Судний день

Судний день Ярослав Іванович Ярiш Історiя Украiни в романах «Гомонiла Украiна, довго гомонiла, довго, довго кров степами текла-червонiла»… Зi шкiльноi парти ми пам’ятаемо, як Шевченко у своiй безсмертнiй поемi «Гайдамаки» «скликав» у Холодний Яр вiдважне гайдамацтво, а ми з хвилюванням слiдкували за долями Гонти, Залiзняка i Яреми Галайди. Та чи було все саме так, як описував Великий Кобзар? Як зараз нам ставитися до кривавих подiй Колiiвщини? Що це було: стихiйне повстання украiнського селянства, спланована вiйна за вiдновлення незалежностi Украiнськоi Держави чи «багатоходiвка» Росiйськоi iмперii? На це питання дае вiдповiдь новий роман Ярослава Ярiша «Судний день». Його сюжет заводить нас у жорстоке ХVІІІ столiття, де помiж темних пущ Холодного Яру та глибоких байракiв запорозького степу кувалися свяченi ножi, у той час як у замках i палацах жирувало знавiснiле вiд безкарностi панство. Ось-ось «заспiвають третi пiвнi», впаде iскра у порох i велике пожарище затопить всю Украiну, спом’янувши гордi часи Хмельницького i Палiя. Усе нiби й просто… Але була ще й третя сила… Ярослав Ярiш Судний день © Я. І. Ярiш, 2016 © Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006 * * * Пролог Млiiв. 1766 рiк Десятки коней голосно тупотiли, пiднiмаючи хмару куряви. Дощику не було уже кiлька тижнiв, тож пилюка на дорозi стояла мало не по кiстки. На небi – нi хмаринки. Сонечко пригрiвало добряче, так що з-пiд шапок виступив рясний пiт. Конi смердiли по5том, а вiд них той запах передавався i на людей. Понад усе хотiлося скинути iз себе кавалерiйськi лати, розiгрiтi сонцем, i шубовснути з розгону у воду. Не можна. Пан Воронович iхав попереду, поруч iз ним тримався той самий бiскуп, що його не допустила до церкви млiiвська громада, а позаду – озброенi жовнiри. Із млiiвцями потрiбно було розiбратися, до того ж так, аби iншим наука була. Будучи на королiвськiй службi, Воронович не подiляв таких методiв. Вiн був ротмiстром однiеi з корогов так званоi украiнськоi партii, тобто вiйськових пiдроздiлiв, що були дислокованi на украiнських землях. Пан ротмiстр розумiв, що вiйськовi не повиннi втручатися до справ релiгiйних, але тут закрутилося трохи по-iншому. Полiтика. А де полiтика – там i грошi… Жовнiрська кавалькада минула першi дерева, що росли край дороги при в’iздi до мiста. Тут пан ротмiстр зауважив кiлькох дiтлахiв, що бавилися в пилюцi, призупинив коня, але хлопчаки, вгледiвши чужинцiв, кинулися навтьоки. Воронович бачив, як вони чкурнули навпростець городами, тож, навiть якби пан ротмiстр захотiв iх спiймати, це було неможливо. Воронович не став поспiшати, а уважно слiдкував своiм поглядом за дiтьми, котрi тим часом то зникали з очей, то знову з’являлися, петляючи людськими левадами у бiк церковноi дзвiницi. «Що ж вони замислили?» – якось не вiдразу збагнув ротмiстр, як раптом закалатав дзвiн. Бив тривожно i дуже дзвiнко, розливаючись вiд дзвiницi по цiлому мiсту. «От малi бестii», – про себе вилаявся Воронович i приострожив коня. Конi мчали клусом, пiднiмаючи куряву i ризикуючи потоптати старих i малих, що знаходилися саме на шляху. Якесь дивне вiдчуття пробудив у пановi ротмiстру цей тривожний дзвiн… Почувши тривожне бамкання, люди висипали зi своiх хат, однак тут же ховалися на своi обiйстя, побачивши кавалькаду ворожих вершникiв. Дорога робила чималий гак, так що доки жовнiри доiхали, минуло трохи часу. Ще здалеку було видно, як кiлька людей крутилися бiля церкви, але з приiздом вершникiв усi кудись позникали. Приiхавши на мiсце, Воронович легко зiскочив з коня, пiднявся схiдцями i спробував вiдчинити дверi церкви. Марно – були зачиненi. Тут же наказав жовнiрам: – Ламайте дверi. Решта – зганяйте сюди хлопiв. Зараз превелебний бiскуп буде правити святу мшу. Хто не прийде, а буде сидiти вдома, – згорить разом з хатою. А ще: знайдiть менi попа i пономаря та швидко сюди. Жовнiри розбiглися виконувати наказ ротмiстра. Кiлька з них почали виламувати молотом дверi. Коли робота була зроблена, Воронович звернувся до бiскупа: – Святий отче, iдiть готуйтеся до служби, а моi люди назганяють хлопiв. Клянуся небесами: ще сьогоднi до вечора ця церква буде наша – i всi мужики приймуть унiю.. Бiскуп послушно зайшов до церкви, а Воронович заходився роздавати розпорядження. Та не встиг вiн як слiд розставити своiх людей, як раптом бiскуп вибiг з церкви, прорiк обурено: – Єзус-Марiя, та це святотацтво нечуване! Як менi проводити службу, коли тут немае нi Євангелiя, нi Божих дарiв, нi церковного начиння! Навiть пiдсвiчники поховали! – А каса церковна? – Не знаю за касу, та, мабуть, також пропала. Це просто нечувано! Воронович оглянувся на своiх людей. – Знайти! – коротко наказав. Ротмiстр раптом зрозумiв: iх тут чекали, готувалися. Вiн вже усвiдомив, що привести цих людей до унii буде важко, але навiть не думав здаватися: вже надто часто за останнiй час це бидло почало показувати роги. Цьому треба покласти край… Жовнiрство розiйшлося по дворах – i тут мiстечко наче ожило: почулися крики, лемент, дитячий плач. Жовнiри почали «запрошувати» людей до церкви, приводили iх гуртами на майдан. Нарештi притягли титаря мiсцевого. Воронович подивився на нього: чомусь вiдразу згадав собi Мельхiседека… А ще сотника Харка, котрий добровiльно вiддав свою голову, аби врятувати того ж Мельхiседека. Нi, цей титар не був подiбним на героя – простий мiщук, невисокий, худорлявий. Де-не-де волосся було вкрите срiбною памороззю сивини. – У тебе ключ вiд церкви? – У мене. Тiльки ж навiщо вiн зараз – i так дверi рознесли? – запитав, нiби кепкуючи, титар. Та в його очах була не насмiшка, навiть не страх, а жаль. Їхнi з Вороновичем погляди перехрестилися. – Як тебе звуть? – Данило. Данило Кушнiр. – Ну що ж, Даниле, скажи менi, будь ласкав, де ти заховав те, що винiс iз церкви? – Не скажу. Пан ротмiстр чекав чогось другого. Вiн думав, що цей чоловiк зараз почне крутити, мовляв, не я i хата не моя. А тут зразу: «не скажу». Благородний, мабуть, лотр. Хоче вiдгородити це лайдацьке бидло, яке поволi зганяють жовнiри, а також бородатого попа, котрого теж привели. Ну що ж, хочеш бути героем – ми тобi влаштуемо. – Ведiть його до хати. Обшукайте там усе, допитайте родину. Данила повели. Ротмiстр звернувся до священика: – Ти тут душпастер, господар цiеi церкви. Скажи, де Святi Дари? Панотець вiдповiв спокiйно, хоч голос його трясся: – Церква не моя – вона належить усiй громадi. Люди бачать, який час тривожний, от i заховали. А я не знаю. Воронович пiдiйшов, спитав, щоб чули всi: – Це Данило намовляв вас до непокори? Це вiн навчив, що робити? – Данило чоловiк тихий та богобоязливий. Усi його знають i шанують, та кожен свою голову мае, – вiдповiв панотець. Воронович запитав ще тихiше: – І ти маеш? – Аякже, – священик не зрозумiв питання. – То покажи свою мудрiсть, прояви терпiння, як Ісус учив, адже ти хочеш, щоб був мир, щоб громади примирилися i католик бiльше не лаявся з православним? Прийми унiю. А за тобою i люди. Кому потрiбна боротьба, сльози, кров? Ну? Панотець опустив смиренно очi, похитав головою: – Нi, пане, вибач. – А чому? – Бо моi батько, i дiд, i прадiди – всi були православними. А коли хочете миру в краi – дайте нам спокiй. Ротмiстр сплюнув. – Дурень ти. І батько твiй був дурнем, i дiд, i прадiди. Заберiть та посадiть до буцигарнi цього бунтаря. Я з ним iще потiм побалакаю. А поки що оточiть мiстечко, щоб жодна миша не проскочила та не винесла звiдси Святих Дарiв. А я пiду допитаю титаря. – А що з ними? – один зi шляхтичiв запитав, показуючи на юрбу млiiвцiв, що вже зiбралася. – Нехай стоять. Мша вiдбудеться. Хата в титаря була проста, досить бiдна. Вiн сидiв за столом. Був блiдий, а щока червона – хтось iз шляхтичiв «смачно» приклався. Їх тут стовбичило кiлька. Жовнiри перевертали все в хатi догори дригом, голосно лаючись та гупаючи. Вони зовсiм не панькалися iз речами господаря, особливо з тарелями й полумисками: де жовнiри пройшли, там по долiвцi валялося побите череп’я, яке толочили чобiтьми в перемiшку з одягом, розсипаними крупами та пiр’ям iз подушок. Іншi нишпорили по подвiр’ю. – І що? – своiм звичаем коротко запитав ротмiстр. – Мовчить. – А родина? – У нього тiльки син. – Де вiн? Шляхтичi переглянулися мiж собою, знизали плечима. – То знайдiть, кретини! – прошипiв Воронович i тут же двое побiгли з хати. Воронович сiв навпроти Данила. Вiн критично оглянувся по хатi. – Справжнiй хлiв. Тут навiть допит та обшук гидко робити. Посидiв би тут довше, то певно, блював би далi, нiж бачив. Як ти тiльки мiг кобiту привести до такоi стайнi? До речi, де вона? Син е, жiнки нема. Втекла вiд тебе, чи що? Не диво: я б i сам звiдси дав драла. Говори, хлопе! Воронович вдарив по столу кулаком. Данило тiльки плечима знизав, говорив наче сам до себе: – Померла моя Настя, рокiв десять уже. Тяжка недуга ii забрала – довго мучилася. Воронович похитав головою. – Ай-ай-ай. Мати померла, батька повiшають – як син рости буде? Батракуватиме. Таких дiтей зараз багато швендяеться. – Нiчого, – вiдповiв Данило, дивлячись в очi своему кату. – Свiт не без добрих людей. – Може й так, але я не добрий, а злий. Знайду – накажу шкуру живцем дерти, тодi твое батькiвське серце зм’якне, i ти все розповiси. – А ти знайди спочатку, – промовив тихо титар. Вiн стиснув кулаки, опустив очi, готуючись зустрiти свою тяжку долю. Воронович проковтнув. Вiн звiвся, кивнув – i тут же на титаря упав тяжкий удар. Данило, нiби пiдкошений, зсунувся з лави на землю. – Затятий, шельма. Скрутiть йому руки налигачем, та всипте. Почали бити. Сердешний титар мовчав, скулившись на долiвцi пiд тяжкими ударами жовнiрських чобiт. Нарештi застогнав. Воронович зупинив побиття. – Щось хочеш сказати? Той не вiдповiв нiчого, лише дихав тяжко, готуючись отримати нову порцiю ударiв. Воронович наступив чоботом на посивiлу голову, притиснув до долiвки. – Ти в мене землю гризти будеш, а все менi, шельмо, скажеш. Продовжуйте, панове. Жовнiри почали ще бiльше бити, на той раз трiйчатками. За мить одяг титаря був пошматований, кров потекла з пекучих ран i розлилася по глинянiй долiвцi, утворюючи болото. – Говори, де золото, де начиння, де каса? – кричали пани. – Вiн не скаже, знаемо таких, – мовив хтось. – Обшукати все село, городи, клунi, привести його родичiв, – наказав ротмiстр. Жовнiри розбiглися. Воронович зупинив тих, хто бив титаря, – могли й убити. Хай вiдпочинуть. Шляхтичi закурили сапаючи. – Де його зловили? – нараз запитав Воронович. – На городi власному. – Тiкав? – Нi, навпаки. Воронович оглянувся. До хати з церкви було ближче йти дорогою, а не городом. Тодi пан регiментар кинув оком у бiк цвинтаря, що стояв позаду церкви i примикав до людських городiв. – Гайда туди. Проте й на цвинтарi жовнiри нiчого не знайшли. Один з них заглянув у дзвiницю, де щойно били у дзвони млiiвськi дiти, даючи знати про наiзд шляхти. Жовнiр обшарив усе внизу, поглянув наверх, примружившись. А наверху сидiло хлоп’я рокiв десяти. Це був синок титаря. Вiн мiцно притискав церковнi скарби, загорненi у бiлу скатертину, до грудей. Хлопець трясся зi страху, кусаючи до кровi губи. На очах були сльози – йому звiдси було добре видно, як пани повели батька. Хотiлося кричати, але хлопчик ще сильнiше затиснув зуби. Крiзь дзвони проривалося сонячне промiння i слiпило жовнiру очi. Йому нiчого не було видно, вiн вирiшив вилiзти по драбинi i перевiрити, що там робиться. Та жовнiр передумав: було надто високо, а драбина надто старенька… А тим часом люди Вороновича продовжували допитувати титаря. – От шельма, – процiдив крiзь зуби Воронович. – Насипте йому в чоботи жару. Це повинно розв’язати язика. Титар мав кiлька хвилин, щоб перепочити. Страшно гудiла голова, кров пiдходила до рота з побитих губ, вiн сплюнув, поглянув догори. Над ним стовбичив шляхтич. А там, за плечима ката, на стiнi висiв образ Спасителя. – Поможи, – тихо вирвалося в мученика. – Що? – перепитав шляхтич. – Хочеш щось сказати? Нi? Тодi готуйся. Взуваймо його, панове. Вони насипали розпеченого на вогнi вугiлля в чоботи. Титаря припiдняли й почали надягати чоботи на ноги. Сердешний Данило не давався, та проти них був безсилий: жар страшним вогнем запiк ноги. Титар закричав дико. Вiн не був таким, як Харко, котрий терпiв так, що навiть не застогнав на допитi. Цей блаженний чоловiк кричав i качався по пiдлозi. – Господи, Матiнко Божа, поможiть, збавте!!! – Заткни пащеку, терпи, як чоловiк! – гукала шляхта. – Говори, паскуднику, кажи, де заховав скарби, бо тут тобi i смерть. – Гей, панове, жар остиг, насипте-но йому ще, тiльки дивiться, щоб не сконав передчасно. Так i мучили шляхтичi нещасного титаря. Вороновичу все бiльше уривався терпець. Вiн все частiше поглядав через вiконце на майдан, де все ще чекали люди на мшу, але скидалося на те, що замiсть церковноi служби вони сьогоднi побачать страту. – Усе дарма. Тягнiть його на майдан – стратимо iншим на острах. – Паля чи шнурок? – уточнив один зi шляхтичiв. – Панове, цей чоловiк брав своiми нечестивими руками Святi Дари, винiс iх iз храму Божого, чим осквернив його навiки. Що належиться такому святотатнику? Шляхтичi розумiючи закивали. Його не привели – притягли на майдан: попеченi ноги не могли рухатися. – Господи, людоньки, чоловiка вбивають! – залементувала якась жiнка. – Ми не вбиваемо нiкого, а робимо правосуддя, – це перед людьми став самий голосистий шляхтич. Вiн вже знав, що мав казати. Чоловiка, котрого не можна зламати, то хоч осквернити його пам’ять. – Ця людина вкрала з церкви Святi Дари, вiн богохульник. Адже ви знаете, що нiхто, крiм отця, не мае права до них торкатися! А вiн, хам, горiлку iз священноi чашi у корчмi пив, потiм, як каса закiнчилася, жиду Святi Дари на горiлку помiняв. Це правда: вiн зiзнався на допитi. А ще нахвалявся п’яний, що вiн вище за попа! Цей чоловiк навiки осквернив святий храм! За це ми засудили цього богохульника до страти. Натовп затих. Раптом почулося з одного кiнця: – Неправда це! – Брехня! – почулося з iншого. Натовп зашумiв. Воронович пальнув з пiстоля вгору. Притихли. Заговорив сам ротмiстр: – Я не збираюся терпiти бунту й непокори. Цей чоловiк богохульник i бунтар – вiн прийме зараз на ваших очах очищення. Очищення вогнем. А ви глядiть i думайте: щоби ще гiрше не заплакали, коли таким же вогнем спалахнуть вашi стоги, хлiви та хати! Запала гробова мовчанка. Тим часом жовнiри закопали у землю стовп, а титарю обмотали руки по лiкоть просмоленим клоччям. Його прив’язали до стовпа. Вiн як мiг твердо тримався на ногах, повернувся до церкви, тодi востанне поглянув на своiх сусiдiв – млiiвцiв: – Прощавайте. Простiть. Шляхтич пiднiс смолоскип до рук стратника – i клоччя миттю спалахнуло. Люди охнули. У повiтрi тут же запахло смаленим м’ясом. Титар глухо застогнав, зiгнувся, щоб упасти на землю, та шнурки мiцно тримали. Натовп завмер… Раптом руки Даниловi опустилися. Люди побачили, як кров булькнула носом i ротом – серце не витримало скаженого болю. У цю ж мить загримiло – дощик, котрий так довго не заходив у цей край, раптом полив iз дощових хмар, що зiбралися невiдомо звiдки. Воронович, прищурившись, поглянув на небо, подумавши про те, що це якийсь знак. Невже сили небеснi позбавили нескореного титаря пекельних мук? Хоча що Бог може мати до тих смердючих хлопiв, до того бидла, лотрiв, лайдакiв, котрi лише у землi потрафлять порпатися? Певно, випадковiсть… Воронович хмикнув, сплюнув собi пiд ноги. – Забираймося. Один хвацький шляхтич пiд’iхав на конi до страченого титаря й вiдсiк йому одним махом голову. Тодi насадив на спис i запнув у землю. – Нехай так стоiть. Вiд’iжджаючи зi своiми людьми, Воронович покликав одного зi шляхтичiв та наказав: – Заклич ще кiлькох людей, вiзьмiть у губернатора мисливських собак та знайдiть тi Дари. Касу можете собi лишити. Церква мае бути вже завтра освячена… Шляхтич легко поклонився, розвернув коня. Роздiл 1 Умань. Весна 1767 року Зi сторони центральноi площi в бiк Пiвденноi брами iхав молодий козак. По вузькiй люднiй вулицi швидко не розженешся, тому тримав поводи натягненими. Жеребець пiд ним був гнiдий, нервово гриз зубами залiзнi вудила. У сiдлi молодий чоловiк тримався впевнено й легко, притримуючи лiвицею шаблю