Тріщини

Трiщини Василь Врублевський Книжка малоi прози Василя Врублевського складаеться здебiльшого iз новел та оповiдань, написаних на зламi 80-х – 90-х рокiв минулого столiття, власне, на зламi суспiльних формацiй – часу занепаду i часу надiй, руйнацii заскорузлого свiту фальшивих iдеологем i з’яви паросткiв свiту нового, рiшучого вiдкидання будь-яких табу i виборювання права дихати вiльно. Вiдповiдно й твори, зiбранi у цiй книжцi, позначенi свiжiстю тематики, оригiнальнiстю сюжетних ходiв i доволi неоднозначною подекуди провокативнiстю. Василь Врублевський Трiщини Текля з Марiею та ще хтось третiй Мiнi-повiсть 1 …iть не здогадуемося чи, може, не хочемо собi в тому зiзнатися, що ми, жiнки, неймовiрно дивакуватi створiння, я б навiть сказала так: екзотичнi тваринки. На цей останнiй Теклин реверанс Марiя дещо зарiзко пiдвела голову, таким же зарiзким жестом вiдкинула рукою пасмо волосся з-над очей i зиркнула з цiкавиною та деяким здивуванням. – Заперечити хочеш? – спроквола, витримавши паузу, мовила Текля i, посмiхаючись самими лише кутиками пухких губ, чиркнула запальничкою. – Нi-нi, – якось аж занадто поспiшно озвалася Марiя, – все так, все вiрно… – i за цей поспiх раптом зробилося iй нiяково i соромно. Нiяково i соромно – перед собою… …ця поступливiсть… з якого дива, подумалося, повинна у всьому погоджуватися? тiльки тому, що Текля старша? чи тому, що начальниця?.. … а втiм, вона добре знала: нi вiк, нi тим паче посада Теклинi у цьому випадку, в цiй ситуацii, при цiй розмовi за чашечкою гарноi бразильськоi кави не грають нiякоi ролi… Але що ж тодi, що? … ось вона сидить навпроти, загорнувшись у пiжаму, неквапом попихкуе цигаркою та час вiд часу вiдпивае невеличкими ковточками гарячу коричневу рiдину з порцеляновоi чашечки, – така проста, така звичайна жiнка, яких десятки, сотнi, тисячi цiею передвечiрньою порою сидить в панельних i цегляних коробках, i щонаймеше третина з них робить цiеi митi те ж саме, що й Текля; хiба що не всi насолоджуються справжньою бразилiею, але то вже деталi, то вже дрiбницi, i рiч не в тому… а в чому ж, в чому? може, в тому, що всi вони – породистi хатнi кицi, такий собi обов’язковий атрибут мiськоi квартири стандартноi квадратури, iз стандартними меблями, стандартною дерматиновою оббивкою вхiдних дверей? та й самi вони – стандартнi дружини при стандартних чоловiках… Стоп! Кого-кого, а Теклю стандартною не назвеш нiяк! Вже навiть саме iм’я: Теоклiна Нарцисiвна за паспортом… врештi, iй якраз i мiсце на квiтнику чи в оранжереi, така вона пишна, розквiтла, вабляча… (Марiя уважнiше глянула на Теклю. Так, певно, роздивляються при знайомствi або ж пiсля тривалого нездибання). … i справдi ж!.. досить вже таки помiтна повнота не псуе ii, навiть навпаки: додае загадковостi чи що? нi-нi, не загадковостi, швидше всього – привертае увагу i… i… i збуджуе iнтерес… так-так, саме так: ця навдивовиж рухлива попри повноту жiнка у лiжку, мабуть, справжня тигриця! коли б я була, подумала Марiя, чоловiком – нiзащо не пройшла б повз неi, не зачепивши бодай поглядом… – Про що це ти замислилась? Заскочена дещо зненацька, Марiя не знайшлася, що вiдповiсти, тiльки непевно знизала плечем. – І все ж? – Та так, нi про що. – Нi про що? – хитрувато i трохи (так здалося) зверхньо усмiхнулася Текля. – Ану, зiзнавайся! … зiзнаватися? в чому? нi, думки ж на те i е думками, аби бути тiльки твоiми, вони – твое i тiльки твое, едине, що належить тобi i бiльше нiкому, едине, чим ти володiеш беззастережно; можна вiддати все, можуть вiдiбрати все, але не iх… Але Текля так хитро, так переможно (i чому саме так: переможно?) дивиться на тебе, що ти мимоволi (та нi, проти власноi волi!) всмiхаешся й покiрно, з тихим