Невідоме Розстріляне Відродження

Невiдоме Розстрiляне Вiдродження Антология Юрiй Павлович Винничук Голодомор – не едина трагедiя украiнського народу. Друга не менша трагедiя – знищення мозку нацii, адже коли знищуеться мозок нацii, то це веде до ii жахливого занепаду. У бiографiчних довiдках про авторiв, твори яких увiйшли до антологii «Невiдоме Розстрiляне Вiдродження», не подано причин арешту та кримiнальних статей, за якими iх судили: всi вони однаковi – якщо не УВО (Украiнська Вiйськова Органiзацiя), яка «ставила своею метою органiзацiю контрреволюцiйних повстанських сил», то «активна контрреволюцiйна дiяльнiсть, спрямована на повалення Радянськоi влади i встановлення украiнськоi буржуазно-демократичноi республiки», а то й зовсiм безглуздi – замах на членiв уряду, праця на iноземну контррозвiдку i т. д. Бiльшiсть прiзвищ цих письменникiв невiдомi ширшому колу читачiв i майже усi твори, якi увiйшли до цiеi антологii, публiкуються вперше пiсля загибелi iхнiх авторiв. На читача чекають цiкавi вiдкриття. Повiсть Петра Голоти «Алькегаль» дуже нагадуе легендарний твiр Венедикта Єрофеева «Москва-Петушкi», де герой перебувае у постiйному контактi з алкоголем, переживаючи рiзнi пригоди. У повiстi Сергiя Жигалка «Нарцис i Геркулан» героями стали двое чортiв. Повiсть Бориса Тенети «Гармонiя i свинушник» була свого часу засуджена як наклеп на советську дiйснiсть i заборонена. Антисоветським виявилося також оповiдання Петра Ванченка «Оповiдання про гнiду кобилу», автор змушений був навiть каятися, що написав його. Читачевi цiкаво буде також познайомитися з невiдомими ранiше поезiями Людмили Старицькоi-Черняхiвськоi i рiдного брата Василя Чумака – Миколи, фантастичним оповiданням Олекси Слiсаренка та багатьма iншими творами, якi не втратили своеi цiнностi й актуальностi i в наш час. Невiдоме Розстрiляне Вiдродження Антологiя Укладач Юрiй Вiнничук Проклятi роки Помолимось за тих, що у розлуцi Помруть, вiдiрванi вiд рiдних хат. Помолимось за тих, що у розпуцi вночi гризуть залiзнi штаби грат, що душать жаль у невимовнiй муцi, за тих, кого веде на страту кат. Над ними, Господи, в небеснiй твердi простри своi долонi милосерднi…     Юрiй Клен. З поеми «Проклятi роки» Величезна трагедiя, яку пережив украiнський народ за весь перiод большевицького панування, ще й досi як слiд не усвiдомлена нами. Тiлевi Уленшпiгелю попiл його батька Клааса бив у груди. Кожному украiнцевi, якщо вiн свiдомий украiнець, а не малорос, повинен бити у груди попiл мiльйонiв невинно убiенних. І цей попiл волае про помсту, про новий Нюрнберзький процес, про те, щоб усi кати були названi поiменно. Голодомор – це не едина наша трагедiя. Друга не менша трагедiя – знищення мозку нацii. Кожне життя, звичайно, дороге, але коли знищуеться мозок нацii, то це веде до жахливого занепаду. Класик японськоi лiтератури Акутагава Рюноске висловив досить жорстоку сентенцiю: «Життя людське не вартуе навiть одного рядка Бодлера». Якби обмежилося тiльки Голодомором, ми б зараз мали iншу Украiну. Якщо порiвняти режим Гiтлера i Сталiна, то однозначно злочиннiшим був сталiнський. Гiтлер не убивав своiх. Хто був незгiдний з його режимом, мав змогу емiгрувати. Сталiн убивав своiх i не тiльки не випускав нiкого, а ще й заманював повертатися «на Родiну». Та тiльки для того, аби потiм усiх тих поворотцiв убити. Сталiн убивав незалежно вiд того, чи ти спiвав йому осанну, чи проклинав. Майже усi розстрiлянi поети заявили себе, як щирi патрiоти советськоi держави. Але це iх не порятувало. Знищено було 90 % усiх украiнських письменникiв, художникiв, науковцiв, не кажу вже про вчителiв, сiльську й мiську iнтелiгенцiю. На волi залишилася жалюгiдна купка, а тi, що звiдали сталiнськi концтабори i мали щастя вийти на волю перед самою вiйною, утекли потiм на Захiд. Іншi ж, виживши пiсля таборiв, у переважнiй бiльшостi замовкли i до лiтератури не повернулися: Олександр Корж, Борис Павлiвський, Іван Шевченко, Петро Горбенко, Михайло Корсун, Петро Голота, Роман Дурбак, Володимир Лопушанський, Григорiй Стеценко, Свирид Мусiяка та iншi. Були й такi, що не звiдали репресiй, але волiли зачаiтися. Сергiй Кушнiренко (народився 1913 року) близький товариш Олени Телiги, автор збiрки вiршiв «Пружiнь» (1938), не загинув у похiднiй групi ОУН, як то пишеться у всiх довiдниках. У 1946 р. вiн оселився iз сiм’ею в с. Михайлiвка на Рiвненщинi. Тут помiняв документи, знищивши паспорт, перервав усi стосунки з колишнiми знайомими, спалив усi фотографii, листи i навiть власну збiрку вiршiв. У всiх документах писав, що освiта у нього п’ять класiв, хоча володiв кiлькома мовами. Працював бухгалтером у колгоспi. Згодом купив будинок у с. Хотинь на Рiвненщинi, там i жив до кiнця своiх днiв. Тривалий час працював продавцем у магазинi, потiм робiтником на мiсцевому цегельному заводi, де й трудився до пенсii. Писати вiн покинув, помер 5 грудня 1984 року. Через шiстнадцять рокiв пiсля смертi Кушнiренка його донька та онука виявили на горищi рукописи у старiй коробцi. Дмитро Геродот (справжне прiзвище Івашина) народився у 1892 роцi, а не в 1882-му. З юнацького вiку заявив себе талановитим журналiстом. Анатоль Гак, з яким вони разом видавали газету, залишив про нього теплi спогади. Д. Геродот окрiм гострих фейлетонiв публiкував i вiршi. У 1920 роцi змушений був тiкати вiд большевикiв. Оселився у Румунii, працював на дипломатичнiй службi в посольствi УНР, дописував до паризького «Тризуба», був головою украiнського комiтету. А далi у всiх довiдниках пишеться, що його доля пiсля 1939 р. невiдома. А тим часом Д. Геродот продовжував жити у Румунii. Знаючи, що його розшукують визволителi, вiн мусив ховатися – змiнив iм’я, вигляд, вiдпустив собi бороду. Працював де попало, лише пiзнiше дiстав посаду касира в аптецi, де й працював до пенсii. У сiчнi 1975 року помер. Таких незвичайних доль було багато. Бiльшовицький терор не обмежувався фiзичним знищенням, а ще й духовним. Нацiя зазнала таких жертв, вiд яких не може й досi оговтатися. Та було б помилкою усе спихати на одного Сталiна, адже репресii почалися задовго до того, як вiн прийшов до влади. Бiльшовики уже пiд час Московсько-Украiнськоi вiйни (саме так ii називала тодiшня преса УНР) поводили себе в Украiнi, як гiтлерiвцi: розстрiлювали заручникiв, палили села, переслiдували членiв «Просвiти» i вбивали на мiсцi. Бiльшовики у 1918–1920 рр. убили композитора Миколу Леонтовича, художника Олександра Мурашка, iсторика Олександру Єфименко i ii доньку, поетесу Тетяну Єфименко, лiтературознавця Володимира Науменка, автора iсторичних повiстей Олелька Островського, дитячу письменницю Станiславу Корвiн-Павловську. Система не шкодувала нiкого. Були розстрiлянi навiть вiдданi ii рупори: Борис Коваленко, Іван Кулик, Іван Микитенко, Іван Кириленко, Самiйло Щупак та iншi. Та це й не дивно, бо ще з часiв Французькоi революцii вiдомо, що революцiя завжди пожирае своiх дiтей. Сергiй Кокот, один iз тих письменникiв, яким вдалося вирватися пiд час Другоi свiтовоi на Захiд, згадував: «Большевики, винищуючи украiнських письменникiв, робили це безпринципно й не питали, вiд кого починати й на кiм кiнчати. Це явище дуже яскраво можна схарактеризувати на прикладi такого письменника, як Іван Микитенко. До 1936 року це була кара Господня на украiнських письменникiв, типовий совiтський метр на зразок теперiшнього Корнiйчука, який давав тон у лiтературi, проголошував настанови, словом, був уповноваженим вiд партii i НКВД в украiнськiй лiтературi. Його п’еси такого ж зразка, як i Корнiйчуковi, ставилися по всiх театрах Совiтського Союзу та були введенi як обов’язковi для вивчення в середнiх та вищих школах. Як i Корнiйчука, його величали потай совiтським вельможею i мiлiонером. Але йшли часи. Микитенко пiднiмався все вище й вище по драбинi совiтських чинiв. Вiн представляе у Москвi у ВОАППi (ВОАПП – всесоюзне об’еднання пролетарських письменникiв) украiнську лiтературу. І, нарештi, вiд украiнських письменникiв вiн бере участь у т. зв. свiтовому конгресi письменникiв у Мадридi. В той час, коли зовнi карiера Микитенкова начебто росла, невиднi кроти, що зв’язували партiйний осередок письменникiв з НКВД, вже рили потай яму, щоб у нiй закопати цього лiтературного достойника. В той час, коли Микитенко перебував у Мадридi i вирiшував справи свiтового значiння, в Киевi лiтературнi щури меншого масштабу – Іван Кириленко й Іван Ле – вже гострили зуби, щоб одним махом покiнчити зi своiм лiтературним конкурентом за багатим письменницьким столом. Характерно, що вони були його найближчими „собутильниками“, говорили на „ти“, Ваньою називали i в той же час iх завидки гризли, що не вони, а вiн на вершку всесоюзноi слави. Отже не без порад НКВД вони намовляють таку лiтературну гниду, як вiчнопочаткуючий драматург Ю. Мокрiев, якому, до речi, також не давали спокiйно спати драматургiчнi лаври Микитенка, щоб той поiхав на батькiвщину Микитенка i там зiбрав вiдомостi та компрометуючi матерiали до черговоi перевiрки партiйних документiв. Мокрiев виявився найбiльш пiдходящою кандидатурою для цiеi мети. Вiн з лiтфондiвськими карбованцями iде в село, де народився Микитенко, i сидить там цiлий мiсяць. Не можна сказати, щоби роздобув вiн щось надто цiнне за час свого довготривалого „вiдрядження“. Висуваючи на таку височину, як та, що припала Микитенковi, большевики в першу чергу розпитували про родовiд, а в цьому вiдношеннi Микитенко мiг бути цiлком спокiйний. Але як i в кожноi людини, у Микитенка на батькiвщинi знайшовся якийсь недруг. Вiн за пляшкою горiлки змайстрував якусь небилицю, i Мокрiев приiхав з нею в Киiв. Ми не знаемо деталiв дальшого ходу справи, але досить того, що, повернувшись з Мадрида, Микитенко нюхом вiдчув, що його справи стоять нецiкаво. Вже не було його меценатiв – Панаса Любченка i А. Хвилi, а в повiтрi запахло небезпекою. У Микитенка спочатку забрали партiйнi документи для перевiрки, а потiм одного дня вiн вийшов з дому рано i назад не повернувся. Досi загадкове питання: з яких мiркувань виходило НКВД, коли одну особу з партiйних, наукових чи мистецьких кiл ув’язнювало, а iншу залишало на волi, при умовi, коли на першу i на другу мало цiлком достатню кiлькiсть компрометуючих матерiалiв». У 1929-му письменник Олекса Слiсаренко виступае у судовому процесi над Спiлкою Визволення Украiни в ролi громадського обвинувача, гнiвно тавруе науковцiв та письменникiв, якi опинилися на лавi пiдсудних. Але минае п’ять рокiв, i Слiсаренко сам опиняеться за гратами, звинувачений у тому самому, що й члени мiфiчноi СВУ. Така ж доля чекала й на другого обвинувача – письменника Григорiя Епiка. Микола Кулiш, натхненний процесом над СВУ, аби сподобатися владi, заходився писати музичну комедiю проти буржуазного нацiоналiзму. Головними дiючими особами там були Грушевський, Петлюра, Винниченко i Тютюнник. То мало бути неабияке посмiховисько. Грушевський спiвав у трiо з Петлюрою i Винниченком. При цьому роль видатного iсторика мав грати карлик з довжелезною бородою, яку виносили на сцену дiвчата у «мазепинках» i розмотували ii уздовж сцени. А два позитивнi персонажi – комсомолець i комсомолка – цитували б iсторiю Украiни-Руси. Цiле щастя, що цей фарс так нiколи i не втiлився. Володимир Сосюра у днi процесу над СВУ сотворив цiлу поему «СВУ»: Я усмiшку iх неживу — пiзнаю у обличчi СВУ: скорбний розпач тих, хто умер i на лавi пiдсудних тепер, хто готуеться в дальнюю путь, що хотiв послать туди нас… Ну, а з ними, а з ними в цей час i поети iхнi умруть. Цi вовки в одежi овець е ще в нас i спiвають: «Кiнець»… i не люблять гудки i дим… та уже не воскреснуть iм. Ач, який цей Єфремiв, ач! І Старицька з лорнетом там?! Так i треба шакалам-катам! Плач, поете куркульський, плач… Я стрiляв би по них крiзь смiх, Бо не жалько й не краплi iх… Карабiнко моя! Тах, тах!.. Тiльки диму i крови пах… Тiльки знаю вже добре я, Що i кулi жалько для них, що уже не воскреснуть нiяк, бо немае грунту у них. Пропливае пiдсудних ряд — це останнiй iх мертвий парад, наче смерти над ними печать, i тiльки траурно труби гримлять… тiльки труби гримлять не для них, бо у них навiть труб нема, бо над ними i в них тiльки тьма, тiльки смертi над ними смiх… Я дивлюсь у обличчя iм, уявляю iх у трунi… Тане споминiв гострий дим, i спокiйно, спокiйно менi. Я у партерi, в першiм ряду, бачу в них на волоссi слюду, — iхнi очi тупi, як щербатi ножi, на волоссi слюда й нафталiн у душi… І од них, наче iскри вночi, капле кров iхнiх слiв нежива, димно валиться брежень гать, i смердить iхнiй лемент брудний… Так, iм нiчого бiльше сказать, крiм того, що сказали вони. А за кiлька рокiв поет змушений уже вдавати божевiльного та переховуватися у психлiкарнi, щоб вижити. У груднi 1937-го вiн публiкуе в «Лiтературнiй газетi» вiрш «Меч»: У певних вiн руках. Йому вже двадцять лiт! Страшний для ворогiв i рiдний нам без краю. На вартi наших прав i сонячних побiд у цi щасливi днi так гостро вiн сiяв. Це на тобi спиняв Дзержинський зiр з любов’ю, — наш рицар, що в вiках безсмертний назавжди. Веселкою палай в стальних руках Єжова, — з тобою, правди меч, не знати нам бiди. Кость Буревiй у статтi «Лiтературний штаб украiнського фашизму» проклинае захiдноукраiнських лiтераторiв: «Пiднiжки, що живуть з ласки польськоi дефензиви, мають багацько гонору й пестять безлiч солодких мрiй. Цi мрii про самостiйнiсть, про виключну одиницю, про надлюдину Нiцшого, про „високу украiнську культуру“, за творцiв якоi вони себе вважають, i нарештi – про велетня, героя а La Мусолiнi, що виратуе рiдне мiщанство вiд загибелi. Про лiтературний штаб украiнських фашистiв я говорю, шановнi читачi, – про „Лiтературно-Науковий Вiсник“, що став органом славетнього полiтичного паливоди Дм. Донцова». Але цей памфлет Буревiя не врятував. Як не врятувала самовiддана боротьба з украiнським нацiоналiзмом Івана Микитенка. 1–2 жовтня 1937 р. на партiйних зборах спiлки письменникiв Іван Ле потрясав залу: «До останнiх днiв у керiвництвi спiлки письменникiв був висуванець i ставленик фашиста Хвилi, чужа, ворожа партii i радянському народовi людина – куркульський синок Микитенко. Являючись зброеносцем пiдлого троцькiста Авербаха i надiйною опорою фашиста Хвилi, Микитенко весь час шкодив радянськiй лiтературi, засмiчував лави письменникiв ворожим мотлохом, активно прикривав i пiдтримував ворогiв, що пролазили в спiлку, заважаючи спiлцi очиститися вiд ворогiв. Свою шкiдницьку роботу Микитенко приховував удаваною „боротьбою“ проти нацiоналiстiв, на дiлi злигавшись з ними. Припертий до стiни незаперечними фактами, Микитенко „визнае“ один за одним своi злочини перед партiею, перед радянським народом. Батько Микитенка був куркулем, мав власного млина, складнi сiльськогосподарськi машини, орендував землю бiдноти, спекулював, мав лавку, гнав самогон. Старший брат Микитенка – Грицько, запеклий куркуль i спекулянт, був в штабi куркульськоi банди i з зброею в руках боровся проти радянськоi влади, пускав пiд укiс ешелони з червоноармiйцями. Микитенко не тiльки приховав вiд партii все це. Вiн пригрiв брата свого бандита, протиснув його в радянський виш, допомiг йому стати лiкарем, передав йому квартиру i дав змогу цьому бандитовi приховуватися пiд чужим прiзвищем – Дубовий». Письменники каялися i били себе в груди, виправдовуючись перед примiтивними звинуваченнями. Як приклад, можна навести промову Максима Рильського у груднi 1937 р… Поет уже встиг побувати в кiгтях ГПУ i дивом врятувався. «Рильського на деякий час ув’язнюють, i цього було досить, щоб зламати особисту волю поета й змусити його працювати на замовлення совiтськоi влади, – згадуе С. Кокот. – Епоха пiснi про Сталiна в творчостi Рильського – то епоха найжахливiших моральних тортур, якi вiд власного сумлiння зазнав поет. Поета в той час не пiзнавали його найближчi. Опухлий вiд постiйного заливання горiлкою своеi совiсти, вiн на очах найближчих приятелiв плакав, як мала дитина, бив головою об стiл i в безпорадностi гриз собi пальцi. Це покутувалися творчi грiхи перед самим собою. Прийшло не заломлення, а насильницький перелiм волi людини ззовнi. Сталося те, що в Совiтському Союзi прибрало масовi розмiри перед примарою невблаганноi фiзичноi смертi. Дiти вирiкалися батькiв, дружини чоловiкiв, матерi дiтей. Рильський, безперечно, жертва цього нелюдського жаху». Тому й не дивно, що на черговому з’iздi письменникiв поет мусив каятися: «Вчора тов. Савченко сказав приблизно таку фразу, що вороги народу щупаки i коваленки держали довгий час пiд дулом таких письменникiв, як Бажан, Яновський, Рильський, не давали iм творити в той час, як цi люди переживали творчу кризу. З цiеi фрази тов. Савченка залишаеться враження надто iдилiчноi картини. От, мовляв, був собi, скажiмо, Рильський, його пiд дулом держали вороги народу, а то б вiн собi прекрасно писав i т. д. На жаль, справа стояла iнакше. Адже били Рильського не тiльки вороги народу, а й чеснi письменники, в тому числi й ви, тов. Савченко. А чи було варто бити? На мою думку, було варто. Хiба не було варто бити Рильського, коли вiн був членом неокласичноi групи? Хiба не варто було його бити, коли вiн протиставляв „статичну“ творчiсть творчостi „динамiчнiй“?.. Так, об’ективно говорячи, це, звичайно, була не служба трудовому народовi; споглядальна „статична творчiсть“ – незалежно вiд намiрiв автора – лила воду зовсiм не на радянський млин. Отже, для мене тепер ясно, що моi колишнi „парнаськi“ тенденцii були не тiльки естетичнi, а й iшли на пожиток ворогам народу, якi хотiли використати в своiх брудних цiлях оцi моменти споглядальних настроiв… Є у нас двi сили, якi в правильне русло спрямовують нашу роботу. Перша сила – це ленiнсько-сталiнська партiя, яка показуе нам справжнi шляхи, куди i як iти письменникам, коли вони хочуть бути справжнiми синами радянськоi землi. І друга сила – це найбiльший у всi вiки критик – народ. Я повинен признатися, що коли менi доводиться вранцi крiзь вiкно чути мою пiсню про Сталiна, яку спiвають червоноармiйцi, то це варто для мене всiх критичних статей наших критикiв». 29 сiчня 1937 року «Лiтературна газета» подае звiт про письменницькi збори пiд категоричним заголовком – «Нещадна кара ворогам народу». Тут мова про суд над троцькiстським центром – заклики до пильностi, до перегляду письменницьких лав, до викриття i справедливого суду. Тут же вiршi Л. Первомайського «Вирок» та П. Усенка «Гримить наш гнiв». Були випадки, коли письменники дозволяли собi засумнiватися у правильностi лiнii партii. Так Григорiй Косинка у червнi 1934 р. на письменницькiй конференцii не погодився iз закликом Андрiя Хвилi «стати iнженерами людських душ» i у своему виступi заявив: «Ми стаемо не iнженерами, а мiлiцiонерами людських душ». «Цей дотеп, – згадуе Василь Гришко, – був сказаний у такому контекстi, що його дiйсний сенс спочатку „не дiйшов“ до свiдомостi аудиторii, i вона навiть iз смiхом аплодувала цьому дотеповi. Але в стенограмi Косинчиного виступу у „Лiтературнiй газетi“ це мiсце не було наведено, i тодi всi зрозумiли, що Косинцi кiнець». Дмитро Бузько на схожих письменницьких зборах сказав i зовсiм невиннi слова, що, мовляв, усi можуть помилятися, бо навiть товариш Сталiн iнколи помиляеться. Пiсля цього його стали немилосердно цькувати, доки не арештували. Наведу ще уривок зi спогадiв С. Кокота, оскiльки вони публiкувалися ще пiд час вiйни й не передруковувалися: «В груднi 1934 року коротке iнформацiйне повiдомлення сповiстило про розстрiл групи украiнцiв, мiж якими були письменники i поети О. Влизько, Д. Фалькiвський, Г. Косинка, Р. Шевченко, К. Буревiй, І. та Т. Крушельницькi, Р. Сказинський, М. Лебединець та iншi. Для всiх, особливо для тих, хто знав особисто страчених, було очевидно, що розстрiл цей е нi що iнше, як демонстрацiя. Що справа не в них персонально, а в тому, що процес фiзичного нищення розпочався, i це тi першi, що пiд гарячу руку попали. Це було чорним знаменуванням! Так воно i сталося. В тому ж роцi було проведене неперевершене по своiй цинiчностi цькування одного з кращих представникiв украiнськоi культури, професора i поета Миколи Зерова. На прикладi Зерова вимальовуеться евангельський процес зради Юдою учителя свого Христа. Сiрий, безбарвний студент, а потiм аспiрант Інституту, якого професор Зеров вивiв у люди, Петро Колесник, спричинюеться, як зв’язуюча ланка в процесi цькування i виживання з iнституту професора. Колесник, якого потай гризли завидки на ту загальну повагу i любов, якими користувався проф. Зеров серед студентства i громадянства, не завагався, щоб пiдпрягтись i почати ту мерзенну роботу, наслiдком якоi було спочатку усунення ученого з Інституту, а потiм арешт i заслання. Що робив Колесник? Вiн на загальних зборах студентiв i викладачiв Інституту тiльки критикував „iдеологiчнi викривлення“, яких, мовляв, допускався у своiй роботi професор, а потiм не завагався у совiтськiй пресi помiстити статтю, в якiй розкритикував з позицiй так званоi марксо-ленiнськоi методологii усi працi Зерова. Чи було хоч за макове зерно у цiй критицi послiдовно наукових тверджень, об’ективноi аналiзи, чи хоч би звичайного розумiння сутi речей? Анiскiльки! Це був просто матерiял для НКВД, на пiдставi якого можна було зложити справу проти вченого. І зложили. На катедру професора, пiсля усунення Зерова, як воно завсiди робилося в Совiтах, вилiз той же таки Колесник. Отже, мета, принаймнi для нього, була ясна. Але НКВД дивилося далi. Воно згодом i Колесника прибрало. Так нечистими руками, нечистих з нашого народу, провадилася послiдовна робота що до винищення украiнських кадрiв на Украiнськiй Землi! Приклад Зерова – Колесника не поодинокий. Що це була система i то система глибоко продумана, твердить нам ще iнший приклад. У Киевi десь до 30-х рокiв працював вiдомий мистецтвознавець i музичний критик Юрмас (Юрiй Масютин, 1896–1942), редактор творiв М. Леонтовича i член редакцiйноi колегii журналу „Музика“. Десь у 30-х роках його заарештувало НКВД i пред’явило обвинувачення в перебуваннi в контрреволюцiйнiй нацiоналiстичнiй органiзацii. Ця людина, що була далека вiд будь-якоi взагалi полiтичноi дiяльностi, рiшуче почала заперечувати це. Тодi iй заявили, що е живi свiдки, яким вiн, Юрмас, пропонував увiйти в члени нацiоналiстичноi органiзацii. Коли це Юрмас заперечив, тодi йому дали т. зв. „очну ставку“, наочне зiставлення з людиною, яка довгий час бувала у нього i провадила з ним всякi розмови, що нiяк до полiтики не стосувалися. Цiею людиною був лiтературний критик П. (Леонiд Пiдгайний. – Ред.). Вiн на тiй „очнiй ставцi“, не моргнувши оком, заявив, що на одних таких вiдвiдинах Юрмас запропонував йому вступити до нацiоналiстичноi органiзацii, яка своею метою ставила повалення радянськоi влади. І що вiн, П., в той же день заявив про це НКВД. Юрмасовi через так зване „ОСО“ (Особое совещанiе НКВД) дали 10 рокiв далеких таборiв, де вiн i загинув. В тюрмi Юрмас обурювався тiльки на те, як могла ця людина вигадувати неiснуюче, свiдчити про неправду, переконувати в тому, чого не було? Юрмас загинув. Але крутою стежкою вгору пiшла життева карiера П. Ми сумнiваемося, що йому ii стелили за одного Юрмаса, чи, Боже борони, за великi науковi здiбностi. Досить того, що йому, П., в Москвi доручили були репрезентувати своiми статтями усю новiтню украiнську лiтературу в „Лiтературной Енцiклопедii“, „Большой Советской енцiклопедii“ та iнших всесоюзного масштабу виданнях. Це вiн, П. на сторiнках „Лiтературной Енцiклопедii“ опльовував усю украiнську лiтературу, жонглюючи такими термiнами, як „куркульськi письменники“, „контрреволюцiйний нацiоналiзм“, „контрреволюцiйна петлюрiвщина“ i т. д. Цей приклад пiдтверджуе нам ще раз, яких жахливих заходiв iмалися большевики для знищення украiнськоi iнтелiгенцii». Чимало украiнських письменникiв побувало за кордоном, а Іван Микитенко навiть влiтку 1937 року iздив до Іспанii та Францii як делегат II Мiжнародного антифашистського конгресу письменникiв, але усi вони чесно поверталися в Украiну, де на них чекала загибель. Жоден радянський письменник навiть не спробував перетнути кордон, хоча це було можливо. Мiй батько, який жив на Тернопiльщинi, розповiдав, що вiн не раз з iншими хлопцями переходили на територiю УРСР, займаючись контрабандою. Було багато випадкiв, коли украiнськi селяни утiкали до Польщi та Румунii, було чимало випадкiв, коли i з Буковини та Галичини переходили кордон в УРСР. Вiталiю Юрченковi не тiльки вдалося утекти з Соловкiв, але також потрапити до Польщi, як i Юрiю Горлiс-Горському та Лютому-Лютенковi. На жаль, письменники волiли тiкати з Украiни в Росiю або в Середню Азiю. Але й там iх досягала рука НКВС. Раiса Троянкер – рiдкiсний приклад успiшноi втечi. Ще у 1931 роцi вона виiхала з Харкова до Росii та одружилась iз пролетарським письменником, колишнiм чекiстом Іллею Садофьевим. До 1935-го живе у Ленiнградi, бачить, що коло починае звужуватися, i раптом розлучаеться з чоловiком та iде до Мурманська, де уже пише росiйською i працюе в росiйськiй газетi. Були знищенi майже усi письменники старшого поколiння, якi публiкувалися ще до революцii. Нiчого подiбного у Росii не було. Там теж декого розстрiляли, але бiльшiсть вижила. Їм не давали публiкуватися, але не вбивали. В той час, як жоден украiнський письменник, який повернувся на батькiвщину з емiграцii, не вижив, Олександр Купрiн, незважаючи на те, що в емiграцii виступав iз антибольшевицькими творами, повернувся у 1937 р. в Росiю i помер через рiк своею смертю. Пiд час вiйни сталiнська машина винищення украiнськоi елiти продовжилася. Замiсть того, щоб талановитих людей уберегти вiд неминучоi смертi, iх посилають на фронт i кидають у м’ясорубку разом з сотнями тисяч ненавчених, неспоряджених, а часто й неозброених бiйцiв. Долi багатьох письменникiв ховають у собi чимало загадок. Про окремих з них можна прочитати, що вони пiд час вiйни були у пiдпiллi, а навiть брали участь у партизанському руховi. Здебiльшого це фантазii самих письменникiв, якi таким чином намагалися пояснити свое перебування на окупованiй територii. І Василь Козаченко, i Юрiй Збанацький ледве чи справдi були у партизанах, бо iх бачили в окупованому Киевi зайнятими зовсiм iншими справами. Вiдтак iнформацiя про те, що той або той поет загинув на фронтi ще не означае, що так було насправдi. Вже у наш час раптом виявилося, що Дмитра Надiiна розстрiляв СМЕРШ, а Микола Черниченко загинув вiд рук нiмцiв не як комсомолець-пiдпiльник, а як оунiвець. Жодним чином не применшуючи репресiй, вчинених нiмцями, треба визнати, що iхнi дii були зрозумiлi i пiддавалися логiцi. Вони убивали поетiв-нацiоналiстiв i поетiв-комунiстiв з однаковим натхненням. Логiки у сталiнських репресiях не знайде нiхто. Можна було жити тихо, не висовуючись, а все одно колись потрапити у лещата. Гей, спокiйнi, досвiдченi! Всякi! Ви! Чиi щелепи мов обценьки! Я тихенький, тихенький. Тихiш од трави, Взагалi я дуже тихенький, — пробував оборонитися вiд комунiстичних посiпак Євген Плужник. Намагався бути тихеньким i Володимир Свидзiнський: «Три радостi у мене неодiйманi: Самотнiсть, труд, мовчання». Або ще: Загудiв трамвай i зник поволi. Я один в провулку мовчазному. Стрягнуть ноги в глибокий порох, Не почуе анi друг, нi ворог, Як я наближаюся додому. Йому вдалося пережити репресii 1930-х рокiв, але на самому початку вiйни Украiну захлиснула нова хвиля репресiй. Я нарахував понад пiвтисячi знищених письменникiв, бiля сотнi iх було розстрiляно лише в одному 1937-му. Доля понад трьох сотень письменникiв, чиi твори були опублiкованi з 1900 по 1944 рiк, взагалi невiдома. * * * До цiеi антологii увiйшли твори, якi за окремими винятками були невiдомi сучасному читачевi. Жоден з прозових творiв цiеi збiрки не перевидавався з 1920—1930-х рокiв. Виняток становлять лише окремi поети, чиi вiршi в рiзний час потрапляли в перiодику. У бiографiчних довiдках я не подаю причин арешту та кримiнальноi статтi, за якою судили письменникiв, бо всi вони однаковi: якщо не УВО (Украiнська Вiйськова Органiзацiя), яка «ставила своею метою органiзацiю контрреволюцiйних повстанських сил», то «активна контрреволюцiйна дiяльнiсть, спрямована на повалення Радянськоi влади i встановлення украiнськоi буржуазно-демократичноi республiки», а то й зовсiм безглуздi – замах на членiв уряду, праця на iноземну контррозвiдку i т. д. Найпопулярнiшi часописи подаються абревiатурами («ЛНВ» – «Лiтературно-Науковий Вiсник», «ЧШ» – «Червоний Шлях», «ЖйР» – «Життя й Революцiя», «С-Г Пролетар» – «Сiльськогосподарський Пролетар»), а також назва внз (ІНО – Інститут Народноi Освiти). * * * Цiеi книги б не було, якби не сприяння працiвникiв Львiвськоi науковоi бiблiотеки iм. В. Стефаника, у стiнах якоi я почерпнув левину порцiю презентованих текстiв. Упорядник висловлюе глибоку подяку директоровi бiблiотеки Мирославу Романюку, завiдувачам вiддiлiв Юрiю Романишину та Костянтину Курилишину, якi терпляче виконували усi моi забаганки i примхи. Ю. Винничук Павло Коломiець Народився у 1900 р. в Конотопi в багатодiтнiй родинi залiзничного кондуктора. По закiнченнi мiського училища працював на заводi, потiм пiшов добровольцем на фронт, а пiсля революцii був у Червонiй армii, партизанив. Повернувшись до Конотопа, створюе молодiжний загiн для боротьби з повстанцями, вiйськами Директорii та бiлогвардiйцями, бере участь у першому з’iздi украiнського комсомолу, а в 1918-му вступае до партii. З 1919 р. працюе в Киевi у центральному бюро зв’язку та iнформацii при народному комiсарi у вiйськових справах Украiни, а в 1920-му стае комiсаром кавалерiйського полку. Пiсля завершення Першоi московсько-украiнськоi вiйни очолюе в Конотопi вiддiл народноi освiти, редагуе газету, стае членом Конотопськоi Ради робiтничих i солдатських депутатiв. Дивовижно, як така людина могла писати настiльки проникливi метафоричнi поезii. Першi своi спроби П. Коломiець показав Павловi Тичинi, потiм познайомився з М. Рильським та А. Казкою. З 1926 р. починае друкувати поезii в журналах «Червоний Шлях», «Життя й Революцiя». У 1930-му видав збiрку поезiй «Партитура тривоги», до якоi ввiйшло всього 11 вiршiв. Друга збiрка «Садiвник» уже не вийшла. 10.11.1930 р. П. Коломiець застрелився перед арештом. Стежка Куди ж побiгла ти? Постiй! Не слухае. Бiжить; І струногон зелений свiй Городами дзюрить. Гаряча тiнь – як вирiзан На береги тiснi: То лiтне сонце в день вгруза Крiзь дерева ряснi. За пiвдень легка снадь лягла На стьожку голубу… З кiнця в кiнець – бiжить, гуля, І пнеться у дугу. «Тiнь рожевих згасань – за плечима…» Тiнь рожевих згасань – за плечима. Але там, вдалинi, у пiтьмi Розриваються жахом невпинним Ще прийдешнi, не бувшi днi. Вони йдуть, наближають, бурують, У нестямi грози i жаги Пiдiймають незнано-злую, Невмирущу муку землi. Наближайтесь! суворим рядом Станьте тут, бiля лану й лiсiв. За крицево-бронзовим ладом Летимо у багряному снi. «Менi здаеться…» Менi здаеться, що й я лишу свое життя у келii чоботаря. — Дугою вигнув спину, i рукою так моторошно бiгае по шву! А на полицях розставлено правила й копила, чорнявi i бруднi. Тут зрiдка зазирае хлопчик, такий бадьорий та стрункий. Великi сiрi очи схвильовано вдивляються в багно, розкидане навколо майстра. Як лячно, друзi милi! Обiдраний, старий, занедбаний з дитячих лiт — лиш тiльки дратву шило й кожу вiн визнав за свое. А свiт розлiгся за вiкном чарiвно й буйно, гойдае смiх, утiху – й молоде прекрасне слово. Тут чоботар за зоряним вiкном чекае хлопчика до себе – у чоботарськi учнi. Ось ще раз гляну на осiнне сонце i пiду. «Ой, згубилась блакитними днями…» Ой, згубилась блакитними днями щирiсть серця i буйних слiв. Розлилися рожевi плями i розбiглись в чужу далечiнь. Промайнули краса i радiсть, юнiсть нiмо лежить бiля нiг, i нiхто – нi словечка – поради! i нiхто не приймае слiз. Ну i згода. Нехай до болю не надiйде нiхто iз вас. Я ж притомлено йду до порога i ридаю в майбутнiй час. Ви зростаете в хладнiм димi, ви зростаете в жовтих вогнях, i червоний – хоч зрiдка – заблима i трагiчний розкочуе шлях. У шляхах, у дорогах майбутнiх може згасне назавжди бiль. Пригортаю до серця муку i ковтаю прозору сiль. Я для когось чужий i пустельний. Що для вас чийсь шалений бiль? Тiльки ж знайте: в Краiну Далеку Прийде людськiсть крiзь муку i тлiн. За снiгопадом тань Загас мiй сад. Засипано снiгами лист осiннiй, i синiм холодом дерева скуто. Птиця морозною струною пролiтае, i прислухаеться до дзенькоту снiгiв. Мовчить земля. Лише вночi розколюе повiтря мертвий трiск: пiдлiток саду — юна вишня — вiтами здригнулася, i як стрiла струною змовкла. І яблуневi вiти дугами на дах. Оркестром стрiл горить уранцi паморозь. Сонце не в силi зняти срiбну зброю саду, i тiльки вiтер, десь там за пiвдень, звiе — здуе срiбно-рожевi грозна. І паморозь – на дах, на стрiху зеленаву. І знову темний тьмяний сад. Одинок у снiгу. А то — запiниться метелицею нiч, i ллеться строгий льот акордами мовчання. Куди не глянеш — бiлих рун отари снiговi! Тодi сади розкрилюють снагу, таемно дзвонять перемогу: за снiгопадом – лютий вiтер i березнева тань. Вже проростають свiтом днi, i легко-юним сходить сонце. Мiсяць примерзло проскрипить за пiвнiч, i знизиться проваллями свiтанку. Не зворухнеться клен. Мiй згаслий сад зростае перед свiтом томно, сiро, а десь за панциром кори прозора кров готуе кружний ход — за снiгопадом лютий вiтер i березнева тань. Осiнь Патлатий клен гойдае зелень, Ворушить пломiнь сонця. Вiн знае – ще не осiнь, Ще тiльки раннее згасання. А на болотi, де куп’яки стрижуться тихим вiтром, зелений смiх – ще тiльки квiтне! Вiн – зо мною. Лiс, як синю далеч Францii, вiтри самотньо срiблять. Вiн снить – як сторожка вода – у небо, Буяють луки – пустельнiстю. Була колись трава, ну а тепер – стерня лоскоче ноги. Сумно так. Одна вода бiжить зеленим шумом, гойдаючи колишнi квiти — що згасли, згасли, обiрвались. Поле злотистим шляхом стеле путь — жовту, як пiски. Лиш гречка пiзняя примовкло мрiе. Вже скоро, скоро пiдрiжуть коси й гречку. Тихо й сумно. Городина скресае в срiбний дощик ранком i цiлий день мовчазно снить. Наллеться плiд, порадуе старече око, але ж цвiтiнь – не вернеться назад! Хай яблука рожевобокi смiються з мене, в затишку гойдаючи налив, — менi однаково. Бо в очеретi, ось тут за яром, осiнь гострить вуха i ловить гомiн тишi… Вона лежить з спiдницею подертою, заплющить очи – скалить рота — погрозливо розп’явши руки над землею. Вона – нiмотна зараз! Ось тижнiв через три — розiрве пута, спiдницю зеленую лишить в бур’янi i як скажена на лiсу скочить: Ген багрянець жовтня… …десь падолист озвався лiсом глухо. Сади примовкли й стежать день. Снiгом нiч Ти лежиш в пустельному холодному саду, Може несподiвано до тебе надiйду. Обдарую нiмотою твiй зимовий сад, І неждано i нестримано заграю з свiтом в лад! Я не знаю, де сховаеться моя туга печаль, Де розiб’еться на скалки шклянi неупинна даль. Проплива вона крiзь холод i вiтри, І лишае тiльки смугу синю для шатрiв. Пропливаю одногранним гiрким сном, І впиваюсь сине-далечi настиглим вщерть вином. Смутно придивляюся до тихих хат, І по стрiхах бачу: вже не буде вороття назад. Промандрую аж за обрiй де любов, Розпочну у тих краiнах свiтлий лов. Буду юнiсть уловляти – i в саду, Те, чого шукають чистi – там знайду. 2 Хто на межах стигне в бiлому снiгу? Хто на вежах пльоска прапором снагу? Пропливають мимо башти дальнi кораблi, І спiвають чужоземцi про любов мандрiвника Алi. Той мандрiвник кинув наречену для шляхiв, І вогнем багряним океанами горiв. Стигнуть межi, а на вежах пльоска льот, Бурями на скло прозоре б’еться льод. Пропливають чужоземцi кораблями в нiч, Глухо поза баштами гуде майбутня сiч. І снага смуглява перетворюеться на вино, Свiтове i весняне об’едналося в одно. Десь Алi вернувся нареченоi шукать, Стружками розсипалася мiць мiдяних грат. Пiсню буйну, пiсню про майбутню височiнь, Вигукнули вежi для холодних снiгових склепiнь. Манометр На дибу взято села. А мiста на мiдянi тимпани грають i титанiчний круг розхитують у буряному непокою сили. Ведичнi терези повисли над часами. Обезумiло в румби рве стрiла, тарелi там i тут, — плигають гумовi лiта i об залiзнi мури б’ються. Харкiв Розкинулося мiсто мiж горбами. Пливе аулом ген аж ген, до небосхилу, — там металевi дамби й бомби багряно покололи обрiй. Розкинулося мiсто: табор: де гноми перетворюються на титанiв. Де землю взято в металевi дуги, в залiзний крик. Лiтня нiч Липнева нiч, липнева нiч ходила, Збирала ягоди в саду. Вона в кущах в слiпих кущах перстами шелестiла, i лляла тiнь в гущавину. Лежала тiнь, лежала тiнь над садом, Хитала полог синiй верховин. А шкляний мiсяць жовто i медвяно Перетирав на жорнах лiнь. Над садом лiнь, Над садом лiнь висока! На п’янi трави тьмяно повиса… А в пелюстках а в пелюстках вишневих вже проступала вранiшня роса. Смаглява нiч, смаглява нiч ходила, збирала ягоди в саду. Вона в кущах В слiпих кущах перстами шелестiла, Чи ти ж знайшла там Хоч одну? Караван В алеях мiста глибиною лiнiй проходить караван пустинi лiниво коливаються тюрбани золотi боками п’яними хитаються верблюди тюрбани: золотi вiд сонця жовч кораблiв: пiском пустинi рожевий захiд кидае гарячий блиск на скло фасадiв i розбиваеться в асфальтах десь долиною гасне – згасне к а р а в а н в е р б л ю д i в Марiйка Дика Народилася у 1900-х в Галичинi. Навчалася у Львовi в драматичнiй школi, якою керував Микола Вороний. Богдан Кравцiв писав про неi: «Не надто вродлива, але безпосередня й вiдверта поетка Марiйка Дика, що у 1927–1928 виiхала разом з багатьма iншими в Радянську Украiну i там, зазнавши рiзних поневiрянь помiж безпритульниками, була розiрвана собаками». «Украiнська Загальна Енциклопедiя» (1930–1935) подае, що Марiйку Дику у 1933 р. розтерзали собаки у харкiвськiй тюрмi. Двi ii поезii були надрукованi у «ЛНВ» (1925, № 6). Публiкувала також переклади з польських поетiв. Ранiшнiй бенкет Роззолочений смiеться сад… На сталевих сопiлках холодний ранок виграе… І синiй дим срiблистим вiдблиском бринить довкола сонних груш… Хто тут був? І хто росистими акордами в розпалене менi лице кидав? Переображений i блiдий в трiумфi сонця схiд горить… Тремтить вiд холоду напiврозкрита розкiш бiлих рож… Чи то стомився день, чи я згасаю?.. (Чи, може, за синiм берегом новi горять острови?) Стихае гамiр улицi i кам’янi верхи зникають… Допливаю! Холодними долонями огняний квiт зриваю… Ломаним акордом Барвистим водограем приснуло мiсто. Плакатами улиця розмалювалася. Смiеться ринок бозами… Вiддихае розпилена втома на задумливiм чолi… Вдзвонилися в думу трамваi… Небо сталлю грозить… Хмаролом каштанiв i блискавицi лип Палати з карт побурили менi! Свiтляними акордами мiсто дзвенить… Вогкi очи кiнськi копита доганяють… Борис Тенета Справжне прiзвище Борис Гурiй. Народився 8.04.1903 р. в селищi Покровське на Катеринославщинi у родинi вчителя. Пiсля смертi батька 1914 р. перебрався до Катеринослава, навчався в тамтешньому ІНО, у 1927-му перевiвся до Киiвського ІНО на третiй курс iсторичного факультету. Першi вiршi надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й Революцiя» та iн. Видав книжки прози «Листи з Криму» (1927), «Гармонiя i свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Буднi», «Ненависть», «П’яницi» (1930), «В бою» (1931). Належав до угруповань «Ланка» i МАРС. За спогадами дружини Євгена Плужника, Б. Тенета в передчуттi арешту снував доволi наiвнi плани: «Небезпека наближаеться, скоро i по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здаеться, я зроблю так: пiду до рiчки, залишу свiй одяг на березi, покладу в кишеню всi документи на iм’я Бориса Тенети, а сам на голову нав’яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грiшне тiло, перепливу рiчку… i нема мене… пiду, куди очи глядять без документiв, без нiчого. А хтось знайде мiй одяг на березi з документами, передасть у вiддiл розшуку мiлiцii, мiлiцiя – в НКВС. Ну, що ж, скажуть, утопився сам ранiше, нiж ми його утопили». Письменник навiть написав з вiдчаю листи Сталiну й Горькому, благаючи звернути увагу на ситуацiю в Украiнi, де ув’язнюють невинних людей. Б. Тенету арештували 20.01.1935 р. на Кавказi, куди вiн поiхав до родини. В сухумськiй в’язницi вiн зробив спробу покiнчити життя самогубством. Його врятували i вiдправили до Киева, встановивши суворий нагляд, щоб не повiсився i не порiзав вени. Але 6.02.1935 р. письменник уночi пiд ковдрою подер рушника i кальсони, прив’язав один кiнець за бильце лiжка i затягнув собi на шиi петлю, дотримавши обiцянки: «Мене бандити не розстрiляють, я не дамся…» Ти сидиш в задимленiй кiмнатi Ти сидиш в задимленiй кiмнатi І так лячно думати менi — За копiйку кожен може взяти У завулках безпритульних днiв… На столi брудне розлите пиво, Я дивлюсь на тебе iз кутка — Не сховае павутиння сиве Молода, оголена рука… Там за мiстом, у степах розлогих, Золотi чекають вечори — Ти прийшла з великоi дороги, Де копальнi, вугiль, димарi. Знаю я, за темним коритаром Знов тебе в нiчний розiпнуть час. Серце кров розбурханим ударом Розганяе силою образ… За вiкном шумить чи степ чи мiсто — Я вернуся – тiльки-но поклич. Золоте розкидала намисто По садах, будинках бiла нiч. Я пiду по вулицях осiннiх, Де колись акацii цвiли… Небо знов ясне таке i сине, Як у нашiм (у твоiм) селi… Знов вернуся глянути на тiло, Що в кафе «Венери» продаси. Може й ти коли мене любила У житах шовкових по росi! Так сиджу i крiзь туман дивлюся, Пиво п’ю, ковтаю матюки, А у темному запльованому люстрi Пiд очима бачу синяки… Днi бiжать i гаснуть у минулiм, У кайданах людяний мiй гнiв. Ах, чому пiснi моi не кулi — Я б тодi не так поговорив!.. Я б сказав… та що тепер я можу? Сплять слова холоднi на сторожi, Вiчнi в серцi – холод i зима… Де ж пiду, до кого вiдгукнуся?.. Нiч самотня, вiтер i туман… Цю весну… Цю весну смiюся i спiваю. Мчать, летять на борзому конi Жовтi жовтнi, безтурботнi маi, Немудрованi i одчайдушнi днi. Та сьогоднi холодно i сумно І чомусь минулого шкода. Оглянуся: хутко i столунно В мертву прiрву падають лiта. Не до дiла скучив за своiми Махряком i сiном запашним… Сонце б’е хвостами золотими І у небо синiй лине дим… Та бринять менi чудним докором Тихi згадки, йдуть одна по однiй — (Чи тому, що я уже не хворий, Чи тому, що я вже не голодний.) Чи тому, що маю сiру шляпу, Жовтi шимi i цигарник срiбний… На селi давно подохли шкапи І пишу я вiршi непотрiбнi… Вже не вийду драними ногами В черевиках лапати багнище. Хтось чужий з ворожими думками Буде спати на моiм горищi… Вже не я ходитиму до ставу — Там, де шлях вiд мiста до заводу, Інший хтось, гримкий i кучерявий, Буде кролем рiзать чисту воду… В тишинi похилого паркану, Де уперше стрiлися з тобою, Де колись таемно цiлувались, Заросло навiки лободою… Маки там, а за парканом – рожi, Далi – степ, дорога i загати. Вже не я, а iнший, кращий, може, Буде тут люб’янку цiлувати. Все, усе тепер забути маю. Ну, то що… минулого не жаль. У куток найдальший заховаю Бузинову люльку i печаль. І тебе – сiмнадцятого маю. Уривок Як проходив тою дорогою — То зустрiлися: Я i ти. Два листочки спало з дерева, Два листи. І понесла вода прозорая Тi листи… – Не пройти нам з тобою, дiвчинко, Не роз’iхатись, Не пройти! Усмiхнулася, похилилася: Хлопцi тi! – Вiд мосточка в боки рiзнii — Двi ж путi! – Не кажи не кажи так, дiвчино… – Ат, пусте! Засмiялася, озирнулася В рiдний степ. Так зустрiлися, так вiталися Ти i я. І в очей та уст не питалися, Як iм’я. – Не пройти нам з тобою, дiвчино, — Не роз’iхатись, Не пройти! Подивилася та й заплакала: – А все ти! Та бодай тим листочкам не падати На мою на бiду. Вже тебе не стрiчатиму i не знатиму, — На мiсток не пiду. Не було про тебе i вiстки, Та немае i досi. Вже минуло гаряче лiто Й кавунами червоними осiнь. Не одна, не одна вже осiнь! Ой, четверта, ще й п’ята… … Вже не буду тебе дожидатись, Не буду виглядати. Так забулося й не згадалося б, І про тебе б не чув, не знав. Тiльки тi лiта, Тiльки тi роки Пропив, прогуляв!.. Та як знову проходив дорогою — Де колись: Я i ти, — Два листочки впало з дерева, Два листи. І понесла вода прозорая Тi листи. …Вiд мiсточка ж у боки рiзнii — Двi дороги лягло, широкii — Двi путi… «Минають днi, iде по лiтi осiнь…» Є. Плужниковi Минають днi, iде по лiтi осiнь, В прозорiм сумi нiжна й золота. Жаркi стрiчки вплiта в зеленi коси — Слова прощання на моi уста. Я знов один, чужий собi й нелюбий, З пiснями синiми по синiй далинi… І хтось поклав слова на почорнiлi губи — Такi ласкавi, нiжнi i сумнi. Який я став? Яка тому причина? Вже кинув бокс i курс вечiрнiх вправ… Мале хлоп’я тепер менi за сина, А чи ж давно я з ним у цурки грав? Бiжать автобуси так само вчора й нинi, А день – такий же синiй, синiй день… Скажи, чому в дочасну домовину Нас путь одна сухоткою веде… Скажи, чому бушую i гуляю, А в серцi сум i сонце i весна, І дух терпкий степового розмаю І золота весна… О не сумуй, що не такi, а iншi Прийшли ми в цей зелений, милий свiт. Там у степах забрунькувала вишня, І на Днiпрi сльозою вкрився лiд. Там по степах… та ти не розумiеш, Тобi рiднiшi брук i димарi… У сивiм ковилi ховае сонце вii І в позолотi очерет горить. І кличе владно знову повернути Далекий голос юнiсть золоту, А за вiкном голодний вiтер, лютий І в нiч дерева зiгнутi ростуть. Ах думи, думи… До блiдого ранку Вузька канапа не дае заснуть: — Я завтра знов лiчити буду гранки І у портфелi тамувать весну… Гармонiя i свинушник Частина перша І Диктова дощечка, прибита на дверях, промовляла: «Стукати у вiкно». І справдi, Катерина, пооббивавши руки, два-три рази вдарила каблучкою в дверi i вже збиралась йти, коли десь зарипiли iржавi завiси й хрипкий сонний голос прохрипiв: – Хто там? Катерина: – Тут живе Петро Сушня? Вiдповiдi не було; вона почула тупотiння босих нiг, бiганину й балачки. На дворi було тихо. Сонячний ранок гудiв хмарами мушви, iз близького кладовища долiтало зелене цвiрiнькання птахiв i солодкий запах бузку. Весна саме переходила в лiто i вже тепер о восьмiй ранку в цьому заводському селищi, що розташоване по цей бiк Днiпра проти великого пiвденного мiста, було жарко й задушливо вiд порохняви й розпаленого камiння. Катерина здивовано ждала – де ж пiшов отой хрипкий бандит? Через двi хвилини за дверима знову щось застукало i на порiг вийшов хлопець з розкуйовдженою головою. – Зайдiть, – пробурмотав вiн i повiв Катерину до хати. – Вибачте, – почав понуро вiн, але раптом якась сонячна змiна сталася з ним; обличчя йому зашарiлося, i вiн радiсно засмiявся… Засмiявся вiн, а Катерина байдуже: – А! Й ви тут живете, Михайле? Я й не знала! Менi треба бачити Петра Сушню… Я прийшла, щоб побачити Петра Сушню. – А… вiн зараз прийде. – Я йому привезла листа з Киева, – додала, що вона, власне, й Петра мало знае, що коли б не лист, то вона не зайшла б. – Навiть, чудно, як це ми знову зустрiлися. Для Михайла – це теж несподiванка. Так. Але тут увiходить Петро й перебивае розмову. Катерина: – Якщо хочете вiдповiсти, та завтра принесiть. Бухаринська, 10. Галинi. Ви ж ii знаете? – вона уважно обдивилася кiмнату й всмiхнулася, глянувши на Петра. – Добре, – пробурмотiв той, а Катерина, кинувши «до побачення», енергiйно на мiсцi повернулась i вийшла. Вже в дверях знову зупинилася, оглянула сiни й до Петра: – Дивiться ж, не пiзнiше 11-i… Петро не встиг i рота розкрити, щоб подякувати, як вже дверi за Катериною стукнули надворi. Михайло схопив шапку й подався слiдом за нею, а Петро замислено повернувся до кiмнати. В ту саму хвилину дверi в сусiдню кiмнату прочинилися, висунулася бiлява голова Данила й запитала: – Це до Михайла приходила? – До Михайла. – А вiн що, подався за нею? Як же ж так. Вiн же черговий сьогоднi? – обурився бас Дмитра-завгоспа. Всi хлопцi здивовано переглянулись, нiхто нiчого подiбного за Михайлом не помiчав, особливо щодо дiвчат, i це був перший випадок порушення комунальноi дисциплiни з його боку. – Фю-ю, – засвистав Іван, – засипався й Михайло. – Весна, – вiдповiв Андрiй i почав скептично крутити козячу нiжку з махряку й заялозеноi газети. – Н-да, – позiхнув Іван, – однак, немае води й умитися. Принеси Петре, за нашою конституцiею маеш ти вартувати замiсть Михайла, а Михайловi ми якусь кару вигадаемо. – Дiйсно, чому то я? Завжди чомусь я! Петро почав сперечатися, але йому загнули «салазки» i вiн скорився. Вмивалися над тазом (в тазi лушпиння картоплi, недокурки, рiжне смiття), хлюпали на пiваршина навколо себе, на пiдлогу, на стiнку. Петро, як черговий, зливав i лаявся, що вони вмиваються, як свинi, що вони багато води марно тратять: не наносишся на них. Хлопцi «прийняли до вiдома», а що вiн сам робив так само, коли не чергував, то нiхто не звернув на його слова потрiбноi уваги. Втиралися сiрим-сiрим, колись давно бiлим рушником. Потiм стали ваксити чоботи. Ваксили вони щонедiлi, бо була це едина розкiш, яку могла собi дозволити комуна. Поснiдавши хлопцi швидко розбiглися. Зостався один Петро наварити обiд. Наваривши обiд, вiн поклав ключ вiд хати пiд струхлявiлi схiдцi й подався вулицею, прямо до степу. Як завжди вiн iшов, про щось думаючи, i то задирав голову догори й усмiхався до безхмарого неба, то уважно додивлявся до кожного камiнчика, що траплявся йому дорогою. Йшов швидко, натикався на людей, прохав вибачення i знову бiг далi