Стократ

Стократ Марина и Сергей Дяченко Свiт – це пасма крижаних гiр на пiвночi та жовтi пустелi на пiвднi, страшнi лiси на сходi та чудовиська глибоко в землi. Свiт – це iм’я дiвчини, вiд якоi залежить – буде iснувати свiт чи нi. А Стократ – це людина з мечем, яка йде своiм шляхом, допомагае людям, якщо це потрiбно, але нiде не затримуеться. Чого вiн хоче, за що б’еться з ворогами? Інодi Стократ i сам не може вiдповiсти на цi запитання. Але, так чи iнакше, вiн мае врятувати Свiт… i свiт… Марина та Сергiй Дяченки Стократ І …Я розповiм тобi, як було створено наш Населений Свiт, Вень-Те, що мовою зiрок означае «Мерехтливий». Спочатку була пустеля без води, без снiгу й туману, без тварин i людей. Тiльки камiння та й годi. А над камiнням були зiрки. Одна з них народила iскру. Маленька iскра полетiла вниз i впала на камiння, а у неi всерединi, у мiцнiй оболонцi, немов ядро в горiсi, спав наш Творець. Коли зiрка впала на камiння, Вiн прокинувся вiд удару. І, прокидаючись, Вiн створив наш свiт, не поступово, а одразу, цiлком. Вiн створив пасма крижаних гiр на пiвночi та жовтi пустелi на пiвднi, страшнi лiси на сходi та чудовиськ глибоко в землi. Вiн створив добрих людей i злих, магiю, щоб творити чудеса, i магiв, щоб володiти нею. Та найголовнiше – вiн створив тисячолiття нашоi iсторii, i все, що е тепер, було завжди. Лiси стояли, i чудовиська ховалися в норах задовго до того, як зiрка народила iскру, i наш Творець у шкаралупi впав на камiння… Ти можеш у це повiрити? Частина перша Роздiл перший Свiт Вони зайшли й спинилися, нiби збилися з дороги. У тавернi було темно й душно, подекуди на столах чадiли маснi свiчки, i легко можна було переплутати вiдвiдувача з тiнню. Або тiнь, що розсiлася в далекому кутку, – з вiдвiдувачем. Незнайомцiв помiтив багато хто, але нiхто не здивувався. Пiсля того, як на пiвночi раптом розлилася Свiтла, зносячи мости й переправи, виганяючи людей з халуп i з гарних будинкiв, до волоцюг усiх станiв у цих мiсцях звикли. Прибулi, коли iх розпитували, говорили одне й те саме: рiчка ще нiколи не чинила з людьми так, як дозволила собi цього року, без усяких причин i прикмет. А тепер прийшли цi двое; служниця за шинквасом пiдняла брову. Стократ, що сидiв, як завжди, обличчям до дверей злiва од входу, пiдняв очi вiд кухля з кепським пивом. – Тiльки не тут, – сказала дiвчина. Нiхто, крiм ii супутника, не чув цих слiв, але Стократ умiв читати по губах. – Тiльки не тут, – повторила дiвчина. – Краще вже в лiсi. Каптур приховував верхню частину ii обличчя, губи ворушилися ледь-ледь, крила тонкого носа роздималися. Стократ уявив, як з-пiд каптура вона оглядае таверну, – калюжi на пiдлозi, липкi стiльницi, потилицi задрiмалих п’яниць. Як вдихае неповторний запах «Сiроi шапки» – i добре, що дим i чад забивають iншi мерзеннi запахи. Вона бридлива, вона виросла в доброму домi; авжеж, «тiльки не тут». Компанiя браконьерiв у кутку обiдньоi зали замовкла, з цiкавiстю придивляючись. – Молодому панству щось треба? – поцiкавилася служниця. – Пива? Браги? Вина? – Окропу, – швидко сказав чоловiк. – Два кухлi. В кутку засмiялися. Дiвчина щiльнiше закуталася в мокрий плащ. Поли його тремтiли: дiвчину лихоманило. Звiдки, подумав Стократ. І, головне, хто такi? Чиясь покоiвка скористалася метушнею й утекла зi стражником? Ба нi, покоiвки, навiть найбалуванiшi, зазвичай ширококостiшi й значно смiливiшi, а стражники, хоч би й молодесенькi, не просять у тавернах окропу. Їх змило з рiдного мiсця водами Свiтлоi? Але де iхня родина, де обоз, де слуги? Служниця тим часом набрала в два кухлi не окропу, ясна рiч, а давно охололоi перевареноi води. Чоловiк i дiвчина сiли поруч, лiкоть до лiктя, за найближчий до дверей столик – якраз навпроти Стократа. Вiн вiдкинувся назад, щоб лице залишалося в тiнi, готовий слухати – або споглядати – iхню бесiду. Та вони мовчали. Руки дiвчини в чорних рукавичках були схожi на пташинi лапки. Вона робила все можливе, щоб не розхлюпати воду, та все одно трохи розхлюпала на нечисту стiльницю. Їi супутник випив воду ледь чи не залпом. Дуже втомилися й змерзли, вiдзначив Стократ. – Ходiмо, – нарештi сказала дiвчина. – У лiсi холодно, дощ… i звiрi, – невпевнено вiдгукнувся ii супутник. – І… тобi треба вiдпочити. – Я можу iхати цiлу нiч. Ми просто опустимо запону. – Конi потомилися. – Поiдемо повiльно. Я можу йти пiшки. – Слухай, – вiн несмiливо торкнувся ii руки. – Ти… не бiйся. Тут нема чого боятися. Це простi грубi люди… Ми тiльки переночуемо. Вони не коханцi, вiдзначив про себе Стократ. Хлопець геть недосвiдчений – що з жiнками, що в подорожнiх справах. Бо отих браконьерiв треба дуже, дуже боятися. І вони вже накинули оком на дiвчину. Стократ прискалив око. Найкраще, що можуть зробити юнi подорожнi в такiй ситуацii, – зажадати кiмнату, замкнутися й приготувати зброю. Пiд дахом таверни своi закони, тут е шанс уцiлiти. В лiсi – анi жодного. – Ми не можемо тут ночувати, – вперто повторила дiвчина. – Вони нас доженуть! Гм, подумав здивований Стократ. Хто – «вони»? Чоловiк подивився на дно свого кухля. Пограв жовнами; вiн був свiтловолосий, безбородий i прикидався суворим, але нiчого не вирiшував. Вирiшила дiвчина. А за неi вирiшив страх. Браконьери в кутку блискали очима. – Ходiмо, – ii губи ледь ворухнулися, Стократ радше вгадав, нiж прочитав це слово. Чоловiк рiшуче пiдвiвся. – Спасибi, хазяйко, – подякував вiн i поклав на стойку срiбну монету. Стократ похитав головою: назвати служницю хазяйкою можна, звiсно, хоч i нерозумно. Але розплачуватися срiблом за два кухлi ледь теплоi води… Ця людина подорожуе вперше. Або вперше подорожуе без прислуги. Знову вiдчинилися вхiднi дверi. Гойднулися вогники. Важке повiтря таверни сiпнулося, пропускаючи свiжiсть i холод, i знову зiмкнулося, i сморiд став ще дужчий. Дверi за подорожнiми захряснулись. Служниця взяла монету зi стойки. Браконьери заворушилися, перезираючись. Їх було п’ятеро, п’ятеро здоровенних молодих бикiв, що давно живуть пiд тiнню шибеницi. Браконьера ловлять, коли вiн чманiе од безкарностi, – а поки не втратить обережностi, браконьера в цих лiсах упiймати не можна. Вони домовилися виждати, але нетерплячка взяла гору. Усього через кiлька хвилин пiдхопився наймолодший, потiм iншi теж повставали, грюкаючи лавами. Посмiюючись, почухуючись, рушили до дверей – старший залишив служницi ще одну срiбну монету. Одну монету за все, що п’ятеро випили й з’iли за вечiр. Лiсоруби-п’яницi дрiмали, обiймаючи кухлi. Пiд закiптюженою стелею пливло басовите хропiння. У тавернi стало порожньо й мирно. Якраз пора пiднятися нагору, стягти мокрi чоботи й нарештi розлягтися в крiслi бiля камiна… Полiчивши до ста, Стократ пiдвiвся i кивнув служницi: – Я скоро вернуся. * * * Вiн пiшов пiшки. І правильно зробив; чуття небезпеки вiдмовило браконьерам аж так, що вони навiть не стали чекати, поки жертви заглибляться в лiс. За сто крокiв од частоколу, на галявинi серед сосен, дiвчина могла кричати до нестями – лiс шумiв, а вiконницi в тавернi були щiльно зачиненi. Та й хто в цi непевнi днi ризикне стати мiж бандитом та його жертвою? Супутник дiвчини нерухомо лежав на землi. Отак браконьери й стають розбiйниками – один убитий, другий, а далi нема iм лiку. Присадкуватий чолов’яга в гострiй шапцi чистив кишенi подорожнього, четверо iнших шукали любовi. Дiвчина пручалася люто i вдало. Їй навiть спочатку вдалося вирватися. Вона пробiгла кiлька крокiв, перш нiж ii наздогнали й повалили, i вона якимось дивом знову вислизнула з-пiд розпашiлих туш, вiд ривка ii дорожне плаття розiйшлося по шву. Браконьери нiколи не бачили такоi тонкоi й мiцноi бiлизни; втiм, усяка матерiя пiддаеться гарному ножевi. Через мить дiвчинi приставили до горла кинджал, розсiкли шнурiвку корсета… – Еге, та вона ж паршива! – спритний браконьер сахнувся. – Це не зараза? Це в неi не зара… Червоне лезо вилiзло з його грудей перш, нiж вiн устиг договорити. Мiсяця не було. Кiлька смолоскипiв димно горiли на землi. Мокро, вогко, пара з рота; посунувся на землю другий, заверещав i гепнув третiй. Найгiрше, думав Стократ, якщо тут знайдеться розумник. Розумник устигне втекти, i ганяй за ним потiм темним лiсом… Однак обiйшлося. Умираючи, двое останнiх навiть чинили опiр. Навiть викрикували погрози. Мабуть, iм до останньоi митi здавалося, що iх п’ятеро проти одного… Вiн закiнчив. Вiд запаху кровi свербiли нiздрi. Шiсть нерухомих тiл валялися на травi у свiтлi смолоскипiв. Стократ зняв з присадкуватого розбiйника його повстяну гостру шапку й ретельно витер клинок. Дiвчина намагалася закутатися в клаптi сукнi, наче ящiрка в скинуту шкурку. Шматочки тканини вiдкривались, мов пелюстки, оголюючи тонку шкiру; Стократ пiдняв з землi смолоскип. Метнулися тiнi. Зi страху дiвчина спробувала згорнутись, мов iжачок. Гола спина залишилася беззахисною; Стократ придивився. Що це? Шкiра ii була вкрита тонюсiнькою сiточкою, з уплетеними в неi буквами й символами. Стократ пiдняв вогонь вище, придивляючись, i тут його вперiщили довбнею по головi. * * * Цей iдiот, ii супутник, був слабкий i поранений, але браконьерська довбня – окута залiзом. Стократ, навпаки, був мiцний i вiдбувся величезною гулею – зате нарештi розлютився, i це було приемно. Вiн не вбив дурня тiльки тому, що дурень, ударивши, повалився сам: очевидно, браконьерська довбня встигла погуляти й по його тiменi. Щасливець. Знову пiшов дощ i швидко перейшов у зливу. Краплi стукали по обличчях мертвих браконьерiв, попадали в роззявленi роти, надавали вибалушеним очам видимостi життя. Супутник дiвчини намагався встати – та весь час падав. Стократ стягнув робочi рукавицi, вивернув, сховав у сумку. Узяв свого плаща, акуратно складеного пiд деревом. Дощ був йому до речi: прогулянка по високiй травi змие бризки кровi з чобiт. Не дивлячись на дiвчину та на ii супутника, вiн розвернувся й швидким кроком пiшов до таверни. Парубiйко-конюх стояв коло ворiт, тривожно слухаючи сосни. З появою Стократа стривожився ще бiльше. – Браму зачини, – звелiв Стократ. – І не стовбич тут. – Що… бешкетують? – парубiйко дивився у лiс. – Тут бричка… та, що… оцих, якi… вона, одно слово… Конi виявилися розумнiшi за подорожнiх i повернулися до житла, волочачи за собою легку бричку. На таких можна гуляти довкола маетку, але не вирушати в далеку дорогу; бричка й ранiше була несправна, а переляканi конi розбили ii на друзки. – Бешкетують, – погодився Стократ. – Коней випряжи, возик на дрова, речi збережи. Я перевiрю. Парубiйко втягнув голову в плечi. У цих мiсцях не знали Стократа. Принаймнi не знали в лице. Але парубiйко, чие життя залежало вiд умiння розбиратися в проiжджих людях, усе зрозумiв правильно. Дощ порiдшав. Стократ простягнув конюховi монету: – За мною й замкнеш… Оцi хлопцi – лихi люди. Заберуть здобич i перерiжуть один одного. Як думаеш? – Заберуть здобич, – повторив хлопець, наче увi снi, – та й перерiжуть… – Добре. Конi приiжджих пiшли за ним, мов прив’язанi. Разом з ними Стократ вивiв свою кобилу i, щiльнiше застебнувши плаща широкою мiдною пряжкою, повернувся до побоiща. П’ять трупiв лежали там, де вiн iх покинув. Шостий – недобитий – примудрився за цей час пройти десяток крокiв до таверни, на цьому його сили вичерпалися. Тепер вiн сидiв на стежцi, а дiвчина в розiрванiй сукнi голосила над ним: – Я без тебе не пiду… Дан… Пiдводься, будь ласка… Побачивши Стократа, вона замовкла, наче ковтнула гарячоi кашi. – Вiд кого тiкаемо? – запитав вiн згори вниз. Вона мовчала. – Я просто вирiшую, допомагати вам чи нi, – пояснив Стократ. – То вiд кого тiкаемо? Вона щiльнiше стисла губи. Стократ подумав ще – i кинув iй свого плаща. * * * Пораненого Стократ посадив на свого коня – чоловiк ледве тримався в сiдлi. Руки в нього були нiжнi, наче в панянки. – Хто ти? – запитав його Стократ. – Музика? Учитель? Бастард? – Знавець етикету, – хрипко сказав чоловiк. – Протокол, добрi манери, правила пристойностi. Стократ подумав, що вiн, можливо, марить. Бiльше не розмовляли. Дiвчина не могла iхати без сiдла i спочатку йшла, насилу переставляючи ноги. Потiм Стократ не витримав i посадовив ii на коня перед собою; у неi не було сили пручатися. Якось само собою склалося, що вiн не так веде iх, як конвоюе. До ранку добралися до «Чорного вуха», маленькоi таверни на другому краю лiсу. Тут було чистiше й тiснiше, нiж у «Сiрiй шапцi». Стократ пояснив хазяйцi, Роз, що пiдiбрав подорожнiх у лiсi – iх до нитки пограбували й трохи не вбили розбiйники. Залишивши подорожнiх на хазяйчин догляд, вiн вийшов прогулятися. Лiс навколо «Вуха» був спокiйний, сороки не трiскотiли, битий шлях порiс травою; двоцвiт знайшовся зразу – коло струмка. За «вовчою подушкою» довелося походити. Вертаючись, вiн розтирав зелень долонями, тож на порiг готелю ступив огорнутий рiзким трав’яним запахом. – Хазяйко! Глечик, ложку, окрiп! Чоловiк – Стократ про себе називав його Правила Пристойностi – уже лежав на перинi в горiшнiй кiмнатi, голова його була перев’язана. Дiвчина сидiла на краю лiжка, як була, у мокрому Сократовому плащi, i, сидячи, дрiмала; коли Стократ зайшов, одчинивши ногою дверi, – в руках у нього був глечик iз завареною травою, – вона прокинулась i схопилася. Вiн поставив глечик на стiл. Лизнув долоню, забруднену соком, скривився: – Дуже гiрке. Пити обов’язково. Мало хто мiг опиратися, коли вiн говорив таким тоном, але дiвчина спробувала: – Я нiчого не хочу… Просто дайте нам спокiй… Вiн хлюпнув з глечика в кухоль, наповнив до половини. «Дайте нам спокiй», це ж треба. Мабуть, ще й читати вмiе. Вiн простяг дiвчинi кухоль, i вона взяла. І випила пiд його поглядом – хоч з першого ковтка в неi очi на лоба полiзли. Правду кажучи, годилося б напоiти й Правила Пристойностi, але той цiкавив Стократа значно менше. Вiн замкнув дверi на засув. У кiмнатi було тепло – внизу топилася груба, комин виступав зi стiни масивною цегельною колоною. За вiкном ледь сiрiв пiзнiй похмурий свiтанок. Стократ запалив усi свiчки, якi знайшов у глибокiй дубовiй шафi. Кивнув дiвчинi: – Знiмай з себе все. Вона вагалася секунду. Потiм сiпнула головою – й дуже красномовно почала роздягатися. Кожним рухом вона говорила: можеш робити, що хочеш. Але принизити мене не зумiеш. Тобi не пiд силу мене принизити. Ти тiльки сам забруднишся, я вища за будь-якi твоi бруднi намiри. Поранений на лiжку заплющив очi – вiн, навпаки, вважав себе вразливим i винуватим. Вiн волiв би вмерти вiд розбiйницького ножа, аби не лежати при цiй сценi безпорадним