при боцi. Чорнi шкаповi чоботи блищали, одяг чистий, хоч навколо було багато куряви: вже кiлька днiв стояло тепло. Козаковi личив синьо-червоний мундир, прикрашений китицями та рiзними закльопками. Пiд нiс хлопець наспiвував собi якусь пiсеньку, настрiй був добрий, бойовий, погляд зосереджений. Карi очi привiтно дивилися навколо, хлопець, скидаючи шапку, вiтався з усiма перехожими. Дiвчата, що йшли йому назустрiч, дарували посмiшки, лукавi погляди. Вiн пiдморгував iм, але кроку не збавляв. Навпаки, пришвидшив коня, коли перед очима показалася брама i люди, що зiбралися там. Це iхав Іван Левченко. Уже сiм рокiв вiн живе в Уманi при надвiрнiй козачiй сотнi Киiвського воеводи Потоцького, дослужився до сотенного осавула, i немае для нього честi бiльшоi у свiтi, нiж нести козацьку службу. Молодий Левченко минув синагогу й Базилiанську школу. Цього мiсця молодий осавул не любив – у школi могла вчитися шляхетська католицька молодь, а простих мiщан туди й на порiг не пускали. Левченко повернув очi до православноi церкви Святого Миколая, скинув шапку i перехрестився. От святого Миколая вiн любив ще з дитинства. Зачiска в Івана була козацька: оселедець тягнувся до самого вуха. Сам парубок вирiс не дуже високим, проте доволi кремезним, жилавим. Мав вiн широкi плечi, грубi руки i доволi гнучкий стан, що свiдчило про те, що Левченко був не лише сильним, але й спритним у бою. До кiнця його козацький образ доповнювали чорнi, як смола, вуса. Бiля Пiвденноi брами зiбралася вся уманська сотня. Козаки розмовляли з рiдними, заспокоювали матерiв, дiвчат, дружин, сестер, обiцяли скоро повернутися. Лiтнi чоловiки стояли поруч. Усi прийшли прощатися, адже сотня виступала в похiд. У повiтрi пахло дощем i розлукою. Трохи осторонь тримався сотник. Вiн сидiв на конi, курив люльку i дивився кудись удалечiнь. До нього пiд’iхав Левченко. – Пане сотнику, губернатор пiдтвердив наказ. Гонта видихнув черговий клубок диму. – Тодi гайда! – була коротка вiдповiдь. Іван круто повернув коня до козакiв, крикнув на всi легенi: – Сотня!!! Козаки нашвидкуруч поцiлували своiх рiдних, попрощалися i скочили в сiдла. Вони вишикувалися по четверо обличчям до брами. – Виступаемо! Козаки приострожили коней i жваво виiхали з мiста. – Пiсню! – ревнув знову молодий осавул. Засвистали козаченьки в похiд сполуночi, Заплакала Марусенька своi яснi очi… Богуслав. Кiлька мiсяцiв пiзнiше На змiну сухiй погодi прийшли дощi. Пiсля лiтньоi спеки земля вимагала осiннього дощику, аби вдосталь напитися i змити iз себе пилюку. Хмари густо закутали небо, дощ падав дрiбний i набридливий. Ватага вершникiв iхала мiстом, кутаючись у козацькi каптани: чи дощ, чи снiг, а службу нести треба. Першим з-помiж товариства iхав Іван Левченко, пильно оглядаючись по сторонах. Вiн майже завжди був першим: товаришi сприймали його як лiдера i його слово завжди було вирiшальним. Трохи позаду трималися найближчi друзi – Грицько Гаранджа, Федiр Моторний i Петро Борщик. Першi двое були завзятими козаками – сильними, кмiтливими, смiливими в бою. А от Борщик таких здiбностей не мав, будучи надто гладким i таким же добродушним. – Веди до корчми, Іване, бо скоро дуба врiжемо. Клята слота, – скривився Борщик. – Не можна. – Ти, Борщику, думай про Сметанку – веселiше буде, – порадив смаглявий Федько Моторний, i товаришi вишкiрилися: колись у Борщика була дiвчина на прiзвище Сметана. – Вже й сам не знаю, про що думати: борщ, сметана, але найперше – чарчина. Зiгрiтися треба, чорт забирай, бо цiлий мокрий, наче щур, – скривився Борщик, калатаючи зубами. Доля закинула уманських козакiв аж сюди. Служба. Пильнуючи пограниччя iз Диким Полем, козаки дiзналися про великий загiн запорожцiв, що перетнув кордон i розчинився у Чорному лiсi. – Їх треба вислiдити, щоби бiди не наробили, – наказав Гонта. – Пiдеш, Іване? Звiсно, вiн пiшов. Наказ сотника – святе для нього. Взагалi, будучи сиротою, Левченко мав Гонту за рiдного батька i за цього чоловiка був готовий без жодного вагання важити хоч сто разiв своiм життям. Саме сотник Гонта узяв колись до себе на службу хлопця-сироту: виховав його, виростив, поставив на ноги, маючи за рiдного. Навiть панi сотникова, котра народила Гонтi прекрасних донечок, часто дорiкала чоловiковi, що вiн чужого хлопця пильнуе часом краще за рiдних дiтей. – Он, диви, диви, корчма, – показав Борщик на хату край дороги. – За мною, – скомандував Іван i повернув коня в той бiк. – Оце по-нашому, – зрадiли друзяки, однак радiсть ця була передчасною. – Подивимося, чи нема когось пiдозрiлого, а тодi поiдемо далi. Найпевнiше, вони по ярмарку швендяють. Козацька служба полягала у тому, щоби вiдловлювати й нищити всiлякий розбiйницький люд, котрого у тi часи розвелося дуже багато. Іван роздiлив для себе розбiйникiв на три частини: панiв, харцизiв та гайдамакiв. Із першими Левченко воював iз найбiльшим задоволенням, адже це були покидьки, котрi часто заради власноi розваги робили iншим людям багато шкоди. Мiж панами-шляхтичами досить частенько виникали суперечки, тож вони часто-густо вирiшували iх за допомогою сили: чинили наiзди на сусiдськi володiння, грабували, палили села i били людей. Інколи пани перевдягалися на гайдамакiв, намагаючись вiдвести вину вiд себе i свого пана. А от зi справжнiми гайдамаками Івановi, як i iншим козакам з надвiрноi мiлiцii, зустрiчатися не дуже хотiлося. Перше, що це були досить небезпечнi воiни, а ще – iх дуже пiдтримував мiсцевий люд, адже гайдамаки вiдбирали майно в кровопивцiв-панiв i вiддавали простим людям. Івановi доводилося чути багато розповiдей про гайдамацькi подвиги, однак парубок зовсiм не захоплювався тими людьми: вони порушували спокiй у краi, отже iх треба було гнати звiдси поганою мiтлою. – А може, по чарчинi встигнемо гахнути? – з надiею в голосi запитав Гаранджа. – Полапаемо гайдамакiв – тодi й гахнемо, – коротко вiдповiв Іван. Козаки повернули до шинку i тут наткнулися на купу людей, що зiбралися на подвiр’i корчми, щоб розрахуватися з орендарем за мита, оренди, податки й iншi повинностi. Тут були й селяни з округи, i мiськi ремiсники, i навiть служителi православноi церкви. Усi вони щось були виннi орендаревi: або жили на його землi, або працювали його реманентом, або торгували на його ринку, або й самi душею i тiлом належали йому. Сам орендар, еврей на iм’я Аврамко, сидiв пiд накриттям даху за маленьким столом, листав свою книгу, щось записував акуратно, перераховував. – Тут ще волове не заплачено за осiнь, – вiдiрвавши очi вiд книги, мовив орендар дебелому хлопу. – Так поздихали ж моi воли, за вiщо платити? Орендар подивився на нього: – Чим будеш лан обробляти? – Чорт його знае. – Можу тобi дати пару волiв. Навеснi порахуемося, щось вiддаси з урожаю, решту – вiдпрацюеш. Хлоп хмикнув: – Нащо менi, пане, тi воли: i так годувати нiчим! Усе вже вiддав, голий-босий ходжу. Аврамко ще пильнiше поглянув на нього. – То я ще тобi винен, що ти такий господар нiкудишнiй? Навiщо тобi взагалi то поле, якщо ти його обробити не можеш? Заберу в тебе, а ти, щоб не здох з голоду, на фiльварку в мене робити будеш. Хлоп вирячився. – Та що ви, пане, у мене ж дiти дрiбнi! – І дiтям також роботу знайдемо. Іди. Пiдходь наступний i кажи прiзвисько! – гукнув орендар до черги. Козаки стали мимовiльними свiдками цiеi розмови. Орендар раптом зауважив iх, встав, поклонився. – Вельможне панство, прошу не затримуватись, прошу, прошу. Заходьте до господи. Гей, гевали, розступiться, дайте вельможним панам дорогу. – Нiколи нам, – вiдповiв Левченко i почав розглядатися навколо, а тодi зазирнув у корчму: там лише пиячили жовнiри. Надворi також нiкого не було, тiльки якийсь хлоп носив дрова i складав пiд повiткою: певно, наймит. – Тут iх нема, – впевнено мовив Левченко до своiх. – Диви, диви, як поганець обдирае людей, – натомiсть промовив Гаранджа, кидаючи погляд у бiк Аврамка. – Так i руки чешуться дати в пику, а тi всi папери порвати до дiдьчоi мами. – Пiшли, – коротко наказав Левченко i першим рушив до свого коня. Аврамко, провiвши козакiв очима, покликав наступного. – У мене все заплачено, панщина вiдроблена. Чого мене закликали? – вiдразу обурився господар. – Прибутку не даеш. – Що? – не второпав чоловiк. – Горiлки, кажу, не купуеш. Чи ж ти не знаеш, гевале, що кожен посполитий мусить купити в державнiй корчмi горiлку, аби дати прибуток державi?! – Так корчма ж твоя, а не державна, – розвiв руками хлоп. Аврамко аж спаленiв: – Та що ти розумiешся, хамiв сину! Не тобi, неграмотному, мене вчити. – Чого ж неграмотний? – хлоп попався на диво впертий. – Письменний я! І горiлки твоеi купувати не буду: водою занадто розбавляеш! Орендар почервонiв. – Ах он воно що. Грамотний. Ви чули, панове, грамотний тут знайшовся! На цей заклик iз корчми вийшли жовнiри, потираючи руки. Було iх четверо. – Ти? Чоловiк вирiшив стояти на своему. – У мене все сплачено, все вiдроблено… – Ти вельми грамотний, лайдаку? – жовнiри його оточили загрозливо. – Я не лайдак, у мене все сплачено… Однак слiв бiльше не було, а пiшов удар кулаком у лице: господар упав, зойкнувши, i злапався за обличчя. Пiшли новi удари – чобiтьми. Дехто iз чоловiкiв та жiнок спробували заступитися, пiдняли гвалт, однак проти озброених списами, шаблями та мушкетами жовнiрiв виступати було годi. Так, люди гукали i погрожували карою Божою, однак розпашiлих жовнiрiв це стримувало не надто сильно. – Гайдамакiв на вас нема! – раптом крикнула iз серцем якась молодиця. – Є гайдамаки! Цей вигук почувся десь позаду – i жовнiри оглянулися. Перед ними стояв наймит у шапцi та подертiй свитi, котрий щойно носив дрова. – Вiдпустiть чоловiка! Один iз жовнiрiв пiшов на нього. – А як же ти, пся крев, посмiв рот свiй вiд… У вiдповiдь пiшов удар. Отримавши по писку, жовнiр вiдлетiв i гепнув на землю просто пiд ноги своiх. Жовнiри оторопiли й почали хапатися за зброю, але наймит також не дрiмав: спочатку скинув шапку, показуючи свiй запорозький оселедець, а тодi й свита полетiла додолу. Пiд тiею драною свитиною у козака був пояс, а на ньому пiстолi, нiж та шабля. – Бачу, хлопцi, не хочете по-доброму. Козак вихопив шаблю i почав нею рубати. Жовнiри i не спам’яталися, як запорожець покалiчив iх i вивiв з бою. Тримаючись за своi рани, жовнiри рачкували подалi вiд козака, остерiгаючись, аби не порубав iх на капусту. Люди занiмiли, коли ж запорожець пiшов до орендаря, всi раптом вiдскочили, даючи йому дорогу. Аврамко зблiд. – Погано чиниш, iродiв сину, отак людей обдираючи. І не думай брехати: я тут уже довгенько кручуся i все бачу. Що тi люди тобi завинили? – Нiчого! Зовсiм нiчого, – не маю до них жодного нiчого! – лопотiв язиком переляканий орендар. Запорожець нагнувся над ним, зазираючи в очi. – Я зовуся Іван Бондаренко, затямив, орендарю! Якщо хтось iз цих людей скаже менi, що ти непомiрно iх обдираеш, на панщину гониш несправедливо чи iншу наругу твориш над ними, – прийду. І тодi начувайся, лихварю, бо вiд гнiву гайдамацького тебе нiхто не сховае! Сказавши це, Бондаренко свиснув – прибiг карий коник. Не стаючи в стремено, запорожець вскочив йому на спину, ще раз поглянув на Аврамка, а тодi погнав геть вiд корчми. Кiлька днiв пiзнiше Конi пiшли кроком, мнучи траву та засохлий полин. Розчервонiлi за цiлий час дороги козаки скинули шапки з голiв, повитирали пiт. Надворi було досить тепло, хоч i прийшла уже осiнь. Сонечко пригрiвало, повсюди лiтало павутиння. Пахло свiжою землею – десь недалеко звiдси орали селяни. Вiтерець бiгав по полi, прохолоджаючи козакiв. – Де ж подiвся цей клятий харцизяка? – говорив позаду Івана Федiр iз досадою у голосi. – Вiн не харциз – запорожець. Це, брате, рiзне, – поправив Гаранджа. – Правду кажуть, що цi запорожцi з чортом знаються – немов у воду канув. – І жовнiрiв покремсав… Один – чотирьох. Як ти кажеш, Іване, його звали? – Бондаренко, – вiдповiв Іван, пильно оглядаючи степ. – Отож-бо. Чота уманських козакiв, що складалася iз дванадцяти чоловiкiв, пiшла навздогiн за Іваном Бондаренком – запорожцем, що напав у Богуславi на жовнiрiв i потнув iх добряче шаблею. Хитрий гайдамака уже вкотре вислизае з iхнiх рук – i це Левченковi починае не подобатися. Осавул зупинився серед степу i почав оглядатися: дорога пiшла помiж лiсом i хуторами: кудою ж гайнув невловимий Бондаренко? – Що скажете, товариство? – запитав поради у друзiв. – До лiсу йти годi, – тут же озвався Борщик. – Темнiе. – Еге ж! До людей треба добиратися. Попитаемо, що i як, а заодно й повечеряти можна, – погодився Федiр. Чогось у Левченка крутилася у головi думка, що Бондаренко також не подався в лiси… Село вже показалося перед очима, тож козаки полегшено зiтхнули – нарештi людська оселя замiсть темного лiсу та безлюдного степу. Втома з далекоi дороги написана на iхнiх обличчях; одяг – у дорожнiй курявi, навiть конi форкали раз у раз i крутили головами – знак неабиякоi втоми. Іван привстав у стременах, розглянувся навкруги: степ був безлюдний, лише вдалинi виднiвся гурток плугатарiв, що доорювали ниву. Трава в полi пожовкла; зiлля зсохло i не пахло уже так, як навеснi. Не було чути спiвiв степового птаства, нi свисту бабакiв. З неба чулися крики запiзнiлоi зграi диких гусей, що летiли на пiвдень. Левченко поглянув на сонце – було вже далеко за обiд. Треба квапитися – днi тепер короткi. Ось уже i степ до зими приготувався, i люди урожай з поля позвозили та закiнчують сiяти озимину. А з села долинали звуки музики. – Десь весiлля або танцi. Приiдемо – гайда зразу гуляти! – завзято мовив Федiр Моторний. – Ти що, мало нагулявся з харцизяками на Чорному шляху? То зараз iще з Бондаренком погуляемо, – Іван втомлено подивився на товариша. Той у вiдповiдь посмiхнувся: – Так не я ж танцював – моя шабля! Чим ближче козаки доiжджали до села, тим виразнiше чулася музика. – Нiби в отому кутку грають. – Гайда туди, може, заодно Петра нашого оженимо, а то щось вiн засидiвся… – спробував пiдколоти Федiр. – Тут оженишся, як по пiвроку дiвчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька. Чота козакiв уже неквапом в’iхала у село, минула церкву i рушила до того кутка, звiдки чулася музика. – А я, хлопцi, ще женитися не хочу. Не по менi це, – пристав до розмови Гаранджа. – Легко тобi говорити: у тебе дiвка у кожному селi. Та не смiйся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федiр. Стемнiло. Козаки зупинилися перед одним подвiр’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися смiхом цимбали, а бубен бив так, що аж в головi все пiдстрибувало, а ноги самi кидалися в танок. Тин i хвiртка були прикрашенi, з хати било яскраве свiтло. Петро пiд’iхав упритул до брами, товаришi вiдстали трохи. Кiнь ворушив нiздрями, задирав голову – почув iнших коней, однак музика, спiви, вигуки спантеличили тварину. Петро уважно роздивився i таки вгледiв: осiдланий карий кiнь стояв перед стодолою, хрупаючи сiно. Зазвичай, гостi на весiлля або йдуть пiшки, або iдуть на возах – верхи рiдко хто прибувае. – Як же ти, п’яний, додому верхи поiдеш? – запитав Левченко сам себе, а тодi спiшився. – Оточити подвiр’я! Мушкети – напоготовi! Гаранджа i Моторний – за мною. Людей був повен двiр: так i розсiлися тут на широких лавах за дубовими столами. Музики перестали грати i пиячили вже разом зi всiма. Гостi говорили голосно: парубки реготали, а дiвчата спiвали пiсню про дiвчину-сироту, яка вiддавалася такому ж сиротi, i iм вже з наступного дня пiсля весiлля разом прийдеться боротися зi злиднями й недолею. Старi баби мовчки слухали, згадуючи свою молодiсть. Нараз всi притихли: на подвiр’я завiтало трое панських козакiв, а решта лишилися ззовнi. Навiть пiсня дiвоча урвалася. Левченковi було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак вiн, нарештi, мусив упiймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього. Зi столу пiдвелися нареченi, стали перед козаками, поклонилися. – Ласкаво просимо на наше весiлля. Не погребуйте хлiбом-сiллю. Левченко скинув шапку. – Вибачте нам, люди добрi. Ми лише подивимося тут – i вiдразу собi пiдемо! – Але ж просимо вас, сiдайте, спочиньте собi з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – пiдiйшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Вiн узяв козакiв за руки i повiв за стiл. – Прошу, не погребуйте. Федiр iз Грицьком переглянулися i пiшли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами i раптом побачив того, кого шукав: за сусiднiм столом сидiв чоловiк iз довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пiшов до нього i став навпроти. Люди принишкли в передчуттi чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокiйно уплiтати весiльну ковбасу, огiрки i сало. – Ну, здоров, Бондаренку, – привiтався Іван. – Здоров, – вiдповiв запорожець, набираючи ложкою галушки i навiть не дивлячись на спiврозмовника. – Сiдай отут, нехай не висить… Левченко ковзнув поглядом по Бондаренковi – на перший погляд був неозброений, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, iз крутою бичачою шиею i жилавими руками. Козак сiв на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував iсти. – Сам звiдси пiдеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко. Запорожець вперше поглянув на нього, а тодi взявся рукою за сулiю з горiлкою, почав наливати: спершу Левченковi, потiм – собi. – Давай. Щоб лихо оминало цю хату. Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навiть не доторкнувся до своеi чарки. – Гребуеш? Отакi то ви, панськi козаки. Попихачi. Із братом уже й випити годi, а панкiв-ляшкiв у дупу цiлуете, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою. – За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко i хильнув одним духом. – Та ти закусюй, закусюй, пан тобi таких галушок не зварить… Пан тiльки березовою кашею годуе, що пiсля неi срака три днi пече. – Годi блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму. Тим часом до Івана пiдiйшли його товаришi i стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тодi кинув спересердя ложку. – Навiть поiсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Нiби й земля нас одна породила, нiби й колискову мати одну спiвала, а рiдного брата у ложцi води втопити хочете… – Гайдамака менi не брат… – А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самi до шляхетства пнетеся: там земелька, крiпаки… – Нам воевода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипiв Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рiвноваги. – То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславi, котрих орендар обдирав, а жовнiри до смертi забивали? Ех, не тим ви служите, хлопцi, не тим руку цiлуете… Раптом Бондаренко вдихнув на повнi легенi i затяг: Ой у лузi та й ще при березi Червона калина. Спородила молода дiвчина Хоро… хорошого сина. Люди пiдтримали – i скоро пiсня полинула над селом: Було б тобi, моя рiдна мати, Отих брiв не давати. Було б тобi, моя рiдна мати, Щастя, щастя, долю й дати. Доспiвавши, запорожець знову взявся за сулiю, налив собi, а тодi потягнувся й до чарки Левченка, однак осавул схопив його за руку. – Досить вже того. Вставай! Бондаренко побагровiв, iх погляди схрестилися. Левченко враз вiдчув небезпеку, однак запорожець нiчого зробити не встиг: втрутився один з весiльних дядькiв: – А чого ж ви, хлопцi, присiкалися до чоловiка? Сидить собi – i хлiб споживае… – Атож, – погодилася котрась iз жiнок. – Вiдчепiться вiд нього! Іван вiдпустив руку Бондаренка, пiдвiвся. Гостi також повставали i посунули на козакiв. – Люди добрi, – гукнув Левченко. – Цей чоловiк – запорожець i гайдамака Іван Бондаренко! – То й що! – почулося у вiдповiдь. – Який же вiн гайдамака? Кого вiн вбив, кого зарiзав? – Он, сусiдська шляхта села палить, тож iдiть iх лапайте! – А титаря?! Титяря млiiвського як закатували сволоцюги?! І хто за це вiдповiв? – Пани обдирають нас, а гайдамаки – помагають, тож i ми за них станемо! – Не дамо!!! Люди заговорили враз в один голос, тому Левченко зрозумiв, що сперечатися з ними годi. Гаранджа поплескав товариша по плечу. – Це не той, брате, Бондаренко, котрого ми шукаемо. Тамтой – харциз i розбiйник, а цей оно – добродiй. Краще нам iти звiдси. – Еге ж, – пiдтримав Федiр. – Не будемо людям псувати свято. Левченко поглянув на запорожця, що спокiйно продовжував сидiти за столом. – Ще побачимося. Роздiл 2 У той час украiнськi землi були подiленi мiж Польщею та Росiйською iмперiею по рiчцi Днiпро. На початку вiсiмнадцятого столiття пiсля численних воен, мiжусобиць i татарських набiгiв Правобережна Украiна, що належала до Польщi, нагадувала пустелю. Проте, вiйськовi завiрюхи потроху затихли i край знову почав оживати. Сприяли цьому магнатськi роди Потоцьких, Яблоновських, Любомирських, Радзивiллiв, Чарторийських, котрi загарбали собi цю землю та заходилися скликати осадникiв, обiцяючи iм рiзнi вигоди та пiльги. Знову зацвiли сади, заколосилися ниви. Магнати надбали великi добра на працi людей, з кожним роком на осадникiв iшли все новi й новi утиски i повинностi. Пани швидко забули обiцянки, помаленьку почали перетворювати вiльних осадникiв, козакiв, на своiх пiдданих. Крiм класового й нацiонального гнiту, почалися ще й релiгiйнi репресii: поляки стали насильно навертати православнi церкви i монастирi в унiатство, переслiдувати священикiв. У вiдповiдь селяни тiкали загонами в лiси, озброювалися i мстили своiм кривдникам. Таких месникiв називали гайдамаками. Перша половина вiсiмнадцятого столiття так i пройшла, освiчена вогнищами гайдамацьких пожарищ, котрi то пригасали, то з новою силою розгоралися знову. На Лiвобережнiй Украiнi, що входила до складу Росiйськоi iмперii, населення також перебувало пiд тяжким гнiтом помiщикiв. Уряд царицi Катерини ІІ знищив останки козацького устрою, лiквiдувавши Гетьманщину, а вiльних козакiв перетворив на безправних крiпакiв. Тривала збройна боротьба, але сили були нерiвнi. Люди з надiею поглядали на пiвдень, у бiк запорозького степу, де було останне гнiздо волi – Запорiзька Сiч. Петербург. Осiнь 1767 року Росiйська iмператриця Катерина Друга сидiла у широкому крiслi «дубового» кабiнету. Холодний вiтер iз затоки сильними поривами кидав у вiкна палацу грубi краплi дощу. Надворi було сiро. У таку погоду холод немов прошивав тiло ii величностi i вона куталася у свою хутряну накидку. Катерина задумалася. Вмокнувши перо в чорнило, вона тримала його над бiлим папером, розмiрковуючи над тим, що повинна написати. Тодi вмокнула ще раз, але перо знову зависло над папером, вагаючись. Всерединi кабiнету було тихо, лише чулося потрiскування свiчок у золоченому пiдсвiчнику. Імператриця аж стрепенулася, коли дверi голосно вiдчинилися i в кабiнет увiйшов молодий чоловiк, багато одягнений, – двiрцевий франт, улюбленець жiнок, а за сумiсництвом ii фаворит – пан Григорiй. – Я рада вас бачити, Грiшо. В останнiй час ви не занадто балуете увагою свою iмператрицю. Григорiй нагнувся перед ii величнiстю, узяв руку i гаряче припав до неi губами. Тодi ще раз, але вже вище долонi, тодi ще раз. – Годi вам, Грiшо, – ii величнiсть посмiхнулася й легенько звiльнила свою руку. – Зараз у мене зовсiм немае часу. Мушу написати листа. – Справдi? – Королю Речi Посполитоi Станiславу-Августу Понятовському, – пояснила iмператриця. – Чудово, – випалив Григорiй. – А я все життя думав, що царськi особи власноручно пишуть тiльки любовнi листи. Чи може раптово помер ваш секретар? Вiн вiдiйшов вiд iмператрицi, повернувся до вiкна й почав вдивлятися у сiрий петербурзький день. Катерина дивилася йому у спину, посмiхалася. – Ви ревнуете, господiн граф? – Нi, ваша величносте. Справа була у тому, що Станiслав Понятовський, який ранiше жив у Петербурзi, був коханцем Катерини Другоi, чи, як тодi говорили, фаворитом. Саме завдяки пiдтримцi ii величностi честолюбивий шляхтич i став польським королем. – І добре робите, Григорiю, бо цей лист сугубо полiтичний. – Катерина знову повернулася до стола. – У скорому часi вiдбудеться у Варшавi сейм. Там буде розглядатися питання про православну i протестантську вiру на територii Речi Посполитоi. Ми мусимо заступитися за православних хоч би для того, щоби не опустився престиж держави. Європа подумае, що ми слабкi, якщо не можемо захистити своiх одновiрцiв. – Тодi, ваша величносте, я вiд iменi росiйського дворянства наполягаю на тому, аби лист був написаний у виключно строгому стилi. Ми повиннi вимагати, а не просити. Понятовський, надiюся, пам’ятае, що саме при нашiй пiдтримцi вiн зiйшов на польський престол, тому хай буде добрий, та вдержить своiх магнатiв. А iнакше навiщо нам вiйсько, гармати. Росiя зможе заступитися за своiх одновiрцiв i вiдстояти свое iм’я! – раптом запалився патрiотичним настроем Григорiй. Подумавши трохи, додав: – Ваша величносте, смiю дати вам пораду. Якщо сейм таки не прийме пунктiв нашого договору, а це так i буде, бо магнати, пробачте, плювати хотiли на короля i його закони, нам потрiбно вводити вiйська на правий берег Днiпра. Імператриця знову посмiхнулася, примирливо простягнула своему улюбленцю руку. Той узяв ii долоню. – Грiшо, я не хочу нi з ким сваритися, нi з поляками, нi з европейськими дворами. Я лише хочу, щоби в державi був мир та спокiй, щоби розвивалася торгiвля, ремесла, культура, щоби менше було усiх цих iнтриг, заколотiв. Цi слова ii величнiсть сказала душевно i нiби якось втомлено. Григорiй привстав на одне колiно, знову поцiлував руку iмператрицi. – Ваша величносте, але ж ми говоримо про Малоросiю. В одному цьому словi лише скiльки достатку. Саме слово смакуе i пахне, як свiжий житнiй хлiб, витягнений з печi, вiдчуваете? Імператриця поглянула на свого фаворита. – Ех, Григорiю-Григорiю, i хто ж це вас постiйно надоумлюе на такi мислi? – Нiхто. Я здатен самостiйно мислити i моi слова походять вiд щирого серця. Я – офiцер, i я звик говорити те, що думаю, i не буду мовчати, коли справи стосуються блага матушки Росii. Скидалося на те, що фаворит образився. Вiн встав. Катеринi знову потрiбно було щось придумати, аби повернути його прихильнiсть. Вона пiднялася з крiсла. – Ходiмо зi мною, хочу вам щось показати. Їi величнiсть пiшла до сусiдньоi кiмнати, граф нехотя посунув за нею. Посерединi кiмнати стояло не то крiсло, подiбне на трон, не то трон, подiбний на крiсло: було воно розмiром з дитяче крiселко, але зроблене у виглядi трону. – Ваша величносте, що це? – Це мiй подарунок польському королю. Збираюся його вислати разом з листом, – посмiхнулася iмператриця. Григорiй зацiкавився. Пiдiйшов ближче, почав розглядати. Раптом вiн пiдняв кришечку, що була прироблена у сидушцi крiсла. Усерединi була приставлена нiчна ваза. Графу аж сльози на очi вийшли, так вiн зареготав. – Дiйсно, ваша величносте, цей подарунок буде достойний польського короля. Ой, потiшили ви мене, матiнко. Григорiй, все ще пiдсмiховуючись, пiшов до виходу. – Ви мене покидаете, графе? – На жаль, так. Мене чекають друзi, з якими я сьогоднi маю розiграти кiлька партiй у бiльярд. – Цiкаво, i хто ж цi вашi друзi, заради яких ви готовi покинути свою iмператрицю? – Один князь, один граф, один генерал, один прокурор, один губернатор, – скоромовкою сказав Григорiй, незважаючи на те, що Катерина хотiла, аби вiн залишився. – Маю надiю, ви зволите ввечерi провiдати мене у моiх покоях i допоможете скоротати самотнiсть? – Не знаю, ваша величносте, партiя може затягнутися, а моя честь не дозволить менi покинути товариство посеред гри. – Облиште, Григорiю, – посмiхнулася Катерина. – Невже вашi новi друзi важливiшi для вас, нiж я. І чи не вони це часом намовляють вас проти польського короля. Та, як би там не було, ви придворний, i маете деякi обов’язки перед своею iмператрицею. Фаворит «вiдвiсив» ii величностi глибокий поклiн, ще раз поцiлував руку й вийшов з кiмнати. В одному з кабiнетiв палацу зiбралися п’ятеро чоловiкiв. Хоч у кабiнетi були зручнi дивани, проте цi панове залишалися стояти, переступаючи з ноги на ногу. Щось дуже тихо перемовлялися – в кабiнетi витав дух чималого напруження. Одягненi хто у багатий свiтський одяг, хто в розкiшний мундир, мали державнi вiдзнаки найвищого рiвня. Їхнi обличчя були зосередженi, всi нiби на щось чекали. Темнi густi штори повнiстю закривали вiкна. Посерединi стояв великий бiльярдний стiл, що займав основну частину примiщення. Його добре освiчували два канделябри, якi висiли над ним. Шари були уже розкладенi у вiдповiдному порядку, гравцi тримали у руках киi. Дверi кабiнету вiдчинилися i всередину ввiйшов фаворит – пан Григорiй. – Прошу мене вибачити за запiзнення, панове, мене затримала iмператриця. – Ми на вас чекали. Тепер, гадаю, можемо починати, Григорiю Григоровичу… – Князь надав фавориту право першому розбивати шари. – Прекрасно, – вiдповiв той, беручи у руки бiльярдний кий. Вiн розбив вдало – вiдразу два шари закотилися у лузи. – Як здоров’я матiнки-iмператрицi? – запитав князь. – Вашими молитвами, панове, – вiдповiв фаворит, обходячи стiл з другого боку. – Їi величнiсть вся у справах. – Я впевнений, що цi справи прямо стосуються майбутнього варшавського сейму. Не бажаете подiлитися з нами планами ii величностi, пане Григорiй? Фаворит зiгнувся над столом, ударив по одному з шарiв – цей удар також виявився влучним. У кабiнетi запала напружена мовчанка. Взагалi, з появою пана Григорiя всi присутнi звернули своi погляди на нього, нiби саме вiн мiг розсiяти ту напруженiсть, яка панували тут досi i апогей якоi саме наступив. З фаворитом iмператрицi, який мав завжди доступ до ii покоiв i який деякою мiрою мiг впливати на ii рiшення, були пов’язанi надii цих панiв. Саме заради Григорiя органiзовувалися довгi партii в бiльярд або в карти, влаштовувалися бали, карнавали, полювання та iншi веселостi, якi так полюбляв фаворит. При таких оказiях вiд нього можна було почути багато цiкавого. В свою чергу пан Григорiй як губка втягував у себе «мудрi iдеi» своiх друзiв, запалювався ними i неодмiнно вiд свого iменi вкладав iх у вуха iмператрицi. – Їi величнiсть каже, що нашим обов’язком е заступитися за православних на Правобережжi Днiпра. А на мою думку, треба пiти i польським магнатам надавати по руках, а короля iхнього вiдтягати за вуха, – вiдповiв фаворит, знову зiгнувшись над столом. Присутнi багатозначно переглянулися. Навiть крiзь пiтьму можна було побачити посмiшку, яка з’явилась на обличчi князя. – Устами фаворита матушки глаголить iстина, – сказав вiн. Усi присутнi, крiм самого фаворита, його зрозумiли. А той тим часом закотив наступний шар у лузу. – Отже, ii величнiсть мае намiр виступити проти полякiв, – сказав губернатор. – Не проти полякiв, а проти магнатiв, якi своеволять i виступають проти короля, – поправив арокурор. – Так чи iнакше, а землi Правобережжя треба буде брати пiд свiй контроль. – Це правда. Тамтешнi православнi сплять i бачать себе пiд протекторатом царицi-матiнки. Малоросiю треба об’еднати пiд нашою рукою, – це вже обiзвався граф. Фаворит тим часом продовжував успiшно заганяти шари у лузи. Було таке враження, що вiн i не дослуховуеться до розмови. – Але ми не можемо ввести вiйська на Правобережжя. Тодi ми посваримося не тiльки з поляками, але i з Австрiею, Пруссiею, не говорячи вже про туркiв, – зауважив губернатор. У графа нiби вже була готова вiдповiдь: – Ми не можемо ввести вiйська у мирний час. Але якщо ситуацiя у наших сусiдiв полякiв буде настiльки напружена, що вийде з берегiв, наче повiнь навеснi, ми змушенi будемо перейти Днiпро для того, щоб захистити своi кордони. Ну, i, звiсно, сам король польський мае попросити нашоi допомоги. За це жодна краiна свiту не зможе нас звинуватити. На деякий час знову запала мовчанка. Усi спiвбесiдники гарячково думали. Заговорив князь. – Скоро буде сейм. Офiцiйно на ньому ми будемо захищати православних, iх права. Мусимо заключити такий трактат з поляками, щоби спровокувати магнатiв на заколот проти короля. Вiн попросить допомоги, тодi ми смiливо зможемо ввести вiйська на Правобережжя, нiби для наведення порядку, а самi окупуемо цi землi. Усi присутнi тут, а особливо князь, чудово розумiли, яку роль у життi кожного з них може вiдiграти комбiнацiя, яку зараз можна розiграти на польськiй шахiвницi. Король Станiслав, як i декiлька його попередникiв, зробив спробу урiзати права магнатiв, якi по сутi керували державою. До цього його спонукала цариця Катерина, яка i «пiдсадила» його на престол. Проте магнати не здавалися. Назрiвав конфлiкт. Якщо магнатiв дотиснути, а вони, як пружина, почнуть випрямлятися, пiдiйматися, вставати, король