з таким виглядом, нiби у нього болiли зуби. Сьогоднi думки турбували Петра. Такi химернi думки! І вiн iшов усе далi й далi, не помiчаючи, що минув свою вулицю i вийшов у степ. На ньому були «штанiрованi» кальсони й синя матроска, а в руках кепка без козирка (козирок десь забiг), кепка ще виконувала обов’язки портфеля, а коли сонце дуже вже припiкало, то недбало валялася на потилицi, як зiм’ятий шмат паперу серед трави. Костюм iнодi доповнювала люлька, а по веснi квiти. («Вони ростуть, за другою балочкою на п’ятнадцятiй верствi, де шлях на Сандорiвку».) Була в нього хустка, якою вiн користався виключно в гостях, не тому, що вважав за гiгiенiчнiше залишати зайве на вулицi, нi, цьому причиною були економiчнi мiркування (мило) та лiнь. Було в нього ще й нерухоме майно, килим, на якому вiн спав i вкривався, певнiш обгортався. Нерухомим же вiн звався тому, що все iнше було завжди при нiм i на ньому. Травневий степ вже колосився, стрункий та високий, i Петро, розгортаючи обома руками зеленi хвилi, плив прямо на обрiй, за кряж, на могилу. Там вiн любив сидiти й дивитися на той бiк Днiпра, униз, де за колiном кiнчалися димарi й туманiв рiвний степ… От iде вiн степом, а назустрiч йому дiвчина з чорною косою, очима сiрими: пiдiйде, обiв’е тою косою чорною, в очи зазирне, спитае так тихо: – Кого ти шукаеш? А вiн так смiливо обгорне ii, притулиться червоними губами до уст запашних, степових i скаже: – Так це ти? Чому не приходила так довго? А далi… а далi розпливалося все… Чудно. Може, там десь в Америцi, чи то в Австралii, на хуторi, чи в мiстi е дiвчина, а може, вона от зараз там майнула за рогом спiдницею, а вiн i не знав. Не знав! А можна було б пiдiйти до неi так просто, простягнути руку, вона зрозумiла б… Буде жити вiн з нею поруч, будуть бачитись, може, з нею щодня, а потiм непомiтно щезне вона, а вiн i не вiдчуе, що так близько була вона… А комуна смiеться. – Хиря така, а ще й вередуе: та дурна, а в цеi слоняча шкура… Тьху, хоча б пику причепурив, лiсовик малахольний. І справдi, ходив вiн з рудою бородою, волосся росло на головi буйно й весело, знайомлячися з гребiнцем лиш тодi, коли вся комуна на пленарному засiданнi ухвалювала надати Петровi належного поряднiй людинi вигляду. Тодi: довготелесний Дмитро сiдав на нього верхи i, не зважаючи на протести та згоду сидiти вже смирно, витрусював з кишень бички, махряк i цiлi фунти вiршiв. Його держали за шию i примушували ваксити й терти до блиску його порудiлi за мiсяць черевики. Потiм його зачiсували й брили, неодмiнно лаючи за жорстку, як дрiт бороду, а коли вiн починав сперечатися, то Дмитро, що вважався за спеца в справах обдирання шкури, нахабно й глузливо кричав: «Мовчи, зараза» i напихав у рота мила й волосся з щiтки. Вся комуна iржала й була страшенно задоволена з тiеi процедури, а Петро завжди намагався якнайшвидше скiнчити з цим вибухом товариських турбот i як надалi одтягнути цю неприемну дезiнфекцiю, бо бритва була щербата, скарги ж на це викликали лише правдиву вiдповiдь, що вiн сам собi винен, бо не треба ж бути iдiотом i застругувати олiвцi нею! Сьогоднi Петро ще з ранку помiтив, що комуна дивилася на нього пожадливим оком, i через те повертався додому, коли зовсiм стемнiло (при каганцi чорта пухлого побриють!). Вiн iшов, заносячи до блокнота якусь цiкаву риму, весело наспiвуючи пiсню собi пiд нiс, чи то «Яблучко» чи то «Чу-ра-ра». Вiн поставив крапку i вже пiднiс до рота олiвця, щоб поссати його трохи, як наскочив на щось. З-за краю зшитка вiн побачив жовтi черевики, а потiм i всю дiвочу постать. Певно й вона читала йдучи. – Петре, – закричала дiвчина й обурено замахала руками, – що це ти, вбити мене хочеш? Петро зупинився, понуро пiдвiв голову i запитав, не вiдповiдаючи: – А що то за тьотя зупинилась у тебе, на Бухаринськiй? – А? Катерина Ласко. А що, вже закохався? – запитала Галя й засмiялася заливчасто й зелено. Вона була на зрiст невелика, чорна жакетка вигiдно стягувала стан, а жовтi черевики обгортали сильнi швидкi ноги якось задьористо й весело. Неспокiйна вона була й непосидюща i при зустрiчах завжди безсоромно командувала Петром. І тепер вона обхопила його рукою й швидко потягла вулицею. – Проводь! – Та п-почекай же, – бурмотiв той… – На вулицi видно, а ти обнiмаешся. – О?! Обнiмаюся! Опудало ти чортове… Ет, та тебе можна… – Гм. А хто ж знае, що це я… й чому як мене, так можна, – образився Петро. – Хе! Всякий тебе одразу впiзнае, хоч би поголився, рижоiд нещасний (вона саме вчора здала залiк з хемii), i не соромно? Страховище яке, конi непритомнi попадають, як побачать тебе такого великого й дурного. Не я – твоя сестра… – закiнчила вона вже суворо. Петро хотiв був щось вiдповiсти, але глянув на ii усмiшку, змовк i задумався над тим, що вiн таки справдi занехаяв себе, але в кожному разi вiн в цьому винен менше всiх. І справдi, може тайна такого неуважного ставлення до одягу була в тому, що вiн якось боявся дiвчат. Потрапивши в iхне коло, вiн не знав куди подiти своi довгi руки та ноги, сидiв мовчки i потiм раптом (нiби: чорт його забери, пропадать, так пропадать!) починав незграбно рухатися й, як вiн висловлювався, триматися «пiкантно» або, як казав Іван, просто «по-iдiотському»: смiявся, голосно говорив, безладно жестикулював, а потiм знову затихав, не знаючи, що робити й казати далi. Тому дiвчата ставилися до нього трохи насмiшкувато («як старшi» «халера на iхню голову?» – це Петро). Та й вiн, здавалося, мало думав про них. От i тепер радий був утекти, але Галя мiцно тримала його руку й тягла за собою. Петро не смiв сперечатися, але його непокоiло одне: що, як вiн зустрiне кого з комуни? Буде тодi iсторiя, засмiють його до смерти. Ще подумають, що вiн закоханий! І Петро од цих думок аж спiтнiв. Рiшуче зупинився: – Я не можу… я дуже поспiшаю, Галю… у мене важливi справи… – Не бреши, не бреши, будь ласка. А чому ти не був на зборах? – На яких? – От! Сьогоднi ж вiвторок… – Ах… чорт би мене розiрвав, та чекай же… – злякався Петро. – Чекай! – i Галя почала вичитувати йому… Вiн i такий, i сякий, i голова в нього капустяна, i путящого з нього нiчого не буде… а коли вiн, вже каючись, почав п’ятiрнею чухати потилицю, вона призналася, що сьогоднi свято i зборiв нiяких не було. Петро розсердився: – Що я дурень, чи що?.. Але Галина не дала договорити. – А що я знаю, ну? – Що ж ти можеш знати, нiчого не знаеш. – Нi, знаю, тобi вiдмовили вчора останнi два учнi. – Де ж ти про це довiдалася? – Довiдалася. Знаю й чому… Один забув табличку множення (поки ти не вчив його, то вiн хоч це пам’ятав!), а другий сiв на iспитi з iсторii, бо сказав, що Батиiв похiд був 1613 року. Ага! Хто сказав йому цю дурницю? – Дурницю? Я… – Ти? Ах ти… певно якогось вiрша робив. – Не робив, а писав. – Однаково. – Нi, не однаково, то чоботи роблять… м… м… Помовчали. Петро: – А знаеш, я, врештi, радий, що скiнчив з цими бельбасами. Залишилась в мене ще одна iдiотка, ну така дурна, аж крутиться. Знаеш, що вона менi сказала вчора: «Платон дуже вродливий мущина». – Чому? – запитав я. Вона бачила його фотографiчну картку! Розумiеш? От дурепа. Я спитав, чи не бачила вона у нас в музеi гравюри Юлiя Цезаря з автографом украiнською мовою? Вона обiцяла пiти подивитися… О-ох, морока менi з нею. А тут ще залiки треба здавати… Е… куди ж ми зайшли? М… м… – У сад. – А менi додому треба, – сказав Петро, обтираючи кашкетом спiтнiле чоло. – Ти не боiшся, Галю? Галина нiчого не вiдповiла, подала руку i сказала сердито: – Бувай, – i пiшла. Петро подався просто додому, але мiсячна нiч так хитро обдурила його, що вiн довго ходив вулицями, усмiхаючися сам собi, i лише коли вже мiсяць лизнув бiлим язиком хрести на цвинтарi, потрапив додому. На дверях був замок; це вартовий не витримав лiтньоi ночi i втiк з хати. Тихо. А на цвинтарi шелест, i смiх, i тiнi пiд кам’яними хрестами. Знав Петро, що там i Андрiй, i Дмитро, i Іван – вся комунiя. Може, Михайло де в читальнi сидить. О, цей Михайло витримае i не таку нiч. Завжди один, сам, понурий i мовчазний. Правда, були якiсь чутки, що вiн залишив на фронтi якусь Катерину, цю саму, здаеться, але Михайло нiчого не казав, i хлопцi лише догадувалися. Чекати не було чого: все одно повернуться не швидко i, хоч це проти правил, доводиться лiзти вiкном. Не спиться Петровi, чи тому, що мiсяць срiбним гудзиком око жмурить, а за плечима двадцять рокiв лише, чи, може, тому, що Галину зустрiв. Може. Довго думав Петро про щось, вже вдарило дванадцять i мiсяць сiдав. «І де iх чорти носять? А завтра рано вставати!» – Заснув. Хлопцi прийшли додому аж пiд ранок, Михайла й Дмитра ще не було. Вже й полягали, коли хтось постукав. – Стукають, – сказав Іван. – Хто вартовий. Ти, здаеться, Андрiю. Пiди вiдчини. – Дрихне, – озвався Данило, що спав з Петром на одному лiжковi, – дрихне, чортова перечниця. – Бреше, вставати не хоче, ану стукни його по черепу. Данило штовхнув Андрiя. – Вставай вiдчиняти. Андрiй образився. – Ач, наказувач знайшовся, я черговий, доки не заснув, а вночi чергових немае. Та вже й бiльше дванадцяти. – А хто ж вiдчинить? – А я знаю? Хай вiдчинить, хто завтра вартуе. На завтра мав вартувати Андрiй, а тому вiн пiрнув у юридичнi тонкощi, доводячи, що вiн може спокiйнiсiнько спати собi цiлу нiч, хоч би там бандити у хату лiзли… До семи годин ранку. Поки хлопцi сперечалися, знадвору почали ламати дверi. – Та вiдчинiть же, – почулося. Нарештi Петро, згадуючи предкiв i проклинаючи нащадкiв, вiдчинив. Увiйшов Михайло, скинув шапку i запитав: – Курити е? – Ти iнодi задаеш на диво iдiотськi питання, – звичайно немае, – вiдповiв Петро. – Ну так у мене е! Вставайте! Вмить усi хлопцi були бiля Михайла. – От i гаразд, а то всi бички попалили, Андрiй навiть пiд лiжком пiдмiв i пiд скринею шукали, – гомонiли радiсно хлопцi, але Михайло iх обдурив. – Та немае в мене, то я нарочито, щоб ви в iнший раз швидше вiдчиняли. Лаялись: – Коли покликав, то хоч роди, а дай закурить! – Ну й життя. Я всi кишенi повивертав i хоч би тодi крихтонька, – зiдхнув хтось жалiбно. Коли доводилося сидiти без хлiба i в холодi, хлопцi не пiддавались одчаевi, але не палити зранку це було справдi над силу. В таких випадках iх охоплювала якась нудьга, якийсь неспокiй, що потiм перетворювались на чорну меланхолiю i, нарештi, все скiнчувалося сваркою з-за якоi-небудь дурницi. Петро справдi перевернув ранком усе догори ногами. На бiду Дмитро десь завiявся, а всi грошi завжди були в нього. Лежали тихо. – Не штовхайся, – крикнув раптом Андрiй, – я тебе як штовхону. Посунься, бо я лежу з самого краю. – І що в тебе за звичка придушувати мене до стiни. – Ну-ну. Курити нiчого, так вже й лаються, – озвався Михайло. Хвилини двi тяглася мовчанка. – Миша, а Миша… може, в тебе е хоч трохи витрусити. А? – це Іван. – Бичок, може, де заховався. Всi напружено чекали. – Нi, немае… Зiтхнули. Тоскно пробивався свiтанок через бруднi шибки на темнi стiни, почорнiлi ще з зими. – Ех, коли я був малим, то кiзяки курив i були вони такi смачнi, як первосортний тютюн. – Кинь, Петре, – озвався Андрiй. Петро сiв i, мрiйно дивлячись у вiкно, казав далi: – Так. Первосортний. Дрiбна крошка i запашний. – Та кинь же! – Шкода, що борошна не можна палити… Хлопцi обурилися. І що за свинство справдi: цей Петро завжди не до речi жартуе: палити кортить, аж у серединi болить, а вiн жартуе. Теж знайшов чим жартувати! Знов стало тихо, i не було нiякоi надii закурити, але Михайло вдруге обдурив хлопцiв; вiн насипав на стiл махряка, й хлопцi з рекордною швидкiстю скрутили товстелезнi цигарки… – Сьогоднi приходила Дашка й грошi за мiсяць правила… Я пообiцяв, – сказав Петро. Хлопцi щиро здивувалися. – Пообiцяв? Це цiкаво. А де ж ти вiзьмеш, хто ж платити буде? – Це вже не мое дiло. Дмитро – завгосп. Саме в цю хвилину увiйшов Дмитро i вiдразу ж почав лаятись. – Ви чого дверi не зачиняете? Хочете, щоб, як той раз, чоботи вкрали. Спите як кури, а дверi настiж. Нiхто не вiдповiв. Дехто вже спав, а декому лiньки було сперечатись, – все обiйшлося тихо. Десь кричав пiвень. В кiмнатi було спокiйно, лиш Петро бурмотiв крiзь сон i свистiв носом. II Далеко-далеко, за широкими ланами, за високими лiсами, кувала зозуля. Стоiть Катерина, стоiть прислухаеться. Вже й небо впало чорне-чорне, i далеко десь кинувсь рибальський вогник угору. Налетiли спiви з села, переплутались, затремтiли над водою i погасли в хвилях. І знов тихо, тихо. Катерина проста селянська дiвчина, з бровами сонцем випаленими, з очима вiтром степовим навiяними. – Чудна дiвка, i замiж не iде, i з хлопцями не гуляе, а прийде ранком: де була, не говорить, та не чуть, щоб гуляла з ким на селi. А вона ходила до Днiпра, прислухалася до спiвiв, невиразно мрiяла. Інодi тихою ходою дряпався Днiпром пароплав. Це з мiста. Там життя цiкаве, зовсiм одмiнне, нове i люди там справжнi люди. Справдi, у великому мiстi воно мае бути новим, не таким, як тут, де ще й досi пануе дяк, а дядьки по-старому пиячать, – тiльки не горiлка вже, а самогон. Минав час, падало жовте листя, все прозорiше ставало небо, i ранком туманiла земля. В повiтрi метушилися пострiли, злякано дивилася економiя розбитими вiкнами, – це бiлi тiкали. Потiм приiздили з мiста, роздавали книжки, щось казали. Селяни уважно слухали, за книжки дякували – «пригодяться на цигарки» i знали й без городських, що тепер земля вже iхня. Катерина книжечки прочитала (може, тому, що не курила?). А днi, як помах крил, летiли над степом, знов горiло село, знову йшли то тi, то iншi. Нарештi, на Рiздво прийшли червонi. – От i твоi, Катерино. Нiчого не сказала, а ввечерi тихо дверi вiдчинила. – Я йду, мамо. Плакали вицвiлi очи, а рот кривився в зморшках старечих. Трохи сумно дивилися молодi, сiрi очи. Пiшла. А коли остання батарея виiздила з села, лютий вiтер рвав на вигонi одиноку, темну постать матери. Далi – боi. Темна нiч обгортала огнем i снiгом. Переходи, кров, лайки. Вона – будувала майбутне життя. Коло Перекопу лiчила трупи: сотнi, тисячi. І за кожним одним болiло серце, i за кожною смертю тут бiля моря знала вона, там по селах, по мiстах, по робiтничих селищах, простягае журба своi руки. Схопить матерне серце i здушить, вицiдить кров усю… Тут i Михайла зустрiла. Спокiйний був. Курив люльку. Сердило. – І невже вам байдужа ця кров? – Нi-нi. Може, й я завтра теж… І от останнiй штурм. Першi пiшли… Телеграма: – Вiдбито. Пальцi в дерево (у начштабу). – Хай iде Новосибiрський полк. Чорний вiтер з пiвночi, рiже, сiче, червонi огнi з пiвдня. – Скоро ранок? – Не знаю. Мабуть нiколи не буде цього ранку. Телеграма: – Друга атака вiдбита… Майнула думка: «Ще тисячi». Вийшла з штабу: Михайло. – Тепер ви? – Зараз. Це третiй штурм i коли вiдiб’ють, i коли проб’емося, останнiй. Обгорнула i крiпко в губи: – Побачимось? – Мила… Забули все… А вiтер чорний з пiвночi рiже, сiче i червонi огнi з пiвдня. Пiшли курсанти. Подумала: «Ну, цi хоч не жонатi». На ранок поiхала в Харкiв. Поiхала i Михайла вже не бачила. Не писала, не розпитувала. Знала – живий. І от тепер, коли зустрiла його знову, прокинулась туга за чимсь невiдомим, чи за степом ласкавим, чи за мрiйно-нiжним обрiем. А вiн розпитував, де була, де пропадала, що нi слова, нi рядка, нi привiту? – Дома була, на селi, поховала брата. – А тепер? – А тепер… на осiнь у школу. Хотiла в Киiв – не вийшло, лiто хочу тут почитати, повчитись… Не звикла вона ще до мiста, та боялася признатися Михайловi, що iнодi ii, котра нiчого не боялася там, у степах, в боях, пiд Перекопом, лякали люди, високi кам’янi гроби i лише iнодi ритмiчне дихання заводу i праця в робiтничiй околицi будили щось рiдне, але так стомлювалась вона за вiсiм годин працi, що все пропадало марно. Як iхала сюди, здавалося, що тут всi розумнi такi, хорошi, а придивилася, то такi ж сами, як i всюди. Сказала Михайловi раз i здивовано, i ображено, що й тут от вчора на збори Іван п’яний прийшов. – Прямо так, як у нас на селi, – а вiн всмiхнувся й вiдповiв якось спокiйно. – Ти б хотiла, щоб усi були святими, такими, як ти хочеш, а не такими, як вони е. Е… нiчого – все перемелеться. От почнемо кампанiю… Махнула рукою: – Ет, що там кампанiю. Геть треба таких от i все. Знову всмiхнувся Михайло, всмiхнувся як старший, а вона подумала: i звiдки в нього така певнiсть i спокiй? А вона читала, линула думками вперед i бачучи де-не-де свiжi, нiби новi паростки, радiла, як по веснi першiй квiтцi. І здавалося життя iй старим, тiльки перешитим на новий фасон; важко було, що мало в цьому життi того, вiд чого груди ширшi стають i таким легко-прозорим здаеться життя. Хотiлося писати про схiд, про пробуджену силу, про жорстоку минулу зиму. Чому ж мало сонця i квiтiв? Хай вся земля буде в квiтах, щоб радiсть гаряче дихала пахучим повiтрям на землю. Почувае: от малою-малою iде вона. За спиною в неi торба. Життя все бiльше й бiльше кидае в торбу ту, а вона приходить в оазу, розкладае скарби своi, що позбирала за довгу путь, вiдшукуе там мiж намулу й болота самоцвiти. Мало iх. А дорога все вужчае, а дорога все важча стае, а по боках прiрви… Там на горах сонце кидае золото на все, а тут у проваллях темно. Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться i тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо i боляче, що не можна швидко i вiльно вгору побiгти, там, де сонце i сине небо. І часто всю нiч до ранку нерухомо лежала вона i думала-думала. Так потiк, вбираючи в себе струмки, не може через вузьку щiлину прогнати всю воду. Рветься до моря, зривае берег i бiжить далi не чистий вже, замутнений, темний. І скаржиться вiн, що не дав йому час iншого шляху, широкого, де б мiг текти струмком кришталевим, вiдбиваючи радiсно i берег зелений, i далекий обрiй. І здаеться iй iнодi, що мало сили в неi, життя йде три кроки вперед, два назад i не може iнакше йти. Вона знае це, знае, але, як мати, що дивиться на свою хвору дитину, що палае й горить, як хворий, що в довгу безсонно-томливу нiч чекае ранку й сонця, не може бути вона спокiйною. Буде день. А поки що заздрить вона навiть свинi, що спокiйно лежить собi в теплому болотi, i немае в неi нi думок, нi сумнiвiв. Здаеться iй, нiби вона впала в глибоку криницю… темно i вогко там, а на горi вiтер квiтками грае. І нащо поiхала вона з села? Жила б собi, як мати, що цiлий свiй вiк далi як за десять верстов у сусiдне село на базар не виiжджала. Росла в неi якась тривога, що не знала ii на фронтi, в селi. Хотiлося побалакати з кимсь про це. Та коли вона розповiдала про своi думки товаришам, тi смiялися, обiзвали ii замороченою, а дехто, нiяково всмiхаючись, казав: скучно. Лише Михайло завжди уважно слухав ii i захищав: берiг, а Петро й Галя лаялися з-за неi, сперечалися. Якось перед зборами, коли знов спалахнула суперечка про побут новий i хтось, захищаючи себе, сказав: – А що ж менi… онанiзмом занiматися, чи що? Катерина вiдповiла: – Дурницi ви, хлопцi, говорите. Просто до рук прибрати себе не можете. Розперезалися. Когути ви непманськi. У вас ще двадцятий рiк говорить; крой i все, а там розберемось. Нi, тепер вже час i тут на неп переходити, а ви непманщину розвели. Ранiш на фронтах то, може, й думати про це нiколи було, а тепер… – А, ти хочеш, щоб ми до старого повернулися. Любов «до гробовой доски»? Не вiримо ми в неi тепер. А сiм’ю заводити? Ми полюбовно… Хочеш? Хочу. Ходiм. Все на товариських началах. – Ну, звичайно, а з ким ви гуляете? З баришнями всякими радянськими та з покоiвками. – У всiх однакове… – Розумно сказано. – Та й комсомолки не вiд того, щоб погуляти. – Це ще гiрше. А з клубу, що ви зробили. Тiльки й чуеш. Та аборт зробила, та вчора з Іваном, а завтра з Степаном. Хтось здивовано спитав ii: – Чого ти власне казишся? Чого ти хочеш? Катерина: – Гармонii. – Двохрядки? – засмiявся хтось. – Дурнi, – сказала, а один iз хлопцiв безнадiйно махнув рукою. Андрiй: – Переказиться. – От ви то переказитеся, i женитеся потихесеньку. Ще й вiзьмете яку-небудь гуску дурну… Так щоб могла для вас затишний куток створити. Щоб не заважала, та дома сидiла, а ви будете полiтикою займатися, справами всякими. Не вам шукать нових форм… – Шукали. У всiх дiвчат однаковi форми, – крикнув Іван, – а ти тiльки дiвчат спантеличуеш своiми теорiями. Сьогоднi справдi розбила усiх на два ворожi табори. Коли вона вiдходила, то чула, як однi казали, «а що ж, воно правильно», але хтось крикнув: «когутка чортова». – Ну, чому ж вони? – питала в Михайла i Петра, – я ж правду казала; в карти грають, пиячать… А пiшла на Гантке[1 - Гантке – завод фiрми Гантке у Днiпропетровську.], в кiно, так не можна й пройти: лiзуть… Та мене ще знають, то не дуже, а якусь там дiвчину оточили, сiпають, регочуться, насилу одбила… Та й то так штовхнули в груди, що й досi болять. Чому вони; я ж правду казала. Михайло посмiхнувся: наiвна. – Ну, нiчого. Отже, привчаемо потроху, вже в залi цигарок не палять i не лаються. А Петро намагався: – Хто вдарив? Хто вдарив, халера на його голову! От зараз повернуся й морду наб’ю. Але Катерина сказала, що й сама з ними впораеться. – Вони в мене ще затанцюють, – i стиснула кулаки. Справдi, ii таки трохи побоювалися. Нiколи вона нiкуди не скаржилася, але вмiла сказати влучне слово i згадати те, або iнше саме тодi, коли це було найбiльш неприемним. Та й зачiпати ii було небезпечно, – захищали. – В неi пiв посьолка закохано, – казала шпана… – Королева яка! А найбiльше боялися, як причепить вона яке прiзвисько, так уже i прилипне. Якось охрестила одного опудалом, а другого ходячим свинушником. І вiд глузування тепер iм проходу немае. І комуну вдарила таки раз, сказала, що це павiянська комуна. Тому iз-за неi все частiше й частiше вибухали сварки та лайки. Хлопцi вовком дивилися на Петра й Михайла, все закидали iм, що вони пiдпали пiд вплив Катерини. Тi лаяли хлопцiв, що вони вже надто розбешталися: вже й так слава пiшла про комуну на весь посьолок. – Це Катерина розпускае, – казали Іван i Андрiй. – Та дуже ви iй потрiбнi! Наслiдком постiйних сварок дисциплiна впала. Кiмната вже не пiдмiталася, а пiдлога не милася, з самоi зими. Здавалося, що героiчнi дружнi часи, коли все було загальне, коли жили, нi про що не думаючи, минули назавжди. Все частiш i частiш виявлялося розходження в поглядах; все яснiш i яскравiш хлопцi дiлилися на два ворожi табори, але ще часто в часи примирення вони згадували минулу, важку зиму. А зима справдi була знаменна. Тодi кiмната пiдмiталася щотижня. Петро, правда, завжди протестував проти такого безглуздого витрачання часу, пiдлога милася перед вечiрками, або перед приiздом матерiв, хлопцi одержували 12 пайкiв на п’ять чоловiкiв. Палити теж було чим: жили напроти цвинтаря. Коли догорали останнi дрова – робили наскок на хрести. Правда, комуна не соромилася i менш почесноi здобичi, як-то огорожа, паркан, що траплявся по дорозi, ворота, що iх хазяiн-дурень не встиг здiйняти, але це була випадкова пожива. Хрести ж були основою добробуту. В iхньому ж дворi усе було цiле, i коли iнодi чувся пiдозрiлий трiскiт, хлопцi вискакували з полiняками обороняти свiй двiр. Вони щиро обурювалися на людське нахабство; хазяйка iхнього двору могла спати спокiйно. Правда, нiчнi походи хлопцiв непокоiли ii i вона iх страхала, що вони таки покутують колись свiй грiх. Для наскокiв вибирали завжди глупу, бурхливу нiч. П’ятеро тiней виходило на вулицю, озиралися; нiкого немае. Сиротливо вищала рейка, потiм трiщали дошки i четверо щезали, а п’ятий вартував. Поверталися довгою шеренгою з хрестами на плечах i з завзяттям в серцi. Цi походи звалися хрестовими походами. Здобич складалася в кухнi i вкривалася бiлизною та всяким дрантям. На ранок увесь двiр знав, що комуна ходила на влови. Даша (хазяйка – Дар Петрiвна) хитала головою, а останнi мешканцi заздро зазирали до дверей, i, певно, зi злостi приходили лаятися i загрожували подати скаргу… Тодi виходив Петро, закладав руки в кишенi i казав: – Заховайте вашу скаргу в кишеню i катiсь… Хлопцi вискакували з грiзним тюканням, i хоробрий оборонець громадськоi доброчинностi зникав до найближчого такого ж випадку. Це звалося антирелiгiйною пропагандою. Але дужий ворог роду людського, i сьогоднi вночi Даша розбудила хлопцiв. – Швидше, швидше, там зовсiм розбирають… Коли хлопцi вискочили на вулицю, юрба чоловiк на п’ятдесят бiгала, лаялася, навiть билася. Мiлiцiонер, не знаючи, що робити, просив лише не дуже сильно кричати. Але хлопцям це не сподобалося. – Що за нахабство. Так за одну нiч усе рознесуть. А варити iжу треба ще буде мiсяцiв два-три. Вирiшили гуртом пiти до мiлiцiонера. – Що ви дозволяете державне майно розтягувати? – Але що я можу зробити? Не стрiлять же. Андрiй: – Ет, все одно. Ходiм на той бiк, може, хоч там бабiв менше. Але тiльки вони звернули на рiг, як назустрiч юрба. – Стiй! – Мiлiцiя, ет, чорт. Тi пiдходили з рушницями за плечима. – Що ви тут робите? – А ви що? – Ви хто такi? – А ви хто такi? – От ми вам покажемо, хто ми такi! Дошки ломать?! Забирайтеся зараз же додому! – Це не мiлiцiя, – шепоче Андрiй, – це своя хевра. Мiлiцiя прямо бере, а цi балакають. – Ша! Бачили ми й не таких! Давайте союз; там унизу баби ламають. Ми дом-комуна номер первий. А ви? – А ми з вiйськовоi школи курсанти. Виявилося, що в них за плечима рейки прив’язанi: вiйськовi хитрощi, пояснювали тi. З диким голосом побiгли усi разом униз. Юрба почала розбiгатися, i хлопцям на цей раз довелося працювати до ранку. Коли кiмната була вже повна, звернулися до Дашi, й вона з половини поступилася кухнею. Петро в цьому нальотi участi не брав. Петро повертався додому пiзно. Петро тоi ночi не ночував. Нарештi, Петро навiть чоботи ретельно ваксив i сам причiсувався. Гудзики пришив до ширiнки i бензином вивiв плями. Хлопцi хитали головою й казали: – Петре, Петре, пропаде твоя головонька. І з ким-то ти крутиш, з ким ночi ночуеш? Але Петро нiкому нiчого не казав i тепер, коли прийшов ранком, хлопцi пiдняли галас: це свинство, нарештi. Десь ходить, а нiхто нiчого не знае! До кого латаешся? – Нi до кого я не латаюся. А, так вiн так, добре-добре, вони все знають. Дурень вiн от що. Галька сама на нього падае, а вiн як тютя мокра ходить. О, якби на когось на них, то той показав би. – Холява! Петро щось вiдповiв i знялася лайка. Хлопцi називали Петра iдеалiстом, а в комунi це слово було за лайливе. Нарештi озвався й Михайло: – А вам що до того, що вiн робить? – Як що? – здивувалися щиро хлопцi, – що ж ми за товаришi, коли вiн нiчого не говорить. – Дурнi ви, а не товаришi. – Краще бути дурнем, анiж малахольним катаринщиком, – сказав Андрiй i сiв писати щось. За хвилину вiн вивiсив таку «сводку». 1. Андрiiвський фронт прощупування ворога й першi заходи. 2. Дмитрiвський фронт без змiн. 3. Іванiвський фронт вчора вночi зроблено напад, що перейшов на багнетний бiй. З iнших – вiдомостей немае.     Начштаба латальникiв Андрiй Пупка. Хоча нi для кого не було секретом, що Іван вчора з якоюсь постаттю бiлою всю нiч на цвинтарi був, а Андрiй з Варкою десь вештався, що Дмитро щезае «законно», бо одружитися збираеться, та Петро чомусь образився й назвав усiх свинями. – Та чорт би вас забрав з вашими забобонами, – кричав Іван, – що там матерiй всяких шукаете! Знаемо! Вам грiшним потрiбно те, що пiд матерiею. От! Петро кипiв, Михайло спокiйно. – Ну, то що? – Як що? На бiса ж ви на нас нападаете? Дурень ти, – мовив Михайло з жалем, – можна й з гарного зробити погане. А Іван: – Коли ти щось гарне побачив там, то поцiлуй… Але Петро перебив. – Ти слухай, скотина. Дурень ти. От-що! Знявся галас. Нарештi Михайло зупинив. – Та годi. Скоро все одно роз’iдемось, це ж даремна рiч сперечатися. Згодом Петро питав Михайла: – Як ти можеш бути таким спокiйним? – А чого б я хвилювався? Менi просто iнодi шкода iх… – Їх? Ану iх пiд три чорти, але ж ти розумiеш, це ми така – грядуща змiна. – Ну, не всi ж на iх схожi, – пiдвiвся Михайло, – я працюю сьогоднi на вночiшнiй, буду ранком. Пiдвiвся i Петро, почав шукати пальто. – І ти на вночiшнiй? – iронiчно спитав Іван. Петро нiчого не вiдповiв, а тiльки грюкнув дверима. Чекав Галину вiн довго. Нарештi, побачив ii – пiдбiгла засапана i зараз же потягла. – Ти не боiшся тепер ходити зо мною? – Нi. – Слава богу! Нi, тепер йому нiчого боятися ii, бо вона вже не буде сiпати його на вулицi й кричати на все мiсто, як рiзана. Правда? – Ого! Пугало ти турецьке. Я ж тебе… А сам. Усiх собак стрiчних лякаеш своею гривою. – Буза. – Що? А хто («ну й логiка»), коли я забула в комунi парасоля, взяв його й пiшов в дощ не розчиняючи. Я? Може я, скажеш? – i вона так енергiйно наступала на нього, що вiн визнав усi своi провини в минулому i в майбутньому. Йшли весело балакаючи… йшли… йшли… Вибилася з-пiд хустки коса чорна, розгорiлися щоки вiд вiтру весняного i незчувся Петро, як поцiлував Галину. Поцiлував прямо в вухо, спiкся i радий був крiзь землю провалитися. А вона скрикнула сердито. Але побачивши Петрове обличчя з переляканими очима намистом, як рветься разок, засмiялася дзвiнко. А той зрадiв, вiд радощiв аж дух захопило. Так вона не сердиться? Зовсiм? І все забуде? Нiчого не буде казати. Хай це мине й забудеться. – Забудеться? Нi, вона, мабуть, не забуде… І смiялася дужче й дужче. – Нi-нi, то вiтер пролетiв. А вiн таки справдi поцiлував ii? Та то вiн помилився! Та то йому так здалося! І була вона така безтурботно весела, ласкава, що Петровi подумалося: «А може, й справдi я помилився?» Додому пiзно проводив ii. Вже й лiхтарi яскраво горiли й трамваi бiгли порожнi. Говорили про Катерину й Михайла. – Гарна ця Катерина, – сказав Петро. Галина глянула скоса. – Нiчого, – раптом, – вона тобою не цiкавиться зовсiм! Ти не думай! Але Петро (дурень) не звернув уваги на це. Його мучили такi думи: 1) як вiн iй стисне руку i 2) чи не сердиться вона таки на нього. Не встиг Петро стиснути iй руку «з натяком», як пiдiйшли Михайло й Катерина. Гукнули здаля. – Петре, Галино, заждiть! Озвалася Галя. – От ми зустрiлися з Петром випадково, а вiн не хоче мене проводити. – Та я ж, – обурився було Петро на брехню, але Галина сiпнула його за руку, i вiн почервонiв, i замовк, з радости ледве не подавився слиною i заiржав, а тi все розпитували… Тодi Галя: – А ви як тут зустрiлися? – Ми теж випадково зустрiлися… – сказала Катерина. – Гм… – це Галя. – Ну й добре, гуртом мене проведете. Упросила Катерину, щоб та заночувала в неi. Не хотiла спочатку. – Менi треба тобi сказати щось, – шепнула Галя, – щось важливе, важливе. – Весна! – сказала Катерина й погодилася. Хлопцi повернулися мовчки. Кожен думав свое. Петро знав, що Михайло пiсля довгоi розлуки знову зустрiвся з Катериною. Йому кортiло спитати щось у Михайла, та, глянувши на його суворе обличчя, вiн закрив рота. В комунi вже лягли. Петро, не роздягаючись, лiг на лiжко i заснув веселим, молодим сном, а Михайло не спав. Важкi думи впали на нього знову, знову Катерина, як камiнь; зустрiлися – вона нiби й байдужа. Коли вiн прийшов до неi – читала. – Пiдемо, я прийшов, як умовились. – Я не пiду. – Чому? – Так, не хочу. Розсердився. – Знову балакати з тобою не можна. Катя: – Не балакай. – Ну, й чого ти така? – Яка? – всмiхнулася. – Слухай, Катерино, ми ж повиннi з тобою до чогось добалакатись. Чи ти не хочеш говорити. – Я вже добалакалась давно. – Ти мене любиш? – Узяв за руку, погладив нiжно. – Ну, скажи? – Ти знаеш. – Так для чого ж ти так робиш? – Як? Що приiхала тодi з фронту, тобi нiчого не сказавши? Що не роблю й тепер так, як ти хочеш? Що не хочу з тобою жити? – Хiба люблять так, як ти? – Ну, а як же? Чудний ти. Ми так довго не бачилися, а ти знову прийшов з вимогами. Ти власник. Розумiеш? Ти хочеш, щоб з тобою жила, по-твойому думала. Я люблю тебе, але дечого в тобi ненавиджу. І знову вiн запитав в-двадцяте. – Який же я? Вiдповiла: – Такий як усi. – Чого ж ти хочеш? – запитав сердито вже. – Може, неможливого. «І справдi, чого вона хоче?» – думав вiн, лежачи на канапi й здивовано знизував плечима. Ранком його розбудили голоси. – Я казав йому не берись за доповiдь: сядеш. Так нi. Проморив збори двi години. Андре! Треба було, сукин син, з короля гуляти. – А де вiн у мене вiзьметься у чорта. – А ми вашу даму по… Хлопцi грали в очко. Грали з азартом. – Очко! – Перебор! На столi стояв ящик з махоркою, i дим товстим шаром лазив пiд стелею. Враз Іван крикнув до Михайла в сусiдню кiмнату: – Щось Катерина на тебе дивиться. Той мовчав. – Грубая. Є за що подержатися? Ти там не того, Миша? Га? Але той скочив з лiжка, пiдбiг. – Чуеш ти, я як тобi дам… – Тю на тебе, – почав було Іван, але, побачивши Михайлове зле обличчя, змовк. Михайло схопив шапку й вийшов. – Да, – почав було знову Іван. – Та кинь, – перебив Дмитро. – Може, то вона справдi його баба. Смачна. – Та заткнiть своi пельки. Не можете як про дiвчат, так зараз же. Сволочi, – сам не знаючи чому, за Галю образивсь Петро. Вийшов. Михайла не було видно. Усерединi було так погано, нiби хтось туди плюнув. «Куди його йти!» – Подався до клубу з надiею побачити там Кузьму, думав: «Ага, побачу Кузьму та розпитаю докладно, що вони там менi за навантаження дали? Тай репетицiя там, здаеться. До речi й Галя там…» В клубi було весело. Всi бiгали, здавалося, без мети, кричали, заважали одно одному, насилу знайшов Галину. Вилiзла вона з лаштункiв уся в борошнi, сердита й розтрiпана. – Галино, здорова, а я до тебе. – Бачу. Нiколи. – А скоро ти? – Зараз. Вийшла через п’ять хвилин. – Години три вже провадимо ревiзiю майна. Зараз ти знаеш, яке свинство. Хведько завжди пустуе. Догрався. Коли ми перевiряли майно, вiн мене всю борошном обсипав. Ну й показала я йому: тепер сидить i промивае носа. І чому вони завжди зо мною пустують? Петро спiвчувае. Петро цiлковито спiвчувае iй, але хай вона вiдкладе цю справу, бо сама бачить, що сьогоднi нiчого не буде. Йому треба сказати iй щось. Галина зробила страшнi очи й сказала категорично, що вiн баламута, волоцюга i ледащо, але вона все ж таки задля нього справи не кине, i Петро зажурено побрiв до залi. Тут вже збиралися до чергового сеансу, i його, як безбiлетного, витурили. Довго чекав вiн Галину на вулицi, але вже й пiсля третього сеансу вийшли, а ii не було. Побачивши, що гуляти вже пiзно все одно та й iсти хотiлося дуже, пiшов додому. Хлопцi ще грали в очко, бо Данило мав iхати завтра на село, до матерi, а з ним Іван i Андрiй, а iм треба було одiгратися… Петровi було прикро, чи тому, що день змарнував, чи тому, що не пiшов з Галею на цвинтар. Петровi видаеться негарним, що його тягне на могилки i там з якоюсь чужою дiвчиною, зовсiм не нашою, так, як хлопцi, качатися по травi. От i Данило часто приходить з хлопцями туди, а прийде, починае розповiдати про все, як, хто, з ким i коли. Коли ж Іван зачiпав Данилову Марiйку, то сердиться Данило, а Михайло каже: – Бачиш, Данило, як про всiх, то можна, а як про Марiйку, то нi. Вона ж така сама, як i всi. Хлопцi бiльше додержують логiки, анiж ти: всi дiвчата – баби i кончено. Данило з Петром радиться, як Марiйку з села вивезти. – Знаеш, я все вперед iду, а вона там репаною зостанеться. – Сам ти репаний. Нi, справдi таки, не даремно Катерина не любить хлопцiв. І зве iх павiянами. А може, й нi? Ну, чому б i йому не пiти було сьогоднi з Галею. Може, й справдi це забобони мiщанськi i чому, коли вiн питае Михайла, той лиш осмiхаеться i нiчого не каже на це. Нiби знае щось певне. Нi, Галина таки не пiшла б, вона хороша. А що ж там поганого? Так i заснув Петро, не додумавши до кiнця. Прокинувся, вже свiтало. Хлопцi зачиняли вiкно й лягали спати. Було душно й нудило вiд махряку. Вийшов Петро на вулицю. Вже молочницi молоко розносили, й першi трамваi загули. «Гарний ранок», – подумав, засмiявся, потiм згадав Галину. «А-а». Мотнув головою, озирнувся злякано, чи не помiтив хто думок його? Незчувся, як опинився коло Галиноi хати. Вiкна були зачиненi. «Спить», – подумав i здивувався чого вiн тут, махнув рукою. – Ну, тепер вже канка. А сонце рожево сходило, i день був молодий i зелений. В комуну повертатися не хотiлося. – Ану iх. Прийду пiзнiше, коли вони вже поiдуть. III Чи ти чула, дiвчинонько, Як я тебе кликав, Через твое подвiр’ячко Сивим конем iхав? Де там не чути! Чула добре й голос, що вiд нього в грудях болить. Була, як коло перелазу скрипiло. Чула все. Ой чи чула, чи не чула, Не вiдгукнула я, — Темна нiчка, Петрiвочка, Вийти боялася. Ет! Клята дiвка не вiдгукнулася та ще й на нiчку звертае. А нiч таки зовсiм не страшна. Така тиха, така ясна. А листя на тополi бiлою стрiчкою грае й перегукуеться срiбними дзвониками. – Чого там боятися справдi? Вийди, ой вийди. – Знаемо ми. Знаемо, чого хочеш, а що не зрадив нiкого, так певно пригодоньки не було ще. А чому вдень не приходиш, ночi темноi ждеш? Так-таки й не вийшла Марiйка вчора й даремно чекав ii Данило до пiвночi. Марно й тепер виглядае ii серед натовпу, що зiбрався послухати лекцiю. – Чи давно я тому Даниловi ляпасонiв давав, щоб воно кавунiв не крало, а тепер диви – студент, в панснi приiхав, – здивовано каже дiд Юхим i крутить головою. – Та що й казати, чи давно покiйний Левко, ще як у мiсто збирався iхати, по тому-таки мiсцi, де ноги ростуть, давав синовi березовоi кашi. – Чи давно той Данило горобцiв без штанцiв драв, а стара Левчиха плакалася, жалiлася на ввесь свiт бiлий, що дав ii Бог такого розбишаку?.. Нiби вчора було, а тепер… Стара не знае, де й покласти сина, чим нагодувати, як посадовити, – он лекцiя ще не почалась, а стара вже чекае на хлопцiв. Хлопцi ж розташувалися на сценi Сельбуду. Похiдний чарiвний лiхтар iлюстрував Данилову лекцiю, Андрiй i Іван були за асистентiв. Їм нестерпно хотiлося туди, за стiни, де лiтня нiч i дiвчата. Глядачi слухали уважно. Інколи подавалося реплiку й робилося критичнi уваги. – Американська машина жне, одразу й молотить та одвiвае; так що прямо iз степу до амбарiв везуть збiжжя. – Ловко придумана, от чортовi нiмцi, – зауважив хтось, а дядько Кiндрат (той, що коло Семена кривого над балочкою сидить), вiдомий безбожник на цiле село, вiв тут-таки серед бабiв антирелiгiйну пропаганду. Вiн пiдвiвся й запитав доповiдача: – А правда, iдять його мухи з комарами, що мириканцi впразнили Бога i дощ сами роблять? Данило почав був розповiдати про це, але на дверях зчинився галас i метушня. – Що там таке? Та пусте: дiвчат парубки не пускають. – Чого ж не пускають? – А навiщо iм? Все одно нiчого не розумiють, – крикнув голос з юрби; а комсомолець Семен сказав Даниловi: – То парубки iх на вулицю тягнуть, от i не хотять, щоб ходили сюди на збори. Ми тут з ними по цiй роботi агiтацiю повели. Та й справдi кiнчайте, бо пiзно… – додав вiн несподiвано. Скiнчилася лекцiя опiвночi, розходилися, жваво розмовляючи. – Хай так, коли й так. Але нi. – Трахтор… От в Миколаiвцi потрахкав пiвроку, а потiм тпру… – казали старi, сумнiвно хитаючи головами. – Чорт би тебе подрав, Данило, затяг до свiту, – сказав Андрiй. – Саме пiти б погуляти з дiвчатами. – Не можна. Тутешнi хлопцi з вулицею якраз боротьбу провадять. – Ет, боротьбу. І тут вiд кампанiй спокою немае. Це ж дурниця бути на селi i з дiвчатами не поспати. – Ходiм краще чай пити, мабуть, стара вже приготовила. А вулиця ще гула. – Той бiлявий Іван, що лiхтарем наводив, все лiз до мене вчора. – Я йому показала. – І-i-i, брешеш! Їй же богу! – А Данило вчора гуляв, гуляв та й подався додому, а ще рано було. – Додому? Якраз, вiн до Марiйки пiшов. – Не даремно ж очи на неi пулить. – Та вони вже давно гуляють. Юрба посунула на край села. Знову зiрвалися спiви вгору. Голосно плакав голос дiвочий, спiв тулився до теплоi землi. Боялися тоi ночi матерi за дочок своiх (самi колись дiвували). І справдi, чого тiльки не бувае в яснi мiсячнi ночi. А мiсяць долiз до середини неба i спiймав бiлою рукою двi постатi. Гай-гай, забула ти, певно, дiвчино, що в пiснях спiваеться? Притулилася до парубка, вже й коси розплелися. А той вiдшукав свое, припав поцiлунком, нiби хто його голову цвяхом прибив. П’е. Загорнувся хмаринкою мiсяць, згадав – краще буде… Ай, нi. Зовсiм темно стало i нiчого не розбереш, чи одна там постать, чи двi. А коли ранком вiтер злякано (чи не проспав?) розкидав хмари, щоб сонце яснiше зiйшло, лише тодi перелiз Данило загату й майнув Кирячковими городами, а друга постать подалася саме туди, де жила Марiйка. Для Данила мiсяць швидко минув, а хлопцям через дiвчат були неприемностi. Почали парубки на них скоса дивитися, навiть бити збиралися, а осередок нарiкав, що Андрiй i Іван усю iм роботу нанiвець звели, бо вулиця тепер гула, аж ревла. Данило в мiсто листа писав. «Петре, через два тижнi iдемо додому, побалакай з Катериною, з Галею, чи не може Марiйка зупинитися в них, бо я хочу, щоб вона поступила до робфаку. Приiду я через два тижнi, а Марiйку випишу потiм. У нас посуха, певно, що хлiб погорить… Хотiли було ще на мiсяць залишитися тут, та хлопцi чомусь не ладять з осередком. Чекай. Данило». Петро, прочитавши, сказав Михайловi: – Треба перебиратися, бо коли приiдуть хлопцi, поб’емося. – Ну, тепер, буде легше, Дмитро ж перебрався. Було лiто. Листя бiле, як мертве, лише ввечерi було трошки легше дихати. Днiпро лисинами вкрився i ховався вiд спеки в пiски. Хто не виiхав, ходив, як сонний, в клубi вiдбувався ремонт. Зрiдка забiгав Дмитро. Вiн такий зайнятий. На посадi з самого ранку. Прийде додому, попоiсть i знову туди, приходить лише ввечерi, навiть не висипляеться. А роботи-то скiльки. Ну, то правда, вiн сам себе навантажуе, бо гадае на осiнь бути за секретаря в газетi. – Кар’еру, виходить, робиш, – спитав Петро. – Ну, яка там кар’ера. Одружився, то й треба якось жити. – А портфель в тебе гарний… – Да, брат, дiловою людиною став, – сказав Дмитро. – Нужною людиною. – Нужник, значить, – спитав Михайло. – Ну, як сiмейнi справи? – О, нiчого. Добре. По столовках бiгати не треба. Женися, Петре, не прогадаеш. – А як з потомством? Чи не розгубив козацькоi сили по могилках? – Я? Якби тобi стiльки абортiв зробили, як Нiнi, то ти б знав. Бiда менi з нею; менi вже й нецiкаво, а вона всю нiч спати не дае. І Дмитро розiйшовся; а як вона його пестить, ого-го… – Сволоч ти, – сказав Петро. – Чому ж то? – Навiщо ти менi оце розказуеш. – Коли тобi не цiкаво, то я… – образивсь Дмитро й пiшов. – А даремно ти не дав йому добалакати до кiнця, – сказав Михайло, – цiкаво було б послухати. – Послухаеш такого типуса i здаеться – сам робиш щось погане. – Ну, то невiдомо, як ти будеш робити. Всi ми врештi в старому болотi борюкаемося. – Ех, правда… Знаеш, менi часто уявляеться така картина, свинушник. Ми всi стоiмо там по колiна в болотi. Є десь сонце… Є… Бо пробиваеться крiзь щiлину й навiть болото золотить, а навколо в теплому багнi лежать свинi i задоволено хрюкають. Їм добре, немае у них нiяких думок i сумнiвiв. Почнеш iх розбуркувати, так вони тебе iдiотом назовуть. Ти не думай, що вони за старе тримаються. Це невелика б бiда була, але вони нюхом добре чують все нове й свiже, переможне i лiзуть туди, несучи за собою свiй свинушник. – А, чорт з ними. Ти вже користуешся термiнами Катерини. – Катерини. Вона каже, що в нашi часи якщо хочеш бути незламаним, не треба себе зв’язувати нi любов’ю, нi дружбою, бо однаково це стягне тебе у свинушник. Чудна вона, бентежна така, самотна, та здаеться менi, що вона когось любить. – Справдi? – жваво спитав Михайло. – Вона нiкому не скаже. – Ех, Петре! – Що? – Нiчого, то я так. Встав, а Петро бiльше розумiв, анiж Михайло думав. – Чудаки. Тiльки мучать себе. – Тут до тебе Галина заходила, цидулку принесла, – сказав Михайло, подаючи записку. – Там Галина кликала iти в степ «бо в степу вiтри буйнi-буйнi», а «лiто таке хитре». Осмiхнувся Петро й заховав у кишеню. – Ну, Михайле, я пiшов. – Куди? – Та в читальню. – Гм… угу… Коли прийдеш? – Пiзно. А ти будеш вдома? – Мабуть, нi. Я пiду до бiблiотеки. Подивились один на одного… Петро не витримав i розсмiявся, але Михайло подивився строго. – Чого зявище розчепiрив? – Ми часом не зустрiнемось, я теж пiду в бiблiотеку, – але Михайло: – Ну, тодi я пiду в читальню. – Іди куди хочеш, а я пiду до Галини. На цвинтарi Галина сказала Петровi: – Забiгти не мiг ранiш. Я бачила тебе у вiкно, кудись летiв, як бiзон? – ? – Шию вниз i гривою мотаеш. Була в Катерини – вирiшили вiдкласти на осiнь це. – Та це вона вирiшила. А я? – Ти? Ого! Ще скажи менi слово. Нi, справдi, куди поспiшати. Змагався Петро. Йому так хочеться жити з нею, вiн так сумуе по нiй. А в ту нiч мiсяць сходив пiзненько таки, а вони й не помiтили. Лише пiвгодини посидiли (а може, й менше), як вдарило другу. – Ну, от знову до ранку, – жалiбно Галя. А Петро (ой, Петре!) нахиляеться ближче, стае, як криця, рука ближче, ближче, як двi блискавки, швидко зiйшлися вуста; важко, жарко дихнув на малиновi перса. Припав. І враз згадалися слова Івановi: «Те, що пiд матерiею». Боляче стало. Гладив очи тихенько рукою. Схилились дерева. Тихо. – Не правда. – Що Петре? – Нiчого. Усмiхнулася, шию руками, тонкими пальцями стиснула, нахиливсь. – Що ти? Мовчала. Потiм: – Катерина нiчого не розумiе. Сьогоднi знову з Михайлом полаялась, а потiм всю нiч бiля вiкна просидить i спати не буде… Ми бiльше розумiемо. Правда, Петре? А нiч майнула крилом, як ластiвка над водою. Сонце ясно зiйшло. Вiв Галину Петро обережно. – Такий хороший ти, – всмiхнулася. А вiн зазирав в темнi тепер, глибокi очи. Думав: «І чого у неi очи такi темнi стали». А як прощалися, порожньо було всерединi. Галина до Катерини пiшла. Ввiйшла. Мовчки сiла. Та вже знала. Ех, серце жiноче. Заспокоiла (як мати дитину): – Спи! Спить Галина, ввi снi обгорнула подушку, Катерина уважно вдивляеться в неi. – От рахуба, – смiеться вiснi… А далi що ж буде? Може, справдi зроблять щось? А мрii у них хорошi. Забурмотiла щось Галя, встала Катерина, накрила пальтом. Читати не читалося, роздяглася, зiбралася спати. Лягла, пiд голову руки поклала, довго в стелю дивилася. Михайле… Михайле… не може вона так любити. Зве вiн ii твердою, залiзною, а не почувае, як iнодi залiзо те дзвенить i кличе, але як доторкнутися до нього, то завмирае i знову стае холодним i байдужим. Так було й сьогоднi. Петро застав Михайла вдома, як увiходив, помiтив, що той заплющив очи, прикинувся, що спить. «Ну, хай, – подумав, – от чудаки!» Михайло лежав, обернувшись до стiни, i все про Катерину, про Катерину, таку нiжну й хорошу, думка. Здавалася всiм вона такою спокiйною, але знав вiн, – опалена вона тим вогнем, що нiколи не дае заспокоiтись, завжди жене чогось шукати: все далi й далi i робить життя радiсно отруйним i гарним до болю. Знае вiн, чого вона така бiла i очи чого такi темнi стали. Казала: – Ти едина людина, якоi я не соромлюся. Все я тобi скажу. У мене душа злиняла, була вона запашна i ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Інодi я i тебе ненавиджу, i себе, бо поганi ми, не такi, як я хочу, не такi, якими будуть колись люди, коли настане та гармонiя. Просто дихнути нiчим. Але, видно, далеко той час, що я й уявити собi не можу, хоч роблю, будую ii, ту гармонiю сонячну… Я жити хочу. Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного. Знаеш, так гарно менi з тобою, а раптом бувае, що станеш чужим ти, та й не тiльки ти… Дома, на селi батько й мати здавалися менi iнодi зовсiм незнайомими, чужими. Так, нiби я в гостях була. І от пiсля фронту, де багато зосталося таких хороших i рiдних, я тепер часто почуваю себе в гостях, нiби я маю скоро пiти кудись до нових людей, до нового життя. От, я щира з тобою зараз, а потiм буду себе лаяти за це, бо здаеться менi, що й ти не розумiеш мене. Михайло: – Я тобi допоможу. Вона: – Я зовсiм не хочу твоеi допомоги. Я просто хочу, щоб ти знав, чому я iнодi така ворожа тобi i щоб ти тодi не балакав зi мною. – Добре, як хочеш. І почував Михайло: – Хороша… Ех, Катю, погано, коли думки стрибнуть за межу, яку життя встановило. І згадав знову темнi очи й слова вперто бентежнi. – Не зiгнуся, а зламаюся – туди й дорога. Значить, слаба я i ранок далеко… – Михайло, – перебив Петро його думки, – та кинь придурюватися, я ж знаю, що ти не спиш. Ти б одружився з дiвчиною, яку любиш? – Просто, любив би i все… Не знаю. Петро одягся й вийшов, а Михайло думав далi. «Чуднi вони всi, сами собi роблять перешкоди, а потiм б’ються. От i Катерина… Роби найкраще, наскiльки життя дозволяе. Вище голови не стрибнеш все одно. Не треба своiм почуттям давати волю. Треба для себе самого партдисциплiну завести. Щоб якби Губком дозволив всякому робити, що вiн схоче?» IV Степи моi, степи моi, такi хорошi, хорошi, зеленi. Чи дума на вас впала, чи татари прийшли ордою знов, чи огнем вас попалено, пожежею спепелiли, що сумнi ви такi, невеселi? Чому квiтками ви не ряснiете, чом рiчкою-стрiчкою не вiтаете? Повсихали рiчки вашi блакитнi, погорiли байраки зеленi, а вночi вiтер не вiе, а ранком птахи не кличуть… Чи тебе не орано, не сiяно, чи тебе кинуто напризволяще, що не видно нi жита, нi пшениченьки, що не струниться колос. От туга впала, впала, сповила, немае нi билини. Лише могили стоять та сумують, хмар виглядають, дощiв чекають. Хлiба не вродило. У декого ще було, а в декого i хата сiрiша стала, i сонце йому не свiтить. Гавенятами роти дiтвора розкривае. Просить. А степ чорним сумом вкрився, а степ загорнувсь в сiру спеку, скам’янiв, застиг. А небо бiле, бiле, хмари лише з-за обрiю носа показують, хмари не хочуть обтерти промiнястий пiт на сонцi, i вiн спадае окропом на плечi й спини. Здаеться, що все заснуло. Земля паруе, чорна й суха. Мiж килимами вузька стежка, по нiй суне хмара й звiдти долiтае монотонне й сонне. Ходить по селi нужда нужденна, здушуе порожнi шлунки костистою рукою, ходить по селi, виглядае… – Гей-гей, цоб-цобе. На селi розмова: – Ой, ще й хлiб погорить. Не спiвае молодь увечерi, не сидять на призьбi старi, спльовуючи гiркий махряк, навiть плачу не чути вже. Сiрим порохом вкрите зелене листя, жовта вода болотом стала. Не виходить молодиця хату мастити й квiтками квiтчати. Ех, не виходить. Виряджала стара Палажка доньку Марiйку. Виряджала, казала: – Іди, доню, шукай долi, а нам, старим, тут загибати. Іди, може, чим допоможеш. Пiшла. Узяла адресу тiтки Горпини й Данилову, зав’язала у хустку, заховала. Мiсто. Нiч. Вiтер. Туман i вогнi. Як поглянеш згори, огненною стрiчкою лягло воно рiвно, намистом огнi над Днiпром розпустило. З неба зорi попадали долi, по землi. А Марiйка все ближче пiдходить. Чутно вже дзеленчить, дзвенить, диха… Величезний млин. Хапае, засмоктуе, меле. Гей, бережися, Марiйко. Мiж колесами руку одiрве. І боязко iй. Мiсто. Нiч. Вiтер. Хмари. Туман i вогнi. Зупинилась. Адресу шукае. Злякалась. Загубила Данилову й з двох бумажок одна тiльки баби Горпини адреса. Як же знайде Данила: мiсто велике. Пiшла. Хоч недобре про бабу Горпину казали в селi, але бiльше йти нiкуди. Харкiвська вулиця, 8. Вiдчинила, спiзнала, зрадiла та: очи швидкi такi, хитрi. – От добре, добре зробила, що приiхала, в нас тобi легше буде. Дунько, Дунько, а йди, принеси чаю… Принесла та, – велика, дебела дiвка. – Ти вдома сьогоднi, – потiм до Марiйки: – У мене дiвчата наймають кiмнати, ти будеш з ними жити. Заснула Марiйка швидко; дiвчат не було, ранком прийшли. – Де були, – запитала. Смiялися: – Взнаеш потiм. Скоро тиждень минув, а роботи ще не знайшла Марiйка. Жили втрьох в однiй кiмнатi. Дiвчат майже не бачила; ранком йшла шукати роботи, а тих цiлу нiч не було вдома… Тiтка казала, що вони роблять на вночiшнiй змiнi. Швидко днi пролiтають у мiстi. От раз увечерi каже iй тiтка: – Нiчого iсти. Десять день вже минуло, а ти нiде нiчого. Менi й самiй важко. Будь, як хочеш. Голод з села стрибнув, на вузлових станцiях зупинився, а там поiхав залiзницею, в мiсто приiхав. Лiг по вулицях i хапае то того, то iншого… І Марiйка боязко спитала: – А дiвчата? Чи могла б i я з ними ходить на роботу? Подивилась гостро Горпина: – Побачимо. День i другий минае. Ходила, шукала роботи, прийшла стомлена… А ввечерi баба знов пiдiйшла (хлiба дала) i улесливо каже: – Дурна ти, Марiйко, та й годi. Якби я була молода. У шовках би ходила, а не то що без хлiба. От хочеш, то я… Єсть один тут i гарний… Вiдштовхнула Марiйка. Вийшла. Ходила вулицями довго. Нiч холодна загнала до хати… Куди йти? Мiсто велике, тисячi, тисячi, а Данило один, десь там… Горпина чекала вже, знала: повернеться. – Ну, так краще, голубонько, куди пiдеш? Куди… Знай, я iсти не дам, бо немае… – i всмiхнулася криво: – Жалiю тебе я… А то б я давно… І не панькалася з тобою; родичка ти… Вечiр. Вiтер. Свистять зморшками вкритi уста й гадючаться пальцi старечi. – Ну, не бiйся, дурна, як хочеш. Харч мiй, кiмната, а жити будеш гарно. Не бiйся, зроблю так, що нiчого не буде. Ну? Вiдвернулась мовчки Марiйка. Ще нiч, iще день. – Слухай, слухай, Марiйко… Не iла ти нинi, я й кiмнату вiддам: тут одна сама проситься. Ти ж вродлива: багато даватимуть. Ну? В головi не було нi думок, нi бажання. – Все одно… Ах, все одно. Сталося… Билася, рвалася, та, як звiр, важким тiлом на неi впав. Залишив на столику грошi. Не впiзнала спочатку, а коли вже виходив, згадала; той, здаеться, що з Данилом приiздив у ii село. Хотiла гукнути, спитати про Данила. Злякалась. А може, вiн не впiзнав? А може, вона помилилася… А вiтер хрястiв залiзним дахом, i билася нiч чорним крилом у вiкно. Головою в подушку впхнулася. – Даниле, Даниле, – плакала. Цiлий день ходила з кутка в куток, а над вечiр тiтка Горпина: – Ну, Марiйко… – та глянула мовчки. – Як хочеш, Марiйко, губити вже нiчого, а з тебе карбованця вдень. На завтра ще хватить. Як хочеш… Знову ходила, шукала роботи. Не знайшла. – Ти розмiркуй: будеш десь там робити за дванадцять, п’ятнадцять карбованцiв в мiсяць, i робота важка. А в мене, сама знаеш… На дiвчат подивись, як живуть… Розпитай… І приводила знову. Знову плакала Марiйка, а подруги байдуже дивилися. Так було колись з ними. Звикне. І звикла Марiйка: людина до всього звикае, та скоро пiшла вiд Горпини, бо взнала, що та три бере, а на неi один витрачае; не вигiдно. Так. А вчора Марiйка зустрiла Івана, обминути хотiла, та той пiдiйшов, все казав, як побачить Данила, щоб нiчого тому не казала: обдурити його можна. Вiн ii, якщо хоче, приведе i скаже, що стрiв, а вона хай приiхала вчора й шукала його… Карбованця дати хотiв, не взяла. Повернулася злiсна й кинула в вiчi брудну лайку. «Ого», – подумав… Пiшов у столовку обiдати й все мiркував, як би йому виплутатися. Здибав там Петра й Галину. – Чому не заходиш, Петре? – Нiколи. Виходячи, спитав Іван: – Вам куди? – До Катерини. Лiворуч. – На поклон ходите? Вже й Данило туди бiгае, i чим вона вас приворожила так? Тi нiчого не вiдповiли; пiшли, не попрощавшись. Галина й Петро в сiнях шепотiлися довго, нарештi увiйшли. – Ти скажи, – почала Галя. – Нi, ти. – Нi-нi, ти спочатку, а потiм я. Тодi Катерина сама ласкаво: – Знаю, знаю. Швидко ж ви. А Петро поважно: – Що там швидко? – Потiм до Галi: – Ну, вилазь. Чого за мене сховалася, що ж я сам? – обгорнув, але та викрутилася. – Спiймай спочатку. Почалась бiганина. Довго кружляли вони, потiм разом сiли й зробили поважнi обличчя, а смiх з-пiд куточкiв вуст струмком б’е. – Ми з тобою прийшли побалакати. – Ну, вже в цьому я не порадник. Казала, куди поспiшати? Набридне ще бiлизну латати. Нi-нi… У них все буде iнакше. Вони з Петром житимуть добре. От вона побачить. Не вiрить Катерина. Буде Петро на посаду ходити, а вона дома кухню вивчати. Житимуть же разом. – Я iй не дам. – А хто ж буде? – Я. – Ти ж не вмiеш. – Я не вмiю? І вони знову почали сперечатися. Хто, що буде робити… – А дiти хто робитиме? Ти? – Катерина спитала в Петра. – Я… я не знаю, як то? Галина аж сiла… – То вже я. То вже я. Не дозволю, – знову почали бiгати коло столу, стiлець поламали. – Та стiйте, а що ти позавчора казала, Галю? – Я? Ну да, – потiм пiдбiгла, почала шепотiти. Катерина тiльки головою покрутила: – Знаю, – додала: – По очах бачу, – а Галина почервонiла по сами вуха. А Петро, нiби це його не обходило, розглядав малюнки по стiнах. – Колись я гадала, що Петро серйозний хлопець. – А тепер, Катю? – А тепер бачу, що такий дурний, як i Галя. – А от побачимо, хто розумнiший, чи ми, чи ви. – Добре, добре, якщо так, зварiть менi щось. Зробимо бенкет. Ех, подружжя мiкроскопiчне ви. Як виходила Катерина, чомусь Михайла згадала й шкода стало чи себе, чи Петра й Галини; задумливо спускалася схiдцями вниз. За дверима чутно було смiх, i бiганину веселу, i галас. «Наварять», – подумала. Повернула за рiг i якби Петро й Галина не були так заклопотанi обiдом, то у вiкно вони б побачили, що Катерина повернула не лiворуч до заводу, а праворуч, до Михайла. – Я до тебе… Побалакати хочу. Залишила вдома Галю й Петра варити обiд, – сказала й тривога засiрiла в очах: – Бiда менi з ними, що й робити, не знаю, а треба iх якось до ладу довести… А Михайло подумав: «І всiх iх треба до ладу довести», – i вiд думки цiеi в серцi забуяла така радiсть i нiжнiсть, що схотiлося взяти ii на руки й понести кудись далеко-далеко, сказати: «Бiдна моя, хороша дiвчинко, кинь, вiдпочинь хоч трохи», – подивитися в очи темнi… Схопив за руку ii: – Ходiм, ходiм. Вiтер рве скиби голоi землi: це перший день осiнньо-бурхливий хмари жене. Ідуть вони без дороги просто на ту могилу, що туманiе в iмлi. Холодно й порожньо навколо. Чорна земля, i вiтер, i небо хмарне. Шляху немае. Просто полем, шкутильгаючи, перечiплюючись за скиби зораного степу. І немае кiнця цьому степовi й цим чорним килимам набухлим. Нахиляеться, каже Михайло: – Катю, ну справдi ж не можна так… Сили останнi вже губиш, голодуеш. – Ет, кинь. – Що там кинь, будемо вмiстi жити… Коли б не любила, то, може, й жила. Вiтер бивсь i плакав осiнньо. – Михайло! – ? – Подивись, якi хмари. Нiби який палац старовинний. Налетiв знову вiтер, розбив, розламав старовинний палац той, закашляла Катерина. Зiгнулася. Кров… – А, нiчого, це так… – А Галина казала, що по ночах не спиш. Як так можна? – Нiчого менi не буде, до самоi смерти. Взяв за руку, боляче злiсно сiпнув: – Що ж мовчала ти, Катерино? Глянула холодно й плечима знизала. – Ну? – Що там – ну? Свинство це, – одвернувся, мовчав. – Душу вивертаеш всю, а кажеш, любиш… – Та ну-у? – ласкаво рукою по руцi: – У, гарячий. Ще не одружилися, а кричиш. А далi що буде? Глянув, – смiеться. – Як ти можеш так? Не розбереш, чи жартуеш, чи справдi. – Я правду кажу. Будемо жити разом. Тепленька кiмната, коло лiжка килимчик. А лiжко широке, на двох. Ти будеш на посаду ходити, а я кашку варити дiтям… Ну! Ближче сiдай. Поцiлуй. Так. Ну, не вмiеш, отак треба. Вiтер бився, заплутавшись в хмарах, а по небу летiли шматки сiроi вати. Сходилися на хвилину в жагучих обiймах i знову летiли. А вiтер буйно кучерi крутив на рiллi i, аж заходячись, кликав. – А-а-а-а! Як прощалися, глянув у вiчi: – Ну? – спитав. – Нiчого, – вiдповiла, а потiм, як дитина, рукою закрилась i, крутнувшись, побiгла. Повернулася швидко. – Стiй, – задихалася. – Я тебе проведу. – Нi-нi, послухай, – засмiялася; сонце з-за хмар золоте, а хмари темнi – це очи, сказала: – А як буде дитина, кашку варитимеш? І стояла блiда, очи темнi, чекали вiдповiдi, як на важливе питання. Вiдповiдi не почула, втекла. Вже було темно, коли постукала в дверi. – Вiдчинiть. Вийшла Галя, розтрiпана, зi збитим волоссям, Катерина подивилась: – Наварили? Потiм побачила, – долi лежав розбитий глечик, на столi розкиданий хлiб i лушпиння з картоплi. – Так! – А як вiн лiзе. – Я? Я лiз? Ах ти, кiшка, – скрикнув Петро (вiн сидiв на лавi з перев’язаною рукою). – Дивiться на неi. Роздряпала менi руку, а потiм на мене звертае. Правда i я трохи винний, а нащо вона танцювала, нащо у неi ямочки на шиi. – Ех, ви. Ну хоч картоплi зварили? – i спробувала виделкою в каструлi. – Та вона ще сира. А коли ви вкинули? – Я хотiв давно вкинути, так Галя не давала. – Ну, ну, – сварилася та ложкою. Їли хлiб, поки не зварилася картопля. Ввесь вечiр Катерина мовчала. У Галини й Петра своя розмова. Осiння нiч заглядала до хати. Петро все хотiв щось сказати, та не наважувався. Вiн сидiв поруч з Галиною i штовхав ii лiктем; та швидко оберталася й робила страшнi очи, але видко й вона не слухала спiльноi розмови. – Галю, ходiм гуляти. Галя показала язика. – Ходiм же! – Е, нi, – запротестувала Катерина, – що це ти хочеш ii заморити зовсiм, двi ночi десь пропадали i сьогоднi до ранку. Вона почала випроваджувати Петра. Той сперечався, лаявся, називав ii лялькою крижаною з серцем дубовим, закликав Галю скинути тиранство людей, що нiчого не розумiють в деяких делiкатних справах… Але все ж мусiв пiти. Галина заснула на колiнах у Катерини. Довго сидiла та, потiм роздягла, перенесла ii на лiжко, нiжно всмiхнулася. – Ех ти, Галю, моя комсомолочка!.. Нiчого. Вона бiля неi буде… Пiдiйшла до вiкна. Знову гостро стисло серце й потекли далекi-далекi спогади. Забалакала Галина увi снi. Кликала Петра. Катерина пiдiйшла, поцiлувала, а та сердито. – Ну? – Нiчого. – А коли нiчого, так не цiлуй! – Потiм розкрила очи: – А це ти, Катерино, а менi здалося, що це Петро. Що я казала? – Нiчого, спи. – А ти коли ляжеш? І сьогоднi не будеш спати? – Не знаю. – Петро завтра переiздить до мене, – казала Галя, – бо тепер вже не можна… – Та що вам дурним зробиш? Ранком Петро й Михайло переносили речi. Саме виносили перший i останнiй пакунок з килимом, як на воротях здибали хлопцiв. – А, здоров, героi. Куди це ви? – Я переiжджаю. – Ге! І ти! О боже! За Дмитром? – Думаю, що нi. – Ну, чорт з вами. Ми лягаемо спати, бо сьогоднi ж треба ще погуляти й самогон розпити. Коли хлопцi прийшли до Галi, вона сказала, показуючи на Катерину: – От, про любов говоримо… Катерина й думати про неi боiться, а нам вiщуе страшне та сумне. – От, ви, Галю, добре живете тепер з Петром, а потiм побачимо, що далi буде. – А чого хочете, – запитав Петро. – Не знаю й сама. От в роботi я не боюся себе розгубити, а в любовi так здаеться, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якось по-новому… – Ну любiть собi по-новому, – нервово перебив Михайло, – хто вам не дае. От Петро з Галиною думають же щось нове створити. Правда, Петре, ви ж не думаете зробити свинушника? – О нi, – в один голос. – Ах, ви не розумiете нiчого… До любовi ми по-старому пiдходимо. Чому Петро й Галина хочуть жити разом, чому? Тому, що весь свiт ворожий iм, i я iм чужа (не протестуйте) i всi. От тому теперiшня людина й шукае, й будуе сiм’ю, бо не може жити одиноко. А якi щасливi будуть тi люди, коли не треба буде любити так мiзерно, так егоiстично, коли всi будуть близькими… І так бувае боляче iнодi. – Боляче. А яка користь з того болю? – Ви, Михайле, завжди шукаете користi? – Завжди. Ми повиннi себе в сталевий панцер закути. Не дуже мрiяти, а робити бiльше, а то ми нiколи нiчого не зробимо, нiколи не знищимо цей свинушник. – Що? – Свинушник, кажу. – Ну-да, але ж треба якось робити. Треба довбати, довбати, бо весь свiт, всiх людей не переробиш разом, якось пристосовуватися треба… Катерина: – Не хочу я пристосовуватися до свинушника. – Ну, калошi взувати на болото, скажемо, треба… А вам, Катерино, партнавантаження треба бiльше дати. – А йдiть ви… Чого ви всi мене сьогоднi цiлий день мучите. Замкнулася, заховалася, мовчала. А потiм сказала Михайловi: – Таки обдурили мене чорти… Вже й пацана соорудили… На весну. І коли вони встигли? – сказала i всмiхнулася чудно, а Михайло подумав: «Чого так всмiхнулася? Вона бiля Галини так i падае», i вiдчув раптом якусь злiсть. «Я ревную ii. І справдi, я – власник. І яке менi дiло, що вона робить. Ех, Катю!» Чудно якось вона до нього ставиться. То щодня з ним бачиться, то зникае десь надовго, а зустрiчаючись, дивиться ворогом, – каже: – Ну от слухай, я люблю тебе, але коли б полюбила тебе, як ти хочеш, то зненавидiла б. Ти сам винен, як що я зламаюся. – І раптом. – Менi нiхто не може зiпсувати життя… А прийде весела, косу розплете, смiеться, пустуе, от як вчора. І раптом засумуе i здаеться вона тодi йому такою маленькою, i хворою. …Знае вiн ii ще з фронта, – як криця. Скiльки, бувало, як гарний товариш, темноi ночi ходила вона з ним пости вивiряти. Так i зiйшлися вони… Вона не знае, а вiн нарочито зробив так, що вiн на ii заводi в осередковi працюе. Тут вона по-старому спокiйна, i ii тут бояться, навiть, бо не звикла вона вибачати собi й iншим. – Строга баба, – кажуть. Всмiхнувся: може, саме через це й самотня вона така, – мовчала вона, а все ж помiчав вiн, що болить десь там далеко всерединi. Сьогоднi сказала вона: – Життя це – картина в картинi. – Як то? – не зрозумiли всi. – А так. Намальована картина, а на картинi теж картина, а в другiй картинi теж картина i так без кiнця. І всi однаковi. Це дуже неприемно. Зо мною так часто бувае i тодi здаеться, що брехливо ставишся до всього i хитриш сама з собою; це тому, що ми всi наскрiзь старi, що в нас мало любовi. І не знав Михайло, що вiдповiсти iй. Що вiн скаже? Що у неi надто великi бажання, що життя за це покарае ii. Порадити застигнути. Бути байдужою? І вiд злости, вiд почування безсилля певно сказав: – Ти iнтелiгентка. Частина друга І Лютий вже позбивав почорнiлi снiги в яри. В комунi життя йшло своiм чередом. Тепер тут живе тiльки трое – Данило, Іван i Андрiй. Михайло кудись перебрався. Раз Іван пiзно прийшов. Якось чудно подивився на Данила, сiв коло нього, спитав: – Знов до Марiйки листа пишеш? – Угу. – Дурень ти. – Що так разом рiшив? – Так. Любиш ii ще й досi. Все Петровi видумки не йдуть з голови. А давно вiд неi листа не мав? – Вже два мiсяцi. – Слухай. Ну що, якби вона проституткою стала? – Дурницi. Що видумав? – Що дурницi? Голод там на селi. Пiшла в мiсто шукати роботи. І знайшла собi легку. Оттак як у нас на судi свiдки будуть казати. А щоб ти зробив? – Не знаю. – Любив би по-старому. – Ат, кинь. «Справдi, може що сталося (тiльки не це). Немае ж листiв вже давно». А Іван думав: «Та ну його к чорту, не буду нiчого казати. Ще дурниць наробить». – То я шуткую, Данило. Чого б вона була тут. Ти ж залишив iй адресу. – Знаю, та листiв щось давно немае. – А може, по хлiб поiхала де. – Я й сам про це думаю. Тиф. Може де хвора лежить. Як не буде вiдповiдi ще два тижнi, поiду шукати. Мовчки шапку накинув i вийшов, а Іван подивився вслiд, тiльки свиснув. «От так iсторiя! І штовхнув його чорт мати дiло з нею. Треба було б обминути. – Скрутив цигарку, сплюнув на пiдлогу, розтер ногою й подумав: – Навряд чи побачить скоро, а побачить, – обминати буде, а все ж треба ще побалакати з нею, щоб чого не вийшло…» Данило поспiшав до Катерини: i де вона взялася така хороша. І про Марiйку побалакати треба, щоб у неi жила, треба неодмiнно поiхати, бо справдi щось там трапилося. Були якраз холоднi днi, випав снiг бiлий-бiлий, мiсяць свiтив весело, а по дорозi попадалися обiдранi, знесиленi люди. Вони простягали руку й жалiбно казали щось. «Погано, як Марiйка попаде в мiсто». Голодом зачепило й Катерину. Дома кiмната в неi мала. По стiнах акварельнi малюнки. Лiжко, стiл, стiлець. Вдень в напiвзабите вiкно ледве пробиваеться свiтло, ввечерi сумно блимае каганець. Маленький вогник злякано дивиться у нiч, що гуде за вiкном, потiм раптом легковажно починае перемигуватися з тiнями. Сидить Катерина на лiжковi, ноги пiд себе пiдiбгала, обгорнулась хусткою. Стукае живчик, встають знайомi обличчя, цiла повiсть, цiла поема. Закашляла, кинула олiвець. Встала, в люстро глянуло блiде обличчя з далекими очима, – це все голод наробив. Стукають. – Хто там? Ти, Галю? – Нi, це я, Нiна, – вiдчини. Вбiгла та. – Що така блiда? Була в лiкарнi? Записалася на обiд? Нi? А ти й не просила. Що, значить другим бiльше потрiбно, коли не записали. Ех, ти!.. – Що, ех я? – А я дуже рада, що з Дмитром живу. Що б я робила в такий голод. – У нього гарна посада? – О, вiн у мене молодець, багато заробляе. Погано, що не хоче дiтей мати. Обуза каже. Робила знову аборта. Ну, нiчого, вiн за це обiцяв повезти мене лiтом у Крим… – А далi: – Ну, чом ти не пришила оборки до плаття. Я забiгла сказати, що завтра о дванадцятiй збори. – Таемничо: – Вiн буде чекати… – Дмитро? – Нi (досадливо), вiн – Семен. – А. Ти i з ним вже? – Вiн такий гарний. – А Дмитро? – Ну, що за мораль? Вiн же без мене десь певно гуляе, коли я не можу. – Так, для чого ж ви живете вкупi. Засмiялася Нiна i враз серйозно: – Ну, менi так добре, i йому зручно. Так прийдеш? Звичайно, Дмитровi нiчого невiдомо. Доповiдь буде про Ленiна. Майнула хвостом, побiгла. «Яка нудьга. Оборка на платтi i поруч Ленiн. – Засмiялася: – Як чудно iнодi все перемiшуеться». Прийшов Данило. Довго балакали i, як завжди, коли вдавалося когось заспокоiти, був у Катерини спокiйний i веселий настрiй. Одяглася, вийшла. «…А чудна ця дiвчина – певно когось чекае, а вiн спiзнився ракалiя…» «…Цей непман солодко пообiдав. Руки в кишенях, а пальцi ледве ворушаться…» Ей, непман! Держи карман, Вiзьмем в бою. Ти все одно у нас в кишенi, — стае легко, як у степу пiсля дощу. Вдома писала увечерi допiзна. …Хай застилають хмари свiтло, Хай тумани захмарюють обрiй. Ми ярдами вийшли в колонах Ми до бою вийшли сьогоднi. Кинула олiвця, слухала. Десь унизу гудiв натовп i гомонiв трамвай. Здавалося, що життя це точка з тисячами ниток у всi боки, таке рiзноманiтне, таке хороше. І досадно було тiльки одно, що прожити можна тiльки по однiй ниточцi. Яку не вiзьми, а все по однiй. Чому не можна бути разом i чоловiком, i жiнкою, i цiею зсохлою мухою, що жила лiтом. Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почуваеться великий сум за життям незнаним i недосяжним чужим життям. Почуваеться нове щось, а мусить гинути серед старих, перешитих наново поглядiв i не може вирватися. Не може. Несила людинi стрибнути за обрiй… Ах, цей Михайло… Бачить вона море широке, ясне, а крил немае щоб перелетiти це море. Пожити б на всi заставки. Хоч хвилину пожити, як житимуть люди потiм, колись, досадно все ж таки бути угноенням для майбутнього. В кiмнату блiдо зазирав мiсяць. Почала роздягатися та щось заворушилося бiля дверей. Вiдчинила. Засунувши голову мiж колiна, сидiв чоловiк. Покликала. Голову сонно пiдвiв, подивився каламутними очима. – Їсти. – Зараз, заходьте обiгрiтися. Але вiн дивився немигаючим поглядом. – Їсти. Прибiгла, принесла, в руку поклала, почала кликати знов: – Зайдiть, зараз буде чай, супу зваримо, – за плече взяла. Той схопив кусень i, вирвавшись, вибiг на вулицю. Пiшла до себе, хотiла начистити картоплi, але згадала, що на обiд тодi не стане. Закипiв чай, налила в шклянку, кинувши таблетку сахарину. Полiзла в ящик, щоб узяти хлiба, але згадала, що бiльше немае. Випила так. Почувала, як болять ноги i голова крутиться, але перемогла себе й пiшла на роботу. Було вже дванадцять i вулицi були тихi. Зустрiла Михайла. – Ти сьогоднi на вночiшнiй, я теж. – Ідем разом, – а в самоi голову колом стисло. Похитнулася. Пiддержав. Додому привiв. Як iшла – не пам’ятае, вдома краще стало… Михайло докоряв, а iй соромно було за слабiсть. – А тобi що? Всi ви хорошi, всi пиляете: i Галя, i ти, а що з ваших слiв. А Михайло думав: «Ну, що з нею робити? Вперта така i нiяк ii не переконаеш. Знаю, коли б схотiла, – могла б жити й краще, але всi голодують, то й вона не може про iжу думати». Був злий на Катерину за те, що всякий, хто схоче, може тягнути з неi соки. А весна владно будила землю. Ішла Марiйка вулицею й побачила проти себе об’яви… Показовий суд над проституткою. Цiкаво. Треба зайти. Проходили – Данило, Катерина, Петро; убiк шугнула, а серце застукало… Не змiнився вiн майже. Зайшла усередину. Сiла. Шукала очима. – Суд iде. Встали всi. Витягнула й собi шию. Ледве не впала: i вiн в судi. Що вiн буде казати про неi? Злякалася, – нiби вiд слiв його залежало все… А як покарае? Вибiгла. Опинилась наприкiнцi мiста, знов сила якась тягла туди, де судитимуть ii. Як повернулася, скiнчився допит свiдкiв. Почалося обговорення. – Слово належить прокуроровi. Встав Іван, почав. Кожне слово кололо у саме серце. І хто ж! Вiн – Іван. – Ах ти, сволоч проклята! – Встала, стиснула руки. – І вбити тебе мало. – Тихше, тихше, – закричали на неi. Сiла. Скiнчив той… Пiдвiвся Данило. Напружилася Марiйка: «А що скаже вiн. Те ж саме? Нi». Той почав ще здалека, як iшла вона в мiсто, з села, як голодувала, як перше там, на задвiрках, вiддалася i як… – Правда, правда, – шепоче Марiйка. Вiн все знае. Радiсно пiдiйде вона до нього i все-все розкаже, а вiн допоможе… Суд скiнчився i присуд був: «Нi, не винна». Коли виходили, за руку Данила. – Чекайте! Озирнувся здивовано, впiзнав. – Ти?.. Марiйко! – За руку взяв, незрозумiло подивився на нафарбованi губи й на капелюшик. – Ходiм. – Як, коли ти приiхала? – Ходiм, розкажу все, – потягла вбiк. – Що ти? Чому не зайшла? – Так, – i заплакала. У садку розповiла все. Як адресу його загубила, як шукала спочатку його й роботи, як потiм виглядала та боялася, а тепер знае, що вiн все-все (як сонце пiсля дощу) розумiе… – Ти ж сам сказав, що не моя це вина. – Про тебе не знав я, – гостро, суворо. – А Іван? – Що Іван? – Вiн перший був, – схилилася. Землю гриз, а уста ii рани кривавi викидали, здавалося, звичайнi слова. Голод. Тiтка Горпина. Противилась. Не пам’ятае. Потiм далi засмоктувати стало. Чекала… Його згадувала, як iхати вчитися кликав. На судi вiн казав, а вона побачила… Капелюшика скинула, губи витерла, знову глянуло рiдне знайоме обличчя, лише двi новi зморшки коло уст… Болючi такi. Почувае Данило, як меншае злiсть, як зростае щось нiжне, яскраве. Все покрили минулi старi спогади. Зелено, зелено стало навколо. Чуе, – каже тихо довiрливо: – Багато болiло. – Рiдна, бiдна Марiйко. І запнувся знову (як там на селi) хмаринкою мiсяць на небi i злилися двi постатi в одну велику, промiнясту хвилю. Пробiг вiтрець по кущах, прислухавсь, шугнув по алеях i сповiстив щось гарне тополям. Заграли тополi над рiчкою, а рiчка зорям, що з нею розмову вели, сповiстила, що тут на землi сталося ще раз безконечне, нове й хороше. І задзвенiла вода внизу радiсно, в скелi вдарила, в бiк пiшла, а хвилi: що? що? Вiтер знову i знову тополям на вуха дурницi казав, а тi головами лукаво хитали: ну! Ну! А Данило й Марiйка не чули тих слiв. А Данило й Марiйка не чули крокiв. У Данила й Марiйки вуха лише для любощiв вiдкритi широко. А решта все, то байдуже. І враз скрик розiрвав повiтря: – А, ти знову тут? Ти вже ловиш по клубах?.. Казав, щоб сюди не водила… Ану, забирайся, суко. Данило скочив: – Товаришу, ми… Але той перебив: – А вам сором, студент ще, – за руку Марiйку взяв. – Ну, ходiм. Та стояла, нiчого не розумiючи, потiм дико скрикнула, почала рвати кохту, нiби iй було боляче… Збиралася юрба. – Проститутку спiймали з студентом… Хе-хе… Вирвалась. Пiдiйшло ще трое. Почалась боротьба. Натовп гудiв. Хтось крикнув: – Тю, трое бабу одну не розложать. Скрик почувся i вiдгук удару. – А!.. ти, стерво, кусатися. Потягли. Розплелася, розхристалася коса, сiпнула, вирвалася. Побiгла. Мотнулися слiдом. – А-го-го (як звiрюку)! Бiгла садом. Блиснула вода. Далi нiкуди, не встигла як слiд обпертися ногою, посковзнулася й покотилася вниз. Данило бiг прямо, лiз, продираючись через кущi, та загубив i ii, i погоню. Десь далеко вгорi, нiчого не вiдаючи, грав веселий оркестр, а внизу було тихо, тихо. Зорi знов перемигнулися мiж собою, а мiсяць свiтив байдуже. Данило вночi вваливсь в кiмнату, збудив усiх, як божевiльний. – Що сталося? – Ну, як з своею принцесою балакав? – Зустрiвся нарештi? Варто, мiй друже, бiльшу увагу звернути. Одне лиш погано, дав би карбованця в зуби i все, а так… Немае рацii турбуватися… Все одно була вона… такою i залишиться. Не скiнчив Іван, схопив Данило стiльця i вдарив по головi. Вибiг. Упав той, а на пiдлозi почала рости червона пляма. До Катерини прийшов блiдий. – Я, здаеться, Івана вбив, – бурмотiв безладно, нарештi розповiв про все. Спитала, чим вдарив. – Стiльцем. – Треба було чимсь важчим. Залишила Данила в себе, а сама пiшла до району. Не хотiли спочатку пускати, питали. Ви теж з iхнiх будете? – Нi, – i пояснила все. Вiдпустили, але сказали, коли ще раз спiймають, тодi вже… Тiльки вийшли, Марiйка сказала: – Не хочу я. Не пiду. Довго вговоряла ii Катерина. Згодилася лише на те, що не буде бачити Данила з тиждень. – Не можу… соромно. – Ну, й добре, я його й близько не пущу. – Що то буде? А в Галини народився син. Було 23-го – 24-го, Галина мусiла першого йти до лiкарнi, бо вдома допомоги нiякоi й колотнеча. Лежав собi Петро, спав. Коли прокидаеться, – стоiть Катерина, сiпае. – Ходiм, – каже, – до лiкарнi, вже борсаеться. – Куди в чорта вночi йти до лiкарнi, коли лiкарня аж бiля станцii, а на дворi вiтер i снiг, – протирав очи Петро. – Ну, йди за «швидкою допомогою». Катерина за акушерку. Ходить Петро по вулицi, цигарку одну по однiй кидае, курить, 25 хвилин здалося вiком, аж ось «швидка допомога». – В хату, в хату! Зайшов лiкар, але виявилося, що спiзнився на одну хвилину. Родила Галина геройськи, без зачiпки. Тепер йому два тижнi. На кого вiн схожий? Інодi здаеться, що на Петра, iнодi, що на Галину, а iнодi на Михайла скидаеться. Чорт його розбере. Нiс i пiдборiддя нiби Сушнiвський, голос Петрiв, а очима повертае, як Галька. Тепер Катерина й Марiйка цiлi днi поралися коло малого Павлика. Петро спочатку хотiв його «Нуреси» назвати, та всi запротестували, i вiн, плюнувши, пiшов сьогоднi ранком продавати штани на товкучку, бо нi на що було купити малому пелюшок. Та хтось стягнув тi штани в Петра з плеча. – Задививсь на якусь дiвчину, – пояснював вiн, коли прийшов додому без грошей. Це зiрвало цiлу бурю захвату у Галини, а Катерина подумала: «І таке цуценя хороше мае сина…» Хлопець був з мiдяною горлянкою. Товстий i важив, як народився, 10 фунтiв. Катерина цим чомусь задавалася, нiби це родила вона. Вона його й важила. – Коли б вiн не був такий здоровий, то ви б його втрьох давно в могилу загнали, – казав Петро i був за це битий. Вiн поважно ходив, заклавши руки в кишеню, i тiльки iнодi пiдходив подивитися на свого пацана. Галина зовсiм не вмiла поратися коло дитини. Вона лише червонiла, нiяково посмiхалася, коли Катерина зручними й сильними руками купала Павлика. – Іще родять такi, – я б заборонила. Заздро дивилася на Галину, коли та годувала хлопця… Потiм брала його до себе на руки i, коли в хатi нiкого не було, соромливо притуляла до грудей. Вона якось iнстинктивно почувала, чого вiн кричить, що йому потрiбно. Тепер, перебравшись до Галини, вона щоночi вставала разiв зо три й дивилася, як воно спить, будила Галю годувати хлопця й читала iй лекцii, як це треба робити. Разiв з десять кликала лiкаря й вела жорстоку боротьбу з Петром, бо той часто дражнив Галину, перевертав дитину догори ногами i взагалi (так здавалося Катеринi) ставився до всього цього надто легковажно. Часто вiн показував, якою качкою була Галина, коли була вагiтна, i як тепер плаче, годуючи дитину, а Галина кричала: – Що ти смiешся, от примушу годувати тебе. Будеш годувати? Ти гадаеш, що це легко… Бо-о-ляче це. Але Петро не звертав нiякоi уваги i, коли Галя годувала, перешкоджав iй своiми (iдiотськими) порадами, смикав мале, щоб воно кричало й радiсно запевняв, що у нього бас. Нарештi, коли вiн раз попросив Галину погодувати заразом i його, Катерина витурила його й нiколи вже не пускала пiд час годування. Вiн лаявсь, але за Галину заступилася й Марiйка, i Петро пiшов, кажучи: – Де три матерi у однiеi дитини, там для порядноi людини мiсця немае. Михайло казав Катеринi: – Ти завжди когось на шию собi посадиш. – Аби не тебе, – вiдповiла вона й подумала: «Сам сiв би». Забiгала часто й Нiна. У неi з Дмитром все було гаразд. Дмитро поставив собi за мету заробляти не менш, як три карбованцi в день, i таки досяг свого. Нiна була цiлком задоволена. Цiлi днi за допомогою Марiйки вона шила чепчики, укривальця, мiряла, примiрювала й вираховувала, що в неi на зиму буде дитина. Дмитро був чоловiк куди кращий за Петра. Вiн розумiв, що тепер треба бути солiдним. Став твердою ногою на посадi i мрiяв незабаром посiсти мiсце секретаря в мiсцевiй газетi (17-й розряд). Нiна почувала себе бiльш упевнено i тепер вона питання поставила руба. – На два мiсяцi поiду на вiдпочинок. Ти ж обiцяв тодi, пам’ятаеш? Ну, а тепер, то вже й говорити нiчого. Дмитро погодився i вона щомiсяця брала у нього тридцять карбованцiв i ховала в найдальший куток. Крiм всього цього, у них була ще одна новина: купили гарну обстанову, а Дмитро спромiгся влаштувати в себе телефона. Погано було лише одне. Нiна мусiла вийти з комсомолу, бо Дмитро хотiв, щоб у нього була гарна, здорова дитина. – Нам тепер потрiбнi здоровi дiти, – казав вiн. На Нiну трохи нарiкали за те, що вона вiдiйшла вiд громадського життя, але це нiчого, бо зате Дмитро в партii був активiстом. II Марiйка вже чотири мiсяцi живе в Катерини. Стала вона тепер мовчазна й сувора. Приходить з роботи й удома сидить. Данила уникае, не говорить з ним, а коли не приходить довго, – нервуеться. Той забiгав частенько, але теж нiби боiться залишатися з нею на самотi. Катерина тривожно стежила за ними й сказала раз: – Що ви, Даниле? Вас Марiйка чекае, болить вся, а ви не гаразд робите. – Та я ж забiгаю до вас. – Треба прийти, а не забiгати. – Я, – почав Данило i заговорив швидко-швидко, – я не знаю… Хочеться iнодi поцiлувати ii, а потiм вийняти грошi, на стiл покласти: на, за труди. Я боюся себе… Це паскудство, я знаю. – Ех, ви, а що на судi казали? – Що суд? От менi суд, – вдарив себе в груди. – Як урочисто… Ви себе любите, а не ii. – Може. Ввiйшли Галя й Марiйка. – От i купили. А!.. Данило! Данило пiдводиться i вклоняеться до всiх. Марiйка мовчки дивиться вслiд, а Катерина: – Де були? – До Нiни ходили. – Як живе вона? – Добре, здаеться, – каже Галя, а Марiйка пiдводить очи i говорить злим, тремтючим голосом: – Де там… Аборти й аборти, а Дмитро до проституток ходив, – i запнулася. Катерина загладила: – Ну, час годувати дитину, вже й так спiзнилися на пiвгодини. Дивись, Галю, не буду пускати, – ти ж тепер Соропкоп ходячий… А Марiйка вперто: – До проститутки ходив, а Нiна знае й смiеться: «А що йому робити, коли я не могла». От, Нiна гадала мати на зиму дитину, а тепер знову… – Кинь, Марiйко! – Ходив. А Нiна вираховувала, що на тi грошi цiлий мiсяць на курортi можна жити… – i заплакала… А Катерина знов балакала з Данилом. А Данило: – Ви не знаете, Катю, а я… я в Івана подробицi всi розпитав. О, вiн добре усе пам’ятае, а я все розпитую, розпитую. – І ви йому досi й шиi не скрутили: треба вам вiд Івана перебратися, а нi, то хай Марiйка знову на вулицю йде, як не хочете жити з нею: нащо мучити даром. – Не можу я. – А не можете, – розсердилася, – тодi забирайтеся… Я скажу, що ви виiхали. – І виiхати не можу… Подивилася суворо: – Ех, що з вами балакати. А Марiйцi в той вечiр сказала: – Слухай, думала довго я. Краще вирвати разом. Данила не вернеш. Та й вертати не варто. – А! Я так i знала. Хорошим прикинувся. Знала. Тепер знову на вулицю… – Можна якось iнакше буде влаштуватися. – Ну, вас, – вилаялася Марiйка, – всi однаковi. – А Галя? – Ет, вони ще дiти. Яка там любов, коли забути старого не можуть. Хустку схопила, хрьопнула дверима й вибiгла. – Що там сталося? – спитала Галя. – Нiчого, – сказала Катерина й вийшла на вулицю. «І як вона не побачила, що не час так ще балакати з Марiйкою». Повернулася аж о десятiй. А на другий день Данило з Катериною радився, як би йому з Марiйкою разом примiщення десь знайти. – Тепер, може, що й вийде, але ж стукнiть ще раз Івана… Ви почали виправлятися. А сама марнiла. Видно, вивiявся дух степовий. Казала Михайловi, блiдо осмiхаючись: – От останне листя впаде й умру. – Що з тобою? – Так. Холодно менi… – Холодно? – Уяви собi, революцiя по всьому свiтi пройшла, i залишився десь шматок, де все по старому… Ну, звичайно, ми б збройного силою зробили там все… А тепер у побутi нашому революцiя захопила маленький клаптик, а останне липко й вогко обгортае цей невеличкий, маленький шматок, – не можна ж всього разом зробити. – Ну що ж, можна й повiльно: камiнчик до камiнчика. Навiщо ж даремно втрачати сили на тривогу й на сум. – Який-бо ти. Хiба ти завжди робиш так, щоб не витрачати даремно сил? – Намагаюся. – А коли б потопала людина… Що б ти зробив? – Не кричав би, i коли б плавати не мiг, то побiг би й принiс пояса. – Ну, а якби сам потопав… Спокiйно чекав би, поки принесуть того пояса. – Ну, я цього вже не знаю. – А я себе так почуваю, нiби потопаю, i знаеш, – враз суворо й гостро, – що ти винен. Ти. Ти не любиш мене. – Чудна ти. Здаеться, що якби земля в сто разiв швидше крутилася, то й того тобi мало було. Ти то весь свiт перевернула б, а то раптом така маленька й хвора здаешся… Що з тобою? Скажи, що з тобою? Вiдповiла Катерина: – От, останнiй снiг стане й умру. – Кинь дурницi. – У тебе одна вiдповiдь: кинь дурницi. Не хвора я й не дурницi це, а просто нервова я, бо вагiтна… – Жартуеш ти. – Нi, справдi. Чому так здивувався? – Нахилилася: – Ти радий? Всмiхнувся нiяково. Радий… Глянула, а вiн враз засмiявся, заклопотано в вiчi дивився, обгорнув. «Як свою», – майнула думка. – Ну, радiти нiчого. Дитини не буде. – ? – Не хочу. Чутно було, що нервуеться знову. – Що ж ти зробиш? – Те, що роблять усi. І чекала вiдповiдi. Може, скаже вiн, що це неможливо, що вiн не хоче… Ах, вiн не хоче. Але Михайло сказав: – Ще бiльше будеш киснути… Не краще ж, коли вже так трапилося, то хай буде. Як сказати правду… Менi байдуже, як хочеш… Але це небезпечно – аборт той, та й недобре якось… Хворiти будеш. – Ну, будь же щирим. Порадь менi, що зробити. Ех! Тобi нiяково просто… Тепер нiяково… Бо ти ще не звик до мене… Пiди, повчись у Дмитра й Нiни… Що так дивишся? Ну? – Якась нервова ти… – Нi, я не нервова… Я хочу тепер до кiнця добалакатись. Ти ж не хочеш дитини, сам сказав. – Я не казав. – Так… Я тебе не виную… Ти – нiчого. Коли буде дитина, то ти так просто не кинеш мене. І от вже тепер ти психологiчно не можеш вiд мене пiти. От чого ти боiшся? От як в тобi старе говорить. Ну, чого дивишся так? Чому мовчиш? – Я й не хочу вiд тебе йти. – А якби схотiв?.. – Теж не кинув би. – Тепер? Дурень… – Ну? Замовкла, схилилася. «І найжахливiше те, що це для кожноi жiнки. От, i менi в перший раз неприемно, а далi звикну…» – Так будеш робити? Я не хочу тебе нi в той бiк, нi в iнший штовхати, але знай, що я проти цього… Принципово проти, хоча всякi обставини бувають. Ти твердо вирiшила? – Твердо, – сказала й чекала все, що вiн скаже щось, знайде якесь слово, скаже, скаже неодмiнно. Але вiн мовчав. – Роби, але я б, коли не хотiла, я б нiчого не сказав, а… – А з радiстю перенiс це нещастя? – Нi. Не роби тепер… Знайду гарного лiкаря i щоб я про все знав, а коли грошi… Глянула мовчки. Пiшла. Пiдбiг. – Ну, чого ти? – Іди геть вiд мене, – руку вирвала… Довго чекав Михайло, чи не вернеться, а вона йшла, чекаючи, що дожене. Михайло не здогнав ii. Вона не повернулася. Ввечерi запалила свiтло. Знов думки почали стрибати. Якби вiн схотiв. Сьогоднi так у нього визирнуло рило свиняче. Злякавсь. Злякавсь, що прив’яже. Боiться за неi, значить, хоч трошки любить. Якби вiн сказав щось… Хоч слово одне… Вона б не робила нiчого. Не хоче вона… Не хоче. Можна б кинути все i Михайла, i самiй жити з дитиною. Нi, коли вже так, то краще б вона мала ii вiд незнайомого зовсiм. Ех, Миша! Стиснула руки. – Любий, не можу, – шепотiла тихо, i здалося, що вiн просить ii, а вона посмiхаеться: – Ти справдi гадав, що зроблю? Дурний! Але було порожньо й тихо навколо й Михайло не приходив. «…Коли так… Не буде». – Заспокоiлась. Пiшла до Галиноi кiмнати, а там Петро запитав: – А скажи, Катерино, хе, хто зробив так, як ми? Велике дiло, коли грошi е, то й дурень може дитину спорудити. А так, як ми. Ого! – Знов сидите без хлiба? – Порожньо. От Петро одержить завтра, а сьогоднi порожньо. Так ми читаемо, а Павликовi я ганчiрочку чистеньку в рота заткала, щоб не кричав. Ссе, ракалiя, i нiчого йому не робиться: не панська дитина… А в тебе, Катерино, немае монети. – Є. А скiльки вам? – Та хоч карбованця. – Можу й три. – О?! А де ж у тебе? – Сьогоднi одержала. – Скiльки ми вже виннi тобi? – Не знаю. – П’ятнадцять, чи що? – Може й п’ятнадцять, – пiшла до себе. Ранком вийшла, сказала Галинi: – Повернуся через три днi, чотири. – Де ти будеш? – Пiду до тiтки. Ідучи по вулицi думала: «Три Галинi, десять стане». Було неприемно й соромно, але йшла, твердо ступаючи по бруковi. Сонце, розкидавши хмари, весело стрибало по калюжах, вночi був дощ, цвiрiнькали жваво горобцi. «Гарно», – подумала. Коли проходила повз Михайлову хату – тихше йшла, але Михайла не видно було. Жеврiла надiя, що зустрiне його й скаже вiн щось… скаже. Жеврiла таки надiя. Але коли вже пройшла мимо, смикнула себе. – Що там! Прямо та прямо. А сонце смiялося по калюжах (вночi був дощ), горобцi цвiрiнькали жваво. Ввечерi забiг Михайло. – Де Катерина? – Пiшла до тiтки. – Щось не те… Взяв адресу, а на ранок знову питав тривожно: – Де ж Катерина? – А що таке? – Та нема ii там, – казали, що й не приходила зовсiм. Так минув день i другий. На п’ятий повернулася. – Де пропадала? – У тiтки була. Я ж казала. – Чудно. А Михайло ходив туди. Там сказали, що тебе не було. – Вiн шукав? – помовчала. – Я казала, щоб нiкого не пускали до мене. Що це ви, билися знову? – Та вiн таке каже, що й купи не держиться, вже й бити не допомагае… Увiйшов Михайло: – От нарештi спiймав вас. – Погано ловили. Сказала йому в своiй кiмнатi: – Спiзнився ти. Сказала, що невдала була операцiя. – І нащо робила ти? – Не знаеш. Ну й пояснювати не хочу. Тихо стало. Далеко загуло на заводi, i чутно було, як, прорiзаючи весняну тишу, вiдходив дачний робочий поiзд. – Іди, Миша! Мовчки держав руку. Умовились, якщо все буде гаразд, то побачаться завтра… А вечiр весняний швидко падав. На завтра вона не прийшла на умовлене мiсце. Довго чекав Михайло бiля бетонного паркана… Сумно брiв день. Пiшов у читальню, повернувся додому. Почував щось непевне. Поспiшав. Вiдчинила Галина. – Де Катя? Мовчить. Пiшла в хату. Нi слова. – Що з Катериною? – Погано. Як увiйшов, ворухнула пальцями. – Гадала, що не прийдеш. Сiдай. Гладив руку, а вона: – Хороший… – Нi. – Поганий? – Поганий. – Дурний. Поклич Марiйку. Вийди, Михайле, на хвилинку. Недовго чекав, Марiйка швидко вийшла. – Про що ви балакали? – Радила iй кинути Данила. – Ти?! – Я. Чого здивувався? Данило все старого не може забути. Вiн ще глибше ii втопить. Коли б ти мiг допомогти iй, а то Данило й так з неi повiю робить. Всi ви однаковi. – Нi, Катю. – Що, Катю? Там вона продавала тiло лише, а вiн душу в неi купити хоче. – Я не про те. Навiщо зробила ти це? – О, знову своеi. – Скажи. – Не хотiла дитини мати. – Ти не зрозумiла… Чому ти не пiшла до гарного лiкаря? – А, от про що ти турбуешся… Як це схоже на тебе… Іди. – Не сердься. – Іди, кажу. Завтра прийдеш… Нiч минула. Прийшов ранок, i вранцi прибiг Данило. – До Катерини пустiть. – Не можна, – сказала Галина. Вiдштовхнув, вскочив. – То ви казали Марiйцi, щоб пiшла вiд мене? – Я. Лаявся, ногами тупав, загрожував, а Катерина лежала блiда й сказала Галинi: – От устану, може, тодi все влаштую, а Данила треба провчити трохи. Хай помучиться, а Марiйка поживе в моеi тiтки. Покличте… й лiкаря позвiть. Прийшов лiкар. Подивився. – Погано. Надii зовсiм мало… Зайду ввечерi. Увечерi сказав Катеринi: – Швидко ми вам полагодимо. Головою мотнула: – Нi. Коли людина вмирае, то почувае себе самотньою, бо найкращий приятель скаже тодi, що поганий в неi шлях, i не пiде за нею. А Катерина знала, що вмирае. Вечiр темним оком дивився знадвору. Інодi ловила Михайлову руку й шепотiла. – Не хочу я, ой, не хочу… Нахилився Михайло, питав: – Чого не хочеш? Як вiд сну прокидалася й казала свое. – Так. Нiчого. Поклади свою руку. Холодна вона… Гарно пiти зараз степом, вiтер там, а пам’ятаеш, як той рiк ходили, як золото спадало з дерев i яка я була дужа тодi. Як мiй гурток на заводi? – Приходили хлопцi вчора, питали, то ти не велiла пускати нiкого. Нiчого-нiчого, будеш скоро героем. Пiдемо в степ знову. – А будеш любити, як я схочу? – Буду… Лише скажи як… – Ну, – безсило рукою махнула. – Ну, що ж… – Ну, що ж, коли ми iнакше любити не можем ще. Галю, ти не будеш проституткою? А ти, Петро, не зробиш ii такою? – Що? – здивовано. – Так. То Марiйка казала. Михайле, ти знаеш, чому я зробила це. Аж до останнього, коли вже сидiла в лiкаря, все думала, що цього не буде, а потiм рiшила з тобою порвати, а дитина б зв’язувала, я сама у всьому винна. Катерина просила залишити ii одну, а потiм Галину покликала. – Цi спали, а цi прочитай, а потiм Михайловi колись вiддаси. Поклич Михайла. – Це ти? Зламало таки. Кинь. Все буде гаразд! – Ну-ну, не дури. Я сама знаю, – знайшла сили жартувати: – Не цiлуй нiкого так мiцно, нiколи: губи болiли… Миша, бiльше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозумiти кожну маленьку думку ii i вмiй чути те, про що не кажуть, про що iнодi мовчать. Лежала вона така бiла, струнка, а очи темнi. – Михайло, скажи щось гарне. Що скаже вiн? Що вже осiнь голубим небом задивилася у снiгову воду? А вона сказала, очи свiтилися тьмяним блиском: – …Надворi весна. Я скоро встану вже i ми пiдем з тобою у степ… по волошки. Як море вiн розкинувся… степ… мабуть, маки цвiтуть? Що ти кажеш? Менi говорити не можна. Осiнь на дворi. Всi ви злi, я не хочу мовчати… А Михайло казав про весну, про блакить, про весну, що прийшла пiсля зими, про степ. Вона слухала й вiрила така блiда, струнка, а очи темнi. Через двi години почала задихатися. Заспокоював. Подивилась з докором. – Не бачиш хiба, що конаю? Петро айстри принiс. – Квiти першi хорошi, – гладила iх. А лiкар казав: коли б ще не сухоти, то, може, i витримала би, а так органiзм надто слабий i багато крови загубила. Почала в непритомностi марити, казала, що скоро вся земля покриеться квiтами i буде так гарно, так сонячно i всi люди, як квiти. Потiм знову дивилася ясно. Турбувалася про Марiйку. – Приходила, та ти спала. – Скажи ж, Михайло, що весною, весною вмираю. І Катерина знову почала бурмотiти блудними словами. Говорила, що скоро встане, що то нiчого, що ii не любили хлопцi колись: адже приходили провiдати ii, значить i вона зробила щось… А ранком ii не стало. ІІІ Ховали на другий день. Випав перший снiг. Як виносили, то здавалося, кудись поспiшають цi. Не люблять люди, коли iм про смерть нагадують довго. Михайло йшов осторонь, як чужий. Здавалося йому, що на всiх обличчях була радiсть, що то не вони вмерли, а Катерина. Нiби смерть така вже страшна… Зовсiм незнайомi зупинялися, питали, далi йшли, хто куди – в своiх справах… Так байдуже. Нiби Катерина вмирае щодня. – Така молода… – Ну, чому вони жалiють ii так, нiби вона боялася смерти. Була Катерина, а буде земля внизу, там… – i лише тепер вiдчув Михайло, що вона – це весна… Увесь свiт, а свiт увесь новий – це вона. Вiдчув i одразу зрозумiв ii бiль, що не давав iй злитися з життям… Пiзно. Коли б хоч на тиждень ранiш, не вмерла б вона. Вiн iй сказав би щось. – І зовсiм неправда це, – запевняв вiн когось. – Коси ii стануть листям на деревi, а очи хмарами, що по небi линуть. – І стало так легко, був лише бiль, що ранiш не взнав вiн ii… А здаеться, що був коло неi так близько… Коли грудки стукали об дошки й додому iшов з похорону, – був спокiйний. Спати лiг рано й заснув мiцно. Засипаючи, поставив як завжди будильника на шiсть. Ранком прокинувся якось увесь зразу i вiдчув, що не побачить ii нiколи. І це маленьке «нiколи» здавалося тепер таким страшним i безнадiйно незрозумiлим. – Як так нiколи? Що за дурне слово? У головi виникала певнiсть, що от вiн зараз пiде туди в степ, де ходили вони, й неодмiнно зустрiне ii там. Було сонячно й гарно надворi. Хотiлося всмiхнутися хмарам i сказати: – А, здоров, Катерино, – потiм до землi припасти, поцiлувати ii. – От я знов з тобою! І така радiсть впала на нього, що в комуну прийшов, усмiхаючись. Там Андрiй подивився здивовано. – Де Данило? – аби щось сказати. – Не знаю… Ну, до побачення, мабуть, iду (саме в цю хвилину вирiшив Михайло, що iде). Дома речi склав, пiшов спочатку брати вiдпустку, а потiм до Петра. Галя саме бiлизну полоскала. Мовчки сiв, глянув на дверi, що вели в кiмнату Катеринину, i знову вiдчув себе самотнiм: «нiколи». І знову стало страшно, схотiлося завити, по пiдлозi з криком полiзти: «І як Галя може бiлизну полоскати». Сидiв мовчки, не рухаючись, щоб не сталося чого. А нудьга, як бiль у зубi, охопила все тiло. – Поiзд в тридцять на дванадцяту… Галя головою хитнула, нiби знала вже все. Почала колисати колиску. – А-а-а! Позiхнула, уважно подивилася. – Скоро приiдеш? – Не знаю. Знову головою хитнула, нiби так i треба. Посидiли тихо. Дитина плакала. Пiдвiвся: – Прощай! – Ще раз обдивився кiмнату, глянув на дверi Катерининоi кiмнати: – Можна туди? Пiшов. Сiв там, голову на руки поклав… Постукала Галя: – Час вже до поiзду. Пiдвiвся, схопив за руку, всмiхнувся якось криво, спитав: – Пам’ятаеш: ех, ти, Галю моя, комсомолочка! – Хотiв ще додати щось, та рукою махнув. Галя повернулася мовчки й витягла щось з шухляди: – Це вона залишила. – Нi, не треба… Пiшов. Надворi темно було… По дорозi зустрiв Петра. Той, як завжди, кудись поспiшав. – Виiздиш зовсiм? – Не знаю. – Зустрiв Данила, знову сьогоднi пiшла вiд нього Марiйка… – Та-а-к. Йшли мовчки. Пройшли два квартали. Розмова не в’язалася. Тодi Петро почав прощатися. – Ну, повертайся швидше. Розiйшлися – Михайло просто, а Петро повернув за рiг, додому. Туман. Десь блимае зеленою зiркою трамвай. Над заводами лiворуч догорае сяйво. Було вогко й темно. Перехожi лаялись, потрапляючи в болото ногою. З неба сiяв дрiбний, нудний дощик. Лише струмки дзвенiли так, нiби прийшла весна. Михайло поспiшав на поiзд. Враз якась темна постать виринула з iмли. – Пiдемо?.. Вдарило в голову. Подивився, скрикнув здивовано: – Марiйка! Вiдскочила та: – Я… я не впiзнала. За руку взяв, казав радiсно: – Ходiм, ходiм зо мною, – i потягнув з собою. – Не хочу… Не пiду з тобою. – Та не бiйся, не те… Йшла покiрливо. Привiв на вокзал. Став до каси й мiцно за руку тримав, нiби боявся: втече. Вийшли на перон. Чекати довго не довелося. Сiли. Марiйка забилася в найдальший куток, вдарив другий дзвiнок, полiз вбiк вокзал. Ось стоiть дiвчина i комусь рукою махае: прощайте, прощайте. Михайло вискакуе до присiнку вагона й кричить: – До побачення! Та здивовано дивиться, але Михайло, смiючись, iде в вагон i сiдае поруч Марiйки. Порожньо. Майже нiкого немае, i верхньоi полицi пiдiймати не треба… Закурюе. Тягне в себе синiй дим i дивиться спокiйно на вогнi мiста, де було так багато гарного. Дивиться на Марiйку i чуе, як вона плаче. Поiзд летить. То вище, то нижче дрiт. Перша станцiя, друга, третя. Встала Марiйка й пiшла вмитися: фарбу зiтерла; подумала: «Чи надовго ж». – Ляж краще, тобi так незручно. Слухняно, нiби боязко ноги простягнула. Вкрив пальтом. Сiв коло неi, а вона притулилася мовчки. Проходив кондуктор, подумав: «Закоханi». Тихо розмову вели… Коли Петро повернувся додому, Галина лежала, головою в подушку ховаючись. Вiн стомлено скинув пальто, стомлено сiв коло неi. – Чого ти, Галю? – Тоскно. Приходив Михайло. Чекав на тебе… – Знаю. Зустрiв дорогою. Сидiли мовчки. Надворi вiтер шугав i гудiв пiд стiнками. – От тепер ми з тобою зовсiм самi: й Михайло покинув нас, – сказала Галя. – Нiчого, якось буде. Закричала дитина. Галя скочила, почала гойдати. Петро ходив з кутка в куток, щось думав. Раптом повернувся до Галi: – А ти знаеш, Галю, у нас якось справдi не те… – Гармонiя, – насмiшкувато шепнула Галя з темного кутка. – Якось самотньо стало. Галя кинулася до нього й заридала на плечi. Вiн пригорнув ii й тихо гладив… Гладив i не казав нiчого… Коли ж на село прийшла вiстка, то мати Катерини заплакала, а потiм, згадавши, що час годувати свинi, пiшла виносити помиi, шморгаючи носом… Батько мовчки сидiв i довго в той день не лягав спати, а комсомол зробив вечiр спогадiв: це тi, що з нею на фронтi були… Дмитро з Нiною згадували часто. Згадували, казали: Нiна: – Гарна була дiвчина, трохи з фантазiями, але… Дмитро: – Розумна дуже… Ми краще робимо, так, Нiно? Нiна замахувалася рукою… Іван i Андрiй: – Таки та Катерина гуляща баба була… Хе-хе! Й вона согрiшила, значить. А яка строга була на вигляд… i не пiдходь. А Михайло не дурень. Петро мовчки ходив на посаду, а Галина перечитувала зшитки, вночi вдивлялася в чорний морок i шукала вiдповiдi. IV Дзвенiла знову весна. Знову голуби свiтилися в небi, а за заводським парканом хлопчики грали в цурки. Галину Петро розважав: – Ет, кинь журитися, ще будуть… – А Павлика не вернеш. – Спорудимо. Стали прощатися, як щось постукало. – Хто там? Це Михайло, – побiгли вдвох. – Звiдки? Чому не писав нiчого? – Та пустiть же, шию одiрвете… От якi… – За ним стояла Марiйка. – Марiйко! Одружилися ви, чи що? – почав Петро. – Нi, – вiдповiдала та. – От, чому стоiте, заходьте. – Нi-нi. Хай до мене iдуть. Тут зовсiм недалеко, за рогом. – Хiба ви розiйшлися? – здивувався Михайло. – Галинина фантазiя, так краще, – каже. Галина схопила пiд руку Марiйку, i вони швидко пiшли вперед. За ними рушили хлопцi. – А чому б нам у степ не пiти. Погодилися всi. Михайло сказав, що швидко iх дожене. – Тут на хвилину, в одне мiсце. Коли всi сховалися за рогом, на цвинтар побiг, серед зеленi ледве розшукав. Могила завалилася вже, i чудно стало, що там пiд землею вона, – Катерина. – Катю, Катю! – покликав. Сiв на могилу, зiрвав квiтку обережно сховав. Наздогнав аж за мiстом. Смiялися, про щось змагалися. – Про що це ви? – Та от надрукував вiн, Петро це, свою поему i носа тепер угору дере. – Та кинь, у мене зуби болять. – Нiчого. У великих людей завжди або зуби болять, або голова хвора. – А ви зовсiм не змiнилися, – сказав Михайло. – А ти зовсiм iнший став, Михайло, нiжний якийсь… Далеко внизу блакитною стрiчкою бiг Днiпро. Сiли. – Як же ви? Розказуйте. Коли я iхав, менi здавалося, що не все було гаразд… А Павлик де? – Вмер… – тiнь пройшла, а Петро: – Не бiда, як ми нового назвемо, Галю? – Ще не закаялися? – Нi. Надвечiр сидiли в Галини. – Що роблять хлопцi? – А… нiчого, по службовiй лiнii пiшли. Митя вже секретар газети, а тi непоганi теж посади мають. – Так. А Данило? – А Данило одружився. – Що ти, Марiйко? – Нiчого. – Пiшла Галина й принесла щось. – Це дала менi Катерина… Отой синенький зшиток тобi передати наказувала, а це на, прочитай, Михайле. Михайло розвернув перший зшиток. Там було: Гармонiя i свинушник (Повiсть). Комсомолу з тривожною любов’ю. – Читай, читай! Михайло почав: «Я омочила перо свое в кров, любов’ю й зненавистю на папiр дихнула я. Я люблю людину, коли стоiть вона просто, бентежлива й непокiйно-буйна. Коли вона каже: – Що з того, що тут стiна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти. І проходить або вмирае… Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняешся часто i вклоняешся на всi боки. Я не люблю, коли ти прислухаешся до бурчання шлунка й запевняеш, що то найкраща музика. Я гукаю на всiх, хто вiдчув вiдблиски промiння й бачить свiтло: – Розбийте цi стiни, болото засмоктуе нас. Вже сонце сходить i золотить обрiй! Тобi, жiнко, й тобi, мужчино, спiваю я нинi. Всiм, хто задихаеться в багнi, не хрюкае задоволено там. Всiм, хто вмiе прагнути до смертi, спiваю я: i тим, хто впав i бачить свое падiння, i тим, хто мiцно стоiть на ногах, i навiть свиням кажу я: – Хай пiтьма губить першi пролiски, хай тумани покрили зелень, а земля все ж таки крутиться. – Товаришi, земля крутиться. І всiм вам, – i не-свиням, i свиням, невiльний чи вiльний рятунок буде. Допоможiть же тим, хто заслаб в дорозi. Нiч темна. Вiтер буйний суворий, але вам кажу я. Кажу я вам: – Добре зробили ви, що кинули берег той спокiйний i тихий. Хай з вас глузують. Хай руки вашi iржа роз’iла солона, а вiтер очи слiпить. Хай! Ви – прагнете. Зустрiньте ж сонце вартими сонця. Руйнуйте саж!» Михайло закрив зшиток. Було тихо. Весняна муха вдарилася об скло, зашумiла, а потiм вилетiла. Михайло перегорнув кiлька сторiнок. «Інодi восени починае розцвiтати акацiя, але морози вб’ють той цвiт i, може, лише людина, яка бачила його, вiдчуе, що тут вчора завiтала в гостi весна». Михайло взяв зшитка, обережно сховав у кишеню, а руки дрижали. А дома взяв другий зшиток i почав перегортати сторiнки. Там було: «Петро й Галина вже одружилися. Вони менi подобаються, боротися думають. Може, вони бiльш правi, нiж я. Ми краплини в морi свiтового руху, Ми загинемо – зорi не згаснуть, — Дай свою крiпку, товаришу, руку — Ми безсмертнi в руках всесвiтнього гасла. Ідемо ми всi ряд за рядом, — Хай поляжуть першi колони, А над нами безмежне небо, А над нами зорi червонi… Певно тому, що немае ритму единого мiж людьми, то iнодi немае ладу всерединi самоi себе. Гарно, що хоч боротися можна. Поки е боротьба, значить е рух, поки е рух, значить нiчого не страшно. Через те так i не хочу бути твоею, Михайле, бо любов швидко тускне, заспокоюеться, загнивае. Я хочу любити так, щоб увесь свiт став вогненний… Чи зможеш ти, щоб не було мiркувань. Тепер всi в любовi живуть мозком, а не любов’ю. Нiч надворi. Вiтер гуде. Каганець ледве блимае. Здаеться, другу нiч не сплю. Голод страшний. Михайло все сердиться, все втручаеться в моi справи: то я дуже багато роблю, то в порваних черевиках ходжу на завод i через це чомусь неминуче захворiю. Погано те, що i я за ним слiдкую. Я знаю, що вiн теж голодуе, i менi боляче за нього, але не так, як за чужу людину. Це, мабуть, тому, що всi люди чужi ще один одному, а так хочеться тепла. Як багато у нас таких, що гадають, нiбито все досягнуто. Як багато обмежених i задоволених цiлком. Балачки, балачки. Іван казав, що комсомолка, яка „береже свою невиннiсть“ (яке слово паскудне), – мiщанка. Яка хоче мати дитину – теж. А Михайло каже: читай Ленiна. Читаю – i тому, що читаю, тому, що слухаю, тому, що люблю його – тому й хочеться iнодi голову об стiну розбити. Так багато думок, а зловити важко. Вчора запитала Михайла: чи пiшов би вiн за мною на край свiта. Вiдповiв, коли б дали потрiбну для цього вiдпустку, то може й пiшов би. Я, врештi, дуже рада, що у нього е щось iнше, крiм мене. Сталося те, що мусило статися. Менi було лише неприемно… Бiльше цього не буде. Знов нападае на мене Михайло за „песимiзм“. І як вiн не розумiе, що той, кому байдуже, кому не болить, лише той може бути спокiйним… Ох, як ненавиджу я цей оптимiзм казьонний. Тих, що робiтникiв пастушками роблять, i так на зневiрених та на „песимiстiв“ гримають. А самi не вiрять, а самi брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже iм i нерiдне. Знов вiн не розумiе мене, каже, що в мене надто велика любов до далекого й немае любовi до ближнього. Я просто задихаюся. Хiба може iстота, яку труять хлором, почувати себе спокiйною? Марiйка живе в мене. Данило – дурень, вона хороша дiвчина. Так весело дивитися, як у степу першi пролiски глянули i дерева вже розпускаються. Я не люблю акацii, вона зеленiе, коли весна проходить. У Гальки народився син. Я страшенно рада. Я хочу, хочу, але цього навiть в щоденниковi написать сором. І любов е, щоб любити, i сили е, а життя примушуе любити сiро… Хоч круть-верть, хоч верть-круть, а в нашi часи треба любити, як личить, з усiма подробицями, бо не мала ж я й добре розумiю все… Так iнодi хочеться кричати вiд болю. Стiна. Хiба можна спокiйною бути, коли знаеш, що обiйти не можна цю стiну, а зруйнувати, ще не зруйнуеш. Так часто уявляеться менi наша любов. Михайло радить пiдкопуватися – загинеш ти, пройдуть iншi, прокопають далi, заб’ють динамiт i зiрвуть. Зiрвуть цю сiм’ю, цей побут проклятий. Знаю я, що буде так. Але ж хочеться, хочеться глянути туди за стiнку, Михайле, та тут темно… Так дивуе мене iнодi твiй спокiй. Невже тобi байдуже? Вiдсвяткували перше травня. Ішов натовп, i я розпускалася в ньому i разом робилася все бiльшою й бiльшою, а ноги моi йшли в такт з усiма. Я була тим бруком, над яким маяли прапори, я була зеленим листям, котре зiрвав якийсь хлопець i начепив на свого кашкета. Порожньо. Ходжу в степ i вiдпочиваю там. Здаеться, що повинен от-от десь загусти бубон i в единому тактi повиннi злитися люди, земля i небо. Я шматок життя, а життя не хоче, щоб я злилася з ним. Закрутилася я з особистим життям. Знов ходили у степ з Михайлом, повернулася пiзно вночi. Михайло тримаеться тихо, а я напружено чогось чекаю. Коло дитини доводиться ходити й менi, бо Галина не вмiе. Михайло сердиться, менi здаеться, тому, що я йому мало часу вiддаю через це. Зараз можу спокiйно писати. Як вихор вдарив у груди й нiжнiсть розлилася по всьому тiлi. Чудне почуття: так нiби я за щось була йому вдячна. З Михайлом балакала. Я нарочито сказала, що не хочу мати. Вiн, здаеться, зрадiв. Вiн боявся, боявся, боявся… Як я можу мати вiд нього дитину? Коли б вiн про грошi на аборт мовчав. Здаеться, кiнець…» Михайло скiнчив читати. Перегорнув ще раз сторiнки. Потiм запалив у грубi. Ярким полум’ям спалахнули дрова. Думав про щось хвилину, i раптом кинув зшитки у вогонь. Лизнуло червоним язиком, листки здригнули, нiби iм було боляче, почорнiли й разом загорiлися. А вiн понуро дивився й здавалося, що з цими листками вiдходить з життя щось рiдне. Вiдходить спокiй, з яким вiн жив 24 роки. По старiй звичцi контролював своi думки. Чудно стало. Не впiзнав себе… Коли очутився, то вiдчув, що тепер не буде йому спокою, що тепер i в ньому кожний рух, кожний бiль, кожний гострий кут в життю озиватися буде болем. Почув, що нiби весь свiт вiн прийняв у серце свое i не зможе тепер байдуже ховатися вiд нього. У хатi було темно, й вiдблиск грав на стелi й на стiнах. Ще раз забився вогонь, хотiв стрибнути з одчинених дверець, але вмер: то вiн, прочитавши рядки, схотiв вирватися зi своеi в’язницi… Сильним протягом розривало останнi шматки паперу, i нарештi вiд Катерини Ласко нiчого не залишилося… А на дворi була весна. Теж така весна! …І точилася боротьба нового життя… Пилип Загоруйко Народився в 1900 р. в с. Іллiнцi на Вiнниччинi. Закiнчив школу i гiмназiю. Воював в армii УНР, у 1921-му опинився в таборах iнтернованих у Польщi, був активним автором часописiв «Веселка», «За Украiну», «Украiнський Сурмач», газети «Залiзний Стрiлець» (усi в Калiшi), де в 1922–1923 рр. публiкував вiршi i прозу. Окремо видав у Калiшi книжку «Спогади» (1922), планував видати драму «Розбита мрiя», збiрку вiршiв «Порвана струна» та збiрку новел «Тiнi i плаi». Використовував псевдонiм Наглядач. У 1926 р. П. Загоруйко вже в Украiнi, друкуе оповiдання в часописах «Культура i Побут», «С-Г Пролетар», «Службовець», «Нова Громада», «Всесвiт». Окремо видав збiрки «Пакет» (1928), «Ранок», «По той бiк греблi» (1929), повiстi «Манiвцями», «Огнi» (1930). Жив письменник у Харковi, працював керуючим справами профспiлки сiльгосппрацiвникiв та завiдував бюром виступiв у мiськкомi письменникiв. Вперше його арештували 16.06.1927 р. як колишнього петлюрiвця, а 23.06 звiльнили. Але згодом трапився iнцидент, який вирiшив його долю. Письменник Микола Самусь (1904—?), який емiгрував до Америки, у газетi «Свобода» (1950 р. № 255) згадуе, що «Письменник П. Загоруйко, напившись горiлки, почав вигукувати, що тепер справжнiм украiнцям не дають свободи, що вiн, як колишнiй вояк армii УНР, лишився украiнцем, а не советською людиною тощо. Зараз же пiдскочив до нього Микола Лебiдь i ще дехто з присутнiх, пiдхопили П. Загоруйка пiд руки i вiднесли його до „протверезiловки“. Цей iнцидент не проминув безслiдно, бо на другий день у культпропi ЦК КП(б)У С. Пилипенку сказали: „Що ж це ви не пильнуете, кого пускаете на такi бенкети, щоб бiльше цього не було“. Звичайно, цей випадок не пройшов даром i П. Загоруйковi. Його невдовзi пiсля цього заарештували, iнкримiнували йому органiзацiю збройного повалення влади радянськоi, „влади трудящих“, згадували про його поводження на цьому бенкетi i вислали на п’ять рокiв до далеких таборiв на пiвночi». Правда виявилася дещо iншою. Вдруге арештували П. Загоруйка 16.12.1933 р., а 9.03.1934 р. судили за «участие в контрреволюционной группе и в проведении шпионской деятельности. Приговор: ВМН. Расстрелян 25.02.1935 р. Место захоронения – г. Харьков». Крик уночi Слухайте, слухайте, крик iз пiвночi!.. Чуете плач уночi!.. Цитьте… Затихнiть… Хтось скарги нам точить… Чи може прокльони нам шле уночi!! Тихше… Ридання несуться iз прiрви. Стогiн в безодню хтось свiй посила. Хто це регочить?.. Хто це ридае?.. Темная нiченька землю всю вкрила… Темная нiченька скрiзь облягла… Нiчка осiнняя… Тсс… Чуеш, товаришу, чуеш мiй друже?.. Хто це? Спаси!.. Заступись!.. Бач, хтось у бiлiм… Руку простяг… І мене обгортае… Тягне у прiрву… Брате, спаси!.. Нiченько темная, нiчко осiнняя, Нiченько, нiчко, — Яка ж ти страшная… Хмарами вкрита, Туманом повита… Сам у розпуцi, стою опiвночi. Мряка сiче у лице… Вiтер з нiг валить… Хто ж це там плаче?.. лихо мое… Дзвони Дзвони, дзвони… Скiльки звукiв! Із блакитi все пливуть, Передзвони… На подзвiння дзвонять, грають, Чи на радiсть?.. Що несуть?.. З павутини нiжнi звуки Хтось сплiтае, розсипае… Понад бором, понад лiсом, В нетрi котяться акорди, Верховинами здригають, Грають, грають… Плачуть, тужать срiбнi дзвони… Хтось умер… когось нема… Хто простився, Розлучився? І чого блакить нiма?! Чути спiви iз просторiв голоснi… Грають… Перли розсипають не менi… Дзвони гратимуть для мене не тепер, В млi туманнiй в день осiннiй… Хто це вмер?.. Зупинись Зупинись i подивись. Нiчого не бачиш?! О, який ти слiпий! Який слiпий!!! Кажеш – чорнi плями… земля?.. Подивись, слiпий, – тi чорнi плями – кров… Невинна людська кров, яка лилась вiками невiдомо за що. Слiпi йшли на бiй. Слiпi вели iх. Слiпими вмирали: Бо родились слiпi… Зупинись! Ти думаеш, що то – корiння, облите дощами?.. Нi, нi… То – людськi кiстяки!.. То – ребра! Вишкiренi зуби. Смiються над собою… А навколо чорнi плями… О – одна, друга, третя… Багато… Безлiч чорних плям… То – тiнь крови… З брудноi грiшноi землi пiднеслась вона до блакитi i впала на ню чорною плямою. Зупинись! Не минай нi одноi плями – i коли то кров, то прокляни обох: i хто пролляв, i хто штовхнув на це… Зупинись i прокляни… Тiльки не молись!.. Юхим Михайлiв Народився 27.09.1885 р. в Олешках на Херсонщинi. У 1896 роцi вступив до Херсонського реального училища, яке через брак коштiв закiнчив екстерном. У 1897-му одержав вiд херсонського земства стипендiю з умовою, що буде вивчати керамiку та килимарство, й поiхав до Москви, де закiнчив Строгановське художньо-промислове училище (1906), а потiм Московське училище живопису, скульптури та архiтектури (1910). По закiнченнi училища Михайлiва мобiлiзували до армii. Вiдбуваючи вiйськову службу, працював у редакцii журналу «Новь» у Москвi, iлюстрував журнал «Детское чтение». На початку 1914 р. вiн одружуеться, а восени 1917-го родина Михайлiва переiхала до Киева. Вiн бере активну участь у художньому життi мiста, його роботи експонуються на художнiх виставках. У 1918 р. Михайлiв працював викладачем у Миргородському керамiчному iнститутi. У 1919 р. був обраний головою Киiвськоi фiлii Асоцiацii художникiв Украiни, працював у художньо-промисловому вiддiлi при комiсарiатi мистецтв, а згодом – у Наркомосi, був членом колегii Всеукраiнського вiддiлу мистецтв Наркомосу. З 1920-го Михайлiв – член мистецькоi ради Киiвськоi художньоi академii, викладае в Киiвському ІНО. Упродовж 1920–1930 рр. друкував своi мистецькi статтi у «Бiблiологiчних вiстях», «Життi й Революцii», видав книги «Керамiка на Украiнi», «Т. Шевченко», «Украiнська пiсня в московському лубку», «Гончарна керамiка на Украiнi». 27.03.1934 р. Ю. Михайлiва викликали в ГПУ i звинуватили в приналежностi до УВО. 31.03 художниковi оголосили вирок – три роки заслання на Пiвночi. У травнi художник змушений був виiхати до Котласа в Архангельську область. Там вiн влаштувався на роботу декоратором до клубу, продовжував малювати, писати вiршi, але повернутися додому вже не вдалося. Важкi умови, слабке здоров’я далися взнаки, Ю. Михайлiв помер 15.07.1935 р. на засланнi. Публiкувати вiршi вiн почав ще у 1912 р. в журналах «Шлях», «Днiпровi Хвилi», «Рiдний Край». Цикл «Прощальний зошит» було написано на засланнi. Журавлi В блискучим сяйвi променистiм Летiла зграя журавлiв, І розсипався в небi чистiм Журливий iхнiй клекiт-спiв. Вони у вирiй прямували, Надii повнi, повнi сил, На чорнi хмари не вважали І не спиняли льоту крил. Пливли, хоч буря вже ревiла І деякий з них приставав, Неслись, бо iм весна зорiла І рiдний степ красою сяв. Я iм позаздрив. О, щасливi! Вам е спромога битись, жить! А я лиш знаю днi тужливi В неволi мертвiй волочить… ІІ Моя душа нiколи не смiеться: Вона сумна, як похоронний спiв, Як чайки голос, що над морем в’еться, Як кинутий огонь серед степiв. Бо я есть син безщасного народу, Що втратив десь в минувшинi iм’я І славу давнього свойого роду. Десь розiйшлась хоробрая сiм’я… Та вiрю я, що мiй народ проснеться І загремить свободою струна. Тодi душа у мене усмiхнеться, А поки що, ридатиме, вона. ІІІ Осiнь i думи осiннi, Темнi, журливi; як тiнi. Плачуть, не сила терпiти, Наче голоднii дiти. В день розлетяться, покинуть, На нiч пташками прилинуть. Тiсно обсядуть, обкружать, Давне згадають, потужать, Осiнь i думи осiннi, Темнi, холоднi, як тiнi. Падають листя злотii, Гинуть, мов серця надii. Скiльки весна iх зростила, Скiльки квiтками дарила! Квiти морозом, побитi, Мрii в могилу заритi. Сонце сховалось, не грiе, В серденьку кров холодiе, Образи тануть, як тiнi… Ось вони – думи осiннi. В окопах Нiч i тиша навколо таемно-нiма, Сплять дерева докупи схилившись. На блакитi нiчнiй i хмаринки нема, Сяють зорi росою умившись. І сей спокiй у душу чутливу мою Входить сном чарiвним легкокрилим. І безвладно себе я йому вiддаю, В коло чар на лiтаючий килим. Хай полину далеко, де казка живе, Вiчна казка, щаслива, цiкава; Там по морю квiток вона в барвах пливе. Як русалка, як нiжна купава. І я лину на крилах не знаю чиiх, Залишаючи дiйснiсть буденну. В ту краiну з квiток у промiннях ясних, Де зустрiну свою наречену. Галюсi Дитини усмiх жартовливий, Дружини лагiдний привiт І погляд матерi журливий, Чи ще побачу вас, чи нiт? Чи може тут в краю чужому, Серед могил в чаду руiн, Пiд градом куль, шрапнелi грому Умру покинутий один? І в передсмертний час востанне, Недвижними устами я Чи зможу, о, мое кохання, Твое промовити iм’я? І чи зiйде на поле бою Твоя прозоро-свiтла тiнь, Чи вчую тихе: «Я з тобою. Вiд мук, коханий мiй, спочинь?!» І поцiлунок легкокрилий На чоло зблiдле чи злетить, Пiдтримати останнi сили, Надiю в серце закропить? Вертайся до рiдного краю Присвячено Головному Отаману З тобою i радiсть, i вiра, І серця зболiлого бiль. Вертайся до рiдного краю, Шовками зеленими пiль! Без тебе нам хмарами муки, На волi неволi тюрма, Вернись до нас сонця весною, Щоб впала ворожа пiтьма. На свято прапори i майви — Традицii славних дiдiв! Грай зустрiч великому сину, Краiно могутнiх синiв. Прощальний зошит «Ой, не пiдводиться рука…» Ой, не пiдводиться рука Узяти пензля i палiтру. Душа у пiжмурках блука І прислухаеться до вiтру. О вiтре, вiтре з Украiни, Що ти там бачиш, розкажи; Чи не зустрiв мою дружину, Розп’яту сумом на кряжi? Чи не пiдгледiв на очах Дорогоцiнну ту сльозину, Що приховала бiль i жах, В розмовi тiшачи дитину? «Менi приснилася весна…» …Менi приснилася весна З зеленим шумом i пiснями, Земля, вся квiтами рясна, Й Днiпро з розкiшними лугами. Я чув крiзь грати солов’я — І серце вiн менi стривожив. І спiвом хтiв одлунить я, Та голос мiй ланцюг зубожив. А вiн спiвав до забуття, І нашу камеру убогу Будив до справжнього життя — На вiльну закликав дорогу… Я раптом кинувсь до вiкна, Побачив – грати iз безоднi, За ними нiч, зима сумна Й штики вартiвникiв холоднi. «Куди ти, вiтре…» – Куди ти, вiтре, Летиш так пильно? Побудь зо мною, Мене вiзьми… – На Украiну Лечу я вiльно, До сонця-ласки З цii пiтьми. Тому я граю В могутнi сурми, Бо розiрвав я Льодяний сков, Бо перемiг я Крижанi тюрми, І ось я вiльний, Я – вiтер знов. Поглянув сумно Йому я в спину Й гукнув щосили Йому услiд: – Як долетиш ти На Украiну, То передай iй Палкий привiт. «Сiро в небi, згасли зорi…» Сiро в небi, згасли зорi, Глухо стогнуть чайки в морi, Хвиля груди пiдiйма. Промiнь боязко прогляне, І надiя-квiтка в’яне, Розпач душу обiйма. І встають палкi питання: Коли скiнчаться страждання, Повернеться серцю мiч? Розiйдуться чорнi хмари, Розiллються сонця чари І порветься глупа нiч? Та мовчить природа-мати, Бiльше ж нi в кого спитати, Я самотнiй, я один. Лиш навкруг безкрае море: З кимсь таемно гра-говоре, Вириваючись з глибин. Я пiдслухав тую мову — Грiзну, горду i чудову — Про невпинну боротьбу. Про щасливу перемогу, Чорних сил сумну тривогу, Божевiльство i ганьбу. Кошмар «Ха-ха!» – нема кому сказати, Анi води подати!.. Такий тут милий край. Це Долi – щедрий пай. Лежиш добу в нестямi Чи то в трунi, чи в ямi. Жара, кошмар, одчай… Аби цитрини в чай! Ха-ха! Де хина, хина? Не привезла дружина? А лiкарi що кажуть?.. Зi мною поруч ляжуть? Який тут милий край, — Без лiкiв умирай. Як хочеться цитрини — В нiй, кажуть, вiтамiни… Заснуть та переспати Жарю оцю прокляту, Поки дiждусь я хини З аптеки Украiни. Ах сон, вседужий сон, Вiзьми мене в полон. «Смiеться сонце до землi…» Смiеться сонце до землi, Цiлуе лагiдно i грiе, Земля закохана у млi — Неначе в чарах туманiе. Весна, подумав я, весна… Але прийдеш ти не для мене. Не розiмкнеш мого вiкна, На свято не вiзьмеш зелене. І не сплетеш менi вiнка, Не заспiваеш про кохання, Про те, як дiвчина струнка Даруе трунок свiй – зiдхання… Смiеться сонце до землi, Промiнням лагiдно цiлуе, Один мiй шлях стоiть у млi, Його неволi дух чатуе. «Хоч би татусь прибув з заслання…» «Хоч би татусь прибув з заслання, Хоч би прибув на час розстання Й матусю визволив з труни!» О жах, якi кошмарнi сни! О де ти, що керуеш свiтом, За що караеш, нiби кат? Верни батькiв до рiдних дiток, Родинам сльози осуши. Не муч, не муч малих сирiток; Свою жорстокiсть – залиши! «Чи я забуду тут, в неволi…» Чи я забуду тут, в неволi, Тебе, осонцена блакить, І вас, моi стрункi тополi, Що звикли з небом говорить? Цей колiр ливсь – з весняних сокiв, Як довга i солодка рiч. І я з дитячих милих рокiв Його спивав i день i нiч. На хвилях плинув я чудових З просторiв моря i степiв, В зiрках купався смарагдових, Лазур’ю в хмарах пломенiв. «Нависли хмари грози i крови…» Нависли хмари грози i крови, Закрили сонця правдивий свiт. І громи смерти уже готовi Ударить землю, вселити гнiт. І почорнiли земельнi груди; П’явки, гадюки без мiри пруть. І притаiлись лякливо люди, Когось чекають, чогось-то ждуть. А духи смерти, неначе тiнi, Лiтають тихо i сiють зло. І нижче хмари спустились синi, І сонце в спокiй кудись зайшло… Дружинi З листiв Твоiх я ясно бачу Життя i настроiв криву — То раптом вибухне нервовiсть плачу, То ласка свiжiстю запахне наяву… Тяжкi на нас цi впали роки. За що така химерна долi гра? А як хотiлося пiрнуть в життя потоки Й гукнути: «Слава!» – переможно… Працi! Хотiлось, як повiтря. Працi! Щоб, задихаючись, творить для всiх, «для мас». Та хтось позаздрив нам у «дивному палацi» І погасив цей творчий наш екстаз. Мене заслали – сам не знаю за що. За Украiну, що я син ii… Гаврило Левченко Народився 26.03.1879 р. в с. Козел на Чернiгiвщинi. Закiнчив учительський iнститут, учителював у Василькiвському повiтi на Киiвщинi. З 1910-го був головою Украiнськоi громади в Пирятинi. Органiзовував земськi школи, кооперацii, бiблiотеки, драматичнi гуртки. За революцiйну дiяльнiсть його не раз арештовували. Друкував оповiдання та вiршi з 1907 р. в часописах «Рiдний Край», «Засiв», «Свiтова Зiрниця», «Маяк». Опублiкував комедii i драми «На межi» (1907), «День правди» (1909), «За друзi своя», «Князь Хорив» (1912), «Цивiльний шлюб», «Шахрай», «Смерть» (1914, 1919), «Як журавлi кричать» (1915), «Свiтова справа» (1916), «Юрко Огневик», «Дяк» (1918), збiрки оповiдань «На шляху життя» (1914), «Московка (1914)», «Оповiдання», «Чернiгiвськi силуети» (1918), збiрку лiрики «Стогiн життя» (1913). За советiв Г. Левченко опублiкував кiлька оповiдань в часопису «Нова громада». У 1925 р. iм’я Левченко зникло зi сторiнок преси. На початку 1930-х його арештували i вислали в табори, де вiн i загинув. Тай-Цзи-Хея Дуже прийшовся менi довподоби Сун-Тан-Сен, багатий Ляоянський крамар. Пiзналися ми тодi, як у його фанзах[2 - Фанза – хата.] пробувала щось коло двох мiсяцiв наша рота пiд час росiйсько-японськоi вiйни. Опрiч того був я тiеi думки, що й вiн мав до мене таке ж тепле, щире почуття. Я вже до значноi мiри розумiв китайську мову i вiн iнколи говорив до мене: – Ходя![3 - Ходя – господар.] Знай, що мое серце – чистий струмок i готове завжди заспокоiти спрагу цiлющою водицею, аби тiльки ти притулився до нього смажними устами! Як наша рота кидала Ляоян, то в ознаку братерськоi любовi ми навiть помiнялися з ним своiми люльками. Тому легко собi уявити мою радiсть, коли я одного разу, приiхавши по службових справах до Ляояна, зовсiм несподiвано зустрiв серед вулицi Сун-Тан-Сена. На йому була маленька чорна шапочка, з хвостиком набiк, а з-пiд тiеi шапочки висiла аж до пояса чорна заплетена коса. Убраний вiн був у довгий синiй халат, з широкими рукавами, мов у рясi, та з розпорiхами з бокiв; обутий був у полотнянi черевики на дерев’яних пiдошвах. З одного боку був у його причеплений на довгому шовковому мотузку кисет з люлькою, а з другого – вiяльце. В руках вiн держав олеандровi квiтки. Мое серце затрепеталось радiстю, i ми, як щирi товаришi, дали одно-одному руку, зустрiвшись. Потiм стали розмовляти. Було про що побалакати… Ще б пак! Адже ж ми з ним не бачились цiлих чотири мiсяцi i вiн думав, що мене давно вже вбили японцi! – Коли ти iдеш з Ляояна? – спитав мене Сун-Тан-Сен. – Мабуть, завтра вдосвiта, – вiдповiв я. – У нас же таки вiйна i я повинен бути там, – на полiцii. Сьогоднi наш полк поставили в ар’ергард i ото мене закортiло ще раз побути у вашому Ляоянi та попоiсти добре пельменiв. А ти ж куди се йдеш з квiтками? На очах у Сун-Тан-Сена засвiтився розлюбований вогник i вiн усмiхнувся, вiдповiдаючи: – Я iду до Тай-Цзи-Хеi, дочки нашого дзян-дзюна.[4 - Дзян-дзюн – щось як губернатор.] Чи не хочеш познайомитися з нею? Я сказав, що був би дуже радий, але, на жаль, не маю на те часу. – Ой, ходю! Коли захочеш заспокоiти пiсля позицii свою душу, то йди до неi. Твое серце знайде в тiй фанзi, багатiй на чари й квiтки, тимчасове забуття. Треба знати Тай-Цзи-Хею! – Невже ж вона така гарна на вроду? – спитав я, дивуючись. Сун-Тан-Сен захитав головою; в тому хитаннi дуже виразно було показано все його кохання до Тай-Цзи-Хеi i радiсть. – Тобi належить пiвжиття мого! – з захопленням промовив вiн, прикладаючи до грудей руки. – І я люблю тебе, як рiдного брата! Я не можу думати, що в тобi з’явиться нечиста думка до Тай-Цзи-Хеi… Ходiм же, ходю, я познайомлю тебе з нею. Вона, бiдна, мабуть, нудьгуе того, що минув уже той час, коли я завжди буваю в неi. Вечорiло. Ми швидко йшли по кривих, вузьких вулицях, переходячи iнодi через китайськi дворища; переходили й через сiни скiлькох фанз. – Ще далеко? – спитав я. – Зараз прийдем, ходю, зараз! Вже зовсiм близенько! – одказав Сун-Тан-Сен. Ми завернули в якiсь темнi суточки. Мабуть, там справляли якийсь бенкет, бо в повiтрi заносило особливим китайським пахом, i чути було жалiбнi згуки китайськоi музики. Заквiтчанi жiнки-китаянки, мов живi вiнки ясмину й тубероз, сидiли коло вiкон, пiдсунених угору, i проводили мене тим своiм поглядом чорних, палких очей. Менi не хтiлось вiрити, що се тi самi нехупавi, пiвплазовитi жiночi iстоти, що в маленьких синiх черевичках на товстих бiлих пiдошвах без закаблукiв дрiбненько дибали вдень по городських вулицях. На вулицях скрiзь попiд фанзами сидiли, пiдобгавши пiд себе ноги, чоловiки i, гуторячи, смоктали люльки з довгих в аршин чубукiв. – Ось ми й коло фанзи Тай-Цзи-Хеi! – раптом спинив мене Сун-Тан-Сен. Мене опанувало якесь мимовiльне хвилювання й боязкiсть. Я ждав чогось незвичайного. Ми увiйшли у фанзу. – Все щастя й радiсть пiднебесноi краiни тобi, моя богине! – промовив Сун-Тан-Сен, вдаючись до своеi красунi. – А це мiй товариш… – Фанза Тай-Цзи-Хеi, – сказала Тай-Цзи-Хея, – радо вiдчиняеться перед тим, в кого серце налите щирiстю i кого Сун-Тан-Сен носить у своiх думках! По тiй мовi, вона повела рукою, запрошуючи нас сiдати на долiвцi, встеленiй килимами. Ми сiли, а вона звелiла слузi подати нам наргiле[5 - Наргiле – чубук од кальяна.]. Сун-Тан-Сен почав розповiдати якусь пригоду, що спiткала його сим ранком при зустрiчi з мiсцевим священиком, а я любував надзвичайно гарною вродою Тай-Цзи-Хеi, – в той час, як вона напiвсидiла, напiвлежала на узорчастому килимi. Вона була вбрана в широкi шовковi штани синього кольору, в жовтяву сорочку з широкими рукавами; поверх сорочки була надiта вишнева безрукавка. Волосся було заплетене в двi довгi коси, переплетенi червоними кiсниками. Покрас було зовсiм не багато: тоненький золотий цепок, з якого спускався на груди самоцвiт завбiльшки з горобине яйце, i золота наручниця на правiй руцi. Тай-Цзи-Хея кинула на мене пильний погляд, од котрого я почервонiв. Тим часом вона не зводила з мене очей, i менi здавалось, що з iх темноi глибочини лилась на мене якась чаруюча сила, палюча й захоплююча. Той погляд мовби обгортав хвилею божевiльноi насолоди, грiха i злочинства. Отже, щоб сховати свое збентеження та розвiять те почуття, що обгорнуло мене, я почав водити очима по фанзi, спиняючись на ii обстановi. Завiси золотосяйного шовку з затканими драконами закривали вiкна; зi стелi звисали червонi, зеленi й жовтi лiхтарики, з них лилось якесь чарiвливе свiтло i грало на шкляних орнаментах з розмальованими по них нiмфами, всякими пташками та квiтками. На стiнках з малюнками лiхтарiв та драконiв стирчали рiжки лосiв та iнших рогатих звiрiв, а на них були повiшенi вузенькi та довгi червонi паперi, списанi зверху донизу вiршами китайського поета Ла-Кiу-Фенга; на канi[6 - Кана – пiл, довга, широка лава.], застеленiй узорчастим килимом, стояв низенький столик, а на йому скринька з цигарками, оздоблена емальовими квiтками, пташками та строкатими метеликами, i маленькi бiлi чашечки до чаю. Лiворуч у кутку на чорнiй, полискуватiй поличцi стояли межи слоiчками з усякими пахощами маленькi глинянi й восковi божки. Але раптом мое серце щось стисло, мов обценьками, i воно затремтiло з остраху: на чорнiй вишиванiй хустинi, простеленiй на поличцi, що висiла у фанзi, в правому кутку, я побачив великий шкляний слоiк, а в йому була мертва людська голова! Вона нiби дивилася на хату широко розкритими очима. Можна було розiбрати й обриси лиця – нiби молодого типового украiнця з чорними вусами. Я жахнувся, але почав заспокоювати себе думкою, що тут нема нiякого злочинства, що се, може, просто, якiсь китайськi забобони – держати в хатi мертву людську голову; може, по-iхньому, се для чого-небудь годиться… для яких-небудь чарiв, абощо. Хiба мало в iх звичаях дивного, непевного!.. Одначе ся думка не помогла, i мене охопило якесь таемне, тяжке почуття. Розпитуватись же я чогось не зважався… Тiльки очи моi все нишком, самохiть, з острахом верталися до того слоiка… Я ворухнувся, бажаючи пiдвестись, але якесь обморочення оповило мiй мозок. Пахучий, чаруючий дим од якоiсь смолки, що жеврiла в червонiй глинянiй посудинi, мiшаючись з пахом вiд опiума, якось дивно дурманив менi голову, плутав думки… Коли я наостанку знайшов силу одiрвати очи од шклянки з головою, то побачив, що Сун-Тан-Сен припав ницьма до маленьких нiжок Тай-Цзи-Хеi i лежав немов у нестямi… Тай-Цзи-Хея дивилась на мене, – просто в обличчя, – якимсь страшним i разом з тим чарiвливим поглядом, О, цей погляд! Вiн був братом тiеi таемноi голови. Я боявся його. В головi в мене морочилося все бiльше, почуття плутались, сумлiння туманилось. Я тремтiв. Схотiлося зробити ще зусилля i вголос засмiятися, щоб показати, що я нiчого й нiкого не боюсь. Але замiсть того смiху вихопились якiсь хрипкi згуки. Тим часом я знов глянув на голову – i менi здалося, що вона жива… так, жива… очи в неi наливались кров’ю i дивились на мене так, нiби вони хотiли вирвати мою душу з грудей… Боже! Якi страшнi хвилини пережив я тодi! Але я не губив притомностi до останку, я виразно бачив i розумiв значiння всього того, що робилось навкруги мене: за вiкном було чути крик павичевий, що змiшувався з криком iшаковим i навiвав на душу якийсь вiщовливий жах. А голова! Я не зводив з неi очей, i в чаду опiуму менi вже мрiявся цiлий клубок злочинств… Я з огидою випустив з рук наргiле i в ту ж мить почув над своiм вухом тихесенький мелодiйний голос: – Що з тобою, ходя? Я озирнувся. Тай-Цзи-Хея стояла, схилившись до мене. Вона поклала на мое плече свою маленьку ручку з нiгтями, нафарбованими червоною краскою. Мене обхопило якесь незвичайне, невимовне почуття, якийсь нестям; я любував палким промiнням напрочуд дивних очиць Тай-Цзи-Хеi, але разом з тим менi було якось нестерпно боляче! – Збуди Сун-Тан-Сена, бо менi час уже йти! – насилу промовив я. – О, нi, я тебе не пущу! Сун-Тан-Сен нехай ще трохи поспить. Твоя присутнiсть така мила менi… Ти схожий на Андрiя, того капiтана, що я кохала!.. Ох, якi були пестощi, якi поцiлунки там за фанзою, в садочку серед пахучих дерев у квiтках! О, я нiколи сього не забуду!.. Але його вирвала з моiх обiймiв заздрiсна смерть… Його нема вже! Нема… Але ти так схожий, так схожий на його, що менi здаеться, мовби се вiн ожив i прийшов знов до мене!.. Уста Тай-Цзи-Хеi наближались до моiх… Я одiпхнув ii, але не було сили пiдвестись i я знов упав на килим. Тай-Цзи-Хея, посмiхаючись, мiцно стисла мене в своiх обiймах, шепочучи: – Не турбуйся даремне! Тобi однаково не вдасться втекти… Я пiдмiшала арабського гашишу тобi в опiум. Моi думки закрутились, мов вихор серед степу. Я промовив: – Тай-Цзи-Хея!.. Слухай, Тай-Цзи-Хея… Нащо ти обiймаеш мене?.. Що буде, як Сун-Тан-Сен побачить нас? – Не бiйся! Вiн спить, бо я йому щось пiдмiшала до опiуму, як вiн курив. А ти краще не протився менi, бо пiд фанзою сидить дужий слуга, тобi його не здолати. Це колишнiй хунхуз[7 - Хунхуз – розбишака.] iз Цицикарi, i вiн робить все, що я накажу. Ось я скажу тiльки одно слово до його i вiн, як обух на ковадло, зведе свiй мiцний кулак на твою голову i ти вмент повернешся в «нiщо», i те «нiщо» мiй слуга уночi вiднесе за пiвнiчнi ворота й кине геть у рiв… Але я тебе кохаю, як не може кохати нi одна жiнка з вашого племенi, i хочу хоч на мент, – чуеш! – на один мент забутися в мiцних стисканнях твоiх обiймiв! – Тай-Цзи-Хея, заспокойся. Що ти кажеш? Невже ти можеш зважитися… зрадити Сун-Тан-Сеновi? Вiн же без мiри кохае тебе!.. Адже ж вiн, ще йдучи до тебе, казав менi, що для його фанза Тай-Цзи-Хеi – фанза чар, квiток i меду!.. Я раптом перевiв свiй погляд на голову i… завмер. Тепер ця голова уявилась менi ознакою нелюдського злочинства. Тепер тiльки я зрозумiв, чого вона зробила на мене таке тяжке вражiння. Я пiдвiв руку i сказав, показуючи на голову: – Скажи, Тай-Цзи-Хея! Ся голова – ся голова… Тай-Цзи-Хея випустила мене з своiх божевiльних обiймiв i, живо опанувавши собою, спокiйно вiдказала: – Так, ти вгадав. Я розкажу тобi все докладно… Се було напровеснi. В мене був коханець, Андрiй. Вiн був з вашого краю… Гаразд. Слухай далi. Я знала, що в його була жiнка, вiн казав «Маруся», але вона не заважала нашому коханню, бо жила там далеко, у вас за морями, коло якоiсь рiчки. І ото ми з ним кохалися. Одного разу вiн прийшов до мене схвильований i, показуючи листа, сказав, що його дружина з нудьги за ним заслабла на сухоти i кличе його до себе, i вiн мусить, вiн повинен уволити ii волю. Я не могла йому суперечити, але не могла теж i вiдпустити його… І коли наступав час розлуки, я гукнула свого слугу; вiн левом наскочив на Андрiя i встромив йому в серце нiж. Андрiй мав ще сили усмiхнутись до мене й промовити: «Я думав, кохана, що ти чаруюча зiрка маньчжурськоi ночi, а ти пiдступний вогник, що привабить своiм сяйвом безневинного метелика, а потiм спалить його! Але я тобi прощаю…» Та й замовк, на вiки замовк. Тодi я одрiзала ножем йому голову, поклала ii в оцю шклянку, налила пахучим, мiцним гашишем, i ото любую тепер нею. Андрiева голова проганяе вiд мене злих джинiв i приваблюе добрих, щирих джинiв. Але смерть Андрiева розбуркала в менi хижацьку жадобу крови, таку жадобу, що несила моя залити ii нiяким потоком крови! Мiй слуга зарiзав уже стiлькох чоловiкiв, але я хочу ще крови! Сьогоднi вранцi я поклала собi, що звелю вбити Сун-Тан-Сена, як тiльки вiн переступить порiг моеi фанзи. Але твоя присутнiсть змiнила мою думку: вона перетворилася з бажання смерти – в кохання. Я певна, що на твоiх устах я знайду нiколи незабутнi поцiлунки Андрiевi… О, не протився ж!.. Дай iх менi, тi поцiлунки! Даруй!.. В цей мент в моiй головi зробилась якась порожнеча, а тiло налилось чимсь гарячим i важким, мов оливо… Пам’ятаю тiльки якось не виразно палкi слова Тай-Цзи-Хеi та ii пекучi обiйми… Коли я очумався, то нi Сун-Тан-Сена, нi шклянки з головою Андрiевою вже не було у фанзi, а Тай-Цзи-Хея сидiла насупроти i дивилась на мене розлюбованими чорними очима. На тiм свiтi (Фантастичне оповiдання) Я вмер. Умер звичайним робом, як умирають всi люди, все живе створiння. І вмер якось несподiвано, раптом. Ішов собi до редакцii за авансом, зустрiвся з якимсь товаришем, котрий, не кажучи нi доброго, нi лихого слова, стрiльнув менi в голову, витрусив моi дiрявi кишенi та й зник. І я, розумiете, я, що за скiлька хвилин перед тим випадком сидiв у себе в хатинi та складав оповiдання «Про грiм та блискавку», пiд котре мав просити в редакцii авансу, тепер лежав з восковим обличчям задубiлою колодою i вже зовсiм не думав про те оповiдання та про аванс пiд нього, а вже коло мене порались якiсь чужi люди, жалкуючи хилитали головами, як то я невчасно вмер. «Молодий, кажуть, ще б жити та жити i ось, мовляв, нещастя!..» Я чув, як з осередку мене, щось раптом поповзло, а з ним разом повз, мовби, i я сам. І дiйсно. Згодом я почув, що то виповз я, виповз з самого себе й набрав якогось туманного невидимого вигляду, оддiлився од свого тулуба, що тепер був схожий на порожню мумiю, на якийсь футляр з затхлою внутрiстю, й пiдлетiв на скiлька аршин угору. А коли понесли мiй футляр до моеi квартири, то я теж посунувся за ним. Видно було, що я ще не мiг зовсiм оддiлитись од нього. Коло нього мене тримала якась сила, але ж я й не сперечався з тiею силою. Тепер менi було багато краще, нiж попереду, коли пробував у тiм футлярi, у тiй мумii, а через що було менi краще – я не знав, знаю тiльки, що потiм було менi краще, багато краще! І такечки, в тiм хорошiм настрою, я всунувся вслiд за своiм футляром в свое помешкання й розплився по пiд стелею. Родичi, товаришi, «самостiйники», «щирi», «умiркованi» i просто украiнцi нашого мiста (вони вже всi були тутеньки) побивалися за мною i жалкували, що не зробив я що хотiв. Услiд за ними я пригадав усе свое життя i виявилось, що й справдi я не зробив, що хотiв. Не скiнчив на-вiть свого оповiдання «Про грiм та блискавку», що все тiльки лагодився робити, лаштувався жити, будував плани дiяльностi i поки що нiчого не робив, бо все одкладав на завтра. І такечки за тими клопотами минали тижнi, мiсяцi, роки, минало юнацтво, щезав запал, пiдупадала сила, аж доки не зустрiвся з тим «товаришем», що перервав мое життя. З кладовища я ще на якийсь час повернувся до своеi квартири. Мабуть, так треба було, бо сталося це мимо моеi волi. В господi було прибрано, мов на якесь велике свято. В iдальнi, добре освiченiй огнями лампи, свiчок та лампади, великий стiл тiсно заставлений тарiлками рiжноколiрних закусок i мiж ними – батарея пляшок з самогонкою, вишняком, брагою та варенухою (вже встигли наварити). Посеред стола стояло коливо, тiльки не з рижу, а з кутi, i не з родзинкою, а зi сливами. Всi гостi як один були в чорному вбраннi. Їх було так багато, що ледве знайшлися для всiх мiсця, хоч хата була дуже простора. Вони сидiли похнюпившись, мов круки пiд дощ, круг стола i скрiзь по хатi, i, неохоче балакаючи про те та про се, пожадливо позирали на стiл з iствами. Дружина клопоталася на всi боки, так наче вона була мати й ждала з-пiд вiнця свою дитину, або збиралася замiж сама. Вона вже не плакала, i хоч мала зажурене обличчя, але була така жвава та гарна, як колись було перед нашим весiллям. Рiзниця була тiльки в одному вбраннi. Пiд столом сидiв, облизуючись, кiт i спокволу байдуже поглядав на гостей; можна було думати, що вiн допiру повернувся з пекарнi, де обгриз не один маслак i тепер пробував у самiм найкращiм котячiм настрою. Скоро ввiйшов до хати панотець, всi пiдвелись, мов по командi, помолились Богу в куток, посiдали за стiл, випили по чарцi i взялись до iдження. Спочатку iли мовчки, уважно дивлячись в тарiлки i мовби кохались в прозорiм смачнiм холодцю з хрiном, але iнодi дячок, чоловiк високого зросту, сухорлявий, з довгою половою бородою i маленькими неспокiйними очима, не в силi був отримати панування плотi, еротично стогнав. Його рябе обличчя сяяло радiстю, святом, здавалось, що вiн от-от буде плакати од насолоди i щастя. Моi товаришi – поет Микола Болящий i поет-реформатор Грицько Довгонiс сiли, насурмонивши брови, серйозно вдивляючись в холодець, мовби в ньому було сховано якийсь чудодiйний талiсман, або таемницю iх особистого життя, i в iх очах горiли вогники упевненостi, що та таемниця буде знайдена iменно тут, на днi тарiлки з холодцем. Дами iли теж мовчки; iх рожевi пiдфарбованi обличчя були покритi дрiбними краплинами поту, вони раз у раз утирали iх бiлими, з червоними iнiцiалами хусточками. Голова «Просвiти» Хведiр Володимирович не жував холодець, як то робили всi iншi, а ковтав його, мов устрицi, разом з кусенями пирога з капустою, кривився, кашляв i глухо мугикав: «У! Який хрiн мiцний!..» Белетрист Патрiотченко, публiцист Шолудивенко й артист Товстопупенко дружно плямкали губами, смоктали маслаки, спльовували в тарiлки, потопаючи в насолодi. Дружина була вже напiдпитку. Вона сидiла, одкинувшись на спинку дзиглика, прикладала хусточку до сухих очей, дивлячись на вогник лампади i, тяжко зiдхаючи, намагалась заплакати. Це не виходило в неi. Згодом почали балакати, спочатку несмiливо, мляво, але потiм, як випили по скiлька чарок, заговорили всi разом, мов гуси на току з просом. Про мене згадували тiльки тодi, як випивали по чарцi, та й то мовби не з щирого серця, а так, нiби вони хотiли цим зробити приемнiсть не менi, винуватцю цiеi тризни, а моiй дружинi, навiть бiльше, здавалось, що вони були вдячнi менi за те, що я вмер. Дружина хитала вдячно головою, втирала очи й випивала з ними чарку вишняку. Але я постерiг, що вона сьогоднi була якоюсь незвичайною; перш за все здавалась значно молодшою, потiм дуже вже часто кидала свiй гарний погляд на Грицька Довгоноса. Такими поглядами вона мене не дуже пестила. Я iх бачив лiченi рази, та й то на початку нашого сумiсного життя. З iншими гостями вона була тiльки привiтна. Микола Болящий читав свою останню вiршу, що по розмiру була довга, мов киргизька верства, i коротка по змiсту, мов нiмецька цаля; читав з великим захопленням, але, здавалось, його нiхто не слухав, тiльки панотець, що сидiв на моiм мiсцi i iв смаженину з таким захопленням, як Болящий читав вiршу, – раз у раз спиняв поета на словах «взагалi», «навiть», «чекать», «еднать» й iнших, прохаючи пояснення «що сiе означае в переводi на шевченковський язик». І ось саме в той час, як Микола Болящий лiтав десь високо в блакитних просторах i розбивав «мисливими крилами срiбнi хмари», раптом пiдвiвся голова «Просвiти» Хведiр Володимирович i поважним голосом запропонував гостям вислухати його рукопис на тему «Уход за канарейками». У кiмнатi залунало «Просимо, просимо!» Болящий спинився, люто знизав очима Хведора Володимировича й нiяково сiв на стiлець; вiн хотiв щось сказати, але йому перехопило горло i вiн, махнувши рукою, забiгав по столу очима, шукаючи пляшку з самогонкою. Читання скiнчилось обмороком моеi дружини. До неi пiдскочив Грицько Довгонiс, обережно взяв ii на руки i з виглядом голодного хижака з смачною здобиччю – понiс до спочивальнi. Я хотiв було вмiшатись в цю неприемну для мене справу, але мене раптом якась сила витиснула з кiмнати на двiр i я вмент опинився коло якоiсь залiзноi брами з бляхою вгорi: «Без дзвiнка не ввiходить». Далi стояло ще якесь слово, але воно було викреслене й його нiяк не можна було прочитати; проте, як добре придивитись, першi три лiтери можна було розiбрати: вони складали «Соб». Але це, розумiеться, менi нiчого не казало. Отож, щоб не опинитись в якомусь неприемнiм становищi, я почав уважно розглядати браму та мур: чи нема, мовляв, ще яких спостережень. Виявилось, що нема. Була тiльки та бляха з написом та висiв поiржавлений телепень до дзвоника. Я подзвонив i став спиною до брами (я вже мав вигляд людини). Перед мене розстелялась безкрая пустеля без жадноi ознаки життя, не було навiть рослини: гола, як черiнь. Од брами починались (а може, й кiнчались) скiлька великих i малих шляхiв, що тiкали вiялом геть у степ i щезали в ньому. На середнiм шляху раптом десь взялась старезна бабуня i швидкою ходою пiшла сюди, до брами. В брамi зашкряботiв ключ, повагом прочинилась хвiртка на ланцюжку, i перед мене з’явився сивий дiдок з великою в’язкою ключiв коло широкого ремiнного пояса. – Ви хто такi та й звiдкiль? – неприязно спитав дiдок. – Я Ївга з Горбова, панотчику! – попередила мене бабуня, яка була вже тутеньки й стояла побiч мене з цiпком у руках. Я постановив пiдождати. – Жуки… Виблi… Горбов… Так, знаю. Коли вмерла? – Вчора, надвечiр… – Гаразд. Якi ж ти заслуги принесла нам з того свiту? – Я стара дiвка, панотчику. – Це не заслуга. – Як-то так – не заслуга! – нагострилась бабуня. – Авжеж нi. – Та ви ж слухайте краще. Я стара дiвка… Прожила на свiтi дев’ять десяткiв i два роки i прийшла до вас такою, як народила мати… – Тобто? – Не розумiете! Ну, от, прожила я на свiтi дев’ять десяткiв i два роки i не знала зовсiм мужчини… Вмерла незайманою, чесною!.. Тепер розумiете? – Розумiю. Тiльки… гм!.. таких ще не було в нас!.. це закарлюка… Мабуть, треба спитать у Бога… гм!.. Посидь-но отам, на горбику, доки спитаю… А ти хто такий? – звернувся вiн до мене. – Малорос. – Таких не знаю. – Ну, украiнець. – Це iнша рiч. З якого села чи мiста? – З Хракунiвки, що пiд Чернiговом. – Так. Ймення. – Юрко. – Гаразд. Що ж ти, чоловiче, робив на землi i за якi заслуги хочеш до раю ввiйти? – Крав усе. І од неба крав, i од землi крав, i од минулого крав, i од майбутнього крав, i од чоловiка крав… Словом, таемне робив явним i оддавав усе хазяiновi життя. Опрiч того, любив женщин i нiколи не ввiходив до них безплiдно… Завсiгди робив так, аби кожне сiм’я мое сходило i розцвiтало, i таким робом продовжував волю свою на землi. От i все. – Виходить, той… i наш, i не наш! Проте… Гм!.. Ступай! Дiдок зняв ланцюжок i впустив мене за браму. Тим часом, десь далеко залунала пiсня: «Вдоль по бережку крутому сизий селезень пливьот…» Дiдок прислухався. – Знов москалi!.. От морока менi з ними, скоро весь рай засядуть, – мовив дiдок i, зоставивши мене коло брами, пошкандибав у глибину саду. Пiсня змовкла, й я вже почув голоси: – Ох, соколики моi рiднi! Я вам не заважу, вiзьмiть!.. – Нащо нам стара кочерга! – К чорту стару вiдьму!.. – Нехай iде, вона нам не заважатиме. – Авжеж – нi. – Так, так, – хай iде!.. З саду бiг заклопотаний дiдок. – Одкривай ворота, салдати з вiйни! – гукнули пiд брамою. Дiдок швиденько одчинив наостяж ворота, i в них ввiйшла цiла рота салдат. За ними шкандибала знайома менi бабуня. – Стiй, куди лiзеш! – Вхопив ii за плахту дiдок. – Ряту-уйте, люди добрi! – закричала мов несамовита бабуня й кинулась до москалiв. В руках у дiдка зосталася криса од бабиноi плахти. – Не зачiпай, хай iде, вона наша, полкова! – в один голос крикнули салдати. – Га! Полкова, кажете? – Полкова. – Вибачаюсь. Я не знав. Я думав, що