свiдком. Стократ утомився вiд беззвучного пафосу, яким насичували кiмнату цi двое. Вiн пiдiйшов до вiкна й почав дивитися на маленький двiр, порожнiй i залитий дощем, на кiз пiд навiсом i курей, що бродили по жовтiй землi; коли довге зiтхання повiдомило його, як дiвчина його зневажае, – обернувся, взяв свiчку зi стола й нарештi подивився. Досi йому ще нiколи не траплялося такого бачити. Вiзерунок кiлком укривав ii плечi й спину, збiгав на поперек i цнотливо танув на сiдницях. Вiзерунком була вкрита права грудь, лiва – до половини. Живiт, руки й ноги були чистi – нормальна бiла шкiра, в мурашках холоду, хоч у кiмнатi дедалi густiшала тепла задуха. Стократ вiдчув дивне занепокоення. Вiн знав, що люди рiзних племен i кланiв по-рiзному прикрашають своiх жiнок; вiн бачив усяке – i сталевi кiльця в носi, i живi квiти, вкорiненi в пупах. Але те, що вiн бачив тепер, не було прикрасою. Нижче основи шиi, лiворуч, випиналися шрами. Наче вiд опiкiв – три старi рубцi. Ще один, свiжий, рожевий – прямо посеред спини. На лiвiй лопатцi – довгий глибокий порiз i слiди од ниток, якими його колись були зашили (криво й погано зашили, подумав Стократ, руки б поодривати такому лiкаревi). На лiвому плечi був ще один порiз, зовсiм свiжий, з краплями запеченоi кровi. Дiвчина стояла, гордо випроставшись, але здригнулася, коли вiн торкнувся рубцiв кiнчиками пальцiв. Вигадливi букви складалися в слова – спершу вiн прочитав «Пiвнiчний», i тодi перед його очима наче плiвка продерлася: «Пiвнiчний Град». «Домна». «Старинь». «Дiброва». «Джерельник». «Свiтла»… Картина набула сенс у: цi м’якi лiнii – рiчки?. А цi крапки, що iнодi збiгаються з родимками, – мiста. А край малюнка – узбережжя, за ним – трошки людського моря, дослiдженого рибалками, i зникаючий край недослiдженого, нелюдського, де немае навiть риби. Карта Населеного Свiту з найдрiбнiшими деталями: придивившись, можна розрiзнити невеликi села, межi малих володiнь… Свiчки чадiли, смердiли й нiчого не освiтлювали. Стократ пiдiйшов до вiкна й рукавом стер пару, що осiла зсередини й застувала тьмяне свiтло. Заодно перевiрив – чи не можна зазирнути у вiкно знадвору. Без дуже довгоi драбини – не можна. Вийшло сонце – наче чекало цiеi митi. Так само мовчки вiн пiдвiв дiвчину до вiкна й повернув спиною до свiтла. Шрами на правому плечi: наче хтось притулив розжарену тризубу виделку. Три рубцi спотворили шкiру на мiсцi володiння Загори в Лiсовому Краю. Стократ протер очi кулаком. Пожежi в Лiсовому Краю, що затягли димом небо на кiлька рокiв i згубили врожаi, прирiкши на голод тисячi людей, – вiдтодi минуло три роки; тодi, пригадуеться, зайнялось одразу в трьох мiсцях… У трьох мiсцях! Четвертий, свiжий рубець припадав на прадавню столицю Виворiт. Тепер там руiни й головешки. Пiсля пожежi, що сталася пiвроку тому, люди там не селяться. Володар Вивiр, колись хазяiн величезного родючого краю, пропав безвiсти. Найiмовiрнiше – згорiв разом з мiстом, замком та родиною, i землi на лiвому березi Свiтлоi одiйшли володаревi Грану… Стократ зрозумiв, що в кiмнатi дуже холодно. Зимно й вогко, хоч од цегляного комина йшло до стелi сухе тепло. Сонце сховалося. Вiн сiв за порожнiй дерев’яний стiл. Сперся лiктями на стiльницю. Перестрибуючи через сто запитань, спитав уривчасто й зло: – А що буде, якщо ти вмреш? Вона не чекала таких слiв. Їi гордо випростана спина ледь-ледь згорбилась. – Ну, ти ж не збираешся жити вiчно? – вiн хотiв пiдбадьорити, а вийшла погроза. – Не займай ii! – слабким, однак лютим голосом заговорив раптом Правила Пристойностi. – Тобi нiчого так не минеться! Ти за все вiдповiси! Ти… Стократ повернув голову: – І де ти збирався ii сховати? І вiд кого? Нiхто не вiдповiв. Стократ вiдкрив скрипучу тумбу. Вийняв ковдру, розгорнув – вона була стара, проте цiла, з гарноi тонкоi вовни. Пiдiйшов до дiвчини й загорнув ii зi спини, наче статую; вона дивно сахнулась од його рук – щось iще було в цьому русi, крiм страху. Вiн ii обняв. Вона завмерла з жаху. Вiн було подумав: може, iй боляче, коли ii торкаються? Вiн розтис руки, але тут дiвочi колiна пiдiгнулись, i вiн був змушений знову ii пiдхопити – щоб не гримнулася на пiдлогу. – Хто це з тобою зробив? Вона тремтiла, мов листочок. – Чаклун. – Звiсно, що не пастушок. Ім’я? Вона розкрила рот, наче збираючись сказати – i закашлялась. – Що ж, – вiн усадовив ii на край лiжка. Поправив ковдру на ii плечах. Сам сiв на скрипучий стiлець пiд вiкном. – Давай по порядку. * * * Їi звали просто й невигадливо – Свiт. – Свiтлана? Свiтовида? Нi, просто Свiт. Вона була незаконнонароджена дочка володаря Грана, не великого, але й не дрiбного володаря земель, розлеглих мiж двох приток Свiтлоi – Домни та Старинi. У Грана не було iнших дочок. Усi його законнi дiти й бастарди були хлопчиками. Вiн любив Свiт, як люблять домашнього ласкавого звiрка. Коли Свiт було чотирнадцять рокiв, у замок приiхав справжнiй чаклун. Володар велiв дочцi з’явитися до вечерi; чаклун був страшний i дивився тiльки на Свiт. На другий день вона занедужала. Їi мучила гарячка. Тiпала лихоманка. Чаклун сказав, що вилiкуе Свiт, i повiв до себе в кiмнат у. Що там було, вона не пам’ятае, бо чаклун приспав ii сонною травою; щодо зiлля цей чаклун був знавець – куди там наймудрiшiй травницi. Через кiлька днiв вона прокинулась у себе в спальнi здорова, та тiльки шкiра на спинi трошки свербiла. Чаклуна вже не було в замку, але слуги шепотiлися, i до Свiт дiйшла страшна новина: вiн сказав, що забере ii. Через рiк чи два, коли вона пiдросте, чаклун повернеться й забере ii назавжди. Їй було страх як моторошно в першi мiсяцi. Та все забуваеться; невдовзi чаклунiв вiзит перетворився на страшний спогад, схожий на казку. І життя повернулось у звичне русло, i так було, поки молодший син володаря, граючись з маленьким луком, не подряпав дiвчинi плече дерев’яною стрiлою без наконечника. Тодi Свiт занедужала вдруге. Їi знову мучила гарячка i ввижалися страшнi чаклуновi очi. У лихоманцi вона провалялася майже тиждень. Дедалi сильнiше свербiла шкiра на спинi й на боках. А коли гарячка спала – Свiт побачила в дзеркалi вiзерунок, що вкривав ii шкiру. Вiд батька нiчого не вдалося приховати – няньки доповiли. Вiн з’явився й довго розглядав доччинi спину та плечi, i особливо ранку вiд стрiли, яка збiглася з Гримучим портом в гирлi Свiтлоi. А назавтра прийшла звiстка: в порт у сталася велика сутичка мiж двома кланами контрабандистiв, пролилось чимало кровi, тепер подешевшають перли й подорожчае солодка тростина. Ранка загоiлась. Вiзерунок на шкiрi залишився. Володар Гран заборонив Свiт покидати замок пiд будь-яким приводом. Ще через кiлька днiв батько покликав ii до себе. Вiн був страшенно збуджений i, здаеться, п’яненький. Вiн щось просторiкував про магiю, про владу над свiтом i що не вiддасть Свiт чаклуновi; вiн звелiв дiвчинi розпустити шнурiвку плаття й приклав до ii плеча розпечену виделку. Скоро небо затягнуло димом: стало вiдомо, що горить Лiсовий Край, i що зайнялось одразу в трьох мiсцях… – Опиши менi цього чаклуна. – Вiн… високий. У нього сиве волосся до плечей i засмагле лице. – То вiн старий? – Так, старий. Але дуже сильний. – І що ж, володар Гран спокiйно палив тебе розпеченим залiзом? – Не спокiйно. Вiн був… наче трохи божевiльний. – Ясно. Що було далi? – Сонця не бачили багато днiв, усе небо в попелi… Тобто в нас iще нiчого, у нас урожай зiбрали. А там… Сотнi загинули, а тисячi прийшли на землi Грана шукати притулку й захисту… Стократ слухав, вiдзначаючи про себе, як вона говорить. То збиваеться, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цiкаво. – Де тепер цей чаклун, Свiт? – вiн обiрвав ii на пiвсловi. Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало i ii. – Вiн… Я не знаю. Батько весь час чекав, що вiн от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа… – Чаклун хотiв тебе забрати? – Так. Я була йому навiщось дуже потрiбна. – А вiн знае, що ти втекла? Свiт безпорадно подивилася на свого супутника. – Гаразд, – сказав Стократ. – Ми зупинилися на пожежах у Лiсовому Краю. Що було далi? – Пiсля пожеж батько вирiшив мене сховати. Замкнув… у моiй кiмнатi, там грати були на вiкнах… i я там сидiла. – Що, весь час? – Весь час, – раптом заговорив Правила Пристойностi. Його голос звучав, наче скрип дверних завiс. – Вона сидiла пiд замком. Їi не випускали навiть у двiр! Наче у в’язницi… Три роки… Стократ пiдвiвся i пройшов з кутка в куток. І ще раз: туди-сюди. Так, тепер багато що стае зрозумiло. І ii манера говорити – теж. Вона розучилася говорити з людьми, зате, ймовiрно, звикла думати про себе шматочками прочитаних книжок. – Ти хто такий? – Стократ обернувся до чоловiка. – Учитель добрих манер, я ж сказав. – І як ти з нею познайомився? – Володар Гран хотiв… ну, вiн же збирався… Одне слово, вiн став вiдомий в окрузi, йому треба було вчитися етикету… Мiй старий учитель пiдказав: сходи до Грана, запропонуй своi послуги, вiн оцiнить… – Оцiнив? – Стократ розвернув стiлець i сiв тепер верхи. – Так… Я п’ять товстих книжок з етикету пам’ятаю назубок: як заходити до зали, як виходити, як розсаджувати гостей, якими словами вiтати при народженнi дитини, якими – спiвчувати… – Заткнись. Правила Пристойностi клiпнув: – Ви ж самi… мене запитали. – Точно. – Стократ погойдав носком чобота. – Вибач. Отже, ти вчив iх пристойних манер… – Консультував. – Бачив цього мага? – Нi. Коли я прийшов, його вже там не було. Але всi його пам’ятали. Усi наче змовилися його не згадувати i все одно згадували: от, мовляв, скоро вiн повернеться. – Ясно… Ти iх навчав етикету, i тебе познайомили з дiвчиною? – Нi. Я сам… Тобто випадково. Їй носили iжу… i якось я пiдкупив кухарчука. – Вiдважний кухарчук, – уголос подумав Стократ. – Просто дурний. І жадiбний. – Згоден. Далi? – Далi я побачив Свiт. Як вона сидить одна в замкненiй кiмнатi. У неi там були книжки… Вона все прочитала по кiлька разiв. П’яльця, рiзне шитво… – Просто в’язниця, – тихо сказала дiвчина. – Ясно. – Стократ погойдався вперед-назад. – І мiж вами виникла сердечна дружба. – Та нi! Я не мiг до неi потрапити! Просто приходив у той закуток двору, де вона могла бачити… З вiкна… – І кухарчук, сподiваюсь, не попався. – Так. Тобто нi, не попався. Я йому платив, щоб хоч iнодi заглядати… На кiлька хвилин… – Так-так-так, – Стократ примружився. – Свiт, за час, що ти сидiла пiд замком – скiльки разiв ти бачила батька? – Нiскiльки, – вона опустила очi. – Ти казала, вiн начебто тебе любив? – Начебто… А потiм злякався. Того, що на менi… оцього. Сховав, прийняв геть з очей… Думаю, вiн дуже чекав чаклуна – щоб мене, нарештi, вiддати. – Зрозумiло. – Стократ подивився на високу, досить бiлу готельну стелю. – Така магiя – не для володарiв. – Так, – дiвчина глибоко зiтхнула. – Мабуть, батько… володар усе-таки додумався за цi роки. До того, про що ти спитав одразу. – Що я спитав? – Що буде, коли я вмру. – Дiвчина подивилася йому у вiчi. – Увесь свiт помре разом зi мною. У кiмнатi запала тиша. Чутно було, як важко дихае Правила Пристойностi на лiжку. – Але в тебе на спинi не тiльки цi опiки, – сказав Стократ. – Так. Коли менi виповнилося сiмнадцять, вiн знову… Вона провела долонею повз лице, неначе вiдсовуючи завiску. Стократ помiтив цей жест. Скорiше за все, так вона боролася зi своiми страхами – дiвчинi, що несе на тiлi живу карту Населеного Свiту, часом мае бути дуже страшно на самотi. – Вiн був зi мною дуже ласкавий… Дав вина… У мене потiм дуже голова крутилася. – Вiн тебе напоiв i розпанахав тобi спину. Лiва лопатка, Лисе Узгiр’я. – Так, – вона нервово повторила свiй жест. – Кровi було… багато. – І почалася рiзанина на Лисiм Узгiр’i, – крiзь зуби пробурмотiв Стократ. Вiн заплющив очi; тисячу рокiв жили поряд два роди. І раптом пiднялися в ножi. Родина на родину, село на село; не було iншого пояснення, крiм уродженоi лютi горян. Тисячу рокiв, мовляв, жеврiла пiд сподом ця лють – i раптом прокинулась у всiх разом, вiд дитини до старого… – Навiщо вiн це зробив, Свiт? Дiвчина мовчала. – Ти ж думала про це, – сказав Стократ. – У тебе був час подумати. Навiщо вiн це зробив? – А чому ви мене не питаете, пане? – раптом подав голос Правила Пристойностi. – Я ж у той час уже був у замку! Я теж можу… Стократ пiдняв брову. Поранений замовк i опустився на подушки. – Лисе Узгiр’я вiд нас далеко, – тихо сказала дiвчина. – Батько хотiв… повторити цей… досвiд. Вiн хотiв утвердити… свою владу над свiтом. Це ж страшна, величезна влада… Так, подумав Стократ. – А хто зашив? – вiн подивився на дiвчину. – Рана зашита. – Та вiн же й зашив, – вона говорила так тихо, що знову довелося читати по губах. – Коли побачив, що… ну, вона… Стократ сiв поруч з нею на край лiжка й обiйняв за плечi. Правила Пристойностi, зрозумiло, всю дорогу боявся до неi торкнутися. До неi довгi роки нiхто не торкався – якщо не брати до уваги володаря Грана з ножем i вугiллям, та ще гвалтiвникiв на узлiссi. Стократ обiйняв ii, не домагаючись, нiчого не бажаючи натомiсть, i вона моментально це вiдчула. І через мить перестала вiдсторонятися. Правила Пристойностi на лiжку роззявив рота. Потiм закрив. Потiм ображено вiдвернувся. – Свiт, у тi днi хтось був поруч з тобою? Яка-небудь доглядальниця, нянька… слiпа баба? – Н-нi. Вiн боявся, що люди довiдаються. – І вiн знову тебе замкнув? – Т-так. Мене замкнули в iншiй кiмнатi, без вiкон. Їжу почали подавати крiзь вiконце… Ну, спина загоiлася, звiсно. Стократ обiйняв ii мiцнiше. Власне, це едина розрада, яку вона могла прийняти i якоi потребувала; шкiра на спинi загоiлась, залишивши шрам. Кривава рiзанина припинилася, коли по обидва боки полягли найкращi, найсильнiшi, любимi сини й чоловiки, щасливi батьки. Але миру на Лисiм Узгiр’i немае й бiльше бути не може… Стократ поморщився. Важлива думка крутилася навколо голови, як муха. – А потiм? – вiн подивився на чоловiка поверх дiвочоi макiвки. – Дан, ти можеш, будь ласкавий, розповiсти? Правила Пристойностi дуже зрадiв ввiчливому ставленню: – Потiм володар Вивiр прислав листа. Не знаю, що вiн написав, однак Гран замкнувся у себе й… Чорний став од злостi. А ввечерi… – А ввечерi, – дiвчина пiдняла лице й подивилася знизу вгору. Трав’яний вiдвар уже дiяв на повну силу, на щоках у неi проступив рум’янець. – Батько… Тобто володар Гран тодi сам напився. Вiн був дуже п’яний, дуже. Я його таким не бачила. Сам прийшов до мене. Принiс жаровню. Розрепетувався, що спалить Виворiт, випалить усе паскудне гнiздо… Я