не витримае, злякаеться i покличе на допомогу Катерину, а та введе вiйська. Звичайно, Європа i Туреччина стануть дибки. Окупацiя, можливо, i не буде довгою, але Росiя за цей час встигне взяти участь у перерозподiлi майна, землi, урядових посад, росiйськi дворяни заведуть родиннi стосунки з польськими магнатами. Імперiя виграе немало, не кажучи вже про кожного з цих панiв, якi зiбралися тут. Хоча про особистi iнтереси не було прийнято говорити вголос, бо, як вiдомо, на Сибiру багатства були нi до чого. Останнiм цвяхом, забитим у труну магнатського самоуправства, мав бути трактат, винесений на сейм. У його статтях права православних зрiвнювалися з правами католикiв. Споконвiку у шляхетськiй Польщi католицька вiра була панiвною, на нiй трималися шляхетськi вольностi i нiхто й нiколи не смiв замахнутися на це. Тепер це мало спровокувати бунт, справжню шляхетську бурю. Нарештi вступив у розмову i генерал: – Дозвольте запевнити панство, що армiя ii величностi царицi-матiнки готова кинутися в бiй з ворогами на перший заклик iмператрицi. Ми за лiченi днi зможемо змести опiр повстанцiв i захопити Правобережжя. Всi знову притихли, лише було чути, як черговий шар пiсля удару фаворита покотився по столi i упав у лузу. – Чудовий удар, чи не так, панове? Його не чули. – Панове, ми не передбачили одного, – встряв у розмову прокурор. – А якщо тамтешнi мужики, з наступом наших вiйськ, ударять iм у спину. Якщо православнi захочуть лишитися з поляками, налякавшись нас. Ото був би скандал: проти нас виступили тi, кого ми прийшли захищати! Князь замислився. – Навряд, але все може статися. Тi черкаси – люди буйнi. Думаю, щоб забезпечитися, пошлемо iм грамоту. Пообiцяемо свободу, пiдтримку, ще щось… Тут у розмову вступив граф. – Осмiлююся запропонувати достойного кандидата, якому можна вручити грамоту i який розповсюдить ii серед тамтешнього населення. Це iгумен одного православного монастиря на пограниччi. Звичайно, вiйська за собою вiн не поведе, але тi розбiйники його дуже поважають. Вiн уже кiлька рокiв добиваеться рiвноправ’я православних з католиками. Шляхта давно уже полюе за ним, монастир кiлька разiв пiддавався наiздам, але iгумен нiяк не може заспокоiтися. Два роки тому вiн був у Петербурзi. Їi величнiсть приймала й вiдпускала його з великими почестями. На бiльярдному столi залишилося зовсiм мало шарiв пiсля того, як фаворит закотив у лузу ще один. Склалося враження, що Григорiю було байдуже до розмови своiх товаришiв, та раптом вiн встряв у дискусiю: – Імператриця нiколи не видасть грамоти для чужого народу. Це суперечить всiм мирним договорам i трактатам. Крiм того цей iгумен вважаеться там полiтичним злочинцем. Присутнi переглянулися. Губернатор знайшовся першим. – Але ж на цiй грамотi не обов’язково повинна стояти печатка чи пiдпис ii величностi. Тамтешнiм малоросам i того вистачить, а ми, у разi якого скандалу, зможемо усе заперечити. Так, мовляв, i так, iгумен усе вигадав. – А для бiльшого ефекту грамоту можна вилити з золота або викарбувати золотими буквами. Тодi мужики повiрять, що ii справдi видала iмператриця. – Губернатора пiдтримав граф. Усiм це сподобалося. – Добре, – заговорив князь, – задум хороший. Отже пiдсумуемо. На майбутньому варшавському сеймi наш посол мае активно захищати права православного населення, тиснути на короля i на сейм, щоб прийняти трактат, який спровокуе магнатерiю i вище католицьке духовенство. Озлобленi магнати почнуть бунтувати, своеволити. Король Понятовський попросить у ii величностi допомоги i ми введемо нашi вiйська на Правобережжя. Перед тим пошлемо iгумену з того прикордонного монастиря «золоту грамоту». Вiн переконае мiсцеве населення перейти на наш бiк. Якщо все пройде добре, то ми вiзьмемо пiд свiй вплив велику територiю Правобережжя. Коли нi – зможемо легко викрутитися, вмити руки. По-моему, план чудовий. – Згiдний з вами, ваша свiтлосте, – погодився прокурор. – Залишаеться тiльки узгодити деякi дрiбницi. – Якi саме? – спитав князь. – Хто, де i коли передасть iгумену ту грамоту? – А просто у Варшавi… Тим часом фаворит закотив останнiй шар. – Здаеться, панове, я виграв. Князь посмiхнувся. – А менi здаеться – ми скоро усi виграемо. Для цього у нас е усi засоби: грошi, влада, вiйсько. Правобережжя мае бути наше, а тамтешнi православнi мають опинитися пiд нашим крилом, жити i трудитися для слави Росiйськоi держави. На якусь мить запала мовчанка, проте ii порушив фаворит. – Ми не обговорили найважливiшого. Внаслiдок цiеi комбiнацii у наших руках можуть опинитися величезнi земельнi надiли Правобережжя й Запорiжжя. – Запорiжжя? – перепитав прокурор. – Так, а що? Як будемо вже на польськiй Украiнi, то за одно вже й лiквiдуемо Запорiжжя. – На якiй пiдставi? – не второпав сам князь. – Пiдстав може бути вдосталь, якщо тiльки захотiти – хто може стримати росiйського ведмедя? Про це ще нiхто з присутнiх не думав, та iдея iм сподобалася. – Можна спробувати, – мовив князь. – Отож, – продовжив фаворит. – Якщо у наших руках опиняться такi величезнi земельнi надiли, то пропоную iх зараз же роздiлити, щоби уникнути в майбутньому можливих конфронтацiй. Григорiй вийняв карту пiвденно-захiдноi Росii, розклав прямо на бiльярдному столi. – Я залишаю за собою право на землi ось тут, в районi Вiнницi, а також ось вiд цiеi переправи на Днiпрi до острова Хортицi. Присутнi всi як один нагнулися над столом, узявши карту у щiльне кiльце. Вони навперейми почали тицяти пальцями у розкладений папiр i голосно сперечатися. Остання партiя бiльярду затягнулася до пiвночi. Розважившись вдосталь, пани почали розходитися. Залишився у бiльярднiй тiльки князь… У той же час фаворит iмператрицi поспiшив до ii покоiв, пам’ятаючи свою обiцянку, дану напередоднi бiльярдноi партii. Ішов доволi легко i швидко, без ознак втоми, хоч була вже й доволi пiзня година. Настрiй у пана Григорiя був чудовий i це додавало йому сил. Дверi у спальню iмператрицi були привiдчиненi i з них на коридор проривалося свiтло. Значить, ii величнiсть ще не спить, а чекае на нього. Ця думка пробудила в ньому апетит – апетит неперевершеного коханця, яким так славився пан Григорiй. Адже розмова у бiльярднiй так збентежила його душу, що намiру просто упасти на подушку й заснути вiн цiеi ночi явно не мав. Григорiй вiдчинив дверi в кiмнату i бадьорим кроком пiшов до iмператрицi. Катерина все ще читала при слабому свiтлi двох канделябрiв, сидячи на крiслi, поруч iз розлогим, уже розстеленим лiжком. Григорiй пристрасно впав навколiшки перед ii величнiстю, почав цiлувати руки. – Благаю вас, ваша величносте, не читайте при такому слабкому освiтленнi, це може зiпсувати ваш зiр. Вона почала гладити його по перуцi. – А що ж менi ще робити: той, кого я так чекала, все не йшов i не йшов… Григорiй вiдкинув книжку, пiдхопив Катерину на руки i понiс на лiжко. Вони лежали на шовках втомленi i голi. Катерина накрилася покривалом, а Григорiй так i лежав собi, не соромлячись своеi оголеноi натури, заклавши руки за голову. – Грiшо, – почала iмператриця. – Я знаю, з ким ви грали в бiльярд i про що говорили. Вiн подивився на неi. – Давно вiдомо, що тут стiни мають слонячi вуха. І що, ви хочете мене покарати? Тодi вперед, але я все одно не вiдступлюся вiд своiх переконань… – Григорiю, я ж знаю, що ви нiколи не зробите менi шкоди, але менi так страшно, так страшно. Граф сiв у лiжку, повернувся до своеi коханоi. – Клянуся: нiколи не заподiю вам зла, ваша величносте, нiколи не поступлю всупереч iнтересiв держави. Зрозумiйте, ваша величносте, ми придумали план, який нам багато чого дае, але в разi провалу якого нам нiчого не загрожуе. Малоросiя мае бути в наших руках! Вони дивилися одне на одного, нарештi Катерина посмiхнулася. – Я вiрю вам. – О, благословенна та мить! – викрикнув Григорiй. – Скажiть, ваша величносте, як я можу вам вiддячити?! – Обiцяйте, Григорiю, що нiколи не перестанете любити мене. – О, клянуся небесами, я любитиму тебе! При тих словах вiн зiрвав з неi покривало. – Грiшо, – попросила Катерина, легко намагаючись закрити руками своi пишнi груди, але коханець уже з великим жаром припав до неi, цiлуючи руки, шию, груди, живiт. Їi величнiсть млосно зiтхнула в новому передчуттi та бажаннi. У любовних утiхах хвилиною проходила нiч. Коханцi м’яли своiми голими тiлами шовковi простинi та подушки, вiддаючи один одному себе сповна. Вони не крилися зi своiми криками та стогонами, адже великий палац повнiстю ковтав усi звуки товстими стiнами, а темна петербурзька нiч укривала все густим мороком. Роздiл 3 С. Грузьке, Киiвщина. Осiнь 1767 року Бiленький рушник лiг на стiл. Першим дiлом на нього поставили кварту горiлки, чарки, а вже потiм повикладали глечики й полумиски iз закускою. Усе викладалося жваво й весело – присутнi голосно розмовляли в передчуттi ситного обiду. Осавул Якименко вирiшив накрити стiл на свiжому повiтрi, подалi вiд пилюки, що линула з току, а також вiд заздрiсних людських очей. Деньок сьогоднi видався погожий: хоч i холоднувато, проте ясно, головне, що на голову не крапае i вiтер нiчого не перекидае зi столу. Разом iз ним до обiду повсiдалися куми, свати й iншi родичi осавула. Один з них налив у чарки. – Ну, дай Боже здоров’я. Випили. Якименко занюхав рукавом, узяв пальцями вареник iз глечика, вмокнув у сметану й кинув собi до рота. Тут же у другу руку взяв огiрочок. – Подивлюся, чи не байдикують, – мовив осавул чи то до самого себе, чи до присутнiх, пiдвiвся i виглянув з-за рогу стодоли в сторону току. А там селяни, вiд малого до великого, молотили. Немов у мурашнику. Люди працювали без перепочинку, раз у раз витираючи рукавами пiт, що заливав очi. Якименко задоволено крекнув i сiв на свое мiсце. – Давайте, куме, ще по чарчинi, i будемо трохи братися за цiпи, – сказав один з родичiв, на що осавул вiдповiв: – Та ви що, куме, в життi такого не було, щоб моя рiдня на панщинi горбатiла. На то е он, – i вiн кивнув у бiк селян. – Нехай вiдробляють. Працюють на воеводу, на орендаря, а накину ще один день панщини, нехай i моi лани оброблять, i вашi. Куми зрадiли з такоi пропозицii пана осавула, налили ще по однiй чарочцi. До току з боку шляху пiд’iхала бричка, запряжена двома кiньми. Зупинилася. З неi хвацько вискочив молодий пан i рушив у iхнiй бiк. – Я зараз, – мовив Якименко, пiдвiвся i швидким кроком рушив назустрiч пановi – се був орендар цих земель, молодий, але вже дуже поважний пан Станiслав. – Доброго здоров’я, пане Стасю! – привiтався осавул ще здалека. – І вам не хворiти, – вiдповiв орендар, пiдходячи впритул. – Ось, пане осавул, привiз вам те, що обiцяв: там, у бричцi, баклага з вином. – Якраз впору, пане. Ми саме ось полуднуемо собi трохи. Сiдайте з нами! Орендар швидко закрутив головою. – Та нi, дякую. У мене, осавуле, буде розмова до вас. Стась вiдвiв Якименка трохи далi. – Дивлюся, колос цього року не дуже колосистий. – Ну що ви, пане орендар. Зерно цього року вродило дай Боже. Добре наповнимо вашi комори. Орендар узяв осавула пiд руку. – Воно-то так, але пан воевода хiба мусить усе знати? Якименко насупив брови. – Звiсно, що мусить. Я на те осавул. Та й пан повинен вправно вiддати процент вiд намолоченого у воеводинi комори. Стась скривився. – Пане осавул, тихiше. Не кричiть, а лише дайте вiдповiдь у першу чергу собi: який нам резон з того, що нашу працю воевода пороздае, що ii порозкрадають воеводинi комiрники. Хiба ж ми не знаемо з вами, як воевода зi своiми найближчими друзями проциндрять марнотратно усе, що ми так тяжко виростили та зiбрали? А так i нам щось перепаде за те, що так тяжко наробимося цiлий рiк. Ось вам i завдаток. Стась запхав осавуловi до кишенi злотого. Якименко посмiхнувся. – А ви голова, пане Стасю! – Еге ж. Тут, пане осавул, е ще одна справа. Думаю, ви, як людина практична, мали б нею зацiкавитися. – Слухаю вас… Стась мить подумав, з чого би то почати, а тодi заговорив: – Часи зараз настали неспокiйнi… – Ви про гайдамакiв? Та щось не чути… – І про гайдамакiв, i про сволоту рiзну, що тиняеться лiсами, бо працювати не хоче. Та й пани часом шарпаються мiж собою. А вiйсько ж у нас самi знаете яке: не так нас захищае, скiльки вiд нього самого захищатися треба. Нi дисциплiни, нi порядку – геть жовнiрство вiд рук вiдбилося… Одним словом, осавуле, мусимо самi подбати за свою безпеку, а воевода нам у тому допоможе. – Ви про мiлiцiю козацьку? – живо перепитав Якименко. – А чого б нi? Кiлька десяткiв хлопiв можемо набрати, аби лише кiнь та шабля. Інше – вiд воеводи. Обiцяв, що вiд повинностей звiльнить, та й платню добру дасть… Очi у Якименка засяяли. – А й справдi: чого б нi. Тiльки де нам взяти таких… бойових? – Дайте спокiй, пане осавуле… То лише так, для постраху. Тут скоро багато в кого закiнчуються термiни латифундiй, тож тих осадникiв треба буде перевести iз козакiв у пiдданi. Самi розумiете, пане осавуле, що вони на таке не пiдуть, почнуть бунтувати. Для того i будуть козаки, аби таких незадоволених вгомонити. – Дати в морду, – по-своему зрозумiв осавул. – Ну, це ми вмiемо. Головне, щоби грошi вчасно йшли… Вони пiшли назад, ще про щось перемовляючись, нарештi орендар махнув рукою на прощання i поiхав геть. Потираючи руки, Якименко повертався до столу: за таку гарну новину можна й хильнути добру чарочку. А що, тепер окрiм того, що вiн, Якименко, е панським прикажчиком, котрий мае доступ до панського майна, то ще й буде ротмiстром панськоi корогви надвiрних козакiв. Іншими словами, у його руках опиняться не лише панськi грошi, але й панська озброена сила. Перед тим як продовжити обiд, осавул ще раз вирiшив зазирнути за хлопами. Працювали. Раптом погляд осавула зупинився на старшiй жiнцi, що пересiювала зерно у великому ситi. Бондариха. При згадцi про ii сина у Якименка завжди йшов мороз поза шкiрою. – Ну нiчого… Тепер нехай лише з’явиться тута… Варшава, лютий 1768 року Князь був присутнiй на цьогорiчному сеймi, який тягнувся ось уже три мiсяцi вiд першого його дня. Цього разу вiн особисто робив доповiдь перед сенаторами стоячи. Зал шумiв. Маршалок сейму насилу вгамував розбурханих сенаторiв, тi посiдали на мiсця, i слово знову надали росiйському послу. – Надо совершить в Польше диссидентское дело не для распространения здесь православья или протестантской веры, а для приобретения ими своей законной партии с правом участия в польском законодательстве, дабы в будущем защитить себя и обезопасить от различных нападений и упреков, и не нуждаться в помощи России… Проте й цього разу йому не дали договорити. З мiсця схопився шляхтич, що сидiв поруч iз Киiвським воеводою графом Потоцьким. – Це е брутальне втручання у справи незалежноi держави. Я не позва5лям! За цим викриком почулися наступнi. – Вето, вето, не позвалям!!! – Тут не Росiя, жеби нам наказував тиран. У нас демократiя i всiм тут вольность! Маршалковi знову довелося закликати панство до спокою. – Ну что ж, – заговорив по хвилi Князь. – Раз вельможный сейм не хочет слушать меня – пусть выслушает представителя православного населения Правобережья. Маршалок запросив доповiдника. У залу сейму ввiйшов кремезноi статури, з густою посивiлою бородою чернець – священик. Запала тиша – навiть чути було, як вiдлунювалися його кроки. У руцi вiн тримав невелику теку. Панотець вийшов до трибуни й став поруч iз Князем. – Назвiться, – попросив маршалок. – Я iгумен Мотронинського монастиря Мельхiседек Значко-Яворський i буду говорити вiд iменi православноi громади, яка вiдрядила мене сюди. Дозвольте, панове, почати з того, що православна вiра на територii Правобережжя, незважаючи на всякi договори, донинi терпить страшнi утиски. У цiй течцi в мене сотнi скарг православних шляхтичiв, духовенства та простих посполитих на католицьких та унiатських можновладцiв, якi без перестанку та з великою жорстокiстю чинять iм кривду, гвалт та розорення. Тут десятки листiв вiд священикiв, iгуменiв та чернечоi братii до вельможного сейму. Монастирi й церкви десятками насильно навертають до вiри латинськоi, а в непокiрних то забирають майно, а то й взагалi беззаконно громлять… Священикiв та мирян б’ють палицями, наче бидло, стрижуть бороди й чуприни. Люди просять створити сеймову комiсiю, розслiдувати безчинства… Цi палкi слова хороброго iгумена, який