Лицар з Кульчиць

Лицар з Кульчиць Ярослав Іванович Ярiш Історiя Украiни в романах Ім’я Юрiя Кульчицького овiяне загадками, двозначностями i навiть легендами. Яким же насправдi був рятiвник Вiдня? З якого роду-племенi походив той, хто врятував велику европейську столицю вiд турецькоi навали?.. Іще молодим, через конфлiкт iз польським шляхтичем, Юрiй змушений тiкати з рiдних Кульчиць на Запорозьку Сiч, де зустрiчаеться з козацьким отаманом-характерником Іваном Сiрком i виконуе його доручення. Розвiдник, воiн, контрабандист, шпигун, але понад усе – запорозький козак. Ось таким постае перед читачами Юрiй Кульчицький, який врятував Вiдень вiд туркiв i першим у тих краях почав варити каву, в новому гостросюжетному романi молодого письменника Ярослава Ярiша, автора книжок «Сповiдь з того свiту» та «Судний день», що вийшли друком у видавництвi «Фолiо». Ярослав Ярiш Лицар з Кульчиць © Я. І. Ярiш, 2016 © Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016 © Видавництво «Фолiо», марка серii, 2006 * * * Пролог Данило, князь Галицький, молився. Вiн стояв навколiшки в церквi перед образом святого Василiя. Був простоволосий, в одязi рядового дружинника. Читав молитви щиро, ревно, як це вмiють робити тiльки люди сильноi волi. Разом iз ним молилися ченцi. Князь звертався до Бога, дякуючи за перемогу над ворогами землi Руськоi. У церквi було тихо, тiльки чулося шипiння воску на запалених свiчках. Така дружня i щира молитва в цьому куточку завжди додавала князевi душевноi легкостi та сили. Тут Бог зважав на його молитви. Данило дуже полюбив цей край. Тут добра земля – масна, родюча, тут шовковистi трави, тут сине небо iз жайворонками та дивовижно гарна пiсня дiвчат. А ще поряд повноводий Днiстер, який годуе людей рибою та захищае вiд ворога. Навколо – густi бори, лiси, дiброви, так що й свiта бiлого за ними не видно. Краса, тиша, благодать Господня. Пiсля звершень державних та трудiв ратних Данило завше приiжджав сюди, до свого селища, аби вiдпочити та помолитися у монастирi Святого Василiя. У розмовi з iгуменом завжди мiг знайти розраду i пораду. От i тепер приiхав сюди iз доброю звiсткою. – Істинно, велику побiду дав Господь тобi, княже, та дружинi нашiй над мадярами, – сказав отець iгумен до князя, коли вони вийшли iз церкви i попрямували до валiв. – Славлю Господа, – вiдповiв Данило. – Нiби Дух Святий зiйшов на наших воiв. Особливо комонники мужньо билися, сильно трощили лави ворожi – вони нам ту перемогу принесли. Отець iгумен поглянув на небо: там повiльно пливли хмари, збиваючись докупи, аби пiд вечiр впасти на землю життедайним дощем. – То допомогли святi мученики Флор тi Лавр. Князь поглянув на iгумена, щиро зiзнався: – Не чув про таких. – Вони були рiднi брати, майстри-каменотеси. Цi святi угодники колись прийняли мученицьку смерть за вiру Христову. Зараз святi Флор i Лавр е покровителями коней: без iхньоi допомоги тут не обiйшлося. Данило задумався. Монастир стояв у лiсовому урочищi, навколо нього розташувалося княже городище, обнесене високим валом. Данило став на височинi й дивився на широкий розлив Днiстра. Тодi повернув голову у другий бiк, ковзнув поглядом по единiй дорозi, що вела з городища на захiд: там розросталося нове селище. – Чого люди йдуть iз городища i селяться там? – запитав князь настоятеля монастиря. – Там б’ють джерела, там вода, княже. Люди до води тягнуться. Князь мить подумав, а потiм сказав: – Тодi нехай i мое городище там буде, пiду до людей. І церкву нашу туди перенесемо, бо де живуть люди, там i дiм Божий мае стояти. Уречу цю церкву мученикам Флору та Лавру… Сталося, як сказав князь. Так iз прадавнього поселення, iз княжого улюбленого селища зародилося село Кульчицi, i постала у ньому церква, уречена братам-каменотесам. Уже син Данила Галицького Лев подарував село лицарям iз роду Драго-Сасiв, за iхнi величезнi заслуги, за хоробрiсть. Із цього славного кореня i пiшли роди Кульчицьких… Видиво у Юрковiй головi розсiялося: Данило Галицький посмiхнувся малому на прощання i зник. Із лiсовоi обителi хлопець знову повернувся до рiдноi хати: навпроти нього сидiв тато i рiвним голосом розповiдав бувальщину. Батькiвська хата була великою i свiтлою. Багато образiв i рушникiв. Батько завжди сидiв у головi стола i навчав своiх синiв. Змалечку навчав. – От з якого кореня, синку, пiшов наш рiд. І то не просто легенда: князi та королi своею високою рукою надавали нам права i привiлеi на цю землю. І все це не просто так – усе кров’ю нашою викуплено. Не десяток i не одна сотня наших родакiв наклали своiми головами за Батькiвщину. Нас усюди знають, бо ми – Кульчицькi! Малий Юрко iз великою увагою слухав розповiдi свого батька. Старший Кульчицький узяв у руки виточену дерев’яну колбу, ззовнi схожу на качалку, якою жiнки розкачують тiсто, тiльки вдвiчi бiльшу i без ручок. – Чи знаеш ти, синку, що це? – Макогiн. Батько спохмурнiв, але цього разу не збештав за необережне слово i вуха не надер. Пояснив терпляче: – Нашi заздрiсники називають нас «макогонами» через нашi права шляхетськi. І права цi – тут. Батько вийняв грубий корок, прироблений зверху. Деревина всерединi колби була видовбана, натомiсть там були встромленi сувоi паперу, скрiпленi рiзними печатками i замотанi у шовк. – Ось це нашi права i привiлеi. Це наша честь. А свою честь, синку, шляхтич шануе бiльше, нiж власне життя. Батько обережно склав усе на мiсце i сховав у скринi. Зачинив вiко. – Тату, а розкажiть ще раз про нашого дiда! – попросив малий Юрко. – Але ж я вже розказував… – Ще хочу послухати… Батько посмiхнувся, узяв малого на колiна, закрутив вуса i почав свою розповiдь: – Настали тривожнi часи, коли татарськi орди плюндрували наш край, а людей гнали у полон. Ординцi завжди нападали раптово, коли iх нiхто не чекав. Люди розбiгалися, ховаючись у лiсах та болотах бiля Днiстра. Та найбiльше кульчичани збiгалися до своеi церкви, аби за ii валами сховатися вiд хижих степовикiв. Такий напад стався i цього лiтнього дня. Забили тривожно дзвони на церквi мученикiв Флора i Лавра, попереджуючи околицю про небезпеку. Тiльки люди зачинили за собою браму – тут же до валiв церкви прискакали вершники на низьких степових конях, iз луками та кривими шаблями. Вони запалили село, пограбували хати господарiв. Тепер ординцi обложили церкву, щоб узяти ii штурмом та нахапати собi хоробрих кульчичан у ясир. Шляхта готувалася до вiдсiчi. – А шо, пани-брати, чи готовi показати бусурманам зуби?! – гукнув до оборонцiв отаман. – Готовi, отамане! – дружно вiдповiла кульчицька шляхта. – І не тiльки зуби, а ще й шаблi покажемо, – докинув котрийсь дотепник. Тут малий Юрко засмiявся, батько ж продовжив свою розповiдь: – Добре. Та найперше треба вивести звiдси жiнок, дiтей та Святi Дари з церкви, щоб iх не осквернили агаряни. Ану, баби, гайда по еднiй до липи. І ви, панотче, iдiть. Вiзьмiть дарохранительницю. Не забудьте нiчого: нi Євангелiе, нi хреста, нi антимiнса. Та ви й самi знаете, – роздавав далi команди отаман… Пiд старою липою був пiдземний хiд. Саме тим ходом i мали зараз рятуватися жiнки та дiти, а чоловiки повиннi прикрити iхнiй вiдступ. Отаман витяг шаблю. Поруч були шляхтичi Ручка та Сметанка. Вони чекали на появу ворога, аби кинути йому на голову важке камiння. Ще далi на валу розмiстилися Цмайло, Жигайло, Густ, Дашинич: виймали стрiли iз сагайдакiв i клали на тятиви лукiв. Далi, бiля ворiт, пильнували зi списами в руках Вачинич, Гут, Колодчак, Мiлькович, Штокайло й Хапко. Самi ворота були густо пiдпертi довгим кiллям. – Алла! Алла! – хижо закричали татари й кинулися до валiв. Вони перелiзли дружно рiв, приставили драбини та полiзли на вал. Іншi пiдбiгли до брами i заходилися бити у неi важким стовбуром. У татар зразу ж таки полетiли стрiли та камiння – першi трупи степовикiв упали на землю. Татари й собi почали стрiляти з лукiв. Тулюк, Шумило та Васькович пiдiймали важкi дерев’янi колоди й кидали з валу просто нападникам на голови – i тi летiли iз драбин у рiв. Костик та Губ’як, а за ними Вовчко з Поливкою взялися за рогачi i почали скидати драбини геть. Татари лiзли вперто, незважаючи на трупи та поранених. Кiлька з них таки видерлися на вал i намагалися перелiзти палiсад. Їх зустрiли захисники шаблями, сокирами та келепами: били немилосердно та скидали назад у рiв. Отаман бачив, як з другого боку орудували Бойко, Клiмович, Смуж, Чiп, а правiше – Кiт, Бучак та Гречинич. Ще далi бився Попiль. Молотив ворога великою булавою, наче казковий Котигорошко. Багатьох у тiй атацi втратили нападники вбитими, а ще бiльше було поранених. Оборонцi також не дорахувалися кiлькох своiх. Отаман оглянувся – жiнки й дiти вже встигли втекти пiдземним ходом, забираючи iз собою церковнi iкони та коругви. Останнiм iшов панотець. – Богу дякувати, – мовив сам до себе шляхтич i перехрестився. Татари вiдiйшли, щоби перепочити. А ще помолитися, бо саме настав час намазу. – Це наша можливiсть: треба рятуватися, – сказав отаман. – Новоi атаки не витримаемо: бусурмани рознесуть браму. – А як же церква? – Вiдбудуемо. Та коли тут загинемо, то не буде кому. Господи, прости. Так швидко порадилися шляхтичi й пiшли до пiдземного ходу. Коли татари рознесли колодою браму i вдерлися досередини – не було вже нiкого. Вони дивилися навкруги, не можучи нiчого зрозумiти. – Цi гяури iз шайтаном знаються! – гаркнув татарський мурза. – Вони обдурили нас! – крикнув котрийсь iз беiв. – Де наш ясир? Не могли ж вони полетiти, як птахи, чи, як мишi, поховатися в землю! – Втекли пiдземним ходом. Вони вже далеко, – сказав один старий татарин. – Цю церкву треба спалити, аби уруси не могли бiльше тут сховатися, коли ми прийдемо наступного разу, – мурза пiдвiв голову, розглядаючи церковну баню. – Схоже, хрест там посрiбнений, а то й позолочений. Мустафо, ану вилiзь, скинь той хрест додолу. Один iз татар закинув аркан i полiз на купол. Видершись на самий верх, вiн почав розхитувати хрест, аби завалити його. Тим часом за цим дiйством спостерiгав один iз кульчицьких господарiв – це був старий Шелестович, твiй, синку, пра-пра-якийсь там дiдо. Вiн ледве встиг заховатися вiд татар на горищi своеi хати, коли тi раптово налетiли. На щастя, вiтер понiс пожежу в iнший бiк – i хата нашого дiда не згорiла. Шляхтич принишк там i тiльки тепер наважився виглянути. – Господи, Боже мiй! Та що ж то робиться?! Нiхто ще такого не бачив, щоби гирявий бусурман валив хрест на нашiй церквi! Господи Боже, скарай iх своею десницею! Дiдо трохи розсунув снопи соломи на своiй стрiсi, намацав лук, стрiлу. Легко прицiлився i вистрелив. Вiтер пiдхопив стрiлу й понiс просто до купола церкви. Зазвичай iз сотнi таких далеких пострiлiв влучае один. Стрiла просвистiла в повiтрi i просто влучила татариновi у горло. Той захарчав, змахнув руками, як птах, i полетiв униз. Бусурмани охнули й вiдскочили. Мурза