виривалась, але ж вiн сильнiший. Вiн пообiцяв менi пiдсмажити п’яти, став кричати, що скалiчить мене… – Як же ви втекли? – уривчасто запитав Стократ. – Що? – Судячи з того, що ти розповiдаеш, ви нiяк не могли втекти. – А от могли! – Правила Пристойностi насилу сiв. – Володар одержав листа, що чаклун приiде по Свiт, щойно почнуться першi приморозки. – Так. – А я про це довiдався, – знову заговорив Правила Пристойностi. – Я на той час подружився з економкою, став своiм у мажордома, пив пиво з комендантом, а слуги менi доповiдали ледь чи не щодня… Я довiдався про листа. А тут до володаря з’явилися з присягою у вiрностi… з людей-погорiльцiв Вивороту. Я розписав протокол прийому – це моя робота, так? І от я розписав так, що три години всi були зайнятi у великий залi – всi, з дiтьми й домочадцями, спецiальний слуга стояв з пiсочним годинником… А я в цей час привiв коней i бричку. Ключi вкрав заздалегiдь… Стократ слухав. Те, що розповiдав зараз невмiйко з нiжними руками, рiзко мiняло його уявлення про цю людину. – Тодi чому вас не наздогнали? Вiн запитав – й одразу вiдповiв уголос: – Розлив Свiтлоi! Правила Пристойностi втягнув голову в плечi. – Ми тiльки трошки порiзали шкiру, – сказала Свiт, дивлячись на нього, нiби заспокоюючи. – Переправилися з кiньми, i… Стократ уявив собi, як це було. «Ми порiзали», так. Вiн мiцнiше обiйняв дiвчину, i вона не тiльки не вiдхилилася, але й, здаеться, пригорнулася до нього тiснiше. Двох утiкачiв легко ловити в спокiйному сонному краю, але пiсля метушнi з повiнню, коли мешканцi подалися на всi боки, геть од вируючих пiною берегiв… – Це дуже погана iсторiя, – сказав вiн уголос. – Дуже, дуже негарна. Свiт притислася до нього – тепер уже точно пригорнулася. Шукаючи захисту. – Ти нам допоможеш? Ти ж можеш нам допомогти? Вiн дуже обережно вiдсторонився. Подивився iй у вiчi: – Розкажи менi про цього мага. Крiм того, що вiн високий i сивий. Що вiн умiе робити? Вона клiпнула. – Ну… вiн начебто розумiв усi мови й читав по губах. Знав усi трави i iхне значення. І ще нiбито вмiв лiтати без крил… – Нiбито – чи вмiв? – Я не знаю… Мабуть, брехня. І ще вiн нiбито вбивав лиходiiв чарiвним клинком. Забирав iхнi душi. – І потiм пересаджував у дерева й тварин, – пiдхопив Правила Пристойностi. – Там у них одна береза у дворi, казали, що в нiй сидить душа вбивцi й щороку, у рiчницю вбивства, – плаче. Я сам бачив: стоiть собi дерево, дощу нема, i отакеннi краплi котяться листям… Стократ удруге за цей ранок вiдчув дивний холод. – А як же його звати? Цього чаклуна? – Стократ. Це прiзвисько, а не iм’я… Звати його Стократ. * * * Двое змучених подорожнiх спали на готельному лiжку. Вони заснули одночасно й одразу – так падае, втомившись кружляти, дитяча дзига. Босi п’яти Свiт визирали з-пiд вовняноi ковдри. Стократ зупинився поруч; дивно, але нiколи ранiше жодна жива iстота не викликала в нього такого бажання обiйняти. Захистити. Втiшити. Наче вона була найтендiтнiшим паростком найкоштовнiшого на свiтi дерева. Або единою дитиною самого Стократа. Дивно, досi йому було плювати на дiтей. Вiн укрив ii ноги плащем, зачинив вiконницi й зiйшов униз. Заплатив хазяйцi наперед. Товста й весела, Хазяйка-Роз намагалася всiляко прислужитися; рокiв iй було пiд п’ятдесят, вона погладшала й побрезкла, однак показних чоловiкiв будь-якого вiку зустрiчала, мов рiдних. Вiн сказав хазяйцi кiлька приемних слiв. Провiдав коней на стайнi. Домовився з конюхом про сiдла. Вийшов за частокiл i заглибився в лiс. «Хто вiн – той, що назвався моiм прiзвиськом? Навiщо йому дiвчина? Навiщо дивовижне – й безглузде! – чаклунство?» Жива карта. Чудова iдея для великоi вiйни, якщо збираешся знищити противника, а не просто завоювати. Тiнь-карта; за давнiм повiр’ям, наступити на тiнь – значить нашкодити людинi… Але воювати з цiлим свiтом? Кому це потрiбно? І головне – навiщо надiвати таку карту на смертного? Що станеться зi свiтом, коли Свiт умре? «Хто вигадав iй iм’я?», – стурбовано подумав Стократ. І знов невловима думка, наче муха, пройшлася навколо голови, не наближаючись, не вiддаляючись. Свiт – населений усесвiт. Де пануе мир. Вiн дiйшов до струмка, що бiжить до Свiтлоi, сiв бiля води й вийняв з пiхов короткого меча. Лезо тьмяно свiтилось, i по ньому блукали тiнi. Усi п’ять були тут – туманнi постатi з жовтими млинцями облич: вони, ймовiрно, сварилися, беззвучно роззявляючи роти, намагаючись зрозумiти, що за посмертя таке, i хто винен, i чому так тiсно. Пiд поглядом Стократа iхнiй рух сповiльнився. Припинився зовсiм. П’ять розбiйницьких душ завмерли, намагаючись звiдти, зi сталевого леза, роздивитися свого ката. Трое були геть гнилi, Стократ не став до них навiть придивлятися. Четвертий, у минулому торговець, виявився дивовижним невдахою i, мабуть, для нього можна було знайти пом’якшувальнi обставини. П’ятий, найстарший, щиро каявся – а загублених життiв на його совiстi було сiм штук. Стократ подумав. Пiдвiвся, обiйшов навколо дерева, примiрявся й увiгнав лезо в щiлину – майже до половини. Випустив п’ятого зi словами: – Тягнися вгору. Душа беззвучно пiшла в живий стовбур. Стократ знайшов мурашник. Поклав меча впоперек мурашиноi стежки. – Працюйте. Три гнилi душi зiскочили на мурах i зразу ж влилися в загальний стрiй. Стократ пiдкинув меча й пiймав за рукiв’я. Четверта душа балансувала всерединi, розчепiривши руки, намагаючись утриматися. – Тiкай. Вiн опустив лезо у воду струмка. Клинок мигнув i згас – порожнiй, не вiдрiзниш од звичайного сталевого леза. Стократ ще трохи постояв на березi, дивлячись на воду, слухаючи ii голос. Трохи позаздрив розбiйниковi-невдасi: нарештi i йому пощастило. Струмок довговiчнiший за дуба i значно веселiший за мураху. «Коли менi все набридне, – подумав Стократ, – пiду в струмок, стану бистрою водою…» Але спершу треба сховати Свiт од гонитви. Сховати… І тодi вiдповiсти на головне запитання: що станеться зi свiтом, коли Свiт умре? Треба вiдпочити. Усiм. Хоч би годину. Вiн лiг на мох пiд деревом i заплющив очi. І прокинувся, коли знов почався дощ. * * * Плащ залишився в тавернi. Крони не захищали вiд дощу – за нiч промокли наскрiзь. Ковзаючи в травi, iнодi обтрушуючись, мов пес, Стократ повернувся в «Чорне вухо». Коло самих ворiт раптом зупинився, попри зливу. Ворота, зранку ще темнi, розбухлi, тепер свiтлiли новим деревом. Що це, Хазяйка-Роз помiняла ворота? Хвiртка вiдчинилася без скрипу. Вiн зайшов у двiр, вiдчуваючи, як пiднiмаеться зсередини зимний холод. Двiр теж змiнився. Зник другий сарай. Помiнялися мiсцями конов’язь i дровiтня. Та все це було неважливо, бо сама Хазяйка-Роз стояла на порозi – квiтуча струнка жiнка ледь за тридцять, з трояндою у волоссi, зi жвавим iнтересом у безневинних синiх оченятах. – Пане, та ви ж промокли! Скорiше до вогню, скорiше, Роз дасть вам зiгрiтися! Стократ стояв, як укопаний. – Пане, заходьте! – Роз розчинила перед ним дверi. – Довга дорога? Де ваш кiнь? Чи ви, бачу, пiшки так i простували, мабуть, од «Сiроi шапки»? – Так, – сказав Стократ. Ледве волочачи ноги, вiн зайшов у таверну. Тепер, коли вiн побачив Роз, його не могли здивувати нiякi змiни. Таверну вибудували, схоже, всього кiлька рокiв тому, вона здавалася просторiшою i свiтлiшою, нiж вiн пам’ятав, i гостей тут було набагато бiльше, нiж вiн звик. Вiн сiв за найближчий столик. На щастя, i клинок i гаманець були при ньому. Вiн попросив пiдiгрiтого вина. – Скажи, мила хазяйко, а двое подорожнiх… чоловiк i дiвчина, молодi, давно тут проiжджали? – Молодята з Прип’яток? – зрадiла Роз. – З ними ще матiнка i двое слуг. Тиждень тому зупинялися, потiм далi поiхали. Цi? – Дякую, – сказав Стократ. Кiмната, де вiн залишив Свiт та ii супутника, була зайнята. Хазяйка запропонувала йому закамарок пiд сходами. Грубний комин пашiв теплом. Вiн лежав на вузькому лiжку, дивлячись на вiддзеркалення своiх очей у чистому клинку. І намагався зрозумiти, що сталося. Цi двое залишилися самi. За ними женуться. Володар Гран надто добре знае цiну Свiт. Їх неминуче зловлять, через розлив Свiтлоi цю мить вдалося тiльки вiдкласти, але не скасувати. Та й де ж iм дiтися? Правила Пристойностi не пристосований нi до роботи, нi до бою, нi до подорожi. Свiт, що багато рокiв просидiла в чотирьох стiнах, утомлюеться навiть вiд короткоi прогулянки. Наступна зграя розбiйникiв виявиться на iхньому шляху останньою… Але це буде ще нескоро. Скiльки рокiв мае минути? Двадцять? Вiсiмнадцять? Менше? Вiн чекав свiтанку, боячись заснути. Потiм задрiмав i прокинувся вiд жаху: скiльки рокiв минуло цього разу, i в який бiк – чи це минуле, чи майбутне? Усе залишалось, як i ранiше. Остигала груба. Хазяйка-Роз устала рано й тихо поралася на кухнi. Щойно стало свiтати, вiн пiшов у лiс. Вiдшукав мiсце, де прокинувся вчора. Уважно оглянув усе навколо, впiзнав деякi дерева; могутнiй дуб був молодший майже на двадцять рокiв, замiсть розсипу маленьких ялинок росла одна велетенська ялина, i тiльки ясен бiля самого струмка був той самий, колишнiй. Його рiденьке листя пропускало свiтло на радiсть густому пiдлiску. Стократ зiрвав з ясена листок. Потiм розвiв вогонь i обережно, краечком, пiднiс листок до полум’я. Листок загорiвся, як папiр, i крiзь жилки й зелений м’якуш проступили слова, написанi чужою мовою. Стократ придивився б i розiбрав напис – але вiн зник перш, нiж вiн змiг його розгадати. Вогонь обпалив йому пальцi. Вiн випустив догораючий листок, i той розсипався попелом. – Вресень, – прошепотiв Стократ. Дерева-вресенi прийшли з далекого краю на розореному вiйною сходi. Про тi лiси багато й охоче брехали в тавернах: розповiдали, що лiси породжують чудовиськ. Однi харчуються плоттю, другi витягують сiль з води й грунту, третi говорять голосами померлих. Розписувати чудовиськ веселiше, нiж розповiдати правду про вресень: дерево, яке граеться з часом, як вiтер з осiннiм листком. Стократ чув про людей, якi засинали в лiсi й прокидалися, неушкодженi, через сто рокiв. Та жодного разу вiн не чув про людину, що прокинулася за двадцять рокiв до того, як заснула… Вiн стояв перед деревом, стискаючи кулаки, готовий iти в таверну по сокиру. Ясен безневинно шелестiв листям: я просто дерево, слiпе й глухе, що не знае чаклунства. Я простодушний ясен у темному ялиновому лiсi, перевiр це, ляж пiдi мною й засни знову… Однак Стократ не став спокушати долю. Вiн з’iв шматок м’яса з рожна, подякував господинi й пiшки вирушив через лiс – до «Сiроi шапки». * * * Вiн бродив по цiй землi ще пiдлiтком. Багато рокiв тому зброяр, на порозi смертi вiд старечоi немочi, з’явився до притулка, оглянув бiльмастими очима зграйку насторожених сирiт i вiддав худому пiдлiтковi зачохлений клинок. Не сказав нi слова. Пiзнiше Стократ зрозумiв, що старий з клинком урятував його, мабуть, вiд того короткого й повного ненавистi життя, на яке був приречений хлопчисько-пiдкидьок. Його злили й дратували люди – ще тодi, як не вмiв говорити, а як пiдрiс, у притулку його боялися навiть дорослi. Вiн був позбавлений i страху, й жалю, вiн нехтував бiль – свiй i чужий. І от вiн пiшов у нiкуди з клинком пiд пахвою, без настанов, без мети, без розумiння добра та зла. Без шматка хлiба, не готовий нi просити, нi працювати, нi догоджати, нi воювати. Уперше вiд народження вiн став щасливий. Уже потiм юнак збагнув, що, мiркуючи на ходу, можна вiдкрити нове, згадати просте й додуматися до складного. Вiн пройшов Населений Свiт вiд краю до краю й назад. Клинок був при ньому; нiхто не вчив хлопчика фехтувати, вiн, блукаючи, сам навчився. Вiн продовжував учитися щодня – у води й землi, у свого меча, у добрих i злих людей; першого ворога вiн убив, захищаючись, i дуже злякався, побачивши в посвiтлiлому лезi чужу спотворену душу. Вiдтодi вiн убивав тiльки лиходiiв, але не тому, що думав про справедливiсть. І, зрозумiло, не тому, що уявляв себе месником; вiн просто знав, що душа безневинно вбитого подивиться з леза йому у вiчi. А душi вбивць i гвалтiвникiв безокi. Як маятник у годиннику, вiн ходив, мiркуючи на ходу, iнодi зупиняючись, щоб послухати легенди про себе. Поголос придумав йому прiзвисько: Стократ. Вiн став називати себе Стократом. Треба ж було якось до себе звертатись у довгi години подорожi; поголос називав його могутнiм чаклуном, i вiн з подивом зрозумiв, що й справдi, напевно, маг. А був вiн особливий вiд народження, чи це подарунок зброяра зробив його чарiвником – вiн не знав i вирiшив для себе, що й не знатиме. Вiн багато чого не знав про себе, i питання, поставленi тисячу разiв, залишалися без вiдповiдi. Пiдкидьок без батькiв i опiкунiв, покинута в лiсi дитина, вiн швидко вчився, людська тупiсть викликала в нього лють, однак бився вiн холоднокровно. І дуже скоро виявилося, що серед бiйцiв немае йому рiвнi. Якось йому заплатили за вбитих розбiйникiв, якi багато рокiв тримали в страху три села. Вiн купив собi коня, i стало легше доганяти вбивць, якщо вони тiкали. Вiдтодi вiн брав з селян плату, якщо йому пропонували, та нiкому з розбiйникiв жодного разу не вдалося вiдкупитися. Довелося урiзноманiтнити маршрути, щоб його не впiзнавали в лице. Крокуючи тепер через лiс, Стократ думав, що десь неподалiк бродить, можливо, хлопчисько з тим самим клинком. Чи здатний свiт носити двох Стократiв одночасно? – Так не бувае, – сказав вiн уголос. За роки мандрiв вiн устиг з’ясувати, що бувае все. Бувае, що час повертаеться назад. Бувае, зустрiчаеш у юрбi себе-колишнього i здогадуешся обернутися, коли щось мiняти вже пiзно. Усе бувае. Свiт хиткий. Повз «Сiрку шапку» вiн пройшов не спиняючись. Загиблих розбiйникiв уже, зрозумiло, знайшли; може, юний конюх зумiв усiх переконати, що нещаснi «побилися за здобич»… Стоп, сказав вiн собi й сiв на придорожнiй камiнь. Немае нiяких мертвих розбiйникiв. Вони живi. Наймолодший, напевно, ще ходить пiд стiл пiшки. І навiть, можливо, iхня доля складеться по-iншому, не приведе в лiс браконьерами, а потiм i… Вiн потер лице i збагнув, що щоки не колються – щетина перетворилася на бороду. А що тепер буде зi Свiт? Де вона? Вiн змусив себе встати. Подався на пiвденний захiд, i через двi години повернув на розпуттi до переправи через Свiтлу – в той бiк, де були землi володаря Грана. * * * Праворуч на пагорку стояв будинок, який вiн пам’ятав порожнiм i занедбаним. Тепер там горiв вогник; Стократ придивився. Вогник у таку пiзню пору мiг означати, що хазяiновi не спиться. Або вiн хворий. Або подае комусь знак. Стократ звик вiдчувати тривогу у вiдтiнках, у запахах i звуках, у свiтлi й