це та «чесна»… Будь ласка, прошу! – І дiдок вклонився перед бабунею, подаючи iй крису од плахти. Бабуня зневажливо глянула на дiдка, смикнула з рук у нього крису, щось забубонiла й подибала услiд за салдатами. Дiдок замкнув браму й показав менi стежку до землякiв. Я вмент перенiсся до них. Пiд гiллястим старим дубом за столом, покритим доброю переяслiвською скатертиною, сидiв кремезний чоловiк в коронi i пив мед з поставця, що стояв пiд великим барилом з дерев’яним чопом у днi, закусюючи пампушками з часником, якi лежали на величезнiй тарiлi чернiгiвськоi роботи. Коло стола стирчав спис, а високо на ньому розвiвався жовто-блакитний прапор з написом: «Король Данило». Перед чоловiком в коронi стояли якiсь три добродii в апостольськiм убранню: старий дiдок з високою бучкою i два середнього вiку – з товстими зшитками в руках. Десь у саду чути був веселий чоловiчий та жiночий гомiн, спiвали вкраiнських пiсень, i весело грала бандура. Я несмiливо пiдiйшов до стола i низько вклонився перед чоловiком в коронi. Вiн змiряв мене очима, жорстоко насупив брови i спитав поважним голосом: – До якого кодла належиш? – Малорос, ясновладичний пане. – Малорос, кажеш? – перепитав мене чоловiк в коронi. – Так, ясновладичний пане, малорос. Чоловiк в коронi удруге знизав мене своiм жорстоким поглядом i допитливо глянув на дiдка в апостольськiм убраннi. Той копирсанув у землю скiлька разiв своею довгою бучкою й винувато опустив очи перед чоловiком в коронi, два других добродii уважно подивились в своi зшитки i, замахавши ними, щось промiж себе загомонiли. – Такого кодла нема на землi, – мовив до мене чоловiк в коронi. – Ти, мабуть, прийшов сюди задля того, щоб голову морочить менi… З яких ти мiст родом, ну?! – З пiд Чернiгова, ясновладичний… – З пiд Чернiгова, значить, украiнець! – Авжеж, авжеж, украiнець, ваша ясновладичнiсть! – Так би й казав, а то й почав крутить свiтом так, наче вiн не на небi, а на землi. – Вибачаюсь, ясновладичний пане, але… – Що – але? – Я думав, що й тут так, як на землi… – Як? – Украiнцiв звуть малоросами. – Не вигадуй. Розкажи-но краще менi, якi тепер новинки на Украiнi. Тiльки розказуй своею рiдною, украiнською мовою, бо якась iнша мова у нас не вживаеться. – Будь ласка! Новинок тепер на Украiнi дуже багато, тiльки, всi вони невеселi, сумнi, – починаю розповiдати йому новинки, що перед смертю вичитав у газетах. – Ось вам, ясновладичний пане, чутка про Вiталiя, як вiн закликав вбивати людей… – Чекай. Хто ж цей Вiталiй? Якийсь, мабуть, розбишака! – Нi, ясновладичний пане, вiн чернець-архимандрит. – Чернець та ще й архимандрит?! Пху! Непорядок який на землi. Не треба про нього, кажи про щось iнше. – Ну, ось Шульгин… Цей панок мало з шкури не лiзе та галасуе, аби знiвечити украiнський народ та його мову. Вiн каже, що вкраiнська мова – не мова, а вигадки, «наречiе»… – Чекай. А сам же вiн хто такий буде? Мабуть, хозарин! – Ясновладичний пан помиляеться. Вiн з дiда-прадiда украiнець. – Украiнець?! Оце так штука! – Так, ясновладичний пане, украiнець. – Пху! Непорядок який на тiм свiтi. – Вiн хоче, щоб… – Цур йому, пек!.. Не треба про нього. Кажи менi про щось iнше, розумнiше!.. – Гаразд. Але ж майте на увазi, ясновладичний пане, що оцей самий Шульгин ввiйшов було в спiлку з Анатолiем та комiсаром тимчасового правительства у Киевi… – Досить! – грiзно спинив мене вiн. – Не розказуй бiльше менi про таку гидоту! Не хочу я навiть i слухати тебе! І чоловiк в коронi витяг чопа з барила. В поставець забулькотiв пинявий мед. Десь далеко, так, мовби по той бiк брами, почувся знайомий менi жiночий голос: – Нема муки, нема хлiба, нема цукру, нема солi, нема гасу, хазяiн з квартири випирае, я в «хвосту» ноги поодморожувала, а вiн спить, наче який цукровар, спи-ить!.. Я здригнув i прокинувся. То був голос моеi дружини. Вона сидiла в iдальнi й пила чай в «наглядку»… На горобинiм герцi – Ось i весна… Нарештi ми дiждались ii, Марiе Павловно. Правда? Молода бiлявка з свiтло-блакитними очима глянула на свого супровiдника, нерiшуче всмiхнулась i спинила свiй погляд на його стрункiй постатi в студенчеськiм убраннi. Трiшки подумавши, вона злегка схилила голову i тихо промовила: – Сядьмо… я втомилась. Вони пiдiйшли до ослона, що стояв пiд старим осокором i сiли. В саду було тихо. Студент, уважно подивившись на панночку, зауважив, що вона рожева, мов макiвка, свiжа, i в очах у неi сяе щось таке, чого неможна висловити одразу якимсь одним словом. Вiн постерiг, що Марiя Павловна сьогоднi друга; навiть ii мовчазнiсть сьогоднi не така, як завсiгди, але якась iнша. – Петре Івановичу, – мовила панночка, – чого ви раз у раз дивитесь на мене так, що доводиться червонiти? – Я любуюсь вами, Марiе Павловно. – Це не виправдування: од вашого погляду менi нiяково. – Хiба? – Ну, звичайно! Я не можу, коли ви так дивитесь! – Вибачайте… Я одвернусь. – Нi, цього робить не треба. Я не проти того, щоб ви дивились на мене, навiть люблю, коли на мене дивляться, але тiльки не так. – Ви вередуете, Марiе Павловно. – Нi, нi… без жартiв… Од такого погляду менi завсiгди робиться нiяково: я хвилююсь, червонiю… – Дивно! – Нема нiчого дивного! Невже ви на собi не спробували такого ж почування, коли якась женщина… Петро Іванович, перебивши панночку, рiшуче мовив: – Нi, менi це почування ще не знайоме. Я не знаю, що я почув би, як би ви, Марiе Павловно, подивились на мене допитливо i напружено… Але, як ви нiколи не пестите мене довгим поглядом, то… – Годi, Петре Івановичу, до чого все оце?.. Будемо говорить по-звичнiшому, як завсiгди. Панночка кинула на студента короткий погляд i перевела його на протилежну липу, верхiв’я котроi було покрите бiсером молодоi зеленi; тодi як широкi кривi гiлки стояли ще зовсiм чорними. – Нашi вiдносини, Марiе Павловно, повиннi змiнитись… Я вас кохаю й був би дуже щасливий, як би ви… – Нi, нi! Не вигадуйте хтозна чого, – з свiдомiстю свого значiння спинила його Марiя Павловна й подивилась на годинник. Раптом з дерева на садову стежечку впав розкушланий горобець. Прищулившись грудкою до землi, вiн скiлька ментiв просидiв нерухомо, мовби очуняючи од несподiванки, потiм заворушився, якось незвичайно закричав, лицарськи пiдвiв закинуту назад голiвку й сердито зацвiрiнькав, здiймаючи круг себе клубки куряви своiми маленькими крильцями. Хвiст йому, судорожно сiпаючись, заходив ходуном, доводячи, що горобець дуже збентежений i розлютований. І справдi! На гiлках дуплястоi липи, що стояла над стежечкою, крутився, збиваючи зелений бiсер, коло його коханки-горобчихи його щасливий суперник. Стежучи за ним i слухаючи його нахабне цвiрiнькання, його ображене горобине серце невимовно страждало, i лютiсть, i рвiя розпирали муками маленьку настовбурчену голiвку. – Цiв!.. цiв!.. цiв!!! – задихаючись од рвii та безсилого гнiву, цвiрiнькав горобець, кружляючи на землi i сердито повертаючи голiвку, щоб подивитись ще раз на його кохану, але легковажну, зрадливу горобчиху. – Цiв!!! Іди до мене!!! Залиши його!!! – здавалось, вимагав вiн усiм своiм розлютованим виглядом. Зрадниця, комизничаючи й ухиляючись од нового коханця, нарештi почула його страждання. Боляче клюнувши в тiм’я нахабного кавалера, вона скочила на нижчу гiлку i звiдсiля з цiкавiстю почала дивитись на землю, мовби любуючись стражданнями, що були викликанi ii поведiнкою. – Цiв! цiв!.. – закохано й слабо, скiлька разiв писнула вона, пiддаючись, нарештi, жалощам до пригнобленого i набитого коханця i, мовби, кажучи йому в утiху: «Не гнiвайся! Я кохаю тiльки тебе! Але що ж я можу зробити?! Я слабенька, а вiн дужчий од тебе! Поборися ще… не пiддавайся! Хто сильнiший, той милiший… Ч…iк!..» Подоланий горобець так, мабуть, i зрозумiв ii писк. Настовбурчивсь опукою од образи та рвii, вiн раптом стрiлою скочив на липу i щез в ii густих гiлках. Зараз же звiдтiля почулось незвичайне чирикання. Герць мiж суперниками почався з новою силою. З радiсним писком горобчиха негайно перемiнила свое мiсце. – Ч…iк! Ч…iк! – пiдбадьорююче пищала вона, скачучи по гiлцi перед бiйцями. Розлютованим лицарям зробилось тiсно на деревi. Впавши на дорiжку, в клубках куряви бились вони, затуманенi злосливiстю i рвiею, наскакуючи й одлiтаючи один од другого й пускаючи вгору цiлi водограi дрiбних перiнок. Горобчиха, на своiй нагляднiй гiлцi, нерухомо й уважно завмерла, зачарована i захоплена тiею бiйкою. – Ч…iк! Ч…iк!.. – кликала вона в страстнiм забуттi й ii голос робив бiйцiв ще бiльше кровожерними. З новою силою люто схопились вони знов, нiчого не бачучи в своiй злосливостi, запаленi бажанням узаемного знищення. Тим часом. до горобчихи пiдлетiв третiй горобець i зразу ж почав залицятись до неi. Горобчиха жваво заскакала круг свiжого коханця, якось тоненько зачилiкала i враз почала оддаватись йому, за кожним разом одлiтаючи все далi й далi од бойовища й закликаючи за собою нового коханця. Обличчя Марii Павловни замарилось, i плечi починали здригатися. Вона хрупнула пальцями й перевела свiй погляд на Петра Івановича. Петро Іванович взяв ii гарячу руку i теж почав дивитись на неi. Пiд його палким допитливим поглядом вона ледве не втрачала притомностi од спазмiв, що раптом здушили iй горло, од необхiдностi стримувати незвичайне скорочення м’язiв, од страшного внутрiшнього зусилля, щоб прикидатись спокiйною. Петро Іванович однiею рукою держав руку Марii Павловни, а другу положив iй на тремтячий стан. Панночка хвилювалась, червонiла, блiдла, але мовчала. Тишина саду i повне безлюддя благословляли iх випадкову близькiсть. Пройшла хвилина втомноi павзи. – Нам уже треба йти звiдсiля… – нарештi мовила якимсь схвильованим, мовби не своiм, голосом Марiя Павловна й одкинулась, потягаючись, на спинку ослона. – Так… Пiдем… Але попереду я вас поцiлую… – Цiлуйте… – прошептала Марiя Павловна i схилилась до нього. Аполлонiй Падолист Справжне прiзвище – Олександр Варавiн. Іншi псевдонiми: Аполлонiй Листопад, Олесь Топаз. Народився 1899 р. в с. Боголюбiвка на Катеринославщинi. Був сотником армii УНР, пiсля поразки Визвольних змагань опинився разом з iншими вояками в таборах iнтернованих у Польщi. Там взяв участь у лiтературно-мистецькому товариствi «Вiнок», друкував на початку 1920-х поезii та оповiдання в часописах «Веселка», «ЛНВ», «Залiзний Стрiлець», «Рiдний Край», «Нова Украiна». У 1922–1924 рр. О. Варавiн навчався у Подебрадах. У 1931 р. видав у Празi збiрку поезiй «Земля i сонце» пiд псевдонiмом Олесь Топаз. На початку 1930-х друкувався в журналах «Новi Шляхи» та «Промiнь». У 1932 р. виiхав в Украiну. Там його, як i всiх iнших поворотцiв, репресували. «Пiдем, Панно, у простори…» Пiдем, Панно, у простори, Де мажорний вiтра подув На безводнiй хвилi ходить Переходом, як на морi… Пiдем далi, там де луни Вiчно-юних передзвонiв Невгомонним срiбним тоном Зунiсонять нашi струни… «О, не бiйсь, що розпустила…» О, не бiйсь, що розпустила Темнi крила нiч над полем… — Доокола тiльки колос Та твiй голос легкокрилий. О, не бiйсь, що зорять зорi Срiблозорим переблиском, — Як барвисто, ряснолисто Слiв намисто нижеш скоро. Трель Сну нема… Думки кружляють, Вiдлiтають в iнше мiсце, Де в колисцi променистi, Перлочистi мрii сяють… Подивись – якi величнi, Довговiчнi i ментовнi, Злотомовнi, щастям повнi, Безгрiховнi, блискавичнi. Скоро ранок… зiйде сонце, У вiконце кине промiнь… Збудить пломiнь в легкий спомин. І вiдгомiн мовить: сон це? Нi, не сон, а барвнi трелi Невеселi з серця линуть… Украiнять, волю чинять, В борнi гинуть, як об скелi. Чуеш – грають перед ранком Колисанку в снах мелодiй? — То свободнi, хороводнi Линуть оди вже над ганком. Ах, скорiше нiч втiкала б, Заплiтала б чорнi коси, Впали б роси… голi й босi На покоси мандрували б… О, прислухайсь… трелi грають, Вибивають… злотодзвонять… Сум хоронять, смiх боронять, Передзвонять, перлосяють… Майовий сонет На хмари вiтер налiтае І з ними бавиться в танку: То iх розгонить, то збирае, То кожнiй зв’яже по вiнку. То обнесе по всiх краiнах, То в роси iх перелива… То непомiтно розсiва На бiлоснiжних верховинах. Хотiв i я так налiтать. Уста вродливi цiлувать, — Побачить дно очей вабливих… Але холодним зором ти Гасила мрii золотi При наших зустрiчах журливих. Сумлiння Ходiм в сумну, нелюднену пустелю Величнi сфiнкси там стоять. В них люди вiковiчно сплять… Ми там збудуемо оселю; Ходiм скорiше… Постривай, А Рiдний Край? Ходiм в буйне, шумно-веселе мiсто, Де в день i в нiч кипить бенкет. Там не голосить кулемет, А гра оркестра урочисто. Ходiм скорiше… Постривай, А Рiдний Край? Ходiм туди, де вiчно сяють зорi, Де вiчно шелестить трава. Де сонце сяйво розлива. Не утiкаючи за гори… Ходiм скорiше… Постривай, А Рiдний Край? Непоборнiсть Нехай мое серце клiщами шматкують. Нехай пiдбирають всi скарби надiй, — Тебе, люба Пiсне, вони не вгамують: Спiвай i радiй! Най всюди шумують шаленi буруни, Най люто зривають пелюстки лелiй, — Укохана Пiсне, налагоди струни: Заграй i радiй! Ну, що ж як колиску твою потрощили, І спокiй вечiрнiй стривожено твiй? — А ти, рiдна Пiсне, збери своi сили: Блукай i радiй! Нехай свiтлу правду окружать пiтьмою, Нехай мое серце зариють у гнiй — Ти, Пiсне, до серця прийди iз псальмою: Ридай i радiй! Мрii Де ви розгубленi, мрii улюбленi, Повнi солодких надiй? Чи над дорогою, вбитi тривогою, Тлiете в купах, як гнiй? Мовчки вмираючи, тихо зiдхаючи, Бачите пишнii сни?.. Мрii улюбленi, нащо ви згубленi Напередоднi весни? Нi, ще зосталися, в вiру вкохалися, Повнi найкращих надiй… Голi, грабованi, та не вгамованi — Рвуться невтримано в бiй… Мрii збентеженi, кров’ю змережанi, Серце не руште мое! Будьте спокiйними, ясно-надiйними, Поки дзвiн гучно не б’е… Мрii схвильованi, ненагодованi, Линьте в зруйнований край, І над убогою вдарте тривогою, Викличте в людях одчай! Мрii укоханi, мрii сполоханi, Повнi бентежних надiй, — Ось хуртовиною над Украiною Помста задзвонить на бiй! Осiннi сонети ІІ Високi гори, а на них Трава шовкова зеленiла, І в мрiйних думоньках своiх Про день весiннiй шелестiла… Ось несподiвано мороз На гори з снiгом приблудився І на травi тiй розстелився, Не бачачи прозорих сльоз… Так серце радiсно замлiе, І восени коханням мрiе, І бачить ясно-мрiйнi сни. Та вмить чиiсь холоднi очи Уб’ють серденько серед ночi, Як снiг траву ту восени. IV В долинi гiр тече ручай, Бринить, б’ючися об камiння… І чути хвилi шепотiння, Яка тече в далекiй край. Та прийдуть холоди осiннi. Без жалю в лiд ручай скують І буде рiдко коли чуть З пiд льоду хвилi голосiння. Так серце влiтi засмiеться. У ньому пiсня пронесеться Про всю красу весняних днiв, А осiнь з нiчкою сумною Обгорнуть серденько журбою І замира веселий спiв. Таемнiсть ночi Вже пiзня нiч… Блiдiють зорi, Лiтае мiсяць межи хмар. Тополi в темному уборi Стоять, як постатi примар. Вже пiзня нiч… та щось не спиться. Ворушать голову думки. Проносять молодi роки І все, що тiльки тепер сниться. Вже пiзня нiч, а сну нема… Невже ж це знову все вона Вночi думки моi тривожить?.. Заглянув мiсяць у вiкно Й, здаеться, мовить про одно: Не спи!.. Будь стiйким на сторожi! Я дужий Я вiдбивсь вiд людей, втiк за мiсто й дорiжкою Мiж ланами самотнiй подався ген… ген… Там надхненнi пiснi я нiжнiш кую, бо там дiйсний соняшний день! Тихо вколо, лише жайвори перелякано Поринали все глибше в бездонну блакить, Усмiхнулося сонечко маково i за обрiй на сон спiшить… Покотилось, сховалось на цiлу нiч сонечко, Хмарка жменею сипле срiблясту росу, Посплiтались пiснi жайвороночкiв у вечiрнiх згукiв красу… Я вiдчув, що в тих нiжно-вечiрнiх мелодiях Мого чуйного серця акорди бринять, І щасливий, щасливий сьогоднi я, бо я дужий! Незчисленна рать! Антiн Павлюк Народився 1899 р. в Острозi на Волинi. Закiнчив гiмназiю. У 1922-му приiхав до Праги. Навчаючись на фiлософському факультетi Празького унiверситету, заробляв на життя, граючи на саксофонi у нiчному барi. Вiн хворiв на сухоти i лiкувався у санаторii пiд Прагою. У 1925 р. А. Павлюк органiзував лiтературну групу «Жовтневе коло», яке мало сентименти до СРСР, редагував альманах «Стернi». На початку 1929-го, розчарувавшись у тому, що його не визнали критики, вирiшуе кинути писати. А в 1932 р. виiхав до СРСР, оселився у Харковi, але пiсля 1934-го слiди Павлюка губляться. Як i решту реемiгрантiв, його репресували. А. Павлюк дуже продуктивний автор, друкувався у багатьох журналах на емiграцii: «Променi», «Митуса», «Поступ», «Веселка», «Шлях», «Унiверсальний журнал» та в УРСР – «Нова Громада», «Глобус», «Всесвiт», «Знання», «Червоний Шлях», «Життя й Революцiя», «Зоря», «Студент Революцii», «Захiдня Украiна», «Плужанин», «Молодняк». У 1919 р. видав в Острозi поетичнi збiрки «Сумна радiсть», «Будуччина» i «Вiнок», а в Олександрii «Акорди» (пiд псевдонiмами Т. Блукач i М. Недоля), а вiдтак уже в Празi – «Життя» (1925), «Осiннi вири» (1926), «Бiль» (1926), «Пустеля любовi», «Лiрика» (1928), «Полин» (1930), «Reliquaire» (1931), «Ватра» (1931), збiрку оповiдань «Незнайома» (1922). Змрок Золота, прозора далечiнь… Молодiсть моя i вiра рання… У ранкову, теплу сонь i синь дiвчина… весна!.. кохання. І нiчого… Не такий бо вiк. Спiв – до мiсяця виття собаче… тiльки кров i злiсний дикий крик, тiльки кращого i кращоi не бачив. Вибивавсь з дитинства – забував кохати, i по картi карту програвав… щоб на землю всi шляхи, мов грати, — щоб горiла тiльки голова. Твое лоно Смола й суницi… Височiнь тече… тече: розтоплена, глибока, повновода. День верховiття золотее тче… промiнням вимережуе обводи. Ну, що б луна! Так тихо. Така сонь… Лежу. Думок нема, як в небi цi хмарини… i вiльно так. Не те, щоб на припонi — Я просто повiнню… безкраем свiту нинi. Та вiчно би було цiеi колii, цiеi теплоi безоднi нам – щасливити. Колiна теплii твоi… уста твоi… Тече безмежнiсть жилами, лiнива. Смола й суницi – тепла колiя дня золотого… i невже ж холонути?! Заплющив очи… У колисцi я… Смола й суницi – тепле твое лоно. «Небо, як синя квiтка з паперу…» Небо, як синя квiтка з паперу. Лiфтом – нагору. Журавлi кличуть. Мiсяць: П’еро з-поза хмари-портьери Рококо-запудрованим гляне обличчям. Листи коханок – тлiе листя бульварами. А вiтер дням: лiта згаслi парфуми. Бiля фонтану – останнiй парi Скрипка з кафе… так сумно. Сяду невпопад. Не до свого трамваю. Листа до коханоi в скриньку не вкину. Щось менi нинi… а що? – Не знаю. Дуже хмiльна i терпка година. Осiнне Синiй холод осiннiй, дзвiнкий i далекий такий, далекий… Залишили лелеки шляхам у вирiй суму спiви: – й лани гомiнкi… залишили певно лелеки. Знов у вiчнiсть простору несе ясний серпень плоди й колосся… Та знову менi, як на се чи дитинства, чи болю збаглося… Гей, луно кришталева! Лети! Стернi, струни, хмарини, простори… павутинить так срiбно свiти лiто бабине… Лагiдним зором на снiги, на чорнi вiтри… на морози i хугу злую — вечiр спiвом сумноi сестри так тривожно, чуло нудьгуе. Осiннi бульвари Той вiчний ляк дзвiнкiв осiннього трамваю, коли далеко скверами луна, а зблiдлi зорi тужно допивають крихкого, гострого, як спомину, вина. Нiчного мiста привиднii тiнi… Заграва угорi… Немовчний, вiчний гуд… а кожна жiнка… жiнка без дитини така смутна. Вже осiнь… тут ось… тут. У вирiй днi. Дзвiнки осiннього трамваю… обличчя любi! Нам вiками путь… Еллада… Картаген i Рим у сивiй далинi безкраю, що нашу тугу та безсилля п’ють. Жiнцi в танку Висока хвиля музики пiдхопить. Ти зблiднеш в лицях. Потемнiе зiр. Уже бринять назустрiч злiй грозi Всi нерви й м’язи. Вищий, той затопить, Що горне – вал. Пiдхопить, понесе Назустрiч болевi, що iм солодко стерпло Льсне серце – пiдкоряючись, на все Вже згодне, вiддане. Лиш зменшення не стерпить. Бо мук настояних наринули моря Затерти береги, пустель пiски спраготнi, Де бубнами обвал, глибиннi де фаготи, Де пристрастi болючая Голгота, Де флейт злi струменi, в скрипки, що ось згорять. І вiддано в танок пiдгорнешся вся ти Розбещеним, пещот несито-спраглим тiлом, Яке з музикою нещадного ступило Страшного бою, i життям платить. Насяк електрики, щокрок пiдлог, квадрат, Де стiльки пристрастi, безсиле збурить мури Б’е, захлинаеться закута в тiлi буря, Що тiльки тиском жил – у мислях родить чад. І я, п’яний саксофонiст, вже сам Вчарований несамовиттям згукiв, iх кидаю – жагу свою сторуку Тобi назустрiч безумом нестям Каскади iскр на порцелян плечей, Що вiн присмаглий – з внутрiшнього жару! Бо нам обом довiку не затамувати тiл пожару, Як не згасить спраги благаючих очей. Листопад Як смертне прядиво, як безнадiйнiсть прощ, як невод умирання довгий, непролазний… як непотрiбна i глуха образа осiннiй дощ, iзнов осiннiй дощ. Ряди дерев шляхами: змоклi, голi… розоране, окраденее поле… розбита колiя… Як жовкле листя по верхах ген – у вiтрах душа… душа моя у ночi чорнi, у провалля каламутне: що неводу оцього не минути, нiчого! Ох, нiчого не забути! Куди не кинься ти — шляхами земних прощ, останнiх, судних смертних прощ — – осiннiй дощ… – дощ. В далечiнь Легкий стан i спiвучий голос, та очей золотi вири… ти – як нiч, – чорним полум’ям волос все вiддай, все спали, згори! Все дивитися б! пiснею тлiти! щоб зайнявся увесь… спопелiв… тiльки тут, бiля тебе жити всiм напруженням оцих днiв! Не питаю. Що там гадки, надii на вогненний, нещадний дотик краси? Все! хай з усмiхом попiл ти мiй розвiеш, а покору iншому вiддаси. Елегiя Дрiмае далечiнь i вихорцi житами лiниво родяться i розтають лiниво. Ех, в далинi у яснiй ген аж там ми… та як би осягли – були щасливi. Крил велетенських помах там розбiгся, синiе, майорить далекими горбами… Коли, як вiтер, жити не спромiгся, нема чого й стогнати у нестямi… Нема чого кричати, бо не вмiв же… i не здолав горiти i палити… Тепер чуже i те, останне диво — свiй колос наливати, як це жито. Землi первiсноi важке, стоплiдне лоно розкрите жде – а велетня немае… i захiд – як вулкан… Вогонь, моря червонi… а день, безсилий день – конае. Пiсня Радiсть приходе не часто, а всi днi – це на цвинтар шлях… Туго ж моя квiтчастая! Пiсне моя, що в твоiх Очах. Яблунi смертна осiння пряжа осенi, болю стяг. Нiжно i просто ти щось менi скажеш… – що? – все одно. – Все життя. Очi твоi живii!.. Тiло спiвуче твое… …а вiтер… ти чуеш? — – холодом вiе а далеч, як туга, так серце п’е. Кохання Що боязка – в зачумленi сади Ішла i мрiяла. Боялася й хотiла. Покусанi уста. По тiлi – тi слiди, Вогненнi дотики – по ii цiлiм тiлi. Тобi в широкий свiт непевнi це слiди — Моi уста – на цiлiм твоiм тiлi, А мороком весна устелюе сади, Де вiддана руками. Зов очима. Вiд моря б’ють вiтри. Все мусить гоном ринути… Несмiлива, жадна – ти все ж прийшла сюди. І ще сьогоднi я тебе вiзьму, Бо ти гаряча, вся ти беззахисна, Бо ти прийшла в зачумленi сади, Що змилування пристрастi не знають. Як спалене, цiлункiв слiд ховаеш — По тiлi радiснi в свiти, у цвiт – слiди. У морi Вiтрило – вирване крило пташине… Лункая чаша, що п’е вiтер вiчно… а обрiй заточився… плине… плине… а обрiй серце ссе… i болем його палить… Прощайте всi… Я в морi… Вас не кличу Земля i берiг – це ж любов забита! що в серцевi труну й могилу собi мае… Менi, як жити – щастя й волю пити, а iншого, а меншого – не знаю. Ох! Далi, о! У безкрай! Не знать. Не забувати! Щоб тiльки води. Тiльки небо й зорi! щоб морем по свiтах залити, цiлувати, не знать нi меж, нi колii, нi горя. З циклю «Днi» І …А я усе шукав пророкiв Свiт сну Довiчного вiщуючих… Життям, – мов веснянi потоки Омитих, впоених i чуючих… Про хiд Безчасноi Весни У заходах я марив чудно, — Як кликав день iз давнини У злому снiти непробудно… …І день звичайний… Млистий, хмарний… І в жилах квола, в’яла кров… О, хто ж прийде iз Сну, — Примарний, І висвятить мою Любов?! Десь в млi дзвенять, горять потоки… Хтось там рида в простiр вогнiючий — Що я шукав, чекав пророкiв, Що я повiрив Ранкам Днiючим… ІІ Асфальт присипаний пiском — Невiрноковзький, – кроки хибить. А я – горю ласкавим сном: Зiйде Любов – чуття поглибить… І в жовтiм вечорi межа Неясних марев-хвиль над днями, Що ти, – незнана i чужа Давно вiдгаданая снами. І хоч далекий чудний свiт Легенд неясних i просяянь — Усе одну з неволi лiт Хистку, невiрну, – я чекаю — Вечiрнi, гаснучi огнi Ізнову сном стежки встелися, — Що ти – бiлiеш в далинi, Як вперше – з’явишся менi Такою, – як ранiш труiла… ІІІ В несходимостi нив Занiмiлi овси i жита… Вечiр в серце розпуки долив… — Недосяжна, далека мета… В сонцем впоенiм снi То тодi зрiла вiсть зливних гроз — Ввiйде впоено в днi Наш Христос… Над руiни марев пливу В догасання рубiнiв… Чую тужную пiсню нову, Як нiчнii години. Ввесь у сумно-розкритих очах… Зрiв – гасне Вiсть таемнича… Тихим дзвоном в житах Бiдна церковця вечiр кличе… Із циклю «Закоханiсть» «Мiж могил, – все оманнiсть…» …Мiж могил, – все оманнiсть… І вуалi синi на вечiр. Ти сказала: – вiдхожу в тумани… — І тобi не перечив. Догорiли на банi каплицi огнi… – О, – життя злото-трунки жагучi!.. …Щось ласкаве спiвала востанне менi Щоб не мучивсь… І пiшла… По житах… У кипiнню, мiж бризки волошок… – Комусь задум в замрiлих очах, Сон хороший. Я пiду до бiлих берiз — Що у сутiнках – болю дарунок… Що вiд неi iз заходу вiтер принiс Вже останнiй цiлунок… Розпука Ровами мiсяць тiнi клав… …Нема… ох, – болю, – жалю!.. І нiч спокiйная текла вiд жит до жит i далi. Повiтря-мед i дзвiн цимбал i бубен – серця весни… Тобi ввесь бiль, ввесь сум i шал… Сказать тобi: – чудесно!.. Як так… то я пiду… – Прощай! Ох, чи це Ти зробила?!. Чи Ти могла?!. Цвiв молочай, одцвiв, зiм’ятий, – за могилою… За голову узявсь… ридав… …Менi пiсень печалi… А нiч спокiйная текла вiд жит до жит i далi… Вiтер Бiжать берези, верби, Жита, корчi та трави… Ох, вiтер, вiтер буйний, Життя мое ласкаве! Бiжить ось небом хмарка, Течуть, течуть глибини… І серце, очи смокче Далекий обрiй синiй… Ох синiй, синiй – нинi В ранковii заграви Зростав у безмiр бiль останнiй, Життя мое ласкаве. Весна Розтали вже слова останнi – (той дим розтання на перонi)… Свiчки червонii каштани до сонця палять; чути: дзвонять в селi далекому за лугом — там дiвчина-весна задумна iде, – всмiхаеться… iй туга, iй радiсть, – смiх; а може суму, а може болю чаша повна… це, як лязурок, ясне небо… Слова розтання молитовнi нижу востанне… Може треба — у тую далечiнь дзвiнкую — тiй дiвчинi-веснi ласкавiй сказати: пiсню щастя чую та слiв нема… усi вiддав iй… Воля Ночi… днi… потоки… зливи… грози… Понад шляхом бiлii берези… Так би i текло… Та нi! Одного ранку Серце взяв, поклав його на леза, Коливав, як ранок млу у полi, Гострим променем поiв, – поiв Та краяв… Понад шляхом бiлii берези — Пiсня жит i поля, – до безкраю. І знов 1 І знов… – блаженна тиша нив i в неосяжнiм полi-морi вiтрiв розпещених приплив на берiг вечора… …i зорi. Вся синьоока, темна нiч, – як молодiсть твоя ваблива… … тепло вечiрнiх наших стрiч i слiв ласкавих, слiв щасливих. 2 Трюмо… Парфум пахтiння нiжне… І оксамит старий… старе саше… І слiв i рук ласкава, тепла збiжнiсть, – Щоб болю не торкнутися лише б. Текли зповiльна нам оцi години, як час, як води… Як усе життя!.. Як давнього тi темнii глибини, останнi вже. Навiк. Без вороття… 3 І знов людей – вiтрiв нестримнi – дикi орди – тесальники землi – пани i торбарi І погляд ваш… уст вирiз такий гордий — герб зорь, Стрiлець над нами угорi… Це б цiлувати рук слабких i диких останнi пута… Пити уст гiрких i слiв гiрких, звичайних слiв, великих останньоi отрути ясний грiх… 4 …І нiч прийде… i знову путь… страшна, таемная, незнана… А нам в цiй тишi не зiдхнуть, нi випростатись нам, – кохана! І бiль такий. Останнiй бiль! – то ж чуть, як плине мiсяць, зорi… Чекае бурь мовчання пiль — i стигнуть днi шклянi, прозорi… 5 В цю мертву тишу, в нiч нiму прийде, – постукае у дверi нахабний ворог… Де ж вiзьму? І з ким пiду?.. І де тепер ви?.. Це вам нi свят, а нi музик! — серпи, ножi вам, дiти горя! І ваш слабкий, розпучний крик десь, в тiм незбагнутiм просторi… 6 …І вже щербата i безсила пристрасть… i серце, – мое серце на пiску, мов хижа риба… Блискавицi бистрi iз митi в мить… І бурi у танку… А ваших уст той гордий, скорбний вирiз… Долонi теплоi пестлива глибина! (Цi днi останнi – неможливий вираз…) І знову, бiль – останнiй крик, – вже з дна!.. Полудень І стигне, не тече, вже гасне голубiнь, i полудня важке, текуче золото понад могили в тонке павутиння — у спеку лле думок лiнивих солод. Не ворухне, не диха в плесо… ось, — Як зачарований, вiдбивсь, не одiрветься блакитноокий вiтер… нi, не вiн, а хтось, хтось ясний, молодий, що днем чи щастям зветься… Там порохом пухким, пахучим у полях згубивсь десь шлях… Простiр, широка воля! Часом, – розбудить лози сонний птах Чи риба знехотя з дна пустить бiгти кола. Бездонний день в жита, в овси, в гречки, у конюшину, в луки соковитi лле солод i спокiй… Та в сурми гомiннi вже чути, грае, палить серце вiтер! «Не почути сестриного смiху…» Не почути сестриного смiху i води з ii рук не пить. Понад тихою рiдною стрiхою голуба зоря не дзвенить… Став давно багном затягнуло, позгнивали верби… зрубали корчi… Лиш роки на стовпi золотому Глечик з вибитим дном стирчить. Не вернути туди нiколи, — А з вогню на залiзо – iржа. Ось тому таким терпким болем менi нинi уста дрижать. Забув Знов – мое пекло, мое небо У камiнь скутая земля… Це мiста. Тiльки мiста треба… Забув, як пахнуть там поля… Забув, як верби сплять вад плесом, Якi тii млявi вiтряки: Часу й вiтрiв слухнянi весла… Як давнина, – глухi такi… Забув, як пахне лан той житнiй, Як глибша, таемнiша смерк. Дух немоторний старосвiтнiй Давно помер, — Нам свiт – це рух горiння, туга, Жага, i солод, i вогонь… Нам свiт: – надiй сiм-барвнi дуги — І певнее стерно в долонь. Сонет Полудень… Степ… Дзвенить усе, дзвенить — Не знати що… чи трави то, чи тиша… Лиш зрiдка вiтерець дихне, полин сколише І пах важкий нагусне, побiжить… Понад могили вдалинi струмить… Важкоi спеки золото блiде усе яснiше… Лежить лiнивий день… Лежить, не чуть, що й дише… І обрiй синiми крильми не майорить… Бреду… Ярок… Заросле джерело… камiння… терен. Мов ящiрок хвости отi химернi Встають з полудня ген хмар рiзьбленi дахи І блиска над лiнивii шляхи… І тиша… Степ… Дзвенить, дзвенить довкола. Дурманить пахощами день i думку веде колом. Серпень Тi ранки золотi, сухi, холоднi По стернях тiнi хмар у прозор, у блакить… Там серпень клонить тiнь iз синьоi безоднi, Там серпень сполохом, морями пiль горить. Перерипiли вже вози повiльнii, важкii В лiниву куряву прозорий зореспад… Вже по клунях лежать, пшениця й жито, Хiд осенi вистукуе вже яблуками сад. І не буяти вже, не гнати сiк отавам. Сухi, порожнi ранки золотi, І вже нещирi всi отi ласкавi Слова твоi… Ох, – все не тi, не тi. «Пiд кручею – снiги. Плач вiтру по слiдах…» Пiд кручею – снiги. Плач вiтру по слiдах… І темна i важка лежить вода, як лiд той темний… Мертвий той вогонь, дiдiв, батькiв життя… iх кров та бiль на сконi. Зоря у пустирях надвечiр зажовтiе, i вир снiгiв заточиться, збiжить у темну, сонну, синю безвiсть, безнадiйнiсть… що ясна сила снилася лиш мить… Схолоне, змовкне все… Лиш бiлий, мертвий снiг, Лиш попiл давнини, що нiччю й болем лiг… Пальцi – тi вузли! Весела криця – очи. Все вперед! – ген, у безкрай нестримний тупiт, бiг. Вся твоя земля, – як бачиш, як захочеш. Очi бачать свiт, щоб вiн у серце лiг. Не казковi конi на припонi! Нi! Не хмари на бурю i не грiм там – за горою! Тiльки вогнi у далинi! А жаль та сум та бiль – на днi, та горить проклiн усiм, що ждуть спокою. Над поля i луки… понад тихе те село в схови давнини – могили – заклик гупне громом! Що цвiло – достигло! Нинi зв’яне, а на зло маемо ми лiк той, – кров, що хиб не зна, не знае втоми. І безкрай, свiтами, нинi творча путь, i нема чого зiдхати та журитися! Поки очи бачать свiт та хочуть його, – п’ють, поки витримае серце бити й битися. Петро Ванченко Народився 1898 р. в с. Жуки на Полтавщинi в родинi селянина-бiдняка. Освiта середня. Належав до лiтературноi органiзацii. Автор збiрок оповiдань та повiстей «Жива реклама», «Мужнiсть» (1928), «Обов’язок», «Три пальцi» (1929), «Клопiт цирульника Емiля Термана», «Повiсть без назви» (1930), «Онопрiй Кудь» (1933). Арештований 6.12.1934 р. Полтавським мiським вiддiлом НКВС УРСР. Слiдство велося Харкiвським обласним управлiнням НКВС. Ванченковi iнкримiнували членство в «терористичнiй органiзацii, яка намiчала вчинити ряд терористичних акцiй над вождями партii та уряду». Пiд час допитiв визнав свою вину, але в заявi на iм’я оперуповноваженого Харкiвського обласного управлiння НКВС Бордона написав, що «не був здатний на практичне здiйснення теракту». А на пiзнiших допитах стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вiрив у можливiсть здiйснення акту». 4.04.1935 р. Бордон винiс постанову щодо твору П. Ванченка «Оповiдання про гнiду кобилу». Цей твiр опублiкований в журналi «Червоний Шлях» (1929), номер якого було долучено до справи як речовий доказ. Тим бiльше, що оповiдання викликало значний резонанс, а вiдтак автор навiть змушений був виправдовуватися. Того ж дня Бордон допитав Ванченка у зв’язку з цим твором, в якому вбачав «злiсний пасквiль на Радянську владу»: «– Ви визнаете, що пiд виглядом „гнiдоi кобили“ хотiли показати широкому читачевi Украiну, яку „експлуатують“, з якоi „знущаються“ i яку врештi-решт замучили; кучер Самсон, в особi якого ви подаете представника пролетарiату, знущаеться з Украiни до смерти? – Нi, не визнаю». За вироком закритого судового засiдання, що вiдбулося 27–28.03.1935 в Киевi, П. Ванченко за «участь у контрреволюцiйнiй пiдпiльнiй боротьбистськiй органiзацii, що мала за мету повалення Радянськоi влади на Украiнi, вiдрив ii вiд Радянського Союзу i створення незалежноi украiнськоi буржуазноi держави» разом iз iншими обвинуваченими (зокрема, письменниками М. Кулiшем, Г. Епiком, В. Пiдмогильним, Є. Плужником, А. Пановим, В. Полiщуком, Г. Майфетом, О. Ковiнькою, В. Штангеем, В. Вражливим) засуджений на 10 рокiв позбавлення волi з конфiскацiею належного йому майна. Направлений в Бiломорсько-Балтiйський табiр НКВС СРСР. Лист до редакцii Шановнi товаришi! Цього року у березнi я видрукував у № 3 Червоного Шляху свое «Оповiдання про гнiду кобилу». Багато товаришiв i кiлька редакцiй нашоi перiодики закинули менi через цей твiр обвинувачення у правому ухилi i далi – в контрреволюцii. Вважаю за свiй обов’язок об’яснитися з радянською суспiльнiстю й зокрема з тими товаришами, що iнкримiнують менi тяжке обвинувачення. Перше: мiй твiр – звичайне оповiдання епiчного характеру, i нiяка байка. Нiкого я нi алегоризував, нi символiзував пiд гнiдою кобилою; справжнiм героем цього твору е звичайна собi шкапа, що в рабствi своему промовляе до людини надiрваним трагiчним голосом. Цi слова моi про iстотний змiст твору стверджуються хоч би поверховою формальною аналiзою оповiдання. Пишучи його, я мав на увазi виключно гуманну настанову – захистити тварину, яка, на мою думку, посiдае в природi цiлком законне мiсце, вiд надмiрноi експлуатацii та знущання бодай до того часу, коли нашi соцiяльнi здобутки дозволять нам користатися лише з працi коня сталевого. Очевидно й редакцiя, умiщуючи мiй твiр, так його розумiла й саме в такому сенсi подiляла моi думки. Оформлюючи це оповiдання, я вжив старого прийому «поновлення», того прийому, що ним користувався ще Толстой, пишучи примiром свого «Холстомера». Передаючи тваринну психiку, я мусiв скористатися з людськоi мови, бо, на жаль, нi я, нi хтось iнший не придумав ще якогось способу для формулювання безперечно iснуючоi тваринноi думки. Та проте це аж нiяк не говорить за те, що кожне таке оповiдання обов’язково мусить бути байкою. В одному я признаю свою помилку, навiть провину: я вжив для розгортання теми незвичайного матерiалу. Хоч i був це тiльки лiтературний прийом – зробити крiпкий наголос, так би мовити звернути увагу на злиденну долю тварини, викривши тим деякi протирiччя у взаемовiдносинах усього живого в природi, – та проте цього ефекту можна було б досягти, оперуючи iншим i звичайнiшим матерiалом. Ця моя перша помилка потягла за собою й другу, а саме – вживання вiд iмени гнiдоi слова «соцiялiзм», що стало для неi марiнням i що так i не набрало реальноi форми. Визнаючи цю свою помилку й уникаючи надалi прикрого для мене трактування цього твору, я зрiкаюся його i забороняю, де б не було, його передрук. Привiт! Петро Ванченко. Оповiдання про гнiду кобилу І Над мiстом пролiтають шматки сiрих хмар з постряпаними молочними краями. Їх гонить чередою холодний вiтер. Інколи, коли небо набирае рiвного брудно-сiрого кольору, йде сiрий, неврастенiчний дощ-осiнь. На перехрестi Пушкинськоi i Комсомольськоi, якраз на холодному, вогкому протяговi, стоiть одинока вiзницька хурка. Вiзник Самсон сховався у затишок шкiряноi халабуди й дрiмае, а рухач хурки, гнiда кобила, дивиться вперед – туди, де за гранiтним монументом, потiм ще десь далi, стоiть ii дiм. Власне не ii дiм, лише так вона думала, не вiдокремлюючи себе вiд вiзника Самсона. Гнiда кобила змерзла; iй дрижать груди i переднi ноги, i тому вона не дрiмае, як ii господар, а тоскно вдивляеться у далекий кiнець вулицi. Пiдiйшли два громадянина в сiрих макентошах i зупинилися бiля переднiх колiс, вiзник Самсон прокинувся й витягнув на дощ заспану голову. Гнiда повела боками й насторожила вуха; але громадяни не зiйшлися в цiнi. Тодi вона переставила ноги на друге мiсце й мотнула головою. За вухами iй муляла мотузяна поворозка вiд шаньки й боляче в’iдалася у недавнiй виразок. Вона вже не iла; iжа була несмачна – пшенична рiзка з межисiткою, крiм того, у неi болiли щелепи. Шаньку слiд було б зняти давно, але Самсон зледащiв через негоду й боявся вилазити на дощ. Рвонув вiтер. Хурка задрижала, як порожнiй ящик на труськiй гарбi, а гнiда поточилася на праву оглоблю й iнстинктовно притиснула хвоста. Їй стало ще холоднiше. Гострий вiтер пронизував немiчну шкiру й заганяв вогке повiтря в найдальшi куточки конячих грудей. І будь гнiда чутлива й легкодуха, як то е сентиментальнi люди, вона давно б пожалiла себе, i гiстерично заплакала б. Справдi вона гiдна жалю. Ребра ii виразно напружились пiд шкiрою, помiж ними темнiють глибокi рiвчаки. Хребет зiгнувся, згорбився. З-пiд сiделки лиснiе сукровиця з виразки, що не гоiться вже на протязi двох зим. Тонкi, як цiвки, ноги пообростали на суглобах великими наростами – знак давньоi хвороби. Шия повисла з хомута, як намочена линва. Над очима i по боках перенiсся чорнiють ями. А хвiст, колись пружинистий i багатий на чорне волосiння, упав iмпотентний уподовж закаляних нiг i звис над оглоблями, як зметений вiник. Вiрна рiч – вона найхудiша коняка у свiтi! Імпонуе iй убiр ii, як i вся хурка. Вуздечка, наритники, лiхтарi по боках передка, шкiряна халабуда – усе обiдране, полатане, як строкате лахмiття безпритульного, що знае не однi плечi, не одного господаря. Проте гнiда байдужа до цiеi вбогостi, як байдужа i до своiх нечепурних широких копит, що, нiби непомiрно великi постоли, закiнчують тонкi ноги. Вона лиш думае про затишне стiйло; думае вперто, без слiв, як думае й в’язень про бажану волю. Але ось хурка похитнулась на лiвий бiк, i Самсон зiйшов на брук. Над дахами будiвель повисли пасма пухнатого туману; iшов дрiбний, як iз сита, дощ, i на вулицi стояли строгi сiрi калюжi. Самсон подивився на небо й вилаявся. Потiм для чогось цвйохнув батогом i збирався знову ховатися в хурку, коли з-за рогу вулицi вихопилась жiнка з дитям i, обходячи калюжi, пiшла у напрямку низовоi частини мiста. Тодi вiн випустив з рук залiзнi бильця передка, кинувся навздогiн i почав умовляти ii поiхати додому на його хурцi. Хiба вона того не знае, що у мiстi гуляе пошесть грипу, i що застудитись у таку годину, тим паче ще дитинi, дуже легко, легше, чим вона думае. Хурка ж у нього знаменита! У свiй час на нiй iздили неабиякi пани, а ще зовсiм недавно, днiв два-три тому, вiн возив на нiй голову страховоi каси. Хай дама дасть йому шiсть гривень, та ба, вiн згоден уже на п’ятдесят, бо у неi дуже мила дитина, i вiн одним духом приставить ii, куди вона скаже. Вiн довго ще циганив, поки нарештi жiнка пристала на його пропозицiю. Через хвилину ремiннi вiжки торкнулися худих бокiв гнiдоi. Вона напружила груди i шию, щоб рушити з мiсця, але здеревiлi ноги вiдмовилися коритись ii намiрам. Тодi в повiтрi просвистiв батiг, i по ребрах гнiдоi пробiг гострий вогник. Вона рвонулась уперед, i, слухняна вiжкам, повернула лiворуч, за рiг. Тепер вiтер дме у лису обiдрану потилицю шкiряноi халабуди. Гнiда поволi зогрiваеться. Хоть ноги i болять у суглобах, але приемно пробiгтися, ще краще було б пройтися поволi, пiсля довгого стояння на холодi й трохи збунтувати собi кров. Шкода тiльки, що на вулицi багато холодних калюж. Їх треба обходити, бо iнакше бiль у суглобах збiльшиться i тодi – не задрiмати всю нiч! Вона бiжить лiнивим пiдтюпцем, збиваючись час вiд часу з продавленоi у бруковi колii. Самсон лаеться: – П’яна баба! Сором iхати на такiй клячi! Але за мiстом, коли дорога пiшла вгору, гнiда починае шкодувати за стiйкою на перехрестi двох вулиць. Де це видано бiгати на гору? Адже iй нiчим вже дихати, i ноги не хотять пiднiматися з землi. Не побiжу! Годилося б самому тягати свiй драний вiзок. Але «сам» не подiляе ii думок i ганьбить ii iм’ям ледащицi. Замашний батiг знову свистить у повiтрi. По дорозi до стiйки щасливий Самсон зустрiв ще одного пасажира. Треба було iхати на вокзал. Гнiда хотiла запротестувати: вона дуже зморилась, i iй треба спочити, хоть би п’ять хвилин. Але згадала за батога й покiрно напружила стомленi м’язи. Нiщо ii не врятуе вiд далекоi путi! А по вокзалi вона спочила. Хурка виiхала з метушливоi площi й зупинилась бiля великоi крамницi. Самсон зник за широкими скляними дверима й довго там барився. Вона стояла i важко дихала. З ii слини здiймались випари й мiшались з туманом; голова похилилась набiк, майже звисла на повiдок; великi чорнi очи вкрилися сiрою поволокою, а по сухому перенiссю збiгали сльози. Згодом вона втишила дихання й знову стала думати про свiй дiм. Нарештi вийшов Самсон. Лице йому було червоне, i очи блищали. Гнiда гiрко подумала: «Випив i зiгрiвся, хоть би загубив батога». Але Самсон дiстав добру платню вiд пасажира, i був лагiдний, навiть нiжний. З незвичайною рухливiстю вiн скочив на передок i сказав: – Торкай, манушко! Ідемо додому! І тодi гнiда зiдхнула з полегкiстю й рiшуче налягла на вiко хомута. II Два горобцi пролiзли в щiлину над дверима й, цвiрiнькнувши, зникли в темiнi, на бантинi. Гнiда пiдвела голову й клiпнула повiками, нiби сказала: добрий вечiр! Справдi, вона мала рацiю так сказати: горобцi – ii добрi знайомi. Уже кiлька рокiв, зимою й восени, вони залiтають до неi у житло, щоб переночувати в теплих сiдалах. А може то не тi, що прилiтали минулого року, може iншi? Невiдомо! Але вона гадае, що тi сами, бо всi роки, саме в цей час вона незмiнно чуе одне: рiвне привiтне цвiрiнькання. Звичайно так поводяться тiльки старi друзi. Надворi вже вечiр, темiнь – i дощ не вщух ще й досi. Над солом’яною покрiвлею лютуе вiтер. Гнiда прислухаеться до губатого свисту й думае про горобцiв. Вони пурхнуть зараз у глибокi солом’янi нори й заснуть. І хай собi дме вiтер, йому не розвихрити стрiхи! Їм буде затишно й тепло. Проте вона й сама в доброму теплi. Пiд ногами суха солома; вiкно в стiнi затулене старою сiрячиною, а повiтря невеликоi стайнi давним-давно зiгрiте ii диханням. У гнiдоi незлобива душа, i вона забула вже всi кривди, що зазнала на протязi дня. Та й для чого iх пам’ятати? У яслах ще багато мiшаницi, та – цур! – решта лишаеться на ранок. Вона не голодна й тiшиться з затишку. Чого ще треба? Задрiмати, як i горобцi, тихо й спокiйно. Вона заплющила очи. Але бiль у суглобах заважив iй дрiмати стоячи. Тодi вона зiгнула ноги в колiнах i лягла на м’яку солому. Проте й лежати довго не довелося. Заболiли десь ребра, особливо одно ребро, колись перебите залiзними вилами. Давно тому, коли гнiда працювала ще на селi, один з ii господарiв, у великому гнiвi, покалiчив iй бiк. Виразки швидко загоiлись, ребро зрослося, але в осiнню, лиху негоду, пiд товстими рубцями прокидався бiль i нагадував про людську жорстокiсть. Вона знову стала на ноги й знову лягла. На цей раз iй штрикнуло в груди. Це була нова iй хвороба; ранiш чогось подiбного з нею не траплялося. Вона потягла повiтря у нiздрi i раптом почула, що не може дихнути. Щось тверде посунулось з грудей й стиснуло iй горло. Так продовжувалось хвилину, пiвтори. Нарештi вона зiдхнула; бiль минув i повiки поволi зiмкнулись. Одначе, лиш устигла вона задрiмати, як увидiлось перехрестя Пушкинськоi й Комсомольськоi, затим – хурка, Самсон; вона напнулась, щоб поцупити на гору жiнку з дитиною, i прокинулась. І знову десь штрикнуло в грудях. З весни гнiдiй пiшов лише сiмнадцятий рiк, та проте вона вже зовсiм стара. Важка праця й злиденнi харчi виснажили ii передчасно. Колись чiтка бiла пляма на лобi тепер злилася з сивиною i загубила своi береги. Найшлася вона в сiльськiй загородi, вiд чорноi робочоi кобили i невiдомого жеребця. Їi мати погуляла в чередi, i на другий день уже забула, хто був ii коханець. У тiй же загородi вона виросла й зазнала втiхи, що дае молодiсть. Їi господар був хмура людина i не звертав на неi уваги, аж поки не пiшов iй третiй рiк. Аж тодi вона впала йому в око i вiн взяв ii, разом з матiр’ю на осiнню оранку. Незабаром мати зiйшла з двору, i вiдтодi гнiда сама почала обробляти господарство. Так продовжувалось чотири роки. За цей час вона вматерiла, з лошати стала чепурною кобилою, i помирилась на тому, що праця – це ii обов’язок i що в усьому треба коритися господаревi. Але на п’ятий рiк ii господар, за старим хижим звичаем: торгувати на грошi абсолютно незалежною в природi твариною продав ii своему сусiдовi. Як на думку гнiдоi, великих змiн вiд цього не трапилось. Хiба що стайня стала трохи бiльша та новий господар був трохи веселiший. У цьому дворi вона працювала два роки, поки, одного разу, не пiдiрвалась на возовицi. Тодi ii знову продали; i хоч по справедливостi вона належала тiльки самiй собi й природi, нею став володiти й тиранити якийсь мiський вiзник. Що й говорити, праця стала значно легша; гнiдiй уже не доводилось тягати важкоi борони, чи iздити пiд далеку хуру. Але за те ii примушували ввесь час бiгати. До цього вона не звикла. Бувши селянкою, вона добре розумiла помiрну ходу й вважала, що ходити повагом корисно для здоров’я. Іншоi думки був вiзник; йому треба було, щоб його раб, гнiда кобила, ходила пiдтюпцем i погоджувала свiй конячий свiтогляд з його людськими потребами. І щоб перевиховати ii з мамулуватоi селянки на культурну вiзницьку коняку, вiн купив спецiяльного батога з помiрними, круглими гузами. Приймаючи цю науку, гнiда часто згадувала село й шкодувала за розхряпаним возом. Вiзник був п’яничка; у днi його веселощiв, вiн був особливо лютим i щедрим на свiй батiг. Їй хотiлось тодi бiгти кудись у степи й сховатися вiд свого господаря й мiського грюкоту у розлогiй балцi. Та на ii щастя вiн скоро збанкротував i перепродав ii вiзниковi Самсоновi – останньому господаревi гнiдоi. Як сказав колись Самсон – а гнiда навчилась розумiти людську мову ще змалку – вона годуе всю його сiм’ю. Вiн в мiру лагiдний i строгий. Правда, iнколи вiн б’е ii й зневажае, але вона розсудливо ставиться до цих кривд i не гнiваеться на нього. У його дворi вона живе вже сьомий рiк; тут же знемiчнiла й стала шкапою, що оце лежить на прим’ятiй соломi. Раптом вона стала на ноги. Їй знову ввидiлись широкi склянi дверi й червоне господареве лице. Але притамований свист вiтру нагадав iй, що вона в стайнi; вона знову пiдiгнула колiна й незабаром заснула. Ранком Самсон посварився з дружиною, i був у дражливому настроi. Вiн прийшов у стайню, коли гнiда ще лежала. Лишок пашi в яслах став причиною його гнiву. Вiн пхнув гнiду в бiк i вилаявся: – Ич, стерво, перебирати стала! Але та не образилась. Бувае ж людина не в собi! Інколи слiд дарувати образу. І хоч вiн тиран i насильник, але вiн кращий за трьох попереднiх господарiв, i вона його любить. І замiсть лихоi думки, вона лиш з гiднiстю ляснула вухами. – Нi, Самсоне, стара вже я – лишила ту пашу на ранок, та не здужала встати. III Старiсть, у всiх обставинах, повна трагiчного змiсту. Невiдомо вiдкiль приходять хвороби i невпинно, як шашелi, розточують тiло. З тоi ночi в гнiдоi вже не переставало болiти в грудях. Працюючи, вона щохвилини вiдчувала свою хворобу i прикладала всiх зусиль, щоб згадати за ii первiсну причину. Але дарма, у минулому не було нiчого такого, як то наприклад залiзнi вила, на якi вона посилалась в думках, коли починало болiти ребро. З того ж часу вона стала нездатною до швидкоi iзди. Дивись, перебрала двiчi-тричi ногами, а в грудях вже шпигають голки й упоперек горла виростае тверда гуля, що заважае зiдхнути. І бувши з природи щирою до працi, вона стала вiддавати перевагу стiйцi. Одного разу вона везла двох пасажирiв. Як i звичайно, вона ледве хапала в нiздрi повiтря, i iй туманилось в очах. Пасажири розмовляли мiж собою, i один з них сказав: – Ми поспiшаемо до соцiялiзму. Саме тодi Самсон цвйохнув батогом i шарпнув вiжками. Гнiда зрозумiла, що соцiялiзм десь близько, за трьома-чотирма поворотами й напнула шию, щоб поспiшити до цього благословенного мiсця, бо iй таки кортiло зiдхнути на повнi груди i спочити. Справдi, незабаром Самсон зупинив ii й пасажири встали. Зупинка була до речi, бо в гнiдоi вже занiмiли ноги в суглобах, i хай той