захопленням кажеш: – Ти незвичайна жiнка! – Я незвичайна? – мало не захлинаеться нарапт смiхом Текля. – Я незвичайна? Нi, голубко! Я найзвичайнiсiнька! – i, обiрвавши смiх, повторюе, розщеплюючи слово на склади: – Най-зви-чай-нi-сiнь-ка! А потiм ще раз, незнано для чого: – Най-зви-чай-нi-сiнь-ка! Зрештою, «незнано для чого» – це так Марiя вважае. Сама ж Текля чудово знае, для чого. Так, вона чудово знае, чого хоче, i знае, як того домогтися, i недарма вона запросила це дiвчисько в гостi; а воно одразу ж i прибiгло, мало не луснувши вiд щастя: звiсно, ой як хочеться заприятелювати з начальницею!.. Начальниця – мiркувало, певно, собi – це те, що треба, це дуже файно… – Текле, а ти була замiжньою? Дурепище, навiщо iй це?! Та, хоч i спалахнула в душi крихiтна неприязнь, вiдповiдае Текля спокiйно, з погордою навiть: – Була. – І чому?.. – Облиш! – Текля обривае на пiвсловi. – Ти, мабуть, думаеш, що це щось дуже добре? Марiя зиркае з подивом, озиваеться недовiрливо: – Хiба ж нi? – Звiсно! – Текля не посмiхаеться, але й особливоi серйозностi на ii обличчi не видно. – Єдина перевага замiжжя в тому, що маеш бiля себе чоловiка, якого можеш вкласти в лiжко, коли тобi заманеться… Марiя не йме вiри почутому: та нi, нi, Текля жартуе, Текля глузуе з неi! … вона не може так думати! адже… адже це страшно – бачити в чоловiковi тiльки самця… Текля не може так думати насправдi, вона ж чуйна, вона ж красива, вона розумна… жартуе! звичайно, що жартуе… – Ой, дiвчинко! – сплескуе Текля в долонi. – Яка ж ти наiвна! Для тебе це все ще романтика, ти ще вiриш у якiсь там почуття… Дурненька, чим ранiше ти розпрощаешся з цими дурними мрiями, тим краще буде для тебе! – Але ж… – Та зрозумiй же, зрозумiй: позбуваючись iлюзiй, ми здобуваемо свободу. А свобода – це все! Спокiй, розкутiсть, щастя… Марiя слухае, слухае, затамувавши подих, слухае знетямлено, але й довiрливо, та однак, однак, однак не вiрить жодному Теклиному слову… Текля глузуе з неi, вона не може говорити так на повному серйозi, не може!.. – Я бачу, – Текля примружуе очi, ледь-ледь схиляе голову i дивиться на Марiю тепер вже навскiс, знизу вгору; вiд цього очi ii здаються вузькуватими, а вроджена засмага робить Теклю схожою на азiйку, – я бачу, що ти не в усьому, а може, й зовсiм не згодна зi мною, та це, повiр, тiльки тому, що ти молода й не маеш життевого досвiду. – А чому… – Марiя нарештi здобуваеться на слово, але одразу ж i вмовкае: думки, та нi, лише обривки думок, неяснi, безладнi, протирiчнi обривки думок розпалюють мозок i уяву, а зволодати з ними iй незмога. Текля завважуе ii даремнi потуги хоч щось, хоч що-небудь, хоч якось заперечити, i ii це тiшить. Тiшить не тому, що мае можливiсть хизуватися власною зверхнiстю, нi, – тiшить тому, що вона знае, чого хоче, i знае, як того домогтися, а теперiшня Марiiна розгубленiсть тiльки посвiдчуе: все так i буде, треба тiльки довести цю розгубленiсть до найвищоi точки – тодi це дiвчисько стане пiдвладною у всьому й чинитиме все, чого забажае вона, Текля… Марiя ще зовсiм юна, ще зовсiм дурненька, ще зовсiм недосвiдчена, вона щойно випала з домашнього кубельця, з неi, наче iз кавалка м’якоi глини, можна лiпити все що захочеш. Марiя нараз вiдчула страх вiд того Теклиного погляду – темнi очi нiби пронизували ii наскрiзь… …та нi, це менi приверзлося… Це, мабуть, вiд того, що Текля тут, серед хатнього затишку, зовсiм не така, як на службi… На службi Текля – сама тiльки зосередженiсть i неприступнiсть, а в цiй пiжамi i з цiею чашечкою – вiдверта, щира, своя нiби… Немов подруга, старша, досвiдченiша подруга… Текля помiтила цi мигцевi перемiни, та iх i не важко було помiтити – якщо ти не слiпець! – на Марiiному обличчi: дiвчисько