив Гайяр. – Тепер тут знову немов вiйна, – уточнив мiнiстр. – Авжеж, – погодився Гайяр, – але немов програна. Вони пiшли по вулицi поряд, як брати, i занурились у нiчний туман, що був наче рiдний iм i невдовзi поглинув iх. VI Час бiг невпинно i видавався iмператоровi швидшим, нiж будь-коли ранiше в його життi. Інколи його опановувало прикре вiдчуття, нiби час уже не кориться йому, як давнiше, як багато рокiв тому. «Багато рокiв тому!» – проказав вiн уголос i заходився рахувати, i заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дiд. Давнiше вiн сам визначав i спрямовував плин годин, якi мали його мiру та повноту й утверджували в багатьох частинах свiту його iм’я i могутнiсть. Сьогоднi iмператоровi корилися, можливо, тiльки люди, натомiсть час утiкав вiд нього, розпливався i розмивався, тiльки-но вiн прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Вiн лишив iх тiльки на мить. Кiлька коротких мiсяцiв вони не вiдчували його погляду, що приборкував i вабив, твердого i улесливого потиску його руки, грiзного i нiжного, гнiвного i чуттевого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, – хiба можна забути такого, як вiн? – але вiдвикли вiд нього. Вони жили без нього, чимало навiть проти нього, i то в порозумiннi з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидiв сам мiж численних i часто змiнюваних людей i друзiв. Невдовзi приiхали його брати, сестри, мати. Час минав, ставало яснiше i теплiше, весна в Парижi буяла i пишалась, скидалася майже на лiто. В саду Тюiльрi пурхали дрозди, вже обережно й поволi поширились пахощi бузку, iмператор, гуляючи самотнiй у саду, заклавши руку за спину i опустивши очi в жорству дорiжок, не раз увечерi чув солов’iв. Весна вже утвердилась. У такi години iмператор думав, що вiн усе життя так уважно стежив за вiчною змiною пiр року, що набув звичку вiдчувати сприятливi або несприятливi нагоди, прихильнi або неприхильнi обставини, зичливий або ненависний настрiй природи, вiдчувати, якi накази виконано згiдно з його намiром, а якi витлумачено хибно. Земля була територiею, небо – союзником або супротивником, пагорб – пунктом спостереження, долина – пасткою, струмок – перешкодою, гора – прикриттям, лiс – засадою, нiч – спочинком, ранок – нападом, день – битвою, а вечiр – перемогою або поразкою. Так просто було давнiше. «Багато рокiв тому!» – думав iмператор. Вiн повернувся в палац. Хотiв побачити портрет сина. В неспокiйнi години iмператор тужив радше за своею дитиною, нiж за ii матiр’ю. Імператор був незвичайним витвором та порiддям свавiльноi природи i водночас, здавалося, змiнив ii закони, бо був немов не дитиною свого роду, а батьком своiх предкiв. Його предки жили завдяки його iменi. Але природа мстива, вiн знав про це. Дозволивши iмператоровi надати блиску предкам, вона була змушена вiдмовити йому в нащадках. «Моя дитина! – думав iмператор. Вiн думав про сина з нiжнiстю батька, матерi i дитини. – Моя нещасна дитина! – думав iмператор. – Вiн мiй син, то, мабуть, i мiй спадкоемець? Невже природа така зичлива, що повторить такого, як я? Я народив його, вiн народився для мене. Я хочу бачити його». Імператор дививсь на портрет, кругленьке личко римського короля. То було жваве, опецькувате дитя, яких тисячi, здорове i невинне. Його лагiднi очi довiрливо дивилися назустрiч ще не вiдомому, страшному, прекрасному i небезпечному життю. «Це моя кров! – думав iмператор. – Йому вже не доведеться завойовувати, але вiн повинен мати змогу утримувати. Я б давав йому добрi поради… Я не можу побачити його!..» Імператор вiдступив на два кроки. Було надвечiр’я, крiзь вiдчинене вiкно в кiмнату заходили сутiнки i повiльно стелилися вздовж стiн. Темнi одяганки iмператорського сина непомiтно розчинилися в них. Блiдо свiтилося тiльки його рiдне i дуже далеке личко. VII На столi стояв пiсковий годинник з вiдшлiфованого берилу. Через вузеньку шийку сiялася жовтувата тонесенька цiвка пiску, невпинно спадаючи в нижню колбу. Отож iмператор усякчас мав перед очима свого ворога – час. Інколи вiн задовольнявся тим, що перевертав годинник, перше нiж вибiгав пiсок, – дитяча гра. Імператор вiрив у таемниче значення дат, днiв, годин. Вiн повернувся двадцятого березня. Двадцятого березня народився його син. Двадцятого березня вiн колись наказав розстрiляти свого невинного ворога – герцога Енгiенського. Імператор мав добру пам’ять. Мертвi – так само. Скiльки ще часу потребують мертвi, щоб помститися? Імператор чув плин годин i пiд час розмов iз мiнiстрами, друзями та радниками, i тодi, коли народ пiд вiкнами надворi вигукував радiснi заклики. Терплячий, розмiрений i монотонний голос годинника був гучнiшим за виття i галас юрби. Імператор любив його бiльше, нiж голос народу. Народ – ненадiйний друг, час – вiрний надiйний ворог. У вухах iмператора ще лунали ненависнi крики, коли десять мiсяцiв тому, розбитий i безсилий, вiн покидав краiну. Кожен радiсний вигук юрби болiсно нагадував йому про всi ненависнi вигуки iншого тлуму. Ох, вiн усе-таки мусить утримувати тих, хто вагаеться, навiть у брехунiв створювати враження, нiби вони не брешуть йому, навiть нелюбим засвiдчувати, нiби вiн любить iх. Вiн заздрив своему вороговi, старому i незграбному королю, що втiк вiд нього. Король урядував iм’ям Бога i пiдтримував мир завдяки своiм предкам. Натомiсть вiн, iмператор, змушений воювати. Вiн тiльки генерал своiх солдатiв. VIII Був лагiдний квiтневий ранок. Імператор покинув палац. Вiн iхав верхи по мiсту в сiрому солдатському плащi, на бiлому конi, в бойових i все-таки вишуканих чоботях iз м’якоi юхти, на яких поблискували срiбнi остроги, вправний i небезпечний, у чорному капелюсi на опущенiй головi, що вряди-годи несподiвано смикалась угору, немов iмператор раптом виходив iз глибокоi задуми. Вiн iхав ступою. Кiнь розмiрено й тихо вицокував на камiннi. Людям, якi бачили, як iде iмператор, у тупотi копит бiлого огира вже вчувався розмiрений i люб’язний поклик тих небезпечних барабанiв, якi закликають на вiйну. Люди зупинялися, скидали капелюхи i кричали: «Хай живе iмператор!» – зворушенi, враженi й трохи наляканi його виглядом. Цей його сьогоднiшнiй образ вони знали з багатьох тисяч зображень, почеплених у iхнiх кiмнатах та кiмнатах друзiв, вiн прикрашав краi тарiлок, iз яких вони iли щодня, чашки, з яких вони пили, металевi рукiв’я ножiв, якими нарiзали хлiб. То був знайомий, рiдний, – атож, рiдний, – образ великого iмператора в сiрому плащi та чорному капелюсi на бiлому огирi. Тому люди часом навiть лякалися, побачивши цей образ живим: живого iмператора, живого коня, справжнiй плащ, реальний капелюх. Імператор iхав досить далеко попереду вiд свого почту, генерали та мiнiстри в пишному вбраннi iхали вслiд за ним на шанобливiй вiдстанi. Добре молоде сонячне сяево сiялося крiзь свiтло-зеленi, свiжi крони дерев обабiч вулиць i в паризьких садках. Похмурим чуткам, якi надходили з багатьох районiв краiни, людям сьогоднi не хотiлося вiрити. Вже чимало днiв точилися розмови про повстання вiрних у краiнi королю вiйськ проти iмператора. Подейкували, що могутнi свiту цього ухвалили знищити iмператора, а разом з ним i Францiю. На всiх кордонах краiни стояли готовi до битви вороги, наганяючи страх. Імператриця жила у Вiднi, в домi свого батька, австрiйського iмператора. Вона не повернулася додому, ii до Францii не пустили. У Вiднi тримали в полонi й сина iмператора. На всiх кордонах Францii вже чигала смерть. І все-таки цього ясного дня люди охоче забували про лиховiснi чутки, вiйну на кордонах i смерть на чатах. Вони були схильнi покладатись на добрi новини, про якi писали в газетах. Тепер вони бачили, як по мiсту iде iмператор, точнiсiнько такий, якого, як здавалося, вони знали, – могутнiй i замислений, розумний, величний i вiдважний, володар битв, – iде серед молодоi весни паризькими вулицями, тож iм видавалося цiлком природним, що небо прихильне до них та iмператора, i вони всiею душею вiддавались вiдраднiй мелодii цього щасливого дня та своiх радiсних серць. Імператор iхав у Сен-Жермен, то був день параду. Імператор зупинився. Скинув капелюха. Привiтав зiбраний там люд Сен-Жермена, робiтникiв i солдатiв. Вiн знав, що простолюд любить його чорне гладеньке волосся i рiвнi пасма, якi свавiльно, проте м’яко спадали йому на чоло. Перед бiдними i простими людьми вiн видавався бiднiшим i простiшим, коли стояв перед ними без капелюха. Сонце наближалось до полудня i вже припiкало оголену голову. Імператор стояв непорушно. Вiн змусив i коня, i себе до недвижностi