не побоявся прийти сюди, у вовче лiгво, й кинути вовкам у очi пекучу правду, примусили залу притихнути. Магнати повтягували голови в плечi. Лише граф Потоцький усмiхнувся i промовив наче сам до себе: – Який iдiот пустив сюди цього нахабу. От каналiя! Тим часом пiдхопився один iз сенаторiв, грубо перебив доповiдача. – Гей, панове, кого ви слухаете! Я сам iз тих мiсць, що й цей пiдлий брехун. Корчить тут iз себе захисника православ’я, а сам е першим помiчником i поплiчником гайдамакiв! І тут в iгуменi пробудилася не чернеча, а козацька натура. – Сам пан е брехуном i лицемiром. Пане воеводо, хто як не вашi люди приходили до мене з численними ревiзiями та перевiрками, не раз i не десять робили на наш монастир наiзди, громили майно та знущалися над братiею. Чи бачили ви там хоч одного гайдамаку, питаю я вас? Це питання було адресоване не крикливому шляхтичу, а прямо воеводi. Граф почервонiв. Проте у нього були хорошi довiренi особи: – Ганьба попу-гайдамацi. Вiн iздить по цiлому краi i закликае народ до непокори. – За грошi гайдамацькi. Проклятi розбiйники й сюди його випровадили. У тюрмi йому мiсце, а не у священному сеймi! – Ганьба! – Зрада!!! – Геть попа-гайдамаку!!! Подивившись та послухавши все, що тут вiдбувалося, Князь тепер розумiв своiм великодержавним розумом, вiд чого цей народ терпить усi бiди. Мiж сенаторами – переважно великими магнатами – нiколи не було взаемноi довiри, узгодженостi, i кожен тягнув лямку у свiй бiк, користуючись iз того, що влади над ними нiхто не мав. Магнати зневажали короля, а простi люди зневажали й ненавидiли iх усiх разом взятих. У Росii все зовсiм по-iншому: мужики свою владу люблять – i правильно роблять… Такi думки лiтали в його головi, коли вiн iшов на зустрiч iз деякими сенаторами. Першу спробу прийняти трактат про православну вiру магнати провалили, та так, що у вухах досi чуеться цей лемент «Вето!», «Не позвалям!», «Ганьба!». Б-р-р. Вiн навiть головою покрутив, щоб вiдiгнати набридливi думки. Князь вiдчинив дверi i зайшов у кабiнет, сiв на чiльному мiсцi. Уздовж стола на розкiшних крiслах розсiлися сенатори вперемiжку з росiйськими дворянами. Усi дивилися на нього. – Ну що ж, почнемо нашу нараду. І я хочу щоб всi тут присутнi усвiдомили, що я не вiдступлюся, що буду тут сидiти i вас буду тримати до тих пiр, доки ми не приймемо того трактату, який, нарештi, припинить суперечки мiж православними i католиками на Правобережжi Днiпра. Вiн замовк – i тим скористався один iз сенаторiв. – Але ж ви чули, як сейм зреагував на ваш трактат, – це пряме втручання у нашi державнi справи. Сенатори нiколи на це не погодяться. Князь подивився на нього. – Та чув уже, справжню бурю там пiдняли. Але трактат потрiбен, щоб заспокоiти державу. Не забувайте, що ми вашi найближчi сусiди i мусимо бути впевненi, що у вас все спокiйно, що не назрiвають бунти, авантюри й iнше зло. Тому я не хочу бiльше про це говорити. Я готовий вислухати вашi пропозицii щодо трактату. І прошу вас не забувати, хто пiдсадив вашого короля на престол i завдяки кому ви все ще зберiгаете владу, панове сенатори. Князь переможно окинув оком присутнiх, залишився задоволеним. Видно було, що всi зрозумiли його позицiю i сперечатися бiльше нiхто не буде. Заговорив один з магнатiв. – Княже, безперечно, ви маете вплив на нас, на короля, але цього мало. Ви ж знаете, що доми Потоцьких, Яблоновських, духовенство нiколи не пристане на умови трактату, де зрiвнюеться православ’я з католицькою вiрою. А тут ще цей пiп-гайдамака з’явився у залi. Це й розлютило магнатерiю. – Заждiть, – не розумiючи, перебив князь. – Мельхiседек – поважна людина. – Проте його ще знають як поборника унiатства i першого товариша гайдамакiв. Вiн бунтар, закликае хлопiв до рокошу, до непокори. Князь насупився, подзвонив у дзвiночок – тут же ввiйшов лакей, поклонився. – Знайди менi i запроси iгумена Мельхiседека в мiй кабiнет. Скажи, що хочу поговорити з ним у четверо очей. Але швидко. – Ви посилали за мною, княже, – у кiмнату ввiйшов той самий огрядний чернець. Його довелося чекати пiвгодини, i це неабияк злило князя. Проте, вiн не зробив Мельхiседеку будь-яких зауважень, а вiдразу перейшов до сутi. – Так, панотче. Ми б хотiли вислухати вiд вас пояснення. Ви ж, мабуть, знаете, як ваша поява на сеймi розiзлила шляхту. Шановнi сенатори звинувачують вас у зв’язках iз гайдамаками, у закликах до заколоту навiть. Що ви можете сказати? Панотець спокiйно вислухав князя, також спокiйно «тримав» тяжкий його погляд. – Я, пане, нiколи до бунту не закликав, а лише благав людей об’еднатися навколо вiри батькiвськоi. І коли до мене нужденний приходить за допомогою, я не питаю його, чи вiн гайдамака, чи шляхтич, чи хлоп, бо перед Господом усi рiвнi. А я все життя свое служив вiрi православнiй i Господу нашому, i допоможи менi, Боже, у тому служiннi i днi своi закiнчити. Отець говорив сильно, рiшуче й спокiйно – так що запитань до нього бiльше не виникало. Князь замислився. Йому треба була спровадити iгумена назад у монастир, i зараз була якраз слушна нагода. Хоча нi, його треба лишити при собi, а послати когось iншого – молодшого. Князь пiдiйшов до нього впритул, навiть легко обiйняв за талiю. Заговорив тихо, майже пошепки. – Я все розумiю, це провокацiя, якою вправно керуе Киiвський воевода – наш злий ворог, а також група його однодумцiв. Цi люди мають у своiх руках неабияку силу. Я впевнений у тому, що нi сьогоднi, нi навiть через десять рокiв нам iз ними не вдасться домовитися. Таким можна тiльки зламати хребта… Мельхiседек уважно його слухав, не зрозумiючи, чого вiд нього хочуть. Вiн збирався сюди, щоб давати пояснення, вислуховувати догану, а натомiсть чуе князiвське одкровення. – Не зовсiм розумiю вас, княже. Князь заходився знову пояснювати. – Я дуже цiную роботу, котру ви виконали. Проте я переконаний, що зараз ваша присутнiсть буде бiльш потрiбною там, на Украiнi. – Але ж я делегований до сейму. Мое мiсце тут, – запротестував iгумен. – До того ж на Украiнi мене чекае розправа… Князь добре знав iсторiю цього чоловiка: якби польськi пани i духовенство впiймали його на Украiнi, то й справдi вчинили б iгумену жахливу смерть. Принаймнi, пiвтора року тому його мало живцем не замурували у однiй iз келiй пiсля довгих мук i тортур. А все через те, що iгумен робив чималу роботу для того, аби об’еднати православнi церкви i монастирi задля боротьби з католиками. Магнати понад усе хотiли масового покатоличення населення для того, аби обiрвати духовнi зв’язки тогобiчноi Украiни з великоросами. Релiгiйна карта уже давно стала полiтичною i нею грiх було не скористатися особливо зараз, коли польська держава дихае на ладан… – Розумiю, але справа в нас дуже делiкатна, а ваша поява для шляхти – як червоне для бика… Та нiчого, сподiваюся, на Украiнi у вас е багато своiх послiдовникiв… Ігумен спохмурнiв. – Я вiдмовляюся будь-що розумiти. Ви, ваша свiтлосте, говорите загадками, а я з дитинства не вмiю iх розгадувати. Князь з досадою зiтхнув. – Шановний панотче, ну ви ж самi iздили до Петербурга, просили в ii величностi допомоги проти католикiв та унiатiв. Чи ви гадаете, що вам i вашому народовi допоможуть якiсь комiсii й сеймова балаканина? Росiйськi солдати – ось що вам допоможе. Росii вже набридли тi польськi магнати-вискочки, i ми вирiшили взяти iх за… горло. Ваше завдання – пiдготувати народ, православних козакiв, щоб вони йшли на росiйських солдатiв не зi списами, а з хлiбом-сiллю. Така на вас чекае робота. Лице iгумена ще бiльше потемнiло. – Я не хочу вiйни у своему домi. Так, сам я готовий терпiти за вiру православну, але не хочу бачити, як гинуть нашi дiти – це надто висока цiна. – А вiйни не буде, – спокiйно заперечив князь. – Із ким воювати? Ви ж самi бачите, що поляки самi себе звоювали! Все, на що вони здатнi, то це громити монастирi i рiзати посполитих. Та православних ми в бiдi не лишимо: маемо для них документ. – Документ? – Царську грамоту. – Та невже? – iронiчно перепитав iгумен. Князь насупив брови. – Панотче, мене вже починае нервувати ваша впертiсть. Скажiть, ви приймаете нашу допомогу чи нi? – Ну що ж, приймаю. – Тодi по руках. Вони потисли один одному руки. – Дайте нам свою надiйну людину: ми ii проiнструктуемо i вiдправимо на Украiну… Мельхiседек зрозумiв, що це кiнець розмови, i вийшов з кабiнету. Роздiл 4 Рання весна 1768 року У лютому 1768 року iмператрицi таки вдалося дотиснути сейм, котрий пiд цим тиском прийняв трактат. Провокацiя вдалася: обурена шляхта почала бунтувати. У мiстечку Бар зiбралися невдоволенi, назвали короля зрадником, а себе – конфедератами. Причинами всього зла вони вважали не Росiйську державу, а загалом усiх православних, тому декотрi з них наполягали на повнiй лiквiдацii православ’я. Скоро цей рух охопив велику територiю, тож польському королю довелося попросити допомоги в iмператрицi Катерини. Росiйськi вiйська були вже напоготовi i лише чекали наказу. Швидким маршем вони перейшли Днiпро i рушили в напрямку Вiнницi та Бару. У вiдповiдь на це шляхетство пiднялося ще бiльше, багато ватаг конфедератiв вдерлися на Надднiпрянщину, грабуючи православних та жорстоко розправляючись iз тими, хто чинив опiр. C. Пекарi. Киiвщина Священика пiдвели двое жовнiрiв. – То що, зрiкаешся? – запитав ротмiстр Воронович. – Нiколи, – хриплим голосом вiдповiв панотець. – Дайте йому ще. Панотця потягли назад до колоди, де вже чекав iнший жовнiр з палицею. – Це вам так не минеться! – не витримав хтось iз натовпу. Воронович оглянувся. Вiн стояв посерединi села, просто бiля церкви, оточений своiми людьми. З ним був ксьондз, а також його жовнiри та шляхта. Вони позганяли на майдан жителiв цього села, i тепер тi стояли, збившись у купу, та мовчки дивилися на екзекуцiю над своiм пастирем. А той нiби вiдчував iх погляди i терпiв побоi мовчки, стиснувши зуби. Ротмiстр Воронович перейшов на бiк конфедератiв: вони запропонували йому платню бiльшу, нiж вiн мiг заробити у вiйську. Нi, грошi тут були не головне: багато товаришiв пiшли за конфедерацiю, тож i йому треба було триматися iхнього боку. Воювати за святу вiру i Вiтчизну було обов’язком кожного шляхтича. У вiйську теж були гарнi хлопцi, однак загони конфедератiв були набагато краще забезпеченими: як матерiально, так i фiнансово – це також був чинник, який схилив шальки терезiв Вороновича саме до такого вибору. Лави його хоругви поповнилися шляхтою та католиками-фанатами, а от орендарi один за одним бiгли до нього, щоб купити собi безпеку. Цiлою Киiвщиною почалися погроми «православного бидла», як називали шляхтичi мiсцеве населення. Тотальна бiльшiсть шляхтичiв Правобережноi Украiни приедналася до конфедерацii. Це було пов’язано основною мiрою з тим, що величезнi простори цих земель мали пiд собою кiлька магнатських родин, якi першими не бажали коритися королю, що хотiв наступити iм на горло. Дрiбнiша шляхта звичайно тягнулася за своiми патронами, вiд яких дiстала добра й привiлеi. Маючи все це, шляхтичi бiльшiсть свого часу проводили у бенкетах, розвагах, а також збиралися на рiзнi сейми та сеймики, щоб обговорити полiтичну ситуацiю. Вони не обтяжували себе господарськими клопотами, поздававши своi маетностi в оренду багатим торговцям-евреям. Ну а тi вже хотiли собi заробити прибутки не меншi за шляхту, обклали пiдданих непосильними податками та повинностями. Селянство з року на рiк обростало бiльшими злиднями, ремiсництво та торгiвля занепали. Серед конфедератiв були й справжнi патрiоти, якi й складали ядро цiеi компанii. Люди помiркованi, освiченi, для яких слова «республiка» та «шляхетське право» були не порожнiми. Вони в першу чергу виступали проти захоплення королем, ставлеником Москви, абсолютноi влади, а також проти втручання царицi до справ Речi Посполитоi. Була й третя група шляхти – релiгiйнi фанати. Радикально настроене католицьке духовенство крокувало завжди попереду цiеi колони, i гаслом цих людей було викорiнення схизми, хоч i вогнем та мечем. Пiдписання мирного трактату з Росiею та надання додаткових привiлеiв православним без краю розiзлило цих людей – i вони взялися за зброю. Серед незчисленних ватаг конфедератiв-фанатикiв найбiльшою була «корогва Вороновича». У цьому селi справа знову впиралася у церкву. Невеличку церковцю, а також ii парафiян, мали перевести в унiю, згiдно з ухвалою якогось там суду. Бiда була в тому, що хлопи не хотiли коритися, не бажали вiдрiкатися вiд православ’я. Мiсцевий пiп доводив, що церква побудована для православноi громади, казав, що права на неi люди мають затвердженi старою воеводською грамотою. Це у Вороновича та його супутникiв викликало лише iронiчнi посмiшки. Вони сюди пройшли не за тим, щоб вести полемiку з якимось лайдаком. Його карали за бунт та непослух. Селяни, котрi тут стояли разом зi своiми дiтьми, понасуплювались, проте коритися не хотiли. Вони навiть не боялися того, що коли заберуть церкву, iх нiкому буде поховати, обвiнчати, дiти iх ростимуть нехрещенi. Цi лотри до кiнця стояли за вiру своiх батькiв, i лише одна людина могла iх вмовити перейти в унiю. Це той проклятий пiп, iхнiй душ-пастир. Однак вiн не ламався. – Вiн не зламаеться, – шепнув Воронович до ксьондза. Не тiльки цей пiп був отакий затятий – всi схизмати раптом такими стали. Ротмiстр довго думав, чого ж так сталося, i висновок був лише один – титар. Уже пiвтора роки минуло з того часу, як вiн, Воронович, стратив того чоловiка. Що б такого, здавалося? Однак слава про нескореного титаря рознеслася по всiх усюдах. Православнi затялися. Ксьонз того не знав, тому самовпевнено посмiхнувся. – Як же, сину, вогонь та залiзо iще не таких ламало. Думаю: ще сьогоднi i цей пiп, i цi хлопи перейдуть на унiю, i ще одне село повернеться лицем до святого престолу Римського. Надворi було дуже холодно. Пiд вечiр завжди стае холоднiше в таку пору. Адже зима ще не зовсiм здала своi позицii, а весна ще була заслабкою, щоб перейти в тотальний наступ. Снiг залишався тiльки де-не-де, та земля була ще твердою i замерзлою. Дув льодовий вiтер, проймав людей до кiсток. Вони тулили до себе дiтей, закутували латаними свитами. Священику, пiсля черговоi порцii палок, почали клiщами виривати бороду. Коли той уже геть знепритомнiв, то всi побачили, що толку з нього не буде, Воронович звернувся до людей. – Дивiться, вашого попа було покарано, i так буде з кожним, хто насмiлиться виступити проти закону та порядку шляхетського. Та вiн буде жити – життя ми йому даруемо. Цей чоловiк потрапив пiд вплив попiв московських, прислужникiв царицi, яка хоче задушити нашу волю. Вас обмине доля вашого впертого й немудрого панотця, ви зможете полегшити свое нужденне iснування. Вам буде зменшено панщину з семи днiв на тиждень до п’яти, будуть пом’якшенi чиншi та оренди. Ми пришлемо вам нового священика, ви собi зможете спокiйно ходити до церкви. То що, пристаете? Натовп загрозливо мовчав. Нарештi обiзвався якийсь хлоп. – Царськi вiйська вже тут! Буде вам скоро вiра! Натовп загомонiв: тут уже давно ходили чутки про те, що Росiя пiшла вiйною на магнатiв. Воронович подивився на ксьондза – той досадно мовчав. Тодi ротмiстр скомандував: – Цьому розумнику вiдрубайте голову. Поповi теж. Карайте лотрiв: кожного десятого бийте палицями та вiдливайте водою. Тут можуть бути захованi гайдамаки. Обшукайте iхнi хлiви. Якщо щось знайдете – палiть. Шляхта й жовнiри зрадiли: iм уже набридло танцювати на холодi й хукати на задубiлi руки, тож залюбки взялися за людей. Тi, почувши наказ Вороновича, кинулися врозтiч. Почався погром. Людей били палками, нагаями, покидавши iх прямо на землю та поздиравши одяг. – Це вам за царицю, за святий синод, i за вiру благочестиву, – приказували при цьому кати. Кiльком чоловiкам пiдпалили бороди, потiм запалили ще кiлька хат. З плином часу спокiйна посмiшка на обличчi ксьондза почала зникати, перетворюючись на нервознiсть. Зате розцвiла iронiчна посмiшка на обличчi Вороновича. – А що я вам казав? Закiнчилося все дуже буденно: жовнiри з мовчазноi згоди свого ротмiстра кинулися грабувати хлопськi хати, згвалтували якусь дiвчину. Ксьондз намагався зупинити розправу: йому таке було не до душi, однак жовнiрство, почувши запах наживи, уже стримати було годi. Тим часом Воронович