Філософія для життя. Пізнати себе краще

Фiлософiя для життя. Пiзнати себе краще Делия Стейнберг Гусман Делiя Стейнберг зумiла екстрагувати все найкраще з Історii свiтовоi Фiлософii, з якою так добре обiзнана. Отож, в ii словах чутно вiдгомiн ii улюбленного автора Марка Аврелiя, фiлософа-стоiка, що вiдкрив для нас унiверсальний закон, який пульсуе в зоряному небi, що багато сторiч потому виклав iншими словам Кант. Подеколи ii войовниче обстоювання свободи iндивiда та його соцiальноi вiдповiдальностi нагадуе нам мудрiсть давнього Китаю, що ii виписав Конфуцiй… Також ми ознайомлюемося з кращим спадком мудрих пресократикiв, якi неодмiнно покликаються на Природу та iх тайнощi… Тверда й грунтовна основа гарантуе синтетичнiсть цiеi працi, що ii нам пропонуе Делiя, разом з ii тривалим досвiдом дiалогу та спiлкування з рiзними людьми в рiзних краях свiту, якi мали нагоду слухати ii курси та лекцii. Делiя Стейнберг Фiлософiя для життя. Пiзнати себе краще Фiлософiя для життя Пролог НАТХНЕННІСТЬ ФІЛОСОФІЄЮ Фiлософiя, безперечно, знову починае викликати зацiкавлення як метод вiднайдення втраченого сенсу життя, як осяжний для кожного шлях без огляду на культурнi вiдмiнностi чи релiгiйнi вiрування. Аби заохотити це добротворче прилучення до такого шляхетного заняття, ЮНЕСКО нещодавно вiдзначила «Свiтовий День Фiлософii» на визнання цього давнього i водночас нового почину. Така поновлена зацiкавленiсть шириться свiтом у формi небезкорисних порад читати i осягати розумом великих мудрецiв, що е протиотрутою вiд нашоi затурбованостi посеред плиткоi поверховостi життя, з якою ми пiдступаемося до важливих питань, а потiм вiдчуваемо порожняву та занепад духу, не знаходячи ключiв до розгадки нашоi екзистенцii. Але ми також знаемо, що незрiдка подiбнi шукання призводять до цiлковитого скептицизму, позаяк фiлософських вчень, що постають перед нами з глибин iсторii та з нашого сьогодення, аж так багато, i вони такi рiзнi, часом з контраверсiйними конклюзiями, що ми не годнi обрати котресь одне, тож лишаемося сам на сам з релятивiзмом, який паралiзуе дужче, нiж саме заперечення Фiлософii як шляху пiзнання та щастя. Делii Стейнберг вдалося уникнути цих принагiдних пiдводних рифiв. У цiй працi вона дае нам справжнiй урок фiлософiчного натхнення, що сягае своiм корiнням в кращу сократичну i пiфагорiйську традицiю, тобто в саму першопричину фiлософування, принаймнi стосовно до захiдноi цивiлiзацii грекоримського походження. Фiлософiя як спосiб життя постае перед нами припрошенням до дii i водночас до пересвiдчення, що ми живемо у всесвiтi в постiйнiй змiнi та оновленнi – ритмi, з яким маемо перебувати в гармонii. У фiлософii Делii Стейнберг немае премудростей на кшталт загальновiдомих аксiом чи безперечних iстин, натомiсть маемо витончену пiдказку, великодушний намiр товаришити нам, прозирливе завбачення запитань, якi в нас виникають щойно ми наважуемося ступити на територiю фiлософського пошуку. В ii товариствi ми поступово починаемо розумiти, що означае життя з фiлософiею, що означае жити краще, бiльш змiстовно й усвiдомлено. І якщо iнодi нам кортить затриматися на суто теоретичному спогляданнi осягнутого, нове запитання – одне з багатьох, що iх дуже вдало сформулювала i розподiлила упродовж своеi працi Делiя, – припрошуе нас продовжити наш процес навчання, наш дiалог з позачасовою Фiлософiею у викладi нашоi авторки, з неперебутньою мудрiстю, попри минущi уподобання та обставини. Йдеться про те, що ми маемо повсякчас вивiряти нашi переконання, принципи, якими керуемося в своему життi, на дiевiсть i здiйсненнiсть, адже Фiлософiя, про яку веде мову Делiя Стейнберг, е винятково практична, а якщо фiлософiя не дае нам вiдповiдей, яких ми шукаемо, а вiдтак втiлення кращого свiту в дiях, то вона нiчого не вартуе, ба бiльше, ii годi називати Фiлософiею в первiсному розумiннi. На сторiнках цiеi працi ми вступаемо з авторкою в дiалог як в класичну добу. Вона ставить нам навiднi питання, лишаючи простiр i розлiнований ритм, аби ми почули в собi iхне вiдлуння. Їi припрошення жити, реалiзовувати, розбудовувати е таким наполегливим, що часом ми вiдчуваемо потребу здiйснити на практицi ii поради i впевнитися в iхнiй ефективностi, щоб потiм знову повернутися до захопливого читання ii одкровень. Делiя Стейнберг зумiла екстрагувати все найкраще з Історii свiтовоi Фiлософii, з якою так добре обiзнана. Отож, в ii словах чутно вiдгомiн ii улюбленого автора Марка Аврелiя, фiлософа-стоiка, що вiдкрив для нас унiверсальний закон, який пульсуе в зоряному небi, що багато сторiч потому виклав iншими словами Кант. Подеколи ii войовниче обстоювання свободи iндивiда та його соцiальноi вiдповiдальностi нагадуе нам мудрiсть давнього Китаю, що ii виписав Конфуцiй… Також ми ознайомлюемося з кращим спадком мудрих пресократикiв, якi неодмiнно покликаються на Природу та ii тайнощi… Тверда й грунтовна основа гарантуе синтетичнiсть цiеi працi, що ii нам пропонуе Делiя, разом з ii тривалим досвiдом дiалогу та спiлкування з рiзними людьми в рiзних краях свiту, якi мали нагоду слухати ii курси та лекцii. Марiя Долорес Фернандес-Фiгарес * * * З подякою моему вчителевi Хорхе Анхелю Лiвразi І не бракувало виправ до зiрок, до неозорих просторiв перебiгливим поглядом у мерехтливому нiчному небi, всiяному приязними свiтилами, у пошуках вiдсвiту Мiсяця у водах або сяева Сонця у краплi вранiшньоi роси. Тодi я не усвiдомлювала, як легко втекти з