пам’ятника, вплив i силу якоi вiн знав уже багато рокiв. Вiд юрби, де яснiли сотнi червоних жiночих хусток, здiймався добре знайомий кислуватий i жирний запах поту, огидний дух злиднiв пiд час свят, запах iхнього радiсного збудження. Імператор розчулився. Вiн тримав капелюха в руцi. Вiн не любив народ, не довiряв його радостi, захвату i запаху. А проте всмiхався, непорушно сидячи на бiлому конi, – улюбленець народу, iмператор i камiнь. У застиглих каре стояли солдати, його ветерани. Якi вони однаковi – фельдфебелi, капрали, ефрейтори – всi, кого пощадила смерть i хто знову повернувся до своiх звичних мiщанських кислуватих злиднiв. Імператоровi спадало на гадку одне iм’я за iншим. Декого вiн добре пам’ятав i мiг би гукнути того чи того. Та його серце не озвалось жодною нотою. Вiн соромився. Люди любили його, i вiн соромився, що його люблять, бо до тих, хто любив його, мiг пройматися лише спiвчуттям. Вiн сидiв на осяяному сонцем, а отже, вдвiчi сяйливiшому бiлому конi, з непокритою головою, мов придавлений галасом i криками. Ветерани в каре забили тепер у барабани. Як добре, що вони барабанять! Тепер iмператор махнув капелюхом, ослабив вузду i зменшив тиск гомiлок так, щоб кiнь зрозумiв його й затанцював на мiсцi; потiм заговорив, i людям у юрбi здалося, нiби щойно почутi барабани промовляють людською, iмператорською мовою. – Моi друзi, – почав iмператор, – товаришi моiх битв i перемог, свiдки мого щастя i нещастя… Кiнь нашорошив вуха i ворушив тихенько переднiм копитом у такт словам iмператора. Сонце стояло опiвднi, свiтило молодо й лагiдно. Імператор насадив на голову капелюха i спiшився. IX Пiдiйшов до людей. Їхня любов пiдступила до нього з iхнiм вiддихом, потужно променилася з iхнiх облич, як сьогоднi сонце з небес, i йому раптом здалося, нiби так буде завжди. Тiеi митi iмператор бачив себе так, як бачили його шанувальники на тисячах портретiв, на тарiлках i ножах, на стiнах кiмнат, – уже як мiф i ще живого. Довгi мiсяцi у вигнаннi iмператор тужив за цим народом. То був народ Францii, тож вiн знав його. Народ блискавично був готовий i любити, i ненавидiти. Був святковий i глузливий, легко захоплювався, його було важко переконати, вiн був гордий у злиднях, великодушний у щастi, довiрливий i легковажний у перемозi, озлоблений i мстивий серед лиха, грайливий i дитинний пiд час миру, нещадний i нездоланний у битвi, швидко розчаровувався, був водночас довiрливий i недовiрливий, забудькуватий i схильний легко примирятися завдяки гарному слову, завжди готовий до сп’янiння i неодмiнно залюблений у помiркованiсть. Це був народ галлiв, народ Францii. Отож вiн любив iмператора. Імператор уже не вiдчував недовiри. Люди обступили його. Кричали поблизу вiд нього: «Хай живе iмператор!» – коли вiн стояв помiж них, серед них, i здавалося, нiби люди, поки вiн стоiть серед них, прагнули довести йому: вони теж нiколи не забували, що вiн iхнiй iмператор. Вiн був iхнiм сином i iхнiм iмператором. Імператор обняв одного лiтнього унтер-офiцера. Той чоловiк мав похмуре, жовтувате, смiливе кiстляве обличчя, шпакуватi, обвислi й ретельно розчесанi вуса, був вищий вiд iмператора на цiлу голову, i, поки вони стояли обнявшись, здавалося, нiби iмператор вiддався пiд захист худого i кiстлявого ветерана. Унтер-офiцер схилив голову лiворуч, а оскiльки йому перешкоджали i власний зрiст та незграбнiсть, i невисока та опасиста постать iмператора, цей рух видавався трохи смiховинним, але дав змогу iмператоровi поцiлувати його в праву щоку. Імператор вiдчув запах жовтуватоi шкiри, гострого оцту, яким ветеран змастив свiжопоголенi щоки, поту, що крапелинками спадав йому з чола, а також тютюну, яким тхнуло з його рота. Раптом увесь народ став iмператоровi близьким i рiдним. Так, солдатам, тим дивовижним воiнам французькоi краiни, був властивий запах народу; так пахла сама вiрнiсть, солдатська вiрнiсть: потом, тютюном, кров’ю i оцтом. Цiлуючи одного солдата, iмператор цiлував та обiймав увесь народ, удихав його запах, запах усiеi своеi Великоi армii, всiх полеглих i тих, хто вижив. Тим часом народовi, що бачив, як довгов’язий, худий i кiстлявий унтер-офiцер обiймае i немов захищае опасисте й куце тiло iмператора, здавалося, нiби вiн увесь стоiть там в обiймах iмператора, нiби вiн сам обiймае iмператора. Сльози наповнили очi глядачiв, i вони хрипкими голосами заревiли: «Хай живе iмператор!» Бажання плакати здушило iхнi радiснi горлянки. Імператор опустив руки. Ветеран вiдступив на три кроки назад i виструнчився. Пiд його кущавими, пишними бровами свiтилися маленькi чорнi очi – вiдданi й небезпечнi вогники вiрностi. – Де ти воював? – запитав iмператор. – Мiй iмператоре, пiд Йеною, Аустерлiцом, Ейлау, Москвою, – вiдповiв унтер-офiцер. – Як тебе звуть? – запитав iмператор. – П’ер-Антуан Лавернуаль! – прогримiв унтер-офiцер. – Я дякую вам, – проказав iмператор гучним голосом, тож його мали чути всi, – лейтенанте П’ере-Антуане Лавернуалю! Новий лейтенант знову виструнчився. Вiдступив ще на крок назад, пiдняв свою худу смагляву руку, помахав нею, мов прапором, i вигукнув здушеним голосом: «Хай живе iмператор!» Знову став у шерегу товаришiв, звiдки його витягнув iмператор, i пiвголосом розповiдав усiм, хто зiбрався навколо: – Ви тiльки подумайте, вiн одразу впiзнав мене! Ти, мiй любий Лавернуалю, сказав вiн, був пiд Єною, Аустерлiцом, Ейлау i Москвою! Ти ще не маеш нiякоi вiдзнаки. Ти матимеш ii. Я призначаю тебе лейтенантом. – Вiн знае нас усiх, – проказав один з унтер-офiцерiв. – Вiн не забув нiкого! – додав другий. – Вiн упiзнав його, – шепотiли десятки солдатiв. – Вiн знав його прiзвище. Знав навiть обидва iменi. П’ере-Антуане Лавернуалю, сказав вiн, я знаю тебе. Імператор тим часом знову сiв на коня. Лавернуаль, думав вiн, бiдолашний довгов’язий Лавернуаль! Щасливий Лавернуаль! Імператор зняв капелюха i, видимий усiм, пiдвiвшись на стременах, крикнув голосом, який звик, щоб його чули й розумiли серед гуркоту гармат: – Паризький народе! – вигукнув вiн. – Хай живе Францiя! Імператор повернув коня. Всi ринули йому вслiд – i вiдокремили його, сяйливого коня i сiрий плащ вiд iмператорського почту. За iмператором пiшла не одна сотня людей: чоловiкiв у мундирах i в цивiльному, а також жiнок у червоних хустках, що яскрiли пiд юним сонцем. X Імператор повернувся додому, присоромлений, утомлений i скорботний. Завжди вiн змушений обiймати невiдомих бiдних людей, давати iм титули й ордени, щоб вербувати i купувати iх. Вони любили його, а йому були байдужi. Імператор соромився. Обiймати ще одного Лавернуаля! Невже i цього звуть Лавернуаль? У Великiй армii було багато тисяч унтер-офiцерiв, чотириста тисяч солдатiв. Вiн, великий iмператор, соромився малих лавернуалiв… XI Імператор наказав, щоб у кожному мiстi краiни дали по сто гарматних пострiлiв. То була його мова. Отак вiн повiдомив народовi, що одержав перемогу над повсталими ворогами – друзями короля. Гармати прогримiли в усiй краiнi, i iм вторувало могутне вiдлуння. Люди давно вже не чули гарматного ляскоту. А тепер, почувши, злякалися. Вони знов упiзнали голос нещадного iмператора, що повернувся в краiну. Навiть про мир вiн повiдомляв пострiлами. Брат iмператора казав: – Було б краще звелiти бамкати в дзвони, а не стрiляти з гармат. – Так, – погодився iмператор, – я люблю дзвони, i ти знаеш про це. Я б охоче послухав iх. Але зi дзвонами я ще почекаю. Я звелю бити в них, коли переможу могутнього, справжнього ворога. – Кого ти маеш на увазi? – запитав брат. – Увесь свiт, – повiльно i врочисто мовив iмператор. Брат пiдвiвся. Тiеi митi вiн боявся всього свiту, що був ворогом iмператора, а водночас боявся i брата, що мав за ворога цiлий свiт. Ще надворi, перед дверима, перше нiж зайти, вiн проймався спiвчуттям до iмператора i вiдчував страх за нього, й вирiшив не виявляти перед його обличчям анi страху, анi спiвчуття. А тепер, стоячи перед iмператором, вiн, як уже вiддавна, скорився i його поглядовi, i голосу. Братовi здавалося, нiби вiн – один iз безiменних гренадерiв могутнього iмператора. – Сядь, – мовив iмператор, – маю сказати тобi щось дуже важливе. Тiльки тобi, тобi одному я можу сказати це. Я б краще звелiв бити в дзвони, але наказав стрiляти з гармат, бо дзвони були б брехнею, – брехнею i обiцянкою, якоi я не можу дотримати. Брате, миру ще немае! Я хочу, щоб люди звикли до гармат. Я б хотiв миру, а вони змушують мене до вiйни. Всi посли всiх краiн давно б уже покинули Париж, якби мiй поштмейстер не затримав iхнiх коней. Вони акредитованi в