зiбрав старшин на нараду. – Мiсцевий жид розповiдав, що з навколишнiх сiл повтiкало кiлька десяткiв хлопiв. Десь у лiсi сидять. Кажуть, отаман якийсь з’явився – Швачка, чи як. Мабуть вже велика ватага назбиралася. Пильнуйте за селом: хлопи побiжать гайдамакам жалiтися, то ми iх i накриемо. Звечорiло, коли шляхта вийшла iз села. У цю ж мить хлоп’яча постать у селянськiй свитi городами промайнула у бiк лiсу. Звiдкiлясь взялися шляхтичi в чорних плащах i, мов привиди, полинули за хлопцем. Селяни, що позбиралися бiля лiсового багаття на березi глибокого яру, були одягненi хто у що, так само й озброенi. Грiлися. Вже свiтало. Сидiли мовчки, оглядалися, нiби когось чекаючи. – Ось вони, – нарештi мовив один з них, i кiлька селян схопилися з мiсць. До ватаги наближалося четверо вершникiв. – Так, це вiн, Швачка. – Пугу, пугу! – гукнув здалеку козацький отаман. – Пугу, – вiдповiв один iз селян. Швачка був одягнений як запорожець, його супутники так само. Вiн зупинив коня перед людьми. – Чого сидите тут, як сичi понадувалися. Де сторожа? Чи хочете щоб нас половили тут голими руками? – зразу нагримав суворий отаман Старший дядько лише руками розвiв. – А хто нас тут шукатиме? – Хто-хто, святий Миколай. Подаруночки принесе. Швачка кивнув своiм супутникам. Тi зрозумiли свого отамана й без слiв i роз’iхалися в рiзнi кiнцi. – Ну, кажiть, чого кликали? – Отамане, батьку, мститися хочемо панам. Навчи, вiзьми пiд свою руку! Швачка спiшився. Вiн критично оглянув цей збiр народу – було тут чоловiк тридцять: i дядьки, i молодi парубки. Анi коней, анi зброi в них i не було, не кажучи вже про вiйськовi навики. – І кому ж ви мстити надумали? – Вороновичу. Вiн нашi села палить, панотцiв убивае, мучить народ, жiнок гвалтуе. Мусимо собi раду дати та застукати десь цього гаспида як вовка в кошарi – i вбити. – Фiу, – отаман лише свиснув. – Цей птах для вас надто високо лiтае. Не взяти вам його голими руками, як не впiймати iжака голою дупою. До речi, а де вiн зараз? – Пекарi сплюндрував. Ось, хлопець лише звiдти, розповiдав, що там творив цей гаспид! – з серцем вигукнув дядько. – Ну ж бо, сину, розкажи пановi отаману. Дядько пiдштовхнув хлопця до Швачки. Той нагнувся, спитав: – Ти йшов iз села прямо сюди? – Так, – вiдповiв хлопець. – А за тобою хтось iшов? – Начебто нi. Хоча я не бачив, темно було. Швачка оглянув присутнiх, сказав рiшуче: – Збирайтеся швидко всi звiдси – Воронович скоро буде тут. І наче на пiдтвердження його слiв, iз лiсу почулися пострiли: це отамановi побратими, що стали на вартi, почали бiй iз жовнiрами. Селяни посхоплювалися, похапали хто дрючки, хто сокири. – Ви що, дурнi, тiкайте!!! – гукнув Швачка. Вiн миттю оцiнив ситуацiю, зрозумiв, що iх оточили зо всiх бокiв. Шлях лише один – у яр. – Туди! Селяни миттю скорилися наказовi i через густi чагарники кинулися просто в урвище, обдираючи лиця й одяг. Швачка й собi спробував з’iхати на конi, проте вороний навiдрiз вiдмовився спускатися по крутому схилу, та ще й густо зарослому чагарником. А може, якусь небезпеку вiдчув?! – Стонадцять чортiв! Швачка свого коня так i не лишив, а погнав щодуху по вузенькiй стежинi, що вела вгору вздовж схилу. Незважаючи на гiлля дерев, що нещадно шмагало i коня, i вершника, вороний вiтром летiв помiж чагарiв. За якийсь час вiн виiхав на невелику лiсову дорогу. Оглянувся направо – там мчав його побратим, тiкаючи вiд кiлькох вершникiв – шляхтичiв. Вони летiли прямо на Швачку. Довго не думаючи, отаман розвернув коня влiво й погнав по дорозi. Товариш вiдставав вiд нього десь на два кiнськi тулуби, шляхта – на п’ять. Оглядаючись дорогою, Швачка зауважив, що кiлькiсть шляхти збiльшуеться – вони нiби злi лiсовi духи, окутанi чорними плащами, вискакували з усiх усюд i мчали навздогiн. Нiчого – конi в козакiв були бистрi, можна вiдриватися. Селяни летiли схилом щодуху, падали, зводилися, дехто так i котився згори наниз, не можучи втриматися на ногах. Вони вiдчували погоню, тому бiгли без упину. Спустившись у яр, хлопи побiгли за течiею струмка, який тiк у самому низу. Пробiгши з два гони, втiкачi побачили стежину й почали дертися нею наверх, на протилежний берег яру. І ось перший з них видерся, розсуваючи густу лiщину, за ним – iншi. Побiгли далi, щоб вскочити у iнший яр, ще глибший та ще зарослiший. Там вдасться затаiтися. Аж раптом iм навперейми один за одним почали вискакувати жовнiри. Озброенi рушницями, вони сидiли у засiдцi й чекали, що втiкачiв поженуть прямо сюди. Люди зупинилися – десятки мушкетних дул дивилися iм в очi. – Вогонь, – нараз була команда, i один за одним бахнуло зо два десятки пострiлiв. Половина селян впали на землю. Кiлька уцiлiвших з диким риком кинулися на жовнiрiв. Це було досить несподiвано – один iз воiнiв не встиг вийняти шаблю – i хлоп одним махом розчерепив йому сокирою голову. Іншi жовнiри стали рубати хлопа шаблями, доки той не впав iм до нiг. Інший утiкач розмахнувся косою, проте на ходу впав, зачепившись за корiнь дерева. Коса з розгону черкнула одного з жовнiрiв по нозi. Той, скрикнувши, присiв. Хлопа зарубали. Почалася бойня – вили й коли проти списiв та шабель. Селяни падали густо, вкриваючи своiми тiлами замерзлу лiсову землю та поливаючи ii кров’ю. Інших, якi спробували сховатися, доганяли й розстрiлювали або просто добивали. Ще декiлькох взяли живими. Загинуло двое жовнiрiв та семеро були пораненi. Тим часом Швачка домчав до краю лiсу. Швидше за все попереду була просiка – лiс став дуже рiдким. Отаман хотiв вискочити туди, проте вчасно помiтив там жовнiрiв. – Трясця твого батька! Вони ж менi тут першою кулею шкуру проб’ють! Вiн розвернувся. Поруч iз ним був уже його побратим. – Що робити, отамане? – Пробиватися. Погоня вже була тут – догнали доволi швидко, оточили пiвколом. – Здавайтеся – i вам буде дароване життя! – Чорта лисого тобi в зуби! – гаркнув отаман. – Це сам Швачка, – впiзнали шляхтичi. – Живим його берiть! Шляхтичi наставили шаблi, приготували аркани. Гайдамаки несподiвано стрельнули з пiстолiв, валячи з коней кiлькох ворогiв, i з шаблями кинулися в бiй. Сутичка вийшла нерiвна – двое запорожцiв проти десятка шляхтичiв. Шаблi мов блискавки краяли повiтря, а дзенькiт лунко вiдбивався по лiсовiй галявинi. Швачцi вдалося зарубати одного з ворогiв, в iншого вiдрубав коневi вухо. Тварина нiби збожеволiла вiд болю, почала кидатися i скинула та ледь не затоптала свого вершника. Раптом заарканили товариша – запорожця. Вiн впав з коня, почав борсатися. Вiдразу четверо шляхтичiв кинулися в’язати його. – Миколо! – отаман хотiв кинутися на виручку, та було пiзно. Товариш тiльки крикнув: – Тiкай!!! – i з цими словами вгородив собi нiж у груди: не захотiв даватися ляхам живим у руки. Швачка аж зубами заскреготiв з лютi. Проти нього було трое шляхтичiв на конях – пiшi поки що для нього загрози не становили. Швачка приострожив коня – i той кинувся напролом. Вони зiткнулися з ворогом. Шляхтич з несподiванки ледь втратив рiвновагу, Швачка звiвся у стременах, сильним ударом вибив шаблю з рук супротивника, рубонув навiдлiг. Голова ляха розпрощалася iз тулубом i, вiдбившись вiд дерева, впала в кущi лiщини. Інший шляхтич пiдiйшов до отамана збоку, розмахнувся. Швачка крутнув конем, закриваючись ним вiд удару – пан так i не вдарив. Тодi запорожець здибив коня – i тут вороний щосили гепнув нападника переднiми ногами десь в груди. Удар був таким сильним, що шляхтич упав разом з конем. Швачка вдруге здибив вороного. Той не заiржав, а дико заричав, наче сп’янiв вiд кровi, стрибнув у бiк останнього вершника. Вже опускаючись, Швачка рубонув. Пан спробував прикритися шаблею, але його клинок вiд удару лише трiснув, а за ним i голова шляхтича трiснула, як стиглий кавун. Цей шляхтич був останньою перепоною. Отаман кинув лютий погляд на тих, хто залишився, – вони аж занiмiли. Тодi Швачка ще раз дав коню острогiв – i той погнав назад у глибину лiсу. Шляхтичi почали ловити коней, iншi стали стрiляти з пiстолiв, та було пiзно. Недалеко вiд с. Вiльшана. Надднiпрянщина Табiр шляхти був доволi просторий. Стояло тут чимало наметiв – великих i маленьких, дуже багато возiв. Сам обоз не був укрiплений: шляхта не мала кого боятися, а навпаки, сама наводила на всiх жах. Люди обминали табiр десятими й сотими дорогами. Здавалося, все живе вимерло навколо цього мiсця. У найбiльшому наметi тривав гучний бенкет, тьмяно горiли запаленi смолоскипи. Шляхта вже, пообнiмавшись, голосно спiвала пiсень: за одним кiнцем стола – одну, за iншим – другу. Були й такi, що спiвали вже собi щось зовсiм iнше, нiхто й не мiг розiбрати, що саме. Вино лилося рiкою, на столi лежали ще й не доторканi смаженi поросята, птиця. Пани лише вигукували: – Нех жие воевода, вiват, вiват! Ганьба Понятовському – московському прислужнику. Вiват конфедерацii! – Вiват!!! – Вiват! – гримiло на весь намет, аж закладало вуха. – Смерть схизматикам – цьому бидлу, пся крев, – бурчав один з бенкетникiв. Так i тривав цей славний бенкет – вiвати, пiснi, вино, палкi промови. Лише Воронович не вигукував, не спiвав, а тiльки мовчки потягував вино з золотоi чашi. Нарештi допив, стукнувши, поставив чашу на стiл. Враз всi притихли. Слово взяв ксьондз. – Панове, славнi сини Ойчизни й захисники вiри. Ви всi також бачите, яка чорна хмара на нас суне. Ця хмара може загородити нам сонце свободи, а без свободи нема життя. Ця хмара – пiдлi схизматики, кровнi вороги святоi церкви. Вони зi всiх бокiв оточують нас, готуючи погибель. Це i москалi, i запорожцi, а тепер i навiть нашi хлопи, якi з покiрного бидла перетворюються на диких звiрiв. Згадайте, що було бiля Пекарiв! Славити Всевишнього, що з нами був пан ротмiстр i завдяки його хоробростi та досвiду вдалося розгромити гайдамацьку ватагу. Та шестеро наших друзiв загинули, караючи iменем Божим проклятих вiдступникiв. Проти схизматикiв уже виступила вся шляхта на Барськiй конфедерацii. Ми мусимо зiбратися, пiдтримати один одного й оголосити священну, немилосердну вiйну схизмi. Досi ми вмовляли, карали схизматiв, якi постiйно бунтують, проте зараз, коли настав такий тривожний час, мусимо дiяти по-iнакшому. Не словом, а вогнем випалювати схизму, рясно полити кров’ю схизматiв цю землю i, якщо треба, то знищити iх до одного! Цi слова зробили сильне враження. Адже iх говорив не п’яний шляхтич, а служитель церкви в чорнiй сутанi. Усi на мить замовкли. Тут зiбралися не сентиментальнi балакуни, а вiдданi сини церкви. – Вiват! – ревнули десятки голосiв. – Пiду подивлюся, як iде допит гайдамакiв, – коли трохи стихло, мовив Воронович i встав з-за столу. Декiлька з панiв, якi могли ще звестися та захотiли скласти товариство ротмiстровi, також встали, поправляючи шаблi та кинджали. Надворi була вже нiч. Очi не звикли до темряви, тому ротмiстр, тiльки вийшовши з намету, вiдразу залiз у калабаню. – Прокляття. Коня! – гукнув невiдомо кому. Далеко iхати не довелося – всього кiльканадцять крокiв. Воронович чув, як болото чвакае пiд копитами коня, вимiшуеться, наче тiсто, i задоволено всмiхнувся про себе. На одному з краiв широкого табору горiло багаття. У його свiтлi сновигали тiнi людей, поруч стояла чи то криниця-журавель, чи то шибениця; чорною стiною виднiвся лiс недалеко. Сутiнки навколо багаття здавалися ще густiшими. Смердiло димом, якийсь моторошний стогiн чувся навкруги. – І що, допитали гайдамаку? – запитав Воронович у одного зi шляхтичiв, якi вешталися тут. До них пiдiйшли та пiд’iхали й iншi шляхтичi, що за Вороновичем покинули бенкет. – Допитали, вашмосць. Мовчить, клятий. – Сюди його. За хвилю притягли ледь живого чоловiка. Вiн був побитий, аж спухлий; кров була на одязi, на бородi, на волоссi. Лише по залишках ряси можна було впiзнати в ньому священика. Це був той самий панотець iз Пекарiв. Превелебний отець домiгся скасувати кару на мiсцi, а продовжити тортури. Клятий пiп таки мусив зламатися. Їх з Вороновичем погляди зустрiлися. – Нi, такого не зламаеш. Його можна тiльки стратити, – мовив Воронович. – Повiсити. Я не думаю, щоб вiн скористався останньою можливiстю. Помiтно було, як вогник загорiвся у очах священика. – Якою можливiстю? – запитав з надiею, ледь можучи ворушити побитими губами. Але враз вогник в очах згас. – Хочете, щоб я продав свою вiру? Нiколи! Воронович кивнув: священика потягли до високоi «фiгури». Це була-таки шибениця, а не журавель. Тiло священика ще раз прошила конвульсiя – i воно спокiйно повисло. Пiсля того, як шляхтичi додивилися цю сцену, збоку почувся моторошний крик. Там також горiло багаття i туди стягували тих, кого пiдозрювали в причетностi до гайдамаччини. Їх карали дуже просто – «перехрещували». Першим був молодий хлопець, i саме його крики почули присутнi. Йому спочатку вiдрубали катiвською сокирою лiву руку, а коли вiн аж завив вiд болю, на колодку поставили ще й праву ногу. І знову пiднялася в повiтря катiвська сокира: один мах – i знову кров ллеться на колодку, тiльки цього разу не чути крикiв – хлопець зомлiв, не витримавши такого болю. А далi горiло ще одне багаття. Там висверлювали очi перебендям-бандуристам, якi жебракуючи ходили вiд села до села i яких пани вважали гайдамацькими шпигунами. І таких багать по табору було десятки. Всюди чулися крики, плач, стогони й прокльони. Чорними тiнями привидiв по табору сновигали жовнiри, а посерединi всього був ротмiстр Воронович. Вiн сидiв на чорному жеребцi, що перебирав копитами i форкав, збуджуючись вiд кровi. Багаття, що горiло недалеко, кидало криваве свiтло на обличчя цього чоловiка, i в цьому багряному свiтлi вiн здавався ще страшнiшим. Один зi шляхтичiв скинув шапку i пригладив волосся, що стало дибки. – Я ще такого не бачив. Збожеволiти можна. – А ти звикай, – пiдбадьорив його бiльш досвiдчений товариш. – Вiйна йде, ще й не таке доведеться бачити й робити. Переконавшись, що все гаразд, Воронович з товариством повернувся до намету, щоби продовжити бенкет. Пани встигли протверезiти i з новим завзяттям налягли на вино. До Вороновича, який уже всiвся на свое мiсце за столом та взяв у руки улюблену чашу, пiдiйшов чоловiк, закутаний у чорний плащ та в каптурi. – Ну, що скажеш? – запитав Воронович, нахилившись. – Знаеш, ваць пане, iгумена мотронинського? – Мельхiседека? Ну i що? – Його помiчник скоро буде тут, можу допомогти пану взяти його у руки. – Справдi? Я тебе слухаю. – Чернець iде з Варшави, вже проминув Бiлу Церкву i скоро буде в Жаботинi. Воронович задумався. Роздiл 5 В околицi Мотронинського монастря, недалеко мiста Чигирин. Рання весна Обое подорожнiх ледве тягли своi величезнi, обмоклi, порванi чоботи по густому болотi. Навкруги стало темно. Голi дерева кидали потворнi тiнi на землю. Було холодно, мокро, моторошно. Один з подорожнiх – старий i слiпий перебендя-бандурист, що мав за спиною бандуру й просту полотняну торбу. Його супутником було хлоп’я рокiв восьми – дiд тримався за його худеньке плече, щоб не збитися з дороги. Хлопчина уже геть втомився. Йому ледве вдавалося витягати важезнi чоботи, у кiлька разiв бiльшi за ноги, з болота й робити наступний крок. А ще як страшно стало навкруги… Проводити нiч у весняному лiсi було б моторошно навiть дорослому чоловiковi. Хлоп’ятi усюди привиджувалися дивнi лiсовi iстоти, якi, перезимувавши у своiх норах, тепер повилазили, бродять по лiсу i страшать людей. Ось нiби лiсовик, а там, далi, мавка сховалася у кущах. Ось мара iм перейшла дорогу, чугайстер скаче по чорному, мокрому гiллi дерев. Потерчата та блуд перешiптувалися, показуючи пальцями на подорожнiх; упирi, чорти, усi, про кого розповiдав дiд, тепер зiбралися тут, ходять навколо них, кружляють, чекають слушноi нагоди, щоб напасти. Хлопець притулився ближче до дiда, обтер рукавом грубоi свити лице, струсив головою. Усi страховиська зникли – кругом тiльки звичайне галуззя чагарникiв. Десь, зовсiм зблизька, почулося затяжне вовче виття. Це вже була загроза куди небезпечнiша, нiж потерчата. Хлопець зупинився, сторожко оглядаючись. – Ходiмо, синку, далi. Скоро до монастиря доберемося, там нам добрi брати-ченцi дадуть попоiсти, вiдпочинемо, обiгрiемося. Подивися лишень: мурiв монастирських не видно? – Еге ж, тут побачиш. Кругом темно, мов у дупi татарина. Дiд трiснув хлопцевi по потилицi, а сам промурмотiв: – Клятi