в’язницi часу. Нинi, заплющивши очi, я згадую твоi розповiдi i знаю, що ми направду мандрували в безмежжi, коли все довкола нас було обмежене та обтяжливе…     Делiя Стейнберг, жовтень 1995 Вступ (Авторськi нотатки з лекцii «Фiлософiя для життя», прочитаноi в Мадридi 16 листопада 2001 року). Розмова про життя, про Фiлософiю для життя сьогоднi, певне, набувае неабиякоi ваги, позаяк останнiм часом ми звикли, на жаль, до новин про руйнацii, про смертi, про страждання. Перед цiею лавиною, що обвалюеться на нас, ми вимушенi знову заторкувати питання значущостi життя. Саме про це я збираюся говорити сьогоднi – не про смерть, а про життя, i, як на те, навести один припис для життя, прадавнiй припис, що iснував упродовж багатьох сторiч. Це Фiлософiя: Фiлософiя для життя. Не хочу нiкого стомлювати всякими-превсякими, котрим лiку нема, дефiнiцiями Фiлософii. Цi дефiнiцii значною мiрою залежать вiд епохи, залежать вiд фiлософа. Вiд критерiю схiдного розмислу чи захiдноi ментальностi, або ж вiд того, якому типу Фiлософii надаеться бiльшоi ваги. Дуже непросто знайти дефiнiцiю, яка б нас задовольнила. Тим-то я вертаю назад, у минувшину, на бiльш як 2500 рокiв, i наведу дефiнiцiю, яку приписують Пiфагору. Вона проста i загальнозрозумiла, адже Пiфагор не мав намiру давати дефiнiцiю Фiлософii, а просто вiдповiв на заувагу своiх учнiв. Розповiдають, що учнi Пiфагора, слухаючи його научання, були так зачудованi iхньою глибиною, наставленням фiлософа щодо життя та його тайнощiв, що у захватi мовили: – Вчителю, ти справдешнiй мудрець! А той вiдказав: – Нi, я не мудрець, я не sophos, я просто filo sophos; я любомудр, шукач мудростi. Отак, за переказом, у вжитку з’явилося слово «Фiлософiя», яке означае, нi бiльш нi менш, любити знання, шукати його, не вважати, що ним володiеш, а йти услiд за тим, що, без сумнiву, iснуе, тож маемо його вiднайти. Саме поняття любовi до мудростi лежить в основi того, що ми називаемо Фiлософiею класичного зразка, а не класичною Фiлософiею. Говорячи про класичну Фiлософiю, ми можемо посилатися на класицизм багатьох культур, адже кожна цивiлiзацiя, кожен народ мав свою класичну добу, добу розквiту, золоту добу. Для нас, на Заходi, говорити про класичну Фiлософiю означае посилатися на давню Грецiю, на Грецiю великих фiлософiв, на Сократа, на Платона, на Аристотеля та на всiх iхнiх наступникiв i попередникiв. Але ця класична Фiлософiя прив’язала би нас до певного часу, певноi доби. Ми обираемо ми обираемо фiлософiю класичного зразка. Що це означае? Це означае спосiб життя всiх народiв за класичноi, золотоi доби, за часiв розквiту. Це означае пошук спiльного знаменника, який уможливив усiм цивiлiзацiям осягнення цього своерiдного й високорозвиненого етапу. Як цього було досягнуто? Вони шукали. Шукали мудрiсть найрiзноманiтнiшими шляхами, перетворюючи Фiлософiю на науку, достосовну до всiх царин життя, а не тiльки до певноi сукупностi дефiнiцiй чи специфiчноi сфери розмислу. Всi народи, що сягли Золотоi Доби, послуговувалися своею Фiлософiею як велетенським вiялом, що, розкриваючись, охоплюе геть усе i здатне знаходити вирiшення, вiдповiдi, способи дiй у будь-якiй сферi людськоi дiяльностi. Тим-то нас цiкавить Фiлософiя для життя саме класичного зразка, Фiлософiя, що пробуджуе в нас також поривання до вершини, класичний дух, вищий стан, золоту iскру. Ця Фiлософiя класичного зразка ставить великi запитання i дае належнi вiдповiдi. Запитувати – це добре, всi ми запитуемо, але не можна жити лише запитуючи. Жити запитуючи – це все одно, що пiдступити до заставленого наiдками столу, але не спромогтися скуштувати жодного з них. Усi ми ставимо запитання, але реально живимося вiдповiдями. Така невпокiйна натура людини, що змушуе ii ставити запитання, це щось предковiчне, прадавне. Вiдколи людина стала людиною, вона ставить запитання. І якщо нинi нам видаеться, що людина перестала це робити, ми впадаемо в оману. Вона так само невпокiйна. Бувае, що дехто непомалу стомлюеться не знаходячи вiдповiдей, а вiдтак волiе забути своi запитання. Хтось iнший стомлюеться вiд надмiру вiдповiдей, не знаючи, як з ними бути. Їх стiльки, що вони спростовують одна одну. Не знавши, котру з вiдповiдей вибрати, iх просто вiдкладають усi поспiль набiк. Ще хтось стомлюеться вiд того, що нiхто не вказуе практичного, простого шляху до вiдповiдей, але треба вчитися знаходити вiдповiдi. Не мавши порадника в усiх життевих питаннях, який би нас напутив, пiдказав вiдповiдi або, принаймнi, як iх знайти i що з ними чинити, ми поминаемо своi важливi запитання, не помiчаючи iх. Не варто думати, що нинi люди втратили допитливiсть чи iм бракуе невпокоеностi. Нi! Вони просто стомилися. Тим-то треба повернути iм надiю за допомогою Фiлософii, яка мае бути така сама позачасова, така сама без-часова i така сама поза-модна, як i цi запитання – запитання, котрi людина ставить завжди i котрi не залежать не вiд якоi моди. Вiдповiдей на цi змiстовнi, iнтимнi запитання не дасть жодна модна Фiлософiя. Маемо вдатися до позачасовоi Фiлософii. Модна фiлософiя сьогоднi скаже нам одне, завтра – геть протилежне. До того ж, щоб бути модним, треба бути оригiнальним. Щоб бути модним, негоже повторювати те, що вже сказав хтось iнший. Позачасова Фiлософiя не може бути в модi i не може нiкому належати. Позачасова Фiлософiя, яка справдi вiдповiдае на нашу невпокоенiсть, окрiм того, що не е в модi, мае бути практичною, дуже практичною. Коли нас щось непокоiть, а нам пропонують вiдповiдь, треба зумiти перевести ii в життя. Якщо котрась вiдповiдь практична, то вона вiтальна i може придатися менi в життi. Якщо я не можу дати раду цiй вiдповiдi, то навiщо вона менi? Якщо вiдповiдь не може iснувати поза моею головою, то навiщо вона менi? Якщо вiдповiдь не залагоджуе моi проблеми i моi страждання, то навiщо вона менi? Оце i е Фiлософiя для життя – практична, позачасова. Оце i е та Фiлософiя, якоi, на мою думку, всi ми шукаемо… Фiлософiя для еволюцii Все життя – це тривала подорож, а швидкiсть – звичайна iлюзiя; байдуже, яким екiпажем послуговуватися, важливо, яким Шляхом ми простуемо.     