ще, дитя, навiть нiчого утаiти не вмiе… – А спечно, чи не так? – спитала раптом i, поставивши фiлiжанку на край журнального столика, дiстала з кишенi хустинку, змахнула бiсеринки вологи з чола. – Авжеж, – кивнула Марiя. – То чом би нам не прогулятися? Чом би не зробити вечiрнiй променад? – пiдморгнула Текля змовницьки. І, не чекаючи вiдповiдi, пiдвелася: – Ось я лишень перевдягнуся… Не встигла Марiя й вуста розвести, а Текля вже зникла в дверях сумiжноi кiмнати – там, здогадалася, спальня. … справдi, пiт ллеться, наче струмком, ще пiвгодини – i хоч роздягайся… Текля це гарно придумала, о такiй порi на вулицi просто чудово: нiяких тобi черг, нiякоi штовханини, парочки на лавочках… – Я вже! – постала Текля перед Марiею в простому, недорогому, але добротно пошитому платтi – з глибоким декольте, з широкими рукавами, воно було приемне оку. Так-так, смак Теклi нiколи не зраджуе! З нею по вулицi буде йти, нiби зi старшою сестрою: бiльше тридцяти зараз iй нiзащо не даси. Того й дивись, що кавалери зачнуть липнути. – Ну що, йдемо? – каже Текля, видимо вдоволена справленим враженням, i не втримуеться: – Як я тобi? Ще можу пiдчепити якогось хлопчика? – А певно ж! – усмiхнулася Марiя, й згадала свое: «Коли б була чоловiком, нiзащо не пройшла б мимо Теклi, не зачепивши ii бодай поглядом…» І усмiхаеться ще раз. Текля злегка похмурнiе: – Посмiшка в тебе якась дивна, не така… – Як це? – нiяковiе Марiя. – Не зовсiм щира, iронiчна… Мабуть, думаеш, що мiй вiк… – Та що ти! – гарячково заперечуе дiвчина. – Нiчого такого! Ти виглядаеш прекрасно, можу заприсягтися, що… – Не треба! – дещо лагiднiше перебивае Текля. – Не говори менi цих нiкчемних комплiментiв, ти не чоловiк… – Але це не комплi… – Марiе! Я ж сказала! 2 … але i наступного дня, i наступного пiсля наступного – Текля на службi, як i завжди, сконцентрована непiдступнiсть: анi жодним жестом, анi жодним словом, анi навiть вiдтiнком голосу вона не вiдступила вiд усталених службових стосункiв. Нiби не було недiльних гостин, анi довiрливоi розмови, анi прогулянки вечiрнiм мiстом. Спершу Марiю це бентежило, але трималося те вiдчуття при нiй недовго, iй вистачило розуму й тактовностi i самiй повестися так само…Так минув тиждень, аж у п’ятницю, за хвилину до вiсiмнадцятоi, коли Марiя вже зiбралася з роботи, прийшла секретарка i сказала: – Машо, тебе Теоклiна Нарцисiвна викликае! 3 Цiеi ночi перед суботою iй приснився сон-спогад. … нiяк не пригадати плакала чи смiялась … нiяк не пригадати хто пiдхопив майже безживне тiло поволiк до ванноi хлюпнув в обличчя водою тодi опустив на пiдлогу й задер спiдничку … дзюркотiла вода … тiльки й пригадуеться, що – дзюркотiла вода… Прокинувшись, вона ще довго лежить iз заплющеними очима, ще довго намагаеться стулити уламки розбитого напiвбезпам’ятства, i раптом помiчае, що всеньке тiло ii тремтить. «Ну, досить!» – каже вона собi. Так вона казала собi вже багато-багато-багато разiв. Саме: казала. А не наказувала. Просто казала. От i зараз – просто каже. Тоном – нiби комусь обiцяе. Та нi, обiцяти немае кому. Дурiсть, яка велика дурiсть: навiщо обiцяти, коли (i ти це добре знаеш) обiцянки твоi непотрiбнi нiкому, навiть тобi самiй. Навiть тобi самiй. Навiть тобi. Отже: треба вставати, довго на совiсть вiдсвiжувати лице крижаною водою (лiтрового слоiка завбачливо, ще звечора, поставлено у холодильник), ретельно чистити зуби (не забуваючи кiлька разiв вичавити пасту з тюбика у рот i, потримавши на язицi, ковтнути), опiсля всього – мiцний чай без цукру… Вона нарештi ворушить повiками i, повернувши голову, зиркае на циферблат годинника. Чверть на восьму. Чверть на восьму. Чверть на восьму. Отже: на повернення до життя, до такого, яким воно е щодень вiд ранку до вечора, залишаеться сорок хвилин. Треба вставати. Треба вставати. Треба! Голова важка, але, слава всевишньому, болю у скронях i потилицi, здаеться, немае. І то вже добре, дуже добре… Щоправда, трохи пiднуджуе, та то вже дрiбницi: два пальцi в рот i… В рот?.. Вона (та, що у снi) спиняеться посеред кiмнати: це так нагадуе те, вчорашне. … хтось пiдхопив безживне майже тiло i поволiк до ванноi … дзюркотiла вода … дзюркотiла вода … дзюркотiла І вона прокидаеться. 