соцiялiзм трохи далi, вона упала б на брук. Радiсть рiч умовна; ii завжди треба розглядати на тлi лиха. Гнiда стояла, вiльно дихала й думала, що в цю хвилину вона найщасливiша коняка в свiтi. Перед тим вона була дуже зморена, у спочинковi iй убачався порятунок, i коли вона його дiсталась, зазнала радости чи не найбiльшоi за все свое життя. Тодi вона полюбила слово соцiялiзм i в його звуках вiдразу об’еднала всi приемнi речi, стiйку, смачну пашу, стiйло, привiтливi Самсоновi слова. У слушний час, при точному збiговi думок i обставин упало те слово в вуха гнiдоi, i скоро до його берегiв стали прибиватися усi ii бажання та явища в природi й помiж людьми, що на ii конячу думку були кориснi, чи давали радiсть тим, кого вона знала. Невдовзi по тому дневi, Самсон вiз пасажирiв на вокзал. Та скоро, на другому кварталi гнiда стала приставати в бiговi. Пасажири нервувались i штовхали Самсона в спину, бо iм треба було поспiшати до поiзда. Той ляскав батогом, але вiзок просувався уперед iз скорiстю гончарськоi кучi. Нарештi, пасажири зустрiли другого вiзника, i пересiли на його хурку. Тодi лютий Самсон злiз з передка й почав бити гнiду сукуватим пужалном. Але вона вже не думала, як то було ранiш, коли вiн скiнчить катування, коли батiг йому випаде з рук? – а лиш зiдхала: незабаром я дiстануся до соцiялiзму! І коли Самсон не в мiру розгнiваний на пасажирiв, що пересiли на iншу хурку, продовжував ii бити бiльше того, що було передбачено вiзницькою етикою, вона тужила: i коли вже буде той соцiялiзм! Так само вона думала тепер i про горобцiв; солом’янi нори пiд бантиною були для них уже не затишною ночiвлею, а пахучим, теплим i радiсним соцiялiзмом. Звичайно, ii господар, вiзник Самсон, не помiтив цiеi змiни в ii думках та свiтоприйманнi, як i не помiтив ii недавньоi хвороби. Тут бракувало мудростi читати конячi думки. Проте гнiда не шкодувала; iй вiдома була його звичка втручатись до ii справи, i вона боялась, що вiн примусить ii думати по старому. Що ж до хвороби, то вiн думав, що гнiда хворiе лиш на ледарство, i саме з тоi ночi, коли iй уперше штрикнуло в грудях, вiн став злим до неi, i мало не щодня зневажав ii брудною лайкою та нелюдським побоем. Одначе, цi його заходи не вплинули на гнiду; iй не побiльшало сил i хода ii не стала швидша. Вiн сам признав це, i одного разу сказав своiй дружинi: – Годi! Продам хурку й пiду в партiю, бо ця шкапа незабаром нас зрадить. IV Гнiда виiхала з свого двору й повернула в вузький провулок передмiстя, що веде до залiзничного переiзду. За десять хвилин вона була вже в мiстi. Випав перший снiжок. Вулиця, що нею iхати з вокзалу до центру мiста, побiлiла й змiнила свiй звичайний вигляд на вигляд чепурно прибраноi дiвчини. Повiтря було чисте вiд пилу й насичене нiжною вогкiстю перших снiжинок. Голе гiлля каштанiв знову прикрасилось у багатi бiлi шати й злегка тремтiло вiд вуличного руху. Гнiда йшла поволi. На дузi у неi калатав срiбний дзвiнок. Незабаром, назустрiч стали попадатись селянськi пiдводи, що поверталися з базару. Бiльшiсть iхало на санках, дехто ж, обачливо – возом. Конi були бруднi, нечищенi, в обiдраних мотузяних наритниках, проте – ситi й бадьорi. Минаючи iх, гнiда стала згадувати свою молодiсть, вузькi вулички з наметами снiгу, загороду й колодязь на майданi, куди ii гонили взимку на водопiй. У протилежнiсть людям iй стало радiсно вiд спогадiв про минуле, i цю радiсть вона прилучила до соцiялiзму. На розi площi Комунарiв iй перетяв путь великий людський натовп, що йшов у напрямку металевого заводу. Поперед усiх важно виступали двое робiтникiв, тримаючи в руках високе дрюччя з широкими червоними прапорами. Тодi Самсон поспiшно зупинив ii i вилiз з саней, щоб затулити iй очи. Гнiда не любила й боялася червоного кольору. За перших днiв революцii, коли вона була ще на селi, ii господаревi випав жеребок везти нову власть до мiста. Щоб вiдзначити в якийсь спосiб цю урочисту подiю, йому порекомендували вплести в гриву гнiдоi червоних кiсникiв. Вiн пристав на це й, бувши нерозсудливим, уквiтчав ii мало не половиною доччиноi спiдницi. Та один з кiсникiв, що був вплетений в чiлку, впав iй на чоло, i всю дорогу до мiста й назад у село болюче мулив iй в око. Потому, мало не два тижнi вона недобачала зовсiм. Другого разу – Самсон найнявся iхати у весiльному поiздi й прибрав ii боярськими покрасами. І на цей раз червоний колiр завдав iй лиха. Покраси були зав’язанi туго, бiля самоi шкiри, i у гнiдоi цiлий вечiр, а потiм i нiч щемiла шия. Вiдтодi вона думала, що в червонi стрiчки, прапори – загалом у все червоне втiлилась якась жива сила, що здатна коiти iй лихе. Нарештi натовп пройшов i Самсон знову сiв у санi. Гнiда сторожко пiдвела голову й пiдозрiло глянула вбiк манiфестантiв. Та раптом iй здалося, що один з прапорiв випростав своi крила i стрiмголов повертаеться назад. Тодi вона, повна остраху, збочила на пiшоход, перевернула хурку i впала на переднi ноги. Незабаром Самсон полагодив свiй повiз, i гнiда знову простувала по широкiй вулицi. Тепер вона трохи шкандибала. Той прапор, безперечно, притаюе в собi щось вiчно кривдне, коли й на вiддаленнi поранив iй йогу. Проте вона здатна вiдразу забути про червоне, хай би тiльки занишкнув iй бiль у колiнi! Але подерта шкiра не вгавала щемiти. Вона притишила ходу й пiшла обережно, уникаючи пiдставляти пошкоджену ногу пiд вагу всього тiла. Їй було вiдомо, що нiхто – нi Самсон, нi хтось iнший – не захоче клопотатися бiля ii нiг. Адже нема тiеi думки в людей – пожалiти коняку. Ще вчора тiльки вона пiдслухала розмову помiж вiзниками, де говорилося, що в одного з них ситий чорний кiнь, що ходив у його в хурцi, зламав собi ногу. Усi журилися лихом вiзника, усi болiли за нього, висловлювали йому свое спiвчуття, хоч вiн був цiлком здоровий i нiчим не ушкоджений, i нiхто не спромiгся сказати анi слова жалю про безщасного чорного коня. Що й казати, люди – погордливi й самолюбнi; iм образливо прирiвняти до себе тварину, i гнiда, як i iй подiбнi, мусить удовольнитися лише нiжнiстю свого власного серця. Та Самсон i справдi не помiтив ii калiцтва, йому таки добре дiсталось, коли вiн падав з хуркою на пiшохiд, i власний бiль у плечi заступив все iнше. Лютий з конячих дурощiв, вiн частував гнiду добiрною лайкою та бачучи ще, що вона притишуе ходу, зовсiм оскаженiв i почав управлятись замашним батогом. На стiйку вони приiхали запiзно. Вже кiлька вiзницьких хурок вишикувались у довгу вервечку i чекали на заробiток. Самсон i гнiда стали у чергу восьмими. Та проте довго вiдпочивати не довелося. Поки Самсон привiтався з товаришами та полагодив шаньку, черга зменшилась мало не наполовину. Невдовзi потому вони вже дiсталися чiльного мiсця. У той день гнiда багато працювала. Спочатку вона возила товстого громадянина на базар, потiм того ж громадянина й довгi залiзнi прути – на околицю мiста; пiзнiше – перекупку з битими птахами, знову двох товстих громадян, бабу в чорному плисовому салопi, що iздила до страховоi каси одержувати допомогу, i наприкiнцi сердитого мiлiцiонера, що справляв у район п’яного задираку. Вона тюпала тодi по знайомих вулицях i завулках мiста i не пiзнавала iх. Їй болiло колiно, болiло в грудях, пересохло в ротi. А найбiльше ii мучила спрага. На цей раз тихе ii серце мало уразливу причину обурюватись на Самсонову легковажнiсть; той забув ранком дати iй води. По обiдi став танути снiг, брук оголився, i вона зовсiм знесилiла; натодi потреба соцiялiзму стала пекучою. Та аж над вечiр Самсон дав iй спочинок i, пiдобiдуючи втрете, згадав, що вона й досi не пила води. І вони поiхали ще до водоперегiнноi будки. Там, бiля корита, гнiда здибала вороного жеребця. Вiн стрiв ii покликливим iржанням, що, правда, вiдразу нiяково вщухло, коли вiн добачив ii старiсть i вбогiсть. Та вона не звернула уваги на гаряче залицяння, як i на раптову образливу мовчанку. Їй перед очима був уже соцiялiзм; iй хотiлось пити, пити, пити. Лиш удовольнивши спрагу, вона глянула в слiд биндюговi й згадала, що нi замолоду, нi пiзнiше iй не пощастило зазнати радощiв кохання. Одного разу, коли вона перебувала ще в дворi свого першого господаря, ii так само стрiли iнтимним покликом. То був стрункий жеребець, з розкiшною золотою гривою й бистрими очима. Вона побачила його на громадськiй левадi, спопелила собi серце, i вiд того дня перестала iсти, пити. Та втрутився до цiеi справи ii господар i заборонив iй побиватись далi. Вiн якось ткнув ii ногою в бiк i промовив: – Не дурiй! Он, по веснi, у мене сiянки чотири десятини. Не рада тобi з черевом ходити. І вона скорилася, пригоiла свое кохання, бо у всьому залежала вiд свого господаря. Цей спогад, певна рiч, прокинувся випадково, i не зустрiнь вона того жеребця бiля корита, нiякi думки про любов не завiялись би в ii старечий мозок. Їй давним-давно принишкли всi побудники, що замолоду бунтували кров. Незабаром Самсон вiдчув утому, i поклав собi негайно повертатися до передмiстя. Ця його ухвала втiшила гнiду, бо та дуже змерзла пiсля холодноi води i волiла зiгрiтися в своему стiйлi. V Вона лежить у стайнi зовсiм немiчна. До старих хвороб приеднався ще й кашель. Це вона застудилася три днi тому бiля водоперегiнноi будки. Їй здаеться, що скоро вона одубiе, що вже не вздрить бiльше нi двору, нi хурки, нi мiста. І тому думки рясними купами поспiшають ще раз пройтися по ii змученому мозковi, улаштувати останнiй парад. Інколи вони гублять свою етерну прозорiсть i набувають потворних форм реальних речей; iнколи, яснi й слухнянi, плинуть рiвно одна за другою, мов би наполоханi, мовчазнi дiти. Ось до неi пiдступилися сумнiви, i вона собi проказуе: – Я багато чула про революцiю. Усi, хто сидiв тiльки в моiй хурцi, вимовляли це слово. У одних воно вихоплювалось з пiднесенням, з великою радiстю, у других – з сумом, а iнколи й зi злiстю. Але менi так i не пощастило дiзнатися – що саме вони взивали тим мiнливим словом? Я ще часто чула, як Самсон говорив своiм товаришам: о, дивiться, революцiя iде! Я пiднiмала тодi голову, щоб роздивитись на неi добре, але крiм людського натовпу, що без дiла сновигав по мiсту, я нiколи нiчого не бачила. Проте, звiрюся на Самсона – революцiя iснуе, i я ii недобачила. Я маю тiльки двое очей, i хай буде так, як вiн говорить. Та, однак, я нiколи не пристану на його думку, що наче б то вiд тоi революцii поширився свiт, помножилось радощiв i стало краснiше життя. Я нiчого про те не знаю. Навпаки, саме з того часу, коли стали твердити те слово, мое життя позлиднiшало. Я почала старiти, хурка стала важкою, а Самсон загубив свою звичайну привiтнiсть до мене i обернувся на тирана. Чи мо’ я знову чого недобачила? Мо’, революцiя то е рiч виключно людського споживання? Га? Я б хотiла це знати. І вона припинила на якийсь час думки, пiдвела голову i, вдивляючись у тоненьку пелюстку сiрого свiтла, що ледве пробивалася в затулене вiкно, чекала вiдповiдi. Але раптом над головою закалатав срiбляний дзвiнок, що за останнi роки змучив iй вуха. Потiм заiржав жеребець раз, удруге, i вона побачила себе бiля водоперегiнноi будки. «Як я сюди дiсталася? – промайнуло iй. – Їхати додому, в стайню!» Та однак будка вже зникла, натомiсть перед ii очима замаячили червонi прапори; i вона настовбурчила вуха, сiпнулася назад i, як три днi тому, упала на пiшохiд. Тодi несподiвано десь узявся Самсон. Вiн зняв з дуги срiбляний дзвiнок i почав калатати над ii вухом. Вiд цього знявся неймовiрний галас; вiн полонив собою голову, груди i здавалося от-от порве ii тiло на дрiбнi шматочки. Та згодом зник i Самсон, поволi ущухав i галас. Тодi вона вдруге пiдвела голову, побачила вже знайомий промiнь свiтла у вiкнi i здивувалася, що вона знову в стайнi. Проте, iнак не могло й бути. Адже i Самсона немае в дворi. Вiн ще ранком заходив до неi в стайню i сказав iй, що через неi – саме через те, що вона не хоче вставати – вiн iде до кума на весь день, щоб там запити свое горе. Нема тут i дзвiнка; вiн разом з дугою й хуркою стоiть десь у повiтцi. Очевидно, це були чиiсь жарти; хтось надiслав отi страхiття, щоб пополохати плоху коняку. І вона знову взялася за старе: – Що правда, я дiстала вiд революцii кiнську облiкову карту. Але вона менi без дiла, i вiд того свiт менi не покращав. Проте, сподiваюся, що i в цьому вбачалася людська користь; менi ж бо добре вiдомо, що мое життя так до картки, як i пiсля неi було однаково рiвне – тяжке. Нi, я не знаю революцii! І в цiй хвилинi iй здалося, що вона не так прожила своi сiмнадцять рокiв. Їй спала на думку неповоротна юнiсть. То був час, повний золотих радощiв. Здавалося, що таким мусiло б бути й усе життя. Так де ж там? Незабаром на ii нiжному писку замуляла обротька i поневолила всi ii бажання; вона стала наймичкою, невiльною в своiх вчинках конякою, рабом. І десь, у глибокому закутку ii конячоi душi заворушився запiзнiлий протест i, уже безсилий чинити, вилився в першу жалiсливу сльозу. Але скоро вона вгамувала цю нудьгу й, стривожена спогадами про далеку юнiсть, почала мрiяти про соцiялiзм. Однак на цей раз вiн не набирав тоi конкретноi форми, як то бувало ранiш, коли вона тюпала по вулицях мiста. Тодi вона знала, що соцiялiзм то – спочити на стiйцi, чи напитись води, нинi ж – у неi безлiч принадливих образiв, що ледве оформлюються в невиразнi бажання. Їй увижаеться зелене поле, росяна трава, товариство подруг i добрий вiтер, що чеше iй гриву. Тут же iй хотiлося думати, що вона вiльна ходити по степу, як iй того здумалось би, i що на кожний ii подих озиваеться сонячний соцiялiзм. Так вона мрiяла довго, поки пiдступився кашель i струснув ii тiло. Тодi у неi випали всi думки з голови i вже бiльше не поверталися назад. За мить iй потемнiло в очах i закрутилась голова. Їй здалося, що вона пiднеслась на гребiнь високоi хвилi, потiм гойдливо спустилась униз, i коли дiсталася того гребеня вдруге, то вже побачила перед собою глибоку чорну прiрву. Вона пiрнула туди стрiмголов, i вiд бистрого лету iй завмерло дихання. По годинi вона одубiла. А надвечiр до стайнi знову зайшов Самсон. Вiн ткнув ногою холодний тулуб i сказав: – Несовiсна коняка, здохла таки! Потiм нахилився, зняв з неi вуздечку, i голосом, повним розпуки, додав: – Тобi тепер лиха мало, менi ж – хоч на гiлляцi вiшайсь! Історiя Бруньки, двiрського пса І Глупоi грудневоi ночi лiтня сiра сука привела п’ятеро цуценят. Породiлля дуже стомилася й не звернула нiякоi уваги на останнього новонародженого, рябого щенюка. Той лежав поодаль своiх побратимiв i, мокрий ще вiд материного черева, дрижав усiм маленьким тулубом – очи йому крiпко злиплися, i вiн не знав, що в цю хвилину почалося його життя. Надворi йшов снiг з вiтром. Дерев’яна будка, притулок сiроi, ледве витримувала лютi подуви й сливе переверталася набiк, погрожуючи лишити породiллю без покрiвлi на милiсть лапатого снiгу. Будку цю побудував хазяйновитий i гуманний тесля Мокiй, що в дворi його слугувала сiра, однак, i вiн не знав, що стрiнуться вiтри сильнiшi за його добрi намiри. Цiеi зими зачастила хуга з пiвнiчним подихом, i сьогоднi був ii звичайний напад, хiба що показнiший трохи за попереднi. Нарештi, рябий щенюк тихенько заскавчав; його зморшкувате нiжне тiло не витримало холодних вiтрових дотикiв, i витиснуло з себе це жалiсне скавчання, як перший прояв iнстинктивного життя. Сука стривожено повернула голову й гострою мордою прилучила рябого до гурту, що вже ссав материну грудь. Густий вiтер продовжував свое буянство. Вiн розганявся десь iз-за паркана, налiтав на садок i нищив там верхiв’я обмерзлоi яблунi. Потiм дiставався й суччиноi будки; лютий на цю перепону, вiн кресав по вiстрю гострого дашка, розсiкав, щоправда, трухлявi таки дошки, стрiмкий i невдержний летiв далi, спiваючи страшноi переможноi пiснi. Але рябому годi тепер змерзнути! Вiн умостився пiд материною пахвою й пив молоко, що будило в ньому свiдомiсть i зiгрiвало його тiло. Ранком тесля Мокiй вийшов з хати й покликав сiру до порога. Та згадала за снiданок i швидко вихопилася з будки; але на пiвдорозi iй спало на думку, що хтось там покривдив ii дiтей, i вона швидко повернула назад. Тодi Мокiй пiдiйшов до ii кубла й заглянув усередину. Там вiн стрiвся очима з гордим суччиним поглядом i побачив купу маленьких тiл. Сiра привiтно мотнула язиком, намагаючись лизнути Мокiеве лице, i задоволено пискнула. Вiн обернувся до хати й гукнув: – Жiнко, йди-но лиш, сiра привела щенюкiв. За дверима почувся дитячий голос: – Ой, леле, несiть сюди iх, тату! Аж ось на порiг вийшла теслина дружина. – Радости мало, – сказала вона. – Якби ж то ягнята… Тесля почув докiр у дружининих словах, бо й справдi йому бракувало в господарствi корови, чи то хоч би вiвцi, щоб годувати велику ораву дiтей. Вiн сказав винувато: – Як бачиш, не ягнята – щенюки… У наш двiр що не завiтае, то все й не до пуття. Вона казала далi: – Подушити! Харчiв он i для сiроi не стае. – Твоя правда, – погодився тесля i нахилився до кубла. Вiн простяг руку у вiкно з намiром вигребти на снiг увесь собачий приплiд, коли раптом почув, як у його долоню вп’ялося щось гостре. Вiн сахнувся назад i вiд несподiванки сiв у снiг, а сiра вистромила голову з будки й, вишкiривши зуби, погрозливо загарчала. Тесля поспiшив пiдвестися i сказав до жiнки: – Ну от, як пiдростуть, то ти iх i подушиш! Потiм подивився на поранену руку й доповнив розгублено: – Поки що ж хай живуть. Однак, яких харчiв там треба – iм досить буде й материного молока! Таким способом щоправда ненадовго, сiра вберегла своiх дiтей. А вдень до будки пiдiйшла теслина дочка, маленька дiвчинка. То вона кричала з хати, щоб принесли iй щенюкiв. Сiра зустрiла ii довiрливо й дозволила iй пестити малих цуценят. Дiвчинка витягала iх по одному з будки, тулила до свого лиця й приказувала iм нiжних дитячих слiв. Сука, бачучи прихильнiсть до своiх дiтей, i сама лащилась до дiвчинки. Вона вiдразу пiзнала в нiй друга й волiла, щоб та прилучилась до ii материних гордощiв i подiлила ii радiсть. Та скоро теслина дружина прогнала дiвчинку вiд будки й тим засмутила суччине серце. На дев’ятий день у щенюкiв прорiзались очи. Ще напередоднi рябому мерехтiло щось сiре крiзь тонку плiвку, що з’еднувала його повiки. На той час вiн дiйшов уже первiсноi свiдомостi й намагався розплющити очи, щоб обiзнатись цiлком з тим дражливим свiтлом. Нарештi ранком вiн побачив багато незвичайного. Це трапилось саме тодi, коли вiн держав у ротi материну грудь. Раптом його повiки посунулись на лоба, i перед ним несподiвано виросла висока гора. То було суччине черево. Вiн знав його вже по дотиках, воно було тепле, кругле й м’яке, але воно здалось йому страшним, грандiозним. Волохатi кучми наiжачились лякливою необiзнанiстю й справляли вражiння чогось такого, що мусило посягнути, зажерти життя рябого. Вiн не мiг признати в цiй високiй горi черева, що дало йому зiр, дихання й що надалi було йому джерелом розвитку притулку i захистом у широкому свiтi поневiрянь, лиха й жалiсного скиглiння. Потiм вiн побачив своiх побратимiв. Всi вони були сiрi, у матiр, з круглими мордами й короткими покарлюченими хвостами; всi вони, як i вiн, смоктали ту високу гору й, ростучи з материного молока, вдоволено зiдхали. Вiн якимсь iнстинктом признав, що всi вони йому подiбнi, й зрадiв тому, бо покарлюченi хвости скорiше навертали погратися, нiж лякали, як то материнi волохатi груди. Проте, ця купа зорових вражiнь пригнобливо вплинула на рябого й переплутала нескладний хiд його думок. Вiн навiть випустив грудь iз рота й притаiв дихання. Справдi, скiльки навкруги необiзнаного й дивовижного! Он у вiко будки бiлiе щось неосяжне, слiпуче й манливе. Щоб то могло бути? Вiн зiп’явся на переднi ноги й, плазуючи, дiстався вiка. Бiлий простiр панував вiд самоi будки й аж до ворiт. Рябий злякався; йому вперше свiдомо промайнуло щось подiбне думцi: i як його жити у великому свiтi? Чи не загубиться вiн, малий щенюк, десь на тих неосяжних просторах? Вiн утовкмачив очи в бiлий, пухнастий снiг i закам’янiв. Але раптом вiд ворiт посунули холоднi, невидимi пасма i мов би тисяча гострих голок, пронизали тiло рябого. Вiн злякався ще бiльше й заскиглив. Сiра сука, що ввесь час спостерiгала свого сина, похапцем пiдвела голову. Їй здалося, що вiн напоровся на щось гостре, поранив себе, i вiд цього серце ii болiсно тьохнуло. Вона сiпнулась уперед i взяла рябого в зуби; потiм сховала його пiд черево й нiжно облизала йому спину. Щенюк вiдразу зiгрiвся й перестав боятися високоi, волохатоi гори. Тодi ж вiн поклав собi назавжди оселитися пiд затишною пахвою й не пiдходити нiколи до круглого вiка. Та скоро вiн забув про цю свою ухвалу. Поволi йому став прокидатися смак до життя, i вiн вiдшукав багато нового, далеко принаднiшого за теплий материн притулок. Одно за одним робив вiн чудеснi i, очевидно, нiкому невiдомi вiдкриття. Приемно пiдiгнути пiд себе лапи й дивитися вперед, на сiрi трухлявi дошки. Там прекраснi темнi плями, i одна з них дуже нагадуе материне око. Воно то збiльшуеться то зменшуеться, однак, у всiх випадках привiтно йому пiдморгуе. Чи то ще краще погратися з братами. Обернутися до найближчого, взяти в рота його вухо й на хвилинку затиснути в яснах. Брат тодi замурчить вiд задоволення й переверне рябого на спину. Той простягнеться на ввесь зрiст i, почувши на черевi приемний лескiт, б’е свого партнера лапами по писковi. Інколи цi вдари бувають дошкульнi, партнер скавчить, i тодi справу вершить сiра. Вона розбороняе iх, i винуватця, безчинника, що не вмiе по доброму гратися, скубе за поперек. Та звичайно материне втручання, до того ж i не часте, аж нiяк не зменшуе привабливостi цього спорту. На цей час вiн перестав сахатися й бiлого простору. Боятися нема чого, – он його мати, сiра сука щодня швендяе по ньому i з нею й досi не трапилося нiякого лиха. Вiн сам скоро пiдмовить братiв своiх i пiде туди, он як прийде тiльки слушний час. Але невдовзi рябий загубив усiх своiх партнерiв, побратимiв i разом з ними втратив, звичайно i багато забавок. Одного разу, перед вечером, у вiко будки просунулась суха жилава рука. У кублi було вже темно, i вона помацки стала шарити пiд черевом сiроi. Та кинулася на захист свого дрiб’язку. Їй напружинились усi м’язи, заклекотiло в горлi й очи налилися кров’ю. Метким рухом вона вп’ялася в жилаву руку, i як тодi, коли ще Мокiй робив замах на щенюкiв, погрозливо загарчала. Але цього разу ii героiчнiсть зiйшла нанiвець. Рука та належала теслисi, а теслиха була жорстокоi вдачi й мало зважала на материне лихо. Вона витягла сiру з будки й побила ii за спробу вiдстояти своiх дiтей, а щенюкiв забрала в пелену i понесла в садок. Там вона вигребла яму й затоптала iх у снiг. Сiра дуже побивалася, кiлька разiв вона бiгала в садок i розгрiбала снiг, але ii знову били, а щенюкiв, уже мертвих, затоптували ще глибше. З покраяним серцем вона повернулася нарештi до будки i зустрiла рябого. Той виглядав з-пiд соломи трохи злякано й здивовано i давно вже чекав на матiр. Жилава рука, що шарила по кублi, не дiстала в куток пiд солому, i вiн випадково лишився жити. Сiра кинулася до нього й радiсно пискнула. Їй спала була думка, що й решта десь сховалася по кутках, щоб наполохати ii материне серце, i вона поспiшно взялася розгрiбати солому. Але в кублi бiльше нiкого не було, i коли зiйшов мiсяць, вона вистромила з вiка гострий писок i, закривши очи, трагiчно завила. Що ж до рябого, то вiн поставивсь до цiеi розлуки спокiйнiше. Йому ще ятрились перед очима образи його братiв, але куди вони подiлися, вiн не мiг пригадати. Його слабка пам’ять не вдержала цього епiзоду, i коли вiн мав оце взяти в рота пружинисте братове вухо, то несподiвано ставав мов перед темним проваллям: нi вуха, нi братiв; не було й згадки, за яких обставин вони щезли з будки. Так вiн i забув про них, не зв’язаний з ними любов’ю, бо серце його ще не розквiтло. Тепер сiра вiддала йому всю любов свою й пильнiше взялася за його виховання. Їi пiдбите серце затиснуло в собi бiль по скривджених дiтях, i вiн, той бiль, поступово перетворювався на велику любов, що припала на долю щасливого одиначка, рябого. Вона до блиску вичiсувала його вовну, берегла його вiд холоду й потроху стала привчати до звичайноi страви. По обiдi, коли Мокiй кликав ii до порога, вона навмисне вдавала, що нiчого не чуе, й тим примушувала його приносити черепок з об’iдками до самого кубла. Там вона штовхала рябого до пахучоi рiдини й, ставши проти нього, показувала йому, як треба вправлятися язиком, щоб страва попадала до рота. Інколи, з недогляду теслиноi орави, у рiдинi траплявся невиразно малий шматочок м’яса. Тодi сiра, недалека вiд того, щоб проковтнути його, раптом себе стримувала й, лизнувши тi ласощi, пiдсувала iх рябому. Той жував i облизувався, а у сiроi текла слина через губу й радiсно сяяли очи. Так само й у забавках вона була нiжною й обережною, намагаючись заступити рябому його побратимiв. Та, як правду казати, iй тут мало щастило, бо була вже стара, i ii надуманiсть у тих забавках впадала в око навiть рябому. Вона була доброю матiр’ю, але в неi не було вже молодечого запалу, що був би пiд стать задумам рябого. Вуха ii, надто слухнянi, не чинили нiякого опору, а вдари лапою, обережнi й позбавленi будь-якоi експресii, натякали, що сiра робить це не з власного бажання, а лиш на втiху щенюковi. І рябий лиш в окремих випадках великоi нудьги звертався до матерi за розвагою. Вiн бо мiг гратись i з соломинкою, поставивши ii сторч помiж лапами, чи то й з темною цяткою на стiнi будки, тут була його iнiцiятива, i що цiнне для справжнього спортсмена – досягти намiченоi мети без будь-чиеi допомоги. Пiзнiше рябий подружився з теслиною дочкою. Коли днi подовшали й снiг пом’якшав, вона частiше стала приходити до будки. Рябий завжди чекав на неi нетерпляче. Вона брала його на руки, гойдала й говорила: – Ти рябенький – дурень, великий дурень! Але ти хороший, як мiй тато! Той скиглив вiд задоволення й намагався облизати iй лице. Дiвчинка, не розумiючи того скиглення, заспокоювала: – Не плач, маленький! Ти вже будеш у нашому дворi… Тато смiявся з мами, що вона не знайшла тебе в будцi, коли душила щенюкiв, але мама бiльше сюди не прийде; вона боiться сiроi, бо та iй покусала руки… Ну от i цить, дурнику!.. А як виростеш, тато побудуе тобi другу будку. У таких випадках рябий пiдводив угору свiй круглий писок i уважно дивився в дiвчининi очи, нiби розумiв, що слова тi мовлять за його долю. Інколи дiвчинка приходила з меншим братом. Але той мало зважав на рябого i бiльше копирсався в снiгу, намагаючись вилiпити собi бiлого коня. Їй так i не пощастило приеднати його до своiх радощiв. Але пiзнiше вона не шкодувала об цiм, бо брат ii був забiякою й мiг покривдити щенюка. Одного разу вона перебирала пальцями чорну щенюкову губу й приказувала: – Брунь… брунь… брунь!.. Їй подобались цi воркотливi звуки й з дитячою смiливiстю вона оформила iх на слово – Брунька. Потiм вона вiддала його рябому, i вiдтодi щенюк став прозиватися рябим Брунькою. II Незабаром прийшла весна. Снiг почав танути й у садок прилетiла синиця. Сонце стало показуватись надовше й пригрiвало дашок будки. Ночами схоплювався невеликий морозець, але на ранок вiн здавав, поступаючись перед косим, теплим промiнням. У дворi засiрiли каламутнi калюжi. Час вiд часу по небу пролiтали вервечки гусей i розривали пообiдну тишу пронизливим герготанням. Починався квiтень. Брунька давно вже окрiп i вiльно ходив по всьому двору. Вiн не без пiдстав думав тепер, що життя повне радости й, ширяючи по закутках, вишукував чогось нового, ще незнайомого й цiкавого. Інколи це нове глибоко його вражало; але лякливостi перших днiв його життя вже не було. Навпаки, нова зустрiч, нове вiдкриття надавало йому бадьоростi й множило енергiю. Зустрiвшись перший раз iз сонцем, вiн не втiк, як то вiн зробив би ще кiлька днiв тому, а лишився на мiсцi, поклавши собi ближче обiзнатися з великим жовтожарим покотилом, i коли е у нього вуха, то неодмiнно поскубати iх, погратися з ними. І хоч воно слiпило йому очи, але вiн терпляче чекав, коли воно почне рухатись. Але сонце, здавалось, заснуло, чи може загрозливо притаiлось, чекаючи й собi на слушний час, щоб напасти на Бруньку. Тодi вiн розгнiвавсь i скочив на ноги. У цю хвилину йому щось пiдкотилось до горла, i вiн гавкнув. Голос його був подiбний до голосу спасiвського пiвника, але Брунька не зважав на те й дуже зрадiв, бо вiн давно вже намагався за прикладом матерi викидати з рота ляскливi звуки. Це був перший прояв його мужностi, i вiн забув сонце. З того часу вiн став широко користати з новоi йому властивостi. Того ж дня в теслин двiр зайшов чужий пес. Вiн уважно обнюхав ворота й сiв поодаль будки. Брунька пiдбiг до нього й, заглядаючи йому в очи, почав гавкати. Цим вiн хотiв злякати пса й прогнати його з двору, як то часто робила мати з усiма чужими собаками. Але пес приплющив очи й не звертав нiякоi уваги на Бруньчине цвiрiнькання. Тодi замовк i, обiйшовши пса ззаду, почав гратися з його хвостом. Але пес був гордий з природи i не схотiв вiддати свого хвоста на посмiх i поталу рябому блазнюковi. Вiн швидко обернувся назад i, клацнувши зубами, вхопив Бруньку за поперек. Той заскавчав вiд остраху й болю й кинувся тiкати. На його щастя пiдоспiла сiра, що десь блукала на городi, i сама вже взялася за чужого пса. І того ще дня Брунька довiдався, що радiсть чергуеться з болем i печаллю. Йому щемiла шкiра вiд псових зубiв i цей бiль вiн ув’язував собi з молодечим гавканням. Хто знае, чи пiдiйшов би вiн до того пса, якби не лескiт у горлi, не бажання похвалитися своiми достатками. Нинi ж болить йому ввесь поперек, i вся радiсть, що годину тому тремтiла в кожнiй його лапi, кудись подiлася. Як на те ще сiра не звертае на нього нiякоi уваги. Чи може вона не помiтила його болю, чи гнiваеться на нього за неслухнянiсть. Однаково йому сумно й болiсно! Вiн полiз у будку й розчарований заснув крiпким сном. І лиш пiд вечiр до нього прийшла Христя, теслина дочка, й втiшила його журбу. Вiн дуже любив ii й охоче пiдставив ii пестливим рукам свою зранену спину. Радiсть йому повернулася i, безжурний, вiн знову гавкнув спасiвським пiвником. Якось ганяючись за гускою, вiн вийшов з двору. Теслина обора стояла край мiста, де протiкала рiчка. Злякана гуска спустилася з крутого берега й кинулася до води шукати порятунку. Крига на рiчцi вже зiйшла i лиш береги по нiчнiй наморозi вкрилися на кiлька метрiв зеленою блискучою плiвкою. Брунька не зважив на крутий берег i впав з розгону, покалiчивши собi писок. Але в запалi вiн не звернув на це уваги й побiг слiдом за гускою по тонкiй кризi. Та раптом крига провалилася, й вiн упав у воду. Спочатку йому здалося, що вiн знову попав у зуби чужого пса; потiм вiн занурився ще глибше у воду, i замiсть повiтря дiстав у нiздрi холодноi крижаноi рiдини. Інстинктивно орудуючи лапами, вiн дiстався поверхнi й, нарештi, прибившись берега, побiг таким погоном, що й незчувся, як опинився бiля своiх ворiт. Лиш тут вiн зупинився на хвилину й, прищуливши вуха, крадькома глянув у бiк рiчки. Йому здалося, що звiдтiль i досi сваряться мiннi чорнi руки, що тягли його на дно, i вiн закаявся на все життя близько пiдступати до води. В серединi лiта, як узялася спека, сiра частiше й частiше стала вiдлучатися з двору, лишаючи Бруньку самого на цiлий день, а iнколи й на нiч. Щоправда, вона шукала собi холодок i iжу, бо харчi в теслиному дворi були неабиякi добрi, та правда й те, що ii ставлення до Бруньки рiзко змiнилося. Вiн був уже байдужий iй, а iнколи вона вбачала в ньому навiть свого ворога, що зазiхае на ii частку страви. Ще вчора тiльки вона покусала його за спробу виловити в черепковi шматочок м’яса, що в свiй час вона сама б його поклала в Бруньчин рот. Проте, ця холоднiсть з боку матери мало обходила Бруньку. За ii допомогою вiн навчився iсти, ходити, пiзнав свiта i вбився в силу, i подальшi ii турботи й втручання в його життя були б йому на завадi. Вiн хотiв бути вiльним i незалежним, i сiра добре робила, не надолужуючи бiльше материною любов’ю. Вiн також навчився вiд неi, як стерегти теслину обору, i, коли не було сiроi, добре справлявся з цiею службою. До всякого, хто не належав до теслиноi родини, хто не жив у його дворi, Брунька був злий i грiзно наiжачений. Це був наслiдок його прихильносте до Мокiя, любовi до Христi, свого двору i войовничий прадавнiй iнстинкт нападати й захищатися вiд усякого чужинця, що наближаеться до його житла. Ростячи й матерiючи, вiн став пожадливим на харч. Того, що перепадало з теслиних черепкiв, було мало, i вiн почав полювати ще на випадкову поживу. Інколи йому щастило потрапити десь необгризеного маслака; тодi вiн приносив його в дверi i ховав за повiткою, щоб поласувати потiм, як буде дозвiлля. А iнколи вiн робив запаси й з пайки сiроi. Для цього вiн вiдкликав ii вiд черепка полохливим гавканням i, коли та вiдходила, вiн хапав шматки розмоченого цвiлого хлiба й нiс iх у схованку. Одначе, думка за iжу не тримала його повсякчас у своему полонi. Правда, голод iнколи дошкуляв йому, але, перехопивши з своiх запасiв цвiлого сухаря, чи лизнувши десь недоiдкiв, вiн забував уже про нього i вiддавався ввесь спогляданню життя. Блукаючи по двору й поза оборою, вiн радiв кожнiй бур’янинi, комашцi, любив сонце, бистрий льот птахiв, подих вiтру i часто, прижмуривши очи, вiн чув ще якийсь невиразний шелест-пiсню, що наче б то й вiн брав у нiй участь. У такi хвилини йому здавалося, що вiн не живе, не iснуе окремо, а лиш розпилився в чомусь невиразно великому, що дзумить оце й дихае довгими гарячими пасмами. В одне з таких блукань вiн наткнувся в бур’янi на чоловiка. Той лежав горiлиць i, розтуливши рота, спав. Руки йому широко, були розкиданi, а горбата горлянка вип’ялася вперед i, спечена сонцем, почервонiла. Брунька насторожився; десь у глибинi його iстоти прокинувся пращурiв норов, i йому запахло кров’ю. Вiн нахилився ближче до того чоловiка й почув з його рота гострий, кислий дух, з яким вiн не зустрiчався ще нi одного разу. Вiн хотiв тiкати вiд нього, бо йому занудило, але вип’ята горлянка тримали його на мiсцi, нiби запрошуючи вп’ястися в неi гострими зубами. Нарештi, чоловiк прокинувся й махнув рукою. Тодi Брунька втратив свое хижацтво i став звичайним псом. Вiн навiть злякався рiзкого помаху й наполоханий втiк у двiр. На осiнь вiн зовсiм уматерiв уже й вирiс. У нього були широкi груди й круглий плямистий тулуб. Зрiст його далеко перевищив Христинi сподiванки й не вiдповiдав розмiрам будки. Взагалi йому було там тiсно з матiр’ю, i вони часто гризлися. Другоi будки, як обiцяла Христя, не побудували. У теслi було багато клопоту, бо вiн таки придбав у господарство пару кiз i, пораючись бiля них, мало зважав на житловi умови своiх псiв. Та серед зими сiра несподiвано зiйшла з двору й Брунька лишився сам у теслинiй оборi. Вiн був тепер повним господарем будки i мало побивавсь за матiр’ю, бо любов його давним-давно належала Христi. III Прийшло друге лiто. Одного разу теслиха з Христею зiбралися до мiста. Брунька, що перед тим бавився з Христею, ув’язався за ними й пiшов назирцi. Та на метушливiй базарнiй площi вiн загубив iх i, скiльки не нюхав повiтря, не змiг вiдшукати iхнього слiду. Вiн поклав собi повернутися додому, як несподiвано почув, що на шиi в нього зашморгнулася вiрьовка. Вiн сiпнувся вперед, але вiрьовка затяглася ще дужче i йому потемнiло в очах. Далi вiн почув, що його потягли по бруковi, i незабаром вiн опинився в холодку. А коли розплющив очи, то побачив себе вже прив’язаним до колеса й забрудненим у пил. Спочатку вiн не зрозумiв, що з ним трапилося. Адже ще хвилину тому вiн вiльно бiгав помiж людей i вiдшукував Христин слiд. Нинi ж вiн прип’ятий i його горло стискуе петля. Вiн знову сiпнувся вперед – i побачив перед собою дядькове бородате лице. Той дивився на нього трохи злякано, трохи з цiкавiстю i тримав напоготовi ремiнного батога. Тодi Брунька збагнув, що його полонили. Невдовзi дядько спродався й зiбрався додому. Полагодивши сiделко на чорнiй шкапi, вiн полiз пiд воза й накинув на Бруньку широкого лантуха. Потiм положив його на воза й вони поiхали по труському бруковi. На першому ж кроцi Бруньку пiдкинуло вгору й, падаючи назад, вiн боляче вдарився об залiзний шворень. Далi пiдстрибування й удари повторювались через кожнi пiвхвилини, коли постряпана розточина на правому колесi попадала на брук. Бруньцi не вистачало повiтря й кружляло в головi, але вiз iхав сумирно, не поспiшаючи, й здавалося, що кiнця тим мукам не буде. Та за мiстом дядько витрусив його з лантуха й прив’язав до полудрабка. Брунька зiдхнув на повнi груди й, оглянувшись назад, побачив свою обору. Йому враз промайнули перед очима Христя, його будка, двiр, i вiн уперся переднiми лапами в землю. Але вiз котив далi, мало зважаючи на Бруньчине борсання. Тодi вiн почав гризти прядив’яний мотуз, що так несподiвано втрутився в його життя. Одначе, й мотуз був крiпкий i не пiддавався його зубам. Скоро вони спустилися в долину, i як Брунька не оглядався, вiн не мiг уже побачити нi теслиноi обори, нi всього того, що нагадувало йому минуле дитинство. І йому болiсно защемiло серце. Вiн ще раз кинувся на вiрьовку; але саме тодi бородатий дядько перегнувся через полудрабок i, помiтивши його буянство, ударив його замашним батогом. Тодi вiн притих i покiрно потелiпався за возом. Пiд полудень вони повернули в село, що розташувалося в розлогiй балцi. Того дня була велика спека, i Брунька нi на одну хвилину не дiстався холодка. Вони iхали рiвним степом щось бiля трьох годин i нi разу не спочивали. Дорога була курна, гаряча, а про вiтер не довелося й згадати. При в’iздi в село на нього зразу накинулися собаки з усiх дворiв; але вiн мало зважав на них i лиш час вiд часу лiниво огризався. Йому-бо сiпало в скронях вiд довгоi спеки, i всi думки його були десь у мiстi. Нарештi, вони повернули поза буртами у вузьку вуличку й приiхали додому. Дядько розпрiг свою шкапу й, розiбравши поклажу на возi, вiдвiв Бруньку до сажа. Там вiн прип’яв його до стрiхи, i похвалився дружинi. – Дiстав таки цюцька! Мабуть, добрий буде, бо он мало не перетяв налигача. А Брунька заплющив очи й стомлений поточився на зруб. По годинi небо вкрилося хмарами й потемнiло. Раптом засвiтила блискавка, ударив грiм i з-за сажа повiяло вогкiстю. Потiм ударило вдруге, втрете, i на Бруньчин писок впали двi холоднi краплi. Вiн пiдвiвся на ноги й охоче пiдставив свое зiпрiле тiло пiд холоднi струменi; йому пашiло з рота, у вовнi, над самою шкiрою, здавалося, лежало гаряче залiзо. Та скоро дощ обернувся на зливу й примусив Бруньку ховатися пiд сажем. Вiн умостився там на торiшньому гноевi й заснув. Спав вiн довго й крiпко. Увi снi йому ввижалися його будка, бур’яни поза теслиною оборою й Христя. Ось вона пiдiйшла до нього й гладить йому спину. Рука у неi, як i завжди, нiжна, пестлива. Вона щось приказуе йому й смiеться, а Брунька норовить облизати iй носа. Та раптом приходить теслиха й проганяе Христю. Тодi Брунька йде до шопи, що править теслi за майстерню, i граеться з стружками. Вiн бере в рота довгу бiлу стьожку й пiдплигуе – раз, вдруге, потiм затримуеться на якийсь час у повiтрi й сливе летить… Та знову десь узялася теслиха й пошпурила в нього якимись цурпалками. І вiн прокинувся. Надворi вже було темно. Дощ ущух, але блискавиця ще й досi освiтлювала небо. На селi десь валували собаки. Голоси iх були незнайомi Бруньцi й чужi. Тодi вiн пiдняв писок угору й завив. Згодом з хати вийшов дядько i, вчувши Бруньчине скиглення, пiдiйшов до нього й ударив його пiд бiк. Брунька замовк i знову заснув. На цей раз йому приснився чоловiк у бур’янi з вип’ятою горлянкою. На ньому була розстiбнута червона сорочка, що вiн уже колись бачив ii, i сiрi заялозенi дьогтем штани. Але лице його було як у дядька, що вчора полонив його мотузком. Як i тодi, коли то було увiч, Бруньцi запахло кров’ю й прокинулось бажання розчавучити горбату горлянку. Вiн, не роздумуючи, кинувся вперед i несподiвано затиснув у зубах свою лапу… Ранком прийшла до нього висока, ставна жiнка в чорному очипковi й поставила перед ним круглу кавратку з моченими висiвками. Брунька нюхнув iх i вiдвернувся. Вiн був голодний, але страва пахтiла чимсь терпким, неприемним, i вiн не мiг ii iсти. Та скоро голод узяв свое й кавратка спорожнiла. Потiм бiлявий хлопчик, безштанько, принiс йому холодноi води. Вiн – поставив ii перед Бруньчиним носом i почав з ним гратися. Але той не придiлив йому нiякоi уваги й, напившись, знову заплющив очи. І лиш по обiдi вiн трохи оклигав i почав цiкавитись новою оселею. Йому повернулися сили й разом з ними здоровий настрiй. Десь ще болiли ноги пiсля вчорашньоi ходьби й щемiло серце по теслинiй оборi, але безлiч живчикiв, прихованих по всьому тiлу, виступили вперед i, розбудженi новими вражiннями, новими мiсцями, пом’якшили згадку за вчорашнi подii. Вiн вийшов на причiлок сажа, скiльки тому дозволила вiрьовка, й оглянувся навкруги. Сонце сливе сторч повисло над головою й купало в своiх променях дядькiв Трохимiв двiр. Лiворуч вiд сажа бiлiла хата з сiрою солом’яною покрiвлею й присадкуватими дощаними сiньми. Навпроти хати – повiтка, поруч загорода з луб’яною ворiтницею, а трохи поодаль погрiбник, дуже схожий на степовий курiнь з рогозовою запоною. Просторiнь мiж хатою й повiткою густо заросла зеленим шпоришем, i на ньому гралася купа Трохимових дiтей. Навпроти сажа, за кiлька крокiв вiд Бруньки, стояв колодязь з чотирикутною вербовою цямриною, а далi зеленiв садок, обгороджений низьким терновим тином. Праворуч був тiк, уставлений кiлькома прикидками соломи, серед яких визирав невеличкий половник. А за половником iшла левада, потiм город, що й закiнчував Трохимову оселю, приховуючи невидиму межу десь у повiтрi. Брунька, нарештi, ворухнувся й, забувши за своi кривди, солодко позiхнув. Йому безперечно все це подобалось, але час уже зняти з нього вiрьовку й вiдпустити додому. Вiн бо занудився по Христi, i тесля, мабуть, уже гнiваеться, не бачучи його в дворi. Але нiхто не пiдходив до нього, щоб уволити його бажання й покiнчити, нарештi, з невеселими жартами. І вiн знову накинувся зубами на вiрьовку. Та незабаром прибiгла висока жiнка й, розмахуючи цiпком, загнала його пiд саж. Увечерi його перевели вiд сажа у двiр i прив’язали бiля загороди. Тут вiн мав стерегти чорну Трохимову шкапу й муреньку корову. Як i ту нiч, валували на селi собаки й, слухаючи iх, Брунька кiлька разiв поривався вити. Деннi вражiння приховалися десь у чорнiй пiтьмi, i йому знову стало сумно. Поруч з цим i його злоба до Трохима зростала. Прислухаючись до кожного шелесту, вiн вбачав у ньому його кроки й починав шалено гавкати. Вiн ладен був справдити свiй нiчний сон, якби оце бородатий дядько наблизився до нього. А в той час Трохим, його новий господар i господар двору, прислухаючись до цього гавкання й лаючи блiх, що заважали йому спати, по своему оцiнював достатки нового пса. – Ну чистий тобi вовк, – говорив вiн дружинi. – Тепер ми можемо спокiйно спати!.. Другого ранку подружжя поiхало в поле брати просо й лишило Бруньку бiля загороди пектися на сонцi. День на диво випав гарячий. Ще тiльки тiнь вiд димника зiйшла з луб’яноi ворiтницi, як у Бруньки вже пересохло в ротi. Потiм йому знову розболiлась голова й пiд вовною запашiло вогнем. Але нi води, нi холодка поблизу не було. Так вiн i промучився аж до пiзнього снiдання, поки в двiр не повернулася Трохимова дружина й не вiдвела його пiд саж. Ублаганий, вiн почув до неi вдячнiсть i з цього часу перестав шкiрити на неi зуби. Та скоро вiн обiзнався й з рештою Трохимовоi родини й почав до неi привикати. Хтось iз дiтлахiв приносив йому пити, хтось шматок хлiба, прихований у пеленi, i звичайно прип’ятий Брунька не мiг байдужо ставитись до цих послуг i не вiдповiдати на них вдячнiстю, що полягала – ну хоч би й у несмiливому помахуваннi хвостом. Призвичаiвся вiн також i до новоi обори, а сам Трохим став уже йому любий i не лякав його своею бородою. Тижнiв через три його звiльнили вiд налигача й пустили погуляти. То була щаслива хвилина! Попервах вiн не повiрив собi, що можна йти й далi причiлку сажа, та ступивши кiлька крокiв, почув бажану волю й почав гасати по двору. Вiд бистрого бiгу йому залоскотало в горлi, i вiн радiсно гавкнув. Де ж пак – йому вже не муляе шиi, не тисне горла вiрьовчана петля, нiщо не затримуе його нiг! Вiн ладен гасати й гавкати ввесь день, аби тiльки знову не дiстатися петлi! Скоро двору йому стало замало й вiн побiг у садок. Там вiн зустрiв руду кiшку й, не вагаючись, загнав ii в гiлля гостроверхоi грушi. Удоволений з цiеi перемоги, вiн кинувся ще на леваду, потiм на город i, зробивши кiлька стрибкiв, раптом зупинився. Перед ним, з крутого берега, чорнiла рiчка; то й була та межа Трохимовоi оселi, що ранiше Брунька не мiг ii бачити. Вiн подивився вниз; чорна глибiнь i тихий плюскiт нагадали йому той випадок, коли вiн ганявся за гускою й мало не втопився. Йому стало страшно. Слiдом за цим спали на думку старий двiр, Христя. Десь вона ходить оце коло будки й дарма заглядае у вiко, викликаючи Бруньку погратись! Знову прокинулись старi болi, i знову защемiло його собаче серце, i вiн ухвалив собi тiкати додому. Але за селом вiн збився з шляху, i його охопив розпач. Кругом нього синiв обрiй i десь там було мiсто й теслин двiр, та як туди дiстатися – вiн уже не знав. Перед ним сизiв рiвний неосяжний степ. Лячно було загубитися на ньому й потiм не знати шляху й до новоi оселi. І вiн знову повернувся в Трохимiв двiр. Вiдтодi вiн став добрим сторожем у його оборi й уже нiколи не згадував за минуле. На вiрьовку його бiльше не брали. Трохим переконався в його покiрностi й дав йому волю. Тепер вiн сам собi вибирав притулок i користався з дозвiлля, як йому хотiлося. Бiльшу частину часу вiн вiддавав на полювання за поживою, бо на харчi у Трохима було ще сутужнiше, нiж у теслинiм дворi. Спочивати ж вiн любив у садку. Тут не було давучих запахiв i сливе зовсiм не турбували мухи. Інколи вiн ще ховався за половником, у холодку, але далi левади не ходив, боячись потрапити в рiчку. Невдовзi вiн зовсiм урiвноважив свiй настрiй. Пережите вiдбило лиш у його характерi деяку обережнiсть, та ще бiльшу наiжаченiсть до тих, хто наближався до його двору. Про iм’я свое вiн скоро забув, бо тут його нiхто не згадував. Другого йому не придумали, вiн так лишився пiд звичайним назвиськом рябого. Проте, тут i не було кому нiжно промовляти – брунь, брунь! – бо друзiв у Трохимовiй родинi вiн не придбав. Цього разу його вибiр упав на муру корову. Вони зустрiлись якось бiля озрiзка, коли та прийшла напитися води. Брунька заглянув iй у великi смутнi очи, i його спустошене серце, покiрне якимсь то вередливим законам, враз узялося нiжнiстю й любов’ю. З того часу вони привiтно зустрiчали один одного i, коли було дозвiлля, або не надолужав хтось з Трохимовоi родини, починали гратися. Інколи Бруньчинi боки болiли вiд коров’ячих рогiв, але вiн мало зважав на те й завжди йшов за нею ще й у хлiв, щоб пiдставити рябу свою спину пiд шорсткий коров’ячий язик. Восени, як узялися дощi й холод, вiн перейшов з садка в двiр на пiддашки. На тi днi Трохим уже обставив свою хатку, i Брунька вирив собi пiд вiкном тепле кубло. Там вiн днював i ночував, вилазячи звiдти тiльки для того, щоб вдовольнити голод, прогнати чужого вiд обори та iнколи забiгти до хлiва провiдати муру. Так минали тижнi, мiсяцi. Потiм знову прийшло лiто, осiнь i вже побiгли вперед – роки. Брунька постарiв. За цей час вiн кiлька разiв уберiг Трохимову обору вiд злодiiв i на цiй службi позбувся одного ока, що йому вибив його п’яний Трохимiв сусiд. IV Якось пiзньоi осенi Трохим повiз хуру до мiста, й Брунька пiшов за ним слiдом. Але бiля вокзалу вiн трохи забарився й знову загубив свого господаря. Власне, вiн мiг би його й наздогнати, та якраз тодi пiдiйшов поiзд i перетяв йому путь. Коли ж промайнув перед ним останнiй вагон i Брунька вискочив за переiзд, то Трохимовоi пiдводи вже не було видно. Вiн побiг уперед прямою вулицею, але скiльки не оглядався, вже не мiг уздрiти нi бородатого дядька в полатанiй сiрячинi, нi розхряпаного воза, навантаженого лантухами. Потiм вiн знов повернувся до вокзалу й почав обнюхувати шлях. Але за той час встигло проiхати кiлька чужих пiдвiд, i вони розпорошили знайомi йому запахи. Тодi вiн вдруге побiг прямою вулицею й через якийсь час опинився бiля великого парку. Так вiн i пробiгав цiлий день, заглядаючи пiд чужi вози й зупиняючись бiля кожного дядька в полатанiй сiрячинi. Надiйшов вечiр. Небо вкрилося густими хмарами й повiтря стало сизо-чорним. Почався дрiбний дощ. Брунька вийшов на базарну площу, де вже одного разу зазнав подiбного лиха, i вперше за весь день сiв на мокрий брук. Вiн ще й досi не втратив надii знайти Трохима й час вiд часу нервово повертав голову, ширяючи одним оком по вiдлюдних базарних провулках. Та скоро зовсiм потемнiло й годi було щось побачити. Тодi вiн лiг на тому ж бруковi й задрiмав. Але невдовзi вiн прокинувся вiд страшного грюкоту, що наче йшов з-пiд землi, i розплющив – свое око. Просто на нього iхала хурка й загрожувала потрощити йому кiстки. Кругом неi танцювало пухнате повiтря вiд лiхтарiв i освiтлювало бруднi калюжi. Вiн пiдвiвся й пiшов шукати притулку. Мжичка не