ДелiяСтейнберг Еволюцiя, потреба душi Як фiлософiв, нас не задовольняе iдея статичного Людства, що прагне матерiальних набуткiв, але без бiльших внутрiшнiх змiн. Еволюцiя – дещо доконечне i чудове, як довший чи коротший шлях залежно вiд нашого бажання йти, своiми високими й величними цiлями – прихованими пориваннями душi, що являють себе в непевних вiдчуттях, якi не надаються до витлумачення словами. Все це крие в собi химерний дивовижний i невiдворотний поняття Долi. Довгий чи короткий шлях: залежить вiд нас Що до довжини нашого шляху, то, помiркувавши, ми дiйдемо висновку, що шлях буде тим довший, чим загайнiше буде наше рiшення реально еволюцiонувати. Якщо ми граемося в «буття», щодень ширяючи у хмарах, шлях буде довгий-предовгий… Якщо ж, навпаки, ми цiнуемо кожен день, щоб зробити щось конкретне для нашого внутрiшнього пробудження, то вiдстанi дивовижним чином скоротяться. Цiлком можливо, що пiсля цих маленьких осягнень, про якi ми згадували вище, з нами вiдбудуться трансформацii, якi годi й уявити. У чому нам допомагае Фiлософiя? Ми вивчаемо Фiлософiю в пошуках мудростi, якоi нам бракуе, щоб поступово вiдкривати закони, яким пiдпорядковане життя, а вiдтак i ми самi. Щоб панувати над своею особистiстю, зробити ii бiльш гармонiйною та подiлитися з iншими результатами наших досвiдчень, уникаючи по змозi зайвих гризот. Щоб зрозумiти причину таких позiрно незв’язаних мiж собою явищ, як бiль, хвороба, злиднi, насильство, божевiлля, зненависть, рiзнi страхи… Щоб розпiзнати поза невiдповiдностями випроби, якi ставить перед нами життя для спiвпрацi в жаданому еволюцiйному поступуваннi. Щоб виявляти активнiсть в Історii i не гаяти час у марних нарiканнях; щоб спиратися на спадковiсть традицii i генерувати новi шляхи до майбутнього. Щоб пробудити приспане чуття людськоi солiдарностi i подивитися на всiх, як на вартих нашого розумiння iстот. Щоб зняти запону з таiни Бога i вкрити нашi душi цими таемничими запонами, повернувши iх на свою справдешню батькiвщину. Що ми здобудемо? Та чи потрiбен бiльший здобуток, нiж той, про що мовилося вище? Мати бiльше чи бути кращим? Мова про те, щоб бiльше бути, перш нiж хотiти мати бiльше. Врештi-решт, багато людей являють свою спроможнiсть мати багато речей, гайнувати iх або втрачати в один день, але мало таких, що мають ключа до внутрiшньоi iстоти, контролюють свое життя, своi почуття, здатнi спiвстраждати болю, непохитнiсть у випробах, вище розумiння того, хто ми е, звiдки прийшли i куди йдемо. У пошуках дiевоi Фiлософii Злощасне викривлення понять та слiв, якими вони передаються, призвело до того, що Фiлософiю зчаста плутають з пасивною i медитативною дiяльнiстю, з таким собi ментальним виявом, не мае нiякого впливу нi на наше фiзичне тiло, анi на нашi чуття. Вивчати Фiлософiю ще не означае бути фiлософом Навiщо потрiбна фiлософiя, яку не вiдчувають, яку не люблять, навiщо потрiбне знання, яке нас не порушае, не змушуе вiбрувати? Навiщо вiбрують нейрони? То все марниця. Так, нашi нейрони мають вiбрувати, але й серце теж. Будь-яку нашу думку мае супроводити сильне почуття. І це ще не все. Треба думати, вiдчувати i дiяти. Треба також узгоджувати те, що ми думаемо, те, що вiдчуваемо, i те, що робимо. А коли цi три елементи узгодженi, ми е фiлософами, адже iснуе величезна рiзниця мiж двома поняттями: вивчати Фiлософiю та жити Фiлософiею. Вивчати Фiлософiю може кожен. Вона може подобатися чи не подобатися, ii можна розумiти чи не розумiти, але вивчати можна. Бути фiлософом – це дещо iнше. Це певне ставлення до життя, це мистецтво. Втiм, i фiлософом може бути кожен. Власне, легше бути фiлософом, нiж вивчати Фiлософiю, позаяк фiлософ – це кожен, хто ставить запитання з вiдповiдною невпокоенiстю i щиро, а вiдтак шукае, теж щиро, вiдповiдi. Ми прагнемо бути фiлософами, а не просто вивчати Фiлософiю. Фiлософiя що будуе Ми пропонуемо Фiлософiю для людини будiвничоi, для людини, яка сама себе розбудовуе. Гадаю, що для нас це найвище звання. Якщо нам коли-небудь закортить якоiсь вiдзнаки, якогось звання, то всi ми маемо просити саме звання будiвничого, щоб розбудовувати самих себе i суспiльства, до яких належимо, щоб мати змогу вдосконалювати себе i свiт, в якому живемо. Фiлософiя як любов i трансформацiя Якщо Фiлософiя – це любов до мудростi, то силою цiеi любовi мае виникнути рух. Любов не може пробувати в безруху, бо вона шукае того, чого потребуе, того, чого жадае. Бути фiлософом вимагае руху, позаяк це: Любов, що завжди вимагае бiльшого i спонукуе до того. Постiйна актуалiзацiя всього того, що знаеш, або вважаеш, що знаеш. Перечитування вже читаного, дослухування до того, що, як вважаеш, зрозумiв, бо новий пошук дае новi осягнення. Постiйна актуалiзацiя засобiв для осягнення бажаних результатiв. Ми