вихопив шаблю, своiми примруженими очима став оглядатися, звiдки стрiляли, однак нiчого не мiг побачити. – Сам шайтан випустив ту стрiлу! – гукнув один iз ординцiв, його пiдтримали iншi. – Шайтан помагае урусам! – Невiрнi собаки знову обдурили нас. Спалити iхню церкву! – Стiйте! – стримав ординцiв мурза. – Їхнiй Бог карае нас, то краще лишiть цю церкву у спокоi. Їдьмо звiдси. Татарський чамбул залишив церкву i зупинився на майданi. – Бiда, повелителю, вода велика суне на нас! – раптом з одного кiнця села до мурзи примчали татари. – З iншого боку також усе затопило! – прибiгли другi. – Вода всюди, нема виходу! – гукали у розпачi третi, розмахуючи руками. Мурза уважно оглянувся навколо. Днiстер любив виливати у таку пору, пiсля дощiв. Вiн разом з потоком, який iшов пiвденнiше, та лiсовими струмками перекрили татарам дорогу до вiдступу. Жовта вода широко розливалася долинами i взяла Кульчицi в щiльне кiльце. Татари не мали виходу. – Ще воiни мого дiда називали це село «Куль-чач-ке». Їх також отак покарала ця земля i ця вода. Молiть Аллаха, воiни моi, аби допомiг нам звiдси вибратися живими! Батько закiнчив свою розповiдь. Малий Юрко аж розцвiв: батьковi iсторii про козакiв, Сiч, Дике Поле й ординцiв надзвичайно були йому до вподоби. Зiскочивши з лави, вiн поцiлував тата у руку, дякуючи за науку, а тодi заткнув за пояс дерев’яну шаблю i побiг гратися надвiр… Роздiл І. Вiдень, 1683 рiк Дверi вiдчинилися тихо – i вiн зайшов до кiмнати. Марii не було. Юрiй зняв iз голови свiй каптур i повiшав його на гвiздку, прибитому до грегара. Сiв за стiл i пiдпер голову руками. Навiть трохи зрадiв, що зараз немае Марii: хотiлося побути на самотi, переварити в собi усе, що сталося. Сьогоднi вiн ще раз ходив у ратушу, i йому знову дали вiдмову. Це вже втрете. У шляхтича почали опускатися руки: жар-птиця поволi вiддалялася вiд нього, а вiн уже не мiг за нею бiгти, не мiг пiдстрибнути так високо, аби впiймати. Що ж сталося iз бравим шляхтичем? Вiн був уже не той, що колись, нiби сили раптом полишили його. Невже у його сорок три старiсть почала пiдкрадатися? Нi, справа не в тому. Юрiй Кульчицький-Шелестович iще чуеться при силi та при добрiм здоров’i. У всьому винна чужина-чужениця. Вона, нiби хитра мачуха, заохочуе тебе до працi, до звершень, радiе iз твоiх успiхiв. Коли ж ти схибиш, не зможеш тягти свою лямку, вона тут же вiдвернеться вiд тебе. Це не мати, що захистить, пожалiе. Зла мачуха лише буде лаяти й смiятися, як сьогоднi лаяли й смiялися в ратушi. Корч би iх злапав: його навiть не допустили до бургомiстра! Натякнули, що в себе вдома ти шляхтич, ти людина, а тут, у Вiднi, ти – нiхто. Через iхню чергову вiдмову журба чорною гадюкою закрутилася бiля серця Юрiя, навiть яскравi веснянi барви враз зблякли. Удома, в рiдних Кульчицях, не був уже з тисячу лiт. Тiльки мама сниться. А ще недавно батько прийшов увi снi: немов розповiдае йому, малому, iсторiю про iхнього пра-пра-якогось там дiда, що застрелив степовика на куполi церкви. Дивно… За роки свого бурлакування Юрiй Кульчицький об’iздив чи не всю величезну Османську iмперiю, а також пiв-Європи. Ким вiн тiльки не був: i купцем, i перекладачем, i кур’ером, i моряком, i солдатом, та ще бозна-ким. Багато натерпiвся, рiзного надивився. Може, досить, може, час уже повертатися додому? Юрiй намагався пригадати собi рiдну домiвку, село, церкву, але з кожним роком на чужинi йому вдавалося це дедалi важче й важче. Чужениця засмоктала його до себе. Кульчицький крутнув головою, аби вiдiгнати вiд себе важкi думи, однак вони все лiзли й лiзли, нiби тяжкi снiговi хмари. – Усе лишу, а до хати мушу навiдатися. Вiзьму Марiю-Уршулю i махну, – вголос пообiцяв сам собi. Нiби почувши, що чоловiк думае про неi, Марiя зайшла у кiмнату. – Ти вже вдома, милий мiй? – Вдома, – сухо вiдповiв Юрiй. Вiрна дружина вiдразу зрозумiла, що його вкотре спiткала невдача у ратушi, тому не розпитувала бiльше нiчого. Юрiй був голодний: пiшов з хати iще з самого ранку, а надворi була вже обiдня пора. Доки вiн сидiв отак за столом i думав свою тяжку думу, Марiя зготувала йому стиранку – улюблену украiнську страву, яку у Кульчицях готували по святах: подала ii з молоком та свiжоспеченим хлiбом. Юрiй мовчки поiв, i йому трохи вiдлягло вiд серця. Запах парного молока раптом нагадав дитинство, рiдну хату, маму. – Марiе, а давай поiдемо до Кульчиць, – раптом сказав Юрiй. Рiд ii також походив iз Кульчиць, та зла доля i ii закинула на чужину. Тут, у Вiднi, вони й знайшли одне одного. – Ти ж знаеш, милий мiй, я завше хотiла поiхати на Украiну. Але чи час зараз? – Жiнка приклала руку до свого живота, який поволi почав виглядати з-пiд фартушка. – Твоя правда, нам треба думати про дитину, – погодився Юрiй. – І та кав’ярня менi з голови не йде. Не можу заспокоiтися, доки не доможуся свого. – А ти не поспiшай, хороший мiй. Вода камiнь точить. Та й до бургомiстра самому не достукатися: хтось мусить провести, замовити за тебе слово. От побачиш, у тебе все скоро вийде, матимеш свою кав’ярню. Юрiй пiдвiвся, поцiлував жiнку в руку, тодi в солодкi уста, пригорнув до себе. – Досить, досить тобi, Юрку, пестощiв… Заходив пан Амбросiй, шукав тебе, вiн може повернутися. Настрiй у Юрiя вiдразу полiпшився – увесь свiт уже не був таким чорним. Ось що значить мати справдi вiрну, люблячу жiнку, яка розумiе тебе з пiвслова. Вiн ще раз обiйняв дружину, поцiлував. Капiтан Амбросiй Франк був його давнiм другом. Вiн навiть вiддав окрему кiмнату iз кухнею у своему домi для родини Кульчицьких, де вони й замешкали. Капiтан був великим шанувальником кави, яку варив Кульчицький, i всiляко допомагав йому у вiдкриттi першоi у Вiднi кав’ярнi. Саме iз цим питанням Юрiй носиться останнiм часом та оббивае пороги усiх можливих мiських урядiв. Там з нього тiльки смiються: вони ще не зрозумiли, що то е за напiй – кава! Тактика у пана Амбросiя була дуже простою: вiн запрошував до себе своiх друзiв, знайомих, а тодi кликав пана Юрiя, аби той почастував iх кавою. Отак помаленьку, але впевнено, кава здобувала у Вiднi своiх прихильникiв, бо серед друзiв капiтана були люди впливовi, якi могли б закинути за пана Кульчицького слiвце у ратушi. Юрiй здогадався, що зараз йому доведеться у капiтана готувати каву для ще одного його товариша, тому заходився збирати свое начиння. – Попий хоч на дорогу! – гукнула йому Марiя. – Нема часу, – вiдповiв вiн, а тодi затягся носом, вловлюючи тонкий аромат. Марiя пiдiйшла до нього зi своею фiлiжанкою. Жiнка нiколи не пила каву гiрку та чорну. Вона додавала собi до неi вершки та цукор. – Так набагато смачнiше, – вiдповiла вона на його нiме запитання. Вiн був iз нею згiдний: смак справдi набагато приемнiший, однак суть кави була в iншому – вона повинна додавати бадьоростi, сили, вiдганяти сон. – Справжнi козаки п’ють тiльки чорну каву, – пiдморгнув Юрiй дружинi i вийшов з кiмнати. Капiтан мешкав у тому самому будинку, тiльки вхiд був з iншого боку. Жили вони у Леопольдштадтi – передмiстi Вiдня, заселеного переважно евреями та вихiдцями з Балкан. Мешкало тут i чимало австрiякiв, як-от пан Амбросiй. Ця дiльниця була поза мурами мiста, i вiд Вiдня ii вiддiляв Донаоканал – один iз рукавiв Дунаю. Так i виходило, що Леопольдштадт лежить нiби на островi, помiж самим Дунаем та його рукавом. У свiтлицi Юрiя зустрiли схвальними вигуками. – А от i наш кавовий майстер, – сказав гер Франк. – А ми вже зачекалися. – Гер капiтан так багато розказував про пана, що нам аж цiкаво скуштувати того славного напою, – докинув один з гостей. Усього в свiтлицi було четверо чоловiкiв без самого Юрiя. Це був капiтан, двое його гостей, яких Юрiй ще не знав, та давнiй товариш – Юрко Михайлович – серб. – З радiстю приготую для вас каву, аби ви могли збадьоритися й вiдчути цей неповторний смак, вдихнути аромат, – вiдповiв Юрiй i пiшов до кухнi. – Дозволь, гер Кульчицький, пiти з тобою та подивитися, як ти чаклуеш над тим напоем, – зголосився один з гостей. – Прошу, – погодився Юрiй. У грубi вже горiли дрова, тож Кульчицький просто порозсовував iх по кутах гачком – кава мае варитися на малому вогнi. Далi вiн поставив на блят залiзний таз iз пiском усерединi, чекав, доки пiсок нагрiеться. За цей час помив руки, засипав дрiбно розмеленi кавовi зерна у турку (вiн так називав посудину, в якiй варив каву), залив холодною кип’яченою водою. Тут було рiвно на двi фiлiжанки – для гостей пана капiтана. Пан Юрiй пересовував турку з мiсця на мiсце по пiску, доки кава поволi не зварилася. Гостi iз зачудуванням дивилися на всi тi чаклування. Тiльки кава пiдходила до кипiння, почала пiдiйматися своею пiною, як Юрiй хвацько пiдхопив ii i розлив у двi фiлiжанки. Божественний аромат тут же розлiгся кiмнатою, почав лоскотати нiздрi присутнiм. – О, God, який запах. Готуйте, пане Юрiю, i менi чимшвидше фiлiжаночку, бо не витримаю – помру, – почав благати гер капiтан. Гостi сiли просто тут, на кухнi, за стiл. Вони iз пересторогою спочатку вдихали аромат, вдивлялися, спробували пригубити, однак напiй був дуже гарячий. – Не бiйтеся, моi друзi, – закликав Франк. – Смiливiше. Скуштуйте – i ви зараз же вiдчуете, як по тiлу вашому розiллеться приемний потiк, так нiби скуштували божественного нектару. Гостi зробили по кiлька ковткiв, увесь цей час Амбросiй дивився на них, чекаючи iхнього «вердикту». Пан Юрiй тим часом обернувся до кухоньки, готуючи новi порцii. – Дас iст гуд! – почав махати головою один з гостей, вони з капiтаном посмiхнулися один одному. Тодi увагу перевели на другого. – А менi не дуже. Аромат – хороший, а от смак – нi до чого, гiркий дуже, – мовив другий гiсть. – Смак можна пом’якшити, додавши цукру й молока. Моя дружина завжди так снiдае, зробивши собi горня кави з цукром та молоком та взявши печиво чи рогалики, – сказав вiд плити Юрiй. – Попивши зранку кави, будеш бадьорим цiлий день. А ще таким гарячим напоем можна зiгрiтися холодними осiннiми чи зимовими вечорами. Гiсть iще раз надпив, скривився: – Як на мене, то е два види напоiв: однi – щоби втамувати спрагу, iншi – щоби полiпшити собi настрiй. Як на мене – то краще пиво чи вино. Амбросiй тут же заперечив: – А ти, друже, не порiвнюй. Це рiзнi речi. Вiн iще довго переконував свого товариша, вони говорили й пили каву. Нарештi, гiсть, якому напiй спочатку не сподобався, мовив: – Справдi, вiдчуваю, що кава мене збадьорила. А ще присмак у ротi залишаеться дуже добрий. Я радитиму своiм друзям, аби приходили до пана Юрiя на каву. Кульчицький i Франк посмiхнулися один одному, пiдняли своi фiлiжанки й стукнулися легенько ними. – Приготування кави ми бачили, а от iз чого тi пахучi зерна зробленi? – А це вже нехай буде моею таемницею, моiм рецептом, – посмiхнувся Кульчицький. – Ви б, панове, закинули в ратушi слiвце за нашого пана Юрiя. Вiн пооббивав уже всi пороги, та нiяк не може добитися