4 Текля нiби стояла за дверима напоготовi: ще не встигла Марiя забрати пальця з пiгулки дзвiнка, як клацнув замок. – О, привiт! На Теклиному обличчi – лише привiтнiсть; вона в усьому – у зеленавих злегка очах, на ще не напомажених, та однак яскравих, губах, у ямочках на щоках. Ямочки тi ледве помiтнi, i з’являються тiльки тодi, коли Текля усмiхаеться, та й то не завжди; Марiя зауважувала вже не раз: якщо Текля усмiхаеться не щиро, а силувано, задля годиться, то iх тодi й видивлятися годi. – Заходь! Марiя переступае порiг, знiмае туфельки-«човники», взувае капцi i йде за господинею до «великоi кiмнати». – Хочеш, вiдика увiмкну? Марiя знизуе плечима – так, нiби iй байдуже, нiби ii це зовсiм не цiкавить, нiби весь вiльний час свiй вона тiльки те й робить, що дивиться вiдик i що вiн iй смертельно остогид. Теклю чомусь Марiiна байдужiсть насторожуе, навiть дратуе, i вона пiдступно запитуе: – Що, тебе вже нудить вiд порнухи? – Порнухи? – бентежиться дiвчина. – Нi… Звiдки ти взяла, що я… – Куди поклала, звiдти i взяла! В голосi Теклиному жодного натяку на поглуз, нi бодай на легку, дружню iронiю. Такий собi мимовiльний жарт, експромт, каламбур, гра слiв i тiльки. Але Марiя певна того, що це не так. Вона знае це, але збагнути – що саме не так, чому не так – не може. … ти просто приречена повсякчас почуватися поруч з нею дурнуватим дiвчам… вона в усьому, завжди, на кожному кроцi дае тобi це вiдчувати, вона вивищуеться над тобою, не вивищуючись нiбито, вона насмiхаеться з тебе, нiби й не насмiхаючись… – То ти категорично проти порнухи? – лукаво дивиться Текля, вже заранi вгадуючи Марiiну реакцiю на свое запитання, i не помиляеться: Марiя знiяковiло, дещо присоромлено навiть, переводить погляд на екран телевiзора i поспiшае заперечити: – Та нi, чому ж… – Якщо так, – бiсикувато вистрiлюе очима Текля, – то поставлю тобi новеньку касетку, щойно вчора придбала. Гарантую, що нiчого подiбного ти ще не бачила! …Боже, який жах! невже вона може це дивитися? але ж дивиться, дивиться таки, i так спокiйно, зрiдка навiть посмiхаючись, i очi ii iнодi ледь-ледь спалахують, загоряються… ну, гаразд, хай навiть так: «дивиться без огиди»… але ж невже iй це справдi подобаеться?.. Марiя довго (надзвичайно навiть довго) вагаеться й нарештi насмiлюеться: – Скажи… Тобi подобаеться це? – Що? – перепитуе Текля, не вiдриваючи погляду вiд екрану. – Лесбiянки? – Та нi! – розгублено заперечуе Марiя: вiд раптовоi думки, що Текля може запiдозрити ii в «такому iнтересi», дiвчинi зробилось не по собi. – Такi фiльми взагалi… Текля скоса зиркнула на неi. Схоже, це запитання було для неi цiлком, ну зовсiм, несподiваним. Вона замислилась на мить, на крутому чолi ii з’явилися тоненькi павутинки зморшок. Врештi промовила, не дуже впевнено промовила: – Не скажу, щоб так уже й подобались, але iнколи це заспокоюе, знiмае втому, стрес… – Заспокоюе? – Марiя не приховуе, що вражена Теклиною вiдповiддю, вражена настiльки, що, вiдкинувши будь-якi застороги, вже не вважае за можливе й потрiбне критися зi своiми справжнiми почуттями: – Ти серйозно? Текля випросталася в крiслi й метнула на Марiю вбивчо-зневажливий позирк. – А що? – спитала сухо. – Думаеш, що не так? Але навiщо б менi здалося