короля. Вони не гостi народу Францii та ii iмператора. Ох, вони ненавидять мене ще дужче, нiж я зневажаю iх! На кордонах вони ловлять моiх посланцiв. До iмператрицi не доходить жоден мiй лист. Ох, брате! Коли походиш iз такоi родини, як наша, то знаеш великий свiт не дуже добре. Це наша помилка, брате, помилка неродовитих. Я принизив королiв, але вiд того, що iх принижую я, такi, як я, такi, як ми, вони меншими не стають. Це робить iх мстивими, i вони прагнуть помсти. Останнiй iз моiх гренадерiв мае бiльше шляхетностi, нiж вони. Перемогти жалюгiдних повстанцiв у краiнi було легко. Така перемога не заслуговуе бамкання дзвонiв. Є ще бiльше ворогiв навiть у краiнi – депутати. Вони не народ, але народнi обранцi. Нацiональнi збори. Я пiдпорядкований iм. Але тiльки я можу прагнути свободи, тiльки я, бо я досить могутнiй, щоб берегти ii. Я iмператор французiв, бо я iхнiй генерал. – Отже, ти воюватимеш, – тихо виснував брат. – Воюватиму, – кивнув iмператор. XII Імператор потребував триста тисяч нових рушниць. Вiн звелiв виготовити iх. На всiх заводах краiни почали гамселити молотами, кувати, виливати, паяти i зварювати метал. Для нових трьохсот тисяч рушниць були потрiбнi люди. Хлопцi всiеi краiни покидали своiх наречених, матерiв, дружин i дiтей. Імператор потребував провiанту. Пекарi всiеi краiни заходилися з потрiйним завзяттям випiкати хлiб, який довго не черствiв, а рiзники краiни стали засолювати м’ясиво, щоб воно довше зберiгалося, а всi горiлчанi майстри курили в десять разiв бiльше горiлки, цього напою битв, який робить боягузiв смiливими, а смiливих ще смiливiшими. Імператор наказував, наказував. Вiн тiшився послухом свого народу i черпав iз тiеi втiхи силу вiддавати новi накази. XIII Ішов рясний дощ, коли iмператор переiхав до iншого палацу – Єлисейського, що стояв за мiстом. Годi було щось почути, крiм гучного й невпинного спадання дощових потокiв на густi крони дерев у парку. Не чути було голосiв мiста i вiрних та настирливих вигукiв народу: «Хай живе iмператор!». То був добрий i теплий дощ на початку весни. Поля потребували його, селяни благословили його, земля охоче й тужливо вiддавалася йому. Натомiсть iмператор думав про те, що дощ мае властивiсть пом’якшувати грунт, тож солдатам буде не дуже легко йти вперед. Дощ намочуе солдатськi мундири. Дощ робить ворога майже невидимим (за певних обставин). Вiд дощу солдати мокрi та хворi. Якщо плануеш похiд, потрiбне сонце. Сонце робить людей бездумними i веселими. Сонце п’янить солдатiв i прояснюе голови генералам. Дощ стае в пригодi тiльки вороговi, що не нападае, а чекае нападу. Дощ перетворюе день у наполовину нiч. Коли дощить, тi солдати, що були селянами, думають про рiднi поля, а потiм про дiтей i дружин. Дощ був ворогом iмператора. Уже цiлу годину вiн стояв коло вiдчиненого вiкна i з утомленою та покiрною зосередженiстю дослухався до невпинного ляпотiння. Вiн бачив усю краiну – ту, чиiм iмператором i верховним володарем вiн був, – подiлену на ниви, садки й лiси, на села i мiста. Вiн бачив тисячi плугiв, чув, як розмiрено дзвенять коси i швидко та коротко шурхають серпи. Бачив чоловiкiв у клунях, хлiвах, повiтках, млинах, кожен чоловiк зi спокiйною любов’ю вiддавався працi, чекав на гарячий суп увечерi пiсля роботи, а потiм на солодкий сон в обiймах дружини. Сонце i дощ, вiтер i день, нiч i туман, тепло i холод були знайомi селянам, становили добрий або прикрий дар небес, в усякому разi, щось майже рiдне. Інколи з глибин душi iмператора пiднiмалася давня туга, якоi вiн нiколи не вiдчував у бурхливi роки своiх перемог i поразок, – туга за землею. Ох! Його предки теж колись були селянами! Імператор, стоячи обличчям до вiкна, лишився на самотi з сутiнками. В кiмнату тепер заходив гiркий дух землi i листя, змiшаний iз солодким запахом каштанових свiчок та бузкових китиць, iз вологим подихом дощу, що вiдгонив в’ялiстю i далекими водоростями. Милий шелест пронизував лагiднi сутiнки, дощ, вечiр i парк мирно розмовляли мiж собою. Такий, як був, iз непокритою головою, iмператор вийшов iз кiмнати. Вiн хотiв у парк, вiдчути солодкий дощ. У палацi вже всюди горiли вогнi. Серед яскравого свiтла iмператор швидко, мало не гнiвно ступав з опущеною головою повз охоронцiв. Вийшов у парк i знай походжав, заклавши руки за спину, вперед i назад лише по однiй короткiй широкiй алеi й дослухався до жвавоi розмови дощу i листя. Раптом праворуч, у густiй пiтьмi дерев iмператор почув звук, який видався йому дивним, ба навiть пiдозрiлим. Вiн знав, що е люди, якi прагнуть убити його. Якусь мить думав, що для такого iмператора, як вiн, це був би смiховинний кiнець: стати жертвою жалюгiдного замаху серед мирного парку пiд час безглуздого доброго дощу. Вiн ступив мiж дерева на вже мокру землю в той бiк, звiдки, здавалося йому, долинув голос, i, приголомшений i водночас зрадiвши, побачив за пару крокiв вiд себе жiнку. Їi бiлий чепчик полискував. – Пiдiйди! – гукнув iмператор. – Пiдiйди! – гукнув вiн знову, бо жiнка не ворушилася. Тепер вона пiдступила ближче i стала перед iмператором, мабуть, за два кроки вiд нього. То була, безперечно, служниця. Мабуть, подумав iмператор, вертаеться вiд якогось чоловiка. Вiдомi пригоди! (Такi звичайнi, цiлком звичайнi пригоди розважали iмператора.) – Чого ти хочеш? – запитав iмператор. – І що ти тут робиш? Жiнка не вiдповiдала, а тiльки опустила голову. – Вiдповiдай! – наказав iмператор. – Пiдiйди ближче! Жiнка пiдiйшла до нього близесенько. Тепер iмператор уже бачив ii. Таж, певне, це одна з дiвчат його челядi. Жiнка стала навколiшки, просто на мокру землю, але голову не пiдводила. Їi коси ворушилися майже на рiвнi халяв iмператорських чобiт. Імператор нахилився до неi. Тепер вона нарештi щось сказала. – Імператоре! – мовила жiнка. А потiм додала: – Наполеоне! Мiй iмператоре! – Встань! – наказав iмператор. – Кажи, що сталося? Жiнка вiдчула в його голосi нетерпiння i небезпеку. Пiдвелася. – Розповiдай! – наказав iмператор. Узяв ii за руку й повiв на алею. Зупинився, пустив ii i наказав ще раз: – Розповiдай! Тепер у свiтлi, яке падало з вiкон на алею, вiн бачив, що жiнка молода. – Я накажу покарати тебе! – розсердився iмператор i водночас погладив рукою мокре обличчя жiнки. – Хто ти? – Анжелiна П’етрi! – вiдповiла жiнка. – З Корсики? – запитав iмператор. Прiзвище було знайоме йому. – З Аяччо! – прошепотiла жiнка. – Геть! Мерщiй! – звелiв iмператор. Жiнка розвернулася, пiдняла обiруч сукню, побiгла по жорствi i зникла за рогом. Імператор поволi йшов далi. Аяччо, думав вiн. Анжелiна П’етрi з Аяччо! Імператор наказав слузi перевдягти його. Сьогоднi вiн iхав в Оперу. Приiхав посеред другого акту. Стояв випростаний у ложi з капелюхом на головi. Понад оксамитовим темно-червоним бортиком сяяв слiпучий фрагмент його бiлих, мов снiг, штанiв для iзди верхи. Люди пiдвелися i прикипiли очима до бортика, а оркестр заграв «Марсельезу». – Хай живе iмператор! – гукнув зi сцени якийсь актор. Уся зала вiдлунила: – Хай живе iмператор! Імператор кивнув головою i вийшов iз ложi. На порозi обернувся до ад’ютанта й мовив: – Занотуйте: Анжелiна П’етрi з Аяччо. І одразу знову забув iм’я. Лише думав: Аяччо. XIV Імператор потребував зброi, солдатiв i великого параду. Перед обраними представниками народу, яких вiн зневажав, перед солдатами, яких любив, перед священиками вiри, якоi не шанував, i перед паризьким людом, чиеi любовi боявся, iмператор вирiшив постати як оборонець краiни i свободи. Цього дня на кiлька годин зупинилися всi верстати, на яких готували вiйну. Спочивали ковалi та слюсарi. Натомiсть мiрошники, пекарi, рiзники i тi, хто курив горiлку, працювали для свята. Того дня солдати мали вдягти новi мундири, пошитi iм для вiйни. Церемонiймейстер склав план величноi i нудноi церемонii. Свято вiдбулося першого червня. Той день був одним iз найтеплiших пiсля повернення iмператора, гарячим i зрiлим лiтнiм днем. Спека стояла незвичайна, ще нiколи не бачена такоi пори року. Той рiк узагалi засвiдчував квапливу зрiлiсть. Уже вiдцвiв бузок. Швидко щезли хрущi. Невдовзi буйно розрослося темно-зелене листя каштанiв. У лiсах давно вже достигали суницi. Часто спадали бурi, лютуючи, мов у розпалi лiта. Сонце пекло, його сяево було нещадним. Навiть у яснi, безхмарнi днi ластiвки лiтали дуже низько, майже над бруком вулиць, хоча в iншi роки лiтали так тiльки перед самим дощем. Люди то тут, то там, i тихо, й на повен голос говорили про неминуче лихо. Газети всiеi краiни запевняли, що буде мир. Проте в усiх селах та мiстах забирали