не завжди тi самi, i те, що вчора могло бути знаряддям, сьогоднi може стати перепоною на шляху. Ревiзiя i трансформацiя себе самого. Ревiзiя – це можливiсть щодень народжуватися. Розумiння ближнiх, iхнiх сподiвань та потреб. Мудрецям належиться самостiйнiсть, але тiльки невiгласи не мають вчителя. Природа Фiлософii Уявiмо собi дерево. Його вегетативне життя являе себе в тривкiй деревнiй природi. Його дерев’яний стовбур розгалужуеться зусiбiч своiми незлiченними життевими формами. Гiлки, своею чергою, вкритi листям, квiтом i плодами, властивостi котрих залежать вiд породи дерева. Але було б безглуздо визначати дерево кiлькiстю i розмiром його гiлля чи листя, його квiту та плодiв. Нам важить те, як вони себе являють, iхнiй зв’язок зi стовбуром, адже без стовбура не було б нiчого iншого. Така i природа Фiлософii. Це твердий стовбур дерева. Вiд його стiйкостi та незмiнноi деревноi кондицii залежатимуть його гiлля i листя, а також якiсть його квiту i плодiв. Якщо наш стовбур – це любов до мудростi, то сила любовi дасть мiсце гiлкам знання, а на них розбрунькуеться квiт пiзнання, що перетвориться на плоди для Людства. Фiлософська природа двоiста: шукати i давати, знаходити i дiлитися, бути багатими i водночас великодушними. Повертаючись до нашого дерева, зазначимо: одна рiч – те, що ми бачимо, й iнша – корiння, яке ховаеться в глибинах землi, а втiм, е його найважливiшим аспектом. Без корiння немае життя, а без життя немае фiлософii. Про яку любов до мудростi можна говорити, якщо немае життя? Любов е суто вiтальне явище, що потребуе корiння, яке б ii живило i давало змогу перебути всi буревii та труднощi. Приховане корiння не уникае правдивого пошуку того, що належить до фiлософськоi природи, а домагаеться глибшого пошуку, спрямованого на причини, а не на очевиднi наслiдки. Фiлософiя для кращого життя Вiд мрiй до дiй Нашi iдеi вартiснi, якщо вони позитивнi та обгрунтованi для нас та для iнших, якщо ми можемо поеднати iх з кращими почуваннями, аби потiм застосувати, як належить. Чиста iдея, без почування i без подальшоi дii, приречена на фiаско. Повсякденне життя свiдчить, як важко бувае зреалiзувати те, що ми думаемо; ми волiемо лишатися при своiх мрiях або, радше, сновиддях, притлумлюючи таким чином нашi бажання i уникаючи зусиль, яких потребуе кожна iдея, аби стати конкретною реальнiстю. Вчитися дiяти Треба розумiти те, що ми вивчаемо, тобто, видобувати з книжок тi iдеi, якi можуть нам прислужитися, особливо коли ми сприймаемо iх як вартiснi й доконечнi. Треба вчитися дiяти, щодень помилятися i знову радо торувати новий шлях. Але, над усе, попри помилки та розчаровання, треба щось робити, щось урухомлювати в собi i в свiтi. Все iнше не Фiлософiя, а ментальна гiмнастика. Раз у раз питайся в себе, чого ти вчишся i що знаеш; усвiдом, що робиш, i зможеш собi вiдповiсти. Вiд iнтелектуального знання до дii Студiювання та читання, навiть обдумування прочитаного i вивченого замало. Треба вмiти дiяти згiдно з iнтелектуально осягнутим, а всяка дiя потребуе поступового вироблення навички аж до досконалостi. Щоб успiшно зреалiзувати себе, потрiбна впевненiсть у собi; не вiдступати перед труднощами, нiколи не сумнiватися в успiху задуманого. Навпаки, треба реагувати рiшуче й охоче на новi вимоги життя i розглядати iх як важливi, бо вони того вартi; набутки, як природний наслiдок, не змусять на себе чекати. Ментальна допитливiсть чи потяг до знань? Ментальна допитливiсть – це звичайне поверхове i несуттеве подразнення, натомiсть потяг до знання разом з гарячим i рiшучим серцем вартуе бiльше, нiж пустопорожня велемовнiсть. Потяг до знання i рiшуче серце являють себе своерiдно: не покладаючи рук i не зневiряючись, докладаючи стiльки зусиль, скiльки необхiдно, повертаючись до своiх помилок i виправляючи iх, повторюючи своi дii до певноi досконалостi. Ідеi та iдеологii Ідеi, якщо вони недостатньо тривкi, невдовзi помирають. Як i люди, вони народжуються i помирають. Та й iдеологii, як вивчення, поглиблення та розвинення iдей, помирають, як i все. Не помирають тi, що живуть iдеями, тi, що втiлюють iх у тiй чи тiй формi на рiзних етапах Історii. Маемо вчитися цiнувати бiльш вагомi, бiльш тривкi iдеi, а також пильнувати, щоб тi iдеi, що помирають, поступалися мiсцем новонароджуваним, якi, власне, колись вже iснували в iншому вбраннi i за iнших обставин. Чи не те саме вiдбуваеться з людьми i з самим життям. Ідеi та iхне застосування Вироблене у планi iдей та образiв мае у тiй чи тiй формi втiлюватися в конкретнi справи. Хай результати i не будуть оптимальнi й остаточнi, найважливiше упевнитися, що ми спроможнi перетворити думку на ефективну дiю. Мiж мрiями та реальнiстю iснуе така сама дистанцiя, як мiж iдеями та дiями. Мрii та реальнiсть – це двi шальки терезiв, що мають зберiгати рiвновагу, аби йти життям з меншими стражданнями, якомога рiдшими невдачами, а, навпаки, з бiльшою приемнiстю i перемогами. Легке i важке Легке – це те, що менi вже належить, а важке – це те, що я маю здобути. Про те, як долати проблеми Жодна людина, чоловiк чи жiнка, не знае своеi моральноi снаги, перше ii не випробувавши; е безлiч людей, котрих бiльшiсть мае за гiдних i поважаних, бо тi нiколи не зазнавали знегод.     