тiнях. Неквапливо, нiби гуляючи, вiн зiйшов з дороги й по вузькiй стежцi рушив на гору. Будинок був дерев’яний, двоповерховий, верхне вiконце свiтилося. Вiн зупинився бiля хвiртки. Прислухався; собак не було. Це погано: в такому мiсцi обов’язково треба тримати собаку. Вiн легенько стукнув у стулку молотком. Там, за частоколом, дверi трохи прочинилися. Ледь чутно скрипнули. – Добрий вечiр, – голосно сказав Стократ. – У вас щось сталося? – Хто ви? – глухо запитала жiнка. З голосу вiн зрозумiв, що вона давно не спала. – Чаклун. – Хто?! – Мене звуть Стократ, я маг. Я можу вам допомогти? Жiнка мовчала. – Що у вас сталося? – запитав вiн знову. – Якщо нiчого – я пiду. – Іди. Вiн повернувся й пiшов стежкою вниз. – Стривай! Хвiртка заскреготiла засувами й загуркотiла ланцюгом. * * * Вона – вдова купця. Той помер, не виплативши боргiв. Вона продала будинок у мiстi й переiхала сюди: тут недорого жити, але страшно. На самому кордонi Гранових володiнь узимку докучають вовки, влiтку браконьери. На щастя, розбiйникiв немае. Чатуе рубiжна варта. Усе це Стократ частково почув, частково домислив; вiн стояв на порозi доглянутого, на вигляд заможного будинку. Тому ще помiтнiший був безлад – кинутi ганчiрки, пiдсохлi калюжi на пiдлозi, перекинутий кошик з шиттям. Жiнка дивилася на нього запаленими, глибоко запалими очима. – Ти справдi чаклун? – Так. – Ти допоможеш менi? У Стократових вухах болiсно вiдгукнулося луною: «Ти допоможеш нам? Ти ж можеш нам допомогти?!» – Що в тебе сталося? – Ходiмо… Вiн витер чоботи об постiлку бiля дверей. Ступаючи по чисто вимитих схiдцях, вийшов за нею на другий поверх. На лiжку лежала дитина, загорнена в ковдру. Стократ зупинився, здивований. – Я знайшла ii в лiсi, – сказала жiнка. Стократ насупився. «…Я знайшов його в лiсi, – сказав волоцюга в приймальнi виховного будинку. – Якась сука викинула на загибель, замiсть щоб однести до притулку! Ось, берiть, вiн ще живий…» – Пане? – з тривогою спитала жiнка. – Пiдкинута, – повторив вiн зiтхаючи. – Хочеш, щоб я ii вiдвiз у виховний будинок? Жiнка дивно на нього подивилась. І розгорнула ковдру. Маленька дiвчинка, не бiльше мiсяця iй, прокинулася й жалiбно запищала. Стократ дивився на неi, вiдчуваючи, як сторч стае борода. Дитяча шкiра була вкрита дрiбнесеньким малюнком – плечi, груди праворуч; Стократ зубами стяг рукавички. Подивився на своi руки, не наважуючись торкнутися. – Поверни ii. Жiнка перевернула дитину, i Стократ побачив дитячу спинку. Крихiтнi землi Грана, ще цiлий Виворiт, Лiсовий Край, Лисе Узгiр’я… – Ти бачиш, вона плаче! – закричав пошепки, щоб не налякати дитину, щоб iще бiльше не злякатися самому. – Нагодуй ii! Дай води! – Я б не брала ii, – не до ладу вiдповiла жiнка. – Я розгубилась… Але вона лежала прямо на землi… Вона хвора? Це заразне? Що з нею? Ти знаеш? – Де ти ii знайшла? – безнадiйно запитав Стократ, дивлячись, як жiнка намагаеться втiшити дитину ганчiркою з жованим хлiбом. Дiвчинка не хотiла це iсти i, певно, не могла. – Слухай, де можна знайти годувальницю? * * * Вiн розрiзняв сторони свiту просто й природно, як верх i низ, йому не потрiбнi були нi сонце, нi зiрки. Вдова, за ii словами, знайшла дiвчинку в лiсi – занадто далеко вiд людських поселень. Може, злi люди викрали ii, а потiм покинули? Навiщо викрали, навiщо покинули, прирiкаючи на смерть? Стократ не вiрив у безпричинну людську злiсть – тiльки у вигоду й свавiлля. Та ще в боягузтво. Ласа до любовних утiх дiвиця сховала в лiсi свою ганьбу? А навiщо було йти далеко – поклала б коло дороги, i совiсть, може, не так би гризла, бо перехожi не дадуть дитинi пропасти… Вiн iшов через неходжений лiс – туди, де, за вдовиними словами, вона знайшла дитину. – Там було щось? Записка, пелюшка? – Там… було. – Що? – Подивися сам. – Ти це там i залишила?! – Подивися сам… Голодна дiвчинка плакала, не даючи жiнцi спати, не даючи Стократовi спокiйно думати. Удова пообiцяла знайти годувальницю в найближчому селi. Але тiльки коли Стократ повернеться. Свiт, думав Стократ, згадуючи голi п’яти, що стирчать з-пiд ковдри. Хто назвав тебе – Свiт? І що змiниться, якщо назвати тебе iнакше? Роз, наприклад. Чи Пампушка. Чи… Вiн зупинився. Ось те мiсце, про яке говорила вдова. Глибокий мох, i на ньому чи то пух, чи то вата. Жiнка казала: я знайшла ii в тонкiй ганчiрцi, яка потiм розповзлася по нитцi. І ще там був пух. Звiдки? Не знаю. Наче розпатрали дорогу перину i найтоншим пухом укрили землю й мохи. Краще б гаманець залишили з кiлькома монетами, безсердечнi негiдники. Стократ оглянувся. Дивно, що перша на дитину наткнулася вдова, а не вовчиця. Чи вовки тут були? Трохи далi, на схилi, можна помiтити на пiску слiди вовчих лап… Вiн принюхався. У лiсi пахло горiлим. Не дуже свiжий запах, але й не дуже старий. Багаття? Нi. Їдкий, нехороший присмак дивного диму. Звiдки? Скоро вiн зрозумiв. П’ять молодих сосен лежали зiрочкою – верхiвками в рiзнi боки. Бiля вивернутого корiння чорнiла сажею яма; на днi громадилося щось схоже на залiзну пiчку з вiдламаною трубою, з вирваною заслiнкою. Зсередини грубка була наповнена бiлим, ледь пiдгорiлим пухом. Вiн не хотiв пiдходити близько. Потiм усе-таки пiдiйшов, перелазячи через корiння. У глибинi залiзноi пiчки ховався сувiй, схожий на прадавню карту. Стократ, затамувавши дух, запхав руку туди, всередину. Витяг сувiй i розгорнув його на колiнi. Це зовсiм не була карта, хоча обриси тканини повторювали абрис Населеного Свiту. Це був малюнок, точнiше, низка малюнкiв i знакiв. Послання. У своiх мандрах вiн навчився не тiльки читати по губах, не тiльки розумiти чужi мови. Вiн легко мiг зiбрати з осколкiв розбиту вазу, глечик чи статую, вiн розпiзнавав сенс у всьому, де бачив найменший зв’язок. Тiльки вiн, напевно, з усiх живих i мiг прочитати цього листа. Подарунок, говорили знаки, схожi на крихiтнi дитячi малюнки. Свiт. Життя. Подих. Пам’ятайте – ваш свiт смертний, але… Стократ не зумiв дочитати: сувiй розпався порохом у нього на колiнах, i вiдновити послання з пороху не зумiв би найметкiший розум. Стократ довго сидiв на поваленiй соснi, непорушно, замружившись: йому здалося, що вiн щойно втратив щось дуже важливе. * * * Свiтла у верхньому вiконцi не було. Щойно побачивши будинок здалеку, Стократ зрозумiв, що справи кепськi, й побiг. Хвiртка стояла навстiж. Стократ вихопив меча. …Навiть не розбiйник, навiть не браконьер. Прищавий юначок, грабiжник-початкiвець гарячково скидав у мiшок усе, що бачив, – посуд, вишитi скатертини, статуетки, вмiст скриньок. Вiн пiшов на справу вперше – дуже потрiбнi були грошi… Стократ зупинився у дверях. Вiн нiяк не мiг повiрити. Через мить парубiйко помiтив його й позадкував, випускаючи мiшок. – Ти… бери, добре? Ти чого? Забирай половину… забирай усе, добре? За поясом у нього стирчав кинджал, погано вiдтертий вiд свiжоi кровi. Стократ мовчав. – Забирай! – хлопець вiдступав до вiкна. – А що? – Де вона? – запитав Стократ. – Вона на мене напала! Вона напала, у неi нiж… Хлопець замовк назавжди. З горла його не вирвався навiть хрип; вiн упав на свiй мiшок, заливаючи кров’ю монети, дрiбнички й мiдну фiгурку журавля з позолоченим дзьобом. Стократ стяг зубами рукавички. Витер лезо об куртку вбитого. Сховав у пiхви не дивлячись. Пiшов нагору, понад усе бажаючи не пiднiматися туди нiколи. Повернутися й пiти, i все забути. Мертва вдова лежала коло лiжка. Жива дiвчинка, закутана в ковдру, спала в запiчку труби вiд печi. Вона не прокинулася, коли прийшов убивця. Вона не розплющила очей, коли повернувся Стократ. Вiн узяв ii на руки й довго тримав, слухаючи, як вона дихае. І як б’еться ii серце. Вiн тримав на руках свiй Свiт, схований у людську оболонку. Уразливий, теплий, смертний свiт. І гадки не мав, що тепер робити. * * * – Годувальниця? Так от, у селi коло замку неодмiнно хтось годуе, там бастардiв володаря народжуеться щороку по десятку! Ну добре, не по десятку, але годувальницю знайдете. А що за дитина? Пiдкинута? Ти ба… Вартовий при брамi був балакучий i незагрозливий на вигляд, хоч Стократ одразу оцiнив i його меч, i манеру триматися. Такий за мить з базiки перетвориться на воiна; Стократовi стало легше на душi. Свiт такий небезпечний. Свiт такий тендiтний. Свiт. Попiд лунким склепiнням вiн зайшов у браму, повернув праворуч, корячись чуттю, i через кiлька хвилин стукав у дверi мiцного будиночка пiд унутрiшньою стiною. Йому вiдчинила жiнка в бiлiй просторiй сорочцi, з дитиною на руках. Почувши запах молока, дiвчинка прокинулась i розкричалася. – Яке охляле, – невдоволено сказала жiнка, беручи дитя на руки. – Де взяв, старий? Стократ здивувався. – У лiсi, – вiдповiв не замислюючись. – Я не такий старий, молодичко. – Бачу, – вона примостила свою дитину на лiжку й узялася розповивати дiвчинку. – А сивий, як лунь… Що, в лiсi дiти на гiлках ростуть? Нарештi розгорнулася ковдра. – Шкiра ж яка бiла, наче молоко, – задоволено сказала жiнка. – Твоя? – Нi. – Бачу, що нi, ти смаглявий… А гарне яке дiвчаточко, красуня виросте… Чого стоiш? – У мене е грошi, – сказав Стократ. – Я можу залишити вiдразу… за кiлька рокiв. Жiнка прищулилася: – Це добре… А володаревi що скажемо? Звiдки приплiд? Стократ знизав плечима. – Добре, – жiнка засмiялась. – У мене цей п’ятий, а де п’ятеро, там i шоста, не пропадемо… Вона раптом весело пiдморгнула: – Грановi скажу – теж його! Вiн iх не рахуе, поки щедрий… – Дякую, – сказав Стократ. – Як ii звати? – жiнка приклала дитину до грудей, i дiвчинка заходилася ссати, наче сто рокiв не iла. – Свiт. – Гм. Свiтлана? Свiтодара? – Просто Свiт, – сказав Стократ. * * * Виходячи, вiн затримався надворi коло входу до будинку. Озирнувшись, витяг меча, встромив у землю помiж корiнням хирлявоi берези. – Стiй тут, поки не пiдеш на дрова. І щороку в день смертi вдови – плач, убивце! Клинок очистився й погас. Береза хитнула вiтами, наче хотiла щось сказати. Стократ сховав зброю й подався до брами. Учора вiн набрав у лiсi бiлостайки i снiгошвачки, i ще рiзних трав, про якi знав, що вони вибiлюють шкiру. Купав дiвчинку у вiдварi, бурмочучи закляття. Вона стала бiла, мов земля, вкрита хмарами. Але Стократ знав, що хмари коли-небудь розiйдуться, i те, що вiдомо йому, стане вiдомо багатьом. І вiн знав точно, що в цю мить буде поруч i навiть близько не пiдпустить володаря Грана. Що нiхто не посмiе доторкнутися до Свiт, що не буде нi пожеж у Лiсовому Краю, нi вiйни на Лисому Узгiр’i, нi дiвочоi кiмнати, перетвореноi на тюремну камеру. «Я заберу ii iз замку через кiлька рокiв, – думав Стократ. – Нехай тiльки пiдросте. Не ганяти ж менi по свiту з грудною дитиною. За цi роки я щось придумаю, – мiркував Стократ. – Зрештою, людське життя теж скiнченне. Чому ми так дивуемося, довiдавшись, що скiнченний свiт? До кiнця свiт у ще багато час у, – думав Стократ. – Поки ще вона подорослiшае. Поки ще постарiе. Я подбаю, щоб до останнього свого дня вона була в безпецi, i щоб нiколи нiчого не боялася, i щоб ii любили…» Вiн iшов, уперше вiдчуваючи полегшення, i не замислювався про те, що доля не вiдкриваеться нiкому. Навiть тим, хто вершить долю Свiту. II – Де ця дiвчинка тепер, що з нею сталось?! Потрiскував вогонь. Усерединi свiтлого кола було спокiйно й тепло, а за ним, за межею свiтла й тiнi, стояв смертельно небезпечний лiс, i це був образ свiту, зрозумiлий усiм людям, але чужий для Стократа. У нього не було теплого дому, вiн нiколи не почувався в безпецi й нiколи не боявся темряви. – Вона жива, – сказав Стократ. – Інакше ми б з тобою не розмовляли… Тепер iй вiсiм рокiв. Вона граеться з хлопцями, бiгае, лазить по деревах, ця дитина геть не схожа на ту дiвчину, яку я пам’ятаю… Я дивився, як вона вовтузиться на березi рiчки, i в мене серце краялось: вона щомитi може впасти у воду й потонути. Упасти з дерева й скрутити собi в’язи. Кiнь може на неi наступити. Хлопцi, з якими вона граеться, майструють iграшковi мечi й можуть ii поранити. – Ти був на землях Грана? – спитала стара. Стократ кивнув. Стара сидiла бiля вогню – не готувала вечерю, не пiдкидала дров i навiть, здаеться, не грiлася. Вона сидiла бiля вогню, нiби свiтле коло вiд багаття було единим мiсцем у свiтi, де ii ще терпiли; Стократ розташувався з другого боку багаття на широкiй низькiй колодi. Носки його чобiт димiлися висихаючи: цiлий день вiн iшов мокрим лiсом, перебирався через болото, убрiд переходив рiчечку. Стара жила далеко вiд людей: почасти тому, що не любила iх. Почасти тому, що вони ii ненавидiли. – Ти хотiв забрати дiвчинку, – сказала стара. Стократ кивнув знову: – Хотiв. І хочу. Менi дуже хочеться вiдвезти ii… i замкнути. Сховати вiд усiх. Щоб вона жила сама в якомусь барлозi, не бачила нiкого, крiм мене, i так росла. Менi дуже хочеться обшити подушками стiни ii кiмнати, укутати дiвчинку ватою, зв’язати заради ii безпеки… Коли я зрозумiв, як дуже менi цього хочеться, я тiкав щодуху. Скажи, що ж менi робити?! Стара довго мовчала. Коли вогонь почав пригасати, вона поклала на дрова полiно, схоже на скорчену подагрою чорну руку. – Творець або глузуе з нас, або Сам не знае, що коiть… Що за кпини такi – записати долю Населеного Свiту на шкiрi одного дiвчиська! Стократ подивився в небо. Іскри летiли вгору, та через високi хмари небо було непроникне. – Навiщо? – стара стисла губи. – Що за прокляття? – Свiт – не прокляття. – Невже благословення? – стара гостро подивилася на нього крiзь багаття. Стократ не вiдповiв. – Сьогоднi не видно зiрок, – сказала стара iншим голосом. – Тобi нiколи не здаеться, що згори за нами спостерiгають? – Не здаеться, – вiдгукнувся Стократ. – Я знаю це цiлком точно. Роздiл другий Зiрки – Командире, ми в зонi ураження. – Продовжуйте виконувати маневр. – Слухаюсь, продовжую… – Командире, ми пiд вогнем! – Щити до бою. Маневр! – Матiр пресвята… Це кiнець… – Щити! – Командире, у нас три пробоiни… Командире? * * * – Злазь, купець. Мiсце для засiдки було обрано чудове. Втiм, увесь шлях через Гульчин лiс вважався iдеальним мiсцем для нiчного промислу. Двое спереду, двое ззаду, повалене дерево поперек стежки – i все, кричи скiльки хочеш. – Злажу, – пробурмотiв Рiпка, мiцнiше впираючись у стремена. – Уже, люди добрi… Хустку вiн усю дорогу стискав у кулацi, i така передбачливiсть урятувала йому життя. Вовняне полотнище з вiзерунком «гусяча лапка», з торочками по краях, у напiвтемрявi розгорнулося невидимо. Рiпка труснув хусткою, наче вибиваючи пил. Задзвенiли, схрестившись, шаблi. Четверо нападникiв були озброенi – хто мечем, хто кинджалом, хто