в рекрути i знову брали до вiйська ветеранiв. Люди зi страхом прислухалися до ревного гупання ковальських молотiв, що кували зброю, з жахом чули вiд рiзникiв про державнi замовлення, а на плацах спостерiгали лиховiсне завзяття муштрованих солдатiв. Тож люди цього святкового дня збиралися, хоч i з цiкавiстю, але невдоволено. На широкiй площi вже почалося святкування. Прийшли представники вiд кожного полку: офiцери, унтер-офiцери, солдати. Двiстi воякiв несли сяйливi iмператорськi орли з латунi та золота; в одному мiсцi стояли кавалери орденiв Почесного легiону, в другому – державнi радники, в iнших мiсцях – унiверситетськi професори, суддi, мiськi радники, кардинали, епископи, iмператорська гвардiя i нацiональна гвардiя. Блищали шаблi i багнети сорока п’ятьох тисяч озброених людей. Гримiла сотня гармат. Навколо зацiпенiв простолюд – незлiченний, безiменний, цiкавий, злиденний i завзятий. Сонце дедалi нещаднiше пекло широкий, позбавлений тiнi плац. Вiд часу до часу долинали сувора команда, короткий барабанний дрiб, оглушливi сурми, брязкiт зброi, глухi удари прикладiв об землю. Люди чекали. І щоразу жорстокiше пряжило сонце. Згодом почули, що прибувае iмператор. Вiн iхав у позолоченiй каретi, запряженiй восьмериком коней, бiлi султани на iхнiх головах колихались, немов пустотливi й гордi срiбнi вогники; обабiч карети iмператора iхали верхи його маршали. Пажi були вбранi в зеленi, червонi та золотi шати. Позаду iхали драгуни i кiннi гренадери. Прибув iмператор. Його навряд чи впiзнавали в перламутровiй мантii, в бiлих сатинових штанах, у чорному оксамитовому капелюсi з бiлими пiр’iнами. Імператора навряд чи впiзнавали в супроводi його братiв у бiлому вбраннi. Імператор пiднявся на трибуну, на той надмiру пiднятий трон. Обабiч вiд нього стояли брати, нижче вiд нього – канцлер, мiнiстри i маршали. Їх усiх навряд чи впiзнавали: надто вже пишно вони вирядились. Сам iмператор почувався таким самотнiм, як ще нiколи в життi. Вiдчував, що його не впiзнали. Стояв сам на пiднесеному тронi, пiд синiм небом i пекучим сонцем, високо над народом i солдатами, мiж небом, що було широким, синiм, безхмарним i загадковим, i слухачами, якi купчились не менш широкою i загадковою масою. Імператор заговорив. Вiн довiряв силi свого голосу. Але сьогоднi навiть власний голос видавався йому чужим. – Ми не хочемо короля! – кричав вiн. – Його прагнуть утвердити нашi вороги. Змушенi вибирати мiж вiйною i ганьбою, ми вибираемо вiйну… Ще два днi тому, коли iмператор написав цi слова, вони видавалися йому простими i очевидними. Вiн знав французiв. Честь була iхнiм богом, а ганьба – дияволом. Вони були найкращими солдатами у свiтi, бо ними командувала богиня честi, найнещаднiша володарка воiнiв. А якому боговi корився вiн сам, iмператор? Це питання стало дошкуляти йому, поки вiн чужим голосом виголошував свiй манiфест. Вiн уперше промовляв до французiв iз надмiру високоi трибуни, вперше вбрався в перламутрову шовкову мантiю, вперше мав на головi чужого капелюха з чужими пiр’iнами. Вiн уперше, здавалося йому, вiдчував невблаганну пустельну порожнечу фiзичноi самотностi. Ох! То була не та самотнiсть, що завжди видавалася йому бажаною i рiдною. Аж нiяк не самотнiсть могутнього, або зрадженого, або вигнаного, або приниженого. Тут, на тiй надмiру високо пiднятiй трибунi, панувала самотнiсть людини, яку покинули геть усi. Великий iмператор на своiй височiнi почувався злиденним. Не мiг роздивитися жодного з багатьох тисяч облич. Лише понад головами, понад шапками, двокутними i звичайними капелюхами, бачив ген удалинi невпiзнанне обличчя маси, яку називають народом. Власнi слова звучали йому, мов чужi та пустi, а iхня врочистiсть видавалася йому не менш моторошною, нiж його самотнiсть. Імператор почувався на тiй трибунi, немов на дивному i смiховинному пристроi, немов стояв водночас i на тронi, й на дибах. Його одяг був театральним костюмом, людська юрба – публiкою, а рiзнi достойники й вiн сам – достеменними акторами. Вiддавна вiн мав звичку промовляти помiж солдатiв, одягненим у свое звичайне вбрання, вiдчувати вiддих зiбраних навколо нього людей, такi звичнi йому солдатськi запахи поту i тютюну, гострий дух шкiри i кусливi пахощi вакси для чобiт. А тепер вiн стояв високо понад тими запахами, злиденний i величний, пустий i в чужому вбраннi, сам пiд розжареним сонцем. Навiть невагомi пiр’iни на капелюсi давили страшним тягарем, здавалося, тi пiр’iни з непотрiбного, безглуздого й важезного свинцю. Імператор раптом зняв капелюха, просто-таки зiрвав його з голови. Тепер люд зусiбiч бачив його знайоме, темне лискуче волосся. Потiм могутнiм порухом скинув iз плечей мантiю, i здавалося, нiби плечi самi вiджбурнули ii, дарма що це могли зробити тiльки руки. Тепер усi бачили iмператора в його звичайному мундирi, точнiсiнько таким, яким зображували його на сотнях тисяч стiн, на тарiлках, ножах, в усiх трактирах, в усiх хатинах багатьох краiн. І змiненим голосом, тобто своiм давнiм i добре знайомим, гукнув: – І ви, солдати, моi брати в життi i перед смертю, товаришi моiх перемог… Запанувала цiлковита тиша, i тiльки голос iмператора гримiв у гарячому повiтрi. Депутати i достойники вже не слухали, а прагнули зайти в затiнок. Натомiсть народ i солдати стояли надто далеко вiд iмператора й розумiли лише кожне трете слово. Зате бачили тепер iмператора таким, яким любили його. Отож крикнули: – Хай живе iмператор! Імператор похапцем закiнчив промову. Збiг сходами вниз назустрiч крикам зiбраного люду. А в церемонiалi передбачали, що вiн мав зiйти тими сходами з поважною повiльнiстю. Та його опанувало нетерпiння людини, яка повернулась додому. Вiн надто довго цiпенiв там, нагорi, мов вигнанець iз рiдного краю. Вiн ступав дедалi швидше. І вже бiльше схожий на солдата, нiж на iмператора, майже зiскочив з останньоi сходинки на землю. Угорi, на покинутiй трибунi, виднiла млява i жалюгiдна, перламутрова мантiя iмператора, його злиденна й пишна помилка, якоi вiн позбувся. А капелюха з бiлими пiр’iнами пiдхопив хтось iз достойникiв i тепер урочисто й безпорадно нiс його обiруч. Народ i солдати вже юрмилися перед щедрими ятками крамарiв. Уже почали роздавати горiлку, кров’янку i хлiб. Опiвднi все вже давно минулося. А невситиме сонце пекло й далi, врочисте й нестерпно жорстоке. XV Отак урочисто iмператор присягнув французькому народовi захищати свободу. Крiм того, складалося враження, що вiн уже не той колишнiй iмператор-завойовник. Але люди в краiнi чули тiльки брязкiт зброi i спiв солдатiв-ветеранiв, якi пiсля довгих мiсяцiв перерви вернулися в казарми, i молодих рекрутiв. Уже нiхто не сумнiвався, що iмператор змiцнюе армiю. Люди вже не вiрили газетам, якi запевняли: мовляв, невдовзi всi держави свiту замиряться з iмператором. По мiстах i по селах лiтали брехливi чутки, з газетних шпальт, iз вуст лестунiв, пiдслухачiв, плiткарiв i всезнайкiв табунцями злiтали оманливi й барвистi, чарiвнi голуби брехнi й кружляли понад головами солдатiв, що маршували звiдусiль до столицi, а звiдти на пiвнiчний захiд. Отже, мае бути вiйна, а розмальованi крилатi чутки – брехня. Ох, французький народ знав усi ознаки, якi провiщають вiйну! Майже блискавично в усiх закутках краiни знову поширився великий страх. Барвистi голуби, цi брехливi вiсники миру, вже не ширяли в повiтрi, а загинули серед великого страху й похмурого мовчання, серед якого тiльки й можна почути правду, правду про неминучу вiйну. Вночi горiли сторожовi вогнi солдатiв, що спочивали по дорозi на пiвнiчний захiд. Уранцi iхнi сурми пронизували своiм спiвом усю краiну. Солдати йшли маршем по гарячих, сухих шляхах iз квiтучими полями обабiч, бачили, як достигае збiжжя, i запитували себе: чи ще iстимуть вони хлiб нового врожаю? Можливо, вони загинуть ранiше, нiж змелють це зерно, можливо, самi стануть часткою землi, гноем для ланiв, – i хто знае, яких чужих ланiв? Ветерани, що вже брали учать у багатьох вiйнах iмператора, згадували своiх товаришiв, що полягли трупом у чужих краiнах. Усi ветерани знали один одного. Й вiдрiзнялися вiд решти тим, що спiлкувалися мiж собою своерiдною власною мовою, мовою, якоi солдати всього свiту навчаються тiльки перед обличчям смертi. Ветерани мали сотнi тисяч спiльних спогадiв: про бурi i спеку, мiсяць уповнi та вечори, полудень i ранок, а на iконку й криницю, на скирту й череду вони дивилися iншими очима, нiж молодь. – Пам’ятаеш, – мiг сказати котрийсь iз них, – тодi в Саксонii? Там була криниця, коло якоi ми з третьоi роти мали стояти на