О. П. Блаватська Я можу! Можу! Проблеми iснують не для того, щоб розчавити нас, а для того, щоб випробувати нашу здатнiсть до спротиву. І якщо повсякчасно не прагнути вперед, навiть за найскрутнiших обставин, то страх, а вiдтак i зневiра в собi, дедалi зростатимуть. Кожна проблема мае свiй розв’язок, тож його треба шукати. Та не варто сподiватися на досконалий i остаточний розв’язок. Довершене й вивершене не для цього свiту. Існують бiльш-менш вдалi розв’язки, якi уможливлюють подальший шлях; надалi вони можуть полiпшуватись або варiюватися мiрою появи нових проблем – неуникна рiч у школi життя. Але треба робити спроби, треба докладати власних зусиль, треба зважитися на перший крок i не вiдступати пiсля невдач. У навчаннi, як i в будь-чому, не обiйтися без спроб, помилок та корекцiй. Але яка то втiха вiдчувати, що ми таки можемо, що нашi невеликi приспанi спромоги починають себе являти! Я можу, можу! – це те, що ми маемо раз у раз собi повторювати, щоб дати вихiд природнiм людським потенцiям. Мистецтво ставити запитання i мистецтво чути вiдповiдi Запитувати – це добре, але недобре перебирати мiру аж до узалежнення вiд одержуваних iззовнi приписiв. Треба вмiти ставити перед собою запитання, а вiдтак самому шукати одну чи кiлька вiдповiдей; якщо жодна не годиться, слiд звернутися по сторонню допомогу. Шлях iстинного знання торують не запитаннями та вiдповiдями, що чергуються у беззмiстовнiй i безрезультатнiй дiалектичнiй грi. Знання мае бути врiвноважене, неквапливе, аби уможливити рефлексiю i внутрiшне засвоення. Запитання – це вiдчиненi дверi, а вiдповiдь – новий персонаж, що входить в наше життя. Треба впустити вiдповiдь – персонаж, що приносить нам варте уваги повiдомлення. Спробуймо? Нiхто не може зробити щось до ладу за першим разом. Усi, навiть найбiльшi мудрецi i Вчителi, потребували якогось часу на практику i навчання. Всi вони намагалися, – що й ми маемо робити, – застосовувати знання, роблячи власнi помилки. Маемо теж потроху просуватись уперед, як i кожен, хто це робить усвiдомлено. Рiч не в механiчному повторюваннi дiй i в залагодженнi формальних ситуацiй. Роблячи те, чого ми прагнемо, треба дивитися на себе збоку, спостерiгати за собою, аби пересвiдчитися, чи правильно ми дiемо, чи, попри помилки, таки вдосконалюемося. Але майтеся на бачностi! Те, що iнодi ми нiбито робимо поступ, – i це напевне так, – ще не означае, що ми не можемо повернути назад, до тих самих хиб, що iх, як гадаемо, подолали. Не слiд лякатися. Якщо ми «повертаемо назад», то це означае, що ми не здолали стiльки сходинок, як вважали, або ж наш здобуток потребував бiльших зусиль, щоб бути тривкiшим. Рiзниця мiж початковими помилками та повторними полягае в тому, що у другому випадку ми здаемо собi справу з того, що вiдбуваеться, а це вже немало. Цього достатньо, аби наполегливо рухатися далi. Нас вчить саме життя Доконче розумiти, що в тому, що з нами вiдбуваеться, е певний сенс, а доля, життя, боги, чи хоч як називати причиново-наслiдковий зв’язок, не е чистою випадковiстю. Щоб вийти переможцем у якiйсь випробi, хай як важко нам було на початку, треба знати причини, багато причин, що зумовлюють наявний наслiдок. Знання причин – перший доконечний крок до розв’язку. Але самого знання замало для розв’язання певноi проблеми. Знання, яке не виходить за межi рацiонального, або, принаймнi, справляе певний емоцiйний ефект, втрачае будь-який сенс, якщо не прямуе природнiм шляхом до дii. Другий доконечний крок для того, щоб карма сповнила свою мiсiю формування людини, – розпочати дiяти. Скажiмо, ми маемо певне утруднення в життi. Обмiркувавши ймовiрнi причини, треба пiдготувати план дiй i застосувати його на практицi. Передусiм застосувати на практицi. Хай наш план i не буде досконалий i не покладе край проблемам, та краще помилятися дiючи, нiж перебувати у бездiяльностi зi страху помилитися. Хто помиляеться, але дiе, той iнтегруе в собi практику руху, поступування, позбуваеться iнерцii i поборюе страх. До того ж, розвивае iнтелект, аби поступово навчитися вибирати кращi й ефективнiшi рiшення. Карма: згiдно з фiлософiею iндуiзму, закон, що пов’язуе причини з вiдповiдними наслiдками: тобто, кожна дiя породжуе адекватну реакцiю чи наслiдок. Влада часу та енергiя Ми запитуемо, що таке життя, i вiдповiдаемо: енергiя. Ми запитуемо, що таке любов. Теж енергiя. Отож, що прикметно, життя – це енергiя, життя – це любов. Де життя, там i еднання. Де життя, там i речi, що зближуються, що узгоджуються, що гармонiзуються.     Делiя Стейнберг Хронiчна втома Недостатне зосередження на тому, що ми робимо, недостатне вникання в те, що ми робимо, стомлюе нас бiльше, нiж коли ми беремося робити це свiдомо. Накопичена негативна втома дедалi бiльше скорочуе перiоди позитивноi втоми. Суетнiсть, надмiр егоiстичних та депресивних емоцiй, безупинне кружляння довкола тих самих кругойдучих iдей у безвиходi призводить до неминучоi виснаги. Вiдпочивати в таких умовах дуже непросто, якщо не сказати – неможливо. Не варто раз у раз перепочивати пливучи у водi або усамiтнюватися на кiлька днiв, щоб нi про що не думати i спробувати забути своi гризоти. Цi перепочинки е масками, вивертами й пастками, iлюзiями, якi, зрештою, поступаються задавненiй втомi, не даючи енергii для нових циклiв активностi. Вмiти вiдпочивати Стомлюе те, що нас не цiкавить, або те, чим ми не здатнi зацiкавитися; стомлюе нездатнiсть перепочивати у процесi працi; стомлюе нудна механiчнiсть, що не передбачае участi свiдомостi. Зарадити може цiкавiсть до того, що ми робимо, свiжий погляд i прагнення пiзнати все, що вiдбуваеться довкола нас, у нашому