кийком, i вони тепер зчепилися попарно, не кажучи нi слова, просто бажаючи вбити. Кiнь захрипiв, витягуючи шию. Рiпка крикнув на нього i, трохи не випавши з сiдла, змусив розвернутися. Вперед дороги не було. Залишалася надiя, що вiн устигне проскочити роздорiжжя, поки цi четверо зайнятi одне одним… А якщо пощастить, вони одне одного повбивають. * * * Уночi небо було ясне, безмiсячне, i Злий на власнi очi бачив битву зiрок. Здавалося, двi зiрки зiрвалися з неба, посварилися, й мала погналася за великою. Бiльша дременула до обрiю, але встигла добратися тiльки до верхiвки високоi ялини: мала зiрка раптом бризнула крихiтною iскрою, i бiльша луснула, на секунду освiтивши все небо. Злий затамував дух. Нечасто зiрки влаштовують битву; якби це траплялося щоночi, небо, мабуть, скоро б спорожнiло, бо зiрки винищили б одна одну. Бiльша зiрка розсипалася скалками, й вони полетiли вниз, залишаючи за собою червонуватi дорiжки, схожi на пелюстки. Мала зiрка рвонула до обрiю й зникла з очей. Злий ще трохи постояв на галявинi, дивлячись у небо, а потiм повернувся до свого лiгва – плащ, розстелений поверх сухого моху, i багаттячко з дотлiваючими жаринами. Йому хотiлось розмовляти. Ранiше, в притулку, вiн рiдко вiдкривав рота: все було ясно без слiв, а за найменшого ускладнення в хiд iшли кулаки. А тепер йому хотiлося говорити, хоч навколо, в темному лiсi, не було анi душi. – Меч, – сказав вiн хрипким непевним голосом, – га, меч? Меч не вiдповiв. Вiн лежав, укутаний мiшковиною, надiйно захищений од роси й од чужих поглядiв. Хоча кому дивитися, в дерев немае очей… – Меч, я бачив, як билися зiрки. Одна вбила другу. Зiрки теж ненавидять одна одну? Меч мовчав. – Вони б’ються за мiсце на небi, – помiзкувавши, сказав Злий. – Їм тiсно, правда? Меч не вiдповiв. Злий засипав жарини, щоб нерiвне червоне свiтiння не заважало темрявi. І щоб нiхто не прийшов з темряви на вогник. Лiг на спину й подивився вгору. Зiрки, що просвiчували крiзь листя, i листя, складене в мозаiку, раптом здалися йому буквами, i вiн не напружуючись прочитав: – «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…» Вiн клiпнув, i букви пропали. Залишилися тiльки зiрки та листя. Вiн спробував згадати, чи вмiв бачити в темрявi ранiше, ще в притулку. Але притулковi спогади самi були темнi, i в спогадах вiн не мiг вiдрiзнити ночi вiд дня. «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…» Куди впали скалки зiрки? Куди ведуть дороги на роздорiжжi? Куди тече рiчка? – Кого я питаю? – вiн заговорив сам до себе вголос i всмiхнувся в темрявi. Приховане послання вбачалося в прожилках на кожному листку, у малюнку хмар i в лiнiях на долонi. І особливо у вiзерунках на рукiв’i меча; здавалося, життя вплiтаеться в цi вiзерунки й п’е звiдти змiст, як суха губка воду. Усе не дарма, Злий чомусь прийшов на ту дорогу й чомусь заночував у лiсi, це дуже важливо для свiту, для зiрок… І, заспокоений цим знанням, вiн заснув. * * * – А кому юшки гарячоi, тут i зараз, з морквою, з цибулею, з курячим крильцем! А кому юшки гарячоi! Рiпка спiзнився. Торгували вже четвертий день. Солiднi покупцi роз’iжджалися, купцi розбрiдалися по трактирах. Молодиця сидiла мiж двома багаттями, на яких повiльно кипiли казани з юшкою, i видно було, що розпродуе залишки: – А кому юшки гарячоi! Рiпка спiзнився на початок ярмарку. І Пройди не було на мiсцi. Спочатку Рiпка вирiшив почекати – хтозна, де бродить перекупник. Потiм захвилювався. Потiм занепав духом. Пройда вже тричi брав у нього товар гуртом – навiть не заглядаючи в мiшок. Платив добре. Сам, зрозумiло, заробляв на Рiпчиних брязкальцях значно бiльше. Але й ризикував бiльше: розпродавати вроздрiб добутий зi святилищ мотлох сам Рiпка не наважився б нiколи. І ось товар був, а Пройди не було. – Юшка з м’ясом i без м’яса! Каша! Рiпка вийняв з мiшка тарiлку i взяв собi кашi. Каша була вчорашня, але вiд цього ще смачнiша. Розпитувати про Пройду вiн боявся. Вiн узагалi був боягузом у всiх справах, якi стосувалися людей: iшлося про розбiйникiв чи про варту, купецький союз чи злодiйське братство, а чи просто про юрбу на площi, – Рiпка почувався жертвою. Зайвий раз розкрити рота – це була для нього мука. Зате в лiсi, де дикi звiрi, або в занедбанiй гробницi, де ворожi духи, змii або чудовиська, вiн майже нiколи не вiдчував страху. Серед шукачiв забороненого йому не було рiвних. Вiн давно б iв iз золотоi тарiлки, якби не боявся до мокрих штанiв, що про його пригоди довiдаються люди. Вiн насухо витер тарiлку шкуринкою хлiба. Масла в кашi було трошки-трошки. І що тепер робити? Його кiнь стояв на прив’язi, втопивши морду в рептух з кормом. Рiпка збирався, продавши товар, одразу йти на гостинний двiр, i там уже дати вiдпочити й собi, й коневi. А тепер усе йшло шкереберть, бо грошей не було. Ще одна тарiлка юшки – i все. Що б таке продати без остраху? Вiн одчепив од сiдла мiшок. Сiв на камiнь, обережно розв’язав горловину, щоб погляд випадкового перехожого не впав на вмiст. Зверху лежав капшук з дорожнiм дрiб’язком: жоден не годився для продажу. На днi, загорненi в стару тканину, зберiгалися статуетки небачених чужих богiв – великоголових, безоких, безкрилих. Й iнших – тонкошиiх, окатих, схожих одночасно на дiвчат i на птахiв. Рiпка брав тiльки тi, що добре збереглися, а кажуть, любителi-знавцi щедро платять i за уламки… Тiльки де ти знайдеш тих знавцiв? Вiн знову зав’язав мiшок. Погладив коня, той глипнув докiрливо. Дальня дорога, небезпека, нiчнi перегони. І навiщо? – Почекаемо ще, – сказав вiн чи то коневi, чи самому собi. – Може, ще з’явиться. Стогнало залiзо в кузнi. Там, на розi коло шаплика з водою, звичайно стовбичив Пройда; тепер там стояли пiрамiдою чужi ящики з крейдяними позначками «Порожньо». Знiчев’я Рiпка став дивитися, як працюе коваль, як колупаеться в носi його ледачий помiчник… – Хлопче, забери коня. Рiпка обернувся. Червонощокий носiй, з барилом на кожному плечi, дивився на нього знизу вгору: – Тут прив’язь на час. Ти скiльки тут уже стовбичиш? Забери коня, пройти не можна! З досвiду Рiпка знав, що не можна поступатися людям, якi говорять таким тоном. Приймуть за боязкого, а якщо не пощастить – вiдчують твiй iстинний таемний страх, i тодi жди бiди. Вiн вiдвернувся, сперечатися не став. Але й не зрушив з мiсця. – Тобi кажуть чи нi? Забери коня! Носiй роздратувався. Нiяка лайка не могла образити його дужче, нiж повна байдужiсть. – Оглух чи що?! Рiпка вперто повернувся до нього спиною. – Ну, стривай, – носiй одне за одним опустив на землю барила. – Я на тебе раду знайду… Вiн зник – утiк шукати ради. Рiпка коротко зiтхнув i став вiдв’язувати коня: справдi пора забиратися звiдси, видно, нещасливий сьогоднi день… Юрба захвилювалася. Трое вершникiв iхало через ринковий майдан плiч-о-плiч – при повному обладунку, з притороченими до сiдел шоломами. Люди розступалися перед ними не злякано, а радше шанобливо. Багато хто кланявся. Посерединi iхав немолодий, худорлявий чоловiк у тонких окулярах, схожий бiльше на вченого, нiж на воiна. Саме вiн, це було ясно без слiв, командував патрулем. Праворуч тримався плечистий, похмурий, з важким поглядом. Лiворуч – дуже молодий, майже хлопчисько, свiтловолосий, усмiхнений – наче навмисне, щоб вiдтiнити похмурiсть товариша. Коваль на якийсь час припинив робот у. Вийшов наперед, витираючи руки об фартух: – Заступники, щось треба поправити? Загострити? – Спасибi, дядьку, – низьким басом вiдгукнувся молодий. – Трохи пiзнiше. Коваль низько вклонився. – Юшка, каша! – весело загукала куховарка. – Заступники, гаряченьке! – Ма, а хто це? – спитала дiвчинка з кошиком у своеi матерi з торбою на плечах. – Це ж нашi заступники, – жiнка легко стукнула ii по потилицi. – Велика мiська варта. Я ж тобi розказувала. Забула, чи що? – Цi?! Вершники вже проiхали далi, коли прямо перед ними виринув, наче нiзвiдки, недавнiй носiй. – Заступники, захистiть! Чужинцi кривдять, землю захоплюють, як у себе дома! Коня вiн виставив… Пику одвертае… Я Клоччя, покiйного стражника Лiтая син, батько в бою загинув за нас, а вони тут своi порядки… Носiй, здавалося, тицяв пальцем Рiпцi прямо в око, хоч мiж ними було кiлькадесят крокiв. Рiпка завмер. Воiн, що iхав посерединi, повернув голову. Його очi за скельцями окулярiв здавалися дуже старими. – Що таке? – Та от, кажу йому, щоб забрав коня… А вiн менi межи очi плюе! Рiпка задихнувся од такоi брехнi. – Плювати на мене хотiв, – поправився носiй, – задом одвертаеться… А це тимчасова прив’язь! Тут люди ходять! Чоловiк в окулярах подивився прямо на Рiпку. Той вiдчув, як у животi змерзаеться в грудку з’iдена каша. – Забери коня, – сказав вершник не пiдвищуючи голосу. І, не удостоiвши бiльше анi поглядом, продовжив свiй шлях. * * * Половину ночi й майже цiлий день Злий спав, i ввi снi його рука тримала меч. Тепер зап’ястя й лiкоть болiли, як пiсля тривалих вправ. Йому снився лiтаючий будинок, i люди в будинку, i свiчка на столi. У величезному дзеркалi вiдбивалися зiрки, й тут-таки, в дзеркалi, свiтилася величезна куля, затягнута хмарами, висячи в чорнiй порожнечi. Увi снi Злий без подиву дивився на цю кулю й бачив на нiй землю й воду, рiчки й гори, так, нiби карту свiту нап’яли на величезну рiпу без хвостика. Наблизивши лице до дзеркала, Злий поглядом нiби притяг до себе зображення й побачив Гульчин лiс, величезний чорний простiр, озеро – темну монетку, струмок, галявину, а на краю галявини себе – й прокинувся. Сонце давно проминуло зенiт. У лiсi було свiтло й сухо. Злий кiлька хвилин вдивлявся в листя над головою, але не побачив нi букв, нi особливого сенсу. Розминаючи ноги, вiн вийшов на середину галявини. Подивився вгору. Ця проста дiя багато рокiв здавалася йому немислимою: в притулку вiн почав боятися вiдкритого неба. Вiн рiдко виходив з-пiд даху, а опинившись надворi, натягував на очi крислатого капелюха так низько, що бачив тiльки клаптик землi пiд ногами. Вiн був незграбний у цьому капелюсi й вигляд мав кумедний, однак нiхто не смiявся, бо Злий був скорий на розправу. І якщо якесь маля говорило раптом, забувшись, у його присутностi: «Дивiться, скiльки зiрочок на небi!» – навколо миттю виникав порожнiй простiр: згадування про зiрки та хмари могло вiдгукнутися в сутiнковiй душi Злого негайною жагою насильства. Тепер вiн бачив сни про зiрки. Ба бiльше – вiн стояв без шапки й дивився, задерши голову. Небо здавалося каламутним, пiдслiпуватим, i вiтер приносив слабкий запах диму. Надивившись досхочу й принюхавшись, Злий повернувся до мiсця нiчлiгу. Клинок був завдовжки як рука Злого, якщо мiряти вiд самого плеча. І ще рукiв’я; Злий розглядав його багато разiв, довгi години вивчав карбований вiзерунок, намагаючись прочитати всi цi завитки та складнi знаки, але поки що успiху не досяг. Не всяке послання вкладено в слова; розумiють без слiв птахи й звiрi, та й зiрки теж живуть у злагодi – мовчки… Чи тому й не живуть у злагодi? Злий усмiхнувся. Вийшов на середину галявини, пiдняв меча, дивлячись перед собою, уявляючи супротивника. Хто вiн буде? Розбiйник у шкiряному панцирi, душогуб у чорному плащi, примара, болотне чудовисько? – Меч, га, меч, – сказав Злий уголос. – Я нiтрохи не боюся. Навiть неба. Навiть повсталих мерцiв. Навiть якщо iх буде тисяча. Меч хитнувся в руцi. А може, Злий сам хитнув клинком. Рiзницi не було; Злий рiзко видихнув, присiв – i уявнi супротивники заскакали навколо нього, мов скаженi. Вiн уникав ударiв, пiрнаючи пiд клинки, i ухиляючись, i стрибаючи. Вiн рiдко парирував, розумiючи, що сили в тонких руках поки що мало, i важкий супротивник легко проб’е його блок. Вiн чекав, поки суперник вiдкриеться, i встромляв меч у незахищену пахву, у щiлину мiж грудними пластинами, в отвiр шолома. Вiн колов, заощаджуючи сили, i рубав по колiнах, i невдовзi повоював iх усiх – розбiйникiв, душогубiв, убивць i мерцiв. І зупинився, важко дихаючи, на галявинi, заваленiй уявними трупами, де стiкала терпким соком розтоптана на кашу трава. І тiльки тодi, з полегшенням зiтхнувши, вiн згорнув i уклав у заплiчну торбу свого сирiтського дiрявого плаща, закутав меча, приладнав його за спиною та й рушив у дорогу. * * * – Ідеться про миттевий рейд, висадку, наземну операцiю i, якщо пощастить, повернення. – Мало шансiв. – Капiтане, у цiеi витiвки з самого початку малi шанси на успiх. На Мерехтливiй не працюють бiосканери, його слiд неможливо буде знайти. На пласкому екранi повiльно оберталася планета: один материк, округлий, з величезною бухтою на пiвночi та прiсним морем у центрi. Один океан. Зображення то розмивалося, то чiткiшало, i нi проблеми з оптикою, нi завади в мережi не були до цього причетнi. – Імовiрнiсний фантом, – гiрко сказав чоловiк коло екрана. – Один такий маленький хлопчик… i така велика проблема. – Принаймнi ми точно знаемо, що вiн iще живий, – пiсля паузи вiдповiв його спiврозмовник. – Зрештою, Мерехтлива – чудовий полiгон. Робота з Мережею дае першi плоди. Можливо, ii вдасться стабiлiзувати, i тодi… Чоловiк коло екрана похитав головою: – Їi нiколи не вдасться стабiлiзувати! Цей свiт приречений… Я даю вам карт-бланш – зробiть усе можливе, щоб якнайскорiше витягти звiдти мого сина. Заради його нещасноi матерi. * * * До вечора стало ясно, що Пройди не буде, iти в трактир нема чого, а сухарiв у сумцi лишилося на один зуб. Вигони за мiстом належали рiзним громадам i були обнесенi огорожами. На самiсiнькому узлiссi Рiпка знайшов нiчий клаптик – земля тут чорнiла випалинами старих багать, трава була витоптана й вискубана. Тут ночували тi, хто був або дуже бiдний, або напрочуд скупий. Завжди боязкий перед людьми, Рiпка влаштувався при самому шляху, коло староi смердючоi випалини, але не став навiть розпалювати багаття. Погода до вечора псувалася, хмари зiбралися, а вiтер подужчав. Вiн вийняв баклагу з водою й останнього сухаря. Повз нього по шляху тяглися вози й хури – роз’iжджалися з ярмарку мешканцi сусiднiх сiл, квапилися потрапити додому до пiвночi. Ішли пiшки втомленi злодii; Рiпка пiдтяг мiшка ближче, затис у ногах. Злодii хоч i втомленi, а поглядом оцiнювали його не раз i не двiчi. Продати б комусь усе гуртом. Але небезпечно. Якщо покупця пiймають з товаром i почнуть доскiпуватись, а покупець опише Рiпку, як вiн е – дорога загориться пiд ногами, будь-який патруль придивиться й схопить. Он же стратили мiсяць тому розкрадача гробниць… Рiпцi стало себе шкода. Вiн за двi секунди догриз сухаря й зрозумiв, що вмирае з голоду. Запах сироi риби, що долинув