вартi два клятi й кривавi довгi днi. – Авжеж, – вiдповiдав йому хтось, – криниця, що, як я знаю, стояла за три милi вiд Дрездена… – А як смакувала ковбаса коло Ейлау! – казав хтось третiй. – Ще б пак, – пiдхоплював четвертий, – адже ту ковбасу зробили з доброго огира! – Тодi то був кiнь нашого полковника. – А тепер нас чекае хiба що капiтанський! – А де, власне, полiг той малий i дурний Дегранж? – Мабуть, на Березинi. Вiн був такий малий, що який-небудь старий короп, певне, ковтнув його! – А капрал Дюпюi? – Хай йому бiс, пiд Аустерлiцом! Ти що, пам’ятi вже не маеш? Забув добрягу Дюпюi? Молодi рекрути анiтрохи не розумiли тих розмов. Тiльки знали, що й вони йдуть на смерть. Можливо, думали вони, старшим було легко йти на смерть, бо вони все-таки знали iмператора. А от iм iмператор чужий, а життя близьке. Чому вiн прагне вiйни? Навiщо, куди i чому вони повиннi йти? Але все-таки йшли, йшли та йшли. А йдучи по Парижу й проминаючи палац, де жив iмператор, гукали: «Хай живе iмператор!» Натомiсть вiн, iмператор, був самотнiй. Самотнiй, завжди самотнiй, сидiв вiн перед картами – великими, строкатими i плутаними, своiми улюбленими картами. На тих картах був увесь великий свiт. Увесь великий свiт складався з самих бойовищ. Ох, як легко завоювати свiт, якщо дивитись тiльки на карти, де вiн зображений! На них кожна рiчка – перешкода, млин – опорний пункт, лiс – криiвка, пагорб – спостережний пункт, церква – об’ект атаки, струмок – союзник, а всi лани всього свiту, луки i степи – якi розкiшнi сцени пишних битв! Якi гарнi карти! Вони зображують землю гарнiше, нiж картини. Земля, коли споглядати тiльки карти, видаеться малою, тож ii можна швидко перейти, так швидко, як дасть змогу час, отi дзигарi, якi невблаганно цокають, пiсок, що невпинно сиплеться… Імператор позначав на картах хрестики, зiрки та рисочки, замислившись, немов грав у шахи. Писав цифри то з одного, то з другого боку. Ось убитi, а ось кiлькiсть живих, тут гармати, а там вершники, тут обоз, а там санiтарна частина. Тiльки конi, мiшки борошна, бочки горiлки, вороги, люди, конi, горiлка, валахи, воли, – i люди, люди, люди, щоразу люди. Інколи iмператор пiдводився, вiдходив вiд столу та вiд карт, вiдчиняв вiкно й дивився на великий, широкий плац, де колись вiн, дрiбний невiдомий офiцер, командував багатьма невiдомими солдатами. Багато тисяч дрiбних солдатiв iшли тепер на пiвнiчний захiд. Імператор прислухався до iхнiх пiсень. Чув iхнi барабани. То були ще давнi барабанщики. Чув iхню швидку i тверду ходу. То була дивовижна, проворна й переможна хода французiв, ритм швидких, смiливих нiг, що ходили по шляхах половини свiту: бравих нiг, нiг iмператорських солдатiв, ще кориснiших i потрiбнiших, нiж iхнi руки. У такi хвилини iмператор iз пожадливою втiхою дослухався до вигукiв «Хай живе iмператор!». Із радiстю в серцi знову сiдав за стiл перед картами i червоним, кривавим олiвцем там i там ставив цифри. Вони означали: горiлка, конi, воли, вози, гармати, солдати, – солдати, що саме йшли повз палац i гукали: «Хай живе iмператор!» XVI Імператор давно вже не бачив матерi. Вiн дуже рiдко згадував ii, оту стару жiнку. Тепер прийшов попрощатися з нею, перше нiж рушити на вiйну. Цього вимагали i звичай, i його серце. Незграбно, просто i гiдно мати сидiла в широкому фотелi в затемненiй кiмнатi. Вона любила прохолоднi сутiнки, темно-червонi важкi завiси на зачинених вiкнах, лагiдну захисну тишу замкненого дому з грубими стiнами. Мати була стара i вже не витримувала буяння лiтнього сонця. Син прийшов до матерi перед обiдом. Вiн, здавалося, принiс частку насиченоi сяйливоi спеки, що панувала сьогоднi в мiстi. Серед лагiдних темно-червоних, ледь пронизаних сонцем тiней, якi виповнювали кiмнату, його бiлi, мов снiг, туго напнутi штани полискували занадто яскраво, мало не обпiкаючи очi. Імператор приiхав верхи, його остроги видавали вишуканий, але недоречний i прикрий у цiй кiмнатi дзенькiт. Вiн нахилився, поцiлував руку матерi й зачекав, поки вона поцiлуе його в голову, в нахилене тiм’я. Якусь мить стояв у цiй зiгнутiй, украй незручнiй позi. У своiх завузьких штанах iмператор навряд чи мiг стати навколiшки. М’яка, велика й дуже бiла материна рука кiлька разiв погладила йому волосся. Обое мовчали. – Сину, сядь! – проказала нарештi стара жiнка. Імператор випростався, але й далi стояв, не вiдступаючи вiд матерi. Вона не знала, що тримае його на ногах: шанобливiсть чи нетерпiння. Вона знала свого сина. Вiн був не менш шанобливий, нiж нетерплячий. – Сядь, мiй сину! – повторила вона, i син послухався. Вiн сидiв прямо перед матiр’ю, якраз навпроти вiкна, на його обличчi вiдображувалися темно-червонi, пронизанi сонцем завiси. Мати обернулася до сина всiм тiлом. Довгу мить спостерiгала його. Імператор вiдчував погляд ii вiдкритих ясних очей, дав матерi перевiрити себе. Та й вiн вивчав ii старе обличчя, великi гарнi вуста, гладеньке чоло, де не проступила ще жодна зморшка, тверде пiдборiддя i гарний прямий нiс. Так, немае сумнiву, вiн багато успадкував вiд матерi. Вона мала подобу матерi великого iмператора, яким вiн був. Споглядаючи матiр, вiн пересвiдчився, що пiдтверджено i його обличчя, i майже пiдтверджено долю. Але тепер вiн не мав анi терпiння, анi часу для споглядання. Тихо посунув уперед один чобiт, мати помiтила. – Я знаю, – заговорила вона, i ii голова ледь затрусилася, а голос був скорботний i тихий. – Знаю, – казала вона, – що ти не маеш часу. Ти, мiй сину, нiколи не мав часу. Ти став таким великим через нетерпiння. Стережися, щоб нетерпiння не довело тебе до загибелi. Ти повернувся тепер через нетерпiння. Ти мав би лишатися там!.. – Я не мiг! – вiдповiв iмператор. – Моi вороги надто ненавидять мене. Вони запхали мене на далекий, пустельний острiв. Я мав бути швидшим за них. Я мав заскочити iх зненацька. – Так, заскочити! – мовила мати. – Це твоя манера. Але й чекання мае свою цiннiсть. – Я вже задовго чекав! – вигукнув iмператор. Вiн пiдвiвся. Розмовляв тепер дуже гучно, i його голос звучав уже майже як лайка: – Я не мiг чекати ще довше! – кричав вiн. – Вони б удерлися до краiни, якби я чекав довше! – Тепер уже запiзно чекати… – мовила мати. – Ти тiльки посидь, мiй сину, я, можливо, маю ще тобi щось сказати. Імператор сiв знову. – Мiй бiдолашний сину, – промовила стара жiнка, – я, мабуть, бачу тебе востанне! Я молюся, щоб ти пережив мене. Я нiколи не боялася за твое життя або боялася дуже рiдко. А тепер менi страшно. Я не можу допомогти тобi, бо ти й сам могутнiй. Не можу й порадити тобi, бо ти й сам розумний. Я можу тiльки молитися за тебе. Тепер iмператор опустив голову. Глянув на темно-червоний килим. Зiперся лiктями на своi слiпучi бiлi штани i вперся пiдборiддям у зчепленi руки. – Так, молися за мене, мамо! – сказав вiн. – Якби твiй батько ще жив, – казала далi мати, – вiн придумав би якийсь вихiд. – Батько не зрозумiв би мене! – кинув iмператор. – Мовчи! – вигукнула, майже крикнула мати, i ii металевий, гарний низький голос забринiв. – Твiй батько був великий, розумний, смiливий i скромний. Ти всiм завдячуеш йому. Ти успадкував усi його риси, крiм скромностi. Твiй батько мав терпiння! – Мамо, я маю iншу долю! – вiдповiв iмператор. – Так-так, – пiдтвердила стара жiнка, – ти справдi маеш iншу долю. – Помовчала якусь мить, а потiм заговорила знову: – Сину, менi здаеться, ти постарiшав, як ти почуваешся? – Мамо, я iнколи втомлююсь, – признався iмператор. – Інколи я зненацька вiдчуваю втому. – І яка причина? – Я не звертався до лiкаря. Якщо я покличу лiкарiв, це означатиме, що я смертельно хворий. – Ти витримаеш це? – Я мушу, мамо, мушу. Я повернуся могутнiший, нiж будь-коли. Я переможу iх! Імператор пiдняв голову й дивився просто повз матiр, на мету, яку хотiв бачити тiльки вiн… на переможне повернення. – Нехай Господь благословить тебе! – проказала мати. – Я молитимусь за тебе. Імператор пiдвiвся. Пiдiйшов до староi жiнки й нахилився. Вона перехрестила сина i подала свою бiлу, стару, велику м’яку руку. Вiн поцiлував ii. Лiвою рукою мати обняла сина за шию. Крiзь чорний шовк ii рукавiв вiн вiдчув на шиi лагiдне тепло повних материнських рук. Цiеi митi iмператора опанував смуток. «Я б хотiв отак обняти свого сина, – подумав вiн. – Таж моя мати щаслива, бо мае змогу обняти свого сина!» Одна тепла краплина, друга, третя впали на його нахилене до землi тiм’я. Імператор не наважувався глянути, та, власне, й не мiг, утримуваний фактично лагiдними кайданами материнських обiймiв. Коли мати нарештi вiдпустила сина, i вiн змiг