вгавала. Вовна йому намокла й вогкiсть пробиралася до самих кiсток. Нарештi, в кiнцi вулицi заманячили дерев’янi переходи через рiвчак i вiн полiз пiд них з намiром перебути там нiч. Але рiвчак залило водою й не було там жодного ступня сухого мiсця, де Брунька змiг би вмостити свое зморене тiло. Тодi вiн знову опинився на базарнiй площi й залiз пiд порожнi ящики, що стояли бiля рибноi крамницi. Спочатку йому хотiлося спати. Та незабаром заболiло в суглобах i сон вiдлетiв. Потiм йому заманулося iсти. Гострi рибнi запахи лоскотали нiздрi й дражнили. Десь пiд грудьми стиснувся порожнiй шлунок, i слiдом за цим його рот наповнився тягучою, клейкою слиною. Вiн вилiз з-пiд ящика й нюхнув повiтря. Але дарма було шукати поживи! Крамниця була замкнена на кiлька замкiв, а покидьки, що тут бували вдень, давним-давно пiдiбрали iншi собаки. Вiн повернувся назад i почав слухати дощове шарудiння. Раптом в його уявi промайнула Трохимова постать. Вона побула з ним одну хвилину й щезла. – Де це вiн тепер, i як його шукати?.. Чи може вiн кинув його напризволяще, доживати вiку в мандрах?.. Згодом бiль у суглобах знову розiйшовся й нагадав йому про старiсть. Крутило в кiстках, стискувало у грудях, i ноги, що ранiше не знали нiякоi втоми, дрижали, як у пропасницi. Справдi, вiн нiкчемний уже пес, бо не здолае навiть дiстати маслака, щоб вдовольнити свiй шлунок! Вiн крутився всю нiч з боку на бiк, прикриваючи хвостом своi ноги й намагаючись заснути. Дощ забивав пiд крила ящика й мочив йому спину. Ранком вiн облизав дiнце з оселедчаноi дiжки й знову взявся шукати Трохима. Дощ, нарештi, вщух i на якийсь час виглянуло сонце. Базарна площа залюднiла й укрилася гамором. Обабiч вулицi шикувалися селянськi пiдводи. Запаснi баби злазили з полудрабкiв i розкладали бiля колiс свiй крам. Вiн побiг туди й обiйшов з кiнця в кiнець усю вулицю, але господаря свого не зустрiв. Вiн побував ще раз бiля вокзалу, i вже потiм став бiгати по всьому мiсту, покладаючись на щасливий випадок, що приведе його до розхряпаного Трохимового воза. Та опiвднi його перемiг голод, i вiн припинив те гасання. Тягуча слина бiгла вже пасмами й вiн ледве встигав облизувати губи. Йому ще нiколи так не хотiлося iсти! Треба було негайно щось проковтнути, бо ось зараз пiде обертом голова й знемiчнiлi ноги вiдмовляться ходити. Тодi вiн згадав за вчорашнi рибнi запахи й удався до своеi ночiвлi. Базар уже порiдшав; вози пороз’iжджалися, а перекупки ладналися полуднувати. Брунька пiдiйшов до одноi з них i вперся оком у шматок хлiба, що лежав край ятки. Перекупка гримнула на нього й шпурнула цеглиною. Одначе, вiн не рухнувся. Його дарма було злякати побоем, бо голод заступив йому всi iншi iнстинкти. Вiн чекав довго, поки, нарештi, йому не пощастило пiдiбрати крихти навколо ятки. Потiм вiн вiдшукав ще пару оселедчаних хвостiв, обгризених щурами, й закачану шкоринку хлiба. Вiн з’iв цi покидьки й вперше за два днi крiпко заснув. З цього часу вiн i став звичайним бойовим псом, що iх сотнi ширяе по мiсту, вiдшукуючи собi поживи. Згадка про Трохима i його двiр скоро вивiтрилися з його пам’ятi, бо зранку до вечора надолужав голод i не було часу думати про щось iнше. За кiлька днiв перебування в мiстi вiн схуд, охляв i ще бiльше постарiв. Вовна йому настовбурчилась, кульшi повипинались з-пiд шкури, а задрипаний хвiст сливе волочився по землi. Вiн обернувся на брудну огидну тварину, i людина обходила його з презирством, побоюючись торкнутися вовни й закаляти свiй чистий одяг. Вiн i сам зрозумiв уже, що вiн нiкому непотрiбен, зайвий тут серед людськоi метушнi, i що тi часи, коли вiн розпилювався в природi i ii чув ii пiсню, давним-давно минули. Годувався вiн з покидькiв, що вiдшукував iх у рiвчаках, ямах, пiд возами. Часто йому доводилося вiдстоювати iх грудьми, бо на кожному кроцi бродили голоднi пси й кожен з них норовив загарбати вiдшуканий харч. Інколи вiн звертався до людей, просячи жалiсним скигленням подiлитися iжею. Але завжди його проганяли, а iнколи навiть били. Ночував вiн на смiтниках, пiд ворiтьми, ятками, а частiше пiд голим небом. Йому нiколи не доводилося двi ночi поспiль перебути в одному мiсцi. Затишнi ящики кудись щезали, а дивись – у кублi, що вiн переспав там нiч, уже залiг iнший i шкiрить йому зуби. Незабаром вiн звик до цих поневiрянь i героiчно помирився з своiм безталанням. Якось, блукаючи провулком, вiн зайшов у якийсь двiр i несмiливо зупинився бiля ворiт. На ганковi стояла маленька дiвчинка, вбрана в зелену сукню. Кругом неi, по двору ходили бiлi голуби. Вона кидала iм крихти з рукава й смiялася – Брунька задивився на неi i йому вперше за цi роки навiдався давно забутий образ Христi. Справдi, десь i вона вбиралася в зелену сукню й так само весело смiялася. Вiн наблизивсь до ганку й сiв поодаль табуну голубiв, чекаючи, що ось вона пiдiйде до нього й полащить йому спину. Але дiвчинка, не помiчала його. Вiн замурчав стиха, щоб звернути на себе увагу, й напружив лапи, збираючись зустрiти ii привiтним стрибком. Тодi вона повернула голову, глянула на нього й злякано поточилася до дверей. Нi, то була не Христя! Та нiколи не тiкала вiд нього й не затуляла руками лиця! Одначе, дiвчинка скоро заспокоiлась i кинула йому шматок хлiба. Брунька проковтнув його, навiть не перекусивши надвое. Тодi вона, бачачи його голод, винесла з хати ще кiлька шматкiв i шпурнула iх насеред двору. Вiн з’iв iх пожадливо й почув у тiлi солодку втому. А по годинi вони були вже друзями й Брунька ухвалив собi лишитися в цьому дворi. Йому бо знову закортiло зiгрiти десь у затишку своi старечi кiстки й забути поневiряння. Вiн плекав цю думку й ходив слiдом за дiвчинкою, аж поки ii не покликали в хату. Потiм вiн узявся за дослiджування двору й знайшов собi за шопою притулок. Там у кутку мiж стiною шопи й парканом стояв старий триногий стiл; пiд ним лежало якесь дрантя, що вже вибуло з господарського обiходу, i вiн зробив з нього кубло. Нарештi, вiн згорнув свое тiло в клубок i спокiйно заснув. Сухе ганчiр’я зiгрiвало його й навiювало йому приемнi сни. Вiн знову бачив Христю й багато рiзних страв. Прокинувся вiн над вечiр. Надворi йшов дощ i десь поза столом вiяв рвучкий вiтер. Але це його не засмучувало. Груба покрiвля столу захищала вiд холодних струменiв, що збiгали з даху шопи, а вiтер, переп’ятий парканом, не досягав його кубла. Навпаки, було приемно слухати, як десь над головою барабанили важкi краплi й навiвали дрiмоту. Згодом вiн пiдвiвся й обережно заглянув у двiр. Там було вiдлюдно й тихо. Лиш одинокий кiт, не зважаючи на дощ, лазив по краю ринви й полював за горобцями. Тодi вiн повернувся до зiгрiтого мiсця й знову лiг. Але раптом прокинулися всi хвороби, що вiн дiстав iх на базарi, i вiн не мiг уже заснути. Болiло в спинi, в ногах; почалася рiзачка в шлунковi, що прикинулась йому вiд довгого недоiдання. Вiн пiдводився й знову лягав, крутився, i коли вже бiль ставав нестерпучим, тихо скиглив. Проте, затишок i теплi ганчiрки перемогли недуги й пiд ранок вiн заспокоiвся. Другого дня вiн зустрiв дiвчину в зеленiй сукнi бiля шопи й повiв ii до свого кубла. Вона знову принесла йому хлiба i несмiливо торкнулася пальцем Бруньчиного писку. Вiн подякував ii кiлькома стрибками й на ознаку вiрностi облизав iй руку. Потiм вiдшукав ще помийну яму i за харчi вже не турбувався зовсiм. Невдовзi вiн оклигав i призвичаiвся до думки, що живе в своему дворi. Болi потроху минали й незабаром зовсiм принишкли. Вовна йому знову прилягла й узялася в звичайну масть. Якийсь час вiн знався тiльки з дiвчинкою в зеленiй сукнi, але згодом став показуватись на очи й iншим мешканцям двору. Проте, нiхто не звертав уваги на приблудного пса й вiн з власноi iнiцiятиви заступив до обов’язкiв сторожа. Одного разу вiн напався на присадкуватого товстого чоловiка, що ввiйшов у двiр i обiрвав на ньому штани. Та, як виявилося, то й був господар цii оселi. Вiн дуже розгнiвався, що в його двiр ходять бойовi пси, й вигнав Бруньку в провулок. Той перестояв якийсь час за ворiтьми й, соромлячись своеi помилки, перелiз через паркан у садок i тихо пiшов до свого кубла. Але присадкуватий чоловiк, здаеться, стерiг його й знову вигнав з двору. Тодi Брунька похнюпив голову i зi збитою оскоминою пiшов шукати нового притулку. Та того дня здибало ще одне нещастя, i на цей раз уже останне. Йдучи провулком, вiн стрiвся з тiчкою, що вела за собою мало не десяток псiв. Один з них перетяв йому путь i без усякоi причини почав шкiрити на нього зуби. Брунька хотiв обiйти його, але пес раптом кинувся на нього, збив з нiг i вп’явся йому в горло. Кiлька разiв вiн пiдводився на ноги й наважувавсь тiкати, але його знову пiдбивали й калiчили далi. Вiн був найслабший мiж ними, а зграя дужа своею кiлькiстю, i через те йому не було пощадку. Нарештi, тiчка рушила далi й розлюченi пси облишили пораненого Бруньку на дорозi. Вiн пiдвiвся на переднi ноги й раптом почув у спинi гострий, пронизливий бiль, i слiдом за цим його заднi ноги перестали ворушитись. Пси перекусили йому хребет i в кiлькох мiсцях понiвечили тiло. Вiн ще раз зробив спробу витягти свiй тулуб з мокрого багна, але дарма було й ворушитись. Тодi вiн опустив голову на землю i знеможений заплющив око. З пащi йому юшилася кров i все тiло горiло мов у вогнi. Та незабаром вогонь той обернувся на задушну спеку й Брунька втратив яснiсть думок. Йому здавалося, що оце тiльки сьогоднi Трохим пiймав його на базарi й веде в село. А то вiн знову сидить на прив’язi бiля загороди й умирае вiд спеки. Інколи жар спадав, i тодi до нього приходили Христя, Мокiй, мура корова й по черзi пестили йому спину. Але вони завжди кудись поспiшали й знову лишали Бруньку самого пектися на сонцi. Вiн пролежав у провулку чотири днi. Часами його око розплющувалося, i вiн з здивованням оглядався навколо себе. Не було нiякоi спеки, нi Трохима! Йшов рiвний густий дощ, i в калюжах здiймалися бульби. Поблизу нього валялися пасма вовни, а поодаль бiгала юрба краснощоких, життерадiсних хлоп’якiв i, пустуючи, кидала в нього грудками мокроi землi. Ранками до нього приходила якась жалiслива жiнка й приносила йому шматки хлiба. Але вiн не з’iдав iх, бо раптом десь бралися пси з сумежних дворiв i вiднiмали той харч. Потiм думки його знову прояснилися i вiн почув свiй кiнець. Як i людинi, йому промайнуло в уявi його життя, невiдомо для чого прожите й обрямоване радощами й горем. І напослiдок вiн засмутив собi серце. Проте, це тяглося недовго. Десь несподiвано взялися волохатi материнi груди й обвiяли теплом, що вкрило пеленою його мозок. Скоро все щезло й обернулося в нiщо – в темну, вiчну нiч. Ладя Могилянська Народилася 7.11.1899 р. у Чернiговi в родинi украiнського письменника та громадського дiяча Михайла Могилянського. Закiнчила у 1917 р. гiмназiю в Петербурзi, а на початку 1920-х Чернiгiвський ІНО. Друкувалась з 1919 р. в журналах «Просвещение» (Чернiгiв), «Зоря», «Червоний Шлях», «ЛНВ», «Всесвiт», «Життя й Революцiя», «Нова Громада», в газетi «Селянське Життя» (Чернiгiв, 1924) та iн. 16.01.1929 р. поетеса була заарештована. Напередоднi арешту працювала у редакцii газети «Червоний Стяг» у Чернiговi. 9.07.1929 р. ii засудили до розстрiлу, який замiнили десятьма роками таборiв. Термiн вiдбувала на Соловках i Бел-Балтлагерi на будiвництвi Бiломорсько-Балтiйського каналу. Працювала друкаркою, кiлька вiршiв iй вдалося росiйською мовою надрукувати у журналi «Соловецкие острова». У 1933 р. ii достроково звiльнили i вона продовжувала працювати вже у Дмитлагерi як вiльнонаймана у лiтературно-художньому журналi «На штурм трассы» та редактором табiрноi газети украiнською мовою «За нову людину», де також друкувала вiршi. У 1935 р. побачила свiт перша книжка поезiй Л. Могилянськоi iз символiчною назвою «Два канала», до якоi увiйшли поезii росiйською та украiнською мовами. Зокрема й така: Ось i осiнь… Стук коней бадьорий… Марить сад шипшиновим кущем… Ми скарбницю лiта тiльки вчора Вiдмикали золотим ключем. Тiльки вчора блискавки зухвалi Павутинням в небо уп’ялись, А сьогоднi – вiтер на каналi Жмутками розкидав жовтий лист. Навiть сам Максим Горький, оглядаючи творчiсть каторжан, назвав вiршi Могилянськоi «отличными стихами». Поетеса написала у таборi також лiбрето опери «Казка про мертву царiвну» М. Черняка. 21.07.1936 р. Л. Могилянську прийняли кандидатом до Спiлки письменникiв СРСР. Але, шукаючи якогось захисту у тих важких умовах, Могилянська близько зiйшлася з начальником Дмитрiвського лагеря НКВС Семеном Фiрiним. За чутками, навiть вийшла за нього замiж. Це було фатальне рiшення. 11.05.1937 року Л. Могилянську заарештували у справi С. Фiрiна, а 5.06.1937 р. ii засудили до розстрiлу. Вирок виконали 6.06.1937 р. «Место захоронения – Москва, Донское кладбище». «З ранку до вечора жала…» З ранку до вечора жала Бiль колоскiв золотих, Мiцно в снопи iх в’язала, Долю шукала мiж них… Мстилась русалка за муку В душу скривавленим сном: Боляче врiзала руку Ввечерi гострим серпом… Пiзно верталась до хати, Серп на раменах горiв. Слухали верби патлатi Втомлений сонячний спiв… Лiтне Вже красуеться, мов жито, свiтлий сум, Вколосилася зерном моя печаль… Бо навiк вiдбила сонячну красу Молодих очей душi холодна сталь… Повний лебiдь з неба зорi розiгнав, Срiбний лебiдь таемниче-сивих хвиль… Хто ж це маки iз життя мого украв? Хто ж це дав замiсть меча холодний бiль? Плачуть зорi, вириваючись з пiтьми… (… Переможе молодая кров моя!) Плачуть дзвони: «Ти така ж, така ж, як ми!» Їм всмiхаюсь: «Ви такi ж, такi ж, як я!..» Вiтер влив надii в золоту косу, Познизав в намиста смутку мiй кришталь… Бо красуеться, мов жито, свiтлий сум, Колоситься вже зерном моя печаль… «Вiтер весняний спiвае…» Вiтер весняний спiвае Пiсню свою золоту… Вiтроньку! Тихо! Благаю! Яблунi бiлi в цвiту… Не розривай iх, не треба! Знаеш ту казку життя? Тут десь кiнчаеться небо І починаюся я. Казку громiв i блакитi… Тихо назустрiч iду… Хочу по новому жити! Яблунi бiлi в цвiту… Птицею хочу зробитись, Бiлим, нiмим пелюстком, Хочу… комусь-то приснитись Легким i радiсним сном… Вiтер весняний колише Вiття прозоре в саду… Вiтроньку! Любий мiй! Тихше! Яблунi бiлi в цвiту… Травневi трави Десь далеко в вечiрнiм спочинку Шлях упав пiд стомленi верби… Позривать романцi й конюшинку! Цiлувать його порох тепер би! Квiтнуть очи вiд тьмяного болю, І не зраджуе нас неминуче… У покорi чи в дикiй сваволi Не побiгла до рiчки пiд кручу? Пароплав не витримав муки: Раз, i вдруге, i втрете крикнув… – Чом вуста твоi, чом твоi руки До цiлункiв моiх не звикнуть? Достигали травневi трави За парканом бiля городу, І спалахнули очи лукаво, Наче змова вогнiв на болотi… – Заспiвай, заспiвай, як сокiл Побратавсь з сизокрилим орлом!.. Найсолодше щастя i спокiй — Хто чекае кари на горло… Найсолодша радiсть у травах, У травневих травах достиглих, А майбутне, мов тiнi млявi, Заломивши руки, пробiгло. Вкрились кров’ю вуста сталевi, Шлях у вербах розбивсь на шмаття… Так той вечiр щастя травневий На життя впав чорним прокляттям. Осiння поема Марковi Вороному присвячую І Що ж, ти менi спiвала непогано, Ти пестила, як друг, втiшала, мов сестра… Не знала я, вколисана в туманах, Чи то любов, чи то жорстока гра… Ти не моя… ти ж тiльки осiнь-осiнь. Не хочу я твоеi глибини… Нехай свiтанком скам’янiлi роси Розкажуть пошепки моi надiйнi сни… Ти iх послухай, зраднице лукава, Дивись – твiй сухолист знов у туманi зник… Я мудрiсть випила до дна в достиглих травах, До дна душi пройшов солодкий сiк… Вiзьми, вiзьми назад своi дарунки, Твiй сухолист мене не подола, Ти поверни моi цiлунки, Що, заворожена тобою, я дала… Що ж, непогано ти менi спiвала, Втiшала, мов сестра, i пестила, як друг… З якою мукою в нестямi цiлувала Я пальцi довгii твоiх печальних рук. ІІ Щодня все тануть голубi простори, Щодня прозорiе замрiяна печаль… Тополi обнялись, i хтось смертельно-хворий Одяг в останнiй раз бурштини i кораль… Глибока осiнь, наче дно криницi, Що вабить таемничо-тихим дном… А в небi тануть днi… i линуть в iрiй птицi, Черкаючи об мури хмар крилом… Невже ж вiдваживсь ти тут зимувати? Невже тобi такий мiцний полон? В сплетiннi вiй твоiх, в очей суворих гратах Заплутався лiнивий юний сон… Ну, що ж, зимуй. В одвiчнiм шумовиннi Нехай загасне полум’я турбот, В таемнiм шелестi i шепотi невпиннiм Є щастя для таких, як ти, iстот… А вчора – мов у снi (навколо жовтий жовтень, І сон землi й мережаний туман…) Учора над кущем засохлим i пожовклим Я вчула ясно пахощi троянд… ІІІ Сьогоднi голуби моi тривожнi Кружляють у осiнньому танку… Ти – тiльки випадковий подорожнiй На запашнiм, заквiтчанiм шляху… Чи крук там очи виклював у трупа, Тi очи, що цiловано не раз, Чи так напитися схотiли спраглi губи З криницi болю, з джерела образ. Так дiвчина над лiсовим струмочком, На мостом перекинутiй вербi, Спiвае тихим, тьмяним голосочком Про сокола, що горлицю любив… А потiм схилиться i жалiбно заплаче, Що папороть у гаi не цвiла, Що чорний крук над трупом знову кряче, Що синi очи стали мов зi скла — І прийде випадковий подорожнiй, Немов би чув, неначе знав усе, І в подарунок чистий i порожнiй Їй зайвину весни своеi принесе… IV Так сталося… Порожня i велична І знов холоне чорная земля, І на скрижалях мудрих i одвiчних Вам присуд пишеться, спустошенi поля. Ти хочеш знати, як чуже сумлiння Керуе в мороцi i зрячим, i слiпим; Се тiльки так: в непевнiм шумовиннi Скоритися промiнням золотим… Ти хочеш знати, як у лютiм герцi Вбиваеться прекрасне й молоде; Се тiльки так: твое розбите серце Знов золотою квiткою цвiте… Ти хочеш знать, як тьмянi мертвi фарби Живуть i дихають вiд дотику митця, Се тiльки так: сховай нетлiннi скарби, Пий трунок самоти в коханнi до кiнця. Так сталося… В утомi без змагання Ще раз скорилася покривджена земля… Ти хочеш знать, як губиться кохання? Се вiчна радiсть для таких, як я. V Колись у день, як сонцю буйну славу Гули чмелi у квiтах запашних, — Я лугом йшла… його достиглi трави Аж до рамен торкалися моiх… Я лугом йшла… А в небi вiчна змiна, А в небi оргiя перлинно-бiлих хмар, Купайлiв день в одвiчнiм шумовиннi Заносив нiж i готував удар. А в тiлi i в душi така блискуча повня, Така нестерпна сили зайвина, І так хотiлося: на бiлiм щастя човнi з уст гранатових отруту пить до дна… І думалось……. ось-ось за поворотом стрiну, Пiдiйде зараз той, хто все життя чекав… Нiкого навкруги… лиш вiчна в небi змiна Та море роменцiв в зеленiм морi трав… Жила… i плутала барвистими стежками, Але навiки привидом моiм Лишилось поле з бiлими квiтками Та вiчна змiна в небi голубiм… Рондель Вони пiшли вiд нас, крилатi кораблi, Вони пiшли вiд нас в далеке море Сходу, Так само променi вогнем фарбують воду І хвиля горнеться до чорноi землi. Також пливуть хмарки, як i колись пливли, І на зрадливий мент мiняють срiбну вроду… Вони пiшли вiд нас, крилатi кораблi, Вони пiшли вiд нас в далеке море Сходу. Так знову ми сами… Самотнi, як були… Хай стрiнуть на шляху i бурю, i негоду, — Нiщо не зупинить iх радiсного льоту! Вперед же, свiтла i надii кораблi! Вони пiшли вiд нас, крилатi кораблi. «Коли умирали, то бачили очи рушниць…» Коли умирали, то бачили очи рушниць, Мов черепа мертвi очи… А потiм лежали… лежали в травi горiлиць, І вiтер рвав струни холодноi ночi… Коли вони вмерли – нечутно i тихо пройшли, Невиннi молитви шептали поблiдлi вуста, А ранкове сонце осяяло купу землi, І чорную тiнь Вартового – нiмого хреста… А поруч смiялись волошки в травi на межi, І ранок справляв свое буйнее свято… Розп’ятий! Ти бачиш? Ти чуеш? Прийди! Поможи! Розп’ятий! На конi вороному Вiн проiхав повз мене на конi вороному… Гинув вечiр нечутний в обiймах зелених, В буйних травах губилася стежка додому… На конi вороному повз мене… На конi вороному… повз мене… Без думок до плетня притулилась грудями… Пiд стальовим копитом шляхи не курились. Спали верби приспанi сутiнкiв пiснями… Без думок до плетня прихилилась… Коло обрiю вежi не знали спочинку… Чи то сонце в очах запалило пожежу? Чи то бог молодий, чи просто людина? Коло обрiю мури i вежi… Вiн проiхав i зник на конi вороному… В росах трави заплаканi буйно-зеленi… Сонна стежка покликала тихо додому… На конi вороному… повз мене… Купальськi трави Я не забуду, як ви спiвали, Зеленi трави в Купайлин день! Було повiтря у день Купайли Все золотее вiд iх пiсень… Що ви робили цiеi ночi? Куди дивились, що ви – такi? Яке це диво вiдбили очи, Такi прекраснi, такi палкi?.. Я за рiкою вже нас стрiчало Привiтом мiсто у злотi бань… Повстаньте, люди, у день Купайли! Прокинься, мiсто, в пiснях повстань! Пам’ятi Єсенiна «До свиданья, друг мой, до свиданья»     (З передсмертного вiрша Єсенiна) Написав: – До побачення, друже! — Це останнiй вихiд зi сцени… І ось в газетах, в калюжах Загримiли: Сергiй Єсенiн! Хтось напевне матиме спокiй, Пiде в завтра, в позавтра i далi… Це i все. Скандалiст синьоокий Свiй останнiй скандал одскандалив… Не в московських вулицях хитрих, Як гадав, умерти судилось, По яких ходив у цилiндрi, Щоб овес в нiм носити кобилам… Не в шинку знайомiм i буйнiм, Де було так бездумно жити, – Де з бандитами – питво отруйне, Де повiям – поезiй квiти. Нi, покликало iнше мiсце, Щоб зiрвати останне з губ цих, — П’яниць i кокаiнiстiв, Божевiльних i самозгубцiв… І слова, божевiльнi вiд крови, …Тiльки кров’ю рука напише: «В цьому свiтi вмирати не ново, Але й жити теж не новiше…» І твое рязанське колосся У кривавiй одбилось калюжi… Синьоокий, злотоволосий, Прощавай… До побачення, друже! «Днi летять, як зграя журавлiв…» Днi летять, як зграя журавлiв, Гострим кутом дивляться вперед… Бур’янами п’ють вуста землi Запашних дощiв прозорий мед. Лiто-молодиця iз серпом З жнив вертае в голубу сутiнь… Рук смуглявих втомлений валом, І стрункого стану довга тiнь… Лiто-молодице молода! У задумi на плетiнь схились; Нерухома у ставку вода Не колише ряски сонних слiв… Слухай, лiто, золотi слова, Повня сил i щастя навкруги!.. Що тобi i як тобi спiвать Мушу я вiд повнi i снаги? Соняшник на захiд аiр втопив, У вогняне коло свiй привiт… Хто тебе i як тебе навчив Так сприймати журавлиний лiт? Завтра зранку – знову на жнива, І тебе пiзнають колоски… Слухай, лiто, золотi слова, Повня сил i щастя навкруги!.. В день святого Юрiя Не менi, не менi судилося Сiять мак на твоiх полях… Ой, Пречистая Дiво, змилуйся, Пом’яни в своiх молитвах… В день святого весняного Юрiя До криницi по воду йшла… Божевiльною бiлою бурею За криницею вишня цвiла… Мiлiони прозорих метеликiв Прославляли життя i смерть… Запашних мiлiони келихiв П’яним медом наповненi вщерть… І стояла у снi пiд криницею, Снила нiжно весняним сном, Причастилась весни таемницею, Золотим весняним вином. І було наче зоряна нiч вино, Помутились думки моi… Тiльки чую: – Хороша дiвчино! — Гей, коня мого напоi… Подивилась, а поруч стомлений Бiлий кiнь, як птиця тремтiв… А на ньому хтось соняшним променем В бiло-злотнiм убраннi горiв… Ой навiщо я подивилася? Чарiвний бiло-злотний птах… Не менi, не менi судилося Сiять мак на твоiх полях. Се ж його променястi кучерi Я тримала в своiх руках, Як тугим перевеслом мучила Хвилю золота в пишних снопах… Чи не його се очи вдосвiта Я угледiла в небi колись, Коли свiтлими росами хтось ридав, Схiд мережив брилянтом слiз?.. Се ж для його убрання пишного Золотило сонце снiги, Гаптувало мiж бiлою вишнею Самоцвiти своi дорогi… Се ж його червоними маками Усмiхалися влiтку уста… І крижанi крапельки плакали, І дзеркалилась в цебрах вода… Та навколо святого Юрiя Бiлим сяйвом вились пелюстки… Божевiльною бiлою бурею Танцювали своi танки… Напувала коня похилого, Помутилося все в ту мить… І спитала вершника бiлого: Може б в хату зайшов спочить? Усмiхнувся… На тлi зеленого Золотою гадючкою спис… – Чи нема на вiйнi нареченого? Ти за нього менi молись… У нестямi до нiг схилилася, Розтопила душу в сльозах… Не менi, не менi судилося Сiять мак на твоiх полях… Тупнув кiнь i знялася курява, Закрутився далеко шлях… Зникли очи святого Юрiя, Чарiвний бiло-злотний птах… І, цiлуючи бiлий слiд його, Проридала душа свiй грiх… Ой навiщо до раю свiтлого Вводиш, Боже, вродливих святих? «О, вокзали, тривожнi вокзали…» О, вокзали, тривожнi вокзали! Перехрестя мого життя! Із проклятого вчора сигнали В таемничий морок летять… Уночi тут невтомно клекочуть Переплiвшись бажання глухi, Тут сп’ялися у безвiсть очи — Пiвнiч – пiвдень! Захiд i схiд! Як мiй радiсний, мiй невiрний, Неминучий мiй шлях перейти? Там мiй поiзд, як звiр покiрний, На двадцятiй чекае путi… Що це – втеча? Любов? Шукання? І куди я, куди в туман? Де зустрiне мене востанне Хмiль солодкий моiх оман? Чи за муром забутих станцiй У задушливiм, млоснiм снi, У потворнiм розмаянiм танцi Замаячать байдужi днi? Чи в iмлi столиць галасливих В мерехтiннi нiчних лiхтарiв? Я – не впiймана, я – щаслива Не лiчитиму тижнiв i днiв? Знаю, знаю – i в щастi i в зрадi Я почую далекий гудок, Знов i знов у химернiй принадi Похитнеться упевнений крок… Знов i знов схiд i захiд назустрiч! Пiвнiч – пiвдень – обiйми менi! Знов i знов у чарiвному люстрi Я побачу сигнальнi вогнi… І шляхiв менi буде замало, Щоб розвiять страшне небуття… О, вокзали, тривожнi вокзали, Перехрестя мого життя! Пiски В. К. Пiски-пiски… До обрiю й за обрiй Простягся iх слiпучий перелив… Тут дух пустель – тривожний i недобрий На мить одну проклятий лiт спинив… Вiйнув… та все ж наперекiр намовi Землi неплiдний дар дано в ту мить: Тут чебрецю й безсмертникiв шовкових Вибагливi прослались килими… І тут життя в задушливих обiймах, У фiалково-жовтих островках Чекае першого, хто руку здiйме, Через пiски проклавши ближчий шлях… І я iду… Тяжка моя дорога… Так обгорнув пекучий сонця сум! В пiсках гарячих тонуть босi ноги, І в’януть очи вiд сипучих дум… І зрадницьки зриваю я в утомi Життя пiскiв – задуманий чебрець, І пахощi забутi, – а знайомi Мов трiпотiння голубих крилець… І мрiють i зникають знов примари, Зринаючи у золотих пiсках: Мое блукання, невблаганна кара, Моя любов, мов той чебрець цупка! І так iду… i так iзнов блукаю, Бо знаю: не про мене битий шлях… До обрiю й за обрiем без краю Мое життя i голос мiй в пiсках! «Слiзки дощу на листочках…» Слiзки дощу на листочках, Крапельки суму весняного… Десь на вустах у куточках Стiльки спокою незнаного… Грiм по ярах десь розбитий, Хмари розбiглись ридаючи… Будем як всесвiту дiти, Вiльну грозу прославляючи! Сонце промiннями скосить Квiти тремтячi вiд iскорок… Прийде й до нас наша осiнь І без громiв i без блискавок… «Я нi з ким не пiду до пивницi…» Я нi з ким не пiду до пивницi, Де пляшки наче очи медуз, І нiкому в диму не присниться Хижий усмiх фарбованих уст. І нiхто, i нiхто у мiй келих Бурштинових хвилин не налле, І нiкому мiй голос веселий І нiкому горiння мое… А коли у задумi вечiрнiй Розгойдаеться кожний лiхтар, — Замаячать у хаосi тiнi, Наче тiнi потворних примар… І мiж ними химерною тiнню Промайну зачарована я, І нiкому привiту не кине Золотая утома моя. Микола Мiнько Народився 9 березня 1902 р. в селi Минкiвка, тепер Валкiвського району Харкiвськоi областi, в родинi залiзничного службовця. У 1918–1921 рр. навчався в Катеринославськiй украiнськiй гiмназii. 17-рiчним юнаком у липнi 1919-го Мiнько вступив до повстанського загону Трифона Гладченка (1891–1920), який боровся проти Денiкiна i пiдписувався «заступником отамана козачих повстанських вiйськ». Гладченка вдалося чекiстам упiймати i розстрiляти. А Мiнько у 1920 р. став членом украiнськоi молодiжноi органiзацii «Юнацька спiлка», яка була створена на противагу комсомолу. З 1921 р. М. Мiнько вчителював на Вiнниччинi, перебував в армii. Тодi ж i почав писати. Перша повiсть «Манiвцями» з’явилася у часописi «Червоний Шлях» (1927, № 2). Через три роки ii розгромила критика, розцiнивши як «наклеп на ГПУ». Протягом 1920—1930-х рр. М. Мiнько написав кiлька десяткiв оповiдань. Та не щастило йому з бiльшими творами. Роман «Виселок у пилу» (1931) було вилучено як «шкiдливий» i «наклепницький». Письменник пробуе написати щось на догоду владi, i таким чином з’являеться слабенька повiсть для дiтей «Кокусники» (1931), але i ii громить критика. Вiн починае писати роман, присвячений колгоспному будiвництву, але кидае, зрозумiвши, що рiч вийде бездарною. Увесь цей час М. Мiнько працюе в редколегii днiпропетровського журналу «Зоря». У 1937 р. настае пiк цькування письменникiв. Мiнька звинувачують у наклепах на советську дiйснiсть, називають «замаскованим нацiоналiстом»: «Зате контрреволюцiйних пасквiлiв на нашу дiйснiсть, на меч пролетарськоi диктатури, на нацiональну полiтику партii в „лiтературних працях“ Мiнька чимало. Такими „працями“ вiн увiйшов в лiтературу i набув в часи ткачукiвщини i ефремовщини славу письменника, що подае надii, iншими словами, надiйного зброеносця буржуазно-нацiоналiстичноi агентури фашизму», – писала обласна газета «Зоря» 9 вересня 1937 р., маючи на увазi Івана Ткачука, редактора журналу «Зоря», i професора Петра Єфремова, який друкувався у часописi. Письменника арештували 25 жовтня 1937 р. Пiд час слiдства його катували, вимагали зiзнання в приналежностi до украiнськоi нацiоналiстичноi терористичноi органiзацii. «Письменник Мiнько мужньо тримався на допитах», – пише дослiдник Микола Чабан. – Про це свiдчить акт у його справi, складений оперуповноваженим НКВД Д. Платоновим 8 грудня 1937 р.: «В процессе допроса обвиняемого Минько Николая Григорьевича последний держал себя вызывающе. Клеветнически заявил, что он раньше думал, что те, кто попадают в НКВД, являются действительно врагами, теперь он убедился, что НКВД арестовывает напрасно безвинных людей, так же, как и он арестован напрасно». Опiр нiчого не дав. 15 грудня М. Мiнька розстрiляли. Через мiсяць заарештували i його дружину, поетесу Олену Шпоту, яка пiвтора роки провела у в’язницi. У лютому 1943 р. вона трагiчно загинула пiд час авiанальоту советськоi авiацii. Бантина Орехта колючою бородою лiг Ганнi на груди, а залiзною рукою притягнув до себе за стан. Ганна слухняно притулилася, та коли вiд вiтру стукнула кватирка, встати хотiла. За руку Орехта: – Хай. Чорт з ним… Кватирка знову стукнула, а Ганна лежала. Увечерi Орехта – iнший. Твердий, мовчить бiльше. Це тому, що робив, як кiнь в степу (жнива). А вночi з Ганною. Кличе щось. Ганна ж удень по хазяйству. Корова. Обiд. Мало хiба бабi роботи? А Орехта все неспокiйний. Через те й завелося так. Лежала покiрно i мовчки, а Орехта колов дротяною бородою груди i стискував так, що хрускотiло в поперецi. Вiтер дмухнув – знову хотiла встати, але встала тiльки тодi, коли чоловiк сам потяг з лiжка за плече, пустив. Встала, зачинила i знову лягла. Шорсткою рукою Орехта по нозi погладив, литку стис. Губами в губи. А Ганна боялася сьогоднi Орехти. Пiсля того, як вiн казав, приглядалася нишком до його рухiв, ловила слова i мiркувала. Сама ж збентежена, як нiч глупа, пострiлом. Хрусне трiска – страшнiше. Тиша – страшно. Голосу хочеться. Клала кирпичi в купи. Дитинi, що носила, казку складала. Купа тут, а кирпичi по двору. Ходити – мрiяти. А сама. Все в головi: «Ладки, ладусi». А воно, як живе, рученятами. Кирпичi кладуться рiвнiше. – Сорока-бiлобока на припiчку сидiла… Сонце не пече дуже. Немае сонця. В поперецi не ломить. – Цьому дала, цьому дала… А цьому не дала. А то ще коза. Ухватила кленовий листочок, тiлько пила, тiлько й iла. Саме вгадувала чи хлопець, чи дiвчина. Коли Орехта з-за клунi несподiвано. Глянув на ноги червонi, пужалном на живота показав. Торкнув так, наче на стiнцi показував що. – Щоб не було цього… – сказав. А Ганна не знала, чи засмiятися, чи нi. Може, жартуе Орехта. Пужалном же до живота. – Чуеш? – спитав i пiшов. Кольнуло всерединi, хтось смиконув i погналися сполоханi думки. Живiт помiтив Орехта ще мiсяць тому, та мовчав усе. Вгадувала – чи радiе чи нi, мучилася, а тепер зразу випалив. Вдачу ж чоловiкову знала. За волосся смиконе – тiльки скривиться, в руках тiпаеться, дужою рукою звалить на лiжко, вдаре важко як об снiп. Вдень це. А вночi обгорне тiлом волосатим, обнiме, бороду на груди покладе, вiзьме, наче вишню зiрве. Ганна лежала так, щоб не випинався живiт. Орехтi щоб не нагадувати. Щокою терлася об бороду, але Орехта взяв та й поклав руку прямо на живiт. Затремтiла. Вкрала подих. Холодними губами поцiлувала Орехтину руку. – Спи, Орехто… Спи… Вставати рано, – прошепотiла тихо, а сама не знала, що сказати ще. – Спи… Ну… Орехта надушив на живiт так, що болiло. – Коли робитимеш?.. – спитав. – Що коли? – Щоб не було. – Навiщо?.. – притулилася близько, шию Орехтину рукою обвила, голову до грудей притулила. – Пiзно вже… Вже не можна… Кинь… – Шпилькою або як-небудь. Сашка нагуляла он, з бантини стрибнула – i все. Оце понiмаю. Ганна тремтiла. – Замовчи… То ж Сашка… Лучче… Одсунулась од Орехти, але знову притулилась… Хай все… Хай цiлуе Орехта, тiлько хай не говоре про це… Хай! Тягнула i ссала шию. Незграбно ковтаючи смiх, навалився на Ганну i затулив щокою рота. Потiм Ганна лежала холодна, спiтнiла i перелякана. А Орехта сидiв на краю лiжка i матюкався, що вiдсирiли сiрники. Коли закурив, щось зрозумiв, захiхiкав зле, над Ганною нахилився. – Що ж ти, сволоч… Обдурювать? Щоб завтра менi пуза не було. Слиш? Пуза, говорю, щоб не було завтра. От. Ганна заплакала сама собi у темнотi, а Орехта одвернувся, лiг зручнiше боком, до жiнки спиною, бухикнув роблено голосно i з головою вкутався у лiжника. Нiч волохату i погрозливу Ганна не спала. Надвечiр, видоiвши корову, мила водою холодною ноги Ганна. Вода холодна, кринична, аж тьохкае, коли хлюпнеш. Через те ще бiльше ноги холоднi, червонi. Тiло було наче побите i трохи болiла голова. Лице жовте (нiч волохата). Коли пiдiйшла Сашка, Ганна засоромилась, бо злякалася. Думала, що Орехта, а тому живота пiдiбгала, меншим щоб був. У вiчi Орехтi не кидався б. А Сашка реготалася голосно як дурна i очима облапувала Ганнин стан. Яка Ганна! І спутався ж Орехта! Смiшно було i весело. Орехта застав у Падзегунiв у клунi. У Падзегунiв машина. У Падзегунiв Сашка бiля вiялки. На обiд iшли. Застав одну у клунi i повалив на полову. Сашка ледве вирвалася, бо день, застукати могли, а Орехта лишився з носом. Цього Сашка вголос не сказала. Вона так просто зайшла. Скучила за Ганною та й подумала: «Дай зайду». Подумала i забiгла оце… Отак… У Ганни, мабуть, новини. Балакали недовго, але Сашка таки звела на Ганниного живота. Так розiперло ii i так смiеться вiн, живiт Ганнин, що не змовчиш. І в Оришки таке. До акушерки сьогоднi ходила, у город. Ще пiде. Коли i Ганна пiде до тiеi самоi акушерки, то Сашка передасть Оришцi, щоб зайшла. Разом веселiше. Ганна слухала i запалилася. Зразу почула, що Орехта Сашку пiдiслав. Але крикнути так, щоб вигнати Сашку, не хватило сили. Пiд стукiт серця сказала: – Іди, Сашко… Не треба. Не хочу я. Зла ти… А сама сльози здержала. Солонi. Сашка засмiялася, але – нiчого не сказала. Пiшла – у вiчi одна другiй не глянули… Ганна ж вбiгла у хату i, сховавши голову у подушку, плакала довго, так, що трусилися плечi. Потiм лежала, м’яка, iз заплаканими очима, блiда. Вечiр блакитний. Цвiркун мантачкою дер об терпуг пiсню, нудну таку, як вчора. Сама. Виходило все якось по-собачому. Орехта приходив з чубом спiтнiлим, рудим, бородою дротяною, куцою, сонцем засмаженою. Мiсив Ганну i нiчого не казав. Думала, що Орехта хлопця хоче мати так, як вона, до болю хоче, як iнодi хочеться води в спеку, або живого завтрашнього дня. Тодi молилася. І як робила, i як спала. Коли тремтiла од Орехтових поцiлункiв, скандзюбившись, просила, зцiпивши зуби так, що болiли очи. Кров’ю i серцем, розумом, всiм: «Хай буде!.. Хай буде цей раз дитина. Хай вiзьметься… Хай!» Але потiм, коли живiт почало випинати – Орехта зсупив брови. Брови зсупив Орехта i не дивився вдень на Ганну. Тiльки вночi тягнув до себе. Але ж вночi не видко постатi… Тодi почала затягувати живота рушником. Трохи тiлько. Щоб не так видко. А вчора Орехта ткнув пужалном у живота i сказав: – Щоб не було цього. Сказав як вiдрубав. Коли так говорив Орехта – мусила коритися Ганна. Так само Орехта вiдрубував: – Давай iсти! – Клала на стiл хлiб. Так само Орехта вiдрубував: – Лежи… Тихо! – І мовчки лежала Ганна. А вдень чужа Ганна. Орехта вдень чужий. Мовчки все. Сiра вдень Ганна. Що з Ганни вдень, коли ноги в кiзяках i червонi. Заробиться, чорт – волосся розпатлане, пiт на мордi. Не вмиеться. Орехта йшов з комнезаму. Зупинився бiля Сашкиноi хати i патиком постукав об тин. Собака загавкав i кинувся до Орехти через тин. Викликае Сашка ходою. Коли йшла, ноги порiвнював Сашчинi та жiнчинi. Очима у вiчi пильно. – Була? – спитав. – Була, – вiдповiла, очи великими зробила. Кепкувала наче з Орехти. – Вицарапав ти собi жiнку. – Погана? – Не погана, а якась дурна. І поговорити не дала. Ха! Ха! Ну й жiнка! Хоче Орехтиного заводу оставити! – кiнцем хустки бавилася манливо. Орехта вус вкусив. – Значить, не вийшло? – спитав. Сашка солодко губу скривила i махнула рукою. Орехтi в груди вкусило. Думки чирконулись одна об одну. Мовчав i дивився на Сашку, а вона очима сiрими бiсикiв пускала. – Зайдеш увечерi? – спитав. – Коли свiтло погасне, сховаешся за клунею, може, помогти прийдеться. По-домашньому зробе сучка, коли у город не хотiла. Будеш? – Буду, – вiдповiла Сашка. Ганна боялася заговорити до Орехти. Скажи слово, коли такий вiн – по пицi лясконе. Лясконе – боляче буде, а може, нi. Дивлячись, на думцi було що. Інодi було так, що вдаре, а не болить щока. В грудях тiльки пече дуже. Плакати не вiд болю хочеться, а того, що жалко себе якось… Сама насипала iсти i сiла бiля краечка стола. Вечорiло. Хтось спутав ноги вiтром. Тому тихо. Знала, що Орехта мовчить-мовчить, а потiм скаже страшне. Скаже, у вiчi зелено як змiй гляне, не моргне. Вiзьме за руку i поведе. А вона пiде слухняно, наче коняка за поводом. Пiде i вилiзе на бантину по драбинi. (Орехта ще зранку драбину налагодив.) Очи заплюще, стрибне. А завтра не буде дитини. Може, i вдруге не буде. І може, нiколи не буде. Не буде. А тепер е. Є! Є! Жива! Є так само, як е серце в грудях, в жилах кров, мозок у головi. Є, як повне зерно в колосi, в лiто з дощами майськими соковитими, цiлющими. І стало шкода ii, як самоi себе. Хай вдарить. Ну да, хай вдарить! Боляче хай. По носi, по щоцi, все одно, може, перекипить i змовчить. Слова не скаже. Вдарить – перегорить, а вона заплаче так, що буде багато слiз солоних баб’ячого життя – муки втiха гiрка. Тодi пожалiе, може. Одсунулась, так, щоб захистити живiт, а обличчя близько до Орехти. Надувалися жилки на лобi i шиi, обличчя червонiло. Не дихала навмисне. А коли не було сили держати повiтря у грудях, iз зусиллям останнiм процiдила: – Ти нащо пiдiслав? Га?.. Орехта не чекав. Скреготнув зубами. Щелепи зцiпив, аж гульки на щоках. Що робити, не знав. Тодi Ганна пiдвела ближче обличчя i сказала голосно: – Нащо Сашку пiдiслав, питаю? Чого за спiдницями бiгаеш? Бабiй! – кинула в вiчi, а сама очима жерла. Орехтi «бабiй» – по щоцi рука мокра баб’яча. Щосили вдарив Ганну в лице. Голову Ганна – на стiл, крови каплi коралами на спiдницi полотно. За косу крутнув, головою до стола притулив мiцно. Сказав: – Смотри. Гавкатимеш, голову об пiч розвалю. Знай… З хати вийшов. Коли стемнiло, Орехта був надворi, аж поки у вiкнi не побачив свiтло. Виплакалася Ганна. У садку за клунею майнула постать, зашарудiла м’яко. Знав хто. Свиснув, тихо пiдiйшов. У темiнь. – Ти – Сашка? – Я, – пошепки, злякано. – Посидь. При Сашцi не можна було осоромитись. Увiйшов у хату, до Ганни тихо, мов звiр пiдiйшов. Ганна дивилася i вгадувала, чи жалiти йшов, чи до бантини гнати. Бо в плечах – камiнь, у вiчi не дивиться, а за руку легко взяв, м’яко, наче до лiжка вести. – Ходiм, – сказав холодно. – Куди? – спитала, хоч знала. – Ходiм, – сказав. – Куди? – спитала. – Ходiм! – ревнув. – Ляжем спати, Орехта. Ляжем, – попросила, а очи на жменю Орехтову дивляться. Руки повисли над животом. В очах жах – з глибини синiй. Скипiв. Ногою тупнув, аж стулилась Ганна. – Ходiм, говорю. Руку крутнув. На колiна стала. Ойкнула. – Болить, – простогнала. – Болить… Ой, болить же… Дужче крутнув i поволiк за собою. Тодi Ганна борсатися почала. – Не пiду. Ой, не пiду… Мамо. – Не пiдеш? Га? – Не пiду. Ногою по ногах вдарив. З сiней – батiг. Пужалном по головi, животi, ногах. Застогнала, встала, пiшла. – Дитина, моя, любая. Мамочко, моя рiдная. Ох, матiнко, якби я знала… У клунi Орехта сказав: – Лiзь по драбинi. Ганна полiзла. Орехта каганця засвiтив. – Може, злiзти… – прошепотiла. Тремтiла так, що зуби цокотiли. – Стрибай, чорт… Очi заплющила. На бантинi, нiкчемна, зiбгалась. Спiдницею голi ноги затуляючи судорожно. Стрибнула, ойкнула, на землi розпласталась, розхристана. Зiгнулась потiм, перевернувшись iз стогоном. Руки – до живота. Орехта бачив, що падала спиною. – Ну, от i все. Виплюнеш завтра. Іди. Але Ганна встати не могла. На руки пiдняв i однiс у хату. Коли увiйшла Сашка, Ганна лежала жовта iз заплющеними очима i ледве дихала. «Одсапаеться», – подумав Орехта i глянув на Сашку. Сашка, замислившись, дивилася на Ганнину голову розпатлану, i вгадувала, чи бачить ii Ганна. – Високо бантина? – спитала. – Як в клунi. – Покаж… Може, дуже високо. Коли увiйшли у клуню, Сашка рукою хотiла торкнути бантини. Орехта свiтло потушив. Рука у Сашки тремтiла. Звалив на солому. Ганна лежала у хатi жовта. Волосся злiзло на око. Живiт випинався великий. По спiдницi лазили соннi мухи. Стогiн З киiвських оповiдань Коли одного разу я побачив на Хрещатику собаку без ошийника, я витрiщив очи i зразу ж спитав себе: чи в Киевi я, чи в моему старому, сiренькому городi Валках iз дошками замiсть тротуарiв, iз скрипучими возами, схожими на тарганiв i тисячами валкiвських бджiл на базарi, бiля бергамоту, меду та житникiв. Чорт бери, я був у Киевi! «От тобi й на, – подумав я, – значить, у Киевi теж есть на вулицях собаки та ще й проти Губвиконкому…» Я дивувався й знизував плечима. Потiм я пiшов за собакою. Ясно, що собака мене не помiчав, бо бiг вiн собi повз тротуару, а я йшов мiж людьми. Думав я так: я буду йти за ним до поста мiлiцiонера; коли в Киевi дiйсно собака на вулицi – явище незвичайне, то мiлiцiонер вживатиме заходiв, щоб ii зловлено. Побачивши на розi мiлiцiонера, я зупинився i став чекати. Але мiлiцiонер байдужно глянув на пса, а пес собi повернув за рiг вулицi. – Товаришу мiлiцiонере, ви бачили – собака… побiг вулицею… – звернувся я до нього. Вiн повернув голене обличчя до мене, глянув, придивився i спочатку посмiхнувся, а потiм витяг свисток… Викрутився я тим, що я валкiвський простак i думав про Киiв, як про Париж. Тепер я знаю, що в Киевi собак на вулицях чимало. Багато iх, мабуть, i в Парижi. Трапилося так, що я опинився без кватирi. Я проблукав до двох, стомився, обрид людям, але нiде не знайшов i поганого кутка. Спочиваючи в парку, я дочитав «По огонь» Ронi Старшого. Потiм, думаючи про твiр i про кватирю, я пiшов на Інститутську. І хоч вже знав, що собаки вулицями бiгають, – здивувався знову, побачивши як цiла турма псiв, чорних, бiлих – до десятка – накинулися один на другого за суку так, що один кудлатий рудий цуцлай там i здох. Сука ж постояла, флегматично глянула на «ухажорiв», задоволено помахала хвостом i побiгла геть. Люди, махаючи руками, з гиком, свистом, реготом розiгнали псiв, а я згадав про мiлiцiонера й про Валки. Собаки заспокоiлись i побiгли за сукою. – Що ж, тьотю, собаки у вас на вулицях, га?.. – звернувся я до незнайомоi менi жiнки з кошиком. Тьотя глянула на мене чорними стомленими очима й слабким надiрваним голосом сказала: – Собаки?.. Собаки – животне царство… Що собаки… Тут не таке есть. Менi здалося, що у цiеi жiнки щось болить у грудях – такий слабкий був ii голос, – що вона нещасна, i я не хотiв ii розпитувати. Але коли я пiшов i озирнувся, щоб глянути на чуднi очи цiеi жiнки, то побачив, що вона йде за мною. – А ви що ж, собак не бачили? – спитала вона, нагнавши мене. Ми розговорилися. Жiнцi цiкаво було знати, звiдки я, чого без кватирi. Розповiвши докладно про себе, я в свою чергу розпитав про неi. Виявилося, що живе вона за Шиянiвською бiля староi дороги. Живе бiдно, заробляе тим, що ходить банити бiлизну робiтникам; п’ять карбованцiв щомiсяця вона мала за кiмнату, що ii здавала, але тепер ця кiмната вiльна. Їх – трое… власне, двое: вона та чоловiк нiби ii, iнвалiд. – Слухайте, – зрадiв я, – може, я найму цю кiмнату, можна менi глянути? Жiнка згодилася i я пiшов за нею. Шиянiвська була за печерським базаром, а провулок перетинав кiнець ii. Я вгадував, куди заверне жiнка, але щоб не випереджати ii, iшов за нею. Жiнка йшла не поспiшаючи, i iй, мабуть, було дуже важко йти, бо вона часто зупинялася, набирала в груди повiтря i брала кошик то лiвою, то правою рукою. Їй було рокiв тридцять. Чорне схудле обличчя, з великими темними очима, вражало схованим болем i було схоже на обличчя чужоземки. Тонкi, чистi пальцi наче нiчого не робили, але я згадав, що вона мие. Постать виснажена роботою. Завернула вона у ворота, обмазанi жовтою фарбою, старi, зробленi з якимсь залiзничним смаком iз казенних рейок. «Невже вона живе в цьому будинковi?» – подумав я, побачивши чепурний будинок iз цегли, вибiлений глиною, на двi кватирi. Я помилився. Жiнка увiйшла в подвiр’я, що в кiнцi його стояв мазаний сарай. Вона глянула менi в обличчя, силкуючись вловити в ньому щось, а я стояв, нiчого не розумiючи. Другоi хати в дворi не було. «Ага! Певне, вона поведе мене зараз через чорний хiд в цю бiлу хату», – знову подумав я i сказав: – Сюди, мабуть? Це ваш дiм?.. – Нi, не туди, то – чужа хата, – сказала жiнка й пiдiйшла до сараю. То була хата жiнки. Одчинивши ставню, вона силкувалася влучити якоюсь залiзною карлючкою по рейцi, що була замiсть гачка. Маленьке вiконце з латаними шибками, дверi зробили сарай схожим на хатину, але все ж це було погане житло. «Довго жити я тут i не думаю, – заспокоював я себе, – крiм цього, не можна ж судити про хату зокола». Я увiйшов у сiни. Середина халупки була дуже вбога. Кiмната була з окремими дверима, просто з сiней, бiльше схожа на кладовку. Порожня. – Я буду жити у вас приблизно з мiсяць… можна так? І коли можна, то скiльки ви вiзьмете? П’ять карбованцiв? От i чудесно… Я дав жiнцi 10 карбованцiв i сказав, що за мiсяць платню вона одержуе наперед. Як зрадiла ця жiнка! Їй до зарiзу потрiбнi були грошi. Їi чоловiк кинув лiкувати свою руку тому, що немае чим заплатити за електрику. Вона побiгла до себе в кiмнату, щоб принести менi решту грошей. Їi не було так довго, що я подумав, чи не трапилося чого з нею. Але хвилин через п’ятнадцять жiнка прийшла й висипала на стiл лишок. Я здивувався i не знав, що робити. Що це значить?! Я нiколи не одержував так багато самих мiдякiв. Це справдi були мiдяки в 1, 2 й 3 копiйки на всi 5 карбованцiв! І жодного п’ятака. «Де вона набрала цiеi мiдi? – спитав я сам себе й зразу ж зрозумiв: – Мабуть, вона торгуе насiнням, iрисами або просто собi жебракуе». Герасим звав жiнку Любиною. І менi чомусь здавалося, що це вигадане iм’я. Його ж таки справдi звали Герасимом. Од нього було дуже погане враження. Це була жорстока, з великим тiлом людина, з паралiзованою од рани – вiн був на вiйнi – рукою, з маленькими, швидкими, як у кнура, очима. Коли я вийшов, вiн уже пiдкотив маленький вiзок у сiни й поставив його так, щоб вiн не заважав ходити. Любинi вiн сказав: – Приготов чоловеку мебель… i поли, щоб под виший сорт. Во! А то кабак. І чогось менi здалося, що Герасим знущаеться над нею. Глянувши на його велике тiло, я рiшив, що коли б не рука, вiн був би портогрузчиком: може, вiн був ним до вiйни. – Хвамилiю i документи… – кинув вiн холодно менi. Я дав посвiдчення. Вiн поглянув на папiрець, на мене, на Любину й, очевидно, лишився незадоволений. Але менi було мало дiла до цього. Годинi о дев’ятiй вечора я повернувся з мiста й принiс своi речi. Герасим i Любина вже спали. Принаймнi я так гадав. Я лiг, щоб заснути, але несподiвано почув шепiт. Хтось з опаскою гукнув у темiнь: «Хома!..» – i знову змовкло. У вiкно я побачив, що Любина притулилася до людини в сорочцi без пояса. Я приглянувся й побачив, що це був не Герасим, а хтось iнший, високий, без однiеi руки. Вони пiшли в нiч. Менi снилося. Блакитна нiч. Все наче з бiрюзи. Вона, нiч, майнула швидко галереею схожих одна на одну картин. А потiм був дуже раннiй ранок. Такий молодий, сiренький i м’який як котик, – напудрений ранок. В незнайомому менi мiсцi, – воно випливло з давнього дитячого сну, – дерев’яний, вицвiлий мiст, мокрий од густоi роси. Корчань мосту пахне мокрою шальовкою. Я бiжу. Жах гонить мене; стогiн гонить як стрiла. Це не безпiдставний жах. Ах! – Це не стогiн. Я тiкаю од плачу натовпу голодних, здичавiлих людей, чорних, бородатих, з блискучими як чорне шкло очима, з тiлами мiцними й м’язистими, як тiла Нама, Нао й Фаума[8 - Персонажi роману «По вогонь» Ж. Ронi.]