бурлаки, навчили хлопця всяких дурниць, пес би iм бороди лизав. Дiд як мiг дбав про хлопця, бо в цiлому свiтi iх було лише двое. Раптом десь поруч загавкали собаки. – Чуеш, пси брешуть. Гайда туди. Малий поводир повiв дiда далi лiсом, i вони скоро зникли в мороку. Дiд гримав кулаком у монастирську браму. Брат-приворiтник довго не йшов, мабуть, куняв собi. Тiльки за якийсь час вiдкрив вiконечко, виглянув. – Пусти, брате, до обителi чоловiка божого з дитиною. Пропадемо в лiсi. Чернець трохи пововтузився з iншоi сторони брами, побурчав собi пiд нiс, але нарештi вiдчинив ворота. – Спасибi тобi. Двое подорожнiх зайшли на монастирське подвiр’я. – Господи, люди добрi, яка ж це бiда вигнала вас у таку пору з хати й погнала в лiс? – запитав чернець, знову закриваючи ворота. – Авжеж, що не з власноi волi, – вiдказав старий. – Чули, мабуть, що проклятi пани на Украiнi виробляють? – Та чули, дiду, нехай Господь милуе, – на ходу вiдказав чернець, поспiшаючи назад до монастирських примiщень. – Ходiть, дiду, зi мною. Тут у нас живуть вже люди з волостi, i ви вже до них пiдселяйтеся. Вони кожен день приходять, все страшнiшi новини приносять з Украiни. Чернець узяв пiд руку дiда, повiв у бiк монастирських келiй. – Зажди, брате, – твердим голосом мовив старий. – Тут, у монастирi, послушник е – Максим Залiзняк. Вiдведи-но мене до нього. Та чернець не зупинявся. – Вранцi. Дiд стиснув руку ченця немов клiщами. – Слухай, брате, я не для того вночi товкся по лiсах, щоб вилежувати боки на твердих монастирських лежанках. Веди мерщiй до Максима. А тим часом послушник Максим Залiзняк сидiв у своiй напiвтемнiй келii. За маленьким вiконечком була густа темрява. На столi мерехтiла свiчка. Запах вiд неi чувся в келii i приемно лоскотав нiздрi. Морок нiби тiкав вiд вогника свiчки, ховався по кутках. На стiнах висiли образи: лики святих суворо дивилися на Максима. На столi стояла чернеча вечеря – хлiб i вода, до якоi Максим навiть не доторкнувся. Вiн тяжко пiдпер русяву голову рукою, сидiв край столу. Нiяк не мiг заснути: сон втiк за стiни монастиря i блукав десь у лiсi. Та й дихати не було чим у цiй тiснiй келii, схожiй на кам’яну клiтку. Вiн знав, що мусить молитися, коли тяжкi думи мучать голову, просити поради й розради в святих угодникiв. Натомiсть Максим витяг маленьку люльку, яку вдень надiйно ховав, набив тютюном i закурив. У монастирi не прийнято було курити, та вiд своiх старих звичок послушник вiдмовитися так швидко не мiг, адже вiн не завжди був послушником i жив тут. Раптом дверi зi скрипом вiдчинилися. Максим повернув голову у той бiк. У келiю ввiйшли дiд з хлопчиною. Старий вдихнув носом дим. – Чую, козацьким духом тут пахне. Чи не помилився я, слiпий старець? Це питання стосувалося чи то хлопчика, чи самого Максима. – Заходь, дiду, та сiдай з дороги, – буркнув Максим. – Як хочеш, на столi хлiб та вода, вечеряйте. Малий допомiг дiдовi сiсти на ослонi, сам втомлено примостився на лежанцi, звiсивши ноги у великих чоботях. Дiд зняв з плечей бандуру та стару полотняну торбу. – Голос, Максиме, чую, твiй. Шкода, що подивитися на тебе не можу. А ти, мабуть, не впiзнав мене. – Чого ж не впiзнати, дiду, хто ж не знае кобзаря Грицька? – А де ж твоi побратими? Де Шелест, Неживий, Швачка, Лусконiг? Кажуть: чимало славноi запорозькоi братii прибуло сюди з Дикого Поля… Дiд говорив хрипло i притишено. Залiзняк оглянувся. – Ти, дiду, повечеряй спершу, вiдпочинь з дороги, а вже тодi й питай. – Нема часу, брате, скоро вже третi пiвнi заспiвають! «Третi пiвнi». Почувши це, Залiзняк почухав потилицю. – Усi тут. Сидять у Холодному Яру, чекають. – Чого ж чекати? Хiба ж не чуете, що конфедерати на Вкраiнi виробляють? – Але ж вiйськами московськими все обставлено! – здивувався Залiзняк. – Москалям до сраки нашi люди, до сраки Украiна i вiра православна iм також до сраки! – вибухнув кобзар. – У них тут своi справи, а ми мусимо народ вiд конфедератiв захистити! Встати всiм миром, як за Палiя, i вигнати ляхiв з Украiни! – Так вставали вже не раз i що з того… Де зараз Верлан? Де Грива, Медвiдь, Голий? Де гайдамаки? – Максим також спалахнув. Запала мовчанка. Грицько присунувся, заговорив по-змовницьки. – Послухай, брате, я вештаюся усюдами: мiстами, селами та ярмарками. Очей у мене нема, зате чую я, братику, дуже добре. Народ уже не буде терпiти панськоi сваволi: кинь лише iскру – так гахне, що й до самого Петербурга смаленим затягне. А тут ще й конфедерати… Побачиш, брате, скоро люди самi за вила й сокири вiзьмуться… Що тодi буде? – Бiда буде… – погодився Залiзняк. – Отож-бо i воно. Давай, ходiмо до коша. – Отак? Проти ночi? – Чого ж чекати? Гайда, брате, час настав! Залишивши малого поводиря у монастирi, аби мале вiдпочило, кобзар Грицько разом iз Максимом Залiзняком вийшли з монастиря через бокову браму i попрямували темним лiсом. Іще минулоi осенi iз Запорiзькоi Сiчi прибула до монастиря група запорожцiв i оселилася в обителi. Виглядало це так, нiби козаки вирiшили покiнчити зi своiм мирським життям i постригтися у ченцi. Записались послушниками. Та насправдi мета в них була зовсiм iншою: пiдготувати велике народне повстання. Люди на правому березi Днiпра iще добре пам’ятали козацькi часи, цiлi поколiння ще сподiвалися повернути, вiдвоювати козацьку державу, тож батькiвськi шаблi й мушкети поховали в надiйному мiсцi, чекаючи слушного часу. Боротьба продовжувалася впродовж цiлого вiсiмнадцятого столiття, починаючи вiд полковника Палiя, тож гайдамацький рух спалахував знову i знов. Польська держава була занадто слабкою в той час, тому не могла собi дати з цим ради. До того ж польськi магнати, котрi фактично управляли цим краем, не хотiли анi змiн, анi реформ, а замiсть того, щоби пiти своiм пiдданим на якiсь поступки, вони ще гiрше стали затискати петлю на шиi власноi держави. Отож, при належнiй пiдготовцi повстання воно мало дуже великi шанси на успiх. Повстанцi сподiвалися переманити на свiй бiк панську мiлiцiю, котра складалася з украiнцiв, швидко роззброiти нечисленнi вiйськовi коругви, розкиданi по цiлому краi, пiдняти на боротьбу народ, захопивши велику територiю Надднiпрянщини, Киiвщини, Брацлавшини, Подiлля, а як пощастить, то й Галичини i Волинi. Прихiд росiйських вiйськ сплутав повстанцям усi карти. Залiзняк iз товаришами добре розумiли, що царат нiколи не буде терпiти козацькоi вольностi, а повстання iз Правобережжя зможе швидко перекинутися на Запорiжжя, Гетьманщину i Дон. Ось чому лiт уже тридцять тому московськi каральнi загони допомагали ляхам придушити повстання Верлана. Із Сiчi прийшов наказ причаiтися… Повстанцi облюбували собi мiсце у Холодному Яру, укрiпили його i поселилися тут, серед крутих ярiв, густих лiсiв та непролазних болiт, подалi вiд панського ока. Залiзняк дуже сподiвався, що зможе зараз застати тут своiх побратимiв, котрi ходили час вiд часу на розвiдку. Найперше треба було знайти Микиту Швачку, котрий iз закiнченням зими переселився iз монастирськоi келii в один iз холодноярських байракiв. На щастя, товариш мусив бути тут: коник Швачки стояв недалеко, а почувши чужих, перестав iсти овес iз торби i поглянув у його бiк. Залишивши кобзаря тут, Максим полiз у байрак, присвiчуючи смолоскипом. Розсунувши верболiз, вiн побачив побратима: той продовжував собi солодко хропiти, лише деколи увi снi приплямкуючи губами. Залiзняк лише похитав головою. – Ви подивiться, люди: Украiна в бiдi, а той скурвий син спить i нiг не чуе! Нiби у вiдповiдь у повiтрi просвистiв нiж. Кинутий рукою Швачки, вiн пролетiв недалеко вiд голови Залiзняка та впнувся в тонку березу. Сонний Микитин голос пробурмотiв: – Доки Швачка ще годен на коня сiсти, то ненька-Украiна може спати спокiйно. І я собi ще подрiмаю. Микита солодко потягнувся, розплющив одне око. – А, це ти, ченче, – впiзнав вiдразу. – За яким лихом тиняешся в такiй раннiй порi по лiсах, мов душа неприкаянна? Що, не сидиться тобi в твоему монастирi? Максим пiдiйшов до товариша. – Не чернець я, а послушник. І не тиняюся, а спiшу на звук сурми архiстратига Михаiла. Погомонiти треба: справа е. Швачка скривився й обернувся на другий бiк. – Брехня це. Архiстратиг Михаiл ще спить. І це не його сурма гудiла, а бджоли в твоiй головi. Усе скидалося на те, що Микита збирався знову заснути. Залiзняк оглянувся навкруги, сказав: – Досить тобi. Твое хропiння вже конфедерати почули бiля Медведiвки – за списи взялися. Думають – кабан. – А може, вони так думають, бо вгледiли твою мармизу? Скажи: ви, ченцi, всi такi зловреднi, чи лише ти один? Щоб так не давати православному чоловiку виспатися! – вiдбуркувався Швачка. Ще трохи побурчавши, Микита встав. – Гаразд, ченче, поговоримо, i так вже сон пiд три пекла розвiявся. Дай лише Богу помолюся та коня осiдлаю… – Давай, лише недовго. Скоро третi пiвнi заспiвають… Почувши це, Швачка поглянув на товариша i швидко вдягнув шапку на голову. Залiзняковi вдалося вiдшукати всiх своiх побратимiв: Швачку, Бондаренка, Неживого i Лусконога. Побродивши кошем, Залiзняк побачив, що тут стало збиратися все бiльше люду. – Народ весну почув, – загадково мовив наймолодший з отаманiв – Бондаренко. Залiзняк не вiдповiв нiчого. Вiн залишив Грицька в гуртi з iншими кобзарями, що придибали сюди з усiх усюд, а сам iз товаришами рушив до староi лiсничiвки, де мешкав Юзько Шелест – отаман цiлоi iхньоi ватаги у званнi запорозького полковника. Незважаючи на пiзню пору, Шелест не спав. Вiн сидiв за столом i курив свою люльку, надимiвши так, що хоч сокиру вiшай. Сама лiсничiвка була маленькою, тiсною, тож отаман широко вiдчинив дверi – нехай провiтрюеться. – Не спиться, отамане? – запитав Залiзняк, тихо зайшовши всередину. – Думи обсiли… – була вiдповiдь. Залiзняк поглянув на Шелеста. – Порадитися треба. Ходи, отамане, надвiр: там легше дихати. Сказавши це, Максим вийшов. Шелест прийшов слiдом за деякий час: був при шаблi, а за поясом – пiстолi. Побачивши iнших отаманiв, зрозумiв, що розмова буде непростою. – Що ж, товариство, розказуйте: кого бачили, що чували… – А що тут розказувать, – почав Лусконiг. – Народ валом тiкае в лiси – тож панськi маетки скоро запалають, як свiчки. Доки ти, отамане, телишся, люди самi вiзьмуть та вирiжуть ляхiв i жидiв до лаби! Шелестовi не сподобалася така мова, однак вiн поки змовчав. Продовжив Швачка: – Конфедерати зовсiм знавiснiли… – А що козаки панськi? – перебив Шелест. – Магнати iх тримають на короткому ланцюгу, – вiдповiв Бондаренко, котрий останнiм часом постiйно крутився мiж козаками з мiлiцii. – Та коли б iм волю – рiзали б панiв не гiрше нашого брата. – От я кажу, – знову озвався Лусконiг. – Час настав. Заспiвали третi пiвнi! Шелест оглянув оком товариство. – Я б i сам рад на панiв пiти, тiльки не з руки нам зараз – москалi кругом. Затиснуть разом з ляхами зi всiх бокiв, так що й не рипнемося! – А може, й не пiдуть, – знизав плечима Швачка. – А Верлан? – нагадав Шелест. – А зараз, може, й по-iншому повернутися… – До сраки москалiв! – знову гукнув Лусконiг, що почав кипiти все бiльше. – Ми козаки, i це наша земля! Доки москалi з ляхами тут воюють i розорення чинять, ми мусимо свое слово сказати! А що, Палiй так i зробив, не чекаючи жодного дозволу! – А що, Кiндрат дiло каже: вiзьмемо Правобережжя пiд свою руку, а там вже i з москалями поговоримо, – втрутився Неживий. – Конфедератам треба вiддячити. Так iм всипати, щоб аж внуки пам’ятали козацьку науку, – висловився i Швачка. – А ти, Бондаренку, що скажеш? – раптом поглянув Шелест на наймолодшого отамана – Бондаренка. Той знизав плечима. – Люди вже давно чекають, щоби подув вiтер iз Запорiжжя, з Чорного лiсу та Холодного Яру. Треба вставати. Один, хто ще не висловився, був Залiзняк. Шелест поглянув на нього. – А ти, Максиме? Також вирiшив пiти проти кошового? Іншi поглянули на Залiзняка. Свiтло смолоскипiв освiтило його обличчя, карi очi. – Ну… – наполягав Лусконiг. – Кошовий далеко. Йому не чути крикiв болю закатованих конфедератами людей… – нарештi вiдповiв Залiзняк. – Оце правильно, – погодився Швачка. Не подiляв радостi лише Юзько Шелест. – Овва! А хiба ж не кошовий нас сюди прислав? – Товариство нас послало. А кошових у нас можуть як вибрати, так i скинути, – гукнув Лусконiг… Шелест спалахнув: – Кого, кого скинути?! Та якби не Калниш, то москалi б давно вже Сiч зруйнували! Це ж вiн усе в руках своiх тримае! Думаеш, Кiндрате, розумний такий? Гадаеш, у царському палацi хтось би став розмовляти iз таким, як ти? З ким змагатися хочете? Та у москалiв вiйська бiльше нiж двiстi тисяч! Кораблi, гармати, новi рушницi, муштра, кавалерiя! Та вони нас на порох зiтруть! – То чого ж досi не стерли?! – Бо Калниш е! Вiн знае, кого попросити, кому заплатити, пообiцяти. А ще вiн знае, чого хочуть прусаки, австрiйцi, турки… Старий добре розумiе, за яку нитку i коли треба смикнути, аби для всього народу на добро вийшло! Це були мудрi слова, що заставили отаманiв замислитися. Лише гарячий Лусконiг був нестримним. – А оце, отамане, йди i скажи тим, кого конфедерати скалiчили. Чию доцю згвалтували, батька побили до смертi, а сина на палю посадили… – Бог терпiв – i нам велiв! – вiдрiзав Шелест. Лусконiг скипiв ще бiльше. – Раз такий побожний, то клади пернач i йди молитися в монастир – не мiсце тобi серед козацтва! Де ж таке бачено, щоби запорожцi спокiйно собi дивилися на муки народнi! Коли ж це ми питали дозволу в королiв, царiв та ще якого чорта лисого! Ганьба i тобi, полковнику, i такому кошовому! Клади пернач! – А ти забери, – Шелест поблiд i поклав руку на шаблю. – Годi, – Неживий став помiж козаками. – Не для того ми тут зiбралися. – Так, – Залiзняк пiдiйшов до Шелеста, поплескав його по плечу, заспокоюючи. – Ти менi, Юзьку, побратим, але справа складаеться так, що вiдсиджуватися не маемо права. Вiйська нема, мiлiцiя козацька за нас, народ готовий. Мусимо вигнати конфедератiв, сформували козацькi полки, дати всьому лад i взяти пiд свою руку припас, а також великi мiста, шляхи i переправи. Москалям будемо писати листи i клястися у дружбi, аби приспати iхню пильнiсть. Та головне – не допустити бiльше панiв на нашу землю! Раптом Шелест засмiявся: – А-ха-ха, – листи вiн писатиме. Та хто iх читати буде? Хто ти для них такий? – Ми – народ! – замiсть Залiзняка вiдповiв Лусконiг. – Отож-бо, – почав було Шелест, але Залiзняк його обiйняв за плечi. – Заспокойся, Юзю. Послухай. Зараз маемо гарну нагоду, тож мусимо нею скористатися. – А чи не думав ти, Максиме, що ви оцим своiм свавiллям можете Сiч пiд удар пiдставити? – А хiба ж царицi причина потрiбна? – знову гаркнув Лусконiг. – Он, Гетьманщину скасувала i нi в кого дозволу не питалася! Так само i з Запорожжям буде! – Товариство! – знову гукнув Залiзняк, перекрикуючи Кiндрата i Йосипа. – Скоро зiйде сонце, тож мусимо визначатися. Хто за повстання? Мiсяць уже зайшов, зорi також поховалися, тож галявину перед лiсничiвкою освiтлювали тiльки смолоскипи, на котрих шипiла i скапувала смола. Запала мовчанка. Лусконiг пiдняв руку першим, за ним по хвилi – Бондаренко, Швачка i Неживий. Тодi i Залiзняк. Мовив: – Ми вирiшили. Раз так, брате Юзьку, то вiддай нам листи кошового… Шелест стиснув кулаки. – Кошовий дав тi листи менi особисто, тож можу передати iх комусь iншому лише iз його особистоi згоди… Почувши це, Лусконiг спаленiв i вихопив пiстоля. – Вiддай листи, собачий сину, бо тут тобi i смерть! – Що?! Шелест схопився за кинджал, iншi отамани кинулися iх розборонити, але раптом бахнув пострiл. Шелест схопився за груди, зловив кiлька разiв ротом повiтря, а тодi впав навколiшки. Козаки кинулися до нього, пiдхопили пiд руки: зчинився гамiр. Шелест iще спробував щось сказати, однак вже не мiг. Стиснувши зуби i простогнавши наостанок, отаман заплющив очi. Лусконiг залишився стояти. У його руцi все ще був пiстоль, що димiв пiсля пострiлу. – Я не хотiв… Переконавшись, що Шелест мертвий, Залiзняк пiдвiвся i пiдiйшов до Лусконога. – Я не хотiв! – ще раз мовив той. – Ти вбив товариша. Кiндрат добре знав, що роблять на Сiчi iз убивцями. – Бери, Максиме, шаблю. Рубай, – мовив пригнiчено. – Я не кат. Пiд суд пiдеш. На Сiчi. – А… Живцем мене зарити хочеш? Що ж, воля ваша… Залiзняк мовчки забрав пiстолi i шаблю Лусконога. – Семене, Микито, вiдведiть