пiдвестися, то побачив, що мати плаче. Вона плакала з незворушним обличчям, жодна риска не змiнилася на ньому. Тiльки з ii великих, широко розплющених очей ненастанно збiгали сльози. – Мамо, не плач… – безпорадно й тихо благав iмператор. – Я плачу з гордостi, – вiдповiла стара жiнка своiм звичайним голосом, неначе зовсiм не плакала. Їi горло, вуста i голос не мали нiчого спiльного з ii сльозами. Мати ще раз перехрестила сина i щось пробурмотiла. А потiм мовила: – Іди, мiй сину! Нехай Господь, мiй сину, благословить тебе, нехай Господь благословить тебе, мiй iмператоре! Імператор ще раз уклонився i мерщiй вийшов. Його остроги видзенькували, чорнi чоботи вилискували, незважаючи на сутiнки в темно-червонiй кiмнатi, а бiлi, мов снiг, штани сяяли яскраво й кричуще. XVII Коли за пiвгодини iмператор iнспектував вiйська паризького гарнiзону, i то востанне перед походом на вiйну, вiн ще вiдчував на тiм’i поцiлунок i сльози староi жiнки, але все-таки йому здавалося, нiби збiгло вже багато часу, вiдколи вiн вийшов iз затiненоi червоноi кiмнати. Солдати паризького гарнiзону були пiдготованi для майбутнього военного походу ретельнiше, нiж решта вiйськ краiни. Навiть рекрути мали здоровi й веселi обличчя добре нагодованих людей. Імператор задоволено дивився в смiливi, молодi та слухнянi очi хлопцiв, нещодавно вперше взятих до вiйська, та в мудрi, вiрнi та вiдданi очi своiх досвiдчених ветеранiв. Їхнi ранцi, шинелi й чоботи видавались мiцними. Чоботи iмператор перевiряв iз подвоеною пильнiстю, майже з любов’ю. Пiд час походу, який вiн задумав, дуже багато залежало вiд чобiт та нiг, майже не меншою, а може, ще й бiльшою мiрою, нiж вiд рук та рушниць. Але iмператор був задоволений i рушницями. Цiвки були щойно змащенi, матово-синi та надiйнi, й полискували лагiдно i грiзно. Яскрiли вiдполiрованi вiстря багнетiв. Імператор повiльнiше, нiж звичайно, майже замислено ходив помiж застиглими рядами i вряди-годи тягнув за гудзик, перевiряючи, чи мiцно вiн тримаеться, за якийсь ремiнець, за портупею, за шнурок. Пiдiйшов до великого польового казана, запитав, яке м’ясо варять сьогоднi, а почувши, що зварили валаха, наказав, щоб i йому дали шматочок. Пiсля свого останнього невдалого походу вiн не куштував баранини з бобами. Взяв олов’яну ложку в якогось сержанта, лiвою рукою пiднiс до вуст скибку хлiба, а правою – повну ложку, стояв, широко розставивши ноги, перед своiми солдатами, i в кожного, хто бачив, як iсть iмператор, тiшилося серце. Очi свiтилися гордiстю й потроеним голодом. Солдатiв охопила шаноблива побожнiсть, якоi вони нiколи не вiдчували пiд час служби Божоi в полi та церквах, у кожному серцi озвалася святкова, дитяча i водночас батькiвська нiжнiсть до iхнього великого iмператора. Вiн був всевладний i водночас зворушливий. Імператор зайшов у каре i, як i завжди, розмовляв iз солдатами, i знову проказував давнi слова, в силi яких так часто пересвiдчувався: слова про ворогiв батькiвщини, про союзникiв ганебного короля, про колишнi перемоги, про аристократiв i полеглих, а зрештою про честь, честь i честь. Офiцери знову подiставали з пiхов шпаги. Полки знову проревiли: «Хай живе iмператор! Хай живе свобода! Хай живе iмператор!» Імператор знову пiдкинув у повiтря капелюха й вигукнув: «Хай живе Францiя!» – i то здушеним голосом, вiдчувши ще бiльшу зворушенiсть, нiж у темному материному салонi. Вiн хотiв ще когось обняти, перше нiж покинути полки, й шукав пiдходящу кандидатуру. Вiн уже надто часто обiймав генералiв, полковникiв, сержантiв i навiть пересiчних солдатiв. Аж тут вiн помiтив малого барабанщика-недолiтка, що iх, добрих синiв його полкiв, було так багато у вiйську, – недолiтка, якого зачали перед якоюсь битвою, мабуть, одразу кiлька батькiв i який народився, певне, в наметi маркiтантки десь у Нiмеччинi, Італii, Іспанii, Росii або Єгиптi. – Пiдiйди, малий! – проказав iмператор. Пiдлiток пiдiйшов разом iз барабаном, вiн не мав часу заховати обидвi палички в петлi i стояв незворушно перед iмператором, ще незворушнiше, нiж який-небудь ветеран. Імператор пiдняв хлопця разом iз барабаном угору, потримав його, похитуючи, якусь мить у повiтрi, щоб усi побачили, а потiм поцiлував у обидвi щоки. – Як тебе звуть? – запитав iмператор. – Паскаль П’етрi, – вiдповiв малий дзвiнким голосом, немов учень, що в школi вiдповiдае вчителевi. Імператор пригадав, що кiлька днiв тому вже чув це прiзвище, але не знав, iз якоi нагоди. – Твiй батько живий? – Так точно, Ваша Величносте! – вiдповiв пiдлiток. – Вiн вахмiстр Тринадцятого драгунського полку. – Занотуйте: вахмiстр П’етрi, – наказав iмператор ад’ютантовi. – Ваша Величносте, перепрошую! – мовив хлопець. – Мого батька звуть Левадур, вахмiстр Левадур! Імператор засмiявся, а разом з ним засмiялися i всi офiцери та солдати поблизу. – А ти знаеш свою матiр? – Ваш Величносте, моя мати – праля при дворi. Імператор раптом пригадав: – Їi звуть Анжелiна? – Так точно, Ваша Величносте, Анжелiна! Усi офiцери та солдати знову засмiялися, але невдовзi споважнiли. – Занотуйте, – наказував iмператор ад’ютантовi, – праля Анжелiна П’етрi. Інспекцiйний обхiд тривав довго. Імператор навмисне затягував його, бо не хотiв повернутися додому зi свiжими спогадами про похмурий материн салон. Коли вiн повернувся до палацу, був уже пiзнiй пополудень, за годину мав початися вечiр, уже сутенiло. Імператор був задоволений минулим днем. Йому здавалося, нiби вiн провiдував матiр не сьогоднi перед обiдом, а колись давно. Пригадав Анжелiну П’етрi, жiночку з хатньоi челядi, яку бачив у нiчному парку. Цей спогад звеселив його, iм’я Анжелiна, ii малий син, що в його армii бив у барабан, i смiлива невимушенiсть, iз якою хлопець назвав справжне прiзвище свого батька, майже зворушували його. Так, це його народ, його солдати! З упевненiстю, якоi не вiдчував уже кiлька днiв, iмператор нахилився над картами на столi. Вiн мав своiх ворогiв, стримував iх, i цього разу, як уже не раз, Нацiональнi збори i мiнiстр полiцii можуть, певне, стати небезпечними для нього. А генералiв та армii вiн здатний перемогти; одне слово, день був чудовий. А що, власне, за день був сьогоднi? Імператора знову опанував його давнiй забобонний настрiй. Вiн пiдiйшов до дверей, розчахнув iх i гукнув у передпокiй: – Який сьогоднi день? – П’ятниця, Ваша Величносте! – вiдповiв слуга Маршандо. Імператор на секунду злякався, вiн не любив п’ятницi. Треба якось перекрити негативний вплив цього дня, i вiн знав для цього непомильний спосiб, про який не раз розповiдала Жозефiна, його колишня дружина. Імператор пригадав iм’я непомильноi ворожки на картах, що так часто провiщала майбутне iмператрицi та йому. – Веронiка Казимир ще в палацi? – запитав iмператор. – Так точно, Ваша Величносте! – вiдповiв слуга. – Приведи ii! – наказав iмператор. Імператоровi видалося добрим знаком, що ворожка ще в палацi. Їi привела покiйна iмператриця Жозефiна. Як i все, що походило вiд неi, стара Веронiка Казимир теж була добра. Імператор виразно пригадував ту гладку стару бабу i з надiею чекав ii. XVIII Про колишню господиню, небiжчицю iмператрицю Жозефiну, яка часто з’являлася Веронiцi Казимир у сновиддях, вона зберiгала вдячний i шанобливий спогад. Тодi вона була звичайною пралею, але ще замолоду стала напрочуд доброю ворожкою на картах. Ще коли великий iмператор був консулом, Веронiка Казимир вичитала на картах, що йому судилося носити корону. Вiдтодi ii не раз ушановували, i то бiльшими, на ii думку, почестями, нiж якого-небудь достойника, мiнiстра чи маршала. Вiд часу до часу вона провiщала майбутне й iмператоровi. Вона була першою пралею iмператорського двору. Веронiка Казимир мала дбати про сорочки з блакитного шовку i мережанi хусточки першоi iмператрицi й про цупкенькi бiлi шовковi сорочки та батистовi хусточки другоi. Долю iмператорського дому вона вичитувала з карт, а iнколи з бiлизни, яку давали iй щовечора. Пiд ii суворим контролем перебували тридцять чотири пралi i обслуга ванних кiмнат. Вона любила вiйськовий послух i за довгi роки служби навчилася мовчати i не ляпати зайве язиком, дарма що вiд природи була балакуча. Щовечора, перше нiж лягти спати i вже роздавши бiлизну пiдпорядкованим iй слугам i служницям, вона сiдала за великий стiл, що тiеi пори, самотнiй i врочистий, стояв у iдальнi, де вже панувала тиша, – адже iй треба було дуже багато мiсця для карт, – i працювала з кiлькома рiзними колодами, дотримуючись якоiсь складноi системи. Інколи такоi пiзньоi пори збиралися й слуги. Вузький i довгий чорний стiл з