свiтi, залишаючись самим собою i вживаючись в усе, до чого ми прилучаемося. Дихати чистим повiтрям, дивитись у небо i губитися в ньому, споглядати танець вогню чи плин води, торкатися листя якоiсь рослини чи гратися iз свiйським звiрятком; гомонiти з тими, кого ми любимо, або читати авторiв, якими ми захоплюемося; дiлити з кимось трапезу, фiлiжанку кави або втiху вiд прогулянки, знати, що ми вiчнi, i знати, що маемо досить часу i на найдрiбнiше, i на найбiльше. Вiдпочивати – це, власне, не стомлюватися невчасно й не до речi вiд того, що не вартуе нашоi втоми. Таемниця енергii Непросте мистецтво бути самим собою потребуе постiйного вiдновлення задiяних енергiй. Всi ми маемо певну кiлькiсть енергii, котра, якщо ми ii вичерпуемо з перших спроб, розсiюеться i лишае вiдчуття порожняви та розладу. Енергiя, як i всi сили всесвiту, витрачаеться i вiдновлюеться циклiчно. Енергiя, яка свiдомо урухомлюеться, автоматично породжуе новi енергетичнi джерела, що слугуватимуть нам i завтра, тож ми стаемо щодалi сильнiшими. Нашу енергiю урухомлюе зусилля Всi ми маемо певну кiлькiсть енергii у своему розпорядженнi, зазвичай значно бiльшу, нiж ми гадаемо, та якщо ii не використовувати, вона видаеться слабкою i недостатньою. Ця енергiя охоплюе всi плани людини – вiд фiзично-тiлесного до тонкого плану волi. Фiзичне зусилля легко уявити, хоча зробити його не так легко, але ми, принаймнi, знаемо, про який тип енергii йдеться. Натомiсть не так просто розпiзнати зусилля, енергiю на психологiчному, ментальному, моральному, духовому рiвнях. На тонших планах зусилля пов’язуеться з добрим настроем, з пiднесенням. Психологiчно це енергiя, яка дозволяе нам бути спокiйними, врiвноваженими, активними, непiдлеглими негативним i нав’язливим почуттям. Треба докладати зусиль, задiяти багато енергii, щоб досягти такого особливого стану, але це того варте. Ментальна енергiя використовуеться для увиразнення всiх iдей, якими ми переймаемося, аби виплутатися з густих туманностей, де все мае нечiткi обриси. Ця енергiя необхiдна для упорядкування всiх наших iдей, для гармонiйного iх пов’язання у чудовiй архiтектурi розмислу. Треба докласти зусиль до того, щоб витворити з iнтелекту царину органiзованих i вартiсних форм, i це, безперечно, того варте. Нашi дii Одна з найбiльших помилок людей: вони знають, як i що робити, але коли настае на те час, усе роблять так, немов цього не знають… Рiч не в тiм, щоб знати бiльше, а в тiм, щоб жити тим, що знаеш     Хорхе Анхель Лiврага Я нiчого не робитиму: обставини несприятливi! Це можна витлумачити десь так: коли все складатиметься на краще, коли кожна рiч буде на властивому мiсцi (або на тому мiсцi, яке я вважаю таким), коли сприятливо вишикуються всi зорi, коли виникнуть вiдповiднi обставини, коли вирiшаться деякi вiдкладенi проблеми, коли завершиться ремонт у моiй оселi, коли я помiняю мiсце працi, коли скiнчу своi студii…отодi вже я зможу дiяти напевне. Звiсно, такого бажаного для нас збiгу обставин нiколи не буде. Або ж бажане нами нездiйсненне, i, знавши це, ми й уникаемо дii. Кожнiй дii свiй час i мiсце, i, попри пов’язання з багатьма iншими обставинами, вона все-таки мае певну самостiйнiсть. Якби це було не так, ми б нiколи нiчого не робили. Унезалежнюючи дii, що iх ми маемо зреалiзувати, нам, можливо, вдасться залагодити безлiч зовнiшнiх несприятливих обставин. Якщо я дiятиму, що подумають iншi? Це можна витлумачити десь так: а що скажуть люди? що буде зi мною? чи не втрачу я прихильнiсть i повагу людей? чи зможуть вони зрозумiти, оцiнити, усправедливити те, що я робитиму? Існуе безлiч iнших аргументiв, що свiдчать про страх втратити схвалення чи любов людей, якi мають до нас близький стосунок i дещо спiльного з нами. Утiм, люди, котрi нас справдi люблять, постараються нас зрозумiти, хай би що ми робили, а особливо, якщо ми робимо те, що вважаемо правильним i доконечним. Натомiсть люди, котрi нас не люблять, i далi нас не любитимуть, хай би що ми робили. Не для того, щоб задовольнити тих i тих ми прагнемо прихильностi; нашi прихильники можуть змiнити свое ставлення до нас через найменшу змiну настрою або через нашу поведiнку. Не завдаючи клопоту людям своею байдужiстю i жорстокосердiстю, кожен мае робити свое. Якщо ми робимо те, що маемо робити, i розумiемо, що це необхiдно для нашого поступування, ми не завдамо iншим бiльшоi шкоди, нiж своею iнерцiею та апатiею. Зважаючи на те, що iншi теж мають робити свое, наша рiшучiсть i щирiсть у досягненнi поставлених цiлей може допомогти iм значно бiльше, нiж нашi вагання та нерiшучiсть. Хiба iншi питають у нас дозволу, щоб дiяти? Чи багато людей з нашого оточення або тих, що живуть на наших вулицях i в наших мiстах, зважають на наше схвалення, щоб жити своiм життям? То чому ми обумовлюемо цими хибними застереженнями схвалення iнших? Мова не про необмежений егоiзм, коли кожен робить, що йому заманеться. Ми лише обстоюемо природну свободу дiй для кожноi людини, якщо це не шкодить iншим, але й не на шкоду самому собi. Страх невдачi Страх невдачi унеможливлюе дiю, спрямовану на досягнення успiху. Перш нiж вiдмовитися вiд дii, розум i почуття вимальовують перед нами загрозу невдачi, тож замiсть цього ризику обираеться iнший, бiльший ризик – цiлковитоi невдачi, бо хто нiчого не робить, нiчого й не досягае. Лишиться тiльки гiркий присмак страху невдачi, коли навiть не наважуешся щось зробити або робиш першу невдалу спробу. Дiя вiдтручае