до бургомiстра, аби дав йому лiцензiю на вiдкриття першоi кав’ярнi тут у нас, у Леопольдштадтi. Оце було би славно! Кожен бажаючий мiг би собi зайти та випити кави! – вигукнув Франк. Гостi задумалися. – Ми б могли, та тiльки е одна рiч, через яку зараз не дуже зручно пiдходити iз цим до бургомiстра чи цiсаря. Рiч у тiм, що султан турецький Мухамед IV збирае вiйсько, аби напасти на Вiдень. Вiн хоче пiв-Європи поставити на колiна. Тому не думаю, аби цiсар зараз згодився на вiдкриття турецькоi кав’ярнi. Це була погана новина. – Може, iще все минеться, – махнув рукою Франк. – Чи ж тiльки один раз у нас iз турками доходило до ворожнечi? – Дав би Бог, – зiтхнули гостi. Запанувала тиша. Нараз один iз гостей запитав Юрiя: – Ви, гер Кульчицький, прецiнь не турок? Певно, серб, як i пан Михайлович? – Нi, я з Галичини. Гостi не второпали: – Поляк, чи що? – Нi, русин. Нiмцi й далi не розумiли: – Невже московiт? Пан Юрiй нахмурився: – Ще чого бракувало. – Вiн козак з Украiни, – втрутився в розмову Юрко Михайлович, який досi переважно мовчав. – Он воно що! – вiдразу зрозумiли присутнi. У той час про Украiну знали добре всi держави Європи. То вже пiзнiше настануть важкi часи, коли славне iм’я Украiни пiде в забуття i ii будуть плутати iз Росiею чи Польщею. – Ja, ja, – закивав головою один з гостей. – Украiну знають всi. І то здебiльшого завдяки козакам. Вони стоять наче мiцний щит, вiдгороджуючи Європу вiд мусульманського свiту. Кращих воiнiв проти туркiв не знайти. Було б дуже добре, якби козаки виступили в союзi з нами проти османiв, якщо все-таки дiйде до вiйни. – Я щоденно молюся за Украiну i прошу Господа, аби зглянувся на народ мiй, захистив мою землю. Та поки що просвiтку не видно: i татари з турками, i поляки, i москалi тиснуть зi всiх бокiв, не даючи козакам розправити крила, – сумно сказав Кульчицький. Вони ще бесiдували якийсь час, а тодi почали розходитися, залишившись iз добрими враженнями вiд гостини. Роздiл ІІ. Серпень 1683 року Страхи вiденцiв не були марними: турки таки прийшли пiд стiни iхньоi столицi. Надii на те, що все минеться, що прийдуть союзнi вiйська i не допустять до мiста полчища Магометовi, не справдилися. Цiсар зi своiм двором покинув столицю, залишивши ii на кiлькатисячне вiйсько графа Штаргемберга. Вiдень тримав оборону вiд 14 липня вже майже цiлий мiсяць. Із самого початку турки взяли мiсто у щiльне кiльце, зайнявши передмiстя. Леопольдштадт протримався три доби. 17 липня вночi турки таки вдерлися туди, вiдрiзавши Вiдень вiд Дунаю. Почалася облога. Мусульмани не змогли здобути самого мiста: мури були надто високi, та й оборонцi добре огризалися. Великий вiзир Кара-Мустафа, що очолював майже двохсоттисячне турецьке вiйсько, вирiшив перемогти вiденцiв голодом, хворобами, безкiнечним бомбардуванням. У Вiднi зiбралися тисячi людей зi всiх околиць, що шукали тут захисту вiд ворогiв. Із кожним днем ситуацiя в мiстi ставала дедалi гiршою. Своi чорнi, лиховiснi пазурi почала запускати пошесть червiнки та голод. Люди слабли й гинули; мiсто горiло. Поволi згасала надiя на порятунок. Незважаючи на все, Вiдень тримався. Граф Штаргемберг намовляв людей не здаватися, не вiрити туркам. Вiн навiть видав прокламацiю, де нагадав вiденцям про подвиг iхнiх прадiдiв. Тодi, у 1529 роцi, мiсто успiшно вiдбилося вiд полчищ турецького султана Сулеймана. Граф обiцяв, що скоро прийде пiдмога, а сам посилав одного за одним посланцiв до цiсаря, проте жодному з них не вдалося дiйти: турки всiх ловили й нещадно карали на очах у оборонцiв. У повiтрi пахло страхом, пригнiченням, однак iще не безнадiею. Мешканцi з дня на день чекали повернення цiсаря разом iз польським королем, однак днi минали, а пiдкрiплення все не було. Юрiй по сорочцi одягнув легку кольчугу: не захистить вiд кулi чи стрiли, зате вiд неприемного порiзу кинджалом чи ятаганом буде саме враз. Поверх накинув простору свитку, пiдперезався туго поясом. У шароварах i тiй свитцi був бiльше схожий на турка, нiж на европейця. Одягався зручно, аби в бою одяг не сковував рухiв. Зi зброi узяв рушницю, два пiстолi, шаблю та кривий турецький кинджал. Саме свiтало. Лiто цього року видалося спекотне. Кульчицький iшов до валiв, вдихаючи свiже ранкове повiтря. Небо було чисте й безкрае, таке лагiдне, привiтне, тихе. Сонце, що вставало, дивилося навколо примруженими очима. Ранкова свiжiсть вiдступала вiд його теплого погляду i ховалася у повноводий Дунай. Дарма було сподiватися хоч на маленьку хмаринку, що заступить сьогоднi землю вiд палючих променiв: вiд спеки не можна буде сховатися навiть у затiнку; день справдi буде жарким. Юрiй на мурi швидко вiдшукав очима Франка та Михайловича й пiшов просто до них. Зверху кинув оком на турецький табiр: кара Божа. Нiби хмара, що мала б сидiти на небi та затуляти гаряче сонце, раптом впала на землю перед мiськими стiнами. Всюди, куди не кинь оком на пiвнiч чи на захiд, – турецькi намети. Нема iм нi початку, нi кiнця-краю. І тiльки зi сходу широко розливався Дунай, i то його заполонили турецькi баржi iз провiантом для армii. Мухамед IV зiбрав цю силу iз цiлоi землi своеi неосяжноi, кинув правовiрних проти християн, аби показати свою безмежну могутнiсть. Вiв це страшне вiйсько пiд зеленим прапором пророка великий вiзир Кара-Мустафа. Юрко достоту не знав, яка кiшка перебiгла помiж нiмцями i турками: однi говорили, що то французи намовили султана, iншi твердили, що це через полякiв. У султана давня вiйна з Ляхистаном, а цiсар i польський король – союзники, тому турки найперше вирiшили вдарити на Вiдень. Третi вбачали у цьому походi iнтриги угорцiв. Чи так чи сяк, а Мухамед вирiшив покласти свою велику руку на Схiдну Європу i не спинявся нi перед чим. Юрiй же був упевнений, що самий ласий шматок, який хоче вiдiрвати вiд Ляхистану падишах, – це Украiна. Або хоч частина ii. Недарма минулими роками турки тричi ходили пiд Чигирин, але тричi козаки з московськими ратниками давали iм вiдсiч. Тепер султан вирiшив зайти з iншого боку. Кульчицький привiтався i став на мурi поруч зi своiми товаришами. Запала мовчанка: якусь хвилю трiйця друзiв спостерiгала за ворогом. Нарештi мовив капiтан: – Судячи iз перемiщення вiйськ, турки сьогоднi вдарять на нас. На це йому нiхто не вiдповiв, натомiсть запитав Кульчицький: – Що чути про союзникiв? – Збираються. Штаргемберг каже, що вони вже на пiдходi, що король польський чекае тiльки на козакiв. – Аби хоч встигнули. Франк пiшов муром, усе оглядав, перевiряв гармати. Кульчицький з Михайловичем лишилися тут разом з iншими ополченцями: це були переважно простi мiщани, яких турецька загроза змусила вiдкласти своi справи i взятися за зброю. Їх згуртував навколо себе гер капiтан, аби захистити мiсто, а Кульчицький з Михайловичем були однi з перших, хто пiдтримав його. Трохи далi стояли рейтари iз рушницями та палашами, одягненi у залiзнi шоломи i нагрудники, а ще далi – пiхота: граф Штаргемберг кинув усi можливi сили на захист цих мурiв. У турецькому вiйську був поки що спокiй, тож i оборонцi собi балакали, сподiваючись, що сьогоднi вороги на штурм так i не пiдуть. – З ким доводиться разом битися. Краще б без них, бо тiльки будуть пiд ногами крутитися, – почув раптом Кульчицький збоку i зрозумiв, що це стосуеться його та товаришiв з ополчення. Оглянувся – на нього дивився мордатий рейтар. Не вiдповiв нiчого: не час. Навiть спробував зрозумiти солдатiв: був бiльше схожий на турка, нiж на християнина, зi своею шаблею та шароварами. Нiчого не поробиш, бiй зараз усе розсудить. Раптом по турецькому таборi пролунав голосний крик. Вiн повторився ще раз, потiм ще. – Видно, кухар скликае туркiв на снiдання, – гукнув той самий рейтар, кепкуючи. – Це муедзин. Вiн кличе правовiрних на молитву, – заперечив йому Кульчицький. Юрiя раптом роздратувало таке невiгластво i безпечнiсть рейтарiв перед боем. – Що це? – запитав один iз рестораторiв-ополченцiв, який Кульчицького добре знав. – Цей заклик називаеться «азан», чуете: вiн, наче пiсня, спiвучий. У ньому йдеться про те, що нема на свiтi бога, крiм Аллаха, а Мухамед – його пророк. Ще вiн закликае, аби мусульмани зараз збиралися до молитви. Із валiв було видно, як всi у турецькому таборi повернулися обличчями на схiд, до Мекки, й почали молитися. – Клятi дикуни! – гукнув рейтар. – Дивуюся, чому ми ще досi не розiгнали цю орду. – Бо вони сильнi воiни. У них – джихад. Кожен iз цих людей буде битися не на життя, а на смерть, аби сьогоднi ще попасти у рай. Нам, панове, також не завадило б помолитися. Найбiльше Кульчицький боявся, що той жартiвливий дух перейде вiд двох мордатих рейтарiв до iнших. Вкрай небезпечно було сьогоднi недооцiнити турецьку силу. – Із твоiх слiв виходить, що нам краще вiдразу полягати в могили чи здатися цим дикунам! – розiзлився рейтар. – Он яка iх сила, а ще вони такi вiдважнi воiни! На що нам сподiватися, як перемогти таку армiю? Юрiй вiдчув, що зараз усi дивляться на нього. Мовив: – Ця армiя не така вже й сильна. Ми, козаки, не раз били туркiв – i ви знаете про це, панове. Їхня велич – це iхня сила i слабкiсть одночасно. Коли туркiв бити не в лоб, а з флангiв, з тилу, атакувати блискавично, то панiка пошириться у тому велетенському тiлi i жоден полководець не зможе навести у такiй армii лад. А вiйсько без ладу – це не армiя, а стадо баранiв. Я чув, що iз союзними вiйськами iдуть моi земляки – козаки з Украiни. Ось побачите, як скоро турки почнуть тiкати звiдси! Нам головне – протриматися ще кiлька днiв, тиждень. Цi слова збадьорили присутнiх ополченцiв. Вони загукали, засмiялися, дехто дружньо плескав Кульчицького по плечах. – Як добре, що мiж нами е козак. Тепер ми точно не пропадемо! Вiдразу пiсля молитви турки почали обстрiл. Ядра iхнi зi страшним стогоном врiзалися в мур, трощили його, перелiтали всередину i тут страшно розривалися. Вiденцi вiдповiли пострiлами зi своiх гармат. Бомбардування тривало десь годину, а тодi корпус яничарiв пiшов на штурм. Турки несли iз собою драбини та снопи очерету, аби закидати ним фортифiкацiйнi рови. Оборонцi зустрiли iх картеччю та мушкетною стрiльбою. Турки густо падали, гарматнi ядра робили у iхнiх лавах величезнi борозни, однак на мiсце загиблих ставали все новi й новi яничари – i та безмежна лава невпинно просувалася до валу. Вiд порохового диму, вибухiв усе навкруги стало у чорному туманi. Гуркiт був такий, що не було чути нi крикiв командирiв, нi навiть власних думок. Турецькi ядра розривалися на самому мурi недалеко вiд Юрiя, забираючи життя вiдважних оборонцiв. Ще й незносна спека душила за горло. Коли турки пiдiйшли до рова й швидко закидали його снопами, обстрiл припинився. Яничари приставили драбини й пiшли на штурм. Рушниця та пiстолi Юрiя нагрiлися вiд безперервноi стрiльби, та Кульчицький посилав туркам порцii свинцю одну за одною. Вiн не вiдчував утоми