ебенового дерева з лискучою полiрованою стiльницею справляв похмуре, моторошне враження i скидався на катафалк. Веронiка сiдала за ним i розкладала карти. Дзигарi на рiзних вежах починали бамкати пiвнiч. Тодi вона сидiла нерухомо й чекала, поки вiдбамкають усi дзвони. Зрештою складала рiзнi колоди карт докупи, перев’язувала iх старим засмальцьованим шнуром i пiдводилася, не сказавши нi слова. Нiхто й не запитував ii. Вона вкрай рiдко виказувала таемницi горiшнього свiту, з яким пiдтримувала такi тiснi зв’язки. Вiд митi повернення iмператора Веронiка чекала, поки ii покличуть до нього. Тепер вона почала запитувати карти вже не про долю iмператора, а про свою, тобто чи не забув ii iмператор протягом своеi вiдсутностi. «Нi!» – казали карти. Проте сьогоднi Веронiка була приголомшена й майже злякалася, коли iй наказали йти до iмператора. Вона стояла у великiй пральнi серед своеi челядi, то була пора, коли вона збирала всiх своiх пiдлеглих, чекала слуг iз кошиками бiлизни й тримала в руцi папiрець, де були записанi доручення, накази, догани й застороги. Веронiка одразу заквапилася до своеi кiмнати. Треба було пiднятися сходами, i ii короткi гладкi ноги долали по двi сходинки зразу. Забiгла до кiмнати, пiдступила до невеличкого овального дзеркала мiж двома свiчниками на столi, запалила свiчки, одягла тiльки-но накрохмалений чепчик, сiла й заходилася куцими сильними пальцями пудрити свое жовтувате й дуже м’ясисте обличчя. Капнула собi на груди кiлька крапель лавандовоi олii з освяченоi пляшечки, яку колись подарувала iй ще перша iмператриця, ii господиня Жозефiна, й пiдвелася, задоволена, пахуча й велична, серед хмаринки пудри. Дiстала зi скринi колоди карт, i то впевненим, могутнiм, майже войовничим рухом, немов солдат, що хапаеться за зброю, коли виникла несподiвана сутичка. Тепер Веронiка була готова. Пiсля довгих мiсяцiв перерви вона знову постала перед iмператором. Вiн сидiв за столом перед строкатими i плутаними географiчними картами, якi Веронiка вже бачила кiлька разiв, коли перед великими вiйськовими походами ii викликали й запитували про результат, i це було для неi великою ласкою. Веронiка спробувала зробити кнiксен, який так зграбно виконували дами перед лицем iмператора. Обiруч розвела в боки подiл сукнi, одну ногу вiдставила назад, другу подала вперед, спробувала ступити один крок у цiй важкiй позi й при цьому трохи зiгнути колiно, а коли виконала це все, як здавалося iй, грацiйно, стояла, гладка й випростана, сором’язливо опустивши очi. Вiкна були вiдчиненi. Пiзнi золотаво-зеленi сутiнки лiтнього вечора заходили до кiмнати i змагалися з жовтими i миготливими вогниками трьох свiчок. Долинали тихенький подих вiтру i гучне й ревне сюрчання коникiв. – Пiдiйди! – наказав iмператор. Гладка жiнка похапцем рушила до столу. Похитуючись, гiдно й покiрно пiдступала ближче. Як тужила вона за цiею миттю! З шанобливим трепетом, що виповнив ii перед лицем iмператора, поглядаючи на плутанi географiчнi карти, розкладенi на письмовому столi, вона вiдчувала ще й свое значення, тремтiла перед власною постаттю i перед ушляхетненим i пiднесеним значенням свого робочого iнструменту – гральних карт. Так, вона здригалася на думку, що ii карти не менш важливi, а можливо, ще важливiшi, нiж карти iмператора, i на думку про свою задоволенiсть тим, що найвеличнiший з усiх iмператорiв свiту не менш вражений таемницею ii, Веронiки, карт, нiж дивуе ii таемниця його географiчних карт. Цiеi митi ii покликали, щоб, можливо, визначити долю свiту, яку за iнших обставин визначав тiльки iмператор. І тепер вона стояла в його кабiнетi, вiдчуваючи перед власною особою не менший трепет, нiж перед iмператором. Веронiка й далi не пiднiмала очей. Вони дивились на ii пишнi груди, а бачити щось нижче не мали змоги, хоча сама Веронiка радо дивилася б на пiдлогу – через смирення, гордiсть i збентеженiсть. Крiзь опущенi повiки вона вiдчувала глузливий i усмiхнений погляд iмператора. Немов солдат, Веронiка опустила руки до пухких стегон, нижче вони не опускалися. Вона полюбляла гладенькi столи, – та й потребувала iх, – де не мало лежати нiчого, й хотiла попросити iмператора прибрати географiчнi карти, якi спантеличували ii, проте не наважувалася. – Ну, починай! – мовив iмператор. У кабiнетi вочевидь темнiшало, тiльки де-не-де поставленi свiчки свiтилися своерiдним моторошним свiтлом, яке додавало духу i змiцнювало вiру староi Веронiки в свiй пророчий дар. Тепер вона наважилась пiдняти очi. Побачила блiде, мов вiск, обличчя iмператора, застиглу усмiшку на його обличчi, – власне, труп усмiшки. Почала, впевнено й нешанобливо, розкладати своi засмальцьованi гральнi карти на строкатi географiчнi карти iмператора. Змусила себе забути, що стоiть перед наймогутнiшим iмператором, думала про те, що вона тут на службi горiшнього свiту, й прошепотiла: – Ваша Величносте, будь ласка, знiмiть тричi карти! Імператор тричi зняв карти. На темно-синiх гладеньких сорочках карт вiдображувалися миготливi вогники свiчок. – Що передi мною лежить, – бурмотiла далi Веронiка, – що передi мною летить, що мене обходить i що мене водить, що мене любить i що марудить! Вона швидко змiшала карти короткими проворними пальцями, спритнiсть яких так часто приголомшувала iмператора. – Ваша Величносте, будь ласка, знiмiть ще шiсть разiв! – проказала Веронiка. Імператор шiсть разiв зняв карти. Думав при цьому про свою першу дружину, про небiжчицю Жозефiну i вечори, коли вона намагалася вичитати iз засмальцьованих карт цiеi мадам Веронiки свою долю, його долю, долю краiни i свiту, щоправда, з меншими знаннями, i то своiми довгими, зграбними милими пальчиками. Імператор уже не думав про карти, а поринув у солодкi спогади про померлу дружину. Засмiявся i вже не чув, що бурмоче Веронiка: – Вино направо – не буде поправи; жир чорний лiворуч означае смерть поруч; дзвiнка чорна прийде, небезпека буде; чирва червона далеко вiд нас, кохання швидше за час; жирова краля пiдступае, минае, минае, жирова вiсiмка, жирова вiсiмка… Веронiка замовкла. Раптом зiбрала всi карти. Глянула на iмператора. А вiн задивився вдалечiнь, здаеться, пронизав очима ii огрядну постать, дивився, певне, на свiт, а може, ще й у могилу, в якiй люба його серцю iмператриця Жозефiна тепер гнила й розкладалася. Веронiка мовчала, лiвою рукою судомно притуливши карти до грудей. Імператор, глузливий та усмiхнений, нарештi глянув на неi. – Ну, що, Веронiко, – запитав вiн, – добре чи погано? – Добре, добре, Ваша Величносте! – квапливо запевнила вона. – Ще довгi лiта судилися Вашiй Величностi. Довгi лiта! Імператор висунув шухляду. Там стояли невисокi стовпчики золотих монет, охайнi i блискучi золотi вежi. З однiеi вежi iмператор зняв десять монет, десять дзвiнких наполеондорiв. – Ось, вiзьми на пам’ять, – проказав iмператор. Хтось вiдчинив дверi. Мадам Веронiка притьмом почала виходити задки, судомно намагаючись стримати свiй важкий вiддих. Вiдчувши позаду вже близькi вiдчиненi рятiвнi дверi, Веронiка спробувала ще раз виконати свiй незграбний смiховинний кнiксен. Уже вийшла, дверi зачинилися, i там, перед зачиненими дверима, втрете зробила кнiксен. Потiм гiдно й квапливо пiшла, похитуючись, сходами вниз. На передостаннiй сходинцi була змушена зупинитися. Вперше в життi вона вiдчула, що от-от зомлiе. Поручнi сходiв, на яких вона сподiвалась урятуватися, раптом мов вiдсунулись вiд неi. Зненацька вона важко гупнула на пiдлогу. Двое охоронцiв пiдняли ii. Винесли в парк. Вона отямилась, глянула на солдатiв, пiдвелася й проказала: – Нехай Господь допоможе нам усiм… А надто йому!.. Потiм, важко сапаючи, заквапилася до великоi iдальнi для челядi. Було пiзно, вже подавали страви. XIX Увечерi, коли iмператор покинув свою резиденцiю, щоб iхати на вiйну, купол небес над мiстом був ясний, темно-синiй i всiяний зорями. На вулицi перед парком чекали палкi прихильники iмператора i просто цiкавi. Челядь, дотримуючись шанобливоi вiдстанi, зiбралася коло iмператорськоi карети. Імператор швидко вийшов iз брами, ранiше, нiж передбачали. Слуги ще складали до карети папери, карти, бiноклi. Промчав лакей iз запаленим смолоскипом у руцi. Нiч була досить ясна, сiялось лагiдне срiбно-сине свiтло. Чаднi червонуватi вогники смолоскипiв видавалися непотрiбними й водночас навiвали щось моторошне. А втiм, смолоскипи були невиннi, iх запалили тiльки згiдно з точно визначеним незмiнним розпорядком. Але цiеi митi здавалося, нiби вони нещадно намагаються порушити нiчний зоряний спокiй. Довiрливо шелестiли дерева в