казна-звiдки, змусив його здригнутися. – Дядьку, у тебе тут можна розпалити багаття? Рiпка озирнувся – занадто рiзко й нервово для мирного селянина на привалi. За два кроки стояв пiдлiток, високий i худий, безбородий i блiдий. Найперше Рiпчин погляд упав на рибу – здоровенну рибину, нанизану за зябра на тонку гiлку. Хлопець тримав ii трошки на вiдльотi – щоб не забруднити лускою штани. Потiм Рiпчин погляд перемiстився на хлопцеве лице. Дивне лице. Одночасно дитяче й доросле, з неприемно-твердим i водночас мрiйливим поглядом. Рiпка нiколи ранiше не бачив таких облич у хлопцiв. Не чекаючи вiдповiдi, пiдлiток пiдiйшов до випалини при дорозi й швидко, звично, спритно навiть, як на досвiдченого мандрiвника, приготував, розклав i роздмухав маленьке багаття. Трiсочки для розпалювання, дрiбний хмиз i навiть полiна були в нього заготовленi заздалегiдь. Риба лежала на дбайливо пiдстеленому лопуховi. – Хлопче, це ж браконьерство, – ризикнув сказати Рiпка. – Якщо ти ii вловив у громадськiй рiчцi без лiцензii… – Вловив чи купив на ярмарку, – хлопець байдуже знизав плечима. – Купувати без лiцензii можна? Рiпка вiдзначив про себе, що хлопець анiтрохи не боiться людей. Нi громада, нi влада, нi вартовi не здаються йому проблемою – хлопчисько спокiйно й упевнено пояснить свое право хоч егеревi, хоч самому князевi, i, що дивно, егер i князь визнають за ним це право… Рибалка тим часом готував собi вечерю. Рiпка помiтив, що один бiк у рибини дiрявий – наче ii не вивудили чи вловили мережею, а штрикнули чимось схожим на острогу… чи навiть на клинок. Погляд його перемiстився на довгий згорток, який хлопець носив за спиною, а тепер зняв i поклав на витоптану траву коло багаття. Риба, вичищена й нанизана на прутик, впустила на вугiлля першу краплю жиру. У Рiпки спазмом перехопило горло. – Невдалий день? – спитав хлопець, не дивлячись на нього. – Та наче, – зiзнався Рiпка. – Їсти будеш? – Хотiв би, – сказав Рiпка. – Але нема чим розплатитися. – Та i я за неi не платив, – хлопець пiдняв лице, освiтлене знизу вугiллям, i раптом усмiхнувся. – Отож iж, тiльки хай ще трохи пропечеться… Чого ти боiшся? – Я? – Рiпка здригнувся. – Ага. Сидиш над своiм мiшком i боiшся, боiшся… Що там у тебе? Рiпка посмутнiв. – Не мое дiло, – миттю вiдгукнувся хлопець. – На, бери собi хвоста, а я голову люблю. Вiн розрiзав рибину рiвно навпiл, собi взяв голову, Рiпцi простяг хвоста. Риба сичала, стiкаючи жиром, i на кiлька хвилин Рiпка забув свою бiду – тiльки дмухав, жував, знову дмухав, випльовував кiстки, обсмоктував хребет, облизував пальцi… Але риба закiнчилася. Залишився один тiльки обгорiлий хвiст. – Дякую, – Рiпка згадав про пристойнiсть. – На здоров’я, – хлопець потягнувся. Було вже поночi. Вози на дорозi з’являлися дедалi рiдше, люди при багаттях укладалися спати. Трiснуло вугiлля у вогнi, посипалися в небо iскри. – Учора я бачив бiйку зiрок на небi, – сказав хлопець. Рiпка обережно гмикнув. – Ти менi не вiриш? – не образився, а радше здивувався хлопець. – Ти сам нiколи не бачив? – Нi, – зiзнався Рiпка. І, помовчавши хвилину, додав: – Хоч казки такi чув. Мовляв, зiрки розбиваються на небi й падають. – Саме так, – хлопець дивився на Рiпку через багаття, очi в нього дивно блищали. – Думаю, якщо людей розпитати – багато розкажуть… Порив вiтру налетiв з боку села. Спалахнув згаслий було вогонь, феерверком злетiли iскри. Рiпка боязко подивився на небо: хмари були чорнi-чорнiсiнькi. Знову налетiв вiтер. Подорожнi, що приготувалися до ночiвлi, квапливо розгортали нашмарованi запони чи шукали сховку пiд деревами на узлiссi. Спати не вийде, сумно подумав Рiпка; а продав би здобич, ночував би тепер у трактирi, солодко спав би пiд шелест дощу… – Я пiду, – сказав хлопець. – Куди?! – Вперед. Просто себе. – І… а хто ти такий? – раптом поцiкавився Рiпка. Хлопець знову знизав плечима: – Людина. Прозвали мене – Злий… – Не схожий на злого, – визнав Рiпка. – Це ти в притулку мене не бачив… Ну та нехай, прощавай. І поглядай на небо – зiрки б’ються, це я тобi точно кажу! Вiн закинув за спину свiй згорток. Там точно меч, подумав Рiпка. Це ж треба, хлопчисько, отак ходить i не боiться… – Агов! Рiпка озирнувся. Пройда власною персоною щирив щербатi зуби. Одне око в нього спухло й прикрилося бузковою повiкою, зате друге дивилося весело. – Стоiть пеньок, на пеньку мiшок, – заговорив скоромовкою, посмiхаючись i дивлячись кудись убiк, – зелений, бордовий, на все готовий… – Де ж тебе носило?! – Так я вже годину сиджу й чекаю, поки ти тут зi шмаркачем… Принiс? * * * Через пiвгодини вшкварив дощ. Рiпка зустрiв його з порожнiм легким мiшком, з полегкiстю на серцi й приемною вагою в гаманцi. Ну от, усе стало добре. А було так погано. А тепер – чудово. Залишилося тiльки прибитися куди-небудь на нiч, до теплого вогню й м’якоi перини, обсохнути, виспатися та й податися далi, нiкого бiльше не боячись. Коневi передалась його весела впевненiсть, i вiн досить бадьоро рушив по дорозi, хоч вона й стрiмко розкисала. Ще через пiвгодини крiзь запах мокрого лiсу пробилося димне повiтря житла, попереду з’явився лiхтар, почеплений на воротях, i прямо коло ворiт придорожнього трактиру Рiпка побачив хлопця зi згортком за плечима. Хлопець проминав трактир, явно маючи намiр заглибитися далi в лiс, а дощ тим часом перiщив не вщухаючи, намiрившись лити до ранку. Згорток змок. Рiпцi здалося, що крiзь важкi складки вiн може роздивитися чудовий клинок. Чи вкрав його хлопець десь, чи з мертвого зняв, чи щось iще гiрше… – Агов, Злий! Хлопець обернувся – без страху, як i ранiше. З цiкавiстю. – Хочеш переночувати пiд дахом? Вiддячу за рибу! – Та ну, – хлопчисько стояв, пiднявши куточки рота, i дощ лився по його лицi. – Яка тут дяка? – Ну, просто переночувати, – сказав Рiпка вже не так пихато. – Справи в тебе вже лiпше? – хлопець хитро всмiхнувся. – Ага. Іди пiд дах, я заплачу. – Добре, – хлопець кивнув, не знiяковiло, не догiдливо, цiлком спокiйно. – Якщо ти кличеш… Рiпка злiз з мокрого сiдла й загрюкав причепленим до ворiт молотком. * * * Злий мiг запросто йти цiлу нiч без упину, i дощ не завдавав йому якихось незручностей. Та саме в цi хвилини, проходячи повз гостинний двiр, вiн думав про знаки та лiнii долi. Хiроманти читають долю по лiнiях долонi, звiздарi – дивлячись на зiрки… А чи здатна людина, що йде крiзь дощ, прочитати долю в крапельках води, у шелестi листя, у плутанинi незначних, здавалося б, подiй? У цю мить його гукнули, i, ще не обернувшись, вiн упiзнав голос дивноi людини, з якою подiлився сьогоднi рибою. Чоловiк ще коло багаття привернув його увагу: вiн, зрозумiло, злодiй, але незвичайний. Особливий. І доля його, як видно, мала от-от зробити крутий поворот. – Хочеш переночувати пiд дахом? Вiддячу за рибу! Тепер цей чоловiк був радiсно-напружений, повний дивноi i не зовсiм чистоi радостi. Злому стало цiкаво. І вiн увiйшов услiд за новим знайомим пiд задушливий дах, заздалегiдь вiдчуваючи, що спати сьогоднi не доведеться. * * * Рiпцi подобалось бути шляхетним. А сьогоднi вiн був шляхетний, мов легендарний князь, бо за рибне частування платив щедро, i головне – без будь-якого примусу; на гостинному дворi зiбралося безлiч народу – негода пiдiграла хазяiновi. За кожним столом сидiли, в кожному кутку був розстелений плащ чи матрац, а в центрi сидiли на високих стiльцях трое «заступникiв» – так мiсцевi догiдливо називали свою варту. Щойно побачивши iх, Рiпка ледь не вискочив надвiр пiд дощ. Оговтався, допомогли залишки куражу; хлопець на кличку Злий глянув з подивом. Вартовi, зрозумiло, його не пам’ятали i не помiтили жаху, який охопив його сьогоднi на базарi, коли сухорлявий чоловiк в окулярах звелiв забрати вiд прив’язi коня. Усього-на-всього одне слово крiзь зуби, а Рiпка трохи в штани не нагатив… І тепер вони не дивилися на нього – а в Рiпки дриготiли колiна. Це було соромно. Вiн знайшов собi мiсце на лавцi пiд вiконцем. У закритi вiконницi тарабанив дощ. Хлопець розстелив свого плаща сушитися й сiв прямо на пiдлогу, на вогке дерево, пiдiбгавши пiд себе ноги. Вiн поглядав на Рiпку з цiкавiстю: здаеться, встиг помiтити його страх. Рiпка розлютився. Вiн переступав порiг, задоволений собою, щедрий, багатий, а тут цi трое, як нагадування про ганьбу. Про боягузтво, про вiчний страх перед людьми та владою. Вас би, «заступники», запустити в тi дiри, звiдки я виходив живий i з товаром… Налинули спогади. Згадався останнiй храм-гробниця, звiдки вiн винiс статуетки прадавнiх богiв: отруйний зелений туман. Пастки на кожному кроцi, згустки прадавньоi ворожоi магii, та ще тварюки, огиднi тварюки, що засiли по кутках, вичiкуючи, коли помилишся. З вас там швидко злiзла б пиха, «заступники». Йому раптом захотiлося, щоб усi в тавернi побачили цих трьох Рiпчиними очима – нiкчемними людцями в ореолi улесливих поглядiв. Не встигши навiть задуматися, вiн залiз рукою у свiй мiшок i, звично притримуючи край, намацав усерединi вовняне полотнище з вiзерунком «гусяча лапка», з торочками по краях. Хлопець спостерiгав за ним. Треба було якось вiдверну ти його увагу. – На монету, – Рiпка подав хлопцевi мiдяк. – Вiзьми нам по кухлю… ну, спитай, що в них е на такi грошi, i щоб було гаряче! Хлопець кивнув i встав. Рiпка дочекався, поки той дiйде до шинкваса, i потрусив строкату тканину, нiби струшуючи пил. Вiтерець пробiг по залi, i багато хто напружився, учувши магiю. Шваркнув об пiдлогу й розбився пивний кухоль. Молодий вартовий урвав, здаеться, жарт, який розповiдав хрипким басом, i схопився. Його товариш пiдстрибнув, перекинувши лаву, й перший вихопив меча. Люди кинулись на всi боки, заверещали жiнки. Два мечi схрестилися над столом, за яким секунду тому випивали друзi. А тепер, бажаючи вбити одне одного, бiснувалися вороги. Рiпка втиснувся в стiну i з запiзненням зрозумiв, яка ризикована вийшла авантюра: мало, що мечi вартових оголенi в тиснявi, то ще й серед подорожнiх мiг трапитись озброений. Добре хоч, що мiж хлопчиськом та його мечем крокiв десять, не менше… Люди кричали, ховалися пiд столи, рвалися надвiр, проклинаючи вартових, якi напилися й зчепилися одне з одним, яка ганьба, а ще «заступники»… Рiпка посмiхнувся, ховаючи лице. Йому стало добре, i в животi потеплiшало, наче грудка страху нарештi розтанула. – Магiя! – гаркнув худорлявий чоловiк в окулярах. Вiн вихопив меча всього на кiлька митей пiзнiше, нiж два його товаришi, але встиг опанувати лють до того, як ударив. Молодий i похмурий хрипiли, наскакуючи одне на одного, збираючись убити, але нiяк не знаходячи щiлин в оборонi; iхнiй проводир укинув меча в пiхви, схопив два дубовi стiльцi й одночасно опустив на голови бiйцiв. Вони повалилися злагоджено, наче довго тренували цей маневр. Один стiлець розколовся, другий витримав. Рiпка обмер, неприемно вражений. Через шинквас вискочив хазяiн заiжджого двору – борода дибки. – Тут маг! – з-пiд окулярiв у хазяiна вп’ялися скаженi блакитнi очi. – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку! Якби проводир варти навмисне захотiв пiдхльоснути панiку – вiн не дiбрав би точнiших слiв. Люди завили на всi голоси й, давлячи одне одного, кинулися до дверей. Рiпка, трясучись, запхнув тканину якнайглибше в мiшок; хлопець на кличку Злий незворушно поставив на лаву два паруючi кухлi. З цiкавiстю подивився на Рiпку. * * * – Вони пiдiйдуть од сонця, вийдуть на орбiту над океаном i спустяться на розрахункове мiсце, точно слiдами човника. Сканери, зрозумiло, не працюватимуть… – Скасовуйте операцiю. – Що?! – Це смiшно. Вони не мають часу на адаптацiю. Як вони шукатимуть – розпитуватимуть мiсцевих?! – У нас е розшифровка мови iз зонда. Мовна модель розрахована, тому вони справдi… можуть звернутися до мiсцевих. – Скасовуйте операцiю. – Ви так легко вiдмовляетеся вiд надii? Тiнь ночi наповзала на единий материк Мерехтливоi. – Я не знаю, що робити, – сказав капiтан. – Не знаю. * * * Злому подобалося знаходити зв’язок предметiв i явищ. Що сталося? Вартовi вели мирну бесiду i враз кинулися одне на одного зi зброею, з вiдвертим намiром убити. Може, iм пiдсипали чогось у питво? Але навiщо? Дверi в кухню були вiдчиненi. Злий побачив, як двое хлопчикiв, що допомагали чистити рiпу, раптом наскочили одне на одного з ножами. Хазяйський син, здоровенний парубок рокiв двадцяти, схопив iх за шкiрки й розборонив – але вони все поривалися битися, не зважаючи нi на чужу, нi на власну кров. Дивлячись на них, Злий вiдчув на мить бажання витягти меча й кинутись на кожного, в чиiх руках сталь. Хоч на провiдника варти, хоч на кухарчука. Якби меч був при ньому – мабуть, i не стримався б. Але меч лежав, сповитий, пiд лавою коло вiкна, i Злий устиг погасити в собi чужу волю. – Тут маг! – прокричав начальник патруля. – Тут, у цю секунду, чаклували на смертельну сутичку! Он воно що, подумав Злий зi зростаючою цiкавiстю. В обiднiй залi чинилося пекло. Його супутник, дивний злодiй, сидiв на лавi, зiщулений, i притискав до себе мiшок, так нiби той допомагав йому грiтися. Права рука злодiя була всерединi, в мiшку. Збоку здавалося, нiби вiн вирiшив таемно обчистити сам себе. – Я пiду, – сказав вiн Злому. – За нiчлiг заплачено. Залишайся, якщо хочеш. – Куди ж ти пiдеш серед ночi? – А тут хiба дадуть поспати?! В обiднiй залi тим часом стало вiльнiше – всi, хто прагнув вийти, вирвалися надвiр. Коло порога вовтузився, намагаючись пiдвестися, худорлявий торговець, пом’ятий у тиснявi. Дверi навстiж, знадвору чулися лайка та кiнське iржання. Усерединi встановилася вiдносна тиша: п’янi, соннi або найменш полохливi вiдвiдувачi тихо сидiли попiд стiнами, а обережнi – пiд столами. Начальник варти кинувся приводити до тями товаришiв. Першим заворушився й сiв молодий; очi його дивилися в рiзнi боки. Похмурий застогнав i вхопився долонею за край стола: – Що це… – Магiя, – уривчасто кинув начальник патруля, i окуляри пiдстрибнули в нього на носi. – Яка ганьба, – пробурмотiв молодий, обмацуючи голову. – Де маг? – прохрипiв похмурий. Злий сiв на лаву й узяв у руки гарячий кухоль. Настiй на травах був, мабуть, занадто солодкий. Однак зiгрiвав чудово. Проводир варти чiпко оглянув зал. Злий зустрiвся з ним очима, на мить зазирнув за скельця окулярiв, вражений силою й витримкою цiеi людини, – проводир единий у залi здолав магiю. Зберiг розум. «Я теж здолав, – негайно ж подумав Злий. – Але в мене не було з собою меча, я не тримав зброi в руках чи на поясi. Цiкаво, що було б, якби я носив меча вiдкрито, як вартовi? Кинувся б на проводиря, щоб