та спраги, повнiстю зосередившись на веденнi бою. Іншi ополченцi дивилися на нього й собi билися смiливо та вмiло. А тим часом турки видерлися на мури – зав’язався бiй. Яничари в сiчу йшли справдi мов на свято своеi душi i вмирали так легко, що аж страх наганяли на вiденцiв. Замiсть загиблих новi яничари лiзли на мур, немов ворожi кулi для них – просто мухи. Австрiйцi спихали яничарiв iз валу назад у рiв, закидали iх гранатами та камiнням, лили зверху окрiп та смолу. Рiв був уже повнiстю завалений турецькими трупами, а вони все лiзли й лiзли. Юрiй застрелив iз пiстоля одного турка, що закрiпився на мурi. Михайлович допомiг йому – i вони удвох великим рогачем зсунули важку турецьку драбину, так що вона з гуркотом упала вниз. Тут же над головою просвистiли кулi. Товаришi пригнулися, швидко стали набивати рушницi та пiстолi. – Ми так довго не витримаемо, – сапаючи сказав Михайлович. – Вони пруть i пруть, нiби завороженi. – Терпи, козаче: iм скоро набридне, не такi вони й страшнi. Рушницi були набитi. Товаришi стали на повний зрiст i пальнули просто в груди черговим туркам, що показалися на мурi. І тут пролунав вибух, аж заклало вуха й сколихнулася земля. Чорний дим, перемiшаний з пилюкою, величезним стовпом повалив у небо – туркам вдалося закласти пiд мури мiну, вони пiдiрвали частину фортецi. Яничари зараз же поперли напролом. – Тримайся тут, Юрку! – гукнув Кульчицький Михайловичу, а сам побiг до пролому. Вiн краем ока вгледiв Франка, що сам один колов шпагою яничарiв на всi боки. Двое рейтарiв, що перед тим насмiхалися з оборонцiв, були затисненi до валу i гарячково вiдбивалися палашами. Турки кремсали iх ятаганами, i тiльки шоломи та залiзнi нагрудники рятували поки що життя цим двом: iм приходила остання хвилина. Кульчицький налетiв, як коршак. Ногою вiн ударив одного з яничарiв – i той полетiв на своiх друзiв, збивши iх у купу. – Слава-а-а! – дико заволав Кульчицький, кинувшись зi своею шаблею на спантеличених туркiв. – А-а-а! – слiдом крикнули рейтари, а далi i всi оборонцi, горлаючи, кинулися у контратаку. Побачивши такий вiдчайдушний опiр, турки спинилися, а оборонцi, навпаки, стали тиснути на них, аби зайняти втраченi позицii. Бiй iшов не на життя, а на смерть. Яничари рвалися у пролом iз дикими криками, закликаючи на допомогу Аллаха. Оборонцi вiдбивалися люто, захищаючи грудьми своi родини й домiвки. Аж тут прибiгла помiч: кiлька пiдроздiлiв пiхоти прийшли на допомогу оборонцям, а вiв iх сам граф Штаргемберг. Вiн гукав серед бою, розмахував своею шпагою, не боячись схопити кулю. Окриленi його появою оборонцi почали битися ще смiливiше i зовсiм скинули туркiв iз муру, а тодi ще й почали бити по них iз рушниць. І раптом зламалася турецька сила. Яничари не могли сподiватися такого шаленого опору, щось нiби враз переламалося у iхнiй лавi, й вони почали безладно вiдступати. Навколо лежала незлiченна кiлькiсть яничарських трупiв. Дикий радiсний крик почувся на мурi. Зараз же сяк-так залатали пролом, зроблений мiною. Сьогоднi перемога була за вiденцями, хоча у тому бою вони втратили п’ятдесят чоловiкiв убитими, серед яких трое офiцерiв. Юрiй повертався додому пiсля бою, аби хоч кiлька хвилин вiдпочити. Вiн ледве волочив ноги – цiлу добу йому доводилося товктися на мурах, битися з яничарами, допомагати гармашам, пiдносячи iм ядра та порох. А ще Юрiй латав пробоiни в мурi вiд турецьких ядер, тягав побитих та поранених. І так уже цiлий мiсять. Вiн недоiдав, валився вiд утоми, i тiльки козацька завзятiсть додавала йому сили i вселяла надiю. Марiя жила в домi одного iз друзiв гера Франка: Кульчицьким там видiлили невеличку комiрчину. Жiнка була при надii – i Юрiй хвилювався за неi набагато бiльше, нiж за самого себе. Вiн тихо переступив порiг, прислухався, оглянувся, аби не розбудити дружину. Марiя не лежала на лiжку – постелила собi на пiдлозi. – Менi так зручнiше, – пояснила, побачивши чоловiка. Схоже, чекала на нього. – Люблю на твердому спати, а ще тут не так душно. Юрiй вiдчув, що насправдi вона боiться турецьких ядер, хоч i не говорить про це. Їi аж трусило вiд страху та хвилювання. Це може недобре вiдбитися на дитинi. Юрко прилiг поруч iз нею, поклав iй руку на живiт. Вiд цього дотику вона перестала труситися, страх перейшов. – Ну як там наш малюк, копав сьогоднi? – Ще й як. Тiльки це буде не малюк, я малючка. Я дуже пострашнiла на лицi – це наша доця взяла вiд мене мою красу. – Ну що ти, маленька. Ти е найгарнiша у свiтi, а у нас обов’язково народиться син, аби продовжити наш славний шляхетський рiд Шелестовичiв-Кульчицьких. Вiн ще довго говорив до неi, доки жiнка заспокоiлася остаточно, а сам Юрiй вiдчув, що страшна втома накривае його ковдрою, – вiн засинав, притулившись до теплого жiночого тiла. – Ти ж не iв нiчого, Юрку. Так i зовсiм iз сил упадеш, – сказала Марiя. – Ну що ти, як же не iв. Нам сьогоднi видавали на мурах пайки, – збрехав Кульчицький. Вiн знав, що дружина недоiдае, тримаючи сухарi для нього. Вiн може обiйтися, а от вона… Їй треба бiльше, мае зараз iсти за двох. Вони тiльки-тiльки задрiмали, як пiшли новi бомбардування мiста. Турки обстрiлювали Вiдень, намагаючись розвалити його оборонний мур, або стрiляли всередину, щоби побити якнайбiльше вiденцiв та спричинити пожежi. Одне з таких ядер упало зi страшним трiском на сусiднiй будинок. Пролунав вибух. Марiя здригнулася, скрикнула. Юрiй обiйняв ii, затуливши ii голову, сам же краем ока виглянув через вiконце. Сусiднiй будинок пилав. – Ставай, миленька, нам треба виходити звiдси: пожежа може перекинутися. Вiн допомiг дружинi пiдвестися, вони вийшли надвiр, i вiн провiв ii до льоху – це був схронок вiд бомбардувань для жiнок i дiтей. Ядра то тут, то там падали на мiсто, спричиняючи смерть та руйнування. Всюди чувся плач i лемент, пожежа розгорялася. – Посидь тут. – А ти ж куди? – Марiя не хотiла вiдпускати його руку, мiцно затиснувши у своiй долонi. – Треба загасити пожежу, бо згорить так цiле мiсто. Сиди в льосi й нiкуди не потикайся, – наказав Юрiй, а сам побiг. Вiденцi вже гасили пожежу приготованою заздалегiдь водою й пiском. Юрiй зараз же кинувся помагати, позбiгалися й iншi. Пожежа лютувала страшна, однак оборонцi вiдважно стали проти неi – i вона таки покорилася людинi. Кульчицький стояв увесь чорний вiд сажi, втоми та безнадii. Вiн дивився навкруги – люди були пригнiченi, дiти блискали голодними очима, висовуючи своi голiвки iз криiвок. Крик i жiночий лемент затих, проте на його мiсце в душу залiзла якась порожнеча зневiри. До нього пiдiйшов Михайлович, що також був тут. – Давай закуримо, пане козаче. Як ви там у себе кажете: «Кинемо лихо до землi»? – Нi, слiд казати: «Вдаримо лихом об землю», – виправив його Кульчицький. Серб насипав йому тютюну, вони смачно закурили. – Ти, пане Кульчицький, щось не дуже добре виглядаеш, – спробував по-своему пiдбадьорити товариша Михайлович. – Харчi закiнчуються. Люди вже починають ловити котiв, мишей та собак, – вiдповiв Юрiй. – Чую, чую. Гадав, що то турки знову почали обстрiл, а то так гуде твое голодне черево. Кульчицький продовжував говорити, нiби не чуючи розрад товариша: – А ще червiнка по людях розходиться. Я бачив, як сьогоднi вивезли кiлька возiв iз трупами, а заражених уже скiльки. Серб укотре видихнув дим з легенiв, поглянув на Юрiя, блиснувши своiми темними, як балканська нiч, очима. Тодi витяг з кишенi сухаря й вiддав Юрiю. – Панi Марiя не повинна голодувати. Вiд червiнки тобi нiчим не зараджу, а от харчiв добути зможемо. Тут недалеко, за муром, стоять вози турецькi. Треба прокрастися й набрати борошна. – Можна. Тiльки це не допоможе, – вiдповiв Кульчицький. – Не зможу iсти, бачачи, що дiти голодують. – Вiн кинув головою у бiк сухоребрих малих, що остаточно вже повилазили зi своiх схованок та обережно розглядали попелище. Навiть не вкусивши сухаря, вiн вiддав його одному малюку. – До того ж люди готовi здатися туркам. Я вiдчуваю це. Михайлович знову пихнув димом: – Кажи, брате, що надумав. Бачу я, крутиться якась шалена думка у твоiй козацькiй головi. – Крутиться, i то вже кiлька днiв. Треба прориватися до союзникiв, дати iм знак iз мiста, закликати на помiч. – Та вже ходили. Он де стирчать на тиках голови цих ходакiв. Кульчицький нахмурився: – Моя, брате, козацька голова нехай поки що стирчить на шиi. Я не збираюся крастися, а перевдягнуся за турка й вiдкрито пiду через табiр. Пiдеш зi мною? Михайлович поглянув на нього: – Всi козаки такi божевiльнi, чи тiльки ти один? – Є на Сiчi хлопцi iще крутiше зваренi. Колись тебе вiдведу туди, сам подивишся. То ти зi мною, чи як? – А що, пiду. Як кажуть козаки: «Два рази не помреш». – Та нi, брате, слiд говорити: «Двiчi не вмирати»! Так справжнi козаки говорять. А тепер iди та знайди нашого пана Амбросiя, нехай заведе нас до Штаргемберга. Я ж пiду поки до Марii. Роздiл ІІІ. Серпень 1683 року – У першу чергу я хочу, аби ви особисто заопiкувалися моею дружиною. Вона при надii, тому за нею потрiбен догляд. Прошу, аби ви гарантували ii безпеку. Пан Юрiй стояв перед графом Штаргембергом i висував своi умови. – Якщо треба, то вона буде жити у моему домi, iй тут буде безпечно i затишно, запевняю пана. Ще чого хочете, гер Кульчицький? – Бiльше нiчого. Що для мене у свiтi найголовнiше – я сказав. Граф був мужнiм старим солдатом. Слово графа було твердiшим за камiнь, а норов суворiшим навiть за його блакитнi нiмецькi очi. – Похвально. Добре, що е мiж нами такi люди: отже, справа наша не така вже й кепська. Обiцяю вам, що в будь-якому разi мiсто про вас нiколи не забуде. – Для мене буде великою честю прислужитися Вiдню. А тепер прошу вiдпустити: якраз збираються хмари, згущаються сутiнки. На зливу. У тих сутiнках ми зможемо пробратися в турецький табiр, а вже далi, як Господь нам допоможе, дамо собi раду. – Кульчицький мав уже свiй план. – Мусите бути пильними: важливi листи понесете. Недобре буде, якщо попадуть у руки туркам. Цього разу вiдповiв серб: – Козаки кажуть: «Темна нiч – це друга козацька матiр», вона нас заховае. Штаргемберг ще раз, оцiнюючи, поглянув на Кульчицького i Михайловича й подумав собi, що цi двое знають, що роблять. Вiн махнув рукою, показуючи на заздалегiдь приготований турецький одяг. – Це шати турецького купця та його слуги. Хто ким буде – обирайте самi. У ковнiрi зашитi листи до цiсаря та Карла Лотаринзького. Та бiльше, нiж оцим листам, вони повiрять вашому слову. Просiть iх, благайте, погрожуйте, хоч на голову станьте, але змусьте iх вдарити на туркiв. Кажiть, що столиця цiсарська вже довго не втримаеться. Вiн це повторював уже не раз. Два Юрii i так зрозумiли свою мiсiю, знали, що мають казати, коли стануть перед цiсарськi очi. – Авжеж, знаемо, що говорити. Найперше, ми iх будемо батькувати. Щойно зайдемо у цiсарське шатро, вiдразу батьком i накриемо. А потiм i цiсарську матiр