парку. Кiлька кажанiв безшумно шугнули понад головами людей, пронизуючи простiр перед освiтленими вiкнами. Панувала цiлковита тиша, незважаючи на рухи й негучнi розмови людей i на тупiт коней та стукiт возiв. Тиша цiеi ночi була могутнiша за будь-який шум. Натомiсть смолоскипи сприймали за очевидне, ба навiть непристойне порушення, виразно долинало потрiскування iхнього полум’я, а згорiла смола пахла так, наче то був запах самоi небезпеки. Імператор видавався втомленим. Вiн працював до останньоi митi. Коли вiн вийшов, зiбранi слуги зацiпенiли. Всi прикипiли очима до нього. В срiбно-синьому сяевi ночi його обличчя видавалося надто вже блiдим. Крiм того, всi думали про те, як зомлiла ворожка на картах Веронiка. Імператор постояв мить на останнiй сходинцi. Довго дивився на небо, немов шукав серед безлiчi зiр свою. Його бiлi штани полискували яскраво й примарно. Чорний капелюх iмператора скидався на хмарку, едину, яка виднiла пiд ясним небом. Імператор стояв непорушно, мов один iз його численних портретiв, сам серед величноi й тихоi лiтньоi ночi, хоча одразу за ним, на вищих сходинках, стояв його почет. Вiн був сам i самотнiй i шукав свою зорю. Імператор обернувся, махнув ад’ютантовi, сказав йому кiлька слiв. Потiм зiйшов зi сходiв i ступив кiлька швидких крокiв до карети. Слуги заревли: «Хай живе iмператор!» І махали йому руками, голими руками. Цей крик приголомшив iмператора. Вiн розвернувся, хоча мав уже намiр сiсти в карету. Ступив крок уперед. Жiнки помiж слуг стали навколiшки. Чоловiки, вагаючись, учинили так само. Вони звикли до цього, думав iмператор, коли вiд’iздив король. Певне, стояли отак навколiшки, коли вiн тiкав вiд мене. – Пiдведiться! – наказав iмператор, i всi встали. Вiн мав сказати ще дещо, цього вимагав театральний закон, що завжди керував ним не меншою мiрою, нiж вiн – своiм вiйськом. Що можна сказати лакеям, слугам i рабам? – Нехай живе свобода! – крикнув iмператор. І всi вiдповiли йому: – Нехай живе iмператор! Перемога! Перемога! Імператор мерщiй розвернувся. Мерщiй сiв у карету. Дверцята карети хряпнули з незвичайною силою. Поряд iз кучером горiв смолоскип. Тихий, майже пестливий ляскiт батога, кiлька синюватих iскор з-пiд кiнських копит. Ось вони вже мчать, уже вилiтають iз парку. Пiд’iхала ще одна карета, куди сiдав почет iмператора. Кожен заходив до карети з суто дiловим незворушним поспiхом. Коли всi зайшли i ще до того, як рушила карета, якийсь лакей погасив смолоскипи, тикаючи iх полум’ям униз у холодну, вогку нiчну землю. А потiм ще й ногою наступав на рештки смолоскипiв, якi ледь жеврiли. Всiм, хто бачив його, здавалося, нiби тiеi митi вiн ховав зовсiм iнший вогонь. Серед служниць у парку тiеi пори була й Анжелiна П’етрi. Книга друга Життя Анжелiни П’етрi I Тiеi пори Анжелiна П’етрi жила помiж найнижчоi безiменноi челядi iмператорського двору. Вона належала до роду, що на своiй корсиканськiй батькiвщинi тiшився повагою i честю. Лише батько Анжелiни став бiдним рибалкою i помер, коли Анжелiнi виповнилося п’ятнадцять рокiв. Тодi багато молодi, юнакiв i дiвчат, покинули острiв Корсику. Вони подалися до Францii, де панував найвидатнiший з усiх корсиканцiв – iмператор Наполеон. У Парижi жила тiтка Анжелiни, Веронiка Казимир, перша праля iмператорського двору, бездiтна добросерда жiнка, що напрочуд добре вмiла ворожити на картах. Про неi в Аяччо ходила чутка, що навiть самому великому iмператоровi вона провiщала результат його битв. Один приятель, старий Бенiто, привiз Анжелiну в Марсель на своему крихiтному вiтрильнику. Оплатив iй поiздку до Парижа i провiв малу до поштовоi карети. Урочисто й скорботно попрощався з нею i так голосно, що мимоволi чули й iншi пасажири, сказав: – Перекажи йому щире вiтання вiд старого Бенiто. Я добре знав його небiжчика батька. Коли вiн запитае, чому я сам не приiхав до Парижа, скажи, що я вже застарий. Якби був молодший, давно б уже приiхав, щоб воювати разом з ним i завойовувати свiт. Замiсть мене в солдати пiшов мiй син. Вони, безперечно, добре знають один одного, мiй син служить у Двадцять шостому полку, – о, то чудовий полк! Їдь собi з Богом i не забудь анi дрiбки з того, що я доручив тобi! Те все старий Кроче доручив переказати iмператоровi особисто. Анжелiна, правда, не змогла виконати доручення. Імператор був недосяжний. А вона мрiяла про iмператора. Його портрет висiв в усiх кiмнатах, той самий портрет, який i на Корсицi вона бачила в усiх кiмнатах. Вiн зображував iмператора, що пiсля виграноi битви на бiлiсiнькому, мов снiг, конi оглядав своi осяйнi вiйська. Його кiнь полискував, очi блищали. Вiн випростав праву руку й кудись показував, у якийсь незбагненний бiк. Імператор мав чудовий вигляд, видавався водночас i далеким, i близьким, добросердим i страхiтливим. Анжелiна була пiдпорядкована наказам Веронiки Казимир. Отже, належала до пiдроздiлу з тридцяти шiстьох слуг i служниць, якi мали дбати про чистий одяг придворних дам та панiв i прибирати у ванних кiмнатах. Вона прала небесно-блакитнi, рожевi та бiлi шовковi сорочки, батистовi хусточки, комiрцi, манжети, тонку постiльну бiлизну, на якiй спало панство, i шляхетнi панчохи, в яких воно ходило. Рано-вранцi, в сiрому туманi пральнi мiж шапликом i казаном вона викручувала i чистила щiткою рiзний одяг, притискала щосили дерев’яний валик до скрученого жмута, потiм розкручувала його i вiшала на мотузки, що, незлiченнi й грубi, обплiтали простiр, створюючи дивовижну мережу, другу, делiкатнiшу стелю з мотуззя. Опiвднi бiлизна вже лежала на широкому столi, висушена, складена, зв’язана, i чекала на свое воскресiння. Тодi Анжелiна, як навчили ii вдома, набирала повний рот води i порскала, роздуваючи щоки, на шовк, полотно i батист. Потiм дужими руками водила праскою, всерединi якоi жарiло деревне вугiлля. Прикладала, щоб перевiрити нагрiвання, змочений палець до дна праски й радiла, почувши сичання. Починала прасувати: спершу цупке полотно, потiм нiжний шовк, далi батист, наостанок складенi багато разiв комiрцi та манжети. Їй здавалося: що ревнiше вона працюе, то ближче пiдступають до неi дами i пани, та й сам iмператор. Сорочку, яку вона прасуе саме цiеi митi, можливо, вже завтра вранцi одягне iмператор. Його слiпучi бiлi штани вона натирала особливою незмивною жирною крейдою. Завдяки ii завзяттю вони завжди яскрiли, мов свiжий снiг. Траплялися днi, коли Веронiка Казимир раптом з’являлася незвичайноi пори, i то в незвичайному вбраннi. Тодi молодi пралi нараз припиняли спiвати. Всi знали, що Веронiка щойно ворожила на картах якiйсь високiй особi. Вона була у важкiй чорнiй шовковiй сукнi, а на шиi на важкому золотому ланцюжку мала отруйно-зелений чарiвний камiнь – нефрит, теж подарунок iмператрицi Жозефiни. Вона стояла, опасиста, незграбна i врочиста, у випарах пральнi перед молодими дiвчатами в бiлому вбраннi й видавалася справжньою чорною жрицею великого iмператора. Якi гвалтовнi подii могла вона напророчити сьогоднi? Долю якоi частини свiту вона передбачила щойно? Двiчi на тиждень Анжелiнi наказували прибрати в палацi ваннi кiмнатi. Спершу вона йшла у ванну iмператора. Бачила на пiдлозi свiжi слiди його мокрих нiг. Удихала запах його тiла з вологих рушникiв i, зацiпенiвши, довго стояла, приголомшена, на мiсцi, забувши про обов’язок. Інколи набиралася незвичайноi смiливостi й пригортала рушник до серця, побожно й потай цiлувала полотно i, дарма що була сама, червонiла. Вона любила найменший зi слiдiв iмператора. Проте боялася випадково зiткнутися з ним. А втiм, iз гiрким розчаруванням у серцi, немов вiн сам пообiцяв iй прийти й не дотримав слова, кiнець кiнцем, виходила з його ванни. Була знищена i водночас ощасливлена. Одного разу iй потрапила до рук звичайна солдатська хусточка, якою iнколи користався iмператор, як i кожен у його армii. То була велика носова хусточка з цупкого полотна. Червона широка кайма обрамляла блакитну середину, яка зображувала географiчну карту. На картi всi мiсця, де воював iмператор, були позначенi червоною фарбою. То була географiчна карта простого iмператорського солдата. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yozef-rot/sto-dn-v-lev-afan-zb-rnik/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
Наш литературный журнал Лучшее место для размещения своих произведений молодыми авторами, поэтами; для реализации своих творческих идей и для того, чтобы ваши произведения стали популярными и читаемыми. Если вы, неизвестный современный поэт или заинтересованный читатель - Вас ждёт наш литературный журнал.