лукавити перед тобою?! Навiщо? Подумай, дiвчинко! Це «подумай, дiвчинко», мовлене таким пiдкреслено ввiчливим (а насправдi нищiвно холодним) тоном, примушуе Марiю здригнутися… Яка велика, яка безглузда необачнiсть – забути, хто перед тобою! Бiс знае, що науявляла собi! Приятелька, старша сестра, подруга… Ну, чого ти лiзеш зi своiми запитаннями?! Дивись собi вiдика, роби вигляд, що тобi це все байдуже, невже тобi конче треба знати, що думае Текля про це? Вона вiльна у своiх вподобаннях…Так-так, вона вiльна. А ти? Ти хiба не вiльна? Вiльна. Мабуть… Але вона… вона вiльнiша. Бо хто ти? «Подумай, дiвчинко»– цим усе сказано… Отож: подумай, дiвчинко!.. 5 Вiн таки пiдстерiг ii, таки дiзнався, де ii нове помешкання: коли Марiя вiдхилила хвiртку, стояв пiд кущем безу й посмiхався; вона вiдчула ту посмiшку, бо бачити ii не могла – вечiр i освiтлення поблизу нiякого. – Тобi не набридло? – спитала вона, анiтрохи не здивувавшись йому. Вiн зробив крок уперед i зупинився. – Набридло? Що менi мае набриднути? – Сам знаеш, – вiдказала, причиняючи хвiртку. – Невже ти не розумiеш, що все це даремно. – Я так не думаю. – І погано, що не думаеш. – А навiщо сушити мiзки, коли впевнений? Вiн торкнувся кiнчиком язика нижньоi губи; знову ж таки: Марiя того не бачила (вечiр i освiтлення поблизу нiякого), а здогадалася – як-не-як, добре вивчила його манери, – заклав руки за пояс, хитнувся вправо-влiво i повторив, розтягуючи слова: – Навiщо думати, якщо впевнений? – У чому? У чому ти впевнений? – ще стримувалася, та вiдчувала, що самовладання може зрадити iй будь-якоi митi, i це лякало ii, лякало найбiльше: не мала права спасувати, бо тодi все, тодi кiнець… Вiн знову гойднувся. – Ти знаеш! – Що я знаю? – Ти знаеш: я впевнений, що ти будеш моею! І (знову!) гойднувся вправо-влiво. … чи, може, навпаки? влiво-вправо? спершу влiво, а потiм вправо? влiво-вправо, влiво-вправо… а втiм, яка рiзниця? влiво-вправо, вправо-влiво… Але вона вхопилася за це, наче за рятiвну трiсочку. Врештi, чому «наче»? То й справдi було для неi рятiвною трiсочкою: все вмить вiдступило на другий, третiй, чортзна-який план, i вже нiщо бiльше не турбувало Марiю, окрiм – вправо?.. влiво?.. Вiн збагнув, що знову (вкотре, вкотре вже!) програе, але ж i його так само важко, майже неможливо було вивести з рiвноваги, позбавити самовладання, змусити вiдступити: те, що вiн зараз пiде, аж нiяк не вважатиметься за поразку! Те, що вiн зараз пiде, означатиме лишень, що пролунав гонг, сповiщаючи про закiнчення чергового раунду, i тiльки це, i нiчого бiльше!.. Та однак вiн не втримався, аби не зiмiтувати пiд завiсу атаку. – Ну, що ж, – посмiхнувся все тiею ж трафаретною своею гримаскою, причаеною у кутиках тонких губ. – Ти можеш змiнити ще десятки квартир, можеш навiть переiхати до iншого мiста, але вiд мене тобi нiкуди не подiтися. Я знатиму про кожен твiй крок.. 6 І знову – весь тиждень Текля сама неприступнiсть. Марiя чекае п’ятницi, i що ближче вона, тим неспокiйнiше Марii. Неспокiйнiше… Нi, не те слово – неспокiйнiше. Не те. Душа Марiiна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, i боязко. Боязко, бо вiдчувае: щось Текля замислила. А що – не збагнути i не розгадати. І коли збiгла п’ятниця – яке там збiгла, коли цей день тягся, немов похоронна процесiя! – а Текля так i не покликала Марiю до кабiнету, та роздвоенiсть переросла в неясну, та цiлком, однак, усвiдомлювану пекучу тривогу, й даремними були Марiiнi сподiвання, що «…ось тепер, коли все саме собою з’ясувалося…» мае прийти полегкiсть. Навпаки, навпаки! Вона до глибокоi ночi не стулила повiк, i все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася? 7 Вранцi ii розбудила хазяйка: – Там тебе якась жiнка. Марiя схопилася, накинула на голе тiло (спала завжди без нiчого) халатика i, защiбуючись на ходу, вибiгла на передухiддя. То була Текля. – Ви? – здивувалася. Текля усмiхнулася i, не чекаючи запрошення, ступила через порiг до коридорчика. – Я, – вiдказала, прискiпливо роздивляючись. – Як ви мене знайшли? – Марiя незвiдь-чому розхвилювалася. Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбiльше у свiтi ii цiкавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, i не вдавала. Може, ii й насправдi воно займало зараз найбiльше у свiтi. Нарештi, хмикнувши, обернулася до Марii. – Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити. Марiя промовчала. Втiм, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала. – Маеш, сподiваюсь, окрему кiмнату, а не тулишся на розкладачцi в кутку? – Ну, звiсно ж… Марiя, здаеться, щойно тепер отямилась. – Проходьте, – запросила, – дверi праворуч… – Чого це ти викаеш? – в Теклиних очах майнуло невдоволення. – Пробач, – дiвчина винувато всмiхнулась. Винувато – хоча нiзащо не змогла б сказати, у чому та провина… Текля владно штовхнула долонею дверi до Марiiноi кiмнатки. Стала на порозi, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися. – Так, – сказала, надаючи голосовi вiдтiнок неприемного враження. Чи намагаючись надати голосовi вiдтiнок неприемного враження? Певно ж, саме так: намагаючись. Бо насправдi (i Марiя це вiдчула) побачене не справило на неi хоч якогось враження. Бо побачила вона те, що й сподiвалася побачити: шафу, яка була, вочевидь, ровесницею хазяйки-пенсiонерки; лiжко з металевими бильцями (чи не якийсь зальотний прапор притарганив з казарми за слоiк самогонки?); два стiльцi; столик пiд вiкном, а на ньому – настiльна лампа за сiм сорок, прозвана дотепниками «жидiвочкою». – Так, – повторила Текля й поглянула через плече на Марiю. – Ну що ж, хоч чаем почастуй… А втiм, не треба! – передумала раптом. Впiймала пальцем рукав Марiiного халатика: – Зайдемо, без свiдкiв поговоримо, – скосила очi у бiк кухнi; була впевнена, що за непричиненими ii дверима причаiлась, ловлячи кожне слово, хазяйка: о, не треба мати надрозвиненоi iнтуiцii, аби знати, аби бути впевненою на сто двадцять вiдсоткiв, що саме так воно i е! Всi цi бабусi ох же й грiшнi на вухо – то, бувае, недокричишся до них, але як стае нагода щось пiдслухати, почують навiть, як у непошлюбленоi курвочки iз сусiднього будинку диван вночi порипуе… 8 Марiя вагалася, але Текля усiм своiм виглядом демонструвала, що свого намiру не вiдступиться. Нi, вона не переконувала, не агiтувала, не наполягала, не впрошувала. Вона мовчки сидiла на лiжку й терпеливо чекала, коли дiвчина погодиться: «Що ж, хай буде по-твоему…» Чекати iй довелося довго. Марiя кiлька разiв намагалася щось сказати, але Текля не давала iй вимовити i слова, самим лише поглядом наказуючи: «Не поспiшай, подумай добре!» Марiя двiчi чи тричi виходила з кiмнати, та коли поверталася, заставала Теклю у тiй же позi, все з тим же незмiнним виразом на обличчi, все з тим же незмiнним, рiшучим наказом в очах: «Не поспiшай, подумай!» І врештi здалась: – Що ж, – сказала, – хай буде, як ти хочеш… 9 Вiн пропав ненадовго. Не минуло й кiлькох днiв, як заявився знову. Чекав бiля пiд’iзду, на лавцi пiд дашком, мав на колiнах трiйцю жоржин i курив люльку. – Здрастуй, – мовив спокiйно, нiби й не було помiж ними нiяких непорозумiнь, нiби зустрiч ця цiлком природня i навiть звично-буденна. – Як справи? Марiя не вiдповiла й не глянула в його бiк. Ковзнула байдужим поглядом по жоржинах i поготiв. Та, якщо по правдi, квiти ii дещо заiнтригували. Це було щось нове й незрозумiле: навiщо цей маскарад? Невже думае, що вона клюне на цей банальний трюк? Хiба не вiдчувае, що