. «Дай огонь», – кричить менi Герасим i лице в нього як у Леопарда. Тiльки ж я не брав iхнього вогню. А жiнка бiжить за мною. І в неi одяг, чоло, очи, як у дикунки Гамлi. Така тиха хода в цiеi красунi Гамлi. І навiть тодi, коли волосатi руки улямрiв схоплять мене й ii, вона буде шепотiти, складаючи свою примiтивну молитву зорям. Але я – стрибаю з мосту. Я не вбиваюся. Як це я втрапив на траву, на скелю, що за нею паща прiрви?.. А Гамля не думае й трохи. Гамля плигае до мене. Вона летить на мене й кричить: «Тут не собаки! Не собаки! Не в собаках дiло!» От дурний, от дурний! Ти думав, що це Гамля? Це не Гамля. Хто ж це з чорними як горе очима. Очима, мокрими вiд слiз, з болем, як у лошицi, що вмирае з простреленим в собi лошам. Хто!? Хто?.. Очi Любини дивляться на мене, як двi головки чорних гадюк. Любина! «О-о-й-i-i!» Це ii несамовитий скрик рiже нiч один раз. Один раз, бо потiм вона стогне жалiбно, тонко. Я прокидаюся… Я ще не був певний того, що я дiйсно прокинувся. Коли б я не спав, я не чув би цього стогону Любини, що й досi чувся i пiк груди. Не може бути, щоб була така сильна слухова галюцинацiя. Я знаю, що увi снi бувае, нiби ти прокидаешся, а справдi спиш. Проте ясно почуваю, що очи моi торкаються холодноi теменi. З того боку, де дерев’яна стiнка, я чую стогiн, якого я ще нiколи не чув. Це був стогiн, що вражав до краю безнадiйним тоном. Хтось когось благав одним звуком i вже знав, що те, чого просить, йому не дадуть. Стогiн тонкий, як струна. Я схопився на ноги й простяг руки до стогону. Перше, на що натрапили моi руки, був стiл. Я хотiв дiйти до стiнки. Постукавши пальцем, щоб взнати, де стiнка найтонша, я занiмiв, а по тiлу посипав холодними голками мороз. Стогiн стих. Од того, що я постукав, вiн стих… Я принишк бiля стiнки. Було, мабуть, пiд ранок, бо десь коло Лаври цокотiли вози. Я став i напружено прислухався, чи не буде ще цього страшного стогону за стiною. Враз я зiдхнув так, наче з мене звалилася непосильна вага. Я посмiхнувся, я зрозумiв, що це. Це – вiтер. Менi нагадався примiтивний механiзм Еоловоi арфи, вичитаний у якомусь старому журналi. Мабуть, десь дошки, стiнка, бляха утворюють цей механiзм, що зараз приймае щонайменшi хвилi повiтря. Я заспокоiвся i лiг. Ще могло бути, що кричав пугач, або якийсь iз тих нiчних птахiв, що раптом лякають людину то плачем матерi, то холодним скигленням божевiльного, то зойком переляканоi смертю дитини. Це вiдпало. Стогiн чувся, виразно чувся не згори, а збоку, з дерев’яноi стiнки. Я згадав холодний блиск очей Герасима, його випнутi наперед щелепи, товстi губи. Вперше, коли я побачив його обличчя, воно здалося менi якимсь незвичайним. Тодi я пояснив це тим, що в нього прострелена рука, що вiн, людина з силою, мусить задовольнятися нiкчемною роботою: возити дрiбницi возиком. Але тепер я згадую рiзнi характернi риси облич усяких жорстоких деспотiв, убивць i в думцi порiвнюю iх з лицем Герасима. Я навiть перебiльшую. Товстi губи Герасима – раз, – малий рiвень розумового розвитку, «iнтелектуально нерозвинений iндивiд». Випнутi наперед щелепи – два, – жорстокiсть натури. Розрiз ока – надто малий, порiвнюючи з вiддаленням вiд одного ока до другого, й товсте перенiсся, як лоб у бугая – три. Товстi вуха, мавп’ячi руки – чотири, п’ять… Тепер я думаю: або стогiн – звук повiтря (чого вони замовкли, коли я постукав?), або Герасим проробляе екзекуцii, – можливо, вiн садист, – над своею жiнкою Любиною. Очi з виразом пригнiченоi, майже ненормальноi людини, що були в Любини, потверджували це. Аж несподiвано моi думки перервав стогiн. Вiн знову – тонкий, страшний i безпомiчний, що зразу ж викликав острах, – почувся з кiмнати. – Це Еолова арфа, – заспокоював я себе, але сам не вiрив собi. Яка в бiса Еолова арфа, коли людський стогiн. Знову притулив вухо до стiнки. Стогiн був такий тихий i складався iз таких звукiв, що я не мiг добрати, чи йде вiн iз кiмнати чи нi. Це струна, це пугач!.. Коли я силкувався знайти положення кiмнати й вiддалення од звука, де вiн починаеться, до мене, я мав такий незанотований акт. Стогiн чувся iз-за стiнки. Починався вiн наче iз землi. (Льох…) Таким слабким вiн мiг бути тодi, коли вiн далеко схований. Стогiн – тi звуки, що бувають тодi, коли людина вмирае од болю, але коли цей таки бiль не дозволяе стогнати дужче. Тут – iдiотська середина. «Коли я зараз пошкрябаю i вiн замовкне, як вперше, це буде свинство», – подумав я i, як тiльки мiг тихо, пошкрябав глину нiгтем… І стогiн щез… Я перестав шкрябати – знову почувся стогiн i враз замовк. Я чекав хвилин iз п’ять i ще раз, наче гукаючи до нього, постукав. Стогiн з’явився… Переляканий, вже нагадавши рiзнi дурницi, я постукав дужче. Стогiн дужче застогнав. Стогiн щось молив, вiн озивався до мене. Украй вимотаний цiею сигналiзацiею, я лiг, заплющив очи i обмотав голову сорочкою, щоб нiчого не чути… Уночi пройшов дощ. Дерева стояли з мокрим зеленим листям, а земля напилася води й була свiжа, як по веснi. Мокра, вона пахла травою. Я хотiв побачити Герасима, щоб побалакати з ним. Можна було поговорити й з Любиною, але менi чомусь здавалося, що сьогоднi ii не побачу. Проте не було дома Герасима. Це видко по слiдах вiд маленького возика й вiд нiг, що тягли його до ворiт. Любина пiдiйшла до мене. На ii лицi немае нi синякiв, нi шрамiв, тiльки глянула вона так, наче хотiла зрозумiти, чи не взнав я чого вночi. Я постановив iй сказати все. – Любино, з вашоi кiмнати вночi весь час було чути якийсь стогiн. Скажiть менi, що це було? Я майже не спав. Такий страшний стогiн, що менi здалося, нiби хтось конав. – Стогiн? – перепитала вона пошепки. – Я не знаю, що це… Може, це здалося так. Ви спокiйно спите?.. І вигадають же… Лице ii зблiдло, i вона помiтно хвилюеться. Вона пiднесла руку до губiв, нiби стримуючи якесь слово. – Я не знаю, що це… Що ж би це було? Хм… Вона говорила неправду. Я насмiлився сказати свою думку: – Менi чомусь здавалося, що ваш чоловiк… що Герасим бив вас… i я так i рiшив… Ви ж знаете все… Вона швидко глянула менi у вiчi й натягнуто посмiхнулася. – Нi… Герасима цю нiч дома не було. Це вже дурниця. Вона думае одурити мене. – Не було?.. Хм… Як же це? – дивуюся я i дивлюся на слiд вiд возика й Герасимових нiг. А через мить, коли я дивився на неi, ii очи дивилися на цей же слiд. Почервонiвши, вона одвернулася од мене й швидко пiшла до хати. – Нi-нi, – на хвилинку визирнула вона з дверей, – Герасима цю нiч дома не було, – майже крикнула вона. Несподiвано вона пiдiйшла до мене. Я не розумiю ii, очи в неi горять. Вона дивиться гостро, наче перевiряючи мене й каже: – Герасим цю нiч був дома… Ви нiчого не скажете йому?.. – i очи в неi гаснуть, бо сила ii надломлюеться. Враз опускаються куточки губiв. – Нi… нiчого не скажу, кажiть менi… Але говорити вона вже не може. Вона тiльки одмахуеться рукою, наче од своеi дитини, що кидае ii. У вiкно я бачив, як вона сiла на табуретку, проти вiкна, заплакала, закривши лице руками, схопилася й сховалася далi од вiкна, щоб плакати на подушцi. На роботi до третьоi я думав про свою нову кiмнату. Я не бачив нi очей, нi обличчя Хоми; вiн поки що загадкова для мене особа, але вiн симпатична людина. Чого симпатична – не знаю… Це був дуже малий вiзок; швидше для забавки дiтям, нiж для того, щоб щось возити. Вiн уже стояв бiля дверей. Колiщата, зробленi сокирою з дюймовоi дошки й оббитi бляхою, були лише трохи обмазанi в мокру зрання землю. На ньому трохи соломи, з гнiздом посерединi, наче звiдти тiльки-но встала квочка. Це од мiшкiв, макiтер, кошикiв. Менi вiдчинила Любина. – Невже ваш чоловiк возить оцим возиком? Ним багато не повезеш, – промовив я, – якийсь пуд та й годi… Важко заробити багато. Любина махнула рукою. – Який вже там заробiток. Ну, що ж вiн, одвезе корзинку яець, якийсь мiшок… Одна ж рука нiкудишня, три рани – шутки? Вимучиться – пити кортить. От i зараз… п’е… З вiкна бiлоi хати Любинi щось показуе пальцями однiеi руки й мотае головою iнвалiд. Любинi в очах блиснув вогник. Вона знизала плечима, не розумiючи його. Вiн одчинив кватирку й вона пiдiйшла до нього. Це був безрукий Хома. Увечерi я вийшов на вулицю. Мене весь час непокоiв стогiн, що чувся вночi. Я знав, що Герасим i Любина тепер удома. Я гадав, що вiн удома. Несподiвано я побачив його з якоюсь жiнкою. Вiн голосно про щось розповiдав iй своiм хрипким, як у алкоголiка голосом. Вiн був п’яний. Я не дiйшов до нього, повернув на другий бiк вулицi й чекав. Герасим повiв жiнку до своеi хатки. Вона роблено хiхiкала й пручалася. Вона не хотiла скандалу. Тодi Герасим сказав iй: – Ет, чудачка ти… йди. Що ж ти на сам делi дрофиш. Варка!.. Коли я говору, знать, ти можиш доверица. Какий такий розговор, що жiнка? Какая вона жiнка? Не, Варка… Вiн притягнув ii до себе. Вони трохи постояли нерухомо й увiйшли у ворота. Мабуть, почувши голос Герасима, Любина визирнула у вiкно, сховалася й загасила свiтло. В чорну дiрку дверей вiн штовхнув Варку й погано вилаявся на Любину. А через кiльки хвилин iз хати вибiгла Любина. Вона йшла, наче тiкаючи од чогось страшного. Я не хотiв зачiпати ii, вона ж не помiтила мене, пробiгши швидко, як чорна омана. Бiля зруйнованого будинку вона зупинилася, глянула навколо, зазирнула в кущi дрiбноi акацii i сiла в тiнi пiд стiною. Вона сидiла, поки до неi не пiдiйшов Хома. Вони лягли. Я рипнув дверима. Вийшов Герасим. Вiн був дуже п’яний i в однiй бiлизнi без сорочки. Вiн точивсь на коротких кривих ногах i вiд того живiт йому трусився, наче то був мiшок з живоi шкiри, в якому вода. – Кватирант!.. Ідiть до себе, iдiть… Де Любка?.. – враз грiзно спитав вiн. – Нема? Не нада, Варка! Слиш, Варка, вонючка ти, топай суди, – гукнув вiн i вдарив ногою об дверi. Те, що я побачив у кiмнатi, примусило мене одступити од дверей. Варка в однiй спiднiй сорочцi, розiдранiй од колiн у кiлькох мiсцях, з голими грудьми, п’яна до того, що не в силi була сидiти рiвно, грудьми лежала на шкоринках хлiба й калюжi горiлки на столi й робила руками так, наче хотiла щось пiймати в повiтрi. З кiмнати несло потом, гарячим, нечистим, аж важким повiтрям i чимось кислим. Герасим показав на неi рукою. – Варка… Ги-ги… – вiн спiймав мене за руку з намiром потягти в хату. Вiн був дужий i рука його була тверда, наче точена з кизилю, але вiн був п’яний. Менi неважко було вирвати руку. Тодi вiн став осторонь, щоб не затуляти собою дверей i показав рукою на Варку так, наче з балкону показував краевид. – Пустiть мене в мою кiмнату, – сказав я йому твердо i, подумавши, додав: – Пустiть, або я iду зараз по мiлiцiю… Я маю деякi факти… за якi вас по голiвцi не погладять… І раптом Герасим потверезiшав, вiн наче здригнувся й, нiби одсапуючись пiсля фiзичних зусиль, промовив: – Ідiть… а фактiв нiкоторих… Я тiльки шутку хотiв пустити для смiху… – Вiн пропустив мене, обережно притулившись до стiнки, наче боявся, що я торкнуся його живота. Через хвилину вiн, дико ревучи, спiвав. Закривши дверi своеi кiмнати, я почув, що спiв чувся не через дерев’яну стiнку. Крiзь неi чувся стогiн… Той самий стогiн, що був i вночi. П’яний спiв Герасима було чути крiзь дверi, що виходили надвiр. Здивований, я вибiг iз хати. Та кiмната, де живуть вони – передiлена стiною. Там двi кiмнати. В однiй iз них щось есть… Надворi, за кiлька крокiв вiд порога, мене зупинила рука Герасима. Тепер вiн був одягнений як слiд. – Моя баба спить, Любина… i ви лягайте спати собi… слиште. Од нього несло, як од розкупореноi пляшки, але я бачив – вiн силкувався володiти собою. – Пустiть… – сказав я. – Ідiть спати, – сказав вiн менi. Я знову налякав мiлiцiею. Його рука пустила мене, як залiзнi лещата. Вийшовши на вулицю, я швидко пiшов просто до Любини. У тiнi за деревами нiкого не було видко, але я знав, де вона. Любина лежала на травi, наче дiвча, й плакала. Голова ii була на колiнах Хоми. Вони злякалися мене. Вона стулила плечi, i все тiло ii наче чекало, що ось-ось хтось вдарить по ньому нагаем. Але Хома ворухнувся. Враз вiн дико захрипiв i пiдвiвся. Я бачив, як метнувся його порожнiй рукав того, що вiн розмахнувся здоровою рукою. В цiй руцi був камiнь. Я одскочив убiк. – Це не Герасим… Чорт… Чужий. Любина встала, очи ii блищали, як чорнi краплi. Хома притулив ii до себе. Я чув, як колотилося йому серце. Вiн, плутаючись, неслухняними словами розказував менi, що думав, нiби я – Герасим. Хома хотiв розсадити голову Герасимовi цiею штукою. Ще одна секунда й вiн пустив би камiнь менi на череп, бо вiн думав, що за Любиною прийшов Герасим. Тепер вiн навiть пiзнае мене i дуже радий, що череп цiлий. Хома хоче забрати Любину – й завтра вона вже не Герасимова. А зараз у нього ця штука, бо вiчно той гад, пiсля Варки i всякоi сволочi, шукае Любину, а Хому одгонить, як голодну собаку. І слухаеться Хома i йде, як слухняний пес, бо у Герасима як-не-як – двi руки, а в Хоми – ось що. Вiн мотнув порожнiм рукавом сорочки й ковтнув бiль. Чогось було шкода цього гiганта з дитячою душею. Вiн менi подобався. Я взяв те, що вiн держав у руцi. Це був важкий, фунтiв у сiм-десять, гострий шматок якоiсь породи, вродi залiзноi руди. – На, дура, на – монатки… Провалювай, хi-хi… i не появляйся. Чортовi собаки. Герасим цинiчно смiеться, i цей смiх котиться в пiтьмi, як важкi свинцевi кульки. Менi хочеться встати, повалити його, звернути йому шию як воловi i бити прямо по мордi. Вiн стоiть кiлька хвилин, аж поки щезають на вулицi лайливi слова ображеноi Варки. Потiм на вулицю iде й вiн. Вiн точиться, балакае з собою. Його хода i вiн сам нагадують орангутанга. Хтось легко сiпае мене за сорочку. Розплющивши очи, я побачив Любину. Це вона будила мене на роботу. – Вставайте… Вставайте… Герасима ще не було з ночi. Вона говорить це з радiстю в очах. Але через хвилину – очи ii так само чорнi i ховають все наче завiса. Цi слова, незнайомий менi вогник в очах, i те, що вона будить мене – примушують чекати чогось од Любини. Через хвилину – я у сiнях. Надворi був Хома. Вiн радий, але в кишенi в нього грудка руди. На вусах, бородi такого ж кольору, як i ця порода, – проста одверта посмiшка. Герасима не буде днiв зо три; тепер вiн п’е. А тим часом вiн забирае все Любинине й тiкае з нею. Любина буде його жiнкою. І знову – щаслива посмiшка на все лице. Так посмiхаються люди, що не ховають своiх переживань. Герасимовi вона була за жiнку не по закону, бо жiнка в нього есть… – Єсть?! – здивувався я. – Значить, Любина не жiнка? Варка?.. Любина потягнула мене за рукав. – Нi, не Варка… – говорить вона менi, й губи ii тремтять… – Ви кинули б кватирю i Герасим би замучив мене. Ви гляньте… – тут вона не в силi сказати й слова. Мовчки, швидко розстiбнула гудзики на блузцi й показала плече, вкрите синяками. Ураз вона заплакала. Хома пiдiйшов, хотiв узяти за руку, але лише махнув жменею. – Брось ти… от охота… Ну брось, Люб… Чудачка: смiяця тепер, а вона – сльози… Ех ти… – Гляньте, дивiться, – сказала вона ще раз i закотила рукав на однiй руцi. Вся рука була в синяках. – Так все тiло… Що ж це – пустяки?.. Любина повела мене в свою кiмнату. Я не помилився: там були дверi в другу кiмнату. Вона одчинила iх. Я нiчого не бачив, але вже вiдчував, що там щось страшне. Було зовсiм темно. Несло прiлою соломою, кислим немитим тiлом, брудною, нiколи не митою одежею. У кутку щось сидiло на соломi й стогнало. Я ще не мiг нiчого побачити. Що це? В кiмнатi, схожiй на порожнiй ящик, не було вiкна. Любина широко одкрила дверi. Снiп слабкого свiтла впав на куток, але його було досить, щоб побачити все. Я зупинився й захолов. Я хотiв тiкати, але хвилину не мiг нi сказати слова, нi рухатись. Там на соломi сидiла людина, жiнка, схожа на великого павука… Це був один iз тих феноменiв, про яких я чув, але яких нiколи не бачив. Голова цiеi жiнки була завбiльшки з велику картоплину, довгобраза з поколупаним жовтим обличчям, як у горбатих. Вона вся важила, мабуть, не бiльше як двадцять фунтiв, i все тiло, од шиi до нiг, не переважало однiеi чвертки аршина. Сидiла вона нерухомо, трохи звiсивши набiк голову – вона наче не могла вдержати ii рiвно – й дивилася вниз. І бiльш усього мене здивували руки. Вони за розмiром мали нормальнi долонi й пальцi, тiльки одна, лiва, була в кровi. І ця нормальнiсть iх до гидкого не в’язалася з розмiром павукового тiла. Вiд плiч же тяглися не руки, а якiсь кiстки, обтягнутi в шкiру прутики. Вони були довгi, як у павука-косарика. Такi ж непотрiбно довгi були й ноги. Держала вона iх, як луговий коник. Павук глянув на мене й простягнув руку, щоб я щось дав. На обличчi був вираз абсолютноi безнадiйностi. Другу закривавлену руку жiнка держала на колiнi. Я щось хотiв спитати, але Любина швидко потягла мене геть. – Це його жiнка… У нього документи на неi… Вiнчанi у церквi… Любина була блiда й розповiдала коротко. Вiн возив ii на базар i збирав багато грошей. Грошi пропивае. Мотьцi – так звали калiку – давали багато. Нiхто не пропустить, коли не злякаеться. Любина ж племiнниця йому… Але це не вдержало Герасима. Одного разу вiн зборов ii i потiм жив з нею весь час. – Ця Мотька балакати не може, ходити не може. Вiн запре ii з очей, дасть води, сухарикiв, хлiба житнього, а вона й стогне. – Але вона думае? Думати вона може? – спитав я. – Думати?.. Не знаю… Мабуть, вона думае, – скiнчила про Герасимову жiнку Любина. Хома дивився в землю. Враз вiн сказав: – Звер Герасим… Несовiсно вiн живе з цiеi калiчки. Кров! Ви думаете, чого кров? Шкiра на руцi заростае, а вiн обмотае полотном, воно присохне; тодi вiн i оддере, оддере, бо з кров’ю страшнiше… Кiмната бородатого Чижика І За Бессарабкою, бiля кам’яного муру, жовтого, старого, збудованого з дрiбних цеглин; бiля маленькоi кривобокоi хатки одноногого Мелентiя есть будинок Лiдii Вiкторiвни з дверима на вулицю з одного боку i в садок – iз другого. Бiля залiзних ворiт фiртку одiрвано невiдомо коли, i вона стоiть пiд капiтальною стiною сусiднього, двоповерхового будинку лiкаря Шварца, нiби одсуваючись од великоi купи грудок битоi цегли недорозiбраного фундаменту. На мiсцi грудок був також двоповерховий будинок, але вже не Лiдii Вiкторiвни, а Інни Ричардiвни, дочки ii, що колись була вийшла замiж за художника Данила Васильовича Шидловського. Цей, невiдомий широким колам, художник умер, лишивши жiнцi двоповерховий будинок i дитину – хлопчика. – Ми зробимо так, – сказала тодi Інна Ричардiвна. – Його ми назвемо Тарасом, а коли буде дiвчина, то ii назвемо Лiдою… хай ii iм’я буде жити в твою честь… Ти в нас найбiльша, найцiннiша i ми з Даньою знаемо, що значить ти… що значить мати. По цих словах Інна Ричардiвна заплакала i притулилася до матерi; заплакала й Лiдiя Вiкторiвна i трохи неясно, але так, що зрозумiли й Інна Ричардiвна i Данило Васильович, обiцяла одписати на Тарасика другий будинок i садок, а коли вмиратиме i коли до того часу Бог подаруе дiвчину, то вже на ii iм’я i на Інночку одпише вона всi чотири сотнi i п’ятдесят десятин землi з сiнокосом, лiсом i лiщиною, що в Канiвському повiтi. Данило Васильович в знак найбiльшоi поваги, любовi й щиростi родинних почувань поцiлував мопса Рафаеля, якого в iнших умовах штовхав носком у бiк, до грудей своiх притулив голови дочки й матерi, поцiлував спершу руку Лiдii Вiкторiвни, потiм – сиве волосся, а вже за цим – жiнку спокiйним поцiлунком у лоба. Проробивши все це, вiн запер дверi, витяг пляшку «Мадери» i всi вони випили по разу зi старовинних зелених бокалiв. – З цього дня, – розповiдав менi й Чижиковi Мелентiй, – посунуло лихо за лихом на цей дiм. Почалося з мопса Рафаеля. Цей статечний собака захворiв на другий же день. Через тиждень, на очах у всiх, вiн здох. Це була середа. Лiдiя Вiкторiвна впала непритомна. Інна Ричардiвна зблiдла i за допомогою Мелентiя пiдiслала пiд тiло мопса чисту простиню, а Данило Васильович метнувся до професора Ветеринарного Інституту… Та що мiг зробити хоч би й професор? Нiчогiсiнько. – Професоре, ви пiзно прийшли; тепер медицина безсила… – продекламувала, слiдкуючи за матiр’ю, Інна Ричардiвна. Чоловiк ii дав професоровi двi троячки i промовив: – Я, власне, бачив, як вiн здихав, а вийшло, що ми спiзнилися, – подумав трохи Данило Васильович i замислено додав: – Я, власне, думав, що вiн здихае, а виявляеться, вiн здох. Чорт його знае, як воно вийшло. Але тут, iз криком «Не здох, а вмер», Лiдiя Вiкторiвна впала на канапку, вкриту перським килимом, i ледве не вмерла. Пiднялося таке, що Мелентiй втiк. Інна Ричардiвна з домашньоi аптечки принесла камiнець од мiгренi, валер’янових капель i нашатирного спирту; все це вона всунула в руки розгубленому Даниловi Васильовичу, сама прожогом вибiгла до спальнi, щiльно-щiльно зачинила за собою дверi й заридала… Пiсля слiз була всiм радiсть, а пiсля радости – знову сльози. Радiсть i горе чергуються в життi. Знала Лiдiя Вiкторiвна це i тому боялася i радости великоi, i горя великого. Загалом вийшло так: у середу 14-го липня 1916-го року рiвно о 12-й годинi дня всiею сiм’ею в присутностi i найближчiй участi Мелентiя було в садку пiд старим волоським горiхом поховано Рафаеля. В середу через тиждень Данило Васильович привiв тiльки-но куплених, бiлих як снiг шпiцiв Буца i Вегу, сина й матiр, а Мелентiй у цей таки день привiз iз Днiпра велику каменюку на пам’ятник Рафаелевi, що вибирати ii iздила сама Лiдiя Вiкторiвна. Ще через тиждень i знову у середу от розриву серця вмер Данило Васильович Шидловський. І його також було поховано в садку. В садку мiж двома каштанами. Вiдтодi тихими, сумними днями, пiд вечiр у свято, Лiдiя Вiкторiвна вбираеться в бiлу або навпаки, зовсiм чорну одежу, пiде в садок, посидить то на каменi над Рафаелем, то на лавi бiля могили Данила Васильовича. Вiдтодi середа – нещасний, проклятий день. Не дурно в середу збираються члени партii комунiстiв. Лiдiя Вiкторiвна в середу не починае тепер анiякоi роботи; не радить ii починати й Іннi Ричардiвнi i всiм добрим людям. У середу, наприклад, Інна Ричардiвна не купае Тарасика, не ходе на бiржу працi, не продае букiнiстовi книжок. Ми, я i Чижик, демобiлiзувалися восени. Я досi пам’ятаю кожне перше число мiсяця, коли ми з «каптьорки» брали Чижикову, або мою, порцiю хлiба за мiсяць (нам вистачало на день однiеi порцii), несли його на Бессарабку, продавали, купували удвiчi дорожче бiлий сьогоднi спечений i iли його з молоком. Там ми познайомились iз Мелентiем. Тепер вiн був сторожем не на чотири будинки, як колись, а на всю вулицю. Але толку з роботи було мало. Мусив Мелентiй скуповувати у червоноармiйцiв хлiб та робити квас. Майже завжди хлiб у нас купляв вiн, бо найдешевше продавали ми. А восени Мелентiй за п’ять карбованцiв, як знайомим, обiцяв нам знайти кiмнату. Мелентiй не одурив. Через два тижнi ми жили в Лiдii Вiкторiвни. Прожили ми з Чижиком там три мiсяцi, але за цi мiсяцi ми всi так остогидли один одному, що iнодi не балакали днями. Чижик мав дурну звичку сердитися за дрiбницi. Про Інну Ричардiвну можна розповiсти багато дуже цiкавого. Те, чого не бачив сам, я знаю з оповiдань Лiдii Вiкторiвни та Інни Ричардiвни. І та i друга люблять побалакати про минуле. Багато не менше цiкавого встиг побачити i я сам, уже живучи на кватирi в цих чудних хазяйок разом iз Чижиком. Цей гiгант, що в 24 роки мав розкiшну русяву бороду, схожу на бороду капiтана Гранта, тiло лiтом кольору мiдi й мiцнi м’язи, як у борця, в останнi днi багато перетерпiв од хазяйок. Вiн – людина спокiйна – ледве не забив Інну Ричардiвну. Одна мить i був би кiнець життю цiеi людини. Але, дякувати, мабуть, Рятуйцi, цього не трапилося. Скiнчилося все добре. II Інна Ричардiвна прокинулася бадьорою. Я пам’ятаю, як ласкаво, поривчо вона поцiлувала в бiле вухо Вегу, що сидiла на канапцi, як не по лiтах швидкою ходою пiдбiгла до Буца, схопила його за переднi ноги, пiдняла iх так, що той аж точився на заднiх лапах i тричi поцiлувала його в нiс. Цього нiколи не бувало. Цiлувала вона тiльки Вегу; Буца ж iгнорувала як пса. А сьогоднi поцiлувала Буца! – Чижику, – сказав я, – ти поглянь, якi штуки викидае Інна Ричардiвна. Вона тричi почоломкалася з Буцом. Чижик байдужно глянув у вiкно на садок i нiчого не вiдповiв. Йому немае нiякого дiла до Інни Ричардiвни. – Довго ми будемо пропадати? – спитав вiн i вставився у мене своiми сiрими очима. – Сьогоднi знову вони будуть мiшати. Осточортiло це. Я скоро буду гнати iх у шию. Я нiчого не вiдповiв Чижиковi, бо почув за дверима кроки Інни Ричардiвни. Так, це вона. Вона була в бiлому й трохи рожева чи то од пудри, чи од свiжого, ранiшнього повiтря. Очи в неi блищали; менi здавалося, що вона трохи закохано дивилася на Чижика. Ми вже знали що це. Це – ранiшнiй вiзит. Знали також, про що вона зараз скаже. Так i есть: – Я йду в уборну… – сказала вона й швидко метнулася у вихiднi дверi. Це для нас було звичайним, щоденним явищем, що уникнути його не було нiякоi можливостi через погане мiсцеположення нашоi кiмнати. Чижик, як i ранiш при такого сорту повiдомленнях, зробив на носi зморшки, неначе почув негарний дух. І таки дiйсно щоранку повторюванi цi слова викликали огиду й нiяковiсть. І сьогоднi, як щодня, ми думали, що на цьому скiнчиться ii вiзит, але ми помилились. В кiмнату ще з мокрою допiру зачесаною головою увiйшла Лiдiя Вiкторiвна. В руках у неi книжка в чорнiй обкладинцi з iнiцiалами на корiнцi. – Сьогоднi середа, Чижику? – запитала вона. – Середа, – вiдповiли ми разом. Вона забула зачинити за собою дверi i в кiмнату вбiг Буц. Скочивши на Чижикове лiжко, вiн глянув на нас своiми червоними, як у трусика, очима. – От бач, Інно, i Чижик каже, що сьогоднi середа, – сказала Лiдiя Вiкторiвна, коли та раптом зупинилася в кiмнатi, – значить, тобi не можна йти на бiржу. Інна Ричардiвна глянула на Чижика незрозумiлим для мене поглядом i промовила: – У мене якось странно коле в спинi… Мамо, Чижику, що буде, як я вмру? Ви будете, Чиж, плакати? І мати й дочка говорять дурницi, щоб почати балачку. Вони не знали, що думали ми. Тому в словах – непевнiсть. Вона збiльшилася тодi, коли Чижик одкрив вiкно, щоб побавитися з Рятуйкою – собачкою звичайнiсiнькоi породи, що ii годували задля Буцових потреб. Кiмната наша – нижче рiвня землi; лутка у вiкнi майже нарiвнi з землею. Інодi, коли дверi заперто хазяйками, – ми лазимо у вiкно, як у дверi. Лiдiя Вiкторiвна пропонуе Чижиковi книжку. – Ви таки прочитайте «Дело Бейлиса»… тодi ми будемо говорити про жидiв. Що балакати так? Прочитайте, потiм я дам вам «Сiонськi протоколи» – вiдтiля ви побачите, що таке жиди i iхня органiзацiя. Ет, що з вами балакати? Ясно – всi деталi цiеi революцii обговоренi цадиками давним-давно. Чули це? Чижик нагнувся над книжками, хоч Рятуйка всiма засобами силкуеться звернути на себе увагу. Я бачу, що шкiра йому червонiе, наче хтось потроху пiдливае в обличчя червоного. Мене трохи дивуе i тон Лiдii Вiкторiвни, i поводження дочки, й мовчанка Чижика. Вiн повинен тiкати та й годi. До дванадцятоi йому обов’язково треба вивчити по намiченому плану з математики. Години у нас розрахованi, пiсля дванадцятоi ми йдемо рубати дрова лiкаревi Шварцу, а тут цi нуднi балачки. Нiби прохаючи вибачення за якусь провину, Лiдiя Вiкторiвна звертаеться до мене: – Вони вчора сидiли вдвох страшенно пiзно i Чижиковi хотiлося почитати «Дело Бейлиса» – увесь процес. Це моя улюблена книжка, по якiй я бачу долю людей, як на долонi. Чижик нагнувся й почервонiв ще бiльше. Я побачив, що йому не дуже хотiлося, щоб Лiдiя Вiкторiвна говорила далi, i згадую, що Чижик справдi прийшов пiзно вночi. Помiчаючи, що ми вперто мовчимо, Інна Ричардiвна починае жартувати. – Ах, мамо, за вiщо тiльки цю дубину прозвано Чижиком?! Це ж личить йому, як слоновi. Уявляю, ви пiдiйшли до слона, до тушi й шепчете на вухо: «Мое ти колiбрi…» Вона глянула на нього м’якими очима й по-дитячому, що аж нiяк не личило ii лiтам, крутнулася з кiмнати. За дверима вона спiвае «Чижика»: «Випiл рюмку, випiл две, зашумело в галове…» Лiдiя Вiкторiвна Чижиковi каже: – Середа – нещасний день. Сьогоднi Інна не пiде на бiржу i я, Чижику, не хочу йти продавати книжки, бо в середу я iх не продам. Доведеться, серце, пiти вам. Ви пiдете, Чижику. Це, звичайно, не забобони, але… – Пiду, – глухо бовкнув Чижик. І вiн справдi встав, щоб iти. Весела, безтурботна, знову вбiгла Інна Ричардiвна. Вона показала нам ясна, що наче почервонiли за якусь нiч. Просто перед Чижиковим носом вона простягла своi руки, долонями вниз, i защебетала: – Подивiться. Ви бачите тут що-небудь? Тiльки добре-добре придивiться… Ну? – Руки як руки, – вiдповiв Чижик, глянувши на пальцi. Інна Ричардiвна трохи образилася. – Ну, положим… Ви нiчого не розумiете, – промовила вона вже не з таким запалом i сховала руки в кишенях спiдницi. – Гляньте ви, – простягла iх вона до мене. Я глянув на руки й нiчого не помiтив. Тонкi чистi пальцi, сухi; трохи наче порiзана мiнiятюрним рiзцем, вкрита зморшками шкiра, з синiми жилками; пiдрiзанi, дуже куцi нiгтi. Рука, колись викохана, рука, що ii не роз’iдало мило, сода, лiтепло, що не мила пiдлогу, не держала сокири, пилки, лопати. – Я не бачу нiчого. Що таке? – Як же ви нiчого не бачите?.. Ну гляньте ще раз. Я знову глянув. І знову, нiчого не розумiючи, стис плечима. – Чижику, пригляньтеся краще. Це мае величезне значення. Майже разом ми промовили: – Руки як руки… І лише встигли ми це сказати, як Інна Ричардiвна нервово скрутила нам двi «комбiнацii» й, демонстративно гримнувши дверима, вискочила од нас геть у свою кватирю. А звiдти виглянула перелякана голова Лiдii Вiкторiвни, похиталася на жовтiй, наче не вимитiй вiд крону шиi, з докором глянула на Чижика i сховалася. – У чому справа? – спитав я Чижика. Чижик нiчого не вiдповiв, бо сам нiчого не розумiв. Але враз вiн пiдвiвся. – Нi, це свинство, – спокiйно, нiби доводячи менi, почав вiн, – ти тiльки зрозумiй: вчора ця нахаба продержала мене до 12 години ночi i розповiдала про медовий мiсяць, Кавказ, голоси оперних спiвакiв, про всяку гадость. Ти як хочеш, а я довше, нiж до кiнця мiсяця, жити тут не буду. Здичавiеш! – помалу Чижик червонiв. Щоб переконати мене, вiн навiть вилаявся. Кiнець. Ми шукаемо iншу кiмнату i вiднинi не робимо для хазяйок нiчого. Але через пiвгодини ми виходили разом iз кiмнати i в обох руках Чижик нiс книжки в чорних палiтурках – лишки книгозбiрнi Данила Васильовича. Бiля ворiт ми зустрiли Мелентiя. Прижмуривши око, вiн поздоровкався до нас. – Книжечки несете? – в’iдливо спитав вiн i засмiявся крiзь жовтi зуби, – несiть, несiть. А тi, котрi перед вами жили, виносили золото, перстеники усякi, брошки, так сказать. Да-с… Всьо барахло, котре цiннiше, витаскали, а ви, значить, книжечки. Ну-ну… Чижик зробив енергiйний крок до Мелентiя, наче хотiв обняти його й задушити. – Мелентiй, – сказав вiн, – товаришу Мелентiй, ганчiрки нам не потрiбнi; плювати на них. Мiсце – кiмната, де живе людина, мае величезне значення. Погана кiмната – це те ж, що вонючий оселедець, риба, прiлий хлiб, червиве м’ясо. Коли ви знаете, де есть вiльна кiмната, за яку можна платити не бiльше, нiж за цю, то скажiть нам, а ми вам заплатимо. Ви ж наградили нас цiею каторгою?.. – Посмотримо, – сказав Мелентiй – може, й найдемо. Зайдiть сьогоднi на всякий случай… Ми пiшли в рiжнi боки. Чижик – на Володимирську до букiнiста, а я – на бiржу працi. Я думав про нашу кiмнату. Нi! Нам конче треба тiкати. Не знаю, як Чижиковi, а менi остогидли i ця Інна Ричардiвна, i Лiдiя Вiкторiвна, i Буц, i паскудна Вега. Треба забирати Рятуйку i тiкати. З якоi речi ми повиннi ставити самовара, бiгати продавати книжки, рамки, недомальованi ескiзи й рiжне смiття. Годi! Сьогоднi ж повiдомляемо iх, що ми кидаемо таку кiмнату. Я уявляю собi: ми у iншому помешканнi, робимо, скiльки хочемо, не бiгаемо на базар, Чижик не веде вночi Буца надвiр! Я навiть твердiше ступаю, почуваючи мiць в ногах. Зараз я прийду додому, застану Чижика; зразу ж ми йдемо шукати кiмнату. Йдучи вулицею, я вдивляюся в обличчя, приглядаюся до одягу, ходи, рухiв людей. Менi здаеться, що iнодi можна вгадати, що переживае людина, куди, навiть за чим вона йде. Може, це й дурниця, але робити так подобаеться. По звичцi я роблю це. У 17–18 роках я силкувався по обличчю взнати, наприклад, до якоi партii людина належить й iнодi виявлялося, що я таки вгадував. Зараз я – демобiлiзований червоноармiець, що в першу чергу мае одержати протягом мiсяця посаду, – вгадую, хто де працюе, скiльки одержуе грошей, вгадую, якоi спiлки цей чоловiк, або ця жiнка. Люди йдуть заклопотанi й безтурботнi, сумнi й веселi, русявi й чорнявi… Несподiвано очи моi зупиняються на другiм боцi вулицi. Серед людей я бачу йдуть: Чижик й Інна Ричардiвна. Але як вони йдуть! Невже я помиляюся? Може, це не вони? Але нi, вони, знаю ж я Чижикову шинелю, бороду, знаю ж я жакет Інни Ричардiвни. Вiн пiдняв комiра нiби боiться, щоб його не впiзнали. Це – вони. Приголомшений, я зупиняюся i бачу, що Інна Ричардiвна почепилася на Чижикову руку й що йдуть вони, як люди, що мирно собi балакають про вiдоме лише iм. Вони про щось радяться. Менi закортiло оббiгти вулицю, вийти iм назустрiч i глянути несподiвано iм у вiчi. Але я не зробив цього. Я побiг додому. Пiдозрiння збiльшувалося. Усi мрii про нову кiмнату щезли. Я вiдчув, що нашому товаришуванню щось загрожувало. Вечорiло. Я запалив немудро влаштованого з пляшки, бiлоi бляхи i повiсма м’яких ниток каганця i сiв з намiром читати. Чижика ще не було. Але читати я не мiг тому, що був голодний. Шiстнадцять карбованцiв, що ми одержували iз страхкаси, було витрачено нами три днi тому. В останнi днi мiсяця iли ми переважно м’яту картоплю з пiдсмаженою на олii цибулею. Потроху на Бессарабку виносили ми з наших сундучкiв усе, що можна продати, починаючи з бiлизни. Поклавши книжку, я знову лiг. Але ось я згадую зустрiч i починаю копирсатися у вiдносинах, що безумовно есть мiж Інною Ричардiвною й Чижиком. Навiщо Інна Ричардiвна показувала руки? А як вони сьогоднi любенько балакали вдень. Певне, Чижик дурив мене весь час. Я беру «Дело Бейлиса» й перегортаю сторiнки. Перечитую заголовки роздiлiв, читаю по кiлька рядкiв. Помалу книжка захоплюе мене. Читаю й перегортаю одну, другу, третю сторiнку. Перегортаю ще раз i бачу вкладений, очевидно дуже давно, вже жовтий од часу шматок паперу. Синiм чорнилом на шматковi написано: «Люба Інно! Я знаю, як Вам тяжко жити з цiею людиною. Киньте свойого Данила. Замiсть муки з ним я пропоную Вам свою любов i багатство». А внизу пiдпис: «Леонiд». Прiзвище розiбрати не можна. Я перечитую цю нiсенiтницю раз, вдруге. Що за дурниця?! Що за роман? Менi здалося, що я вже раз десь читав цi слова. Дивлюся уважно на папiр. Вiн старий, але на ньому свiже чорнило. Я знаю, що цю книжку дочка i мати читають щодня. Лист цей мусить бути схований десь. І коли вiн у книжцi, значить, його покладено туди навмисне. І враз мене душить смiх. Я знаю все. Разом з тим я згадую, що так само я вже одного разу смiявся з цього таки листа. Напружено думаю i ледве стримую смiх, щоб чого не подумала Лiдiя Вiкторiвна. Це було на Хрещатику в кiно № 1. Ми з Чижиком, маючи неплатнi квитки, дивилися картину «Всадник из пампасов». Наче перед очима на екранi миготить напис: «Люба Розiто! Я знаю, як Вам тяжко жити з цiею людиною. Киньте його. Замiсть муки з ним я пропоную Вам свою любов i багатство». Пiдпис – граф з англiйським iм’ям, що важко запам’ятати. Я б’юсь об заклад на що вгодно, що Інна Ричардiвна записала цей дурацький лист з метою. Тепер я розумiю все. Я кладу лист у книжку. «Невже вона вкрутила Чижика?» – думаю я. Буц гавкае i бiжить до хвiртки: це йде Інна Ричардiвна. Пiдводжусь, дивлюся у вiкно i бачу як швидко, одганяючи зрадiлого Буца, вона йде до дверей i ховаеться у сiнях. Вона йде через кухню. Це або до мене, або в уборну. Сiдаю й чекаю. – Чижика не було? – питае вона, швидко глянувши по кiмнатi й зупинивши на менi стурбований погляд. – Нi, – вiдповiдаю, – не було, – i бачу розгублене обличчя, мiсцями вкрите на носi й щоках ластовинням, що вiдразу робиться червоним. – Менi так треба було його бачити, – кидае вона вже стомлено й щезае. Я прислухаюся, як вона за дверима шепоче щось матерi. Цiлу годину я чекаю Чижика. Певне, я б заснув, коли б у кiмнату не увiйшов Мелентiй. Вiн усмiхаеться до мене лукавою бородою i питае, чи не було ще Чижика. – Немае? Жалко, що немае, хм… Как же так, що iх немае. От тобi й на. Нiкада не думав, щоб його не було, – говоре Мелентiй до стiни, мнеться так, нiби вiн заважае своею присутнiстю. – Тодi я iзвiняюся, – перепрошуе вiн i щезае так швидко, наче що вкрав. Я навiть не встигаю спитати, навiщо йому Чижик. Гудок на Арсеналi гуде раз – Чижика немае. Хто його знае, коли вiн прийде. Я залишаю ледве причиненим вiкно. Гудок гуде двiчi. Менi вже обридло чекати. Утрете гудок. Надворi тихо. Люди сплять. Одинадцять годин вечора. Прокидаюся я дуже рано. Чижик лежить на канапцi, що ii колись подарувала йому Лiдiя Вiкторiвна за те, що вiн програв iй двi партii у шахмати. Ще тiльки починае сiрiти. Я не бачу справжнього кольору Чижикового обличчя, але лежить вiн незручно; голова йому майже звисае з лiжка, рука висить i вiд крови фiолетова. Згадую: крiзь сон я бачив як вiн влазив у вiкно. Силует його постатi був схожий на великого орангутанга. А зараз вiн лежить, як тяжко стомлений або забитий. Нишком я вилажу у вiкно й лiзу по кислицi, що ростуть у сусiдньому садку. Це не була крадiжка. Нам хотiлося iсти, а кислички падали додолу й гнили. Їх нiхто й не думав збирати. Сонця ще немае, але на сходi червонiе: наче працюють велетнi-ковалi в казковiй кузнi. Ось-ось сонце вигляне краечком нагрiтого лемеша, ось-ось бризне золотом. Кожен сучок, кожну гiлку дерева я знаю. Я вже можу лазити по нiй уночi. Ще тодi, як кислицi були зеленi й терпкi, ми вдвох лазили i iли iх. Тепер iх досить на землi. І я не лiзу на дерево. По кiлька штук я збираю iх, кидаю за комiр у сорочку, знову збираю i знову кидаю. І тодi, коли сорочка надуваеться вiд кислиць, я обережно пролажу крiзь дрiт, що в три ряди протягнутий мiж стовпцями. Менi немае чого ховатися в кiмнату i я iду до могили Данила Васильовича. Аж несподiвано, од хати до мене, летить Буц. Вiн лащиться, треться мордою об ноги, стрибае, хоче лизнути мене в обличчя, раптом мов скажений бiжить мiж деревами, знову лащиться, настирливiше лiзе до носа, знову жене. Вiн сьогоднi здаеться ще бiлiшим; ноги в нього мiцнi, жилавi, прудкi; очи великi, свiжi, як у людини пiсля доброго спочинку. Ось iз ящика, збитого Чижиком з iржавих листiв бляхи, вилазе Рятуйка. Бiдна Рятуйка! Яка ж вона плоха в порiвняннi з Буцом. Яка несмiлива. Вона трохи помахала хвостом, нiби вiтаючись до нас, i нiяковiючи сховала його. Вiн не такий пишний як у Буца. Буц ганяе, смiеться, показуючи бiлi зуби. Рятуйка сiла, мабуть, тому, що iй також треба було щось робити. – Рятуйка, – кажу я, – ну йди сюди, хороша. Іди ж, iди, хороша собачко. Рятуйка не йде. Рятуйка не йде, бо боiться Буца, а Буц насторожився, побачивши, що на нього не звертають уваги. – Не пiдеш? Ну, то я пiду до тебе… Чого ж ти не така смiлива, як Буц? Ех ти… Ну, йди ж бо до мене. Цюку, цюку, цюку… Але чого це Буц надворi? Певне, уже хтось вставав i виходив, – думаю я, – не мiг же Буц ночувати надворi. Мiркуючи над цим, я мало не наскочив на Інну Ричардiвну, що сидiла на лавi. Я нiяковiю. Мое становище просто паскудне. Стою як йолоп; заспаний, невмитий. Кислицi пiд сорочкою висять, наче груди в товстоi жiнки. – Добридень… – каже, кепкуючи, вона. – От не сподiвалася… на таку зустрiч. Перед нею, бiля колiн, купа листiв. Вона перечитуе старi листи. Не поспiшаючи я вiдповiдаю: – Добридень… Да, день буде чудовий. Повiтря якесь свiже… холодок вродi… Дивлюсь вгору на небо, на вершечки тополь, каштанiв. Дивлюсь у землю з краплинками сивоi роси на травi. Очевидно, частину листiв вона вже прочитала, бо вони складенi купкою й лежать трохи збоку. Хвилину ми дивимося один на одного. Вона регочеться, зловивши мене з кислицями: – Ха, ха! От комедiя, а мене питають: «Яка це дрянь краде кислицi?» А я, дурна, говорю: «Буц, мабуть, жере», а це ви, значить, соколики. Доведеться в домком жалiтися. Обов’язково. Слухайте, ну й вигляд же у вас… Де вашi штани?.. – Нам дозволив хазяiн, – кажу я, ховаючись за листя бузку. – Цей дiм нацiоналiзовано, сеньйор, i ви не брешiть, – вона радiе, що зловила. Я мовчу, менi нiяк пройти до вiкна. Слiдкую iз-за листу. Ранок поклав свою волохату, м’яку лапу й на неi. Вона нiби краща. Обличчя у неi спокiйне, трохи рожеве. Враз вона аж бiднiе вiд лютi. Крiзь зуби: – Ви довго менi будете мiшати? Довго, я питаю? Га? Марш звiдси зараз же. – Ну, Інно Ричардiвно, ви дурно на мене гарикаете. Я ж не винен, що так виходе у вас… Вона встае i робе крок до мене. Вона тремтить. «Гарикати» – це ж ii слово. – Що не виходить? – аж захлинаеться вона, – я вас питаю, ну?! Вiдповiдайте, кажiть, а то я вам… iзцарапаю рожу. Вона гнiвно дивиться зеленими вiд злостi очима. – Я нiчого не знаю. – Вiдповiдайте! – категорично наказуе вона. – Я нiчого не хотiв сказати… це просто так вийшло… Похапцем Інна Ричардiвна збирае листи, складае iх у скриньку i, ображена, швидко йде до хати. Чижиковi до вечора я рiшив не казати нiчого. Мене цiкавило, що вийде з цього. Чи скаже вiн менi що-небудь. Я рiшив стежити, щоб врештi зрозумiти iх. Але коли я не розумiв нiчого, то це саме в цей день. Лiдiя Вiкторiвна не заходила до нашоi кiмнати зовсiм. Так я ii бiльш i не бачив. Інна Ричардiвна ходила жовта, аж зелена з сiрими плямами на щоках та шиi. Була зла, як здичавiла кiшка. Грюкала дверима як буря i проходила через нашу кiмнату безлiч разiв, не дивлячись на те, що був другий хiд. Чижик на обличчi зробив «ребус», не балакав нi до кого i поводився так, наче йому найменше було дiла до всього. Я лежав на шинелi й силкувався щось зрозумiти в етюдах про природу людини Мечникова i хотiв iсти. Щось мусило скоiтися. Навiть Буц, наче вiдчував щось, бо не бiгав за напiвдохлою Вегою, а сидiв перед нашим вiкном, флегматично дивлячись на всiх. Ураз серед дня, коли Чижиковi треба було йти, Інна Ричардiвна просто таки примусила його нести цiлий пуд книжок букiнiстовi. Менi вона запропонувала законопатити дiрочку у водопровiднiй трубi, – вода капала на пiдлогу в самiсiнькiй кухнi. Кiнчилося все гидко, – нечесно, жорстоко. Вона покликала Мелентiя i звелiла винести дерев’яну койку, на якiй спав Чижик, стiл i два стiльцi – всi меблi, що були в кiмнатi. На моiх очах койку самою Інною Ричардiвною було облито гарячою водою. А через пiвгодини двое чужих забрали все це на возика i одвезли. Вслiд за Мелентiем заклопотано побiгла кудись й Інна Ричардiвна. Я залишився сам, нiчого не розумiючи. І подумав я на Чижика: «Чи не хотять вони втекти вдвох?..» Годинi о четвертiй Чижик увiходе стомлений i похмурий. Вiн нiтрохи не дивуеться з того, що в кiмнатi порожньо. Йому нiби все вiдомо. Через десять-п’ятнадцять хвилин з’являеться й Інна Ричардiвна. Чижик – голодний. Вiн дужчий за мене, тому голодування вiдбиваеться на ньому помiтнiше. Лице йому робиться блiдим, нiби зробленим iз воску, а на лобi з’являються бiлi плями, наче хто душив тiло пальцями. – Як дiла, Чижику? – обережно, щоб викликати його на балачку, питаю я. – Їсти хочеться… – каже вiн. І голос йому слабий. Бiльше я не можу видавити з нього нi слова. Менi також хочеться iсти. Я заходжуюсь чистити картоплю; запалюю, згодом, примус i чекаю, поки закипить вода. З’являеться Інна Ричардiвна й гнiвно дивиться на мене. Кiлька хвилин дивиться на мене. Зараз вона буде казати щось. Дiйсно, вона строго, одрубуючи слово за словом, каже: – Я прошу вас винести примус на подвiр’я i палити його там. Прошу не робити вонi в моiй хатi. Дим крiзь щiлини увiходе в кiмнату, де живемо ми. А в нас, вам вiдомо, – дитина i хора Вега. Не хочу нiчого. Досить цих сварок, досить вибрикiв цiеi скаженоi жiнки. Хай буде спокiй. Менi цiкаво дивитися на все це тодi, коли ти, одверто кажучи, наiвся. А коли ти голодний, коли голова болить од голоду – тодi до бiса цi «номера»! Не кажу iй нi единого слова. Кепкуй, навiжена, задерикувата, ненормальна. Вилажу у вiкно й влаштовую примуса на цеглинах. Засмажена цибуля так б’е у нiс, викликае такий апетит, що, здаеться, проковтнув би все разом iз казанком. Їмо ми швидко. Кожен iз нас турбуеться, щоб хтось не з’iв бiльше. Чижик притрушуе намочений у водi хлiб сiллю й ковтае майже не розжовуючи. Сидить вiн долi на ногах. Не встигаемо ми з’iсти й половини картоплi, як дверi трохи вiдчиняються, а потiм, одштовхнутi iзсередини ногою, одчиняються зовсiм. Інна Ричардiвна несе казан гарячоi води. Щоб не облити нас, вона ставе казан долi, проходе мiж стiною й нами, обертаеться й переносить казан майже через Чижикову голову. В уборнiй вона виливае воду у ванну. Потiм вона вертаеться. Ми переносимо картоплю ближче до вiкна, щоб не заважати iй. Через хвилину злим голосом вона каже крiзь дверi: – Заплющте очи, або вийдiть к бiсам, я йду купатися. Ну. Будь ласка, закрийте баньки, я боса i… прошу закрийте глаза… Їi голова, розпатлана з блискучими очима, з’являеться у дверях. Я думаю, що буде вiдповiдати Чижик, а Чижик надiявся на мене. Ми мовчали. – Я йду, – гостро кидае вона. Я заплющую очи й враз нишком дивлюся на Чижика, – вiн роблено-байдуже дивиться у казанок i iсть. Вiн схожий на Буца, що гризе кiстку й чекае на Рятуйку. Наiвшись, вiн кидае на плечi шинелю, натягае на голову тiсного кепа, закурюе i, нiчого не кажучи, вилазе у вiкно. У кiмнатi я сам. Помалу мною опановуе спокiй. Зараз я можу помiркувати, спокiйно почитати етюди Мечникова, менш помрiяти про майбутню нашу кiмнату. І я читаю, читаю. Я так зачитався, що не почув, як у кiмнату вбiгла Вега. Це була стара, невдало обстрижена Мелентiем i дуже вонюча собака. Вона скоро мусила здохнути. Лiдiя Вiкторiвна помилялася, кажучи, що Вега вмре пiсля неi. Де там! Лiдiя Вiкторiвна ще буде жити, а от Вега скоро простягнеться. Я не дихав, коли менi траплялося проходити через кухню наших хазяйок, тому що поганiшого духу, нiж од Веги, часу, якихось лiкiв i цiлий тиждень невинесених помиiв, бути не може. – Пiшла геть, Вега! – говорю я голосно. – Чуеш, Вега, од тебе погано несе? Пiшла геть. Ти – собака, не розумiеш мене. Так от знай: я не голодний, а тому не лютий зараз. Так, так… годину тому я дав би тобi по потилицi та й годi, а зараз балакаю з тобою, як… у всякому разi ти культурнiша за Рятуйку… Але мого лагiдного тону Вега не розумiе. Понюхавши шинелю, вона мляво йде в куток i лягае на мою одежу. – Ну, це вже свинство з твого боку так поступати, – запевняю я ii i чую, що вже пече злiсть на це падло. – Пiшла геть! – кричу я на неi й не дуже штовхаю ii чоботом. Вега лежить, анi ворухнеться. Я штовхаю дужче; вона лежить. Тодi я знiмаю ремiнь i боляче б’ю ii по старiй шкурi один раз. Вега жалiбно скиглить. Не встигае вона дочвалати до дверей, як у кiмнату мов вихор влiтае Інна Ричардiвна. – Хам! – кричить вона несамовито. – Ах, ти ж хам! – наступае вона на мене… Я знаю, що вона битися не буде, i не розумiю, чого тодi так несамовито пiдводе своi скаженi очи вона до мене. – Навiщо собаку б’еш, невинну собаку? – аж розриваеться вона. – Па-адлец!!! Їi очи вилазять iз лоба, вона стискуе жменi так, що пальцi робляться бiлими. Вона силкуеться знайти потрiбнi слова, ковтае слину i враз випалюе: – Вона свята проти вас хамiв! І зразу ж стигне, помiтивши, що сказала дурницю. – Не пускайте цю смердючу здохляку в кiмнату, де живуть люди… i потiм я… не так вже боляче вдарив Вегу. Чи вiд лютi, чи вiд чого iншого на очах у Інни Ричардiвни сльози. Вона нахиляеться до Веги, що лежить так, наче iй, старiй, статечнiй собацi, що багато побачила на своему вiку, собацi, що поважае себе, вихованiй собацi, – соромно дивитися на нас, людей, – i цiлуе ii безлiч разiв у нiс. Потiм, вона тягне за ноги напiвпаралiзовану Вегу до себе в кiмнату. «Погана кiмната – те ж, що зiпсоване м’ясо для людини», – згадую я слова Чижика. Будь проклята кiмната за Бессарабкою бiля кам’яного муру! Я вдягаюся i також виходжу з хати. Без мене Чижик зв’язав книжки, склав сорочки, онучi й бiлизну в один вузол i десь щез. Менi лишаеться розiслати шинелю i лягти спати. Лежу я iз заплющеними очима з пiвгодини. Надворi уже темно. Чижик увiходе через кухню. Це чуе Інна Ричардiвна. Вона зразу ж з’являеться. Менi здаеться, що вони змовилися зiйтися хвилина в хвилину. Вона веде Буца. – Ви прийшли, Чижику? – нiжно питае вона, але так тихо, що я ледве чую. – Раз балакаете зi мною – значить, прийшов, – вiдповiдае Чижик. – Поведiть Буца пiсяти в садок… – каже вона так голосно й роздратовано, що я здригаюсь. Чижик силкуеться вдати з себе спокiйного. Вiн, мабуть, зцiпив зуби. Але враз вiн пiдводиться й умокаючи гукае Буца. – Ходiм, Буц… на, на, на! Ідемо!.. Вiн вилазе у вiкно i за ноги витягае в садок Буца. Вони в тiнi. Раптом Буц починае несамовито верещати. Я чую, як Чижик рукою б’е по ньому, як по подушцi. Буц, наляканий незрозумiлим поводженням, верещить дико, видно вириваеться, ним опанував жах. Інна Ричардiвна пiдбiгае до вiкна й збентежена нервуеться; вона зла, як вовчиця. Чижик у садку свистить i грудкою шпурляе в дошки сараю. Через хвилинку вiн з’являеться у вiкнi i майже кидае у хату Буца. Буц, одсахнувшись од Чижика, лащиться, жалiеться Іннi Ричардiвнi на щось, скиглить. – Ви пороли Буца?.. – голос ii тремтить. – За що ви били його? – Я?! Що ви… Я не бив його… Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/antologiya/nev-dome-rozstr-lyane-v-drodzhennya/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом. notes Примiтки 1 Гантке – завод фiрми Гантке у Днiпропетровську. 2 Фанза – хата. 3 Ходя – господар. 4 Дзян-дзюн – щось як губернатор. 5 Наргiле – чубук од кальяна. 6 Кана – пiл, довга, широка лава. 7 Хунхуз – розбишака. 8 Персонажi роману «По вогонь» Ж. Ронi.