невдачу. Може, обставини урадять за нас? Хай багато хто i не любить робити вибiр мiж тим i тим, але все життя – це постiйний вибiр. Якщо ми не вмiемо особисто й усвiдомлено брати на себе таку вiдповiдальнiсть, за нас вибере, спершу поводивши нас манiвцями, саме життя, а постiйнi болючi штурхани пробудять нашу волю приймати рiшення у справдi важливих для нас питаннях. Вiд iнертностi до стабiльностi: дiяти усвiдомлено Інертнiсть i стабiльнiсть на позiр подiбнi. Велика рiзниця полягае в ступенi усвiдомленостi тiеi i тiеi. Інертнiсть не потребуе усвiдомлення; натомiсть, для досягнення стабiльностi треба перейти всi ступенi руху, долаючи i синтезуючи iх у динамiчнiй рiвновазi, яка мае активне, свiдоме осереддя. Якщо ми прагнемо знання, то маемо усвiдомлювати конкретнi переживання та дiевi досвiдчення. Маемо рухатися вiд початкових станiв несвiдомоi невпокоеностi до постiйноi вiбрацii сутностi, яка все те охоплюе з центру власноi сфери. Вiдтак, усвiдомлена дiя е закликом до еволюцii. Нас трансформуе не знання, а дiя, яку ми можемо витворити з того, що знаемо. Нас трансформують не почуття, а адекватний iхнiй вияв. І не накопичена енергiя нас збагачуе, а енергiя, яку ми урухомлюемо. Історii не змiнити, i пальцем не кивнувши, чи руками, якi годяться лиш на те, щоб гамувати бiль чи пестити; тiльки дiйсно активнi руки здатнi на таке диво. Праця розвивае нашi здiбностi Життя – це невпинний потiк. Тож i ми маемо плинути, рухатися, дiяти, працювати… Дiя – це потужне джерело енергii, звiдки ми беремо для життя бiльше втiхи, нiж страждання. Ця енергiя робить нас креативними, допомагае нам залагоджувати найскладнiшi ситуацii, дозволяе завбачати наслiдки своiх дiй, навiть не бувши «провидцями». Рiч у тiм, що дiя мае в собi магiю руху. Хто працюе, той розвивае i пiдвищуе своi здiбностi; саме праця допомагае нам виявляти прихованi нахили i досягати неймовiрних звершень. Вона гартуе нашу волю i змiцнюе наш iнтелект, навчае нас любовi. Дiя як звiльнення Замiсть шукати звiльнення через дiю, пошукують звiльнення вiд дii, а оскiльки це неможливо, дiю приносять у жертву в негативному розумiннi цього слова. І навпаки, якщо ми робимо з нашоi працi священнодiйство, постiйнi жертвоприносини Боговi i нашiй власнiй людськiй природi, тодi праця стае початком звiльнення. Для ефективноi працi треба урухомлювати власну енергiю i власне зусилля, а не користати з енергii та зусиль iнших людей. Вiдтак дiя стае служiнням, а суб’ект – фiлософом. Жадання достаткiв Ми живемо у свiтi, в якому достаток став основним споживчим товаром. Принаймнi для так званих розвинених краiн… Не дивно, що для багатьох людей це стае метою iснування. Проте, повсякденне й реальне життя являе нам розмаiту панораму. Жадання достаткiв – бiг до без кiнця. Хто завзято й безоглядно шукае достатку поза собою, опиняеться у лабiринтi, з якого важко знайти вихiд, тож можна все свое життя тарабанитися хибними шляхами, що ведуть до iнших, ще примарнiших шляхiв. У такому разi людина завжди залежатиме вiд iнших людей та обставин; вона буде настiльки щаслива, наскiльки iй на те дозволить оточення, i матиме бiльший чи менший задовiл вiд життя залежно вiд обставин. Основа будь-якого достатку закладена в душi, яка, за словами професора Хорхе А. Лiвраги, «не прагне достатку, бо вона блаженна своею природою». Душа е мiрилом нашого достатку, бо саме душа, якщо вона свiтла, е джерелом будь-якого достатку. Бездiяльностi не бувае Бездiяльним бути неможливо, просто iнодi може видаватися, що в нас усе принишкло, нiчого не ворушиться. Закони Природи змушують нас до постiйноi активностi, хоча б у ментальному, психологiчному, фiзичному планi, чи в усiх разом. Але те, що всi аспекти особистостi перебувають у постiйнiй дii, ще не означае, що це правильна дiя. Є дii механiчнi, звичнi, що нiчого не додають анi нашому розмислу, анi нашiй еволюцii. Це елементарнi, неуникнi рухи свiту, в якому все вiбруе, в якому все перебувае в дii. І хоча цi рухи зрештою ведуть до вдосконалення, але одна рiч – вiддатися несвiдомiй неквапливостi плину життя, i геть iнша – працювати усвiдомлено, згiдно з законами Природи. Бути готовим до служiння Служiння зазвичай упереджено пов’язують з тяжкою i примусовою працею. Але все навпаки. Це найбiльш вiльна дiяльнiсть людини, якою вона являе свою потребу давати, що вона й робить залюбки й самовiддано, усвiдомлюючи, що ii дii набувають цiнностi саме завдяки безкорисливостi, якою вона керуеться. Страх i звага Неможливе для людини можливе для Бога.     Хорхе Анхель Лiврага Поборювати страх Те, що страх е головним ворогом на шляху мудростi, нам вiдомо, але треба в тому впевнитися. Мудрiсть полягае не в тому, щоб забивати собi голову безвартiсними i безкорисними iдеями (саме зi страху чи з полохливостi, або iз зручностi, що е однiею з форм страху та полохливостi); мудрiсть – це наука жити, еволюцiонувати, ставати твердiшим вдачею i впевненiшим. Звiсно, для того, щоб осягти мудрiсть, треба подолати багато незнаних шляхiв, треба торувати собi дорогу нетрями досвiдчень; боязко плентатися позаду, гадаючи, що так можна уникнути зустрiчей з незнаним, означае вiдкладати на потiм справжне життя, ба гiрше, доживати вiку в загроженому страхом усвiдомленнi того, що мiг зробити, але не зробив в очiкуваннi внутрiшнього героя, який так i не народився; це означае i далi жити в тенетах затишку й комфортностi. Життя – це скарбниця мудростi, адже щокроку ми