може розраховувати тiльки на те, щоб отримати ними по мармизi? Вiн помiтив той ii позирк i, здаеться, зрозумiв його. – Не переживай, – посмiхнувся, не виймаючи люльки з рота, i вiд того посмiшка вийшла кривою й злостивою. – Не переживай, це не тобi. Йду на iменини до тещi, треба засвiдчити свою повагу… Марiя зробила крок улiво – обминаючи його наваксованi штиблети, ступила до дверей. Думала, що намагатиметься зупинити чи притримати, i зготовилася дати вiдкоша. Але вiн навiть не поворухнувся. Тiльки коли зайшла вже до пiд’iзду, кинув навздогiн: – І все-таки пам’ятай: iз моiх рук не вислизнеш! 10 Думки плутаються, перестрибують п’яте через десяте, перемiшуються зi спогадами, сумнiвами, здогадками; попiд стелею пливуть, снуючись i колихаючись, сивi пасма диму – Марiя викурюе цигарку й одразу ж береться за другу, не докуривши, розчавлюе в попiльницi, а за хвилину рука знову тягнеться до пачки; так тривае, доки не лишаеться жодноi… Весь вечiр i ось уже майже пiвночi на душi iй тривожно i важко. Навiть не так, а: …на душi порожньо i тяжко. Я нiяк не можу дати раду своiм почуттям, в менi борюкаються зневага i цiкавiсть, страх i цiкавiсть, неприйняття i цiкавiсть, бiль i цiкавiсть… цей ряд можна продовжувати i продовжувати, продовжувати до безкiнеччя i навiть за безкiнеччя, едине, що лишаеться незмiнним за всiх варiантiв – це ота сама цiкавiсть… У рибини, що спiймалася на гачок, до жалюгiдностi мало шансiв зiрватися з нього, iй залишаеться сподiватися тiльки на невмiлiсть та недосвiдченiсть рибалки… І далi: …тiеi ночi я ще не знала, що заковтнула одразу два гачки… І ще: Сильнi, благороднi, чеснi почуття не в модi. В модi тепер вiдчування, i цi вiдчування нiщо iнше, як спрощена форма хiтi, спрощений вид тiлесних взаемин. Врештi: яких ще взаемин? Контактiв. Суцiль – лише контактери, суцiль усi лише камасутряться… 11 Прокинутись, виповзти з-пiд ковдри, стати босонiж на пiдлогу, навмання намацати п’ятою капця, навмання ж рушити до ванноi. Так для Марii починаеться ранок. Майже завжди. Бо сьогоднi Марiя спершу йде на кухню. Деренчнула електрозапальничка, спалахнув синювато-жовтавий вогник, струмiнь води залопотiв по денцю чайника. Безсонна нiч давалася взнаки: вiдчувала в тiлi ваготу, рухи i жести млявi, думки розхаращенi й невиразнi. А може, iх, думок, не було й зовсiм. Мабуть, що й справдi не було, бо, крiм ваготи, вiдчувала ще i якусь навальну порожнечiсть. Чи, може, та порожнечiсть i породжувала ваготу? Вiдчувала ii не стiльки в собi, скiльки довкола себе. Закипiв чайник. Марiiна рука сипнула у чашку заварки, влила окропу, вкинула три грудочки цукру, – було таке враження, нiби стежить за собою звiддалiк; а може, i не було нiякого враження? Може, таки i спостерiгала звiддалiк?.. Мiстика? Та яка там до бiса мiстика, коли реальнiше й не бувае! Вона була розчахнута, Марiя, розтерзана, четвертована, подрiблена, пошаткована. Вона була, але ii й не було. Вона була тут, але була й далеко звiдси, там, де не живуть i не iснують, де не думають i не балакають, де, може, i не чують нiчого – анi волань, анi проклять, анi освiдчень, анi погроз, де не чують i не бачать, де тiльки спостерiгають, та навiть i не спостерiгають, а тiльки фiксують. І, здавалося, нiщо не виведе ii вже нiколи iз цього стану вiдстороненостi i самовтраченостi, та раптом якийсь окрайчик ii розчахнутоi, подрiбленоi, пошаткованоi свiдомостi (чи напiвсвiдомостi? чи пiдсвiдомостi? чи позасвiдомостi?) вихопив, зафiксував, а тодi вже й помiтив предмет, та й не предмет навiть… рiч? але й не рiч… але ж як це назвати? навiщо це тут? i звiдкiль? хто принiс ii сюди? хто поклав? чи, може, менi тiльки здаеться? але ж нi, я бачу ii, я можу пiдiйти, я можу доторкнутися, я можу пiдняти… ну ось: пiдходжу, торкаюся, пiднiмаю, пiдходжу, торкаюся, пiднiмаю, пiдходжу… торкаюся, пiднiмаю… пiдходжу… торкаюся… пiднiмаю… пiдходжу… торкаюся… пiднiмаю! 