зарубати?» Його знайомий, дивний злодiй, засовався на лавi. Проводир варти уважно його розглядав. – Проклятий день, – похмурий вартовий насилу пiдвiвся. – Утiк наш маг, шукай вiтру в полi… Нервово заiржав кiнь пiд вiкном. – Знайдемо, – крiзь зуби пообiцяв молодий. І поклав руку на плече проводиревi. Той здригнувся й нарештi вiдiрвав погляд од дивного злодiя. – Доповiсти треба. Далеко не втече… Вони вийшли, тупаючи чобiтьми, на ходу ховаючи зброю. Худий пом’ятий торговець, який щойно пiдвiвся на ноги, вiдсахнувся з iхнього шляху. Злий виразно почув, як видихнув його знайомий злодiй – наче людина, що довго не дихала. * * * Люди охоче вiрять у погане. Дехто, звiсно, говоритиме, що злостивий маг зачарував заступникiв – але вiритимуть тому, хто розповiсть правду: «заступники» напилися в трактирi, оголили мечi, налякали людей i трохи не повбивали одне одного. Рiпка почувався чудово. Страх, що охопив його вiд погляду з-пiд окулярiв, був iнший, нiж страх на ярмарку. Другий був страхом блохи, незначного створiння, зачепленого подихом влади. Перший – шляхетним страхом бунтiвника за мить до загибелi. І цей гiдний страх вимив з Рiпчиноi душi слiди блошиного жалюгiдного жаху. А потiм, коли «заступники» подалися доганяти примару – то й страху не стало. Рiпка, ще кiлька годин тому невдаха й боягуз, подивився на себе iншими очима. Маг, казали вони. Це про нього, про Рiпку. Нехай уся його магiя в клаптi тканини та ще в деяких брязкальцях – вiн маг, i про нього складатимуть пiснi. Рiпка мружився, вiдчуваючи, як почуття значущостi розпирае його зсередини, грiе живiт i наповнюе горло. На гостинному дворi все стихло. Перев’язали ганчiрками кухарчукiв. Попрощалися з тими, хто iхав, постелили тим, хто ризикнув залишитися на нiч, i в просторiй обiднiй залi почулося хропiння: кiмнат на другому поверсi було мало, i подорожнi, якщо вони не були знiженими дамами чи дуже багатими купцями, ночували по-простому, на пiдлозi. Рiпка лежав, обнявши свiй схудлий мiшок, а поруч, на вiдстанi руки, лежав хлопець i обiймав меча. І нiхто в цiлому дворi не знав, що то в нього за меч. А може, i в свiтi. Дощ ущух. За вiкном свiтало. Рiпка нечутно встав i пiшов до дверей – нiби до вiтру. Вирушаючи на ярмарок, вiн улаштував тимчасову схованку неподалiк роздорiжжя, за пiвгодини iзди вiд гостинного двору. * * * – У вас буде мало часу. Кiлька мiсцевих днiв. – Так, капiтане. – Доведеться вступити в контакт з аборигенами. Текст вiдпрацьовано лiнгвiстом i психологом. Вам доведеться вiдтворити його самостiйно, дослiвно, включаючи iнтонацii. – Так. – Знайдiть торговельний майдан або велике житлове примiщення. Текст приблизно такий: «Обiцяю велику нагороду всякому, хто вкаже дитину чоловiчоi статi, яка з’явилася шiстнадцять обертiв навколо свiтила тому, без батькiв, у розбитому небесному приладi». – Я надiюсь, капiтане, що текст вивiрений i збалансований. – Це найкраще, що ми могли зробити. Ще: в очах аборигенiв ви не повиннi здаватися слабкими чи нерiшучими. Якщо вони вiдмовляться вiдповiдати – продемонструйте iм силу. – Так, капiтане. * * * – Продай менi свого меча. Злий здивовано обернувся. Дивний злодiй вийшов з трактиру над ранок, та незабаром повернувся – до його мокрих чобiт прилипла глиця. Дивний злодiй майже силомiць пригостив Злого снiданком i нав’язався в супутники, хоч Злий був пiший, а злодiй мав коня. Злий пiдсвiдомо вiдчував задум, хворобливу цiкавiсть з боку злодiя, i був упевнений: ще до полудня супутник пояснить, що йому треба. Так i сталося. Вони йшли поруч, супутник вiв за повiд свого коня з поклажею. Злий мовчки вiдзначив, що поклажi додалося. Потiм злодiй запропонував звернути з дороги на непримiтну стежинку в лiсi й, щойно вони опинилися в лiсi самi, заговорив про меч. Злий не здивувався – вiн раз у раз ловив погляд супутника на своему згортку. – Продай менi меча, добре заплачу. – Не продаеться, – Злий усмiхнувся. – Дурню, тебе за нього зарiжуть. Або заарештують. Не годиться хлопчиськовi швендяти по дорогах з таким мечем. – А ти як знаеш, який вiн? – Гарний, – злодiй упевнено кивнув. – Хлопче, визнай: ця штука не для тебе. – Менi його подарували, – Злий iще всмiхався. – Знаемо, як таке дарують, – злодiй ощирився. – Помiтили б – убили б разом з подарунком… Хлопче, поки я плачу за нього грошi – давай, погоджуйся. Злий був вражений, як змiнився його супутник вiдучора. З сiрого дивного злодiя перетворився на гостролицього, з блискучими очами розбiйничка. Що його так змiнило? – Не погоджусь. – Ну й дурний. Злодiй накинув повiд коня на рогачку-сучок. Вiдстебнув вiд сiдла довгий згорток, струснув мiшковину й витяг зброю – простий клинок, якi носять вартовi-бiдняки чи розбiйники-вiдчайдухи. Учора нiякого меча в нього не було, подумав Злий. Одержав од спiльникiв? Забрав зi схованки? – Я майстер-мечник, – повiдомив злодiй. Перехопив меча лiвою рукою, права тим часом пiрнула в добре знайомий Злому мiшок, i на мiзинцi наче сам собою з’явився перстень з бiрюзовим каменем. – А ти? Доведи, що ти гiдний носити зброю! Злий легко – позначилися багатоденнi тренування – визволив свiй меч iз завоiв. Помiтив, як загорiлися в злодiя очi, коли той побачив, що це за клинок. Злодiй геть не був схожий на майстра-мечника – але коли став у стiйку, пiдняв зброю й рушив на Злого, той зрозумiв з його рухiв: супутник не збрехав. Злий позадкував. Земля пiд ногами не була анi рiвна, нi тверда. Глиця ввiбрала всю вологу довгоi зливи. Розiйтися було нiде – сосни обступали вузьку стежку, мов цiкавi глядачi. Меч закрутився в правiй злодiевiй руцi, та так, що завило пiд клинком вологе повiтря. Злий був неприемно вражений: ця людина не повинна так поводитися зi зброею. Несподiвана сила й спритнiсть не поеднувалися з iншими його повадками. Це наче золота клямка в сiльськiй убиральнi; Злому, який умiв бачити таемнi зв’язки, протирiччя рiзало очi. – Не хочу тебе поранити, – злодiй наступав. – Вiддай менi меча. Я дам тобi грошей… трохи. Злий задкував, виставивши перед собою зброю. Вiн багато разiв перемагав полчища уявних ворогiв, однак нiколи не виходив проти справжнього супротивника. Злодiй, здавалося, не знав утоми. Меч виписував у його руцi вiсiмку, i було ясно, що вiн насправдi не збираеться ранити Злого, а хоче тiльки налякати. Вiн добрий: мiг би вбити в першу хвилину двобою, але не бажае зла впертому хлопцевi… На мiзинцi його правоi руки блискав камiнь. Навiщо людинi надiвати перстень перед двобоем на мечах? Та ще й на праву руку?! – Я вiддам тобi меча, – сказав Злий. – Розумник. Поклади на землю. Злодiiв клинок перестав обертатися. Злому стало холодно вiд розумiння – якщо я вмру, то прямо зараз, мiж цими двома митями… І вiн стрибнув уперед. – Гей, щеня, покараю! Злий щосили вiдкинув зброю супротивника вгору, пiрнув пiд загрозливий зблиск сталi i дотягся до злодiя – самим кiнчиком меча. * * * Рiпка нiчого не зрозумiв. Щойно меч був легкий i рухався наче сам собою – i раптом рука одерев’янiла, й клинок потяг униз. Потiм бризнула кров. Рiпка бився без рукавичок; вiн подивився на свою руку й побачив, що мiзинець висить на клаптику шкiри. Клаптик обiрвався, й мiзинець полетiв у потоптану глицю. Разом з ним полетiв перстень. Од вигляду кровi перехопило дух. Хлопець стояв перед ним, пiднявши меча. – Помилуй… Вiн випустив зброю. Кров хльостала, заливаючи весь свiт, i Рiпка не бачив нiчого, крiм власноi кровi. – Ти сам напросився, – пiсля короткоi паузи сказав хлопець. Голос його звучав рiвно й зовсiм спокiйно. – Помилуй… – Та плювати менi на тебе. Живи. Рiпка зрозумiв, що стоiть на колiнах, стискаючи праву руку лiвою. Перстень пропав, закотившись у глицю, зате вiдрубаний палець валявся тут-таки, жахливо знайомий – i вже чужий. – Ганчiрку… Перетягти… – Цю? Рiпка повернув голову. Хлопець тримав його мiшок в однiй руцi, а в другiй – вовняну тканину з вiзерунком «гусяча лапка». – Нi! Тiльки не… Хлопець проникливо посмiхнувся. * * * Цю нiч Злий знову провiв у лiсi й на самотi. Ночiвля пiд кронами, у спокоi та вогкостi, була в сто разiв милiша, нiж сон на гостинному дворi, в димнiй тиснявi. Хоч, треба визнати, пригода вийшла неабияка. Вiн допомiг невдатному злодiевi перев’язати руку. Не торкнувся до його грошей, але вiдiбрав – попри благання – вовняну тканину зi строкатим вiзерунком i перстень майстра-мечника. У злодiевому капшуцi був ще якийсь мотлох, напевно, чарiвний, добутий з гробниць, але Злий уважно його роздивився – i навiть у руки брати не схотiв. Добра штука цей перстень. Надiваеш на палець – i не потрiбнi тренування, не потрiбний бойовий досвiд, i не потрiбна навiть вiдвага. Стаеш зачарованим бiйцем, майстром-мечником, майже невразливим… Майже. «Половина безумцiв, якi захочуть з тобою битися, виявляться не бiйцями, а чаклунами-ледарями, якi покладатимуться на чарiвнi предмети. Тому запам’ятай один прийом, який не раз урятуе тобi життя…» Злий чудово пам’ятав, де вичитав цi рядки. Давним-давно хтось, опинившись у безвихiднiй ситуацii, розiрвав навпiл сторiнку з «Настанов мечника», третього тому. Половину сховав у пелюшках дитини чоловiчоi статi, пiдкинутоi на схiдцi притулку. Половину залишив собi, щоб колись, повернувшись, забрати з чужих рук свого сина й спадкоемця. Клапоть аркуша, вкладений у пелюшки, безславно пропав – найщiльнiший папiр безсилий проти дитячоi сечi. І коли через багато рокiв напiвбожевiльний лицар з’явився з другою половинкою сторiнки – з нього тiльки чемно посмiялися. Лицар довго вдивлявся в обличчя хлопцiв, i багато хто навперейми намагався видати себе за його сина, проте батько нiкого не визнав, плюнув, кинув зiм’ятий папiрець i пiшов. А Злий пiдняв той папiрець, м’ятий i жовтий од часу, сховав за пазуху й часом перечитував, i згоряв з цiкавостi: що ж це за прийом, покликаний урятувати життя в битвi проти мага? І от довелось дiзнатися… У притулку багато хто вважав себе високошляхетним пiдкидьком i чекав, коли по нього з’явиться володар з чужих земель. Злий нiкого не чекав. «Хоч би та сучка, твоя мати, пiдкинула тебе до нас на порiг, – говорили няньки. – А то покинула в лiсi, наче стерво якесь. Воно й зрозумiло: погань ти й злюка, кому такий потрiбний, i не блискай очима, якщо ти своi очi цiнуеш». Спогад прийшов i пiшов. Злий глибоко зiтхнув, повернувся на бiк i викопав у землi неглибоку ямку. Поклав туди перстень майстра-мечника й засипав зверху глицею. Спи, дурна й непотрiбна, нечесна й небезпечна рiч. Вiн уже засинав, коли на ясному небi яскраво спалахнула зiрка. Злий протер очi й сiв. Нiколи ще зiрки не опускалися так близько. Ця, жовта й слiпучо-яскрава, зависла над лiсом й опустила вниз, наче руку, конус свiтла. Злий вiдчув дивне занепокоення. – Меч, – сказав вiн уголос. – Що iй тут треба? Зiрка згасла. А через кiлька секунд здригнулася земля. * * * Рiпцi ледве вистачило сили, щоб повернутись на гостинний двiр. Тут вiн заплатив за кiмнату (нечуванi грошi!), i хазяйський син, мовчазний хлопець, заново перев’язав йому руку. Хазяйка принесла вiдвар, корисний для поранених, Рiпка випив до дна, i бiль вiдступив. Лежачи на грудкуватiй перинi, Рiпка дивувався мiнливостi долi. Був невдахою – став вершителем доль. Був вершителем – захотiв бiльшого – втратив усе… Нi, не все, звiсно. Пальця шкода. Але ж палець був найменший. От чого справдi шкода – то це тканини з вiзерунком «гусяча лапка». Скiльки разiв вона рятувала Рiпцi життя на нiчних небезпечних дорогах… Клятi «заступники», от пiдбурять же безневинну людину! Вiн проспав майже добу – i прокинувся, коли внизу загуркотiли важкi кроки, й дивно, з незбагненним жахом, заiржали знадвору конi. Рiпцi б залишитися в лiжку – та вiн, собi на бiду, встав, вислизнув з кiмнати й устиг добратися до середини сходiв, що вели в обiдню залу – коли вхiднi дверi розчинились… * * * Злий стежив за ними цiлу нiч, iшов через Гульчин лiс, i вони його не бачили. Здаеться, вони взагалi не бачили в темрявi. З якоi гробницi, з якоi пiтьми вилiзли цi чудовиська? Злий бачив тiльки, як вони пiднялися з яру: п’ять однакових тварин, закованих у бiлу луску, з круглими напiвпрозорими шоломами на головах. На шоломах не було прорiзiв, i незрозумiло, як цi iстоти дихали. Їхня луска легенько свiтилася в темрявi, тому Злий не мiг iх загубити, навiть сильно вiдставши. Вони йшли, наче солдати на ворожiй територii, наче мисливцi на лiгво звiра – кожний тримав напоготовi коротку товсту довбню. Вони не перемовлялися мiж собою й не обмiнювалися жестами, але дiяли напрочуд злагоджено. Інодi застигали, нiби до чогось прислухаючись, i Злого не покидало вiдчуття, що вони все-таки говорять, тiльки нечутно. Як зiрки. Що вони шукали? Вийшовши на шлях, вони прискорили ходу й рушили в бiк селища. Злий, якого не покидало неприемне передчуття, ледь чи не бiг, щоб не вiдстати. Вiн забув про обережнiсть, i його могли помiтити не раз i не двiчi – але або тварини були пiдслiпуватi, або ?