його в монастир та запрiть у келii… Пiшли також мовчки. Провiвши iх поглядом, Залiзняк мовив Бондаренковi, котрий залишився разом з ним: – Шелеста треба поховати з почестями – вiн не заслужив такоi смертi. Та перед цим мусимо знайти листи… Роздiл 6 Околиця Жаботина Колись дiди i прадiди Івана Левченка були козаками. Але не такими, як вiн, – панськими, а справжнiми, вiльними, з оселедцями та вусами. Вони йому часто снилися, особливо дiд Іван. Левченко не мiг збагнути в своiх снах, чого вони вiд нього хочуть, чого приходять так часто i розповiдають йому всi цi дивнi iсторii. Розумiння почало приходити згодом. Конфедерати, що стали фактично розкольниками держави, спровокували вторгнення росiйських вiйськ. Бойовi дii покотилися далi на захiд, однак все Киiвське воеводство перетворилося на безвладний край, де панувала лише влада сили. І тою силою були ватаги озброених конфедератiв, котрi перетворили цiле воеводство на дику землю. Іван спершу не мiг збагнути, чому воевода не дасть наказу об’еднати всi козацькi сотнi для вiдсiчi конфедератам. Зрозумiв лише згодом – клята полiтика. А тим часом конфедерати навiснiли все бiльше i бiльше, так що край закипiв, немов великий казан. З iншого боку, Левченко зовсiм не зрадiв появi московських вiйськ. Йому подобалося бути козаком iз конем та шаблею, а новi порядки, якi прийдуть слiдом за москалями, могли його цього привiлею позбавити. А що москалi зроблять саме так, молодому козаковi сумнiватися не доводилося. Зараз його поважала i шляхта, i простi люди, навiть побоювалися. Дiвчата млiли вiд його синьо-червоного мундира, а шляхтянки, – то самi кидалися в обiйми, тiкаючи через вiкна палацiв вiд батькiв та чоловiкiв, бажаючи скуштувати «козацькоi сили». Молодого козака дуже влаштовувало таке особисте життя, хоча дивитися на животiння простих хлопiв, почорнiлих вiд землi i роботи, котрих лупцюють лише за те, що вони православнi, – також було годi. Отак, стоячи на роздорiжжi своеi душi, Левченко вилив чергову чарку горiлки у свое горло, занюхав таранею. – Люд треба захистити вiд конфедератiв. На то ми i е козаки! – Петро Борщик, також добряче хильнувши, говорив усе голоснiше. – Ми – козацька мiлiцiя. А справжнi козаки – на Запорожжi, – пiдказав Левченко. – Отож-бо. Тож мусимо не лише люд захищати, а й свого пана в сраку цiлувати… П’яне белькотiння товариша ще бiльше дратувало Левченка, тому вiн взявся за пляшку i налив у чарки. – Якось воно буде. Сотник Гонта дав йому та ще трьом товаришам два днi вiдпочинку. Було б близько до хати – гайнув би. А так… Та й хто його там чекае, сироту. – Будьмо… Знову випив, знову занюхав. Спочатку була думка заскочити до мiсцевих жаботинських дiвчат, гаiвки поводити, однак погода геть зiпсувалася – i молодь поховалася по хатах. Так i не дочекавшись дiвочого товариства, козаки вирiшили втопити свою тугу в чарцi. За вiкном корчми все ще лив немилосердно холодний весняний дощ. Вечорiло. Незважаючи на те, що всерединi було напалено, тут вiддавало сирiстю, пахло горiлчаними випарами та корчемною тугою. Левченко сидiв на твердiй дубовiй лавi за таким саме столом та все крутив у руках тараню, так i не наважуючись ii вкусити. Гаранджа i Моторний балакали про щось свое, закуривши люльки. Борщик клював носом, повiки його повiльно заплющувалися, а голова все нижче опускалася, доки, нарештi, не опинилася на столi. – Самого мене покидаеш? – незло запитав Левченко. – А ще товариш називаеться. Його сьогоднi горiлка чогось не брала. Певно, через отi всi душевнi переживання. Скiльки не намагався себе заспокоiти, не вiдганяв вiд себе набридливих тяжких думок, вони все поверталися до молодого козака i продовжували сушити йому голову. Левченко знову взявся за пляшку, налив, однак пiднести чарку до рота так i не встиг: раптом дверi вiдчинилися i всередину ввiйшла якась жiноча постать, закутана у довгий плащ i з каптуром на головi. Козаки на неi уваги не звернули: багато хто може вештатися шляхом i завiтати до корчми. Зате Левченко впiзнав вiдразу: це була Дарка, служниця панi Меланii. Молодий козак геть забув, що мав на сьогоднiшнiй вечiр призначену романтичну зустрiч. Панi Меланiя була кузиною мiсцевого губернатора, видана ним за котрогось iз товстих i пiдстаркуватих орендарiв. Мiж ними спалахнула iскра в той самий день, коли хоругва Левченка зайшла в Жаботин. Взагалi, Левченко не був прихильником таких вiдносин iз замiжнiми жiнками, однак панi Меланiя йому не залишила вибору… Дарка все ще стояла бiля входу в корчму, не наважуючись пiдiйти, Іван же вдавав, що не помiчае ii, про щось гаряче сперечаючись iз Моторним. Нарештi служниця пiдiйшла, торкнулася руки. – А, це ти? Ну, чого тобi? – запитав козак. – Я прийшла нагадати пану про те, що одна особа досi чекае на зустрiч з вами. – Так-так, я пам’ятаю. Тiльки сама бачиш: у нас тут нарада з товаришами, тож зараз нiяк. Гадаю: доцiльно буде нашу зустрiч перенести. Дарка нахилилася. – Моя панi мае для вас щось дуже важливе. Вона почекае тут. – Тут? Левченко виглянув у вiкно: недалеко вiд ворiт у корчму стояла бричка на узбiччi. Козак зiтхнув: шляхтянка була впертою i свого попускати не хотiла. Товаришi також все зрозумiли, тож тепер шкiрили зуби i пiдморгували. – Може, пане осавуле, ми тобi допомогти можемо? – Як тебе звати, дiвчино? – Сядь-но тут, бiля нас, зiгрiйся… – Годi! – гаркнув Левченко. – Позакривайте писки, а ти, дiвчино, скажи там, що ми поки що маемо тут багато роботи… Дарка швидко вислизнула i зачинила за собою дверi, Іван же взяв у руки пляшку й налив. – Спасу вже нема вiд тих панiв – не дають жити простому козаковi… Товаришi розумiли його, тому дружно випили, i лише Борщик собi мирно сопiв, спершись на руки. Корчма була досить далеко вiд мiста, стояла на битому шляху. Тут переважно бували подорожнi, яких застала на шляху нiч. За корчмою стояв постоялий двiр, де мандрiвники могли переночувати. Ось i сьогоднi з настанням темряви гостей довго не довелося чекати: дверi вiдчинилися i всередину зазирнув драгун з королiвськоi кiнноi гвардii. Розгледiвся, а вже тодi ввiйшов усередину. За ними ввiйшов якийсь чернець, закутаний у кирею, а потiм ще двое драгунiв. – Мир дому цьому, – привiтався чернець. – І вам доброго здоров’я, – вiдповiв Левченко. – Сiдайте, добрi люди, коло нас, частунок тут добрий. Гей, Суро, що, не бачиш: гостей добрих Бог привiв. Давай людям вечеряти та горiлки мiцноi, щоб зiгрiлися з дороги. Та не шкодуй: я частую. – Справдi, треба повечеряти, – пiдтримав цей заклик гiсть. Вони гуртом сiли за стiл навпроти козакiв, корчмарка миттю принесла iм вечерю, кухлi, забрала порожнi полумиски. Левченко узяв у руки пляшку з оковитою. – Частуйтеся, дорогi панове. Горiлка ця лiкувальна, сили додае. Он жид клянеться, що це з води вiфлеемськоi викурили. Скуштуйте, вiдразу побачите, що всi недуги та втому як рукою знiме. Левченко щиро налив драгунам у кухлi, тодi простягнув руку, щоб налити ченцю, проте той вiдмовився. – Не гоже у пiст Великоднiй горiлкою скоромитися. – Та ти що, брате, я мiру маю. А з дороги та з дощу й холоду сам Бог велiв зiгрiтися, – наполягав молодий козак. Проте чернець став на своему. – Бачу я твою гостину. Людей по селах конфедерати катують, дiти помирають, а ви тут гуляете за людськi грошi, совiсть пропиваете. Цi суворi слова взяли Івана за живе. Вiн аж побагровiв, але вiдповiв стримано. – Ми за своi грошi гуляемо, кров’ю заробленi. Кожен день пiд кулями ходимо, щоб ви могли спокiйно молитися. От i молiться, та про нас, грiшних рабiв божих, не забувайте. Хто зна, може, ми в похiд завтра, може, судилося менi голову покласти пiд татарську шаблю чи аркан – то сьогоднi ще гуляемо. От вам i вiдповiдь. Чернець дивився на козакiв, не вiдводячи очей. Мовив: – У кожного, браття, своя доля, свiй шлях. А про Господа не забувайте, заспокоення душi шукайте не у винi, а в молитвi щирiй, бо вино й розпуста – вiд лукавого. А коли ваша воля, то прибувайте до монастиря Мотронинського, спитайте ченця Молдованина – поговоримо. Левченко вiдмахнувся вiд ченця рукою, наче вiд привида. – Ну тебе, брате, не хочу бiльше слухати, iй-богу. Наче залiзний кiл вбиваеш у душу своiми словами. Аж тяжко стало. Не для того я, трясця його матерi, прийшов у корчму, щоб проповiдi слухати, пропади вони пропадом. Розiзлившись, Левченко встав i пiшов геть, залишаючи своiх друзiв у кумпанii з драгунами та ченцем. – Благослови, Господи, цього чоловiка, бо душа в нього добра i очi лагiднi, а словеса дурнi вергае, бо голова буйна, горiлкою збаламучена. Вийшовши з корчми, Левченко думав недовго: швидким кроком направився до брички. Панi Меланiя сидiла всерединi, закутана в теплi коци. – Прошу мене вибачити, панi, але тут таке… – Так, я розумiю, – хриплим голосом вiдповiла шляхтянка. – Напевно, ви зi своiми товаришами в цiй корчмi вирiшували справи державноi ваги, раз заставили уродзону панi чекати так довго в бричцi при битому шляху. Іван зрозумiв ii iронiю, однак йому зовсiм не було соромно – сама собi винна. – Сiдайте, поiдемо. Я i так вже надто надовго вiдлучилася з дому… – сказала панi Меланiя, але голос ii звучав уже трохи нiжнiше. Левченко зiтхнув: сьогоднi вiн зовсiм не мав бажання «вклонятися Венерi», зосередившись виключно на «служiннi Бахусу». А все через тi клятi думки, що морочать йому голову уже стiльки часу. – Мушу сказати панi, що я iще не завершив усiх своiх справ тута, тому наразi поiхати з вами не зможу… – Як? – не повiрила панi. – Ти дав менi слово, я так довго чекала… Нi, нам треба поговорити просто зараз. Скiльки ж я не доспала ночей, сподiваючись побачити тебе, почути твiй голос. Навiщо мене так мучиш, невже тобi приемно спостерiгати за моiм болем? Я ж довiрила тобi найдорожче… Левченко почухав потилицю, оглянувся. Чогось йому не хотiлося покидати сьогоднi друзiв, однак i панi вiдмовляти було не з руки. – Може, поговоримо просто тут? Панi Меланiя гiрко посмiхнулася. – Далi знущаешся? Хочеш, щоби панi зайшла до смердючоi корчми, немов хвойда? – Чого ж до корчми? – далi чухав потилицю Левченко. – Тут е сiновал. Затишний, там нiхто о такiй порi не зможе перешкодити нашiй розмовi. Як на мене, у тому е щось романтичне. Панi Меланiя щиро засмiялася. – Таки знущаешся iз мене, хлопче? Бог тебе покарае колись за мое приниження. Та що ж, нехай буде по-твоему. Вона кинула йому коци, у котрi була закутана, тодi ж подала руку, аби козак допомiг зiйти з брички. – Вiд’iдьте подалi i станьте десь у темрявi, – наказала панi Меланiя вiзниковi i служницi. – Щоби нiхто не впiзнав вас. Вiн вiв ii за руку до сiновалу, намагаючись обiйти широкi калюжi та болото – панi не хотiла вимазати своiх новеньких черевичкiв. – А що, досить затишно, – мовив Левченко, зайшовши всередину й оглянувшись. Панi стала навпроти нього i раптом дала йому ляпаса. – Це тобi, лайдаку, за те, що так мене мучиш! На що ж я перетворилася через тебе! Де я зараз? На якомусь брудному сiновалi! Вона хотiла його вдарити ще раз, однак козак перехопив ii удар i притулив панi до себе. – Годi… Вони дивилися одне на одного, тяжко дихаючи. Панi Меланiя була ще досить молода, лiт, може, тридцять з гаком. Досить гарна. Вона дивилася на Левченка, вiн же поцiлував ii. Раптом жiнка почала його знову штовхати i бити, немов на неi щось найшло… – Клятий лайдаку! Вiн знову обiйняв ii, закрив рукою рота. – Не називай мене так, панi. Я тобi не хлоп i не твiй пiдданий! Шляхтянка, кажеш? А чим же ти лiпша за просту хлопку? Може, у тебе щось тут не таке? – При цих словах козак став добиратися крiзь одяг до грудей шляхтянки. Тодi ж полiз пiд спiдницю. – Чи там? У вiдповiдь панi Меланiя лише млосно застогнала. Левченко був немов сам не свiй: кинув ii на сiно i став брати грубо, немов хотiв принизити i завдати болю. Меланiя ж спочатку здивувалася, однак чинити опору не стала, а навпаки, заохочувала козака ще бiльше: такоi насолоди нi Іван, нi жоден iнший мужчина не завдавали iй ще нiколи… Вона на хвилю заснула, неначе втратила свiдомiсть. Розплющивши повiки, панi Меланiя iз блаженною посмiшкою лежала поруч зi своiм коханим «лайдаком», млосно зiтхаючи та не стидаючись свого голого тiла. Руки ii обплели нiжно шию i груди Івана, вуста ж шепотiли йому на вухо солодкi слова. Левченко вiддавав своiй коханцi все, що вона захотiла, так що та лiтала вiд задоволення десь високо за хмарами. А от сам козак чогось ставав все бiльш хмурим. Левченко чув, як шалено калатае серце в жiночих грудях, пестив своiми задубiлими вiд шаблi руками нiжнi перса, вдихав аромат плеканого волосся, однак туга все одно поверталася й стискала його серце. Щось мало статися. Таке вiдчуття раптом з’явилося десь iз глибини душi, тож вiн пiдвiвся. Панi тут же вiдчула, що з коханим щось не те. – Чого зажурився, мiй славний козаче? Чи, може, голова тебе болить з похмiлля, чи я тобi вже набридла? – Та що ви, моя панi. Просто цей монах замакiтрив голову своiми словами. Досi, нiби цвях у душу забитий, – щиро признався Левченко, не можучи вже тримати свою думку в собi. – Який ще монах? Ось, я тут, з тобою. Завтра може уже й не побачимось… Тiло його було готове ще раз зiйтися з нею в нестримному танцi кохання, проте розум був скований. Раптом з’явилося й трете вiдчуття – тривога. Нiби на пiдтвердження того знадвору почулося тупотiння кiнських копит. – Ану, дай лише гляну. Левченко встав i виглянув крiзь шпару в дошках: на подвiр’я в’iхав десяток вершникiв. – Люципер шляхту принiс. Гляди: до корчми пiшли. – Шляхта? – налякалася панi i швидко пiдхопилася та стала поправляти на собi одяг. – Так. Та не бiйтеся, моя панi, – то не ваш чоловiк. Схоже – конфедерати… Вони навiдалися не просто так: он, один стоiть бiля коней i стереже вхiд до корчми. Усi озброенi, войовничi. Ох, неспроста все це. Кого ж вони шукають? Може, Молдаванина? Вiн говорив щось про Мотронинський монастир, а конфедерати вже давно пеклом дихають на цю обитель. – Ходiмо, проведу, – подав Левченко руку Меланii, i вони тихенько вислизнули з сiновалу, а тодi козак вивiв ii з корчемного подвiр’я через заднiй вихiд та посадив на бричку. Не криючись перед своiми слугами, панi поцiлувала його гаряче на прощання. – Нiколи тебе не забуду… Поiхали. Левченко вдихнув свiжого повiтря на повнi груди. Зброя була напоготовi, хмiль уже майже вивiтрився з голови. Надворi починало свiтати, над шляхом розливалася ранкова мла. Похолоднiло, тож Левченка, розпаленого любовними утiхами, мимоволi струсонуло. – Гарний ранок, щоби вiдправити когось до пекла… Пiшов. Потрiбно було пробиватися до корчми: там побратими, а ще – чернець. Іван рушив корчемним двором: цього разу навпростець, по калюжах. Двiр був пустельний, лише конi новоприбулих шляхтичiв кучно стояли бiля конов’язу i сторожко оглядалися, зачувши козака. Левченка порахував – десять. Першого шляхтича зустрiв на входi в корчму: був здоровецький, мов гора. Вiн зустрiв Івана своею дебелою рукою, штовхнувши у груди, коли Іван спробував пройти повз нього. Їх погляди перетнулися: пан дивився на козака вовчим поглядом. – Стояти! Куди сунеш? – До корчми, куди ж iще? – розвiв руками Левченко. – Зiйди з дороги, пане. – Туди не можна – там шляхта бенкетуе. Іди собi геть. Левченко розправив вуса. – Помiстимося всi. Зiйди, пане, з дороги по-доброму. Шляхтич тут же наiжився. – Погрожувати менi надумав, брудний хлопе? Та я шляхтич, конфедерат, курва твоя мати була! Геть звiдси, бо зараз ноги з дупи повисмикую! При цих словах шляхтич схопився за шаблю, однак Левченко його випередив i гахнув лобом просто в нiс – аж пановi памороки вибило. Тут же козак штовхнув пана ногою, так що той ступив крок назад, вiдчинив своiм тiлом дверi, влетiв усередину корчми i впав просто своiм товаришам пiд ноги. Іван зайшов. На нього дивився десяток пар очей: козаки, конфедерати, драгуни, Молдаванин. Корчмаря та корчмарки не було видно: певно, вже поховалися. Побитий шляхтич батькував i намагався пiдвестися з пiдлоги, пани мимоволi потяглися до шабель. – А чого вiн мене не пускав? Хiба ж можна вiдмовляти доброму козаковi в чарчинi? – розвiв руками Левченко, тодi поглянув на Молдаванина i мовив: Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-yar-sh/sudniy-den/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.