вчимося переборювати страх. Мова про твое життя, про твоi кроки. Не бiйся. Як ми розумiемо справжню звагу? Хоча дехто розрiзняе звагу свiдому та звагу iнстинктову, ми, як i Платон, вбачаемо тут двоiстiсть людськоi натури, причина якоi в тому, що iндивiд не спромiгся упорядити самого себе. Якщо е порядок – форма справедливостi, – то е i згода мiж рацiональною рефлексiею та почуваннями, хай якi вони iнстинктовi. Коли гору бере iнстинкт, то звага обертаеться нерозважливiстю, що наражае людину на зовнiшнi небезпеки, або вона лише тiшить свое марнославство, а вiдтак наближаеться радше до поразки, нiж до перемоги. Коли ж гору бере холодний розрахунок, то перед нами постае радше не смiливець, а звичайна байдужа людина. Як ми добре знаемо, в нашому свiтi двоiстостей байдужiсть аж нiяк не е чеснотою: хто не вiдае страху, хто нiколи його не зазнавав, той не годен розрiзнити звагу та здатнiсть переборювати страх. Отож, робимо висновок, що звага е високим почуттям, високим саме тому, що являе себе в дii разом з iнтелектом. Звага, – гнiв, згiдно з Платоном, – що дiе на користь iнстинктiв, е не так звагою, як силою, що прориваеться з iнстинктового. Опановувати гнiв i плекати вiдвагу Гнiвлива людина е заручником двiйноi бухгалтерii. Вiдтак, примiтивнiша й грубша складова душi здатна на бiльше, нiж ii тонка i мисляча душа. Те саме стосуеться й до iнших… Втрачаючи контроль над собою, людина узалежнюеться вiд тих, хто вмiе скористатися з цiеi обставини собi на пожиток. Душа гнiвливоi людини в чужих руках… Як легко роздратувати холерика аргументами, якi змушують його вибухнути гнiвом! Як легко вiдтак переконати його в тому, що усьому виною збiг обставин! Господар становища змусить його повiрити, що той сам пануе над своiми дiями i своiми словами, але все вже вирiшено за нього… Треба вмiти опановувати свiй гнiв, а ще краще змiнити його на вiдвагу. Вiдвага урухомлюе правдешню силу духу, правдешню душу людини. Вiдвага – це мужнiсть бачити речi такими, якими вони е, гамувати своi почуття, слухати, тлумачити iдеi, обирати вартiсне, вiдкидати непотрiбне, дiяти справедливо. Страх i невiдання Чого ми можемо боятися? Того, чого не знаемо, того, чому ми не годнi протистояти. То що тодi таке наш страх, нашi сумнiви? Невiдання, чистiсiньке невiдання. Коли ми щось знаемо, коли сяе свiтло, коли ми бачимо все, що довкола нас i в нас самих, страх i сумнiви зникають. Любов до природи Розумiти Природу Наш намiр – збудити повагу до Природи як такоi за ii життедайнiсть та на знак вдячностi iй за все: вiд нашого фiзичного iснування до надзвичайних послань мудростi, що iх вона звiдомляе нам щомитi. Природа – це не тiльки якесь «середовище», декорацiя, звiдки ми беремо найнеобхiднiшi елементи для iснування. Це жива велика iстота, яку важко пiзнати в ii величi та розмаiтостi i яка, своею чергою, мiстить в собi незлiченнi форми iснування, серед котрих i ми, люди. Неможливо шанувати Природу, маючи себе та деяких iнших живих iстот за щось окремiшне; мовляв, Природа – це одне, а ми – дещо iншого. Чи належать до неi каменi, рослини i тварини, а також незчисленнi небеснi свiти? Де ж бо тепер наша здатнiсть вчитися у живоi Природи? А втiм, як у неi вчитися, якщо ми не визнаемо своеi належностi до неi? Як нам поеднатися з чимось, що для нас чуже? Як зрозумiти ii научання, якщо ми вiд початку ставимо себе поза цiею еднiстю? Так, Природа сповнена неоцiненних зразкiв, але треба поринути в неi i вчитуватися, попри всi наявнi книжки, в те, що являе нам саме вона. Часто-густо душi бракуе цiеi iншоi лектури – мовчазноi, простоi, де слова зайвi, бо тут являють себе iдеi. Коли ми заходимо в контакт з Природою, стаеться це диво: за вiдсутностi слiв з’являються iдеi, давнiшi й новi, якi дедалi глибше укорiнюються в серцi того, хто вiдчувае, що, попри всi змiни, що стались у свiтi, на Землi, яка дае нам прихисток, Природа завжди була i завжди буде. Гора i скеля промовляють Годi описати всю велич гiр, суворих i безплiдних, що приголомшують своею вишиною i тiшать око зеленню дерев… Вони промовляють мовою сталостi, постiйностi, одвiчного знання. Водночас нашi очi вабить i райдужний, вогкий камiнець на березi моря на осоннi. Ми пiдiймаемо цей барвистий, сяйливий скарб, але увечерi, намацавши його, забутого, в кишенi, бачимо нараз лише тьмяний камiнчик, що не вирiзняеться якоюсь вишуканiстю. Не викидай його, бо в ньому наука! Вiзьми його знову до моря, поклади на осоннi, i знову перед тобою постане диво його краси. А хiба ми не могли б вчинити так само, як цей камiнчик? Хiба ми не могли б поновити свою красу, свою етику i свою естетику, увiйшовши в контакт з тим, що випромiнюе наше свiтло, а не марнiти й далi в тiнi невiдання? Дерево i фiалка промовляють Кожна рослина щось нам оповiдае про себе, про свiй спосiб життя – вiд маленькоi i непоказноi, що ховаеться мiж камiння чи зачаiлася в якiйсь печерi, до крислатого дерева з густою кроною i рясними плодами. З ними треба вмiти розмовляти: дерево розповiсть нам про свое призначення i про свою втiху вiд пристосування до пiр року, засвiдчивши тим, що життя тривае попри всi змiни; рослина навчить нас постiйностi, аби ми виконували свое призначення на своему мiсцi. І дерево, i кущик чiпляються за землю i тягнуться до неба. Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/deliya-steynberg-gusman/f-losof-ya-dlya-zhittya-p-znati-sebe-krasche/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.