згадати треба. Тодi вони, може, й пiдуть на помiч Вiдню, а не будуть телитися. Без батька i матерi iхньоi тут нiяк. На щастя, тi слова Михайлович сказав, коли вони вже вийшли iз графських покоiв: вiд гарячого балканця можна було сподiватися всього. – Припни язика, все-таки про вiнценосних осiб говориш. І перестань перекручувати козацькi приповiдки. – А я бiльше не перекручую. – Нi, перекручуеш. Ти казав бiля графа, що нiч – це друга козацька матiр. А слiд говорити просто: «Нiч – козацька мати». Я буду купцем, а ти – слугою. – Чого це я – слугою? – Бо менi бiльше пасуе бути купцем, i по-турецьки я балакаю краще. Тому мовчи i вдягайся за слугу, брате мiй, козаче сербський. Графськi ад’ютанти iз подивом дивилися на двох «козакiв», не розумiючи, чи вони справдi лаються, чи так собi жартують. Цi ад’ютанти провели iх аж до брами при Шоттентораж. – Ну, з Богом, – два Юрii перехрестилися й пiшли крiзь ледь прочинену браму в чорну нiч. Їх iще провели поглядом, аж доки двi постатi не зникли в темрявi. Тодi ад’ютанти велiли вартовим зачинити браму щiльно, особисто перевiрили всi засови… Тим часом хмари вже так густо затулили небо, що воно стало набагато важче й нависло над самою землею. Повний мiсяць, як не намагався вирватися з-пiд пуховоi ковдри хмар, не мiг нiяк. Зiрки також погасли. Двое розвiдникiв принишкли i почали розглядатися. Потрiбен був якийсь час, аби очi звикли до такоi густоi темряви. – Темно, хоч в око стрель, – сказав Михайлович чергову свою козацьку приповiдку. – Тепер я правильно сказав? – Правильно. Дивися: он там горбок Шотенгiгель. Бiля нього постiйно крутиться турецька сторожа. Треба ii тихо оминути i пролiзти до Верiнгерштрасе. Там уже турецький табiр, – сказав Кульчицький. – По нiчному таборi блукати небезпечно: турки можуть щось запiдозрити. Дочекаемося там свiтанку й пiдемо тодi далi. – Добре. Іди, пане Юрiю, вперед, а я – за тобою. Раптом десь удалинi почало гуркотiти в небi, нiби стрельнула якась небесна гармата. Два вiдчайдухи крадькома, пригнувшись ледь не до самоi землi, почали скрадатися до горбка. Часом, почувши хоч найменший звук, вони падали на землю, прислухалися, розглядалися. Густа темiнь iм служила добру службу. Тим часом блискавки стрiляли все ближче, грiм гуркотiв усе загрозливiше. Двом друзям доводилося все частiше прихилятися до землi, аби туруцькi вартовi не побачили iх при свiтлi, що розкидувала навсiбiч блискавиця. Ближче до горбка, аби не ризикувати, вони припали до землi й полiзли, нiби два вужi. Здiйнявся вiтер. Дмухав сильно, нiби хотiв збити з нiг або хоч здерти шапку з голови. Блискавка знову, наче турецький ятаган, розсiкла небо, загримiло, ринув дощ. Вiн лив так рясно, що грубi краплi заливали очi, вода нiби стiною стояла перед подорожнiми. Витоптанi за час облоги луки перетворилися на болото, трава стала слизькою; вогнi враз згасли в турецькому таборi. Кульчицький був упевнений, що вартовi турки поховалися вiд такоi страшноi зливи. Юрiй тiльки просив Бога, аби зараз не напоротися просто на них – за кiлька крокiв перед собою уже нiчого не було видно. Вони повзли, повзли i повзли, пригнувшись до землi та марно розглядаючись. Тут Михайлович торкнувся Юрiевого плеча. – Стiй, пане козаче, здаеться, ми вже в таборi. Поглянь: це ж вершки наметiв стоять зовсiм поруч. Кульчицький примружив очi, напружив зiр, як тiльки мiг. – Справдi, ми вже у таборi. Треба знайти якесь захисне мiсце i сховатися вiд бурi. Михайлович побачив вiз. Вони полiзли туди, заховалися пiд тим возом i принишкли. Село Кульчицi, Галичина, Украiна. Рiк 1658-й Це було бiльше як двадцять лiт до того. Тодi Юрiй був iще молодим парубком i навiть уявити собi не мiг, як доля-жартiвниця покидае ним по свiтах. Навiть у молодецьких снах до нього не приходили нi теплий Істанбул, нi суворий Вiдень, анi гордий Белград. Хоча десь у своiй душi Юрiй розумiв, що у батькiвськiй хатi йому не всидiти, шо вiн народився на цей свiт не для того, аби обробляти батькiвськi лани i доглядати худобу та коней. Широкий свiт завжди манив його набагато бiльше, нiж буднi днi збiднiлого украiнського шляхтича… Стояла снiжна зима, тиснув мороз i, на щастя, притих вiтер – не так мерзлося. За час мандрiвки задубiв у ноги вiд незручного сидiння в санях, i той холод розлазився по всьому тiлу. Не помагав навiть новий кожух. Старший шляхтич, котрий став супутником Юрiя у цiй дорозi, безперервно цмокав на конi, легко хлискав iх батогом, пiдганяючи. Не дивно, що так поспiшав: сьогоднi кожному хотiлося заскочити з морозу в теплу хату i виглядати першу зiрку, що зiйде на небi: наближався Святвечiр. Юрко повертався зi Львова додому, думаючи, що назавжди. Скiльки ж то рокiв вiн вчився у тому Львовi?! І добре вчився! Так добре, що його тут же взяли на службу: Кульчицький пропрацював успiшно у рiзних мiських урядах, йому пророкували добру кар’еру, але молодий пан Юрiй не захотiв, не змiг. Шкода й говорити. На щастя, у Львовi зустрiв знайомого шляхтича Бандрiвського iз сусiднього Городища, i той згодився вiдвезти його до Кульчиць. – Вйо, вйо, соколики! – все гукав до своiх мишастих коникiв погонич, i «соколики» весело бiгли втоптаним снiгом битого шляху. Бандрiвський усе зирив навсiбiч, аби не зустрiти по дорозi сiроманцiв. Шляхтич був кремезний, суворий. Увесь iхнiй рiд славився як добрi господарi та вiдважнi воiни, люди побожнi та високовченi. – Як там ваша кузня? – запитав дорогою Кульчицький. – Та… Майже не заглядаю. – Що, повiшали молота i клiщi на гвiздок? – Молот повiшав, а клiщi… Розумiеш, до мене зараз бiльше звертаються не так з реманентом та пiдковами, а бiльше з хворими зубами. – Ого… Що лiкуете? – Можу й полiкувати… Травами… Та коли геть погано, то беру своi ковальськi клiщi, раз – i нема зуба. Юрiя мимоволi струсило – i не тiльки вiд холоду. Хоча шляхтичу й не личить боятися, але згадка про хворi зуби нагнала на Юрiя неприемнi вiдчуття. – А ти додому надовго, чи як? – запитав Бандрiвський. Юрко i сам не знав, що зараз вiдповiсти. – Дасть Бог – побачимо. – Приiздiть iз батьком до нас на свята – ми з Марiею будемо радi вас вiтати. Ти пам’ятаеш мою Марiю? Юрiй вiдразу здогадався, до чого ця розмова: коли вони ще були дiтьми, батьки вже намагалися домовитися мiж собою про майбутнiй шлюб: земля до землi, поле до поля… – Коли я iхав до Львова, вона ще була малою… – Ого. Виросла. Вiдколи ii мати померла, всю роботу на себе взяла. Вогонь, а не дiвка! Побачиш… Вiд самого Львова уздовж дороги тягнувся лiс. Коли ж проiхали Рудки, то вiн нiби став ще густiшим, загрозливо наступав з обох бокiв на шлях. Подеколи складалося таке враження, нiби от-от дерева вийдуть на дорогу i повнiстю перекриють шлях подорожнiм, оточать iх з усiх бокiв. Гучний хiд коникiв, вйокання шляхтича, шуркотiння саней голосною луною вiдбивалося помiж лiсових дерев, i його далеко було чути у морозному повiтрi. Земля Самбiрська була давня, княжа. Споконвiку тут жили русини: вiдвойовували вiд лiсу своi лани, сiяли хлiб, пасли худобу. Вони ловили рибу у повноводому Днiстрi, плели iз червоноi лози «самбiрки» кошики, кошi, полукiшки, будували церкви. А ще вони боронили свою Вiтчизну. Не один кiвш лиха довелося випити цим людям: то татари попалять села, то холера покосить, то Днiстер вийде з берегiв та позатоплюе людськi хати й урожай. Тiльки впертi бойки знов i знов бралися до роботи, вiдбудовували вкотре свое життя на цiй Богом данiй землi. І цю землю пан Юрiй вiдчував, дихав нею i нiколи цього запаху забути не зможе, куди б не закинула його доля. У своiй задумi Юрiй незчувся, як опинився у Кульчицях. Шляхтич хотiв пiдвезти до самоi хати, однак Юрiй вiдмовився – далi сам: не смiв бiльше затримувати чоловiка на Святвечiр. – Дякую, пане Михайле, чим можу вiддячити? – Образити мене хочеш, пане Юрку? Нiчого вiд тебе не вiзьму. Вiтай батька, нехай на пiслязавтра готуе сани та добре всипе коням вiвса. – А що буде? – Як що – до Самбора шляхта iде! – Бандрiвський знову вйокнув на коней i вже темною дорогою потрюхикав у бiк Городища. Юрiй провiв його очима, а тодi рушив дорогою вгору, намагаючись iти швидким кроком: треба було розрухати затерплi ноги, розiгнати по них кров. Пройшовши кiлька крокiв, вiн побачив рiдну церкву мученикiв Флора i Лавра. Вона була огороджена валом – не один татарський набiг пересидiли тут кульчичани, захищаючи вiд хижих кочовикiв свое життя та свою святиню. Старшi люди говорили, що сам Сагайдачний одного разу, повертаючись на Сiч iз Варшави, звернув у рiдне село i разом зi своiми козаками та мiсцевою шляхтою насипали новi вали навколо церковцi. Також вiн пригадав, як його вперше сюди привела мати. Тепер у церквi не правиться: опечатана. Пролилася у нiй кров мiсцевого панотця Кульчицького – Ручки, який захищав святиню вiд нападу латинян. Самбiрськi поляки за пiдтримки гусарського полку вирiшили перевести церкву в унiатство. Тiльки от кульчани завжди мiцно трималися своеi вiри батькiвськоi i не забажали вiддавати унiатам свого храму. У запалi сутички один гусар зарубав священика просто перед престолом, однак i це не допомогло – Кульчицi латинянам не скорилися. Навпаки, своiми силами в селi збудували ще двi православнi церкви, показуючи свою вiдданiсть благочестивiй вiрi та старим украiнським традицiям. Юрiй скинув шапку, перехрестився й уклонився старiй церквi. Обов’язково ще настане той день, коли вiряни зiйдуться до неi на святу лiтургiю. Юрiй пiдiйшов до джерела, що било бiля церкви, напився iз нього цiлющоi води, обмив лице. Минувши церкву i цвинтар, вiн рушив далi. Ця частина села звалася Кульчицi – Рустикальнi, або Королiвське. Тут жили хлопи. Шляхта мешкала вище, на Горському та на серединi, на майданi села, або, як ще казали, на Пляцу. Вулицею Юрiй вийшов на Пляц, поминувши церкву Воздвиження Чесного Хреста, а тут уже побачив рiдну хату. Роздiл ІV На Святвечiрньому небi зiйшла вже не одна зiрка. Висипалися вони цiлими плеядами: посмiхалися людям, вiнчуючи радiстю та веселiстю. У хатi вже, напевно, вечеряють. Он через вiконце видно вогник свiчки на столi. Рипаючи по снiгу чобiтьми, Юрiй iшов до дверей. Якраз переступив перелаз, а вони раптом вiдчинилися i з них вийшла мати. – Юрцю, синочку, ти приiхав! – сплеснула вона руками i кинулася до сина в обiйми. За всi тi роки в хатi нiчого не змiнилося, навiть та сама пiдкова була прибита до порога. Сiни, завiшанi рiзним маминим приладдям: терлицi, прялки, мотовила… У кутку стояли жорна i ступа. Юрiй мимоволi задивився, стоячи на порозi: нiби нiколи й не покидав рiдноi хати. – Ну, що ж ти став, сину, заходь до хати. Заходь! Дверi лiворуч вели в комору. Там, крiм батькових iнструментiв, тримали зерно в плетiнках, а ще у трьох куфрах лежало полотно сестрам на придане. Юрiй повернув праворуч i, вiдчинивши дверi, зайшов до свiтлицi. Тут свiтився каганець, освiтлюючи хату. Батько