х не турбувало стеження. Вони збиралися проминути трактир не зупиняючись, проте у дворi, за огорожею, дико заiржали конi. Злий ще нiколи не чув такого жаху в кiнських голосах. Тварини в лусцi зупинились, нечутно порадились i повернулися до ворiт. Той, що йшов попереду, пiдняв свою довбню, й вона плюнула чи то вогнем, чи зоряним свiтлом. Замкненi ворота розсипалися попелом. Злий уперше за довгий час по-справжньому злякався. Вхiднi дверi в трактир не були замкненi. Злий дочекався, поки п’ятеро зайдуть, i, притискаючись до паркана, оббiг гостинний двiр навколо. Напередоднi вiн помiтив, де тут чорний хiд, що веде iз заднього двору на кухню. До моменту, коли Злий зазирнув у залу через величезну бочку, крики в трактирi стихли. Зацiпенiлi люди не могли й поворухнутися. Якщо це була магiя, то дуже, дуже потужна; один з п’яти в лусцi виступив уперед i зняв свiй круглий шолом без прорiзiв. Його лице виявилось майже людським, тiльки шкiра вiдблискувала синiм, а з носа стирчали якiсь трубки. Вiн заговорив хрипким голосом, але нiхто в залi не розумiв його слiв. Вiн говорив, здаеться, по-людськи. Проскакували зрозумiлi слова: чоловiчий. Поворот. Сонце. Але в цiлому виходила нiсенiтниця: у шумi моря i то бiльше сенсу. Істота в лусцi пiдвищила голос. Вона чогось вимагала, але навiть Злий, який любив шаради й загадки, не мiг збагнути, чого. Якби послухати його довше, годину чи двi; якби розiбрати порядок звукiв, Злий би змiг, мабуть, розгадати iхнiй сенс… Істотi в лусцi й без шолома увiрвався терпець. Вона пiдняла свою довбню й випустила потiк смертоносного зоряного свiтла нагору, у пiдставку для свiчок пiд стелею, зроблену з возового колеса. Зверху посипався попiл, дико закричали люди… Чудова загадка, подумав Злий з жалем. Нам би поговорити… Шкода. І вiн струснув, нiби позбуваючись пилу, пiстряву вовняну тканину. * * * – «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…» Навколо говорили багато й голосно. Наче дорога через Гульчин лiс з потаемноi розбiйницькоi стежки перетворилася на вулицю ярмаркового мiста. – Стократ дорожче це менi… – Агов, хлопчику, що ти там бурмочеш? Злий пiдняв голову. Дiвчина рокiв вiсiмнадцяти, огрядна й червонощока, дивилася на нього згори вниз, з воза. – Ти там був? Га? На гостинному дворi, коли все сталося? Ти там був, сам бачив? А то цi всi брешуть… Уже трьох вислухала – усi розказують по-рiзному, уже й не вiрю, що там справдi були лiсовики з круглими головами… Чи дракони? Були там дракони, га, малий? – Були й дракони, – сказав Злий. Дiвчина сердито ощирилася: – Робити нiчого, тiльки брехати, ге? Навколо гостинного двору бушувала юрба. Люди прибували з кожною хвилиною. Очевидцi розбiглися в панiцi – зате зiбралися гави, i тепер з вуст в уста гуляли, обростаючи подробицями, уривки чужих переказiв. – Хлопче, хлопче, в тебе попiл на щоцi… Ти справдi там був? – «Усоте запитаю, ти ж промовч, стократ дорожче це менi…» – Ти що, головою поiхав, чи що? – дiвчина розлютилася. – Що ти бурмочеш? – Стократ дорожче це менi. – Ти або намаханий, або зануда, – дiвчина випросталась i пiдхопила вiжки. – З дороги, бо переiду! Вiн позадкував. Провiв воза очима. Дiвчина була симпатична. – Гей ти… Стократ! – вона обернулася, махнула рукою вже без тiнi злостi. – А якщо я у себе в селi розкажу про драконiв, менi повiрять, як ти думаеш? – Повiрять, – вiн усмiхнувся у вiдповiдь i зненацька додав: – Хоч ти краще не спiши. Та пiзно: вiз оддалявся, дiвчина зверхньо покрикувала на пiших, i чорна коса лежала на круглiй спинi поверх бiлоi сорочки з широкими рукавами. – Отже, Стократ, – сказав вiн, проводжаючи ii очима. – Дякую. Гарне iм’я. * * * Пройда довго ходив навколо, придивлявся – явно не впiзнавав Рiпку. Нарештi недовiрливо пiдiйшов. – Ти чи не ти? – Та я. Навколо шумiв ярмарок. Рiпка цього разу з’явився вчасно – на саме вiдкриття. – Е-е… – Пройда спiвчутливо поклацав язиком. – Видно, тяжко було в гробницi? Тварюка якась на тебе вискочила, так? І, бачу, пальця одiрвала? – Та щось таке, – Рiпка знехотя кивнув сивою головою без единоi чорноi волосинки. – Е-е… Принiс? – Аякже. – От молодець, – щиро похвалив Пройда. – Іншi, знаеш, у цi гробницi далi порога не лiзуть, вертаються в мокрих штанях. А ти… поважаю, одне слово. * * * Стократ сидiв на березi, розклавши перед собою пiстряву тканину, наче скатертину. У центрi шматка в «гусячу лапку» лежав великий камiнь, схожий на рiпу без хвостика. Стократ знайшов його на березi: вiн був укритий мохом та дрiбними трiщинами i, якщо придивитися, можна було уявити на ньому карту Свiту. Коло каменя рiвно, в рядок, були розкладенi речi, пiдiбранi з попелу. Оплавлений шматок металу з небаченим вiзерунком. Стократ точно знав, що вiзерунок мае сенс, але знав i те, що прочитати його не зумiе. Прозорий осколок шолома без прорiзiв. Коли iстоти почали бахкати одне в одного зi своеi потужноi зброi, iхнi шоломи розсипалися осколками, наче горщики. Пряжка чужого одягу. Єдиний зрозумiлий предмет. Ще оплавленi частини, закопченi уривки, шматочки мозаiки, яку не скласти слабким людським розумом. Істоти в лускатих костюмах, у прозорих шоломах, зi смертоносними довбнями в руках виявилися так само пiдвладнi магii, як i звичайнi мiськi стражники. Корячись руховi оцiеi тканини, вони накинулись одне на одного – i перетворилися на попiл… Стократ подивився в небо. Зiрки сяяли у височинi, недоступнi, незрушнi. Ну чого iм заманулося воювати? Невже так тiсно на небi? Хто були iстоти в прозорих шоломах? Що хотiли? Навiщо з’явилися? – І нiчого цього я нiколи не дiзнаюся, – сказав вiн з гiркотою, завершуючи ланцюжок невисловлених i навiть не додуманих до кiнця думок. Вiн зав’язав тканину вузлом, куточок до куточка, й опустив у найглибший вир цього озера. III – Я нiколи не чула цiеi iсторii, – сказала стара й поворушила ковiнькою в багаттi. – Дивно. – Хiба ти знаеш усе, що колись вiдбувалося у Свiтi? – Я не знаю всього, – вона була явно чимось стурбована. – Але… Добре, припустiмо, очевидцi були не особливо балакучi i не розповiдали цiеi iсторii iншим, i не переказували, придумуючи вiд себе, i збирачi знань з Високоi Школи не записували ii на паперi й не передавали в архiв… Твоя правда, всяке бувае, iсторii втрачаються, але ми не про те говоримо… Вона подивилася крiзь багаття тривожно й вимогливо. – Може, дiвчинцi пошити мiцну сорочку? Надiвати на неi кольчугу з легкоi й мiцноi сталi, щоб анi гострий камiнь, анi сучок… – Восьмирiчну дiвчинку вбрати в кольчугу? Стара закусила темну суху губу. – Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона i всi навколо довiдаються про неi правду… – Оцього я й боюся, – сказав Стократ. – І кажу собi: краще я триматиму ii пiд замком, нiж триматимуть iншi, розважливi чи жорстокi, чи дурнi, чи всi одразу. Краще я огортатиму ii ватою, нiж володар Гран почне ii палити й колоти, щоб порахуватися з сусiдами. – Краще? – тихо запитала стара. Стократ стис кулаки. – А що робити? Ну що?! І вони знов замовкли й мовчали дуже довго. – Свiт мерехтить, наче сонце на поверхнi води, – сказала стара. – Струменiе, мов туман чи хиткий пiсок. Ранiше менi здавалося, що, осягаючи свiт, усвiдомлюючи закони й протирiччя, люди здатнi зробити наше буття зрозумiлим. Щiльним, як тканина, твердим, як камiнь. Певним, як зрiз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витiкае крiзь пальцi, життя закiнчуеться… i закiнчиться ранiше, нiж Населений Свiт. – Тебе це радуе? – Лякае. Я збиралася пiсля смертi проростати травою, струменiти водою, вити гнiзда на гiлках – я збиралася залишитися в Свiтi. І що тепер? – Наш свiт, може, й не найкращий, – сказав Стократ. – Але в ньому е… речi, якi не повиннi зникнути безслiдно. Стара мовчала й дивилася уважно. – Це сталося за рiк до того, як я вперше зустрiв Свiт i заснув пiд вресенем, – сказав Стократ. – Уже вiдгорiли пожежi в Лiсовому Краю, але Виворiт був ще цiлий… Свiт iшов вiсiмнадцятий рiк, вона жила пiд замком, але я не знав про це й тривожився про геть iншi речi… Слухай. Роздiл третiй Мова – Тепер покажiть, чого навчилися. Хто впораеться найкраще, навчатиму далi, а iншим – до побачення. Йдiть сюди, перед усiма вiдкрито ганьбiться або хвалiться, за заслуги й честь! – Ага, за заслуги, – пробурмотiв пiд нiс сумний Хвощ. – Ох, вiдчуваю, влаштуе менi мати навчання… Джмiль мовчки вийшов на широкий помiст, з якого зазвичай повiдомляли новини, а тепер тут було поставлено стола – широку дошку на двох дiжках, у яку в’iлися плями вiд пивних i винних денець. Вервечкою пiдтяглися й стали коло стола шестеро хлопцiв од дванадцяти до шiстнадцяти, котрi провчилися хто рiк, хто пiвтора. Джмiль найменше за всiх – вiсiм мiсяцiв. – Готовi? – учитель пiдвищив голос. – Майстре, я язика обпiк, – тихо сказав Пундик. – І нiс у мене шмаркатий. Нюх пропав. – Іди. Навiщо ти менi зi шмаркатим носом. – Майстре, я просто язика обпiк… – Ану, тихо всi! Юрба, що оточувала помiст, притихла. Тут були друзi й родичi учнiв, брати й сестри, сусiди й приятелi. Окремо, на винесеному з трактиру крiслi, сидiв Очi-й-Вуха – особистий князiвський радник. Вiн був лiтнiй i худорлявий, прiзвисько приросло до нього намертво, i справжнього iменi нiхто не пам’ятав. Джмелевих матерi й батька не було, зрозумiло, коло помосту. Там, далеко на перевалi, вони не можуть покинути трактир; Джмiль зiщулився. Батько вiдпустив його вчитися з единою умовою: стати майстром, зробитися шанованою людиною в Макусi. Ремесло мовознавця батько не цiнував, а от становище в суспiльствi – дуже. Усi цi вiсiм мiсяцiв Джмiль не думав нi про що, крiм навчання. Не гуляв на жодному сiльському святi. Нi разу не просився додому, провiдати рiдних. Тiна, дочка хазяiна таверни, де Джмелевi дозволили жити, говорила: цей хлопець осягае мовознавство, як наречений наречену в першу шлюбну нiч. Джмiль не мiг судити щодо нареченоi: вiн ще нi з ким не цiлувався. Вiн учився, наче плив у стрiмкiй водi, боячись зупинитися, i ось доплив до випробування… Аби не пiдвiв язик. На столi стояли рядком простi керамiчнi глечики з вузькими шийками. Учитель поманив пальцем високого Лопуха, найстаршого з учнiв, уже дорослого: – Який? Вибирати не було й з чого – глечики, здавалось, були однаковi, хiба що чистили iх у рiзний час i з рiзною ретельнiстю. Лопух тицьнув на той, що був з трiснутою ручкою. Майстер хлюпнув у склянку густоi рiдини гарбузового кольору. – Куштуй. Лопух глибоко зiтхнув. Узяв склянку тремтячою рукою, пiднiс до губ, понюхав, роздимаючи нiздрi. Змочив рота; весь майдан затих. Лопух ковтнув смiливiше. Роздмухуючи щоки, поганяв рiдину в ротi. На обличчi його було написане таке зусилля, нiби хлопець тягнув з болота вгрузлого по вуха вiслюка. – Ну? – майстер вирiшив, що часу минуло досить. – Рухаеться, – приречено сказав Лопух. – Хто рухаеться? – Можна ще покуштувати? Майстер долив йому рiдини з тiеi самоi посудини, хлопець набрав повний рот i так застиг. Дiвчина, яка вважала себе Лопуховою нареченою, пробилася до самого помосту й дивилася знизу вгору благальними очима. Нарештi, Лопух шумно ковтнув. – Ну? – рiвним голосом повторив майстер. – Іде, – пробелькотiв хлопець, облизуючи губи. – Вiн iде. Крокуе. – Майже два роки тебе вчу, – сказав майстер з жалем. – Марна справа. – Нi, майстре, я зрозумiв – iде… – Ідiот! Сенс послання – «Дорогу здолае той, хто зробить перший крок»! Йди, Лопуше, додому, не ганьби мене перед людьми! Дiвчина-наречена затулила долонями лице. Лопух переступив з ноги на ногу, нiби це так важливо – з правоi чи з лiвоi робити перший крок – i пiшов назад, униз, з учнiв мовознавця в наймити чи в лiсоруби. – Розумiти – рiч важка, – майстер пiдвищив голос. – І не кожному це дано! Я казав i кажу: якщо таланту немае – дарма тiльки мучитиметься й ганьбитиметься! Усiм своiм виглядом пiдтверджуючи жорстокi слова, Лопух нарештi зiйшов з помосту. Джмелевi було його шкода – проте всi наперед знали, що Лопух не пройде випробування. Був вiн ледачий i до науки не здатний. Майстер обернувся до наступного учня. Довготелесий свiтловолосий Латок довго вибирав посудину, щось бурмотiв, затуляв долонею то праве око, то лiве. Нарештi тицьнув пальцем у глечик з самого краю стола. Майстер налив йому прозороi, мов джерельна вода, рiдини. Латок сьорбнув. Ще раз. Помовчав. Тупо всмiхнувся: – Нiчого не зрозумiв. – Іди, – сухо сказав майстер, i Латок пiшов, убгавши голову в плечi. Вiн був дивний хлопець: iнодi на нього находило просвiтлення, i вiн мiг прочитати за смаком найскладнiше послання. Але як щось упускав з самого початку – зразу здавався. От як тепер. Джмiль провiв його очима. Потiм подивився на решту глечикiв. Що всерединi? У напоi, який дiстався Лопуховi, був вислiв про дороги. Колiр – гарбузовий, скорiше за все вiд квiтки волосяницi, iнгредiента, що означае «зусилля», «подолання». А от повнiстю прозорий напiй Латка, найiмовiрнiше, мiстив заперечення, тому що частка «не» здебiльшого вiдбивае колiр рiдини… – Оце так ви iх вчите, – голосно сказала жiнка в юрбi, i Джмiль здригнувся. – Йолопами виставляете, все вам не так. Навмисно, чи що? Учитель, не зважаючи на крики з юрби, кивнув Пундиковi: – Вибирай. Той вибрав швидко. Шморгнув носом, скрушно покивав головою, розглядаючи блiдо-зелений умiст склянки: – Учителю, я, напевно, i не зрозумiю нiчого. Язика обпiк, нюх утратив… Не такий безнадiйний, як Лопух, i не такий легкодухий, як Латок, Пундик прийшов сюди, щоб учитися далi. Його голосiння були фальшивi. Вiн грав на публiку, заздалегiдь готуючись сказати: я мiг би в сто разiв краще, та от язик… Вiн зробив усе, як учили: i долонею провiв над склянкою, i принюхався справа налiво, а не навпаки, i рiдини торкнувся спершу кiнчиком язика, потiм узяв на губи, i аж потiм набрав повний рот. – Дерево не бiгае, а стоiть, – сказав упевнено. – Яке дерево? – Ялина… Чи ясен. Ясен стоiть i не тiкае. – Спробуй ще раз, – утомлено велiв учитель. Пундик напружився: – Це через те, що я запаху не чую… Вiн чхнув, щоб усi бачили, який вiн застуджений, i знову сьорбнув зi склянки. Зморщив лице, як вiд кислого: – Ясен… перебувае неподалiк. – Наче й немае в тебе нi чуття, нi смаку, – учитель хмурнiв на очах. – Сказано: ясен – не заець, вiд сокири не втече! Що ти менi верзеш, я ж на тебе сподiвався! – Це через те, що я… – Тихо! Постiй поки що… Ви двое, вибирайте! Дванадцятирiчнi близнюки Окра й Бик якийсь час були улюбленцями вчителя – язики вони мали на диво чутливi. Щоправда, в останнi мiсяцi майстер охолов до них, бо хлопцi ухилялися вiд нудного й важкого навчання, як могли. Тепер, порушуючи правила, учитель налив iм у двi склянки з однiеi сулii. Рiдина була прозора. – Собака, – перший сказав Окра. – Собака, – луною вiдгукнувся Бик. – Що – собака? – у майстра роздималися нiздрi. – Не клич собаку, покусае, – без тiнi сумнiву випалив Окра. – Не клич чужого собаку, – приспiв Бик. – Покусае до кровi! – Брехати ви майстри, – учитель оглянув обох зi зневагою. – У посланнi сказано: «Не називай собаку вiвцею, а свиню коровою». Ідiть додому, обидва, бачити вас не можу… Ти! – вiн обернувся до Джмiля так рiзко, що той пiдстрибнув. – Будеш пробувати, ще й далi мене ганьбити? Чи зразу пiдеш додому? Юрба навколо шумiла дедалi впевненiше: – Дiти в чому виннi? Що ти за вчитель такий! Боiшся, що учень заткне тебе за пояс? Тому й не вчиш? Цiну собi набиваеш? Негарно! Багато хто, пiднiмаючи голос, навмисне повертався до крiсла, де безпристрасно сидiв Очi-й-Вуха: подивися, мовляв, донеси до князя, що за неподобство чинить тут майстер-мовознавець. Шум, у якому щораз яснiше проступала злiсть, добряче заважав Джмiлевi, коли вiн узяв у тремтячi руки склянку з криваво-червоною рiдиною. Перше – запах. Нехай заповнить тебе зсередини. Ти все одно нiчого не зрозумiеш, зате настроiшся на потрiбний лад… Нiколи не кажи, на що схожий запах. Не порiвнюй нi з iжею, нi з квiткою, нi з глиною, нi з вигрiбною ямою. Вiдпусти свiй розум. Просто вiдчуй. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/marina-i-sergey-dyachenko/stokrat-22065790/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.