12 Текля з’являеться несподiвано i на диво вчасно: Марiя все ще роздивляеться, тримаючи у витягнутiй перед собою руцi, ту рiч, що невiдомо як i чому опинилася на кухонному столику. Та рiч була звичайнiсiнькою гральною картою – новенький, ще лискучий хрестовий туз. Несподiвано, непомiтно i вчасно постала Текля перед Марiiнi очi, i поява та Марiю не здивувала. Та навiть по тому, як завважила Теклю, вона й далi роздивлялася карту. – Що з тобою? – занепокоiлась Текля. – Чи не хвора? – Ось, – кивнула Марiя на карту, i в очах ii нарапт зблимнуло щось божевiльне. Нi, не божевiльне, i навiть зовсiм не божевiльне, але… Але й божевiльне теж. Одначе Теклю це не збентежило. Зобiч могло здатися, що вона i не помiтила нiчого, хоч не помiтити того зблиску Марiiних очей було просто неможливо. (Тепер, з вiддалi часу, прокручуючи плiвку подiй знову i знову, ми змогли б, може, розгледiти i в Теклиному поглядi на ту мить щось подiбне… Але то ми i тепер, але не Марiя i не тодi…) – Що це? – ще сухiше (нiби!) i байдужiше поцiкавилась Текля. – Карта? Марiя нарештi опустила руку, а заразом з нею i погляд. – Карта. Туз. Хрестовий… – Ну туз, – струснула плечем Текля. – То й що? Дiвчина мовчала. – Поясни, – Текля зробила крок до неi. – Що з тобою? Чим ти так стурбована? – Пояснити? – Марiя тiльки тепер, та й то не одразу, глянула на Теклю. – Що ж пояснювати, коли сама нi чорта не збагну?! 13 Текля зосереджено помiшувала ложечкою каву, втупивши погляд в лаковану гладiнь столика. В очах ii таiвся чи то сумнiв, чи смуток, i пальцi ii то стискалися, то розслаблювалися. Тепер, з вiддалi часу, прокручуючи плiвку подiй, я можу все детально вiдтворити, я можу з певнiстю написати: «В цiй чарiвнiй iстотi жила шалена лють, яку вона ретельно приховувала, майстерно маскуючись навiть тодi, коли поруч нiкого не було; отже, приховувала ii i вiд самоi себе… Але чи вдавалося iй докiнечно обдурити себе – того я не знаю…» Раптом вона здригнулася – здаеться, iй почулися кроки: м’якi, скрадливi, вони долинули з коридору. Текля схопилася, кинулась до дверей (на ходу, клацнувши вмикачем, засвiтила люстру) – i не побачила нiкого. Нiкого не було нi в коридорi, нi у ваннiй, як не було на кухнi i в туалетi… – Дурепище! – вилаяла вголос себе, розмiялася: – Рехнутися можна! Та нараз погляд ii ковзнув по пiдлозi i – що за мана?! – вона запримiтила на килимку пiд вхiдними дверима хрестового туза… 14 Рехнутись можна! Хай би швидше ця сучка прийшла… І де ii лиха носить? Сказала на часинку, а минуло вже, мабуть, годин три! Даремно я ii пожалiла, даремно взяла до себе! Думала: веселiше буде, та й… чого там критися перед собою? Яке «пожалiла»! Вона менi потрiбна, як… Так-так, а що хiба?.. А воно, це дурне дiвчисько, i справдi кiзка нiвроку, позиркують в ii бiк i безбородi козлики, i рогатi одруженi козли, та й навiть цапи, яким вже давно пора на цвинтарi тлiти, а не жiнок очима мацати! Глядуни нещаснi, лiдери iвнистi, гемороi смердючi, iздюки недоробленi, всiх би повбивала!.. Нiякого вiд вас дiла, тiльки повiтря даремно псуете… І зиску нiякого, i порятунку вiд вас немае. Куди не поткнешся – там i ви, цвiркуни мiлiметровi, без клепок в головi i язикiв в ротi! Якого чорта штани носите?! Що ви в матнi ховаете? Та ж у вас того добра – нi сховать, нi показать… Жах! Жах! Конец ознакомительного фрагмента. Текст предоставлен ООО «ЛитРес». Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/vasil-vrublevskiy/tr-schini/?lfrom=688855901) на ЛитРес. Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.