та швагри сидiли пiд головною стiною, що була вся обвiшана iконами. Молодшi брати розмiстилися на бамбетлi. Сестри поралися бiля печi, носили iз мисника тарелi й полумиски. – Христос рождаеться, – тихо привiтався Юрiй. Усi раптом застигли, дивлячись на дивного гостя. За якусь мить батько видихнув: – Сину?! – Юрку! – зiрвалися iз бамбетля брати. – Юрчику! – кинулися в обiйми сестри. Родина саме збиралася за святвечiрнiм столом, так що Юрко нагодився саме вчасно. Його зустрiли радiсно, як найдорожчого гостя. Брати й сестри обiймали, цiлували, зняли шапку, кожух, запросили до столу. Далi привiтався iз татом, потиснув його завжди теплу, широку долоню, обiйнялися. – Добре, сину, що приiхав. Мама цiлий день тебе виглядала, нiби чула. Ух, як змужнiв, добрий шляхтич! Козак! Тепер ми уже всi зiбралися, тож сiдаймо до столу, дорога родино. Батько внiс до хати околiт житньоi соломи – «бабу», а з вiвса в’язаний снiп – «дiда», «дiдуха». А ще невеликий оберемок сiна – «сiнце». Сказав: – Помагай, Бiг, на щастi, на здоров’i на той Святий вечiр. – Бодай здоров, бодай здоров, бодай здоров, – вiдповiла мама. «Бабу» розстелили на долiвцi – дiти почали лазити по нiй i шукати горiхи, якi поховав там iхнiй дiд. При цьому вони мукали, кокали, iржали та вiдтворювали по-смiшному, по-дитячому iншi звуки домашньоi живностi, аби в цьому роцi добре велося господарство. Зазвичай Шелестовичi, як i iншi шляхтичi, споживали iжу на «стiльцi». Однак сьогоднi, при святi, святковим вишитим обрусом застелили скриню, поклавши пiд обрус сiно. «Дiда» розмiстили у правому кутi. Мати разом iз сестрами наклала на скриню-стiл дванадцять святвечiрнiх страв. Були тут кутя, голубцi, пироги, гриби, часник, риба, капуста, пампухи; олiя до всiх страв була з льону або конопель. Пили узвар. Почали з молитви, яку голосно промовляв господар. Далi батько сказав: – Дорога родино! Вiтаю вас iз тими святами, iз тим Рiздвом, аби ми iх провели у щастю, здоров’ю, дочекали до других свят. Христос рождаеться! – Славiмо Христа! – вiдповiли йому дружно. Не встиг Юрiй i зiгрiтися добре хатнiм теплом, як знадвору почулася коляда, – усi Шелестовичi потягнулися до батьковоi хати. Родина була велика, так що ледве вмiстилася всерединi. Вiдколи помер дiд, батько лишився найстаршим iз Кульчицьких-Шелестовичiв, так що всi збиралися на Святу вечерю у iхнiй хатi. Родина мусить бути дружною, бо де мiцна родина, де пам’ятають своi звичаi i традицii – там i сильна держава. І нiколи, жодного року святвечiрня традицiя не могла бути порушена, нiхто не наважився роз’еднати родинного ланцюга. Вони разом вечеряли та колядували. Серце Юркове радiло, що вiн сидiв зараз помiж усiх цих людей, що на Святу вечерю дорога завернула його до рiдноi хати. Нарештi тато пiдкрутив вус i мовив те, чого так довго чекали дiвчата: – Та йдiть уже, слухайте свого пса. Сестри пирснули смiхом i поспiшили надвiр, аби послухати, звiдки загавкае собака: з того боку iм i судженого свого чекати… Із-за святвечiрнього стола родина встала, аби просто пiти до церкви на Рiздвяну вiдправу. Юрiй був змучений з дороги, однак до церкви на Рiздвяну службу не пiти не мiг: усi разом пiшли до новоi церкви, по дорозi колядуючи. Їх пiдтримали iншi родини, i незабаром звiстка про народження Божого дитяти рознеслася не тiльки по Кульчицях, а й навколишнiми полями та лiсом, полинула аж до зiрок. Повернувшись iз церкви, Юрiю вдалося залiзти у запiчок i трохи поспати, вiдпочити. Коли прокинувся, у хатi був тiльки батько – молодшi брати й сестри розбiглися по селi колядувати, а старшi допомагали матерi по господарству. Батько обiйшов коней, яких завжди годував i чистив особисто, й тепер сидiв на лавi. Юрко сiв бiля нього. – Добре, бiгме добре, сину, що ти приiхав. Побудеш у рiднiй хатi, вiддихнеш кiлька днiв. – Менi, тату, до Львова повертатися бiльше нема чого. Я пiшов зi служби. Батько здивувався, однак у його очах було бiльше тривоги, нiж розчарування. Розпитувати сина не поспiшав. Чекав, доки Юрiй сам розкаже. – Із кожним роком до Львова сунеться все бiльше й бiльше латинян. Окатоличене вже мiсто повнiстю, руському шляхтичу нема вже мiсця нi в урядi, нi в лавi. – Давно вже так повелося, – вiдповiв батько. – Давно. Та я завше вiрив, що своiм розумом, спритом, словом зможу прислужитися Ойчизнi та вiрi. І не раз би ще прислужився… – Що ж сталося? – запитав батько, побачивши у Юркових очах душевну муку. – Тату, я мiг стати великою людиною у ратушi, тiльки менi треба було вiдректися вiд своеi вiри, а прийняти латинство. Я не змiг, вiдмовився навiдрiз. Батько гримнув кулаком по столi: – І добре зробив, як справжнiй шляхтич! Рiд наш споконвiку за вiру тримався бiльше, нiж за свое життя. Ляхи навмисно хочуть вирвати з корiнням iз Богом даноi землi вiру нашу благочестиву. Заманюють у своi лабети, обiцяючи високi крiсла, посади, славу й багатсво. А найгiрше, що е багато таких вiдступникiв, якi повiрили ляхам i зреклися своеi вiри, забули мову, наплювали на Украiну i допомагають панам обдирати власний народ. Бог би iх скарав! Ця батькова мова розважила Юрiя. Тут ще й мати прийшла до хати iз вiдром молока. Вона чула останнi слова, пiдiйшла до сина, поцiлувала у чоло. – Не журися, синочку. – Так, нема чого журитися. Тi дрова, що я зладував на хату Дмитровi, вiддам тобi. Дмитро молодший, нехай почекае. Оженимо тебе: тут е багато ладних шляхтянок, грунт вдiлимо, – вiв далi батько. Юрiй опустив очi: – Не хочу бути для вас тягарем. Того грунту, що маете, тату, на нас усiх не вистачить. Надумав я собi, що на Сiч пiду, як колись наш Конашевич. Ця новина нiби прибила батька й матiр. Вони переглянулися. Мати хотiла щось сказати, та не могла, зате батько заговорив твердо: – На Сiч – не пущу. Це вже не та Сiч, що була колись, за Конашевича. – Там пануе рiвнiсть i братерство: нiхто й нiколи не зможе скасувати святого запорозького звичаю… Ви ж самi, тату, казали… Батько пiдняв руку, даючи Юрковi знак замовкнути. – Думаеш, синку, сидимо ми тута, в Кульчицях, i нiчого не бачимо й не чуемо? Ранiше запорожцi билися з ордою i ляхами за свободу своеi землi. Наш родич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Європу врятував вiд турецькоi навали. А зараз що? Замiсть того, щоби з гетьманами украiнськими разом на ворога стати, зрадливi запорожцi пiдiймають бунти по Украiнi! Хiба ж це лицарi? Нi, на Сiч не пущу… Юрiй сумно посмiхнувся: – Але ж там воля, тату. Нема пана, нема хлопа – всi рiвнi братчики! Можливо, там i бракуе мудрого й виваженого слова… – Березовоi кашi – от чого iм бракуе! – грубо перебив батько. – Спаскудилися вони! Злакомились на подарунки царя московського, за свое дбають у той час, коли за державу постояти треба! Ех, шкода, що наш Сагайдачний не спалив тоi Москви, коли була така нагода, – може б, бiда вiд нас вiдвернулася! На хвилину запала мовчанка, котру нiхто не смiв порушити. Врештi, знову заговорив батько: – Твоя голова i твiй хист тут у пригодi стануть. Ти зможеш стати провiдником тутешньоi шляхти, об’еднати усiх. Поляки дуже на нас тиснуть. Он хоч би Радловичi взяти. Недавно холера викосила половину села, то на мiсце померлих русинiв пани нагнали iз Польщi мазурiв, заселили ними пiв-Радлович. Про Самбiр я i не кажу. Украiнцевi заборонено хату собi купити чи поставити у мiстi, хiба що за мурами. У мiстi ж самi ляхи, шваби та жиди. Вони i в урядi, вони i в лавi, iм i пiльги всi. А нашого русина то й податками обклали, i на панщину. Батьковi слова справили враження. Юрiй запитав: – А тут як? – Скорiше менi волосся на долонi виросте, нiж я чи хтось iз мого роду пiде на панщину. Маю привiлей, грамоту королiвську на свою землю, i герб маю старий, що передаеться вiд батька до сина уже сотнi рокiв! Батько повернувся до скринi, вiдчинив вiко i вийняв звiдти «макогона» – ту саму дерев’яну колбу, котру показував Юрiю ще у дитинствi. Батько вийняв корок, розмотав шовк, обережно взяв грамоту в руки. – От де нашi права шляхетськi. Через цю грамоту, через цю колбу i дражнять нас «макогонами». Ця грамота королiвська дае нам привiлеi i обов’язки. Одного разу пани польськi хотiли обдурити нас i примусити робити на них панщину. То ми разом зi шляхтою гординською половили тих комiсарiв у лiсi Кочубiнцi i били iх по плечах i куди попало отими макогонами. Так ми iм нагадали про свое право, i вони надовго запам’ятали нашу науку. Тут батько трохи заспокоiвся, видихнув i продовжив уже спокiйнiше: – Так що тепер хтось один iз села мае йти до вiйська, а ще кожен шляхтич мае зарiзати курку для короля. Так ми й рiжемо курей кожен рiк на зимового Миколая, тiльки нiхто iз королiвськоi родини за тими курми не приходить. При цих словах батько лукаво посмiхнувся i пiдкрутив вуса. Юрiй обережно розгорнув грамоту. На нiй було двi печатки: одна королiвська, друга – герб роду iхнього прадавнього Драго-Сасiв: стрiла на щитi, повернена вiстрям догори. А пiд стрiлою старий мiсяць, спиною обернений донизу, а кiнцями догори. На кожному iз цих загострених краiв стримiло по однiй зорi. – Завжди пам’ятай, сину, хто ти i з якого роду. Шляхтич понад свое життя мае берегти вiру православну, благочестиву, захищати слабих та немiчних, боронити державу, народ, землю рiдну вiд усякого ворога, – говорив далi батько, i тi слова западали парубковi глибоко в душу. – Сьогоднi ввечерi збираються усi кульчицькi шляхтичi: i Дашиничi, i Шелестовичi, i Жигайли, i Костики, i Поливки, i Смужi, i Цмайли й Попелi та всi iншi. Пiдемо з колядою до Городища, до Бiлини, Сiльця, Гординi, Озимини – зi всiх сiл зберемо шляхту й потягнемо до Самбора, так щоби прибути вчасно на святкову лiтургiю. Церква Самбiрська освячена на Рiздво Пресвятоi Богородицi, а завтра Собор Матiнки Божоi. Тож i пасуе всiм православним християнам прибути до церкви та вшанувати ii. Хай подивляться католики, що жива iще руська кiстка, що б’еться шляхетське серце. У тому походi й представлю тебе мiсцевiй шляхтi, а там i на соймик вiзьму, що буде навеснi у Судовiй Вишнi. На мить запала мовчанка, батько собi щось обдумував, мати й сестри, що забiгли до хати, почали накривати стiл – прийшла обiдня пора. – Ех, пам’ятаю, як ми збиралися отак, коли вiйсько Хмельницького прийшло до Самбора, i полковник Капуста обложив там щiльно ляхiв та жидiв. Скiльки ж то наших пiшло за козаками добувати волю для Украiни. Потiм вдруге прийшли козаки, тiльки вже з москалями, а не з татарами. Тiкало вiйсько польське з мiста, забiгли пани в Радловичi, а звiдти до Кульчиць хотiли, аби пересидiти в лiсi та гайнути до Перемишля. Добре ж ми iх прали отам, просто на межi Радлович та Кульчиць, разом з козаками. Сам Іван Богун тиснув менi руку. Шкода, що не вдалося Хмелю визволити всю Украiну вiд Сяну до Дону, всi землi, де сягае вiра православна й мова украiнська. Жили б зараз у своiй державi… На столi вже стояла кутя, свiжий хлiб, голубцi, лоскотала приемно нiздрi шинка, ковбаса. Юрко запитав: – А ляхи не мстилися нам за те, що Хмельницького пiдтримали? – Хотiли. Тiльки ми королю знов у пригодi стали. За два роки пiсля Хмельницького до Самбора пiдступив семигородський Ракочiй зi своiми мадярами. Були б узяли мiсто, бо щiльно його оточили. Та мiсцевий люд, шляхта православна, дали iм таку вiдсiч, що князь мусив узяти з мiста окуп i вступитися. – Ракочiй i шведи були тодi спiльниками Хмельницького, – нагадав Юрко. – Так, були. Тiльки козаки Хмеля не хотiли воювати бiльше з ляхами. Цар московський замирився з королем, козаки вiдступили до Днiпра, а ми тут лишилися… Тим часом хата знову була повна: посходилися всi. Знадвору чулася коляда: мелодiя була схожа на пiсню до святого Миколая, тiльки слова були трохи iншi. Як пiшов до стрика до хати, там почав я колядувати. Стрик стрiянку напувае, а на ме-е-не не зважае, не зважае. Юрко спочатку не повiрив власним вухам, прислухався. Дитячi голоси виводили далi: У п’ецу пироги кипiли, в коминi ковбаси висiли, як почав я пiдступати i по однiй витягати до торби. Вiн вийшов з хати. Малi, побачивши його, раптом повтiкали з-пiд вiкна, лишився тiльки один, рокiв десяти. Мав на головi шапку, що зсувалася йому на очi, та кожушину. – Ти чий? – запитав строго Юрiй. – Дашинич я. – А що таке за коляду ви спiвали? Не встидно? Будете бачити, курвi сини, батьковi скажу. – Ну й кажiть. Ми тут колядуемо раз, другий, а ви сидите в хатi i не чуете. То ми вам i заспiвали, щоб знали, як шанувати колядникiв. Схоже, цей молодий шляхтич вмiв за себе постояти. – Коли так, то зараз прийду. Юрiй надавав йому солодких рогаликiв з медом та горiхом, медiвникiв, пирiжкiв з яблуками. – Ковбаси ще дайте, – нахабностi молодому Дашиничу не позичати. Юрiй посмiхнувся, але виконав волю молодого колядника. Вiн кiлька хвилин спостерiгав, як малий у важких чоботах побрiв снiгом, закинувши торбину за плечi. Кульчицький посмiхнувся, згадавши себе, своi дитячi лiта. Вiн пiшов на подвiр’я, почав розглядатися. Не змiнилося нiчого. Як завжди, тут був лад, чистота, видно, що всюди заглядало око дбайливого господаря, всього торкалася його тепла рука. Дiтей своiх батько також привчив до роботи: помагають, пильнують. І тiльки вiн, Юрко, вiдбився вiд господарства, вiд роботи, вiд землi. Ще пух пiд носом не почорнiв, як вiн подався до Львова на науку… Чи дасть собi зараз раду тут, у селi, чи прокинеться у ньому те, напiвзабуте? Побачимо. Вiн же украiнський шляхтич, а не польський чи французький. Тi не люблять землю, ганьбою вважають працювати на нiй. Ми ж iншi: ми свою земельку любимо, з великою пошаною обробляемо та збираемо врожаi. Земля вiддячуе нам за нашу працю й любов. Вечiр настав швидко. Шляхта збиралася бiля церкви. Кожен одягався у найдорожчий одяг, шляхтичi до бокiв чiпляли шаблi. Старшi чоловiки, жiнки й навiть дiти всiдалися на вистелених сiном санях. Молодi шляхтичi басували на конях. Коли всi зiбралися, дружно скинули шапки й перехрестилися до церкви. Рушили. Попереду iхали молодi вершники на конях i освiтлювали дорогу смолоскипами. По дорозi вдарили музики i понад заснiженим полем знову почулася коляда, яка у цi днi над Кульчицями не замовкала. Отак з колядою шляхта в’iхала у Городище, далi пiшла на Дубляни й iншi села по черзi. До Кульчицьких приеднувалися шляхтичi Городиськi, Дублянськi, Гординськi, Бiлинськi, Сiлецькi, процесiя дедалi бiльше розросталася, а до неi приеднувалася все нова i нова шляхта. Зробивши таке коло, шляхта у Кружиках перейшла замерзлий Днiстер, а тодi через Калинiв та Бабину доiхали до Самбора. Роздiл V У передмiстi шляхту зустрiли урочисто: жили тут простi русини-ремiсники. Обмiнявшись вiтаннями, усi гуртом пiшли поклонитися найстаршiй церквi Святого Филипа, а вже пiсля цього гуртом рушили до Самбора. Саме настав свiтанок – i всi брами у мiстi широко вiдчинилися. До мiста хлинув люд з передмiських вулиць: Горiшньоi, Замiськоi, Середньоi, Завидiвки, Долiшньоi, Поводовоi. Також пiдтяглися люди i з навколишнiх сiл. Церква стояла на горбочку, неподалiк вiд костелу та ратушi. Польськi пани нiколи б не дали дозволу на будiвництво православноi церкви, якби бiда iх не притиснула. Це сталося бiльш як сто рокiв тому. Тодi татари нападали й немилосердно нищили навколишнi землi. За три роки на Самбiр було вчинено бiльше двадцяти нападiв, тож мiський уряд вирiшив побудувати навколо мiста мури. Королiвськi урядовцi не давали ради: мури нiяк не могли викiнчити. У цей час православним епископом Перемишльським та Самбiрським був Антонiй Радиловський, родом iз сусiднiх Радлович. Вiн постiйно клопотав за церкву для самбiр’ян у мiстi, аби побудувати справдi величний храм i не боятися, що у незахищеному передмiстi його спалять татари. Радиловський таки добився дозволу у короля Сигiзмунда Августа за посередництвом королеви Бони, а за це королева наказала русинам-украiнцям побудувати третину мурiв. Вони працювали не покладаючи рук, i невдовзi старе княже мiсто мало i високi надiйнi мури, й православну церкву. Мури тi, що ставили своiм коштом русини, тягнулися вздовж Королiвського ставу, вiд Руськоi башти i Владичоi брами аж до монастиря бернардинiв. Латиняни чинили дуже великий спротив будовi цiеi церкви, однак нiчого зробити не могли – Радиловський мав на руках королiвський привiлей. Вiн освятив ii у 1558 роцi. За свое життя цей епископ заслужив дуже велику повагу не тiльки простих людей, але й самого короля. Сигiзмунд Август надав йому почесне звання прелата. Юрiй знав iсторiю цього славного епископа i гордився тим, що мав такого земляка. Зараз вiн стояв перед церквою, знявши шапку, – хрестився. – Зброю лишаемо ззовнi, – нагадав батько, збираючи шаблi та кинджали. Це була не просто зброя, а шляхетський гонор: рукоятi майстерно викованi, прикрашенi дорогоцiнним камiнням. Уже тихiше добавив: – Будьте пильними: казали передмiщуки, що бачили тут Коналiнського. Аби гевалту не вийшло. Юрiй не зрозумiв: – А то хто? – Коналiнський? Пан один, власник Вугерець. Тяжба iз ним судова в нас за тi землi, що за гумном. – Ого. А що Вугерцi мають до нашого гумна? – не зрозумiв Юрiй. – Мають. Латиняни спiльно тиснуть, хочуть нам дих перекрити, тiльки ради нiяк не можуть дати. Добре, йдемо до церкви, бо скоро мiсця не буде, щоби стати… Лише невелика частина бажаючих змогла тодi вмiститися у церквi. Бiльшiсть людей просто залишилися на подвiр’i – така сила народу зiбралася тут. Юрковi та iншим кульчичанам вдалося пробитися всередину, вони стали так, аби iм було усе добре видно. На морозному повiтрi лунко вдарили церковнi дзвони – Благовiст. Із Царських врат вийшов старенький священик, одягнений у ризи срiбного кольору. Почалася утреня, а за нею мала вiдбутися божественна лiтургiя. Людей ставало дедалi бiльше й бiльше, однак нiхто не нарiкав, православнi тулилися одне до одного, аби почути священика та церковний хор. Церква наповнилася гарним настроем, тихою радiстю й веселiстю. Давно Юрко уже тут не був, але, щойно опинившись у церквi, вiдразу згадав чудово розписаний iконостас. Праворуч вiд Царських врат був образ Спасителя, а лiворуч – iкона Богоматерi. На бокових дверях, дияконських, зоображенi першi диякони Стефан i Филип. Юрiй пiдвiв очi: зверху, з-пiд самого купола, на нього лагiдно дивився Христос Пантократор. Утреня проминула швидко. Старенький священик звiв руки догори, возгласив: – Слава Тобi, показавшому нам свiт! Хор гучно заспiвав велике славослов’я. – Слава у вишнiх Богу… Кульчицький пiдспiвував хору, дякуючи Богу за денне свiтло i за дарування духовного Свiтла, тобто Христа Спасителя, який просвiтив людей своiм ученням – свiтлом iстини. Пiсля святковоi лiтургii народ вийшов на свiже морозне повiтря. Мало хто вiдразу побiг до хати – бiльшiсть людей зiбралися на площi перед ратушею. Народ весело гудiв, вiталися однi з одними, чоломкалися. Юрко зустрiв тут багато своiх давнiх знайомих, приятелiв. Святковий настрiй витав над людьми, добрий дух Рiздва розiйшовся площею. Крiм православних, сюди вже почали сходитися й поляки-католики. Вони також заполонили собою площу – почулася польська мова, вигуки, смiх. Юрiй крокував собi в натовпi, виглядаючи, чи не побачить тута ще кого. Раптом погляд його впав на молодого драгуна, що спацерував разом з гарною дiвчиною. Кульчицький почав пригадувати, де мiг ранiше бачити того парубка – дуже знайоме лице. Навряд чи це був шляхтич. Справдi, згадав: та це ж молодий господар iз Радлович! Коли Юрко почав парубкувати, його батьки думали, що вечорами iхнiй син iздить верхи тiльки на шляхетськi села. Вони помилялися. Парубоцьке серце тягнулося не туди, де лани й корови, а туди, де карi очi та чорнi брови. А радлiвськi дiвчата, хоч i не були шляхтянками, зате гарнi, мов чарiвницi. А хлопцi якi! Хто зi шляхтичiв мав забагато здоров’я чи кого тиснули зуби – iшов до Радлович. В однiй iз численних отаких парубоцьких пригод i зустрiлися колись Юрiй Кульчицький i Миколай Бакалець. – Здоров, пляцку! Миколай обернувся вiд своеi дiвчини, глянув на Кульчицького. Враз на його лицi заграла посмiшка. – Здоров, макогоне! Юрко пiдiйшов до Миколая, простяг йому свою руку, дарма, що Бакалець не був шляхтичем. Миколай зняв шапку зi своеi голови та кинув щосили об землю – завше так робив, коли його переповнювали почуття. – Радий тебе бачити, пане Юрку, круца-фiца. Вони потисли один одному руки. – Десь ти пропав, пане шляхтичу, до нас уже не заходиш у гостi? – спитав драгун. – Не було мене вдома. А ти, Миколаю, бачу даремно часу не гаеш. Гарна ж у тебе дiвчина! – Маринею називаеться, родом з П’янович. Така ж напiвсирота, як i я. Мусить по чужих кутах тулитися, покоiвкою у вельможних панiв служить. Та нiчого, невдовзi я ii заберу звiдси: я щойно з походу повернувся. – Якого походу? – Так вiдслужив я свою службу королевi i панам – час тепер за свое гнiздо подумати. – І добре! – А хiба що, ми за Богом камiння кидали? Драгуни ми тепер. Побачиш, пане Юрку, як заживемо, круца-фiца. Хату свою поставлю, коня куплю. Раптом вiн заспiвав – знав отих спiванок своiх безлiч, а голос мав просто божественний. Штири конi маю, ше си штири куплю, Я сi шляхтичови з дороги не вступлю! Юрко посмiхнувся: – А ти все спiваеш. Молодець. – А що менi ще робити? – сказав Миколай i знову заспiвав: А я хлопець з-пiд Самбора, Тато вмер, а мама хвора — Гуляю, спiваю, як холера! Юрко засмiявся: – Щастя тобi, Миколаю. Пильнуй свою дiвчину: дуже вже гарна твоя Мариня. – І тобi здоров’я, пане шляхтичу. Вони саме мали попрощатися, як раптом надiйшов гурт польських шляхтичiв. Вони грубо вiдштовхнули Юрiя i навiть не збиралися вибачатися – пiшли далi. Це була образа. – Гей, панове, вам треба бiльше вважати! Один iз полякiв обернувся. Іншi також зупинилися. Пан змiряв Юрiя поглядом, оцiнивши статуру та одяг. Зрозумiвши, що перед ним шляхтич, легко торкнувся двома пальцями бобровоi шапки. – Перепрошую пана. Тим часом його приятелi стали витрiщатися на Мариню. – Глянь, яка слiчна панна. – Яка ж то панна – проста хлопка. У нашого пана суддi покоiвкою служить, – заперечив iнший. – Наш пан суддя е дуже добрий: вiдпускае дiвчину до церкви кожноi недiлi. – То до церкви, а не до бахура! – третiй кивнув у бiк Миколая, а тодi, вишкiрившись, продовжив: – Розказували, що декотрi покоiвки крадуть iз панського столу котлетки i носять у панчохах своему бахуру голодному. Пани заулюлюкали: – Ану ж бо, дiвко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру вiд котлеток. Вiд такого нахабства Миколай почервонiв, Юрiй поблiд, пани ж розреготалися. Кульчицький краем ока поглянув на Миколая, поплескав по плечi, заспокоюючи. – Облиш. До ката пiдеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тодi ступив крок уперед, ставши помiж шляхтичами i своiми друзями. – Даремно ви, панове, ображаете невинну дiвчину. – А хто ii ображее? Хiба ж вельможному пану заборонено пожартувати зi свого хлопа чи покоiвки? – вiдповiв за всiх той самий, що штовхнув Юрiя. – Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберiгати i захищати пiдданих. Не ображати! – стояв на своему Кульчицький. Пан поклав руку на свою шаблю, пiдкрутив вус. – Я, Ігнатiй Коналiнський, гербу «Рiлля», е шляхтичем з дiда-прадiда. Моi права шляхетськi – шаблею писанi. Юрiй мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вiчi. Лiва рука мимоволi почала намацувати шаблю при боцi, однак вiн раптом згадав, що батько повiдбирав у них зброю. До Коналiнського пiдiйшов один з його товаришiв, поплескав по плечi, а до Кульчицького мовив: – Ми б iще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спiшно. – І нам вже час, пане Юрiю, – раптом сказала ззаду Мариня. Пани розвернулися й пiшли. – От чого я хочу пiти на Сiч! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумiв його з пiвслова. Мариня теж: – Обиш його, Микольцю. Не треба. Тi пани – вони всi такi. – Так би зараз гахнув йому кулаком межи очi! – продовжив свою гнiвну тираду Миколай. – Розвелося панiв! Шляхта! Де срав пес – там герб вирiс! Вiд цих слiв Юрiй посмiхнувся, Мариня охнула. – Та що ти таке вже мелеш своiм язиком, бодай тебе свiт не чув i не видiв! Миколай поглянув на Юрiя. – Вибач, товаришу, то я не про тебе. Нiколи не змирюся з тим, що хтось е лiпший за мене лиш через те, що мае якийсь там папiрець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полi, а Єва пряла пiд хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто iм тi папiрцi на шляхетство повидавав? Бог? – Матiнко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня. Кульчицький знову посмiхнувся: – Ти знаеш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужi… – І що? – Та нiчого: спалили iх живчи на вогнищi… – А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самi потекли з ii очей. Вiдвернулася. Миколай пiдiйшов до неi, обiйняв: – Та чого ти. Пан Юрко жартуе… – А я тобi казала, казала… Твiй язик тебе ще до бiди якоiсь доведе… – Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б менi на Сiч… – Я також про Сiч думаю, – втрутився Юрiй. Миколай поглянув на нього iз зацiкавленням. – Як хочеш, то йди на свою Сiч, але тодi за мене забудь, – знову озвалася Мариня. – Мариню бери з собою, – пiдказав Кульчицький. – Ага, думаете я така дурна, пане Юрку? – вiдповiла дiвчина, витираючи сльози. – На ту Сiч жiнок не пускають. – На Сiч – так. Але навколо е безмежнi землi. До того ж родючi. Там можна осiсти. – І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дiдько лабатий тебе псячою кров’ю не обiзве! – Амiнь! – закiнчив Юрко i подав Миколаевi руку. – Як надумаеш – приходь, побалакаемо. Миколай потиснув подану руку, i вони обiйнялися ще раз. Раптом увагу Юрiя привернув якийсь незрозумiлий гомiн. На мiськiй площi перед ратушею зiбралися два великих гурти шляхти, i помiж ними Юрiй упiзнав своiх. Спочатку важко було розiбратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом i молодий Кульчицький-Шелестович зрозумiв, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаевi, Юрiй поспiшив туди i незабаром опинився у самiй гущi подiй. Навпроти кульчицькоi шляхти стояли польськi пани на чолi з тим самим Ігнатiем Коналiнським. На площi вже закипiло, як у казанi. Шляхта зараз же позбiгалася: однi – за кульчичанами, iншi – за поляками. – То ви iдiть преч, немитi! Вiд вас смердить гноем, iдiть хлiви чистити. Ви ся риете у землi, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбiр – наш! – Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, i за це король дав нам право i шаблi. Тож не смiй нас ображати, а то зараз побачиш, чи гострi вони! – гукнув у вiдповiдь ляхам хтось iз Гординських. Юрко зрозумiв, що полякiв зiбралося бiльше, тому як дiйде до сутички, то перевага буде на iхньому боцi. – Шляхтич нiколи не буде порпатися в землi: на то суть хлопи. То якi ви шляхтичi?! Тiльки смiх! – кепкували далi поляки. – Нашi роди сидiли на цiй землi за сотнi лiт до того, як ви сюди прилiзли – голодранi зайди. І герби нашi старшi: ще князь Лев, син Данила Галицького, iх нам дав за вiрну службу! Раптом Коналiнський пiдняв руку, аби припинити гамiр. Коли трохи стихло, молодий пан показав пальцем на старшого Шелестовича. Гукнув, кинувши виклик: – Мовите, що Ойчизну боронили? Ви ся приеднали до козакiв, до того бидла схизматського, i разом з ними Ойчизну палили, розпинали, оддали ii москалям. Такi з вас захисники Ойчизни! Шелестович мусив вiдповiсти: – Хмельницький не йшов проти Ойчизни чи проти короля. Козаки били таких, як ви, панiв, однак, видно, мало били. Це ви розпинаете Вiтчизну, ви чвари сiете помiж русинами i ляхами, а вiру нашу благочестиву повсюди принижуете. Якби не ваша злiсть, то козаки iз ляхами далi б жили у згодi та мирi, i ми разом, дружно би стали проти туркiв, татар та Москви. А ви й зараз чвару починаете – хочете кров християнську пролити. Гарячi пани знову завелися, всi почали гукати разом, перекрикуючи один одного: – А чого ви сюди припхалися? Це наше мiсто. – Не брешiть, бо земля ця прадавня, руська, а Самбiр – княжий город!!! – До дябла, схизмати, дзяди, не дочекаетеся нiколи того, пся крев! – Ах ви ж ляхи, чортовi сини, собача вiра! Шляхта почала хапатися за шаблi. Раптом помiж ворогуючими сторонами став священик iз хрестом. – Одумайтеся, брати! Що робите?! Цей заклик панотця i справдi трохи пригасив пристрастi. Притихли i поляки, й русини. Ігнатiй Коналiнський став навпроти отця, гукнув: – Ви, схизматики, кинули менi образу i виклик. А ти, бородатий попе, лiпше сховайся i не кричи, бо ми тобi голову вiдiтнемо, як там, у Кульчицях. Пам’ять про те, як пани зарубали священика просто у кульчицькiй церквi, була iще жива, рана ця болiла. До того ж молодий пан Ігнатiй вирiшив довести своi слова дiею: коли священик не вiдступив, панок витяг свою шаблю i наставив на панотця. – Тодi вже краще менi вiдрубай, – наперед вийшов Юрiй i заступив собою отця. Тодi тихо додав: – Якщо зможеш. – Хто ти такий? – скривився Коналiнський. – У тебе навiть шаблi нема! – За мною стоiть моя земля, вiра i честь шляхетська, тому можу побороти тебе i без шаблi! Присутнi охнули, Коналiнський приставив свою щаблю Юрковi до шиi. – З вогнем жартуеш, гевале. Кульчицький посмiхнувся: – Усi бачили, як ти, пане, погрожуеш менi зброею. Я маю право захищатися! – Тiльки спробуй сiпнутися – i голова твоя… Панич не встиг договорити, як раптом Юрiй вийшов з-пiд удару, блискавично вихопив з-за каптана свiй «макогiн», а тодi завдав короткого, але сильного удару. Поцiлив просто у перенiсся. Коналiнський скрикнув, випустив шаблю i впав на снiг. Поляки зразу ж кинулися до нього, пiдвели: Ігнатiй стогнав, а кров так i цiбенiла крiзь пальцi, забризкуючи одяг i капаючи на снiг. – Гей, лайдаку, ти вдарив шляхтича… Юрiй добре знав, що особу шляхетського походження не можна бити анi кулаком, анi палицею. Вiн враз висмикнув корок, витяг з колби грамоти i пiдняв iх догори. – Я б нiколи не вдарив уродзоного пана патиком, бо сам е шляхтичем з дiда-прадiда! Але я, захищаючись, ударив у вiдповiдь пана своiми шляхетськими привiлеями, що записанi королями ось у тих грамотах! Аби бiльше нiхто не смiв називати мене, шляхтича, гевалом та лайдаком! Коли ж пан Коналiнський вважае, що маю борг, то радо з ним зустрiнуся: чи в судi, чи у чистому полi! Я – Юрiй Кульчицький-Шелестович, гербу «Лис»! Говорячи останнi слова, Юрiй побачив, що збоку пiдходять жовнiри iз мiськоi варти, аби розборонити шляхту. Коналiнський стояв, стогнучи й тримаючись за скривавлене обличчя, – iз поламаним носом битися вiн уже не мiг. Декотрi пани повисмикували шаблi, однак у бiй не кидалися: чогось чекали. Можливо – наказу. – Та чого ми чекаемо: рубай схизматiв! – крикнув один з них. – Досить! Це було сказано не дуже голосно, але всi цей заклик почули i принишкли. Наперед вийшов старший пан: високий, сивочолий, з пронизливими блакитними очима. Цими очима вiн уважно змiряв Юрiя, тодi панотця, а далi мовив: – Боiв бiльше не буде. Саме цiеi митi всередину натовпу ввiйшли жовнiри. – Що тут ся стало? – запитав ротмiстр. – Нiчого. Ми вже йдемо, – сухо сказав старший пан. Ротмiстр, упiзнавши його, вклонився. – Пане суддя… Старший пан продовжив: – Панство з околицi також може iти собi додому: дуже не хочеться, аби нинi, на таке велике свято, пролилася чиясь кров. Ротмiстр оглянувся на старшого Шелестовича. – Ми проведемо панство до брами… Кульчичани невдоволено загомонiли, однак батько Юрiя притишив цей гул жестом своеi руки, а тодi звернувся до панотця: – Дякуемо вам, отче. За все дякуемо. – Ви е справжнi християни, жертводавцi храму цього, тому дверi нашоi церкви кожен день вiдкритi для кожного з вас. Во iм’я Отця i Сина i Духа Святого. Шелестович перехрестився, поцiлував панотця у руку, i кульчичани всi гуртом рушили до своiх саней… Роздiл VІ Мiщуки з передмiстя запросили кульчичан до себе на гостину, i тi забавилися в Самборi аж до самого вечора. Коли стемнiло, шляхта посiдала хто на коней, хто на сани, й подалися додому, виiхавши на Львiвський шлях. Пiд вечiр почав сипати дрiбненький снiжок. Було прохолодно, подував вiтерець, граючись вогнями смолоскипiв. Пахло рiздвяним морозцем, навкруги – святкова тиша i лише дзвiночки святково дзеленчать на кiнськiй упряжi. Дорога була важка – снiгопад посилився. Вiн сипав просто в очi, так що доводилося мружити iх. Їхали тихо, без коляди – помучилися за цiлий день, однак всi були задоволенi. Посвяткували на славу: поколядували, погостилися, а найголовнiше – не лишили у свято на самотi самбiрську церкву. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-yar-sh/licar-z-kulchic/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.